02. Цивілізації стародавнього Сходу

1. Вавилон і Ассірія

«Початки його царства були: Вавилон, Єрех, Аккад і Кальне в Шінеар-краю» (Бут. 10:11). Шінеар - місце, де склалася перша цивілізація. Згадка про Вавилон дозволяє визначити місце Шінеар-краю: південна частина долини Тигру і Євфрату, Месопотамії.

Найдавнішими жителями Месопотамії були шумери, народ, етнічна належність якого не є визначеною. Наприкінці IV тисячоліття до Р.Х. вони почали будувати міста на півдні Месопотамії, винайшли письмо, зрошувальну систему. Їм належить першість у впливі на дальшу історію людства. Тут було винайдено гончарське коло, колесо, плуг, вітрильник, склепінчаті будівлі й арки та бані, почали виготовляти мідяне литво, бронзу, засвоїли паяння металів, різьблення по каменю, гравірування, інкрустацію. У Шінеарі з’явився поділ тижня на дні й кола на градуси, зародилися сюжети пізніших грецьких леґенд. За кілька століть північну частину долини заселили аккадці, семітське кочове плем’я. Обидва народи змішалися й до 2000 р. остаточно злилися в одне ціле. Природа Месопотамії була складною, доводилося провадити постійну боротьбу за виживання, боронитися від потопів, ретельно обробляти землю. Перед небезпекою нападу кочовиків шумери оселялися в містах і перетворювали їх на маленькі фортеці. Хоча загалом шумери не були войовничим народом.

Аккадський цар Саргон перемагає опір шумерів і завойовує південну Месопотамію, доходить із війському до сирійського узбережжя та Малої Азії. Його онук Нарамсін Хаммурапі бл. 2250 р. до Р.Х. намагається надати царській владі божественного ореолу. Шумерська мова витісняється в сферу богослужіння, в побуті перемагає аккадський діалект семітської мови. Шумери асимілюютьтся, хоча їхнє стародавнє місто Ур бл. 2050 р. ще переживає розквіт.

Ур був багатолюдним містом, центром ремесел і торгівлі. Тут було багато храмів, а місцева башта-зіккурат стала центром культу Сіна, бога місяця. Жило тут семітське плем’я арамеїв, до якого належав клан Тераха. У їхній передісторії, очевидно, існувало поклоніння єдиному Богові під семітським іменем Ель. Але воно згасало під впливом оточення. І ось правдавня віра відроджується арамеєм Аврамом. Свого Бога Аврам називає Елогім. Бл. 1850 р. до Р.Х. Аврам залишає Ур і прямує до Харану в Північній Месопотамії, землі арамеїв. А звідти на чолі невеликого племені понад 300 чоловік Аврам вирушає на південний захід, до Ханаану. Вавилонський вплив лишився назавжди в племені Авраама, позначаючись на уявленнях про закон, родину, побудову Всесвіту, стародавню історію.

У XVIII ст. до Р.Х. Вавилон став столицею великої держави, що підкорила собі сусідні простори. З об’єднанням держави місцеві культи складають єдиний пантеон, у якому бог-покровитель Вавилону Мардук підноситься як цар неба й землі, богів і людей. Він - бог сонця, що постає з надр океану як син бога життєвих джерел підземного світу, бога океану Еа і виносить на світло таємниці свого батька. Мардук перемагає дракона Тіамат, що загрожує володарюванню небесних богів, і з тіла дракона утворює світ. Перемога весняного сонця святкувалася в новорічне свято цакмуку.

З жіночих істот виділяється богиня Іштар (в західних семітських племен - Астарта), богиня родючости, чуттєвого кохання. Незаміжня, вона шукає собі чоловіка на власне бажання. Символи Іштар - ранкова й вечірня зорі. Іштар - войовнича донька неба, вона посилає чоловіка на смерть, а потім у скорботі йде слідом за ним у підземні в’язниці. Чоловік Іштар - Таммуз, бог весняної рослинности й підземного царства. Причиною його смерти стає дика чуттєва пристрасть Іштар, яка вбиває коханців після пересичення ними. Але потім Іштар іде слідом за коханим і визволяє його. Бог весни й весняне сонце знов з’являються, перемагаючи морок зими.

Шанування все більшого числа богів сполучається з наданням пантеонові богів монархічного характеру. Поширюється віра в духів, ворожіння, чарівні формули й замовляння. Великої ваги набувають жерці. Їхнє звання було спадковим. Жерці стежили за розливами річок, вираховували їхній час за зірками, спостерігали небо з вершин храмів, що будувалися в формі східчастих веж-зіккуратів.

Вавилоняни досягли успіхів у геометрії, астрономії, хірургії. Славилися вавилонські астрологи й маги. Шумер і Аккад на півдні Вавилонського царства були країною халдеїв, що з’явилися наприкінці ІІ тисячоліття й після падіння Ассірії заснували Ново-Вавилонське царство. Центральним містом його був Ур, де особливо шанувався бог місяця Сін. Він вважався старшим сином Бела, бога повітряних сил, і Белтіс, великої матері й богині землі.  Біблія оповідає про магію та служіння світилам як переважно халдейську мудрість.

Серед клинописних написів на глиняних табличках збереглася вавилонська версія оповіді про всесвітній потоп: епос про Гільгамеша. На краю світу, «за водами смерти» Гільгамеш зустрічає свого предка Утнапіштіма, який і розповідає про страшний потоп, що затопив усю землю. Утнапіштім врятувався від потопу, спорудивши корабель за порадою бога Еа.

Ассірійці - семітський народ, що з півночі був сусідом вавилонян. Мови їхні були спорідненими. Ассірійці відокремилися від вавилонян ще до 2000 р. перед Христом. Перші історичні відомості про Ассірію дійшли з ХІХ ст., а більш докладні відомості про життя країни маємо з XV ст. Головними містами Ассірії були Ассур і Ніневія.

Ассірійці були більш войовничими за вавилонян. Вони славилися побудовою фортець, майстерністю мистецтва воєн, мисливства. В ІХ ст. починається боротьба ассірійських царів за світове панування. В цю епоху панівною династією стають Саргоніди.

Національним богом ассірійців був Асур. Центр його шанування -  місто Ассур. Асур - бог природи, володар неба, податель добра. Він є творчим началом небесного світу. Асур є покровителем Ассірійської землі.

Місто Харран на півночі Месопотамії було осередком арамейського впливу на ассірійців. Можливо, звідси поширився культ бога місяця Сіна.

За винятком культу Асура, ассірійці перейняли релігію у вавилонян. Вони здійснюють прощі до храму Мардука, переймають заклинання, асторологічні й космологічні уявлення вавилонян. Але стан жерців не мав в Ассірії такої могутності, як у Вавилоні.

840 р. до Р.Х. Ізраїль почав платити данину Ассірії.

734 р. до Р.Х., коли пророк Ісая був юнаком, ассірійці вивели в полон Північний Ізраїль, а 721 р. впала Самарія і решта Ізраїлю опинилася в полоні царя Саргона. За царювання Єзекії Єрусалим був обложений і майже взятий. Ассірійці зруйнували в Юдеї 46 міст, оточених мурами, вивели в полон 20 000 бранців. Ісая переконав царя довіритися Богові й не здаватися ворогам. Пізніше Єзекія важко захворів, і за молитвою Ісаї Бог послав цареві звістку про те, що дарує йому ще 15 років життя.

701 р. до Р.Х. 200 000 жителів Юдеї були взяті в полон ассірійським царем Санхеривом.

1849 р. англійський мандрівник Лейярд почав розкопки палацу ассірійського царя Ашшурбанапала на лівому березі Тигру. Було виявлено близько 30 тис. невеликих глиняних табличок із клинописними знаками. Це найповніша бібліотека стародавнього світу.

У VII ст. до Р.Х. мідійські та вавилонські війська завоювали Ассірію. Ніневія була знищена. Зникають особливості ассірійської релігії. Вже не згадується бог Асур. Новохалдейське царство визнає вавилонську релігію з домінуванням культу Мардука.

Навуходоносор, син засновника Вавилонської імперії, завдав рішучої поразки єгипетському фараонові й вирішив підкорити держави Середземномор’я, котрі доти перебували під єгипетським впливом. Власне перед тим Юдея зазнала поразки від фараона Нехао. Пророк Єремія сповіщав, що Вавилон зруйнує Юдейське царство, народ буде полонений і перебуватиме в неволі 70 років: «Уся ця земля стане пустинею й руїною, і служитимуть ці народи вавилонському цареві 70 років» (Єрем. 25:11).

607 р. до Р.Х. Навуходоносор зайняв Єрусалим і захопив кілька тисяч бранців, серед них Даниїла з трьома товаришами. Це був перший полон. Остаточна руїна Юдеї була відстрочена смертю царя Вавилону Набуполассара, слідом за яким бл. 604 р. до Р.Х. зійшов на престол Навуходоносор. Вдруге Навуходоносор прийшов через зрадливі стосунки царя Єхонії з Єгиптом (599 р. до Р.Х.). Цар з його родиною й оточенням, 10 000 кращих вояків і ремісників були відведені до Вавилону. Серед них опинився й пророк Єзекіїл. Царем Навуходоносор поставив Седекію, котрий, попри застереження пророка Єремії, спробував увійти в змову з Єгиптом. Тоді 588 р. Навуходоносор знов прийшов до Єрусалиму, зруйнував Храм і палаци, а скарби відвіз до Вавилону. Падіння Єрусалиму оплакав пророк Єремія в «Плачі Єремії».

2. Єгипет

Близько V тисячоліття до н.е. в долині Нілу виникли перші невеликі держави. В IV тисячолітті до н.е. одна з них підкорила собі всю країну, створивши єдине царство зі столицею в Мемфісі. Близько 2800 р. до Р.Х. фараоном Єгипту став Хеопс, за наказом якого збудовано найбільшу піраміду з 2 млн. 300 тис. кам’яних брил, кожна вагою 2,5 т.

До середини ІІ тисячоліття до н.е. Єгипетська держава досягла найбільшої могутности.

Історію Стародавнього Єгипту поділяють на п’ять періодів, протягом яких правили 30 династій фараонів: додинастичний період, Стародавнє, Середнє, Нове царство і пізньодинастичний період.

Додинастичний період (бл. 3700 – 3000 рр. до Р.Х.). У четвертому тисячолітті до Р.Х. з розрізнених громад, що населяли долину і дельту Нілу, утворилося дві держави – в долині Нілу Верхній Єгипет (Південне царство) і в дельті, місці впадінні Нілу до Середземного моря – Нижній Єгипет (Північне царство). Кожна з цих держав мала свою столицю, свого главу (цар Верхнього Єгипту носив білий вінець, цар Нижнього – червону корону), і свої державні символи (квітка лотоса – Південь, квітка очерету – Північ). Ці близькі між собою держави постійно ворогували один з одним. Близько 3000 р. до Р.Х. правитель Верхнього Єгипту Менес переміг суперників і став володарем усієї країни – фараоном. Нову столицю, Мемфіс, Менес збудував поряд із місцем, де Ніл поділяється на два річища.

У період Стародавнього царства (3000-2250 рр. до Р.Х.), коли правили перші десять династій, влада фараона починає обожнюватися. Фараони визнаються втіленням на землі верховного бога Єгипту Гора. Їм надається титул «Син Сонця». Починається будівництво «жител для вічності» – пірамід. Досі збереглося 80 пірамід різних розмірів.

Царські поховання являли собою великий комплекс будівель. Піраміда була гробницею, у якій зберігалася мумія фараона. Навколо розташовувалися поховання родичів і придворних. Неподалік стояв поминальний храм фараона, у якому проходили обряди поклоніння померлому, а ще далі стояв похоронний храм, у якому після смерті фараона жерці проводили муміфікацію тіла і відповідні обряди.

Найбільш відомі піраміди фараонів четвертої династії (2613-2494 рр. до Р.Х.), що їх спорудили для своїх поховань фараони Хеопс (Хуфу), Хефрен (Хафра) і Микерин (Менкаура) – батько, син і онук. Їхня висота відповідно 147, 140 і 65 м, а маса – 6180 тис. тонн, 5208 тис. тонн, 570 тис. тонн. Всі три піраміди були побудовані за 72 роки, причому відомо, що в той час єгиптяни ще не знали колеса і не використовували тяглових тварин.

За періодом будівництва пірамід починається час чвар, послаблення влади фараонів, розпаду Єгипту на ворогуючі напівсамостійні провінції (номи). Правителі номів – номархи – здобули велику владу й стали майже незалежними від фараона. Центральна влада була втрачена. Іноді дві династії правили паралельно в різних частинах країни. Виділилося два лідери, між якими йшло основне суперництво за владу над країною: правителі Фів (теперішній Луксор) і Гераклеополіса.

За часів Середнього царства (2055-1786 рр. до Р.Х.) створюється по-справжньому централізована міцна держава. Фараони відмовляються від будівництва пірамід, що виявилися неспроможними захистити поховання від грабунків. Біля Фів на західному березі Нілу створюється Долина фараонів, таємне місце печерних гробниць. Досі виявлено 65 поховань фараонів у цій долині. Влада номархів була значно зменшена.

Тоді, напевне, й перебував у Єгипті Авраам, рятуючись від голоду, що настав у Ханаані (Бут. 12:10-20).

Під час занепаду, що тривав з 1780 до 1550 рр. до Р.Х., до Єгипту вторгаються кочовики гіксоси (“царі-пастухи”), які завоювали країну, використовуючи кінноту й колісниці. Гіксоси надовго встановили владу над Єгиптом, прийнявши єгипетську релігію й адміністративний устрій.

Очевидно, в цей час брати продали Йосифа в рабство, а потім і ціла родина Якова переселилася до Єгипту (Бут. 37-47).

Нове царство (1567-1085 рр. до Р.Х.) позначається піднесенням могутності Єгипту й поширенням його влади на північному сході за Євфрат, на півдні на Судан і Нубію аж до четвертих порогів Нілу. За Аменхотепа III (бл. 1417 р. до Р.Х.) єгипетська імперія досягла свого зеніту, коли до неї були приєднані Сирія, Палестина, Вавилон і Хетське царство.

Наприкінці правління Тутмоса III у державі настає черговий період внутрішніх потрясінь, що супроводжувалися неврожаєм і голодом. Є свідчення того, що в цей час середземноморський реґіон зазнав природної катастрофи (можливо, її спричинив вибух вулкану на острові Санторині бл. 1450 р. до Р.Х., що став причиною загибелі культури Криту й таємничої культури атлантів).

У цей період особливої сили набуло жрецтво, насамперед верховний жрець Амон-Ра – головного бога Єгипту.

Фараон Ехнатон (1379-1362 рр. до Р.Х.) вступив у боротьбу з впливовими жерцями. Він позбавив Фіви статусу столиці, культ Амона – статусу державного, пограбував храм Амона. Ехнатон побудував нове місто – Ахетатен, він заснував новий культ – бога Атона (сонячного диска) - і став насаджувати його в країні. Поклоніння Атону не вимагало посередництва жерців. Атона зображували у вигляді сонячного диска, з якого виходили промені, причому кожен промінь закінчувався рукою. Головним служителем культу Атона став сам Ехнатон.

Переживши розквіт, Єгипетська імперія тане. Від неї відпадають азійські землі. Нубія та Ефіопія утворюють власну державу, побудовану за взірцем єгипетської. У цей час здійснюється вихід євреїв із Єгипту до обраної землі під проводом Мойсея.

Пізньодинастичний період (1085-332 рр. до Р.Х.) – це час остаточного занепаду й розпаду єдиної держави. Сплеск агресивності, що виявився в нападі фараона Шишака на Палестину 925 р. до Р.Х., був нетривалим. Єгиптом правлять то лівійська, то ефіопська династії. З півночі вторгаються ассирійці. В дельті Ніла з’явилися перші грецькі колонії.

Перське володарювання (525-404 рр. до Р.Х.) почалося з завоювання Єгипту сином Кіра Камбізом. Жорстоке правління персів позначилося зневагою до традиційної віри єгиптян. Камбіз приніс у жертву священного бика Апіса, грабував могили, руйнував храми. Єгиптяни неодноразово підіймалися на повстання, але змогли позбутися перського володарювання лише завдяки Олександрові Македонському 332 р. до Р.Х.).

Період правління Птолемеїв (332-30 рр. до Р.Х.) настав після завоювання Єгипту Олександром Македонським і утвердженням при владі династії полководця Птолемея Лага. Споруджується Олександрія – найбільший центр елліністичного світу. Єгипетський флот здобуває великі успіхи на морі. Історія Єгипту як окремої держави завершується з його завоюванням римським військом на чолі з Октавіяном Августом.

Народ Єгипту ніс на собі прокляття свого праотця Хама, котрий став прикладом розтлінної зневаги до чужих секретів, до слабкостей рідного батька. «І побачив Хам, батько Ханаанів, наготу батька свого, та й розказав обом браттям своїм надворі» (Бут. 9:22). Для співця псалмів Єгипет – «земля Хамова» (Пс. 105:22).

Потворним виявом цього злочинного проникнення в заборонене знання, в таємниці Небесного Отця, стала магія – один з наріжних каменів єгипетської релігійної свідомості, невід’ємний і надзвичайно важливий компонент єгипетської поганської релігії[1]. Єгипетська релігія глибоко перейнята магічним світовідчуттям. Уже в давнину єгипетські маги мали репутацію могутніх чаклунів. У Біблії, у книзі Вихід (7:10-23) описується змагання при дворі фараона між єгипетськими магами та посланими Богом ізраїльтянами Мойсеєм і Аароном. У греко-римські часи магія стала особливо популярною в Єгипті в найрізноманітніших виявах і аспектах.

Збережені до нашого часу давньоєгипетські магічні тексти поділяють на три групи:

1) магічні тексти, призначені для використання в земному житті;

2) магічні тексти для забезпечення померлому безпечного і вічного життя в потойбічному світі;

3) магічні тексти для встановлення контактів живих з померлими і надприродними істотами (богами і духами).

Єгипетська медицина – прямий спадкоємець магічного світогляду давнини. Єгиптяни вірили, що хворобу викликають злі духи померлих чи істоти, подібні до демонів. Проникаючи в організм людини і тварини, вони заподіюють страждання, і тільки могутність магії здатна вигнати їх зі стражденного тіла. Хвороба могла бути викликана і «лихим оком» недоброзичливця. Саме ці погляди і спонукали єгиптян усіляко культивувати і поглиблювати застосування магії в практичній медицині.

Стародавні єгипетські вірування вважали ім’я людини, духа, демона і навіть божества органічною і таємною частиною його істоти. Вважалося, що коли ім’я збереглося на надгробному пам’ятнику, то це забезпечує вічне загробне життя. Прагнучи позбавити ворогів вічного життя, їхні імена на пам’ятниках нищили.

Єгипетські боги зображувалися або у вигляді тварин і неживих предметів (фетишів), або у вигляді людей з головою тієї чи іншої тварини, або ж чоловіками чи жінками. Зображення богів статичні, канонічно обумовлені і символичні, тобто, власне кажучи, фігура одного бога чи богині відрізняється від фігури іншого бога чи богині лише властивими їм атрибутами. Наприклад, богиня Сешат має семиконечну зірку на голові, богиня Селкет зображена зі скорпіоном на голові і т.д. Давньоєгипетські божества поставали звичайно в урочистих позах.

Протягом усієї історії Єгипту ми зустрічаємося з обожненням особи монарха – «фараона». Слово «фараон» зустрічається в Святому Письмі як видозмінена форма стійкого словосполучення двох єгипетських слів «пер-аа», що значить «будинок великий», що служив для метафоричного позначення того, хто живе в «будинку великому», тобто в палаці. З Біблії «пер-аа» проникнуло й у європейські мови.

Жерці вчили, що боги і люди були створені верховним богом Ра. Ра був не тільки творцем, але і першим володарем усього, тобто царем богів і людей. Ра – перший фараон. Після нього правили інші боги, і зрештою на престолі з’явився син Осириса й Ісиди, бог Гор. Відповідно до єгипетської традиції Гор – прообраз усіх єгипетських фараонів, а фараони – його земне втілення. Кожен реальний фараон вважався нащадком і Ра, і Гора. Фараон – «боголюдина», наближена до богів своїм походженням. Він єдиний зі смертних мав доступ до богів: незліченні рельєфи храмів зображують його серед богів. Фараон, і тільки фараон, служить богам в інтересах свого народу – численне жрецтво відправляє культ лише за його велінням, тільки від його імені приносяться в усій країні жертви богам. Сам фараон бере обов’язкову активну участь в обрядах, пов’язаних з основними моментами землеробського життя країни: при настанні часу підйому Нілу фараон кидає в ріку сувій з наказом почати розлив, фараон першим урочисто починає підготовку ґрунту для посіву, він зрізає перший сніп на загальнодержавному святі жнив, і він же приносить за всю країну вдячну жертву богині врожаю Рененут після закінчення польових робіт року.

За часів володарювання династії Гіксосів до Єгипту переселився Йосиф, а слідом за ним і вся родина Якова. Близько 1550 р. до Р.Х. династія Гіксосів була повалена.

Фараон Аменхотеп IV (1364-1317) спробував зреформувати єгипетський культ. Він наказав шанувати єдиного бога - Атона, якого зображували у вигляді сонячого кола з променями у вигляді людських рук. Бог шанувався як творець неба й землі, всіх народів, який царює над світом. Своє ім’я фараон змінив на Ехнатон (милий богові Атону), столицею зробив спеціально засноване місто Ахетатон. Але після смерти Ехнатона реформу було відкинуто, і єгиптяни повернулися до старих вірувань.

Між 1300 і 1220 рр. до Р.Х. відбувається вихід юдеїв з Єгипту. Вони зберегли свою ідентичність, зберегли релігію патріярхів, але познайомилися зі звичаями й віруваннями єгиптян та не могли не зазнати їхнього впливу.  Сам Мойсей, живучи при дворі фараона, вивчав і державні закони, і науки, культуру, і релігійні вірування єгиптян.

3. Сирія і Фінікія

Фінікійці жили на східному Середземномор’ї. Вони уславилися як торгівці, постачаючи до Єгипту й Міжріччя кедрове дерево, вино, оливу, рабів. Маршрути торговельних поїздок фінікійців сягали Іспанії, південного узбережжя Африки, янтарного берега Балтійського моря. До ХІІІ ст. перед Р.Х. належать перші написи фінікійським звуковим письмом, що складалося з 22 літер на позначення приголосних звуків. Від фінікійського алфавіту походять гебрейський, грецький, арабський.

В ІХ ст. до н.е. на місці свого тимчасового постою фінікійці заснували місто Карт-Хадешт («нове місто»), пізніше відоме як Карфаген. Рятуючись від ассірійських і перських нападів, фінікійці масово переселяються в Північну Африку. Ці колонії переходять під владу Карфагену. Карфаген на середину V ст. до Р.Х. став центром великої держави, до якої входили частина узбережжя Північної Африки, західна частина Сіцілії, острови Мальта, Сардінія, Корсіка. Він був добре захищений трьома рядами оборонних споруд, контролював головний морський шлях через Середземне море, мав добрий порт з двома гаванями. Високо розвинулися ремесла.

Арамейські племена згадуються в ассірійських написах з XIV ст. до Р.Х. Вони жили в північній Месопотамії, зазнавали постійних нападів єгиптян і ассірійців. Релігійні уявлення не склалися в єдину цілісну систему, були сповнені запозичень з сусідніх релігій. Культ Астарти мав пристрасно-чуттєвий характер.

У кожному місті шанувалися свої покровителі. Вони переважно не мали власних імен, а називался загально: Ель - бог, Ваал (Баал) - володар, Мелек (Молох) - цар. Стосунки з іншими народами та країнами спричинили запозичення чужих культів. Вавилонська Іштар шанувалася як Аштарт (Астарта), богиня плодоносної сили природи. Її зображення надають Астарті ознаки богині-матері. Поклоніння їй здійснювалося на зелених пагорбах і в священних дібровах. Священний символ Астарти - ашери.

Культ зосереджувався при храмі. Жерці складали потужні корпорації, але тільки в своєму місті. Організованого пантеону, як у централізованих державах, створено не було. У важливі моменти приносили людські жертви. Є гіпотеза, що ім’я бога Молох походить від слова «молк», що означало принесення в жертву дітей. Для впливу на богів було прийнято різати себе до крові, кричати, танцювати довкола вівтаря до досягнення екстатичного стану. Пророк Ілля звертається до жерців: «Кличте голосніше, бо він [Ваал] бог; може він замислився або чимось заклопотаний, або в дорозі, або може й спить, - то прокинеться» (ІІІ Царств 18:27).

Семітські народи передньої Азії - сірійці, фінікійці, хананеї, філістимляни - мали багато спільного в релігійному світогляді й формах богошанування. Молитися вони любили на узвишшях; їхні святині - джерела, води, священні дерева. Храми оточувалися священними дібровами. «Ашери» - первісно також священні дерева. Потім дерев’яні стовпи або інші позначення місця перебування якогось божества. Могли мати фаллічний вигляд.

4. Персія

У ІІ тисячолітті до Р.Х. давньоіранські племена відокремилися від давньоіндійських. Вірування тоді були подібними: іранці шанували священних тварин (корову, собаку, півня), духів померлих предків, вогонь, священний напій хаома (інд. сома), духів агурів (інд. асури), девів, бога сонця Мітру, злого духа Андру (інд. Індра), пастуха й законодавця Їму (інд. Яма).

За леґендою, в VI ст. до Р.Х. пророк Заратуштра складає священну книгу Авеста. Головна ідея книги - різкий дуалізм світлого й темного начал у світі. Обидві сторони уособлюються духами світла - агурами та духами темряви - девами. На чолі агурів стоїть Агурамазда (грецьк. Ормузд), на чолі девів - Анхра-Майнью (грецьк. Аріман). Обидва великі духи визнаються рівноправними творцями всього існуючого. Ормузд створює чисті стихії, особливо вогонь - Аріман хвороби, смерть, безплідність. Ормузд свійських тварин, Аріман диких звірів. між світлим і темним світами точиться безперервна боротьба.

У мідійську епоху (612-550 рр. до Р.Х.) панівне становище в культі посідала каста маґів, за походженням одна з мідійських племенних груп. Прихід до влади династії Ахменідів у середині VI ст.  до Р.Х. супроводжувався релігійним переворотом. Скинувши владу мідійських царів, Ахменіди стали спиратися на жерців Ормузда - атраванів. У завойованих семітських та інших народів Передньої Аії та Єгипту Ахменіди не займали традиційних вірувань, але в іранських країнах вони запровадили суворо централізований культ Ормузда.

Коли перський цар Кір Великий (558-529 рр. до Р.Х.) об’єднав під своєю владою Мідію й Персію, на схід від Вавилону виникла нова потужна держава, що її володіння простягалися аж до Індії. Тоді Кір вторгнувся до Вавилону й заволодів Вавилонською імперією. Це сталося 539 р. до Р.Х., майже через п’ятдесят років після захоплення Навуходоносором Єрусалиму.

Перські царі поширили межі імперії на Єгипет і всю територію сучасної Туреччини. Кір поділив імперію на провінції, поставив на чолі кожної правителя - «сатрапа». Підкорені народи дістали право дотримуватися своїх звичаїв та визнавати власну релігію, місцеві володарі зберегли частину своєї влади. Зображення богів, звезені до Вавилону, Кір наказав повернути містам, що володіли ними раніше.

Книга Езри розповідає про повернення юдейського народу з Вавилону, відбудову Храму й міста Єрусалиму. Цей період охоплює близько ста років (536-432 рр. до Р.Х.).

536 р. до Р.Х. Кір видав указ, що наводиться в книзі Езри: «Так каже Кір, перський цар: „Господь, Бог неба, дав мені всі царства на землі й повелів мені збудувати Йому дім у Єрусалимі, що в Юдеї. Хто з вас із Його народу, - хай його Бог буде з ним, - поїде до Єрусалиму, що в Юдеї, та збудує дім Господа Бога Ізраїля, того Бога, що в Єрусалимі. Всім же, що зосталися живими, по всіх краях, де б вони не жили, люди кожного краю допоможуть їм сріблом, золотом та іншим добром і худобою, а й добровільними датками на дім Бога, що в Єрусалимі"» (1 Езри 1:2-4). Цим указом закінчилось 70-річчя вавилонського полону для юдеїв: від першого взяття Єрусалиму Навуходоносором 605 р. до указу 536 р. до Р.Х.

536 р. до Р.Х. під керівництвом Зоровавела, правителя юдейського, та первосвященика Ісуса з полону до Юдеї повертається 49 897 чоловік. Більшість переселених до Вавилону юдеїв асимілювалися або здобули майно, яке тримало їхні родини біля себе. Цар Кір повернув коштовності Храму, які Навуходоносор склав був у дім своїх божків. Юдеї несли з собою 5 400 сосудів з Храму.

Цар Артаксеркс (405-362 рр. до Р.Х.) надав законного характеру поширеному в народі культові бого Мітри. Мітра зображувався великим воїном, переможцем міфічного бика. Його свято - день зимового сонцестояння, 25 грудня.



[1] Коростовцев М. А. Религия Древнего Египта. – Москва, 1976. – 336 с.; Солкин В.В. Египет: Вселенная фараонов. – Москва, 2001. – 448 с.

Comments