01. Вступ

1. Поняття про Церкву

В буквальному сенсі слово «Церква» означає «зібрання». Грецьке слово «εκκλησία» (загальні збори, громада) походить  від «εκκαλέω» (викликати, збирати). В світському значенні воно використовувалося для окреслення певної громадської сили. Певною мірою так воно вжите в Діяннях: «І кожен що інше кричав, бо збори бурхливі були, і багатенно з них навіть не знали, чого ради зібралися» (Дії Апостолів 19:32); «А коли чогось іншого допоминаєтеся, то те вирішиться на законнім зібранні» (Дії Апостолів 19:39). В обох випадках у грецькому тексті вжите слово «εκκλησία». Але вже апостол Павло говорить про християнське зібрання («εκκλησία»), котре творить Церкву: «Бо найперше, я чую, що як сходитесь ви на збори, то між вами бувають поділення, у що почасти я й вірю» (1 Кор. 11:18).

Саме в такому сенсі вживається в Старому Завіті слово «кага́л» (кахал, קָהָל — зібрання народу). Воно окреслювало зібрання, скликане для релігійних, найчастіше богослужбових потреб:

«Неправоложний не ввійде на збори Господні, також десяте покоління його не ввійде на збори Господні. Не ввійде на збори Господні аммонітянин та моавітянин, також десяте їхнє покоління не ввійде на збори Господні, аж навіки» (Повторення Закону 23:3-4);

«І встав він, і поблагословив усі Ізраїлеві збори, говорячи сильним голосом» (1 Царів 8:55);

«Від Тебе повстане хвала моя в зборі великім, принесу свої жертви в присутності тих, хто боїться Його» (Псалми 21:26).

Господь наш Ісус Христос зображує Церкву через виразні алегорії:

1. Це алегорія виноградної лози та її галузок.

«Я правдива Виноградина, а Отець Мій Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила. Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті. Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете. Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви. Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять. Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам! Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої» (Ін. 15:1-8).

2. Алегорія пастуха (пастиря) і стада:

«Поправді, поправді кажу вам: Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник. А хто входить дверима, той вівцям пастух. Воротар відчиняє йому, і його голосу слухають вівці; і свої вівці він кличе по йменню, і випроваджує їх. А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу. Оцю притчу повів їм Ісус, але не зрозуміли вони, про що їм говорив. І знову промовив Ісус: Поправді, поправді кажу вам, що Я двері вівцям. Усі, скільки їх перше Мене приходило, то злодії й розбійники, але вівці не слухали їх. Я двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться, і той ввійде та вийде, і пасовисько знайде. Злодій тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити. Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали. Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці. Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають. Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу. Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, і буде отара одна й Один Пастир!» (Ін. 10:1-16).

Алегорія голови й тіла:

«І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все за Голову Церкви, а вона Його тіло, повня Того, що все всім наповняє!» (Ефес. 1:22,23).

Алегорія споруджуваного будинку:

«Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу» (Ефес. 2:19-22).

Христос окреслює місію Церкви як ловитву людей з моря гріха: «І Він каже до них: Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей! І вони зараз покинули сіті, та й пішли вслід за Ним» (Мт. 4:19-20). Можна говорити про алегорію сітей. В іншому місці Господь порівнював місію Церкви з женцями: «Тоді Він казав Своїм учням: Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав» (Мт. 9:37-38).

Апостол Павло вживає ще алегорію дому й родини:

«А коли я спізнюся, то щоб знав ти, як треба поводитися в Божому домі, що ним є Церква Бога Живого, стовп і підвалина правди» (1 Тим. 3:15); «Христос же, як Син, у Його домі. А дім Його ми, коли тільки відвагу й похвалу надії додержимо певними аж до кінця» (Євр. 3:6).

Він уподібнює життя Церкви в Христі зі шлюбним союзом: «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна! Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе. Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву, бо ми члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його! Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, а я говорю про Христа та про Церкву!» (Ефес. 5:25-32).

Життя Церкви таїнственне у своїх засадах. Його перебіг годі вмістити в якусь історичну парадигму. Церква цілком відмінна від будь-якого організованого товариства. Вона дістає своє буття з приходом у світ Божого Сина й принесенням Ним спасіння для людського роду. У повному вигляді й значенні, з повнотою дарів Святого Духа Церква починає своє буття в день П’ятдесятниці – справжнього дня народження Церкви.

Старозавітна П’ятдесятниця була святом принесення початків урожаю пшениці або всіх плодів землі. Вона відзначалася на п’ятдесятий день після Пасхи.

«А десятого дня самого місяця день Очищення він, збори святі будуть для вас, і будете впокоряти душі ваші, і принесете огняну жертву для Господа. І жодного зайняття не будете робити того самого дня, бо він день Очищення, щоб очистити за вас перед лицем Господа, Бога вашого. Бо кожна душа, що не буде впокорюватись того самого дня, то буде вона винищена з своєї рідні. А кожна душа, що буде робити яке зайняття того самого дня, то Я вигублю ту душу з-посеред народу її. Жодного зайняття не будете робити. Це постанова вічна для ваших поколінь по всіх ваших оселях!» (Левит 23:27-31).

«А сьомого дня будуть для вас святі збори, жодного робочого зайняття не будете робити. А дня первоплодів, коли приносите нову хлібну жертву для Господа в ваших тижнях, будуть для вас святі збори, жодного робочого зайняття не будете робити» (Числа 28:25-26).

«І станеться, коли ти ввійдеш до того Краю, що Господь, Бог твій, дає тобі як спадок, і посядеш його, і осядеш у ньому, то візьмеш із початків усякого плоду землі, що збереш із Краю свого, що Господь, Бог твій, дає тобі, і покладеш їх у кіш, та й підеш до місця, яке вибере Господь, Бог твій, щоб там пробувало Ім'я Його. І прийдеш ти до священика, що буде тими днями, та й скажеш йому: Засвідчую це сьогодні Господеві, Богові твоєму, що я ввійшов до Краю, що Господь заприсягнув був батькам нашим, щоб дати нам. І візьме священик того коша з твоєї руки, і покладе його перед жертівником Господа, Бога твого. А ти відповіси та й скажеш перед лицем Господа, Бога свого: Мандрівний арамеянин був мій батько, і він зійшов до Єгипту, і часово замешкав там із небагатьма людьми, та й став там народом великим, сильним та численним. І чинили нам зло єгиптяни, і гнобили нас, і давали нас на роботу тяжку. І голосили ми до Господа, Бога батьків наших. І почув Господь голос наш, і побачив нашу біду, і труд наш, і утиск наш. І вивів нас Господь із Єгипту рукою сильною та раменом витягненим, і страхом великим, і ознаками та чудами. І привів нас до цього місця, і дав нам цей Край, Край, що тече молоком та медом. А тепер оце приніс я початок плоду тієї землі, яку Ти дав мені, Господи. І покладеш його перед лицем Господа, Бога свого, і поклонишся перед лицем Господа, Бога свого. І будеш радіти всім добром, що дав тобі Господь, Бог твій, тобі та домові твоєму, ти, і Левит, і приходько, що посеред тебе» (Повторення Закону 26:1-11).

У цей день до Єрусалиму прибували натовпи прочан – юдеїв із різних країн поселення. І перед їхніми очима стається зіслання Святого Духа на апостолів, зібраних у Сіонській горниці. Його описує апостола Лука в Діяннях святих апостолів:

«Коли ж почався день П'ятдесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі. І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони. І з'явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав. Перебували ж в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом. А коли оцей гомін зчинився, зібралася безліч народу, та й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою!… Усі ж побентежилися та дивувалися, та й казали один до одного:

- Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились? Парфяни та мідяни та еламіти, також мешканці Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понту та Азії, і Фріґії та Памфілії, Єгипту й лівійських земель край Кірени, і захожі римляни,юдеї й нововірці, крітяни й араби, усі чуємо ми, що говорять вони  про великі діла Божі мовами нашими!

І всі не виходили з дива, і безрадні були, і говорили один до одного: Що ж то статися має? А інші казали глузуючи:

- Вони повпивались вином молодим!

Ставши ж Петро із Одинадцятьма, свій голос підніс та й промовив до них:

- Мужі юдейські та мешканці Єрусалиму! Нехай вам оце стане відоме, і послухайте слів моїх!» (Дії Апостолів 2:1-14).

Дар говорення різними мовами, доступного звертання до прибульців із різних країн юдейської діяспори, дуже промовистий. Початок розбрату людства книга Буття пов’язує з поділом мов під час спорудження Вавилонської вежі: «І була вся земля одна мова та слова одні. І сталось, як рушали зо Сходу вони, то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і оселилися там. І сказали вони один одному: Ану, наробімо цегли, і добре її випалімо! І сталася цегла для них замість каменя, а смола земляна була їм за вапно. І сказали вони: Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі. І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували її. І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо, і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, і вони перестали будувати те місто. І тому то названо ймення йому: Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі» (Буття 11:1-9).

Церква покликана долати цей розбрат, відновити єдність, втрачену через людську гординю. Кондак Зіслання Святого Духа на апостолів говорить: «Коли Всевишній зійшов і мови змішав, то поділив народи; коли ж огненні язики роздав, то покликав усіх до єдности, щоб ми однодушно ставили Всесвятого Духа».

З часу П’ятдесятниці територія Палестини, потім – Римської імперії, зрештою цілого світу почала вкриватися християнськими спільнотами – церквами. Назва «церква», застосовуване щодо кожної спільноти, навіть домашньої, вказувало на єдність окремого з загальним, з тілом усієї Христової Церкви.

Розвиток Церкви полягає насамперед у духовному зростанні, в становленні святих чоловіків і жінок, у наповненні світу святістю. Але Церква розвивається й у богослужбовому вимірі, у вимірі канонічного права. Вона збагачується богословськими ідеями, творами, набуває видимих, зовнішніх форм, розвиває їх.

У Церкві сполучаються два елементи: божественний і людський. Від Бога йдуть заснування Церкви, управління нею, освятні дії. Але й людина бере участь у церковному житті, вносячи в нього власні суб’єктивні елементи. Історія Церкви вивчає саме людський елемент – розвиток церковних структур і їхніх стосунків із зовнішнім світом, культуротворчу й суспільну діяльність тощо. Об’єктом вивчення історії Церкви є минуле Церкви в його хронологічній послідовності й причинно-наслідковому зв’язку. Але без врахування божественного чинника, дії Божого Провидіння, логіка церковного життя втрачається. Тому цей чинник неодмінно треба враховувати. Це наближає історію Церкви до богослов’я.

2. Об’єктивність і конфесійність

 «Тільки одній істині має приносити жертву той, хто має намір писати історію», - говорив християнський письменник кінця ІІІ – початку IV ст. Лукіян.

Історик Церкви при збиранні матеріялу, його дослідженні, опрацюванні й оформленні висновків у вигляді тексту має бути вільним від упереджень і впливу кон’юнктури.

Конфесійністю (лат. confessio — визнання) останнім часом стали називати тенденційний підхід до інтерпретації історії Церкви, що полягає в непропорційному зосередженні на історії конфесії, до котрої належить автор, при іґноруванні або критичній оцінці  розвитку всіх інших конфесій.

Об’єктивність історика полягає в свободі від привнесень у знання тих чи інших властивостей суб'єкта, що пізнає, що спотворюють картину предмета пізнання. Об'єктивна істина відтворює об'єкт, який він сам по собі, безвідносно до суб'єкта і акту пізнання.

3. Суміжні й допоміжні науки

Біблеїстика – це цілий комплекс богословських наук, зосереджених довкола вивчення Святого Письма. В ньому виділяють:

- біблійну історію;

- біблійну археологію;

- екзегезу Святого Письма (від грецьк. ἐξηγητικά, від ἐξήγησις, «тлумачення, виклад» - тлумачення біблійних текстів, роз'яснення суті старозавітних і новозавітних символічних оповідей);

- ісагогіку (від грец. εσαγωγ «введення» - розділ богословських дисциплін, зосереджених на вивченні джерел біблійних текстів, канону Біблії, питань Богонатхненности Біблії, а також біблійної критики);

- герменевтика (від грец. ερμηνεύειν «тлумачити» - мистецтво тлумачення, теорія інтерпретації і розуміння текстів).

Еклезіологія (грец. ἐκκλησία — церква + грец. λόγος — знання) — галузь християнського богослов'я, що вивчає природу і властивості Церкви.

Канонічне право – наука про сукупність законів і норм, виданих компетентною церковною владою для регулювання діяльності віруючих та їх об'єднань.

Патрологія (від грец. πατήρ — батько і λόγοζ — вчення) — окрема наука або розділ християнського богослов'я, що вивчає твори Отців Церкви класичного періоду, тобто I-VIII століть (утім, багато православних дослідників не обмежуються класичним періодом).

Агіологія (від грец. άγιος «святий» та грец. λόγος «розсуд», «міркування») — термін, що вживається для позначення досліджень, присвячених богословським та історико-церковним аспектам святості.

Політична історія вивчає суспільний контекст, у якому відбуваються церковні події. Він може сприяти, шкодити, стримувати розвиток. Але врахування його необхідне.

Історія релігій допомагає зрозуміти місію християнської Церкви, її стосунки з зовнішнім світом, носіями інших віровизнань, з нехристиянськими цивілізаціями.

Історія філософії являє певну сукупність раціональних систем аналізу найбільш злободенних проблем людства. Вона пропонує певний погляд на розвиток філософії у всьому різноманітті її форм, етнонаціональних і локальних особливостей і в безпосередньому зв'язку з історичним процесом. Вона розглядає досягнення думки минулого в контексті сьогоднішніх філософських проблем, актуалізує їх, вбудовує в систематичний зв'язок розвитку філософського знання.

Філологічні науки (мовознавчі, літературознавчі) допомагають пізнанню конкретних текстів, пропонуючи ключ до їхнього прочитання через вивчення стародавніх і нових мов, якими написано джерельні тексти, а також програми їхньої інтерпретації в контексті відповідної культури.

Географія встановлює і визначає місце церковних подій у реальному географічному просторі, їхню залежність від геополітичних чинників, природного середовища.

4. Джерела до вивчення церковної історії

Найавторитетнішим з джерел є книги Святого Письма.

Корпус патристичних творів – творів Отців Церкви, тобто духовно-релігійних лідерів християнства в післяапостольські часи.

Найбільш авторитетне видання - «Лати́нська патроло́гія» (лат. Patrologia Latina, PL) — велика книжкова серія повних зібрань праць латиномовних Отців Церкви та інших церковних письменників. Була опублікована Жаком-Полем Мінем у 1844–1855, покажчики були видані у 1862–1865 роках. Складається з 221-го тому.

Jacques Paul Migne. Patrologiae Cursus Completus. Series Latina. - http://patristica.net/latina/

"Гре́цька патроло́гія" (Patrologia Graeca, PG) - книжкова серія відредагованих зібрань праць Отців Церкви та інших християнських письменників, що написані на грецькому койне та візантійській мові. Складається з 161-го тому, що були надруковані у 1857-1866 роках у Католицькій типографії Жака-Поля Міня. Включає Східних Отців і письменників, а також тих західних авторів, що писали свої твори грецькою. Входить до монументального проекту Міня з видання всіх Отців Церкви, поряд з "Латинською патрологією" (Patrologia Latina, PL), а також "Орієнтальною патрологією" (Patrologia Orientalis, PO), що була видана послідовниками абата вже після його смерті.

Jacques Paul Migne. Patrologiae Cursus Completus. Series Graeca. http://patristica.net/graeca/

Українські переклади виходять у серії «Духовна спадщина Святих Отців» (вид-во «Місіонер»), «Джерела християнського Сходу» (вид-во «Свічадо»). Академічне видання – «Витоки християнства. Джерела» (вид-во Українського Католицького Університету). Публікує переклади Отців Церкви УПЦ-КП.

Діяння Вселенських і Помісних соборів.

Агіографічні твори (Житія святих). Переклад «Житій святих» свт. Димитрія Туптала здійснило видавництво «Свічадо».

«Церковна історія» Євсевія Памфила (Кесарійського) вважається першою і найавторитетнішою книгою з церковної історії. Її автор походив із Палестини, навчався в священика Памфила з Бериту (Бейруту) в Фінікії. На його честь узяв ім’я Памфил. Був єпископом столиці Палестини – Кесарії. Під час переслідувань християн Діоклетіяном переховувався в Сирії та Єгипті. Зумів зберегти кесарійську бібліотеку й навіть збагатити її рукописами, знайденими під час вимушеної мандрівки.

Брав участь у І Вселенському соборі в Нікеї 325 р. Підтримав нікейські рішення, але в суперечках довкола аріянства намагався триматися нейтралітету, часом полемізував із захисниками нікейського православ’я.

Загалом був людиною м’якої вдачі, легко захоплювався й потрапляв під чужий вплив. Був схильний до компромісів. Помер 338 р.

«Церковну історію» він закінчив 324 р. Євсевій простежує історію Церкви від її заснування до 323 р. (перемоги імператора Константина над Лікінієм). За своєю побудовою книга  являє собою хронологічно впорядковану добірку фактів і виписок із різних джерел. Виходячи з факту божественного встановлення Церкви, простежує діяльність апостолів, єпископів головних церковних осередків, провідних богословів. Показує боротьбу Церкви проти опонентів: юдеїв, поган, єретиків. Увага зосереджується на східній частині Римської імперії; про події на латинському Заході Євсевій поінформований значно гірше.

В книзі трапляються похибки в хронології, повтори, неточні цитати.

Книга здобула величезну популярність. Її вже в IV ст. перекладали сирійською, вірменською, латинською мовами. Є російський переклад: http://www.vehi.net/istoriya/cerkov/pamfil/cerkovist/history.html

Крім того, Євсевій написав ще три книги, з яких найвідоміша – «Життя Константина Великого», хроніка життя імператора.

Константинопольський адвокат Сократ Схоластик написав у V ст. свою «Церковну історію» на зразок Євсевієвої. Вона хронологічно продовжує твір Євсевія, охоплюючи 323-439 рр. Книга написана простою грецькою мовою, вживаною в церкві за життя Сократа. На перший план у праці виходять церковні розбіжності. Автор захищає взаємодію з аріанами і політиками. Дослівно цитує деяких постанов синодів і наводить списки церковнослужителів і єпископів. Сучасну йому історію він відтворює за власними спогадами.

Точка зору Сократа Схоластика за багатьма пунктами стримана і врівноважена. Він критично ставиться до Іоана Золотоустого. Він намагається не використовувати гіперболічні епітети щодо видних діячів церкви і держави.

Російський переклад: http://pstgu.ru/download/1205840903.socrat.pdf

Саламан Ермій Созомен народився в Палестині, в селищі Віфелія поблизу Гази. Рік його народження невідомий і оцінюється, лише виходячи з тривалості життя. У кн.5 своєї «Історії» він згадав, що його дід навернувся до християнської віри після чудесного зцілення одного свого родича Алафіяна якимсь ченцем Іларіоном.

Созомен отримав початкову освіту в християнській традиції під керівництвом своїх родичів, потім вивчав судове законознавство в училищі правознавства в фінікійському Бериті (суч. Бейрут). Пізнання він застосував у Константинополі, працюючи за словами Фотія схоластиком (адвокатом в сучасному сенсі).

За словами самого Созомена першим його літературним твором є скорочення Церковної Історії від Різдва Христового до повалення імператора Ліцинія в 324 році. Ця праця не дійшла до нашого часу. Продовженням «Скорочення» стала його головна праця, «Церковна історія» (Εκκλησιαστική Ιστορία) в 9 книгах. За задумом автора вона повинна охоплювати події від 3-го консульства кесарів Кріспа та Костянтина до 17-го консульства Феодосія Молодшого, тобто період 324-439 рр. Однак «Історія» закінчується 423 роком.

Імовірно завершити задум письменникові не дозволила смерть. У кн.9.4 Созомен згадує константинопольського патріарха Прокла як вже померлого. Також в введенні Созомен звертається до імператора Феодосію як до правлячого монарху. Позаяк Прокл помер в 446 році, а Феодосій в 450, то звідси досить точно оцінюють час написання праці і дуже приблизно рік смерті Созомена.

Константинопольський патріарх Фотій (IX століття) залишив короткий відгук про твір Созомена, помітивши, що його літературний стиль кращий, ніж у більш раннього Сократа Схоластика. Созомен, створюючи свою «Історію», багато запозичив із «Церковної Історії» Сократа, проте передав зміст своїми словами, не копіюючи буквально. Також Созомен на відміну від Сократа не співчував вченню Орігена і не поділяв інтересу до еллінської поезії і філософії. Серед інших джерел Созомена дослідники відзначають Руфіна, Євсевія, Евтропия, Евнапія.

Російський переклад: https://azbyka.ru/otechnik/Ermij_Sozomen/tserkovnaja-istorija/

Феодорит Кирський народився в Антіохії, де отримав чудову освіту; хто були його вчителі - невідомо, але безсумнівно, що мати мала на нього великий вплив. Він рано вступив до монастиря св. Евпрепія і був там читцем. Про життя Феодорита до єпископства мало відомо.

У 423 р. Феодорит став єпископом Кирським. На цій посаді Феодорит придбав гучну славу громадського діяча, пастиря і письменника. Феодорит був безсумнівно найбільш освіченим богословом V століття. Ще в Антіохії Феодорит роздав частину свого майна; іншу частину він вживав на прикраса міста Кира - побудував міст, врегулював течію річки, створив форум, оточений портиками, вибудував собор. Головною турботою єпископа Кирського, крім улаштування міста, було навернення єретиків, яких в Сирії було безліч. Окрім справ благодійності, до Феодорита приваблювало і його ораторське мистецтво. Мирне життя в єпископії була порушена суперечками, викликаними навчаннями Несторія і Євтихія.

Найважливіша праця Феодорита, без сумніву - його «Історія церкви», написана в 449 р., що складається з 5 книг. Історія церкви охоплює період від 324 до 429 р. Джерелами для Феодорита служили твори Євсевія, Руфіна, Філосторгія, Євстафія, Афанасія Олександрійського та деякі інші.

Російський переклад: https://azbyka.ru/otechnik/Feodorit_Kirskij/cerkovnaya_istoriya/

Найвідоміша церковно-історична праця ранньомодерних часів – «Церковні аннали» Цезаря Баронія. Її автор народився в місті Сора неподалік від Риму. У 1557 році переїхав до Риму, де почав вивчати право. У 1561 році був висвячений в сан диякона і отримав диплом юриста. У 1564 році був висвячений на священика. Наступні роки вів активну діяльність у римських ораторіях, проповідував і викладав історію Церкви. Також займався видавничою діяльністю, в 1580 році видав житіє святого Амвросія Медіоланського, був одним з головних авторів Римського мартирологу, виданого в 1586 році. Брав участь в підготовці календарної реформи, проведеної папою Григорієм XIII. У 1596 році був призначений кардиналом. Бароній придбав велику вагу і повагу при папському дворі. З 1597 року виконував обов'язки глави Ватиканської апостольської бібліотеки. Помер в Римі 30 червня 1607 року, похований в римській церкві Санта-Марія-ін-Валічелла.

За сприяння папи Сикста V Бароній почав працювати над глобальним працею з історії Церкви. Підсумком його багаторічної роботи стала 12-томна праця «Церковні аннали» (Annales Ecclesiastici, 1588-1617 рік).

В «Анналах» висвітлюється період церковної історії від виникнення християнства до 1198 року. Автор демонструє в своїй праці історичний аналіз джерел, критичний підхід до них, широку ерудицію. Виклад ведеться в строго хронологічному порядку. Провівши величезну роботу в архівах і в Ватиканській бібліотеці, Бароній привернув велику кількість джерел з церковної історії, як опублікованих, так і рукописних, включаючи раніше невідомі. Бароній вперше в середньовічній історії використовував у роботі археологічні відомості, зокрема результати розкопок римських катакомб.

5. Періодизація історії Вселенської Церкви

До дня П’ятдесятниці триває передісторія Церкви.

1. Апостольські часи (І – поч. ІІ ст.).

2. Епоха мучеників: Церква в часи переслідувань у Римській імперії (ІІ – поч. ІV ст.).

3. Епоха Вселенських Соборів (IV-VIII ст.).

4. Середні віки (ІХ-XV ст.).

5. Епоха Реформи: Реформація і контрреформація (XVI-XVIІ ст.).

6. Нові часи (XVIII-ХХI ст.).

Comments