05. Релігія Юдеї

1. Тора

Неємія та Езра відновили в народі усвідомлення заповідей Божих й закону Мойсеєвого, читання та тлумачення Закону. Оскільки гебрейська мова стала незрозумілою, обов’язком книжників стає тлумачення Закону арамійською мовою. Відбувається прилюдна сповідь, відновлення союзу з Богом. Відновлюється шанування суботи, святкування Кучок.

Юдейська традиція вважає, що саме Езра наприкінці V ст. до Р.Х. завершив складання канону Старого Завіту включенням до нього книги пророка Малахії (бл. 450 р. до Р.Х.). Оформлюються релігійні практики, що зберігаються в пізнішому юдаїзмі.

Закон мав при обітницях підрядну роль. Мав збудити в людині жадобу її спасіння й привести її до спасіння. З’ясовував і доводив глибоке спотворення природи людини гріхом.

Дві головні ідеї юдаїзму:

1) Ягве - Єдиний правдивий Бог цілого світу, закликав юдейський народ до заповіту з Собою;

2) Ягве уклав заповіт із цим народом не для його еґоїстичних національних цілей, а для спасіння всього світу.

Опанування першої ідеї тривало до Вавилонського полону. До полону й певний час пізніше юдеям повідомлене Боже Об’явлення. Друга пол. V ст. - Езра, священик з Вавилону, з дозволу царя вирушив у Єрусалим, аби унормувати життя в Юдеї.

«Як настав сьомий місяць, і сини Ізраїля були по своїх містах, увесь народ, як один чоловік, зібрався на майдані, що перед Водяними ворітьми, і сказали Езрі книжникові принести книгу закону Мойсея, що його дав Господь Ізраїлеві. І приніс Езра священик закон до громади чоловіків, жінок і всіх, що могли розуміти, - першого дня сьомого місяця,  і читав його на майдані, що перед Водяними ворітьми, від світанку до полудня, перед чоловіками, жінками й тими, що могли розуміти; прихиливсь увесь народ вухами до книги закону... Вони читали книгу закону Божого виразно та викладали значення, щоб читане було зрозумілим» (Неєм. 8:1-3, 8). 445 р. до Р.Х.

За часів Птоломея Філадельфа здійснюється переклад грецькою мовою Святого Письма - Септуаґінта («переклад сімдесятьох»). Православна традиція слідом за листом Аристея стверджує, що на прохання царя Птоломея Філадельфа первосвященик Єлеазар надіслав до Олександрії сувої Святого Письма і 72 перекладачів - по 6 від кожного коліна Ізраїля. Мова перекладу не була класичною грецькою; це було т.зв. «койне».

2. Єрусалимський храм

Для юдеїв Єрусалимський храм був унікальною і неповторною святинею, якій застерігалося виключне право бути місцем жертвопринесення.  За розумінням юдеїв, принесення жертви перетворювало людську власність на власність Бога. За посередництвом жертви досягалося примирення з Богом, відкуплення провин, засвідчувалося каяття жертводавця. Смерть жертовної тварини, як смерть пасхального ягняти при виході з Єгипту (Вих. 12:1-14), виступала навзамін смерти жертводавця.

Перський цар Кір Великий (558-529 рр. до Р.Х.) об’єднав під своєю владою Мідію й Персію й заволодів Вавилонською імперією. Підкорені народи дістали право дотримуватися своїх звичаїв та визнавати власну релігію, місцеві володарі зберегли частину своєї влади. Зображення богів, звезені до Вавилону, Кір наказав повернути містам, що володіли ними раніше.

536 р. до Р.Х. Кір видав указ, що наводиться в книзі Езри: «Так каже Кір, перський цар: „Господь, Бог неба, дав мені всі царства на землі й повелів мені збудувати Йому дім у Єрусалимі, що в Юдеї. Хто з вас із Його народу, - хай його Бог буде з ним, - поїде до Єрусалиму, що в Юдеї, та збудує дім Господа Бога Ізраїля, того Бога, що в Єрусалимі. Всім же, що зосталися живими, по всіх краях, де б вони не жили, люди кожного краю допоможуть їм сріблом, золотом та іншим добром і худобою, а й добровільними датками на дім Бога, що в Єрусалимі"» (1 Езри 1:2-4). Цим указом закінчилось 70-річчя вавилонського полону для юдеїв: від першого взяття Єрусалиму Навуходоносором 605 р. до указу 536 р. до Р.Х.

536 р. до Р.Х. під керівництвом Зоровавела, правителя юдейського, та первосвященика Ісуса з полону до Юдеї повертається 49 897 чоловік. Цар Кір повернув коштовності Храму, які Навуходоносор склав був у дім своїх божків. Юдеї несли з собою 5 400 сосудів з Храму. 535 р. до Р.Х. було проведено урочисте закладення Храму. Коли мулярі закладали підвалини, священики з сурмами й левити з кимвалами співали навпереміну. Плакали юдеї, що пам’ятали перший, Соломонів храм.

Праця посувалася повільно, бракувало коштів. Храм будувався на взірець першого, хоча і з менш цінних матеріялів. Відновлення Храму відбулося 515 р. до Р.Х., через 21 рік після закладин. Посвята завершилася відзначенням Пасхи.

Опис Храму тих часів залишив грек Гекатей: «Приблизно в середині міста здіймається кам’яна стіна, що має п’ять плетрів завдовжки і сто ліктів завширшки, з двома брамами. Всередині цієї стіни здіймається чотирикутний жертовник, складений з неотесаних, але просто зібраних і необроблених каменів у такому вигляді, що кожна сторона має двадцять ліктів, вишина ж його десять ліктів. Поряд з ним побудовано велику споруду, в якій стоять жертовник і світильник, обидва з золота, вагою в два таланти. На них незгасний вогонь горить вдень і вночі. В храмі немає ані зображення, ні дароприношення, там відсутня будь-яка рослина, немає ані діброви, ні чогось подібного в цьому роді. Священики там проводять дні й ночі, виконуючи різні священнодійства».

167 р. до Р.Х. Антіох Епіфан влаштував на подвір’ї Храму жертовник Зевсові Олімпійському. Його наказано називати «владика неба», «Ваал шамем». Народ же переінакшив назву на «шікуц мешомем», тобто «мерзота запустіння» (1 Мак. 1:54). На жертовнику було принесено свиней, щоб ще більш зневажити юдейські звичаї. У приміщеннях Храму оселилися вакханки, влаштовано урочистий похід на день Діоніса.

Наприкінці 164 р. до Р.Х. армія під проводом Юди, котрого називали Маккабі, молотом, тобто Макавеєм, визволила Єрусалим. «І зібралось військо й пішло на гору Сіон. Побачили вони храм спустошений, жертовник сплюгавлений, двері спалені, двори зарослі травою, немов у ліску або неначе десь у горах, а покої у руїнах» (1 Мак. 4: 38).

Юда Макавей негайно взявся за відновлення храму. Вівтар Зевса було зруйновано, камені викинуто, натомість з нетесаного каміння спорудили новий жертовник. Було відбудовано сам храм, очищено подвір’я, виготовлено наново посуд. До храму внесли світильник, кадильний жертовник, стіл, розіп’яли завіси. 164 р. до Р.Х. було принесено перші жертви.

64 р. до Р.Х. римський полководець Помпей увійшов до Юдеї. 63 р. до Р.Х. Помпей захопив храмові укріплення. Римляни увірвалися до святилища. Помпей увійшов до Храму, зазирнув до Святого святих, але ні до чого не доторкнувся, керований звичним для римлян лояльним ставленням до чужої віри.

Ірод Великий, син Антипатра, вихідця з племени ідумеїв, що жило на південь від Юдеї, став першим чужоземцем - царем Юдеї. Правив з 37 до 4 р. до Р.Х. Він був прихильником греко-римської культури, влаштовував гладіаторські ігри, зводив храми на честь Авґуста. В його оточенні завжди були грецькі філософи й літератори.

На 18 році свого панування (20-19 рр. до Р.Х.) Ірод почав реконструювати Храм у Єрусалимі. Він найняв десять тисяч робітників до зовнішньої праці, а для спорудження внутрішніх частин, куди вхід мирянам заборонявся, навчив мулярства тисячу священиків. Основна праця тривала 9,5 років. Ірод хотів завоювати любов підданців і водночас здивувати імперію красою Храму. Головний будинок було завершено бл. 9 р. до Р.Х., але праця тривала ще багато років.

Збудований за тим же планом, що й попередні, храм Ірода набагато перевершував їх і за розмірами, і за розкішшю. Він був удвічі більшим за Соломонів, оздоблений коринтською бронзою, мармуром, вкритий такою кількістю золота, що сяяв на сонці. Ряди колон і криті ґалереї оточували подвір’я. Дах прикрашали зубці, а портал - величезне позолочене ґроно винограду.

Найбільш вражаюча деталь - платформа площею 14 гектарів, яка почасти збереглася й досі. На ній збиралися прочани й приносилися жертви. Для її побудови Ірод розширив верхівку храмового узвишшя, звівши по краях штучні тераси. Південний край платформи здіймався над землею на 30 - 45 м. Циклопічні стіни ніби виростали з надр гори Моріа. Один із країв платформи і був, певно, «крилом храму», з якого диявол спокушав Ісуса кинутися донизу: «Тоді диявол бере Його у святе місто, ставить на наріжник храму і каже: „Коли Ти Син Божий, кинься додолу» (Мт. 4:5-6).

Зовнішнє подвір’я оточувала крита аркада. Тут навчали народ Петро й Іоан: «Увесь народ, здивований, прибіг до них у притвор, званий Соломоновим» (Діян. 3:11). Головний вхід - південний. Він вів до двору поган - туди, куди могла увійти будь-яка людина. Написи латинською й грецькою мовами забороняли неюдеям проходити далі, до внутрішнього подвір’я. Порушення цього правила, очевидно, каралося смертю. Як юдеї подумали, що Павло завів до цього місця Храму ефесянина Трофима, його хотіли вбити (Діян. 21: 27-33).

Наступний двір - Подвір’я жінок. Жінкам дозволялося доходити лише до цього місця. Чоловіки мали право знаходитися на Подвір’ї Ізраїля й навіть заходити на Подвір’я священиків із процесією на свято Кучок. З півночі Храм охороняли вежі Антонієвої фортеці.

Краса Храму вражала навіть іноземців. Деякі з них приносили жертви в Храмі, де для поган було відведене спеціяльне подвір’я. Відомо про принесення жертв консулом Агриппою, полководцем Віттелієм. Октавіян Авґуст прислав для Храму коштовний посуд.

3. Священики

Служіння при храмі було привілеєм священиків і левитів. Чоловіки зі священичих родин були присвячені Богові вже своїм походженням. Досягнувши 30-річного віку, тобто віку повноліття, вони мали виконувати служіння при храмі за своєю чергою. Особисті якості визначальної ролі при цьому не грали: священик виступав головно представником свого роду, механічним учасником ритуалу, котрий забезпечував особиві стосунки обраного народу з Богом.

Всі священики з роду Аронового поділялися на 24 коліна, кожне з яких мало відправляти служіння в Храмі протягом тижня (Лк. 1:5,9). Спершу на священиках лежав обов’язок викладання Закону. Але після вавилонського полону вони передали цей обов’язок книжникам, самі ж обмежилися виключно відправою богослужінь.

Підставою для привілею всього племени левитів було те, що тільки вони під час поклоніння золотому тельцю лишилися вірними правдивому Богові: «І став Мойсей на воротях до табору та й каже: „Хто за Господа, до мене!" І зібрались коло нього всі сини Леві» (Вих. 32:26). Левити не мали власного уділу в Палестині, жили в спеціяльно виділених 48 містах і забезпечувалися іншими племенами коштом десятини з їхнього врожаю та худоби. При жертвопринесенні вони допомагали священикам.

4. Садукеї

В середовищі вищого храмового духівництва складається секта садукеїв, названа від імени Садока - учня Антигона Сохо, голови синедріону, що жив у III ст. до Р.Х. Припускають, що цей Садок був первосвящеником за царювання Соломона і що його нащадки заснували секту (Библейская энциклопедия: В 2 т. - Москва, 1891. - Т.2. - С.122) . Садукеї прийшли до ліберального тлумачення Святого Письма. Вони відступили від юдейського шовінізму, прийнявши реалії елліністичного суспільства, цінності римської цивілізації. Різні місця Біблії вони намагалися узгодити з ученням грецьких філософів, нерідко доходячи до інтерпретації Святого Письма юдеїв як національного різновиду міфів і легенд, що зустрічалися в інших народів.

Садукеї визнавали тільки писаний Закон - П’ятикнижжя Мойсеєве. Вони заперечували позабіблійні передання, віру в безсмертя душі, у воскресіння мертвих, в близький прихід Месії, в існування ангелів і демонів. Можливо, що вони не вірили навіть у Боже Провидіння, в загробне життя й майбутню відплату за добрі й лихі вчинки. У повсякденному житті вони виявили себе праґматиками, скептиками, коли не матеріялістами, але вважали за необхідне утримувати народ у суворості.

За своїм складом секта садукеїв охоплювала представників юдейської аристократії. Садукеями були першосвященики. Вони виявляли себе конформістами стосовно земної влади, готові були пристосовуватися до неї, щоб зберегти особисті привілеї.

У Євангелії садукеї згадуються 9 разів. Іоан Предтеча, побачивши, як до нього йшли хреститися фарисеї та садукеї, звернувся до них зі словами: «Гадюче поріддя! Хто вас навчив тікати від наступаючого гніву? Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мт. 3:7-8). Євангелист Матей повідомляє про спокушування Христа фарисеями та садукеями (Мт. 16:1), а потім тричі повертається до Христового застереження до вірних «Глядіть, бережіться закваски фарисейської та садукейської» (Мт. 16:6; пор.: Мт. 16: 11, 12). Усі три синоптики відзначають як прикметну рису садукейського вчення заперечення воскресіння мертвих і наводять відповідь Христа на провокаційне питання про долю в майбутньому житті жінки, яка почергово виходила заміж за сімох братів, - котрого з них жоною вона буде по воскресінні? (Мт. 22:23-32; Мк. 12:18-27; Лк. 20:27-38). Вдала полеміка з садукеями відзначається євангелистом Матеєм як спонука до фарисейського випробування Ісуса питанням про найбільшу заповідь (Мт. 22:34).

Садукеї стали запеклими ворогами Єрусалимської Церкви й перших християн. Діяння святих апостолів згадують про те, що саме садукеї були серед тих, хто схопив апостолів Петра й Іоана після проповіді в Храмі (Діян. 4:1), а потім Петра й інших апостолів, які зцілювали хворих у Соломоновому притворі (Діян. 5:17). І апостол Павло, шукаючи захисту в синедріоні проти садукеїв, апелює до віри фарисеїв у воскресіння мертвих (Діян. 23:6-8).

5. Книжники і фарисеї

Езра засновує інститут книжників (соферим). Вони очолили синагоги, які первісно виникли в Єгипті (III ст. до Р.Х.), а потім і в інших країнах. Відправляється богослужіння, читається й коментується Тора. Прямокутна форма, при вході портик, за яким власне синагога, поділена колонами на 3 чи 5 нав. Біля східної стіни - ковчег завіту з сувоями Тори. попереду - підвищення для їхнього читання.

Книжники не були сектою або політичною партією. Вони просто удосконалювалися в знанні Закону (Тори). Через це їх також називали «законниками» або «вчителями» («равві», рабинами).

Савл приїхав до Єрусалиму, щоб навчатися в рабина Гамалиїла.

«Фарисеї» означає «відокремлені», «особливі». Ця секта виникла в III або II ст. до Р.Х., після повернення євреїв з полону. Члени секти об’єднувалися в прагненні якомога точніше виконувати Закон Мойсея. Вони вірили, що «будують огорожу довкола закону».

Основні риси їхнього навчання:

1. Підпорядкування долі всього, але визнання людської волі.

2. Віра в існування вищих духів.

3. Віра в безсмертя душі, воскресіння мертвих, майбутній суд.

4. Прийняття крім Мойсеєвого закону безлічі усних передань, що стосувалися переважно зовнішньої обрядовости.

До Закону додавалися додаткові тлумачення. Так заборону праці в суботу було поширено на всі активні людські дії: в суботу заборонялося ходити пішки далі невеликої відстані, підіймати важкі речі, запалювати вогонь.

Фарисеї були найбільшою юдейською сектою часів Христа. Їх налічувалося близько 6 000. Особиста побожність сполучалася в них зі зневагою й погордою до інших людей, які не дотримувался фарисейських приписів настільки ж буквально.

Фарисеї закидають Ісусові, що Він їсть з митарями й грішниками, бо це виглядало несумісним з баченням чистоти у фарисейських приписах. Саме тоді Христос відповідає фарисеям: «Здорові не потребують лікаря, лише хворі... Я прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт. 9:12-13; Пор.: Мк. 2:17). На ревність фарисейського посту посилаються учні Іоана Хрестителя, коли питають Ісуса про причини уникання Його учнями посту (Мт. 9:14; Мк. 2:18-20). Фарисеї звинувачують Христа в тому, нібито Він виганяє бісів князем бісівським (Мт. 9:34; 12:24). Вони ж закидають апостолам порушення приписів про суботній відпочинок (Мт. 12:2; Мк. 2:24), про ритуальне обмивання рук (Мт. 15:1; Мк. 7:5).

Випробовуючи Ісуса, фарисеї запитують Його про ставлення до розлучення чоловіка з дружиною (Мт. 19:1-9; Мк. 10:2-9), про те, чи дозволено давати податок кесареві (Мт. 22:15-22), про найбільшу заповідь (Мт.22:34-40).

Разом із книжниками, а потім із садукеями фарисеї просять у Христа знаку й чують про майбутній знак - знамено пророка Йони (Мт. 12: 38-45; 16:1-4). при цьому св.ап.і євангелист Марко пише, що Христос відмовився давати їм («отому поріддю») знак (Мк. 8:12).

Христос дає сувору оцінку фарисейській релігійності, посилаючись на пророка Ісаю: «Оцей народ устами Мене поважає, серце ж їхнє далеко від Мене. Однак, намарно Мене шукають, навчаючи людських наказів» (Мт. 15:8-9; Пор.: Ісая 29:13). І далі: «Це сліпі проводарі сліпих!» (Мт. 15:14). Пізніше Він у розмові з первосвящениками й фарисеями посилається на інші слова Ісаї: «Він - камінь спотикання і скеля падіння для обох домів Ізраїля; він - сіть і пастка на мешканців Єрусалиму. Багато з них спотикнеться, впаде й розіб’ється, заплутається в сіті й упіймається» (Ісая 8:13-14; пор.: Мт. 21:44).

І в Єрусалимському храмі в останні дні земного життя Христос гнівно викриває вдавану побожність книжників і фарисеї, рефреном повторюючи слова: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри...» (Мт. 23:1-39).

Фарисеї об’єднуються з первосвящениками в прагненні припинити навчання Ісуса. Вони намагалися схопити Ісуса в храмі, та через острах народного заворушення мусили стриматися (Мт. 21:46). І вже після розп’яття читаємо про спільний прихід до Пилата первосвящеників і фарисеїв з проханням забезпечити гріб Спасителя сторожею, щоб перешкодити учням викрасти тіло Учителя (Мт. 27:62-66).

Але серед фарисеїв знайшлися також прихильники Христового вчення, як-от Никодим (Ін. 3:1-21). Фарисей Гамалиїл, член синедріону, ініціює відомву від переслідування Христових учнів (Діян. 5:34-39). Та й тарсянин Савло - майбутній апостол народів - був вихований як «фарисей за законом» (Филип. 3:5). Звертаючись до синедріону, він говорить про себе: «Я фарисей, син фарисеїв!» (Діян. 6).

6. Єсеї

Рух єсеїв зародився в ранню добу царства Хасмонидів і розвинувся в першому сторіччі по Різдві Христовім. Вони жили громадами, мали спільне майно, гроші, одяг, спільну трапезу. Турбуючись про хворих і літніх людей, вони подавали їм усе необхідне для життя.

Єсеї займалися землеробством, скотарством або бджільництвом. Серед них були й ремісники, але зароблені гроші вони передавали скарбнику. Оселі єсеїв завжди були відкриті для однодумців. Виробництво зброї та торгівля для єсеїв були заборонені. Єсеї були пацифістами, хоча й вони активно підтримали антиримське повстання.

Йосиф Флавій говорить про них як секту, рівну за значенням фарисем і садукеям. Число єсеїв досягло понад чотири тисячі чоловік.

7. Синедріон

Після Неємії влада над юдейським народом зосередилася в руках первосвящеників, котрі очолили «велику синагогу» в складі 120 чол., що з неї згодом утворився синедріон.  Синедріон - верховний суд юдеїв. За часів Христа він перебував у Єрусалимі й складався з 72 членів під головуванням першосвященика.

Рабини й талмудисти виводять початки синедріону до Мойсеєвих часів, арґументуючи це згадкою про 70 старійшин Ізраїлевих (Вих. 24:9). Стверджують, нібито синедріон існував і до, і під час вавилонського полону, а після повернення з полону знов був організований Езрою з поширенням його влади на цілий народ.

Але доказів цього в писаних джерелах немає. Тільки з часів Маккавеїв  для вирішення найважливіших релігійних і політичних справ юдейського народу утворюється великий синедріон. До його компетенції належали право покарання відступників від Закону смертю, осуд ідолопоклонства або неправдивих пророків, відступництва міста або коліна, встановлення богослужінь і жертвопринесень, призначення судів у містах, схвалення загальних для Ізраїля законів. Він розглядав проблеми війни та миру, громадських справ, урядових призначень. За часів римського володарювання права Синедріону були зменшені. Смертний вирок міг виносити тільки римський прокуратор, але синедріон міг визначити пункти звинувачення, за якими злочинець заслуговував на смерть.

Місцем зібрання синедріону, на думку талмудистів, була зала при Єрусалимському храмі. Але, як це і сталося для осуду Ісуса Христа, у виключних випадках синедріон збирався в оселі першосвященика (Мт. 26:3, 57-75; Мк. 53:54; Лк. 23:54-71; Ін. 18:15-27). У ймовірній оселі Каяфи (тепер церква св. Петра в Ґалліканту) збереглися рештки зали, де могли проходити засідання синедріону.

Після Зоровавела сліди потомків царя Давида губляться, а на чолі юдеїв стає первосвященик, котрого навіть називають «Помазаником», хоча його помазання не було тотожнє царському. Головою синедріону був першосвященик, який називався «насі». Після переобрання голови синедріону колишній голова зберігав звання першосвященика.  Старійшини представляли коліна Ізраїля. До синедріону входили також книжники, вчителі Закону, вчені тлумачі Закону, знавці релігійного та цивільного права.

Після зруйнування Єрусалиму 70 р. синедріон втратив своє значення вищого юдейського суду в цивільно-правному сенсі, але зберіг значення вищого духовного авторитету для юдеїв у розсіянні. Рабин Йоханан бе-Заккай дістав дозвіл оселитися в приморському місті Ямнії, де було відновлено працю синедріону. Синедріон визначав дати свят і нові форми богослужіння замість жертвопринесень у Єрусалимському храмі. Було встановлено текст молитов і порядок їхнього читання. Визначним діячем цього періоду був рабин Акива бен-Йосеф, який вважається юдеями найавторитетнішим тлумачем Тори. За підтримку повстання бар-Кохби він був страчений римлянами.

Після поразки повстання бар-Кохби (132-135 рр.) центр у Ямнії був знищений, і синедріон перенісся до Галилеї. Після спроб налагодити його працю в різних містах синедріон надовго розташувався в Тиверії над Генизаретським озером, столиці Галилеї. Там було упорядковано Мішну (ІІІ ст.), а потім і Єрусалимський Талмуд (IV ст.).

8. Синагога

Без Храму повнота відправи богослужіння зазнавала неповторної втрати й мала відновитися лише в епоху Месії з відбудовою Храму в Єрусалимі. Синагога тільки частково виконувала функції храму: в ній відбувалося навчання релігії, читалося Святе Письмо, виголошувалася проповідь, відправлялася спільна молитва, - але не було жертвопринесення. Служіння левитів припинилося й було замінене на служіння рабинів (равві - вчителів).

Євреї могли мати тільки один Храм як місце шанування єдиного правдивого Бога. Унікальність Храму сполучалася в релігійній свідомості юдеїв з монотеїзмом їхньої релігії. Але після повернення з вавилонського полону юдеї стали будувати в містах, де вони жили, доми молитви - синагоги (буквально - «дім зібрання»).

Всередині синагоги являли собою досить просторі прямокутні зали, інколи поділені колонами на три приділи. В глибині знаходилася шафа, де зберігалися сувої Закону (Тори) й інших книг Святого Письма – га-кодеш. Посеред синагоги здіймалася кафедра з сидінням для читця або проповідника і з аналоєм для сувоїв - біма.

Загальні молитовні зібрання в синагогах проходили щосудоби. Менш урочисті й необов’язкові зібрання відбувалися по понеділках і четвергах. Для приватної молитви до синагоги можна було ходити щодня.

Зібрання починалося загальною молитвою. Потім читалися уривки зі Святого Письма - один з Мойсеєвого Закону, а другий з Пророків - і давалося тлумачення цих уривків. Начальник синагоги доручав цей обов’язок тому, кого вважав спроможним гідно його виконати. По читанні начальник синагоги або хтось із законовчителів брав слово й пояснював присутнім прочитані уривки. Після проповіді йшла знов спільна молитва.

У синагозі діти діставали початкову освіту й навчалися Святого Письма.

Синагога стала найважливішим і найсвоєріднішим явищем релігійного життя юдеїв, викликала переворот у ньому. Тут відправлялося богослужіння, подібного до якого не траплялося ніде: богослужіння без усталеного ритуалу, без жертвопринесень. Синагога могла існувати за будь-яких умов. Вона була домом молитви, центром вивчення Тори, вогнищем громадського життя. За апостольських часів у Юдеї існували синагоги в Капернаумі, Тиверіяді, Кесарії, Дорі.

Перебуваючи в Галилеї та інших країнах юдейського поселення, Ісус Христос відвідував синагоги, особливо по суботах, для молитви та навчання (Мт. 4:23; 9:35; Мр. 1:21, 39; 6:2; Лк. 4:15, 44; Іоан. 6:6, 59; 18:20). Прибувши після хрещення й спокуси в пустелі до рідного міста Назарету, Він суботнього дня читає й тлумачить книгу пророка Ісаї в місцевій синагозі, чим викликає гнів і обурення присутніх (Лк. 4:16-30). У синагозі зцілив Він чоловіка з сухою рукою (Мт. 12:9-14), жінку, яка вісімнадцять років не могла випростатися (Лк. 13:10-17), вигонить нечистого духа з біснуватого (Лк. 4:31-35). Висування на перші місця в синагогах стають для Ісуса взірцем лицемірного виставляння напоказ своєї молитви, зверненої не до Бога, а до людей, від котрих чекають оцінки (Мт. 23:6; Мк. 12:39; Лк. 20:49).

Провіщаючи Своїм учням майбутні переслідування, Христос окремо відзначає: «Стережіться людей, бо вони видадуть вас синедріонам і бичуватимуть вас по своїх синагогах» (Мт. 10:17. Пор.: Мр. 13:9; Лк. 12:11). Євангелист Іоан, передаючи ці слова, акцентує в словах Спасителя неминучість майбутнього розриву християн із синагогою: «Виключать вас із синагог. А й година настане, коли то всяк, хто вас убиватиме, буде гадати, що служить тим Богові» (Іоан. 16:2).

Апостоли в своєму місійному служінні від початків звертаються до синагог як до перспективного місця проповіді Божого слова. Фарисей Савло вирушає до Дамаску для переслідування християн з листами від першосвященика до синагог (Діян. 9:2), і відразу після навернення починає проповідувати Христа в тих же синагогах, аж доки юдеї змовилися його вбити (Діян. 9:20-25).

Під час першої апостольської подорожі Павло з Іоаном звіщають Христа в синагогах Саламіни на Кіпрі (Діян. 13:5), Павло з супутниками проповідують суботнього дня в синагозі Антіохії Пісідійської (Діян. 13:14-43), а потім входять до синагоги в Іконії (Діян. 14:1). Друга апостольська подорож Павла також включає проповідування в синагогах Солуні (Діян. 17:1-3), Атен (Діян. 17:17), Верії (Діян. 17:10-12), Ефесу (Діян. 18:19-21). На початку третьої подорожі Павло три місяці навчає в синагозі Ефесу (Діян. 19:8).

Серед навернених Павлом корінтян - голова юдейської синагоги Крисп з усією своїм домом (Діян. 18:8). Прискилла й Акила зустрічають олдександрійського юдея Аполлоса в ефеській синагозі, де він палко проповідував Христа (Діян. 18:25-26).

Але синагога стає головним центром опору Христовій науці. «Деякі з синагоги, так званої лібертинів» (Діян. 6:9) вступають у суперечку з першомученком Стефаном, підбуривши потім народ відвести Стефана до суду синедріону. Савло, як сам зізнається перед громадою юдеїв, «кидав у в’язниці та бив по синагогах» тих, хто вірували в Христа (Діян. 22:19). Потім це саме він повторить перед царем Аґриппою: «І часто, по всіх синагогах караючи їх, я примушував їх хулити й у несамовитій люті переслідував їх ген по далеких містах» (Діян. 26:11).

9. Талмуд

Ізраїль зазнав страшних втрат під час Великого повстання і повстання Бар-Кохби. Понад мільйон євреїв загинуло. Провідні школи були знищені. Різке скорочення числа освічених євреїв і стало формальною причиною рішення рабина Єгуди Ганасі (близько 200 р.) записати усний закон або юдейське передання.

Юдейське передання протягом останніх сторіч перед приходом Месії виділило в П’ятикнижжі 613 заповідей і намагалося деталізувати їхнє виконання. Так  четверта заповідь наказує «Пам’ятай день суботній, щоб святити його» (Вихід 20:8). На її доповнення юдейське передання розробило дріб’язкові суботні ритуали - запалювання світильників, здійснення «Кидуша», вивчення щотижневого розділу Тори. Тільки в усній традиції сформувалися весільні звичаї. Використавши наказ Второзаконня про Господні слова «І прив’яжеш їх на знак собі на руку та й вони будуть налобником у тебе між очима» (Втор. 6:8), євреї завели звичай прив'язувати собі на руку і на голову «тфілін» (філактерії). Необхіджність усного передання юдеї пояснювали частою відсутністю в П’ятикнижжі деталей розпоряджень, неясністю деяких термінів Тори і відмовою від буквального застосування законів Тори (наприклад, «око за око» – Вихід 21:24).

Юдаїзм стверджує, що велика частина усної традиції була повідомлена Мойсеєві на горі Синай, а Мойсей передав ці слова Ісусові Навину. Юдейські ортодокси вважають, що суперечки виникли тому, що учні забули деякі деталі, передані вчителями. Консервативні й реформовані юдеї відкидають думку, що велика частина передання належить до часів Мойсея. Вони скоріше схильні вважати передання системою, що розвивається, у якій покоління мудреців міркують і сперечаються. Розходження в поглядах ортодоксального і консервативного юдаїзму на щодо передання - головний (можливо, найголовніший) вододіл між ними.

До часу Маккавеїв (середина II ст. до Р.Х.) вироблені головні положення усної традиції.  Протягом століть провідні вчителі закону (рабини) противилися фіксації передання, вважаючи, що його усна передача змушує учнів зберігати тісний зв'язок із учителем. Вони розглядали вчителів, а не книги, найкращими носіями єврейської традиції. Але загибель великого числа рабинів у розгромлених повстаннях викликала побоювання, що усна традиція виявиться забутою, якщо не буде записана. Вже в середині II ст. по Р.Х. значна частина передання ввійшла до Мішни, котру упорядкував Єгуда Ґанасі.

Мішна складається з 63 трактатів, в яких єврейське передання кодифіковане у відповідності до певної системи  - за темами. Усі настанови про суботу зібрані в 24 главах трактату Шабат («субота»). Трактат Шабат - частина більшого розділу Моед («свято») - одного із шести розділів, що складають Мішну. Інші трактати в складі Моед присвячені святам Пасхи (Псахим), Пурим (Мегила), Рош-Гашана та Йом-Кипур (Йома).

Перший із шести розділів Мішни називається Зраїм («насіння») і присвячений сільськогосподарським правилам стародавнього Ізраїлю. Особливо докладно описані продукти, що їх приносили в Єрусалимський Храм. Однак найвідоміший трактат розділу Зраїм - Брахот («благословення») не стосується сільського господарства; тут зведені закони про різні благословення й час їхнього проголошення.

Розділ Незикин («збитки») містить десять трактатів, що підсумовують єврейське цивільне і карне право.

Розділ Нашим («жінки») присвячений установленням про шлюб (Кидушин) та розлучення (Ґитин).

П'ятий розділ, Кодашим, містить правила принесення жертви та ритуального заколення тварин. Шостий розділ, Tагарот, присвячений настановам про ритуальну чистоту і нечистоту.

Один з 63 трактатів Мішни не містить ніяких законів. Він називається Авот («Повчання отців»). Тут зафіксовані найбільш відомі вислови мудреців.

Протягом століть після складання Мішни її ретельно вивчали багато поколінь євреїв. Зрештою мудреці записали свої суперечки і коментарі до законів Мішни в зведенні книг, відомому як Талмуд. Буквальне значення слова «талмуд» – учення. Його упорядкування завершилося близько 400 р. Ця праця стала називатися Талмуд Єрушалмі, буквально «Єрусалимський Талмуд».

Після понад 300 років обговорення Мішни, в VI ст., юдейські рабини, що жили у Вавилонії, склали інше зведення дискусій про Мішну. Вавилонський кодекс більший, ніж Єрусалимський, тому Вавилонський Талмуд (Талмуд Бавлі) став найавторитетнішим збірником юдейського передання. Тут було детальніше кодифіковано обрядові вимоги, зібрані в 248 велінь і 365 заборон.

Усі суперечки в Талмуді оформлені однаково. Спочатку цитується закон Мишни, слідом подається дискусія законовчителя про його зміст. Мишна і дискусії мудреців (Гемара) складають Талмуд, хоча слова Гемара і Талмуд звичайно використовуються як синоніми. Дехто вважає слово «гемара» арамейським перекладом слова «талмуд» або ж гебрейським словом «завершення».

На додаток до всіляких юридичних дискусій (по-єврейському - Галаха) мудреці включили в Талмуд посібник з етичних питань, медичні поради, історичну інформацію і фольклор. Усе це разом називається Агада.

10. Месіянські передчуття

Номократія, панування закону. Початок поклав Езра. Потреба доповнення й обмеження закону.

Останній пророк - Малахія. Від Маккавеїв - вивчення пророків. Опанування другої ідеї не здійснювалося. Юдеї певні, що вони покликані лише для власного спасіння й успадкування месіянського Царства. Інші народі ввійдуть туди лише як переможені.

Релігія дістала характер ділової, життєво-практичної угоди. Народ зобов’язаний виконати Закон, а Бог мусить дарувати йому за це спасіння.  Месія - носій благ для свого народу.

Люди глибоко релігійні й дещо містично наставлені створили на основі пророків величний образ майбутнього. Апокаліптика перейнята долею обраного народу, есхатологічними проблемами й розв’язує їх у рямцях універсальної історії. Перехід від пророків до апокаліптики - книги пророка Даниїла. Перший апокаліпсис і взірець для інших.

Книга Еноха (бл. 162-161 р. до Р.Х.).

Апокаліпсиси Варуха і Езри (до зруйнування Єрусалиму, кінець I ст.).

Сивіллині книги - літературний збірник різночасного походження олександрійського юдейства. 3-я книга містить багатий месіянський і апокаліптичний матеріял. 140 р. до Р.Х. Стихи 97-807: при описі світових подій і переворотів, зображуючи лиха, заподіяні Єгиптові царем, що прийшов з Азії: «сильним царем, могутнім орлом», продовжує: «Тоді [як біди губительної війни досягнуть граничної межі] зі сходу [власне, «від сонця»] Бог пошле царя, який заспокоїть землю від губительної війни, умертвлюючи одних і сповнюючи тверді обітниці іншим».

Юдеї готувалися до приходу Христа через обітниці й законодавство.

«Обітниці ж були дані Авраамові та його потомкові. Не сказано «Потомкам», немов би про багатьох, лише про одного: «І твоєму Потомкові, яким є Христос! Кажу бо це: Завіту, уже затвердженого Богом, закон, що надійшов по чотириста тридцятьох роках, не може скасувати й таким чином зробити недіючою обітницю» (Гал. 3:16-17).

Comments