03. Елліністична цивілізація

1. Початки еллінської цивілізації

Близько ХХІ-ХХ ст. до Р.Х. відбулося переселення найдавніших грецьких племен з північних районів Балканського півострова. Найпоширеніша назва цих племен - ахейці. Попередники ахейців (їх греки називали пеласгами) були переможені й асимільовані. У ІІ тисячолітті до Р.Х. ахейці розселилися на півдні Балканського півострова, островах Егейського моря (Кікладах) та узбережжі Малої Азії. Утворюються держави з центрами в Мікенах, Пілосі, Афінах та ін. Ахейці провадять міжусобні війни, здійснюють військові експедиції, в т.ч. двічі нападають на Єгипет у ХІІІ ст. до Р.Х.

Ахейці в ХІІІ ст. висадилися на східному узбережжі Середземного моря. Там вони стали відомі під назвою філистимлян. Пророк Амос стверджує, що вони прийшли з Кафтору (Криту): «Чи ж я Ізраїля не вивів з Єгипетського краю, і філістимлян із Кафтору та арамійців із Кіру?» (Амос 9:7). Місцевість з прилеглою південносірійською територією стала називатися Палестиною. Філістимляни жили в містах Азоті, Аскалоні, Аккароні, Гаті й Ґазі. Кожне місто було кероване «сереном» (паном).

У часи Суддів, царів Саула й Давида філістимляни являли для Ізраїлю чималу загрозу, претендуючи на необхідні для юдеїв землі. Філістимська загроза спонукала Ізраїль прийняти монархію. Цар Давид завдав філістимлянам поразки: «розбив філістимлян від гівеа аж до входу Гезер» (2 Цар. 5:25). Але філістимляни зберегли свою незалежність і в наступні роки не раз турбували ізраїльтян.

Останнім великим військовим походом ахейців була Троянська війна, що відбувалася бл. 1240 р. до Р.Х. Ахейським військом керував правитель Мікен Агамемнон. Троя була центром невеликої, але багатої держави на перетині торговельних шляхів у північно-західній частині Малої Азії. Містом правив цар Пріам. Ахейці з великими зусиллями змогли здобути Трою після 10-річної війни. Події Троянської війни лягли в основу багатьох міфів, були оспівані в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера, в поемі Вергілія «Енеїда».

У ХІІ ст. до Р.Х. примітивні дорійські племена, озброєні залізною зброєю (ахейці знали ще тільки бронзу) почали переселятися з півночі на південь Балканського півострова. Вони розгромили й знищили ахейські держави на материку, завоювали Кріт. Зберегла незалежність тільки Аттіка. Більшість ахейців переправилася на Егейське узбережжя Малої Азії, на острів Кіпр. Там грецька культура збереглася найкраще. Звідти, зокрема, вийшли народні епічні поеми, що склалися в «Іліаду» й «Одіссею». Балканська ж Греція й прилеглі острови деградували в культурному й соціальному плані.

2. Релігія Еллади

В ХІ-ІХ ст. до Р.Х. грецькі вірування складаються в цілісну систему. Її закріпили, визначили родоводи й стосунки богів Гомер (VIII ст. до Р.Х.) та Гесіод (VII ст. до Р.Х.), автор поеми «Теогонія».  За нею початком усього існуючого був Хаос, єдина безладна маса, повна творчої енерґії й божественого сімені, суміш землі, води, вогню й повітря. З цієї наповненої безодні виринуло перше царське подружжя богів - Уран (Небо) й Ґея (Земля). Від них народилися титани, циклопи, гекатонхейри. Циклопи - дикі потвори величезного зросту з одним оком посеред чола. Гекатонхейри - сторукі істоти з нездоланною силою.  Найстарший титан - Океан, бог могутньої ріки, що широким кільцем оперізувала землю. Наймолодший - Кронос.

Уран скидав своїх нащадків до Тартару, бездонної прірви, де панує суцільна ніч. Тоді Ґея намовила молодшого сина Кроноса помститися батькові. Кронос оскопив батька й скинув його з трону. З крові, що витекла з рани на Урановому тілі, постали богині помсти Ерінії із зміями замість волосся. Уран прокляв Кроноса, провістивши, що його син забере в нього владу.

Кронос правив світом із дружиною Реєю. Щоб запобігти появі суперника, народжених дружиною дітей Кронос ковтав. Але замість шостої дитини, Зевса, Рея дала чоловікові камінь, загорнутий у пелюшки. Дитину ж вона віднесла на землю й поклала в ґроті на острові Кріт,  де Зевс виростав під опікою гірських німф і кози Амалтеї. Харчувався Зевс молоком Амалтеї. Коли коза зламала один ріг, Зевс благословив його, і відтоді цей ріг завжди наповнювався всім, чого бажав його власник. Так з’явився ріг достатку або ріг Амалтеї, що зображений на гербі Харкова. Після смерти Амалтеї з її шкіри Зевс виготовив собі чудесний щит, якого не могла пробити жодна зброя - еґіду.

За порадою Зевса Рея дала Кроносу блювотного, і він виверг із себе синів Аїда та Посейдона, доньок Ґеру, Деметру, Гестію. Зевс очолив битву проти батька, що розгорнулася на полях Фесалії. Визволивши з Тартару циклопів і трьох гекатонхейрів, Зевс отаборився на горі Олімп на межі Фессалії і Македонії. Після десятирічної битви Кронос був переможений.

Але проти Зевса повстали гіганти, сини Ґеї-Землі. Дізнавшись, що тільки людина може перемогти гігантів, боги закликали на допомогу Геракла. На підтримку богам прийшов і Діоніс із загоном сатирів. Битва богів із гігантами оспівувалася грецьким мистецтвом як тріумф благородства й розуму над потворною звірячою силою. Ґея спробувала помститися за поразку й знищення її нащадків. Вона народила Тіфона, велетенське чудовисько, тіло якого обросло пір’ям, а замість ніг звивалися змії. З пащі Тіфона текла смола,а з очей вибухав вогонь. Боги, налякані Тіфоном, втекли до Єгипту й там обернулися на тварин. Один Зевс вступив у битву, озброївшись серпом, яким Кронос оскопив Урана. Від крові пораненого Тіфона почервоніли Фракійські гори. Знесилілого Тіфона Зевс привалив островом Сіцилія, з-під якого час від часу вихоплюється вогонь з пащі Тіфона (вулкан Етна).

Після війни з гігантами Зевс поділив землю з двома братами. Жеребкування визначило за Зевсом небо і Землю з Олімпом, за Посейдоном море, а за Аїдом - підземне царство мертвих. Кожен з богів одержав місто чи острів, де його особливо шанували. Афіна, яка подарувала афінянам маслинове дерево, дістала Афіни, бог сонця Геліос - острів Родос.

Зевс - бог блискавок і громів. З часом виник його образ як ідеальний образ найвищого божества, владі якого підлягають усі сфери життя. Він дбає про виконання законів, зокрема закону гостинності, зважує долі людей на золотих терезах і посилає їм добро чи зло, оберігає закон власності, непорушність роду, об’єднує грецькі племена. Центром культу Зевса стала Олімпія, місто на Пелопоннесі. Статуя Зевса роботи афінського скульптора Фідія вважалася одним із семи чудес світу. Від 776 р. до Р.Х. до 393 р. кожні чотири роки тут проводилися Олімпійські ігри. На час ігор припинялися війни. Спритність і силу показували в усіх видах змагань. Переможці увінчувалися маслиновим вінком, ставилися на утримання держави, сідали на перших місцях під час урочистостей. Їм ставили монументи, складали гімни. В Олімпії оголошували важливі розпорядження й договори, історики й поети читали свої твори, оратори й філософи виступали з промовами.

Гера - цариця неба, дружина Зевса. Покровителька жінок. В Олімпії при храмі Гери кожні п’ять років відбувалося змагання дівчат.

Афіна - донька Зевса, що народилася з його голови. Богиня мудрости й уособлення чистоти та інших чеснот. Її символ - сова. В місті Афінах їй було присвячено храм Парфенон з 12-метровою статуєю роботи Фідія з золота й слонової кістки. Кожні чотири роки на честь Афіни в Афінах влаштовувалися Панафінеї, свята з перегонами, змаганнями, виступами хорів, конкурсами чоловічої краси.

Аполлон - найвродливіший з богів. Бог віщувань і ворожіння, лірики й поезії. Повелитель дев’ятьох муз, що жили на вершинах гір Гелікон і Парнас у Беотії, де б’є священне касталійське джерело. Його близнючкою вважалася Артеміда - незаймана цариця лісів, богиня смерти й благодійности, якій молилися за здоров’я близьких людей.

Син Зевса й Майї Гермес уславився шахраюванням і спритними витівками. Він був богом красномовства, злодіїв, купців, прудконогим посланцем Зевса. Його особливо шанували в Аркадії, де вважали богом пастухів. Кульгавий Гефест був богом вогню. Зевс дав йому за дружину Афродіту, народжену з морської хвилі богиню кохання. Її син і супутник - Ерот, грайливий хлопчик з луком і стрілами.

Діоніс, бог вина, народився в Зевса й царської доньки Семели. Він навчив людей плекання виноградної лози. Живе в лісах, де йому служать козлоногі сатири. Він взимку спить, а навесні прокидається й роздає заховані в землі сили й багатства. Найдавнішим культ Діоніса був у Дельфах, де існувала церемонія містичного воскресіння діоніса, відправлювана після зимового сонцестояння. В усій Греції в ці дні відправлялися оргії (orge - збудження). В Афінах, де також вельми шанували Діоніса, чотири рази на рік відправлялися свята на його честь: Малі Діонісії - свято збирання винограду, Ленеї (січень) - свято вичавлювання винограду, Антестерії (кінець лютого) - свято відкривання бочок із молодим вином, Великі діонісії - наприкінці березня й на початку квітня.

В оточенні Діоніса збиралися напівтварини-напівлюди, найповажнішим серед яких був Пан, зарослий густою вовною, з довгими волохатими вухами, цапиною бородою й кривими рогами на голові. Коли він грав, з гір спускалися німфи й танцювали під цю музику. Повсюди з Діонісом були сатири, в яких верхня частина тіла була людською, а по пояс зарослі густою вовною та з цапиними ратицями. Товсті червоні губи, цапина борода й гострі вуха надавали сатирам тваринного вигляду. Німфи жили в джерелах або ґротах, ніколи не старілися, але все ж помирали. Первісними божествами рік і джерел були силени.

Душі померлих греки вміщували до підземного царства - Аїду. При вході до Аїду розлилася оточена болотами річка скорботи Ахерон, що зливається з пекельною річкою Стіксом. Стікс впадає до ріки плачу Коціти, звідки бере початок Лета - ріка забуття.

Щоб переплисти ці ріки, необхідна допомога Харона, брудного й неохайного перевізника, сина ночі, який перевозить лише тих, хто має чим заплатити. Тому померлим клали в уста монету. Померлих зустрічав Цербер, потворний пес з трьома пащами. Йому належало кинути спечере на меду тістечко. Царство тіней - неосяжна рівнина, холодна й мертва, по якій гуляють пронизливі вітри, просякнута запахом сірки. Під палацом Аїда міститься Тартар, місце кари злочинців. Злочинців катують три сестри Ерінії з отруйними зміями й смолоскипами в руках.

Душі праведних вирушають на острів блаженних. Там праведники бенкетують на Єлисейських Полях.

Люди згідно з грецькими міфами походили або просто з лона землі, або від лісів і гір, або від богів. За однією з леґенд, людей створив з глини та сліз титан Прометей, давши їй душу з небесного вогню.

Греки вірили, що над світом і людей, і богів панує Приречення. Три доньки ночі, Мойри, прядуть нитку людського життя, яку найстарша з Мойр перерізає в смертну годину.

Велику вагу в суспільстві мали оракули - храми, що займалися віщуванням майбутнього. Особливо прославився дельфійський оракул у Фокіді. Біля гірської ущелини зі шкідливими випарами ставили триніжок, на який сідала Піфія, жриця-віщунка. Коли вона під впливом випарів доходила до нестями, її незрозумілу мову тлумачили жерці, даючи відповіді тим, хто звертався до оракула.

3. Давньогрецькі поліси

У VIII-VI ст. до Р.Х. в Елладі почали виникати невеликі міста-держави - поліси (polis - місто). Вільне населення міст, яке мало політичні права, називалося демосом. У більшості полісів повалюється влада аристократії і управління переходить до тиранів - ставлеників демосу. Здійснюється широкомасштабна грецька колонізація на узбережжя Егейського, Середземного, Чорного морів. На європейському березі Боспору засновується торгова колонія Візантій, яка стала транзитним потром у Причорномор’я.

Ще з часів завоювань дорійських племен виникла Лаконія зі столицею Спартою. Торгівля в Спарті була дуже обмежена, а зовнішня торгівля заборонена, економіка була нерозвиненою й примітивною, а ремесла - мало розвиненими. Лише військова справа вважалася гідною спартанця. Новонароджених дітей віддавали до ради старійшин, герусії, щоб вирішити, чи залишиться дитина жити. Слабких і хворобливих скидали зі скелі. З семи років дитина виховувалася в школі, де перебувала до 18 років. Хлопчиків привчали до голоду, спраги, фізичного болю. Займатися філософією й красномовством не дозволялося. Привчали говорити стисло («лаконічно»). Панує аристократичне управління. Законодавство спартанської держави приписували Лікурґу.

В Аттіці центром утворення держави стало місто Афіни. Тут були сприятливі умови до виноградарства, вирощування маслин. Здавна розвивається торгівля, є кілька зручних морських бухт. В управлінні державою беруть участь усі вільні громадяни. Головним органом державної влади були народні збори - еклезія. Вони збиралися на великому пагорбі неподалік від Акрополя. Важливі проблеми вирішуються голосуванням. Утверджується демократичний устрій.

Над Афінами підносився храмовий комплекс - Акрополь. Він захоплював досконалістю пропорцій і красою. Побудови втілювали спокійний і гармонійний ідеал краси. Споруди були збудовані з білого мармуру. В центрі стояли храм богині Афіни Парфенон і Ерехтейон, храм на честь героя Афін Ерехтея, знаменитий портиком, де замість колон дах підтримували дівочі фігури - каріатиди. В центрі Акрополя стояла статуя Афіни Промахом («що б’ється попереду») в шоломі і з високо піднесеним списом. Спис було видно з моря за кілька кілометрів від порту Пірей.

Театральні вистави в Афінах, як і в усій Греції, вважалися не розвагою, а священнодійством, школою виховання. Вони й виникли на основі народних пісень, танків і розваг на честь бога Діоніса. Афінським громадянам видавали спеціальні кошти на відвідання театру. В Афінах жили визначні драматурги Есхіл (525-456 рр. до Р.Х.), Софокл (496-406 рр. до Р.Х.), Евріпід (480-406 рр. до Р.Х.), а також комедіограф Арістофан (450-388 рр. до Р.Х.).

Наприкінці VI ст. Перська держава під керівництвом Дарія І завоювала грецькі поліси на узбережжі Малої Азії, на окремих островах. Під час походу проти скіфів 513 р. до Р.Х. було підкорено Візантій, східну частину Балканського півострова, Македонію. Припинилось надходження збіжжя з завойованого персами Єгипту, з Причорномор’я. 492 р. до Р.Х. починаються походи Персії проти Греції. Хоча буря знищила більшу частину перського флоту, більшість грецьких міст-держав підкорилися Персії. Тільки Афіни й Спарта відмовилися скоритися.

490 р. відбувся другий похід. Перське військо було висаджене біля села Марафон за 42 кілометри від Афін. Афінське ополчення перемогло. Гінець, який подолав 42 км від Марафону до Афін встиг тільки вигукнути: «Радійте, ми перемогли!», - і вмер від розриву серця.

Третій похід розпочався 480 р. до Р.Х. Його очолив сам Ксеркс. Сухопутне військо простувало північним узбережжям Егейського моря, приголомшуючи своїм небаченим розміром. Неподалік від берега рухався флот. За рік до війни було укладено союз між Афінами й Спартою, яка мала найсильнішу сухопутну армію. Греки зайняли оборону біля Фермопільського проходу між Фесалією й Середньою Грецією, схили якого були стрімкими й ковзкими через теплі джерела, що стікали згори й закінчувалися болотом. Спартанський цар Леонід два дні героїчно відбивав атаки персів, а потім наказав загонам відступити й залишився сам з 300 спартанцями. Всі вони загинули, але не порушили спартанського закону не відступати з поля бою. Подвиг спартанців викликав патріотичне піднесення в усій Греції. Хоча перси захопили й зруйнували Афіни, населення було заздалегідь вивезене. У вузькій Саламінській протоці відбувся морський бій, де греки перемогли. Вирішальна битва відбулася в Беотії. Перси були розбиті й змушені відступати. В завойованих ними країнах почалися повстання. 449 р. було укладено мир. Перси визнали незалежними грецькі поліси в Малій Азії та острови в Егейському морі. Афіни уклали військовий союз з усіма полісами, що брали участь у війні з персами, і стали наймогутнішою державою в грецькому світі.

Але Пелопоннеська війна 431-404 рр. до Р.Х. між грецькими державами закінчилася поразкою Афін і перемогою культурно й економічно відсталої Спарти. Війна дуже послабила всю Грецію. Спартанські загони були розміщені у «визволених» з-під влади афінян грецьких полісах. Але реальної гегемонії над Грецією Спарта не змогла здійснити. В той же час вплив більш розвинених полісів розхитував архаїчну структуру спартанського суспільства.

В ході запеклої боротьби протягом 382-362 рр. Фівам вдалося скинути владу Спарти й утворити на противагу їй Беотійський союз. Деякий час Фіви займали керівну роль у Греції. Потім її намагалися повернути собі Афіни, але зазнали поразки.

4. Олександр Македонський

На північ від Греції на Балканському півострові була розташована Македонія - гірська країна, населена племенами фракійського походження. На межі VI та V ст. македонські племена об’єдналися під владою царя. Під час греко-перських воєн Македонія була змушена підкоритися Персії, а потім ввійшла до Афінського морського союзу. Зростає грецький культурний вплив на Македонію.

Цар Филип Македонський (359-336 рр. до Р.Х.) провів адміністративну, грошову, військову реформи й надав Македонії характеру централізованої монархічної держави. Він зумів поширити свій вплив на грецькі міста на узбережжі Фракії, приєднав до Македонії плем’я гетів, частину Іллірії. 338 р. до Р.Х. в Беотії Филип здобув вирішальну перемогу над ворожою йому коаліцією грецьких полісів. 337 р. до Р.Х. в Корінфі пройшов панеллінський конґрес, на якому було утворено союз міст-держав під управлінням постійного конґресу їхніх представників у Корінфі. Цар Филип призначався головнокомандувачем армії усіх грецьких військ і Македонії та мав готувати похід на Персію. Але 336 р. Филип був убитий з невідомих причин під час святкування весілля своєї доньки.

На зборах війська царем був проголошений син Филипа Олександр (356-323 рр. до Р.Х.), учень Аристотеля, вихований у пошані до грецької культури. Олександр підкорив своїй владі фракійські та іллірійські племена, які після смерти Филипа вийшли з-під його влади. Він здобув Фіви, що також повстали проти македонян. Жителі були забрані в рабство,  місто знесене й знищене. Інші грецькі міста визнали владу Олександра.

Навесні 334 р. почався похід до Персії. Македоняни виграли битву біля річки Гранік у Малій Азії, розгромивши передову частину перської армії. Більшість грецьких полісів у Малій Азії відчиняли брами царю Олександрові. Він пройшов у глиб Малої Азії, в Каппадокію, племена якої зустріли македонян дружньо. Після цього Олександр попрямував у Сірію і Фінікію. Він переміг військо Дарія ІІІ під Іссом, після тривалої облоги взяв місто Тір і продав бл. 30 тис. мешканців міста в рабство. Пропозицію Дарія ІІІ про мир він відхилив, хоча пропонувалося взяти Малу Азію в володіння, половину царської скарбниці, руку старшої доньки. Олександр мотивував свою непримиренність прагненням помститися за завоювання Греції та вбивство батька.

332 р. до Р.Х. майже безперешкодно Олександр завоював Палестину. Сатрап Самарії Санавеллет (Санбаллат), за походженням самарянин, зрадив перського царя Дарія ІІІ й перейшов на бік Олександра, за що дістав дозвіл збудувати на горі Гаризим біля Сихему святилище, котре б не поступалося Єрусалимському храмові. Верховним священиком Санавеллет зробив свого зятя Манассію, юдея, брата первосвященика Єрусалимського храму. Це сталося близько 328 р. до Р.Х.  

Взявши Тир після семиденної облоги, цар увійшов до Єрусалиму. Спустошень не було, бо юдеї не чинили опору. Первосвященик Ядуй (Іаддуй) у повному облаченні на чолі делеґації священиків і левитів вийшов назустріч імператорові. Завойовника провели до Храму й прочитали йому пророцтво Даниїла (Дан. 8:1-8). Олександр Македонський приніс жертви в Храмі. Розповідають, що він зазирнув у Святеє святих і був вельми розчарований, нічого там не побачивши.

Сам Олександр недовго пробув у Палестині. 332 р. він вирушив у Єгипет. Перський сатрап разом із жерцями зустрів Олександра урочистим походом біля східного кордону, дякуючи за визволення від персів. Олександр приніс жертву єгипетським богам і був проголошений фараоном, сином бога сонця Амона. Було засновано Олександрію - місто в дельті Ніла на березі Середземного моря. Воно будувалося за певним планом з рівними, перехрещеними під прямим кутом вулицями.

Навесні 331 р. до Р.Х. Олександр вирушив далі на схід. Він завоював Персію, Мідію, Середню Азію (Бактрію й Согдіану). Під час втечі Дарія ІІІ він був убитий сатрапом Бессом, котрий проголосив себе царем. Він був захоплений македонянами й страчений. Почалося завоювання Індії. Але настала пора дощів, македоняни почали хворіти на малярію й інші хвороби й відмовилися йти в долину Ґанґу. Олександр повернувся до Вавилону. Там він і помер 323 р. до Р.Х., повернувшись із бенкету, можливо, отруєний. Підкорення країни завершили його полководці.

5. Еллінізм

«Еллінізм» - термін німецького історика Й.Г.Дройзена (1833 р.). Культури елліністичного світу утворилася внаслідок синтезу грецької культури та культур країн Близького, а частково Середнього Сходу.

Греки й македоняни здійснили далекі походи, розширили межі пізнаного ними світу, оселяються в містах, завойованих і засновуваних воїнами Олександра Македонського. Розширюється мережа доріг, зміцнюються торговельні зв’язки. Через них поширюється грецька культура. «Койне» - міжплеменний варіянт грецької мова. Разом з нею далі існували місцеві грецькі діалекти, єгипетська мова в державі Птолемеїв, арамейська в державі Селевкідів.

У елліністичному світі серед греків виник новий світогляд - космополітизм. «kosmopolites» - громадянин світу, на відміну від «polites» - громадянин свого міста. Греки-воїни, чиновники, ремісники, торгівці - подолали полісну обмеженість світогляду. Вони побачили перспективу надійнішого переустрою світу у встановленні світової монархії на місці національних держав. Відбулося подолання меж поміж еллінами й варварами, знайомство з варварською культурою (сирійською, вавилонською, перською). Царі зосереджують величезні багатства.

Істотними рисами світогляду людини елліністичного світу були також індивідуалізм і фаталізм. Відірвані від свого полісу, люди мала покладатися лише на самих себе. Часті перевороти й війни спричинили невпевненість у майбутньому.

Релігійний синкретизм розвивається внаслідок знайомства зі східними релігіями, що вабили грубо-чуттєвим характером, забобонами й чарівними обрядами. Водночас він дає стимул до монотеїзму, коли багате пізнання чужих культів набувало об’єднувального характеру, шукало свій пункт єдности.

Поширюється культ монарха, приклад до чого дав Олександр, прийнявши проголошення себе богом. Повсюди насаджуються культи елліністичних царів, як померлих, так і живих. У Греції його ототожнювали з давнім поклонінням героям.

Серед греко-македонських поселенців у Єгипті розвивається поклоніння Осірісу-Апісу. Його з наказу царя Птолемея І Сотера плекають єгипетські жерці. На цій основі формується шанування божества Сарапіса, бога-цілителя й володаря світу. Набуло нового змісту поклоніння Ізиді, яка тепер вважалася дружиною Сарапіса.

З Малої Азії поширився культ Кібели, Великої Матері.

6. Єгипет Птолемеїв

Імперія Олександра Македонського розпалася, як і пророкував Даниїл (Дан. 8:8-12),  на чотири царства, очолюваних полководцями Олександра - діадохами. Спадкоємців діадохів називають епіґонами. Історія двох царств особливо пов’язана з Палестиною.

Єгиптом зі столицею в Олександрії, що ним між 305 до 30 рр. до Р.Х. правили Птоломеї - династія, заснована діадохом Птолемеєм I Сотером.

Птолемеї проводили політику суворого централізму. Зі столиці Олександрії вони встановили пильний наголяд над усім, що діялося на терені імперії. Однак вони намагалися забезпечити порядок і безпеку житілев, терпимо ставилися до місцевих вірувань і звичаїв, засновували нові міста, що мали статус поліса.

Олександрія була заснована 332 р. до Р.Х. Олександром Македонським у Єгипті. Найбільший торговельний і культурний центр елліністичного світу. Площа майже 16 кв.км. Вільного населення в I  ст. до Р.Х. налічувалося понад 300 тис., рабів було набагато більше.

Олександрія була столицею Єгипту від його заснування Олександром Великим в 332 до Р.Х. до 642 по Р.Х., коли це місто було завойоване арабами. Місто розташувалося на Середземному морі на заході дельти Нілу, на гірському хребті, що відокремлює озеро Маріон від Середземного моря. Олександрія – головний морський порт не тільки Єгипту, але й усього античного Середземномор’я. До острова Фарос через простору гавань був побудований з великих каменів хвилеріз довжиною 1,6 км, що називався «Гептастадіум» (дослівно – «сім стадій»). На острові Фарос було зведено великий маяк, котрий відносили до семи чудес світу. Менша гавань відкривалася на захід. Канал сполучав озеро Маріон з одним із річищ Нілу («Розеттським»).

Олександрія була найбільшим торговельним і культурним центром елліністичного світу. Площа Олександрії сягала майже 16 кв.км. Місто простяглося в довжину на 6,4 км. Його архітектура відзначалася регулярною забудовою кварталів. Вулиці перетиналися під прямим кутом, прикрашалися колонадами. Біля східної гавані розташовувався найкрасивіший квартал міста. На заході знаходився Серапіон – храм єгипетського бога Серапіса, храм Посейдона, грецького бога моря, музей, великий театр. Вільного населення в I ст. до Р.Х. тут налічувалося понад 300 тис. – переважно греків, євреїв, єгиптян. Рабів було набагато більше.

Під управлінням династії Птолемеїв Олександрія стала літературним і науковим центром стародавнього світу. Птолемей II Філадельф заснував установу на кшталт Академії наук - «Музей», тобто храм муз. Діяла до III cт. Вченим і поетам надавалися житло й кошти. Тут були лабораторії для наукових досліджень, зоологічний і ботанічний сади, обсерваторія тощо.          Олександрійська імператорська бібліотека була заснована 285 р. до Р.Х. Налічувала до 200 тис. сувоїв рукописів, на 48 р. до Р.Х. їхнє число зросло до 700 тис. Величезні кошти витрачалися на закупівлю рукописів. Кораблі, які входили до гавані, зобов’язані були продати або надати для зняття копій усі літературні твори, що були на них. Скориставшись важким становищем Афін, їм надано позику під заставу державного примірника афінських драматургів (Птолемей III Еверґет). Коли афіняни готові були повернути борг. Цар відмовився віддати заставу. Знищена під час боротьби з язичництвом, Олександрійська бібліотека була відновлена в жовтні 2002 р.

Опис вуличної процесії за Птолемея II Філадельфа: З ранку до пізнього вечора. Натовп акторів, що грали богів і символічні фігури, групи жерців, натовпи рабів у національних вбраннях, колісниці зі статуями й механічними пристроями, безліч рідкісних тварин, 57 тис. піших вояків і 23 тис. кінноти.Учасникам роздавали вино, страви, запашні куріння. Маяк на острові Фаросі - одне з чудес свтіу. 150 м заввишки з мармурових плит.

Палестина перебувала під владою Птолемеїв з 301 р. до 200 р. перед Христом. Вона вважалася невід’ємною частиною території під назвою «Сірія і Фінікія», межі якої точно не визначені. Починається грецька колонізація Палестини. З’явилися грецькі міста й військові поселення, значення яких зростає. Старі міста перебудовуються на зразок грецьких полісів: Ґаза й Ашкелон на південному узбережжі, Акка (Птоломеїда) на північ від Кармелу. Грецькі міста виникли в Східному Зайорданні, в районі Генизаретського озера. Швидко й повністю була еллінізована Самарія. Але внутрішня частина Палестини еллінізується повільно.

У часи перського володарювання в Єгипті утворилася одна з найбільших єврейських колоній поза Палестиною. Оскільки і Палестина, і Єгипет перебували в складі однієї держави – спершу Перської імперії, потім імперії Олександра Македонського – це сприяло єврейській еміграції в долину Ніла. Євреї жили в усіх великих містах, від столиці Єгипту, Олександрії, до південного міста Сієни. На часи руйнування Єрусалиму в Єгипті налічувалося близько мільйона юдеїв. Усе ж населення країни тоді досягало, як вважають, семи або семи з половиною мільйонів без Олександрії.

Центром юдейської діаспори стала Олександрія. В місті з населенням до трьохсот тисяч чоловік (вільних громадян) юдеї займали два з п’яти районів міста – увесь північно-східний квартал. Вони складали близько третини населення.

Деякі царі з династії Птолемеїв досить прихильно ставилися до юдейської колонії в Єгипті. Скажімо, Птолемей ІІ Філадельф (285-246 рр. до Р.Х.) сприяв звільненню єврейських рабів, захоплених у полон за часів його батька. Цьому ж цареві Передання приписує ініціятиву перекладу Святого Письма грецькою мовою. Так з’являється грецький переклад Старого Завіту – Септуаґінта, «переклад Сімдесятьох тлумачів». В Олександрії здійснюється синтез традиційного юдейства з елліністичною культурою.

Насильства правителя Сирії Антіоха Епіфана викликали приплив до Єгипту юдеїв, що відмовлялися зректися Мойсеєвої релігії. В оточенні царя Птолемея VI Філометора (180-145 рр. до Р.Х.) можна побачити єврейського філософа Аристовула з Олександрії, низку військових старшин юдейського походження. Хоньо IV, син єрусалимського першосвященика, дістав дозвіл створити в Єгипті юдейський релігійний центр на кшталт єрусалимського храму. Так виник релігійний осередок, названий згодом “Домом Хоньо”. Він гуртував довкола себе єгипетських юдеїв і формував у їхньому середовищі атмосферу прихильності династії Птолемеїв. Єврейські військові поселенці в Єгипті надали підтримку останній цариці з династії Птолемеїв, славнозвісній Клеопатрі, в її боротьбі з суперниками. У цій колонії плекалися старозавітні свята й ритуали, зберігалося П’ятикнижжя й інші священні книги, жила традицій мойсеєвої релігійності.

Єврейська громада в Олександрії була відома під грецькою назвою “політевма” (politeumaгромада, товариство). Її очолював етнарх, “правитель народу”, котрий стежив за судочинством. За часів Октавіяна Августа повноваження етнарха перейшли до ради старійшин – герусії.

Завоювання Єгипту римлянами не вплинуло істотно на статус єврейської діаспори. Віротерпимі римляни дозволяли юдеям зберігати свою релігійну ідентичність, звільняли їх від повинностей, пов’язаних з порушенням культових заборон. Імператор Октавіян Август ґарантував право збирання пожертв на Єрусалимський храм.

Однак уже за часів Ґая Каліґули (37-41 рр.) вперше в Римській імперії здійснюється організоване насильство над релігійними почуттями юдеїв, змушуваних віддавати шану кесареві, як богу. Відмова виконати розпорядження імператора спричинила перший в історії Римської імперії єврейський погром, що стався в Олександрії.

Коли Єрусалим було зруйновано за імператора Веспасіяна, повсюди в Римській імперії розгорнулися єврейські погроми. Тоді в Олександрії було винищено до 50.000 юдеїв. Але масовий вихід євреїв з Палестини компенсував втрати.

Єврейське повстання в 116 р. закінчилося масовим винищенням юдейського населення Олександрії і зруйнуванням великої частини міста.

 

7. Сирія Селевкидів

Династія Селевкидів - інша значна македонська династія, що заволоділа Сирією, Вавилонією, Месопотамією та іншими областями. Селевкиди відрізнялися від Птоломеїв аґресивним намаганням запровадити звичні для греків вірування серед юдеїв, зневажливим ставленням до релігії Палестини. 

Місто Антіохія (тепер Антак’я) на Оронті в Сирії. За 12 миль від міста Оронт впадав у Середземне море. Знаходячись на перехресті торговельних шляхів, Антіохія стала центром торгівлі й ремесел. Зосередила незліченні багатства.

Юдея стала однією з округ імперії Селевкидів. Юдея вважалася етносом (нацією), центром якої був Єрусалим. Етнос з точки зору влади був лише територіальним поняттям. Він керувався «герусією» або радою старійшин. Первосвященик вважався вождем нації. Посада ця була спадковою й пожиттєвою. У герусії засідали керівники духівництва й родів, що репрезентували інтереси провінцій Юдеї. Основні закони етносу ґрунтувалися на Торі, П’ятикнижжі Мойсеєвім, що його й чужоземні володарі визнавали джерелом правних норм.

198 р. до Р.Х. представник сирійської династії Селевкидів Антіох III Великий завоював Палестину.  Антіох III Великий (223 - 187 рр. до Р.Х.) не вніс істотних змін до соціяльного ладу й життєвого укладу Юдеї. Таке становище тривало й за його наступника Селевка IV Філопатора. Але становище змінилося внаслідок політичної та економічної кризи. Внаслідок поразки, завданої Антіохові III римлянами в битві при Маґнезії (190 р. до Р.Х.) на переможену імперію Селевкидів було накладено велику контрибуцію. Правителі намагаються шукати кошти в стародавніх храмах. Антіох III був убитий у Елімаїді, коли спробував пограбувати тамтешній храм Бела. Селевк IV спробував заволодіти коштовностями Єрусалимського храму. Це знаменувало перше зіткнення юдеїв із Селевкидами.

Цар Антіох IV Епіфан (175-164 рр. до Р.Х.),  вихований у Римі, вирішив розв’язати проблеми держави шляхом її стрімкої еллінізації Він спробував перетворити Єрусалим на грецький поліс, запровадивши в ньому елліністичні державні й культурні установи. Замість первосвященика Онії ставиться його брат Ісус (Ієшуа), що прийняв грецьке ім’я Ясон. Заводиться «ґімназія», яка стає центром громадського життя Єрусалиму. В ґімнасії влаштовуються спортивні вправи, змагання, присвячені поганським богам, формується атмосфера, перейнята культом Гермеса й Геракла.

Після нетривалого урядування Ясона на посаду первосвященика прийшов Метелай, який не належав до династії первосвящеників. Менелай перебував  у повній залежності від престолу.

170 р., повертаючись з походу на Єгипет, цар влаштовує різню єрусалимлян. В цей час Антіох IV почав війну з Єгиптом. Лише завдяки втручанню Риму вдалося зберегти імперію Птолемеїв. Під час останнього єгипетського походу 168 р. до Р.Х. поширилися чутки про смерть царя. Вони стали сиґналом до повстання в деяких містах царства Селевкидів, у тому числі в Єрусалимі. Повертаючись з Єгипту, Антіох Епіфан влаштував у Єрусалимі побоїще. За три дні гине 80 000 чол. (2 Мак. 5:14). Руйнуються мури, спалюються будинки, захоплюються бранці. Сам Антіох Епіфан заходить до Храму й наказує його пограбувати. Біля Храму споруджено фортецю Акра, заселену чужинцями.

Терпимий до інших віровизнань, Антіох Епіфан дійшов висновку, що юдеї черпають силу опору його владі зі своєї особливої віри. Починаються гоніння на юдейську віри, яких ще не знала історія. Восени 168 р. до Р.Х. наказано припинити службу в храмі, всім приписано визнавати одну віру й бути одним народом. Юдеї позбавлялися права читати Святе Письмо, пильнувати суботи, відправляти обрізання, навіть просто називатися юдеями. Всіх непокірних очікувала смерть.

Через рік, 15 дня місяця Хаселева 167 р. до Р.Х., на подвір’ї Храму було споруджено жертовник Зевсові Олімпійському. Його наказано називати «владика неба», «Ваал шамем». Народ же переінакшив назву на «шікуц мешомем», тобто «мерзота запустіння» (1 Мак. 1:54). На жертовнику було принесено свиней, щоб ще більш зневажити юдейські звичаї. У приміщеннях Храму оселилися вакханки, влаштовано урочистий похід на день Діоніса. Самарійський храм на горі Гаризим також було перетворено на капище, присвячене Зевсові Гостинному. Тих, хто не бажав з’явитися до оскверненого храму, відмовлявся ставити в себе вдома поганський вівтар, убивали. Страчували жінок, які здійснювали обрізання над дітьми, та їхніх дітей. Книжників і рабинів змушували зректися Бога, а коли ті відмовлялися, жорстоко катували.

У цей час складається течія в юдаїзмі, представників котрої називали «хасидами» (побожними). Хасиди неухильно дотримувалися Закону й боролися проти впливу еллінізму на єврейське життя. Частина з них згодом приєдналася до прихильників збройної боротьби з грецькими правителями, частина не прийняла збройної боротьби й покладалася виключно на Бога.

Твердість у сповіданні віри в Єдиного Бога засвідчили 90-літній книжник Єлеазар (2 Мак. 6:18-31) та Соломонія з сімома дітьми (2 Мак. 7:142), які загинули 166 р. до Р.Х. через відмову зрадити Мойсеїв закон. Їхня пам’ять відзначається Церквою 1 серпня. Від одного з синів Соломонії вперше в Старому Завіті чуємо слова надії на майбутнє життя: «Ти, злочиннику, забираєш у нас це життя дочасне, але Цар світу воскресить нас, що вмираємо за Його закон, - до вічного життя» (2 Мак. 7:9).  

Коли 167 р. до Р.Х. сирійці порядкували в містах Юдеї, священик Маттатія з роду Хасмонеїв, який утік з Єрусалиму й жив у Модіні, відмовився зрадити віру, вбив царського посланця, повалив на землю поганський жертовник і закликав: «Хто ревнує за Закон і зберігає Союз, нехай іде за мною!» (1 Мак. 2: 27). Він з п’ятьма синами втік у гори й розпочав визвольну війну. Організуються збройні загони, підривається авторитет Селевкидів у провінційних містах, переслідуються євреї, що співробітничали з владою. Єрусалим був відрізаний від військових баз й інших адміністративних центрів держави Селевкидів.

167-166 рр. до Р.Х. Маттатія помер, заповівши владу військового вождя своєму синові Юді, котрого називали Маккабі, молотом, тобто Макавеєм. Дії повстанців почали загрожувати Єрусалимові. З півночі на підтримку Єрусалимові було направлено військо на чолі з намісником Сирії Аполлінарієм. Це військо було розбите, а Аполлінарій убитий. Були розбиті й інші спроби наступу на Юдею.

Наприкінці 164 р. до Р.Х. в місяці хаселеві (грудні) армія під проводом Юди визволила Єрусалим. «І зібралось військо й пішло на гору Сіон. Побачили вони храм спустошений, жертовник сплюгавлений, двері спалені, двори зарослі травою, немов у ліску або неначе десь у горах, а покої у руїнах» (1 Мак. 4: 38).

Юда Макавей негайно взявся за відновлення храму. Вівтар Зевса було зруйновано, камені викинуто, натомість з нетесаного каміння спорудили новий жертовник. Було відбудовано сам храм, очищено подвір’я, виготовлено наново посуд. До храму внесли світильник, кадильний жертовник, стіл, розіп’яли завіси.

25 дня місяця хаселева 164 р. до Р.Х. було принесено перші жертви, розпочалося освячення храму, яке тривало 8 днів. Юдейська легенда розповідає в Талмуді, що після очищення й освячення храму священики не знайшли достатньої кількости оливи для щоденного запалювання світильників. Після довгого пошуку вони виявили один запечатаний глечик з оливою для світильника, якої вистачало на одну добу. Однак цієї оливи чудом вистачило на 8 днів. На честь цього встановлено свято Ханука (свято Обновлення або Вогнів), ознакою якого є восьмисвічні світильники («хануккія»), що їх юдеї запалюють протягом восьми днів щовечора в синагогах і в своїх оселях.

Завоювання Єрусалиму Юдою Макавеєм означало відокремлення Юдеї від царства Селевкидів. Майже все єврейське населення Паслестини опинилося під владою Хасмонеїв. Цар Сирії Деметрій I намагався повернути владу над Палестиною й захопив Єрусалим, але Юда 161 р. до Р.Х. одержав нову перемогу й повернув столицю під свою владу. Того ж року Юда Маккавей уклав угоду з Римською республікою, котра визнала незалежність Юдеї династії Хасмонеїв. Договір передбачав дружній нейтралітет і взаємну оборону. Він кілька разів відновлювався римським сенатом.

160 р. до Р.Х. Юда загинув під час нового наступу Селевкидів. Очолили війну проти Селевкидів брати Юди Йонатан і Шимон. Вони скористалися міжусобними війнами в Сирії, і 152 р. до Р.Х. цар Сирії визнав Йонатана першосвящеником, «другом царя» і главою  юдейської нації. Відтоді 150 років посада першосвященика лишалася прероґативою дому Хасмонеїв. До Юдеї було приєднано південь Самарії, область Екрону, порт у Яффі.

142 р. до Р.Х. цар Деметрій II звільнив Юдею від сплати данини Сирії, що означало фактичне визнання державної незалежності Юдеї після понад 440-річної перерви. Цей рік вважається першим роком існування незалежної держави Хасмонеїв.

Попри те, що потужна держава Селевкидів ще довго домінувала на Близькому Сході, вона більше не могла кидати всі сили на завоювання Юдеї. Цьому заважали часті міжусобні чвари в Сирії, різні військові кампанії на сході країни. Незалежний статус Юдеї Хасмонеїв задовольняв державні інтереси Римської республіки, а також Єгипту Птолемеїв.

 

Comments