04. Юдея

Країна, в якій народився Спаситель, називається в Біблії Ханааном (Кенаан). Це найдавніша її назва. Її походження не встановлене точно. Припускають, що так називали країну мешканці Месопотамії: “земля заходу”, тобто край, де заходить сонце. Слово «Ханаан» ([ārāṣ] kĕna'an), можливо, означає «країна пурпуру»; це ім'я в давнину носила власне Фінікія, а в біблійні часи - країна, що тягнеться на захід від північно-західного закруту Євфрату і від Йордану до берега Середземного моря.

Пізніше північна частина Ханаану називалася Юдеєю, а південна - Ізраїлем. В Біблії вперше згадана як Земля Юди (ієхуда) (Втор. 34: 2). В якості наділу цього коліна простягалася від Мертвого до Середземного моря (Нав. 15: 1-12) і включала Юдейську пустелю, Юдейські гори, Юдейську низовину (Шфелат-Ієхуда), значну частину гір і низовини Негева.

В давнину Юдея являла собою повну протилежність Півночі. Непривітна і безплідна, вона була подібна гористій пустелі з оазами.

Під час перського володарювання Юдея називалася «Яхуд». В останні два сторіччя перед Різдвом Христовим назва «Юдея» поширилася на цілу країну. Юде́я (івр. יְהוּדָה, Єхуда; івр. אֶרֶץ יְהוּדָה, Ерец-Єхуда, «Земля Єхуди»).

Римський імператор Адріян, який придушив 135 р. повстання юдеїв під проводом Бар-Кохби, заборонив вживати назву «Юдея», перейменувавши країну на Сірію-Палестину. Назва «Сірія» походить, напевне, від скорочення назви «Ассирія».

Назва «Палестина» походить від назви народу «филистимляни» (в єгипетських текстах п-р-с-т), який у давнину населяв південне узбережжя Ханаану.

Блаженний Єроним писав у IV ст.: «Юдея, яку тепер називають Палестиною...».

2. Географія

Ханаан простягнувся вузькою смугою вздовж східного узбережжя Середземного моря від південних передгір’їв Ливану до Синайської пустелі на півдні (бл. 350 км) і від берегів Середземного моря на заході до Сирійської пустелі на сході (пересічно близько 100 км).

Географічно країна ділиться на чотири області:

1. Приморська рівнина.

2. Нагірна країна на захід від Йордану: Галилея, Ефраїмські та Юдейські гори.

3. Йорданська долина.

4. Узгір’я на схід від Йордану.

Від гори Кармель країну перетинає в південно-східному напрямку Ездрелонська (Ізреєльска) долина. Розмаїття географічних умов заважало злиттю невеликої за розмірами країни в єдине етнічне ціле. Тому аж до кінця стародавнього періоду в Ханаані зберігалася відосібленість окремих областей у діалекті, звичаях тощо.

Клімат Ханаану середземноморський. Переважаються дві пори року: дощова зима й посушливе літо. Влітку дощів взагалі майже не буває. Сезон дощів починається з середини вересня. Кількість опадів зменшується з просуванням на південь. Часто, особливо на півдні, бувають посухи.

Біблія називає Ханаан «землею просторою і гарною, що тече молоком і медом» (Вихід 3:8). Під медом мався на увазі фініковий сік. Особливе значення мали бальзамові гаї в Єрихонській долині. На західному узбережжі Тиверіядського озера процвітало рибальство.

«Господь, Бог твій хоче ввести тебе в гарний край, у край долин з водою, з джерелами та підземними водами, що б’ють по рівнинах та по горах; у край пшениці та ячменю й винограду, смоков і ґранат; у край оливкових дерев, олії й меду; у край, де їстимеш хліб не серед нужди, і де нічого не бракуватиме тобі; у край, де залізні рудовища, і де з гір добуватимеш мідь» (Второзак. 8:7-9).

Природні запаси скромні: невеликі поклади міді, бітум (природній асфальт) з Мертвого моря, якісна глина для гончарства, будівельний камінь у горах.

Ханаан розташований поміж двома культурно-економічними центрами стародавнього світу: Єгиптом і Месопотамією, в центрі т.зв. «благодатного півмісяця», що простягався від родючих земель Месопотамії через Східне Середземномор’я до Нільської долини.

Через Палестину пролягали два головні торговельні шляхи: «приморський шлях» попри береги Середземного моря та «царська дорога» з півночі на південь через Зайорданське плоскогір’я. Від безпеки цих двох шляхів багато в чому залежав добробут Ханаану.

3. Держава Хасмонеїв

Юда Маккавей започаткував незалежну державу династії Хасмонеїв (164-63 рр. до Р.Х.). 161 р. до Р.Х. Юдою було укладено угоду з Римською республікою; 142 р. до Р.Х. незалежну державу визнала Сирія Селевкидів.

Брат Юди Маккавея Шимон 140 р. до Р.Х. скликав у Єрусалимі Великий собор («кнесет ґдола»). Шимон був затверджений як етнарх (глава народу), першосвященик і головнокомандувач. Його влада мала передаватися потомкам Шимона, «доки з’явиться правдивий пророк». На Шимона покладено відповідальність за богослужіння й утримання Єрусалимського храму. Угоди Юдеї мали укладатися від імені Шимона. Його влада була спадковою. Це стало наріжним каменем устрою держави Хасмонеїв.

Шимон і два його сини були підступно вбиті зятем Шимона в боротьбі за владу. Юдеєю оволодів Йоханан Гіркан, син Шимона, що лишився живим. Йоханан Гіркан (134-104  рр. до Р.Х.) вдосконалив військовий лад, запровадив, крім юдейського, наймане військо, що складалося переважно з чужинців. Йоханан Гіркан підтримував дружбу з Римом, налагодив стосунки з Єгиптом, зміцнював зв’язки з Пергамом, Афінами й іншими грецькими містами. Він приєднав до Юдеї Ідумею, жителі якої перейшли на юдейську віру. Точилися війни в Зайорданні, було завойовано Сихем, Самарію і зруйновано храм самарян на горі Геризим.

Сини Йоханана Гіркана Аристовул і Антигон перемогли семітське плем’я ітуреїв і завоювали Галилею. Ітуреї прийняли юдаїзм і злилися з корінним юдейським населенням Галилеї. Аристовул (104-103 рр. до Р.Х.) першим з Хасмонеїв проголосив себе царем, хоча його попередники уникали цього титулу, належного з погляду юдеїв лише потомкам царя Давида.

Після короткої, але запеклої боротьби за владу правителем Юдеї став син Гіркана Олександр Яннай (103-76 рр. до Р.Х.). Його правління проходило під знаком воєн і завоювань. Він повністю оволодів узбережжям Палестини до єгипетського кордону. Продовжилося просування в Зайордання, що супроводжувалося зіткненнями з державою набатеїв.

Не відбулося змін і в царювання дружини Янная Саломеї-Олександри (76-67 рр. до Р.Х.). Темпи завоювань значно уповільнилися, але цариця дбала про утримання сильного війська. Вона розбудовує головні фортеці.

Після смерті Саломеї-Олександри спалахнула боротьба за владу між її синами Гірканом і Аристосвулом, яка прискорила втрату державою Хасмонеїв незалежності.

За часів Хасмонеїв їм вдалося об’єднати Палестину під своєю владою. Було покладено край експансії еллінізму й пріоритетові грецьких міст у Палестині. Більшість семітського населення Палестини (ідумеї, ітуреї) були асимільовані юдеями. Все юдейське населення сповідало юдаїзм.

Хасмонеї переймали грецькі звичаї та традиції, і згодом перетворилися на деспотів, які мало чим відрізнялися від поганських. Двір Хасмонеїв наслідував елліністичні двори своїм церемоніялом і атмосферою. Починаючи від Юди Аристовула I Хасмонеї прибирають грецькі імена. Панують інтриґи; успадкування престолу обертається запеклою боротьбою поміж конкурентами.

Прихильниками помірної еллінізації була частина священичої аристократії. Нова верховна установа нації за Хасмонеїв стала називатися «синедріоном», як називалися ради елліністичних царів. Синедріон певною мірою зберіг традиційні риси колишньої герусії. але він фактично став царською радою, члени якої призначалися царем на власний розсуд.

 

4. Римське завоювання

Потомки Олександра Янная боротьбою за владу накликали римське завоювання. Первосвященик Гіркан, скинений братом Аристовулом, за намовою ідумеянина Антипатра звернувся за допомогою до Риму.

Власне в той час Рим здолав повстання Спартака й почав просування на Схід. Полководець Ґней Помпей, придушивши повстання в Іспанії та повернувшись до Італії, розбиває рештки повсталих рабів Спартака.

66-61 р. до Р.Х. Помпей очолив військо та флот у поході на Схід. 66 р. до Р.Х. він переміг військо Понту й Кавказу. Було завойовано більшу частину Малої Азії, Сирію. Сирію вирішено анексувати.

64 р. до Р.Х. Помпей увійшов до Юдеї. Прихильники Гіркана відкрили перед ним міську браму Єрусалиму. Молодший син царя Олександра Янная Аристовул чинив опір, обороняючись у Храмі. Оборона тривала три місяці, в ході її загинули тисячі людей. 10 жовтня 63 р. до Р.Х. Помпей захопив храмові укріплення. Римляни увірвалися до святилища. Аристовула було ув’язнено. Помпей увійшов до Храму, зазирнув до Святого святих, але ні до чого не доторкнувся, керований звичним для римлян лояльним ставленням до чужої віри.

Помпей оголосив про приєднання Юдеї до Риму. Але країна зберегла деяку автономію. На неї накладено данину. Юдея позбулася значної частини завойованих раніше областей. Було перервано зв’язок між Єрусалимом і Галилеєю. Гіркан був призначений правителем Юдеї зі званням етнарха, визнаний першосвящеником, але позбавлений царського титулу. Прокуратором було призначено Антипатра. Частково Юдея підлягала римському намісникові в Сірії. Помпей прагнув послабити єврейський фермент, підтримуючи міське грецьке населення.

Прихильники Аристовула не раз підіймали повстання проти римської влади. 40 р. до Р.Х. армія Парфії допомогла синові Аристовула Маттатії-Антигонові оволодіти Єрусалимом. Більшість юдеїв підтримала Антигона. Гіркан був взятий у полон, син Антипатра Ірод утік.

В Римі його гостинно прийняли тодішні правителі Антоній і Октавіян Авґуст. Вони оголосили Ірода царем Юдеї й передали йому владу над країною. 37 р. до Р.Х. після майже п’ятимісячної облоги Єрусалим було взято римським військом і передано під владу Ірода.

5. Ірод Великий

За правління Хасмонеїв висуваються окремі роди й особи з прикордонних районів - Галилеї та Ідумеї. Член ідумейського знатного роду Антип був призначений правителем Ідумеї. Його син Антипатр досягнув великого впливу при дворі.

По страті останнього Хасмонея, потомка Маккавеїв, владу дістав  Ірод Великий (37 р. до Р.Х. - 4 р. по Р.Х.), син аравійки Кірос і Антипатра, вихідця з племени ідумеїв, що жило на південь від Юдеї та було обрізане в 110 р. до Р.Х. Батько дав ім’я з грецької міфології: Hrwidhs (нащадок героїв).

Ірод - особа енерґійна, розумна, шанолюбна. Він завжди стояв по боці Риму як найсильнішого. Реалістична політика Ірода спиралася на його практичних потребах. Він виступає на боці Юлія Цезаря, але по вбивстві Цезаря підтримав Касія Брута. Потім Ірод перейшов до табору Брутового ворога Антонія, а коли цей був подоланий, назавжди поєднався з Октавіяном Авґустом. Лестив Авґустові, називав його іменем або іменами його родичів міста - Кесарія, Севасте, Аґріппеіон.

Ірод був проголошений царем Юдеї в Римі 40 р. до Р.Х. з волі Антонія й Октавіяна, і перший жест, який він здійснив після цього - вхід поміж Антонієм і Октавіяном до поганської святині Зевса Капітолійського для принесення жертви подяки. Але той же Ірод здобув вдячність юдеїв, відбудувавши Єрусалимський храм. Почав зводити його на 18 році свого панування (20-19 рр. до Р.Х.) і найняв десять тисяч робітників до зовнішньої праці, а для спорудження внутрішніх частин, куди вхід мирянам заборонявся, навчив мулярства тисячу священиків. Основна праця тривала 9,5 років. Водночас Ірод будував поганські святині на честь богині Риму й божественого Авґуста в Самарії, Кесарії та інших містах.

Більше за всіх Хасмонеїв дбав про будівництво нових міст і величних споруд. Найбільше його досягнення — міста Кесарія та Севастія. В Кесарії засновано найбільший порт Юдеї, в Севастії оселилися солдати за вислугою років. Єрусалим за Ірода перетворився на одну з найбільш блискучих столиць Близького Сходу.

Територіяльний поділ Юдеї зберігав устрій елліністичної та хасмонейської епох. Села були найменшими адміністративними одиницями. Вони входили до топархій, а топархії - до більших адміністративних утворень: Юдеї, Ідумеї, Самарії, Галилеї, Переї. Правителями цих територій призначалися особи, віддані цареві. Великі міста приєднувалися до цих провінцій і були їхніми адміністративними центрами, де знаходилися зазвичай римські залоги.

Сам цар не міг бути першосвящеником, не належачи до священичого роду. Але він обирав першосвящеників і скидав їх, стинав голови членам синедріону, фарисеям, учителям Закону. Зовні дотримувався вимог юдейського закону: не входив до внутрішньої частини храму, призначеної для священиків, заборонив сестрі Саломії одружитись із необрізаним арабом Сілеєм, карбував монети без зображення живих істот. Але двір перевищував розпустою та непристойністю інші східні царські двори. Панувала атмосфера безперервних інтриґ і конфліктів. Ірод утримував його скарбами дому Хасмонеїв, надходженнями від високих податків, коштами з обкраденої під особистим наглядом Ірода гробниці царя Давида.

37 р. до Р.Х. зайняв Єрусалим з допомогою римських леґіонів і прирік на смерть сорок п’ять прихильників суперника - Антигона. 35 р. наказав утопити в басейні брата улюбленої дружини Маріямни, першосвященика Аристовула. 34 р. Ірод засудив на страту племінника Йосифа. 29 р. він віддав на смерть з ревнощів дружину Маріямну, а по кількох місяцях і її матір. Бл. 25 р. послав на смерть чоловіка сестри Саломії Костобара. По поверненні з Риму синів Олександра й Аристовула наказав убити їх і триста військових старшин, запідозрених у симпатії до них. За п’ять днів до власної смерти наказав убити спадкоємця й старшого сина Антипатра.

Ірод вважався покірним підданцем Риму. Тому його царство було звільнене від данини та утримання леґіонів. Цар керував фінансами й судочинством, мав військо, переважно наймане з сирійців, фракійців, ґерманців, ґаллів. Династичні права його були обмежені, Ірод не міг передавати царство в спадщину.

В очах народу Ірод був тираном. Юдеїв дратувало засилля іноземців при царському дворі, заснування міст з елліністичним характером, насаджувані еллінські звичаї. Ірод міг царювати лише через жорстокі утиски.

Ірод помер по кількох місяцях жахливих мук у Єрихоні на сімдесятому році життя й 37-му царювання 750 р. від заснування Риму (4 р. до Р.Х.) наприкінці березня або в перших днях квітня. Царство він розділив між своїми синами: Архелаєм (Юдея і Самарія), Антипою (Галілея) і Филипом (Йорданія). Архелай влаштував своєму батькові пишні похорони: тіло померлого було покладено на золоте ложе і покрито порфіром. У процесії брала участь почесна варта з гальських, німецьких і фракійських воїнів. Згідно з волею покійного його тіло було поховане в Іродіоні (нині Ґебель Фуреїдіс, «райська гора»), де Ірод давніше приготував собі гріб. На 6 км на північний захід від цього місця знаходиться Вифлеєм. Його могила була виявлена археологами у 2007 році. Тіло його було перенесене до Геродіум

6. Спадкоємці Ірода Великого.

Після смерті Ірода (4 р. до Р.Х.) його царство було поділене між синами.  Архелай (Ірод Архелай), син Ірода та самарянки Малтаки, дістав Юдею, Самарію, Ідумею з титулом етнарха. Ці землі були об’єднані в нову провінцію — «Юдея». Після смерті Ірода, Архелай не зміг прийняти царський титул відразу, а попрямував в Рим за затвердженням свого права царювання в імператора Августа. Перед його від'їздом в Єрусалимському храмі відбулися заворушення з боку фарисеїв, противників Ірода. Це сталося під час святкування Великодня, коли в Єрусалим приходило безліч євреїв з ізраїльських земель. Бунт було придушено силою.

 

Після розгрому бунтарів крім Архелая в Рим вирушив його брат Ірод Антипа, а також посольство з безлічі противників Архелая, щоб оскаржити його право на успадкування престолу Ірода. Однак імператор, вислухавши обидві сторони, поклався на вибір Ірода і віддав перевагу Архелаю. Імператор Август підтвердив заповіт Ірода у всьому крім царського титулу: замість царя Архелай став етнархом — «правителем народу». Згідно із заповітом Архелай став правителем Самарії, Юдеї (включаючи Єрусалим) і Ідумеї. У цей час однак бунти поширюються по усій Юдеї. Два римські легіони під проводом Квінтилія Вара були послані на допомогу легіону, що перебував в Юдеї. Разом вони придушують ці бунти.

Архелай виявив себе жорстоким тираном. На клопотання посольства юдеїв і самарян у 6 р. по Р.Х. Архелай був засланий до Ґаллії, а підвладні йому землі прилучено до Римської імперії. Правителями Юдеї призначалися римські намісники в чині префекта або прокуратора. Понтій Пилат був прокуратором Юдеї з 26 до 36 р.

Римський намісник був командувачем розташованих у Юдеї військ. Їхньою базою була резиденція намісника - Кесарія. У Єрусалимі постійно перебувала когорта, що мала стежити за дотриманням порядку в дні свят. Присутність у місті чужинецького війська викликала постійні протести юдеїв. Римському намісникові було передано нагляд над місцевими судами з карних справ.

Юдея була обкладена даниною. Її основою був періодичний перепис населення й оцінка нерухомого майна для поділу жителів на податкові групи.

У Новому Заповіті ім'я Ірода Архелая згадується один раз Евангелістом Матвієм у Євагеліїї від Матвія Мт. 2:22. Таким чином вступ до правління Ірода Архелая служить для датування повернення після втечі Ісуса, Марії і Йосипа з Єгипту до країв галилейських і Назарету

Антипа (Ірод Антипа) дістав Галилею й Перею  з титулом тетрарха, маючи 17 років, і правив ними до 39 р. по Р.Х. Подібний до батька у відчутті влади, любови до величі, підлещенні до імператора. Навпроти Єрихону збудував місто на честь дружини Авґуста - Лівія (пізніше Юлія), в Галилеї - Тиверіяда, Кесарія (Діокесарія). Маючи майже 50 р., зманив з Риму братову дружину Іродіяду, доньку Аристовула, сина Ірода Великого. Законна дружина Антипи втекла до батька, царя арабів набатеїв Арети. 36 р. цар Арета цілковито розгромив Антипу. Тим часом помер покровитель Антипи імператор Тиверій. Антипа з Іродіядою вдався до Риму за наданням титулу царя до Каліґули. Але натомість був звинувачений і засуджений на вигнання до Ґаллії між 30 і 40 рр. по Р.Х. 

Филип (Ірод Филип), третій прямий спадкоємець Ірода Великого, дістав Батанею, Трахонітіду й Авранітську область (4-34 рр.) з титулом тетрарха. Правління пройшло досить спокійно. Одружився зі своєю племінницею Саломією, донькою Іродіяди, на тридцять років молодшою за себе. Саломія відома тим, що намовлена своєю матір'ю попросила голову Івана Хрестителя (Мр. 6:23-28). Збудував міста Кесарія (Кесарія Филипова, біля джерел Йордану), Юлія (на честь доньки Авґуста на місці Вифсаїди), звів мармурову святиню на честь Авґуста.

Йосиф Флавій у Юдейських старожитностях пише про Ірода Филипа ІІ:

«Тоді ж, на двадцятому році правління Тиберія, помер і брат тетрарха Ірода - Филип, після того як протягом тридцяти семи років правив Трахоном, Гавланітідою і Батанеєю. Його правління відрізнялося м'якістю і спокоєм. Він провів усе життя в межах підпорядкованої йому області. Коли йому траплялося виїжджати, він робив це в супроводі декількох обраних. При цьому за ним завжди возили його крісло, сидячи на якому, він творив суд. Якщо по дорозі до нього був хто-небудь зі скаргою, то він не довго думаючи, тут же ставив крісло, сідав на нього і вислуховував обвинувача. Винних він тут же піддавав покаранню і негайно відпускав тих, кого звинуватили несправедливо. Філіп помер в Юліаді. Труп його був доставлений в мавзолей, який він сам заздалегідь спорудив для себе, і урочисто там похований. Позаяк Филип не залишив після себе потомства, то Тіберій взяв його область собі і приєднав її до Сирії. Втім, доходи з цієї тетрархії він розпорядився зберегти за нею».

7. Перша Юдейська війна (66-70 рр.)

В Юдеї та юдейській діаспорі поширюється пророцтво про близький прихід Месії та про те, що вихідці з Юдеї ось-ось оволодіють світом («Історія» Тацита, 5:13). У цей час прокуратор Гесій Флор (64-66 рр.) захопив на свої потреби гроші зі скарбниці Єрусалимського храму. Вибухнуло загальне невдоволення вчиненим блюзнірством. Нездале управління Флора, який не рахувався з ментальністю місцевого населення, стимулювало зростання напружености в міжетнічних стосунках. Тертя між греками та юдеями вилилися в збройні напади в Кесарії. Єрусалим охопило повстання. Римська залога була повністю винищена. Прокуратор мусив втекти до Кесарії.

Для придушення повстання 66 р. було направлене військо леґата Сирії Цестія Ґалла. Велика армія, до складу якої увійшли випробувані леґіони й допоміжні загони, наблизилася до Єрусалиму. Але місто виявилося надійно захищеним, і армія Цестія Ґалла почала відступати. На північний захід від Єрусалиму повстанці оточили її в ущелині й вщент розбили.

Тоді імператор Нерон призначив своїм леґатом шістдесятирічного Тита Флавія Веспасіяна, що викликало загальний подив: Веспасіян накликав перед тим на себе гнів імператора, бо заснув під час його співу. Веспасіян вторгнувся в Галилею на чолі потужного 60-тисячного війська.

Юдеї готувалися до тривалої оборони. Але сили були нерівними. Повстанці намагалися втриматися в прикордонній галилейській фортеці Йотапата, але після безнадійної оборони останні захисники вчинили самогубство, а керівник залоги, Йосиф бен-Маттатія, здався в полон. Восени 67 р. Галилея була завойована римлянами, й Веспасіян відвів військо до Кесарії та Самарії. Йосиф бен-Маттатія зумів увійти в довіру до Веспасіяна та його сина Тита, прибрав їхнє прізвище «Флавій» і написав згодом історію юдейської війни.

На початку 68 р. римське військо звільнило від повстанців Зайордання, Самарію, частину Юдеї. Але Єрусалим утримували зилоти на чолі з галилеянином Йоаном з Гіскалі. Вони безжально винищували всіх запідозрених у співпраці з римлянами.

Саме тоді, 68 р., помер імператор Нерон і розгорнулася громадянська війна. Префект Єгипту, леґат Сирії та придунайські леґіони 69 р. проголосили імператором Веспасіяна. Він передав управління військом синові Титу й подався до Єгипту, звідки здійснювалося постачання Риму продуктами. Це затримало розправу над юдеями.

Війська Тита почали облогу Єрусалиму навесні 70 р. В місті перебувало тоді 600 тисяч мешканців (Тацит), хоча єврейські джерела визначають число оборонців міста у 23 тис. чоловік. Вони боронилися з дивовижною стійкістю, вдало використовували природний рельєф, стрімкі скелі, що прикривали місто з трьох сторін. Але бракувало продуктів, і юдеї почали помирати з голоду. Хоча навіть у цей час продовжували приносити жертви в Єрусалимському храмі, та зрештою забракло тварин для цієї мети.

Було прорвано зовнішній мур Єрусалимської фортеці, а потім і другий мур. Повстанці зосередилися в фортеці Антонія та Верхньому місті. Після п’ятимісячної облоги 70 р. римляни взяли місто. Хоча Тит намагався врятувати храм, він загинув у пожежі. Деякий час рештки повстанців боронилися в горішніх кварталах міста, але й вони були розбиті. Вожді повстання прикрасили тріумф Тита в Римі. Збереглася тріумфальна арка неподалік римського Форуму. На ній зображено внесення до міста трофеїв з Єрусалимського храму, серед яких добре видно семисвічник.

Зруйнування Єрусалимського храму спричинило припинення храмового служіння. Місце вищих храмових жерців (садукеїв) займають у юдейській громаді фарисеї та рабини, що вийшли з їхнього середовища. Синагога перемогла синедріон. Культ слова витіснив жертовний культ. Це також сприяло відходові християнської громади від суто юдейської богослужбової традиції.

Зруйнуваний Єрусалим втратив роль першого центру християнства. Центри спільноти переміщуються до найбільших міст Імперії - Риму, Олександрії, Антохії.

У Мосаді на півдні Юдеї останні повстанці боронилися від римлян до 73 року. Вони покінчили з собою, аби не потрапити в полон.

Більшість міст і сіл була спалена, тисячі юдеїв загинула під час облог і боїв, захоплені в полон, продані в рабство. Завдано було тяжкого удару по землеробству. Винищувалися безцінні ліси, зокрема унікальні бальзамові дерева. Юдеїв було витіснено з еллінізованих міст. Імператор наказав передати в оренду всі землі Юдеї, щоб не дати оселятися на них євреям. Ті, хто залишився, мав платити великі податки. Замість дідрахми на Єрусалимський храм було запроваджено податок на храм Юпітера Капітолійського.

8. Друга Юдейська війна (117 р.)

Нове повстання юдеїв спалахнуло під час переможного походу імператора Траяна на Схід. Його підживлювали сподівання близької помсти, кінця Риму й всесвітньої влади юдеїв. У Палестині з’явився цар, котрого визнали Месією. Його ім’я подається як у семітській (Лука), так і в грецькій (Андрій) версіях.

Юдейська діаспора на той час вже була надзвичайно численною та впливовою. Римські письменники порівнювали її за кількістю з кочовиками. У ворожому Римові Парфянському царстві, проти якого виступив на війну Траян, юдеї відігравали провідну роль. Вони залишилися там ще з часів вавилонського полону.

Повстання юдеїв охопило не тільки Юдею, але й країни поселення: Єгипет, Кіпр, Кирену. Юдеї безжально нищили римлян і греків: «обвішували себе їхніми нутрощами, обмазувалися їхньою кров’ю, одягалися в зідрану з них шкіру» (Кассій Діон «Римська історія» 68:32). Тільки в Кирені було знищено майже чверть мільйона людей. Не менше постраждали Кіпр, Олександрія.

Імператор жорстоко придушив повстання. Від двох кварталів Олександрії, заселених юдеями (всього місто мало п’ять кварталів), нічого не лишилося. Але його здоров’я було підірване й сам Траян помер у Киликії 117 р.

9. Третя Юдейська війна (132-135 рр.)

Певних відомостей про причини війни немає. Припускають, що її викликала заборона римлянами обрізання, котре імперське право підвело під закон про заборону кастрації й карало винуватців смертю. Інша версія говорить про бажання імператора Адріяна відбудувати Єрусалим як поганське місто під назвою Aelia Capitolina. Юдеї розглядали це як блюзнірство. Але найімовірнішою причиною повстання було зростання месіянських передчуттів та поява лідера – Симона, який назвав себе по-арамейському «Сином Зорі» – Бар-Когбою. Таке ім’я натякало на пророцтво Валаама: «Сходить зоря он від Якова, і підіймається берло з Ізраїля, - ламає він скроні Моава та черепа всіх синів Сифа» (Чисел 24:17).

Повстання цього разу охопило тільки Юдею. Бар-Когбі вдалося захопити Єрусалим. Він навіть відбив свої монети.

До Палестини було спрямовано 12-13 леґіонів з придунайських країн, з Британії. Імператор сам очолив військо й відвоював Єрусалим. Повстанці були витіснені з усіх пристановищ. Їх жорстоко винищувалося. Запеклі бої розгорнулися в горах Юдеї. Містечко Бетар на південний захід від Єрусалиму став останньою твердинею повстанців. Його було взято влітку 135 року. Деякий час осередки повстання зберігалися в печерах на узбережжі Мертвого моря.

Палестинські євреї були жорстоко покарані римлянами. Безліч з них було вбито, продано в рабство. Багато хто рятувався втечею. Чимало селищ було вщент зруйновано, а центральний район Юдейських гір цілком збезлюднів. Юдея перетворилася на пустелю.

На місці остаточно зруйнованого Єрусалиму було збудовано нове місто - Colonia Aelia Capitolina, назване на честь імператора Публія Елія Адріяна. Воно складалося з семи кварталів з чудовими палацами й поганськими храмами. На місці Єрусалимського храму звівся храм Афродіти.

Юдеям було заборонено не тільки селитися, але й з’являтися в Елія Капітоліна. Схоплені в місті каралися смертю. Лише раз на рік, у дев’ятий день місяця Аба (день зруйнування храму) їм дозволялося приходити до руїн знищеного храму й плакати над ними біля єдиної збереженої Західної Стіни, яку європейці назвали за це «Стіною Плачу»). Юдеї називають її ha-Kotel ha-Maarawi.

Скликання синедріону було заборонене. Серед юдеїв широко розповсюдився переказ про «десять убитих» мудреців, провідних духовних вождів народу. Римляни пильно стежили за юдеями, що збирался до синагог. Прилюдне виконання приписів юдаїзму каралося. Поширюється асиміляція в елліністичну спільноту. Єврейський народ позбувся надії на Месію-полководця та досягнення вселенської влади зброєю. Політичне визволення переходить у сферу есхатології.

Comments