08. Мучеництво

«Чим ми шкодимо вам, Елліни? Чому ви ненавидите, як найзапекліших злочинців, тих, хто виконує слово Боже? Скільки разі ворожий до нас натовп нападав на нас, кидав на нас камені й палив наші будинки. Не милують християн навіть мертвих, витягають тіла з гробів, аби над ними насміятися, щоб розірвати їх на шматки», - писав, звертаючись до переслідувачів Тертуліян.

Римський поганський історик Тацит християн називає «зненавидженими за їхні мерзоти», проповідникам згубного марновірства, винними в ненависті до людського роду. Християнство він розглядає як лихо, яке разом з іншими мерзотами й безсоромностями прибуло до Риму.

Для іншого римлянина, Светонія, християни - «рід людей нового й шкідливого марновірства». Пліній також нічого не відшукав у християн, окрім грубого й безмірного марновірства.

Викликане це було радикальною зміною життя тих, хто приймав християнство. Вони розривали з колишніми віруваннями, а відтак і з практикованими повсюдно звичаями. Власне ж християнські звичаї та богослужіння ретельно приховувалися від поган. Замкненість, ізольованість породжувала підозріливість.

Християн звинувачують в атеїзмі, безбожності. Причина - відмова від поклоніння поганським богам, брак статуй богів у християн, те, що спершу християни не будували храмів.

Інше звинувачення - теєстівські вечері, тобто споживання людського м’яса. Назва нагадує про історію онуків царя Тантала Атрея і Теєста, які ненавиділи один одного. Атрей, запросивши, нібито для примирення, брата Тієста, нагодував його смачною печенею, а коли той збирався додому, подав йому кошик з головами двох його синів: печеня була приготована з їхніх тіл. Виховані в світі міфів, елліни легко припускали, що споживання Тіла й Крови в Євхаристійному Таїнстві, про котре могли чути, мало буквальне значення.

Третє звинувачення - в едіпівських кровозмішаннях. Цар грецького міста Фіви Едіп, несвідомий того, убив батька і взяв шлюб із матір’ю.

Відчуження християн від поганського суспільства і його цивілізації здавалося поверненням до життя диких, варварських народів. Християн звинувачують у ненависті до людського роду, до культури й цивілізації.

Релігійні розбіжності з поганством. На час приходу християнства поганський світ зневірився в своїх богах. Для християн ці бога були принаймні демонами. Інтеліґентний же поганин схильний був вважати їх просто за вигадку. Латинське слово fides не є точним перекладом грецького πίστις, віра. Fides означає не віру, як вірування, а лише чесність стосовно Бога. Римська віра полягала не в переконанні, а в вираженні того переконання в культ. А культ легко віддати й без віри. Полеміка з римським поганством неможлива, бо воно не приймає всерйоз найважливіші для християнина речі. Індиферентні погани не сприймали заперечень християн проти культу статуй, бо не ставилися до нього всерйоз і не добачали в ньому шкоди.

Стародавні держави знали тільки національні релігії, що належали певному народові й мали свій культ. Служіння богам розглядалося як державна справа. Її виконання пильнували: в Римі - Сенат, у провінції - проконсули й місцевий маґістрат. Відправлення культу мало характер державного обов’язку.

Інша риса поганської релігії Риму - консерватизм. Римляни пильнували давнього культу як елементу старовини.

 З консерватизмом пов’язаний формалізм - повага до старої форми, її дотримання.

 Християнство не було релігією національною, її вірні походили і з юдеїв, і з поган. Його риса - універсалізм. Відправлення інших культів, шанування інших богів воно виключало.

Християни не мали храмів, статуй богів, жертв, усього того, в чому погани бачили сенс релігії. Ця віра не була ані консервативною, ні формальною.

Тому римська влада розглядала християнство як заперечення будь-якої релігії, нечестиве вчення, вороже богам і суперечне основним законам держави про обов’язок релігії для підлеглих.

2. Правні засади гонінь

«Lex Julia». Імператор Юлій Цезар «розпустив усі колеґії, окрім заснованих у давнину» (Светоній). Всі колеґії розпалися на два класи:

1. Collegia licita. Колеґії, освячені давниною, які мали виключно економічний або релігійний характер. Християнські громади, покликані необхідністю ховати померлих, які мали суто релігійний характер, підпали під цю категорію.

2. Collegia illicita. Нові, підозрілі колеґії. Коли Пліній хотів утворити в Нікомідії пожежне товариство з 150 чоловік, імператор Траян заборонив. Цельс: «Християни утворюють таємні союзи між собою поза законним порядком». Коли за часів Марка Аврелія вперше Церква виступає не лише у внутрішній, але й зовнішній єдності, коли виразником цієї єдности стає Собор, лунають звинувачення в незаконності християнських громад і небезпеці їх для держави. Церква постає товариством, ворожим і небезпечним. Починаються переслідування часів Декія.

Меценат писав до імператора Октавіяна Авґуста: «Сам шануй богів неодмінно за батьківськими законами й інших змушуй шанувати таким самим чином. Тих же, хто впроваджує щось чуже, переслідуй і карай не лише за те, що вони зневажають богів і все інше, але й за те, що вони, вводячи нові божества, спонукають до прийняття нових законів; звідси походять потім змови й таємні спілки» (за Діоном Кассієм).

Християни ставали порушниками римських законів як противники державної релігії та шанування культу Цезарів. За законом каралися не переконання, а дії, не сповідання віри, а відмова виконувати обов’язкові приписи державного права. Факт релігійного злочину міг бути встановлений тільки офіційною особою, тобто римською адміністрацією, на основі відмови від відправлення церемоній на честь римських богів та імператора.

3. Мучеництво

Ісус Христос в Одкровенні називає Себе «свідком вірним і правдивим» (Одкр.3:14). Так же зве Його і апостол Іоан Богослов: «і від Ісуса Христа, що є свідок вірний» (Одкр. 1:5). Але там же, звертаючись до ангела Пергамської Церкви, застосовує це визначення щодо апостола: «Знаю, де мешкаєш - там, де трон сатани, і держиш ім’я Моє, і не зрікся віри моєї і в дні, у які Антипа - свідок Мій вірний, був убитий у вас» (Одкр. 2:13). «Антипа - свідок мій вірний». По-грецькому - «Ἀντιπᾶς μάρτυς μου πιστός μου». 

Μάρτυς  - свідок. Христос покладає на апостолів служіння бути Його свідками, martures. І апостоли називають свою місію «свідченням» Ісуса Христа (Одкр. 1:2).

Свідченням - τών μαρτύριαν. Отже, продовженням апостольського служіння в світі є свідчення, μαρτύρια. Але саме це грецьке слово по-старослов’янському було перекладене як «мучеництво».

Проф.Василь Болотов: «Життєве завдання християн перших сторіч, сенс такого явища християнської історії, як мучеництво, були в головному своєму елементі позитивні, а не неативні. Це завдання полягало не в тому, щоб зруйнувати якісь дійсні релігійні погляди тих поган, з якими їм доводилося мати справу, але головним чином у тому, щоб пробудити заснулу й історично пережиту релігійну свідомість поганства, яке оточувало християн, змусити його серйозніше поглянути на свої релігійні обов’язки, на своє релігійне становище, своїм особистим прикладом високого самозречення показати довколишньому світові, що релігія є справою настільки важливою, що в певних випадках доводиться ліпше пожертвувати самим життям, аніж поступитися ним. Мученики були проповідниками християнства, продовжувачами апостольського служіння, і цю місію вони виконували саме як martures, тобто будучи свідками»[1].

4. Початок переслідування християн

Римська влада до кінця I ст. не розрізняла як окремих релігійних спільнот християнської та юдейської. «Назореїв» вважали за секту юдейської релігії. Остання належала до дозволених (licita) релігійних громад. Церква існувала «sub umbraculo (в затінку) judaicae (licitaе) religionis» (Тертуліян). Немає достовірних відомостей про політику щодо християн перших двох наступників Авґуста: сина Авґустової дружини Лівії Друзілли Тиберія (14-37 рр.) та молодшого сина Тиберієвого племінника ґерманіка Каліґули (37-41 рр.).

Перші переслідування християн припадають на принципат Клавдія (41-54 рр.) - молодшого  брата Тиберієвого племінника Ґерманіка, філолога та історика. Клавдій дружньо ставився до нащадка Ірода Великого Ірода Агриппи, котрий підтримав його в момент проголошення імператором.  Він передав Агриппі у володіння Юдею, не дозволив встановлювати в Єрусалимському храмі статую імператора, особливим листом заборонив жителям Олександрії ворогувати з юдеями, що проживали в місті. Але вже в перший рік правління (41 р.) Клавдій вжив заходів проти неспокійного юдейського населення, заборонивши його релігійні збори в Римі. Найпобожніші юдеї після цього виселилися зі столиці.        

Светоній (бл. 120 р.) про імператора Клавдія пише, що він «прогнав з Риму юдеїв, які під впливом ’Хреста’ (Cresto) спричиняли часті бунти» (Judaeos impulsore Chresto assidue tumultuantes Roma expulit - Claudius, 25). Очевидно, відобразилися суперечки про значення Мойсеєвого закону між юдео- та погано-християнами, дискусії, які точилися в синагогах після Апостольського собору, де ухвалено необов’язковість обрізання для християн і стався остаточний розрив між юдеями та християнами. Сталося це, напевно, між 51 та 54 рр. або між 49 та 51 рр.

Перше велике гоніння на християн пов’язане з постаттю імператора Нерона (54-68 рр.), сина Клавдієвої племінниці і дружини, доньки Ґерманіка Агриппіни. До усиновлення Клавдієм Нерон Клавдій Цезар мав ім’я Луція Доміція Агенобарба. Нерон став імператором у 17-річному віці, коли його мати Агриппіна отруїла чоловіка Клавдія. Спочатку Нерон лише розважався і не втручався в справи управління. Він виступав у театрі як співак і актор, писав вірші, тішився визнанням своїх поетичних і артистичних талантів. Однак скоро оточення втягло його в боротьбу за владу. В ході цієї боротьби Нерон убив рідного Клавдієвого сина Британіка, дружину Октавію, матір Агриппину. Шукаючи слави, організовував ґрандіозні ігри й видовища, масові роздачі. Для поповнення скарбниці звинувачував власників і конфіскував їхнє майно.

Влітку 64 р., вночі з 18 на 19 липня, в Римі спалахнула ґрандіозна пожежа, яка тривала шість днів. З 14 районів міста три було зруйновано дощенту, а в семи згоріло більшість будинків. Серед населення ходили чутки, що імператор навмисне наказав підпалити місто для того, щоб картина пожежі дала йому натхнення для поеми про загибель Трої. «Щоб утишити цей поголос, Нерон виставив винуватцями людей, котрих народ і без того ненавидів за їхні ганебні вчинки й називав християнами. Засновник цієї партії Христос за царювання Тиберія прокуратором Понтієм Пилатом був покараний смертю. На перший раз придушена, тепер ця шкідлива секта знов з’явилася, і до того ж не тільки в Юдеї, але й у столиці, куди стікається і де вголос про себе заявляє все, що є протиприродного й ганебного. Таким чином, спершу були схоплені ті, котрі себе називали християнами, а потім, вказані ними, захоплені були безліч осіб, котрих і викрили не стільки в підпалі, скільки в ненависті до людського роду» (Тацит, Annal. XV, 44). 

Припускають, що юдеї через імператорську наложницю Поппею Сабіну, можливо прозелітку юдейства, навели Нерона на думку звинуватити християн. Багатьох християн одягали в шкіри диких звірів і їх розривали собаки, багатьох кидали в Тібр, багатьох обливали смолою й запалювали замість смолоскипів ночами в садах Ватикану. Жертвами Неронового гоніння стали апостоли Петро й Павло, загиблі між 64 і 68 рр. Ці події лягли в основу сюжету відомого роману Генріка Сенкевича «Quo vadis?» (екранізований).

Друге велике переслідування припадає на часи імператора Доміціяна (81-96 рр.).

На відміну від попередників, Доміціян не зважав на сенат, вимагав титулувати себе «Dominus» і «Deus». Один із найпідозріливіших римських імператорів. Постійно остерігався змов, стратив чимало сенаторів староримського способу думання. Відновив систему конфіскації власности найбагатших сенаторів. Новий податок - «fiscus judaicus» - був запроваджений замість податку на Єрусалимський храм. Дидрахму, котру юдеї платили на храм, їх змусили вносити на храм Юпітера Капітолійського. Щоб виявити юдеїв і змусити вносити цей податок, запідозрених у юдействі піддавали медичному оглядові для вияву обрізання. Дехто вносив податок, аби лише позбутися принизливого огляду. Податок був настільки ненависний, що по смерті Доміціяна на честь його наступника Нерви вибито монету за написом: «За скасування наклепів через юдейський податок» (fisci judaici calumnia sublata).

Гоніння на християн почалося в останні 8 місяців царювання Доміціяна. На початку 96 р. проконсул 95 р. Тит Флавій Климент був страчений за звинуваченням у безбожності (aqeoths, crimen sacrilegii). Звинувачення полягало в ухилянні в юдейські звичаї. Його дружина Флавія Домітелла була заслана на острів Пандатерію або Понтію. Євсевій говорить про християнство Домітелли. Процес проти Флавія Климента зачепив також інших осіб, які прийняли юдейські звичаї та звернулися до юдейської релігії. З них одні страчені, інші заслані, в третіх конфісковане майно.

З гонінням Доміціяна церковне передання пов’язує заслання на о.Патмос ап.Іоана Богослова (Євсевій III, 18 посилається на Іринея "Adv. haer." V, 30, 3).

5. Епоха Антонінів

Щаслива епоха з погляду поган, одна з найщасливіших в історії Римської імперії. Усі п’ятеро імператорів (Нерва, Траян, Адріян, Антоній Пій, Марко Аврелій Антонін) лишили по собі пам’ять як найкращі, optimi imperatores, цвіт цезарів. Було встановлено принцип спадковости, за яким спадкоємець обирався за життя попередника з числа кращих римлян і усиновлювався попередником.

Для християн настає зміна на гірше. Знімається тінь юдейської релігії. Падіння Єрусалиму 70 р., припинення національної та державної самостійности юдеїв, поширення християнства.

Наступник Доміціяна імператор Нерва (96-98) наказує припинити слідства за звинуваченням у  αθέοτης, скасовує «юдейський податок». Він повертає до Риму політичних вигнанців доби Доміціяна.

Взірцевим оборонцем староримських прав увійшов до історії імператор Траян (98-117 рр.), якого надзвичайно любили римляни. Вважається за найкращу постать серед римських імператорів. Шляхетний, інтеліґентний, працьовитий. Був визначним полководцем і законодавцем. Йому приписують вислів: «ліпше випустити злочинця, ніж покарати невинного».

Царювання Траяна засвідчує третє гоніння на християн. Тоді вперше було видано рескрипт, котрий надовго визначив неправоздатність християн у Римській імперії. Імператорський намісник Битинії Пліній, особистий товариш імператора, наприкінці 112 р. звернувся до Траяна з листом такого змісту:

«Вважаю за свій святий обов’язок звернутися до тебе, государю, за роз’ясненням тих питань, котрі збуджують у мені вагання. Я ніколи не бував при процесах проти християн. Тому я не знаю, про що їх звичайно допитують і за що та якою мірою карають. Я перебував у чималому ваганні: чи визнавати їхню різницю у віці, чи зовсім не слід відрізняти неповнолітніх від міцніших, чи давати прощення за каяття, чи тому, хто коли-небудь був християнином, зречення християнства не принесе ніякої користі, чи страчувати їх за саме ім’я, при відсутності інших злочинів, чи за злочини, що мають зв’язок із цим іменем.

У той же час з тими, на котрих мені доносили, як на християн, я чинив так. Я допитував їх, чи вони християни, і коли вони зізнавалися, то я питав їх про те саме вдруге й утретє, загрожуючи стратою. Тих, які вперто трималися своїх поглядів, я наказував відвести [на страту]. Я не сумнівався, що яким би не було те, в чому вони зізнавалися, їхня впертість і нерозкаяність, звичайно, заслуговують на кару. Але крім страчених були ще інші такі самі безумці. Однак оскільки це були римські громадяни, то я призначав їх до відсилання до столиці.

Але раз зачеплена справа пішла далі; зустрічалися нові ускладнення. У поданому мені безіменному доносі було серед християн чимало таких осіб, котрі заявили, що вони не християни і навіть ніколи не були християнами. Коли вони слідом за мною виголосили заклик до богів і віддали поклін твоєму зображенню, котре я наказав принести разом із статуями богів, і прокляли Христа (справжніх християн, говорять, не можна змусити ані до того, ні до другого, ні до третього), то я визнав за можливе відпустити їх. Інші, що були в списку, зізналися, що були колись християнами, але вийшли з їхнього товариства, одні три роки тому, інші дещо раніше, а деякі навіть двадцять років тому. Всі вони вшанували твоє зображення й статуї богів, а Христа прокляли. Вся їхня провина, за їхніми словами, полягала в тому, що в певні дні, рано вранці, вони сходилися разом і співали пісню Христу, як Богу, що в ім’я релігії вони зобов’язувалися не красти, не грабувати, не перелюбствувати, чесно дотримувати свого слова й повертати взяті застави; що після цього вони розходилися й потім поверталися знову для споживання страви, зрештою, звичайної й невинної. Та й це вони припинили робити після того, як я за твоїм повелінням наказав заборонити таємні збори. Поза тим, я визнав за необхідне двох рабинь, котрі називалися ministrae [певно, дияконіси] віддати на тортури, щоб дізнатися, що тут є правдиве. Але я нічого іншого не виявив тут, окрім марновірства грубого й безмірного. Тому, відклавши дальший розгляд, я звертаюся до тебе за порадою»[2].

Імператор Траян надіслав таку відповідь:

«У розгляді справи про тих, на котрих тобі донесли, як на християн, ти вчинив, мій любий Секунде, як належить, і неможливо насправді встановити якесь всеосяжне правило в значенні певної та незмінної норми. Розшукувати їх не слід, але якщо їх звинуватять і викриють, то їх належить страчувати. Однак той, хто не визнає себе християнином і доведе це у вчинках, тобто поклонившись нашим богам, той дістане прощення за каяття, хоча б минуле його було підозрілим. Але безіменні доноси не повинні мати місця ні в якому процесі. Це було б прикладом найгіршим і не гідним нашої доби»[3].

Таким чином, християни мали каратися за саме ім’я, nomen ipsum. Але переслідування підлягало загальній процедурі карного процесу, ініціятива котрого тоді належала не прокуророві (його римське право не знало), а приватним особам, звинувачам. Ініціятива звинувачення не могла належати державі, посадовим особам. Той, у кого не було конкретного звинувача, не міг бути відданий під суд.

За часів імператора Траяна померли мученицькою смертю єпископи Ігнатій Антіохійський (Богоносець, між 104-116 рр.), пам’ять 20 грудня, Симеон Єрусалимський (106-107 або 115-117 рр.), Климент, папа Римський.

Священномученик Ігнатій Богоносець (пам’ять 20 грудня) мав єпископську кафедру в Антіохії. Богоносець (грецьк. θεόϕορος) - від леґенди, що малою дитиною Христос узяв його на рамена й поставив за приклад покори апостолам (Мт. 19: 13-15).

Учень апостола Іоана Богослова. Висвячений 69 р. Другий наступник апостола Петра на Антіохійській катедрі (98-117 рр.). Під час переслідувань імператора Траяна його засуджено на боротьбу з дикими звірами в Римі. Вислано до Риму під конвоєм. У Смирні його відвідали представники довколишніх Церков. Ув’язнений, перевезений до Риму. Дорогою стерегли вояки, які поводилися з ним дуже жорстоко й без милосердя. На місці зупинок зустрічався з численними християнами, зокрема в Смирні - з єпископом Полікарпом. У Римі 107 р. був відданий диким звірам. Розповідають, що його зжерли два люті леви. Побожні християни позбирали кістки св.Ігнатія й завезли до Антіохії.

Безпосередні наступники Траяна продовжували його традиції. Християни переслідувалися лише за те, що належали до товариства, не визнаного урядом. Імператор Адріян (117-138 рр.), усиновлений Траяном, вже не користувався такою популярністю, як батько. В ньому підозрювали схильність до божевілля, чим пояснюють жорстокі страти родовитих римлян.

Правління імператора Антоніна Пія (138-161 рр.) являє кульмінаційний пункт доби, котра тому й зветься добою Антонінів. Правління незвично м’яке. Pius - делікатний, ніжний, людяний. Але за його часів постраждав сщмч.Полікарп, єпископ Смирнський (бл.155 р.). Це перше мучеництво в історії, про яке маємо надійні відомості. Пам’ять - 23 лютого.

Сщмч.Полікарп був замолоду учнем св.ап.Іоана Богослова й був поставлений єпископом Смирни, Ефеської митрополії. Мав чимало учнів, серед яких знаходимо свт.Іринея. Від імени малоазійських Церков бл.155 р. провадив у Римі переговори з папою Анікетом про день святкування Пасхи. Помер мученицькою смертю на 86-му році життя в Смирні. Мученицькі акти написані невдовзі по смерти Маркіоном і як окружне послання смирнської Церкви вислані «Церкві Божій у Філомеліон і всім у світі громадам святої і соборної Церкви». Переповідають його мученицьку смерть з усіма подробицями.

У Смирні були віддані звірам 12 християн з Філадельфії. Молодий Ґерманік своєю мужньою поведінкою під час страти збудив лють натовпу. Почулися голоси: «Смерть безбожникам! Пошукайте Полікарпа!». Полікарпа було знайдено, заарештовано й під конвоєм привезено до проконсула. У відповідь на пропозицію присягнути на ґеній Цезаря й лихословити Христа Полікарп відповів: «Вісімдесят шість років я служив Йому й Він не зробив мені нічого злого; як же ж я міг би лихословити свого Царя й Спасителя? Якщо хочеш, щоб я присягнув на ґенія Цезаря, як це ти кажеш, то послухай мого добровільного визнання: Я християнин; та якщо бажаєш пізнати науку християнства, признач час і послухай мене». Консул погрожував дикими звірами, вогнем, але не залякав святого. Той відповів: «Ти погрожуєш мені вогнем, що горить часок, а опісля гасне; але ти не знаєш правди про майбутній суд і вогонь вічної кари, що приготований для злих». Тоді через вістуна було оголошено, що Полікарп визнав себе християнином. Було підготовано вогнище, дрова до якого знесли погани та юдеї. Полікарп сам роздягнувся, а коли його хотіли прибити до стовпа, сказав: «Дозвольте мені залишитись так, як я є. Хто дає мені ласку витримати вогонь, допоможе мені бути непорушним на вогнищі».

Тоді на стосові дрів він підніс очі до неба й промовив: «Всемогутній Господи Боже, Отче Свого любого й блаженного Сина, Ісуса Христа, що через Нього ми пізнали Тебе, Бога ангелів і сил, всякого творива й усієї краси праведних, що живуть у Твоїй присутності! Я благословлю Тебе, що Твоїй доброті сподобалось зберегти мене до цієї години, щоб я міг одержати частину між Твоїми численними мучениками й напитись із чаші Твого Христа для воскресіння вічного життя, душі й тіла, у нетлінності Святого Духа. Прийми мене між них цього дня, як милу жертву, таку, яку Ти Сам приготував, щоб таким чином Ти міг, правдивий і вірний Боже, сповнити те, що Ти попереду об’явив. Тому я за все славлю Тебе, благословлю й прославляю, через вічного Первосвященика, Ісуса Христа, Твого любого Сина, що з Ним і Святим Духом нехай буде Тобі слава тепер і навіки. Амінь».

У цю мить було підкладено вогонь, та полум’я лагідно оточило тіло мученика й не ушкодило його. Тоді проконсул наказав зарубати святого, а тіло спалити, щоб мощі не дісталися християнам.

«А ми забрали кості, цінніші від найдорожчих перел або золота, і зложили їх із пошаною в такому місці, що в ньому, дасть Бог, ми зберемось із радістю, щоб святкувати народження мученика», - закінчує Маркіон[4].

З другої апології Юстина Філософа дізнаємося про інше мучеництво в самому Римі, що припадає на кінець 160 або початок 161 рр. Коли по наверненні одна вельможна римлянка розлучилася з розбещеним чоловіком через аморальний спосіб його життя, той звинуватив дружину, що вона християнка, а потім такий самий донос подав на її вчителя Птолемея. Присутній при засудженні християнин Лукій та інший свідок визнали себе християнами й усі були страчені[5].

Імператор Марк Аврелій (161-180 рр.) не мав тієї природности й загальнодоступности, що його попередник, але відзначався високою освітою, відданістю філософським студіям. За його часів Рим почав оборонятися перед наступом варварів. Закінчився тривалий період «римського миру». Марк Аврелій не загострив законодавства проти християн, але почав рішучіше його застосовувати. Останні роки його правління позначені якимись розпорядженнями, що не збереглися, але справили істотний вплив на стан християнства. Апологети скаржаться на новий указ. Переслідування захопили передню Азію та ґаллію. На літні місяці 177 р. припадають процеси проти християн, зокрема в Ліоні, де загинуло бл.50 осіб, серед них 90-річний єпископ Понтін.

За його часів бл.165 р. в Римі загинули мученицькою смертю св.Юстин Філософ та п’ять його учнів. У відповідь на питання префекта Рустика про його переконання Юстин сказав: «Я намагався познайомитися з усіма системами філософії, але врешті схилився до правдивого вчення християн, хоча воно не користується схваленням людей, заражених хибними думками». Про суть християнського вчення Юстин сказав: «Віруємо в єдиного Бога, Котрий є від початку Творець і будівничий усього творіння видимого й невидимого, - і в Господа Ісуса Христа Сина Божого, про Котрого пророки провістили, що Він прийде до людей, як вісник спасіння й учитель істини». За відмову принести жертву богам і непокору наказові імператора їх засуджено на тортури й стято  їм голови[6].

Останній імператор династії Антонінів - син Марка Аврелія Коммод Антонін (180-192 рр.). Жорстокий, наділений величезною силою. Пишався своїми цирковими подвигами. Не звертав уваги на державні справи, мало дбав про римську релігію. На початку царювання були випадки мучеництва африканських християн. У Карфагені постраждали мученики з містечка Ісхлії, від яких вимагали присяги ґенієві Цезаря. У Римі помер мученицькою смертю сенатор Аполоній, християнин, на якого доніс раб.

В останні роки правління імператор Коммод зазнає щораз більшого впливу конкубіни християнки Маркії. Вона добилася звільнення християн, засуджених на тяжкі роботи в копальнях Сардінії, за списками, що їх подав папа Віктор.

6. Християни за імператорів східного походження

Після смерти імператора Коммода протягом короткого часу змінилося два імператори. Потім корона перейшла до Септимія Севера (193-211 рр.), надзвичайно діяльної та справедливої людини. Він походив з Африки, з Триполі, був чистокровним пунійцем, сестра його навіть погано говорила по-латині. Дружина була сиріянкою. Він започаткував династію Северів, що царювала до 235 р. Спершу уникав упередженого ставлення до християн, навіть звільнив кількох сенаторів, що зізналися в християнстві. Але на десятому році імператорства видав закон, який під загрозою тяжкої кари забороняв приймати як юдейську, так і  християнську релігію.

Дія цього закону не була надто широкою, але торкнулася кількох місцевостей. В Олександрії, наскільки відомо, це було перше гоніння, в яке Церква висунула зі свого середовища мучеників, зокрема Леоніда, батька Оріґена, а також дівственицю Потамієну. 7 березня 203 р. в Карфагені постраждали мучениці Перпетуя, раба Феліцитата й інші. Дехто з них ще був оголошеним і приймав хрещення у в’язниці від пресвітерів, які потай туди пройшли. Акти цих мучеників цілком достовірні: їхня перша частина - записи самої Перпетуї, друга - очевидців їхнього подвигу. Всі були віддані на тортури звірам, а потім страчені.

Гоніння тривало до кінця царювання Септимія Севера, частково відлунювало й за його сина Антоніна Каракалли (211-217 рр.). Але ані особисто від Каракалли, ні від його наступників Макрина (217-218 рр.) та Антоніна Геліоґабала (218-222 рр.) християни не піддалалися переслідуванням. Геліоґабал спершу був жерцем бога Ель-Ґабала в Емесі, де його знайшли й уподобали римські солдати. Родич Северового дому. Один з найбільш деморалізованих імператорів, яких знала історія. Мав за жарт заподіяти людині смерть. Убивав придоворних, засипаючи їх зливою запашних пелюсток, випускаючи вночі левів, леопардів або ведмедів до кімнат. Хотів запровадити шанування свого божка Ель-Ґабала, що спричинило б нові переслідування християн, але загинув.

Престол перейшов до його двоюрідного брата Аврелія Олександра Севера (222-235 рр.). Походив, певно, зі сходу, був за переконаннями еклектиком, але не заперечував предметів жодного культу. У його домашній молільні, говорять, знаходилися поряд погруддя Аполлона, Орфея, Христа, Авраама. Християни не були леґалізовані, але могли виступати досить відкрито. Любив ідею: чого не бажаєш собі, того не роби й іншому. Рекомендував гідних християн обирати на громадські посади. Якось суперечку за право володіння дільницею між харчевнею та християнами вирішив на користь останніх. Убитий головнокомандувачем усього війська Максиміном.

Максимін (235-238 рр.), родом із Тракії, ставився з ненавистю до всього, що нагадувало про попередника. Всі прихильники Олександра Севера переслідуються. Гонінням піддаються й християни, особливо представникаи єрархії. Оріґен як людина, близька до імператриці, змушений тікати. Гоніння Максиміна свідчать про певне знайомство з устроєм Церкви, розрізнення єрархії та мирян. Воно мало спорадичний характер і зачепило небагатьох. Це був перший т.зв. солдатський імператор. Після його падіння почалася гостра політична криза. Сенат, провінції, леґіони виривали одні в одних владу й заміняли імператорів. На період 235-284 рр. припадає 19 «законних» імператорів і понад 30 узурпаторів.

Наступники Максиміна - Гордіян (238-244 рр.) та Филип (244-249 рр.) - зберігали поміркованість у релігійній політиці. Про Филипа, аравійця, існувала леґенда, що він християнин.

7. Урядові гоніння на Церкву

Декій (249-251 рр.) ставив за мету повернути минуле, славу й честь давньоримських установ, у т.ч. релігійних. Коротке царювання сповнене гонінь проти християн. Едикт - кінець 249 або початок 250 р. Текст не зберігся. Це перший едикт, котрий приписував повсюдне урядове гоніння в Римській імперії на тих, хто не шанує стародавньої римської релігії. Християнам було приписано зректися своєї віри й довести зречення прилюдним принесенням жертви римським богам. Для того, щоб простежити за виконанням едикту, в різних містах були призначені виборні особи, до 5 чоловік.

Всім, хто приносив жертви, видавалися однотипні посвідчення, libelli, зразки яких знайдено в Фаюмі та Оксиринху (Єгипет):

«Обраним заради жертв села Олександрового острову, від Аврелія Діоґена, сина Сатавута, з села Олександрового острову, віком 72 років, над правою бровою рубець. Я й завжди приносив жертви богам і тепер у вашій присутності, згідно з едиктом, я приніс жертву й відправив узливання та спожив жертовного м’яса. Прошу вас підписатися. Бажаю добробуту. Аврелій Діоґен подав прохання. Аврелій Сир засвідчую як учасник жертвопринесення, що Діоґен приніс жертву разом з нами. У перший рік самодержця цезаря Ґайя Мессія Траяна Декія побожного доброчинного авґуста. Епіфі 2» (Болотов В.В. Лекции по истории древней Церкви. - С.120).

Взявши на себе ініціятиву переслідування християн, уряд дбав не про їхнє винищення, а про те, щоб змусити їх зректися віри. Часи Декія дали більше сповідників, ніж мучеників. Величезних розмірів набули тортури; правителі деяких провінцій пішли далі безпосередніх приписів едикту.

В Римі гине мученицькою смертю єпископ Фабіян (20 січня 250 р.), і його смерть справляє таке гнітюче враження на християн, що катедра понад рік лишалася вакантною. Пресвітер Целерин не раз бував сповідником віри в присутності імператора, його тортурували, лишаючи живим. Пресвітер Мойсей протягом 11 місяців і 11 днів зазнає у в’яниці різних тортур. Внаслідок цього помер.

У Карфагені сповідник Лукіян пише: «За указом імператора нас наказано морити голодом і спрагою: 8 днів тому нам востаннє дали, також після 5 днів цілковитого посту, трохи хліба й мірку води» (Болотов В.В. Лекции по истории древней Церкви. - Москва, 1994. - Т.2. - С.122). Єпископ Карфагенський Кипріян змушений був віддалитися в безпечне місце і звідти керувати своєю Церквою.

В Олександрії твердим сповідником віри виявив себе 15-річний Діоскор. Єпископ Діонісій мусив переховуватися поза Олександрією.

Гоніння почали стихати й зовсім припинилися за царювання Ґалла (251-253 рр.). Але 252 або 253 рр. Римська імперія зазнала жорстокої пошести. Спустошення змусило уряд серйозніше поглянути на свої релігійні зобов’язання. Імператор наказав усім підданцям принести очищувальні жертви богові Аполлону-рятівникові. Змушувані до цього, християни знову зазнали утисків. У Карфагені знов почулися заклики: «Cyprianam ad leonem» (Кипріяна до левів). Але тоді ж християни в Карфагені й Олександрії здобули велику пошану загалу. На відміну від поган, які без жалю викидали всіх хворих на вулицю, не дбаючи про похорон померлих, на заклик єпископів картегенського Кипріяна та олександрійського Діонісія християни жертвували майно на догляд за хворими, надавали хворим братні послуги, вбирали померлих і ховали.

Валеріян (253-260 рр.) відновив гоніння 257 р. Діонісій Олександрійський приписував причину цього впливові імператорового фаворита Макріяна. Видано едикт 257 р., яким християнам заборонялося збиратися на богослужіння й відвідувати усипальниці, місця для поховання. Другий едикт видано 258 р. Він приписував страчувати всіх предстоятелів церков, єпископів, пресвітерів, дияконів, якщо вони виявляться твердими у вірі. Високопоставлених громадян належало за сповідання Христа позбавляти римського громадянства, конфіскувати майно, а коли й тоді не зречуться віри, віддавати на страту. Тих, хто перебував на імператорській службі, позбавивши майна, віддавати в рабство.

В це гоніння постраждали Сикст, папа римський, і його диякон Лаврентій (10 серпня 258 р.), Карфагенський єпископ Кипріян (14 вересня 258 р.), тарраконський єпископ Фруктуоз (21 січня 259 р.). З особливим героїзмом тримали себе нумідійські мученики, які навіть не належачи до клиру оголошували себе клириками.

Галліен (260-268 рр.) - син Валеріяна, який успадкував престол, не маючи до цього жодних здібностей. Веселий, доброзичливий, закоханий в Атени, громадянством яких пишався. Чудовий оратор, талановитий поет, здібний художник. До імператорських обов’язків ставився байдуже. Щойно почувши про загибель батька на війні з персами, він видав едикт, яким зупинив дію едиктів проти християн і дозволив предстоятелям Церков вільно відправляти священнодіяння. «Після невеликої хмарки, що на короткий час затьмарила ясне небо, нарешті, знов засяяло ще яскравіше світло сонця, що вже й раніше світило», - пише Діонісій Олександрійський (Там само. - С.133).

Але едикт Галліена залишав у дії закон Траяна, за яким християнська релігія належала до розряду недозволених. Християнами поверталася їхня власність як поховальному товариству, що за логікою закону могло вважатися дозволеним товариством.

Наприкінці імператорства Авреліяна (270-275 рр.) мир ледве не було перервано. Імператор чомусь вирішив видати едикт, за яким знов християн мали змушувати до зречення віри й жертвопринесень. Текст його гіпотетичний. Але в цей час Авреліян перебував у Тракії й едикт або не встиг видати, або не встиг ввести в дію ніде поза цією провінцією, бо за кілька місяців загинув від рук змовників.

Діоклетіян (284-305 рр.) пройшов з нижчих верств населення всю військову кар’єру. Був сином вільновідпущеника з Далмації. Командир імператорської ґвардії, посаджений на престол солдатами. Мав природній розум і неабиякі здібності до державної діяльности. Особисту чесність і відповідальність Діоклетіяна засвідчує, що він 285 р. добровільно поділив царювання з товаришем за зброєю Максиміяном Геркулієм, а 292 р. залучив до влади ще двох осіб з меншими правами - Констанція Хлора для Заходу й Максиміяна Галерія для Сходу. За собою й Максиміяном Діоклетіян залишив титул авґустів, а Констанцію Хлору й Галерію дав титули цезарів. Коли сили авґустів вичерпаються, цезарі мали успадкувати влади.

Система управління, створена Діоклетіяном, називається «домінатом» (dominus - господар дому, пан). Встановлювався спадкоємний характер імператорської влади. Обидва авґусти та цезарі мали свої резиденції та здійснювали владу на своїй території. Цезарі вважалися спадкоємцями авґустів. Встановлено пишний церемоніял. До імператора зверталися «Dominus». Центром управління був палац імператора. Вищих урядовців називали «комітами», тобто супутниками імператора. Кожен мав свою канцелярію й штат. Лише в канцелярії проконсула Африки служило 400 урядовців. Сенат втратив політичне значення. Запроваджено новий адміністративний поділ на діоцези й провінції, за яким Італія втратила особливе становище.

Гоніння на християн відкрилося 303 р. Припускають, що Галерій спонукав Діоклетіяна видати едикт I, підписаний усіма чотирма правителями. 23 лютого 303 р. церква в Нікомідії була зруйнована, а наступного дня виставлено едикт, що оголошував про переслідування християн. Наказано місця зібрань християн руйнувати, відбирати священні книги. Християни прирікалися на громадянську страту. Всі мали віддаватися на тортури, без різниці майна й стану. Посадові особи позбавлялися посад. Християни не мали права виступати звинувачувачами в суді й навіть звертатися до суду з проханням про захист. Вільні віддавалися в рабство, раби позбавлялися права на визволення.

Зберігся опис допиту в присутності імператора християнина Петра. Спершу його били батогами, доки стало видно кістки. Потім рани полили сумішшю солі й оцту. Нарешті, звинувачуваного спекли на повільному вогні.

Невдовзі після видання едикту двічі трапилася пожежа в нікомідійському палаці Діоклетіяна. Галерієві вдалося переконати імператора в провині християн. У Вірменії та Сирії з’явилося два претенденти на імператорську корону. Християни запідозрені в сприянні їм. Це викликало появу 303 р. ще двох едиктів.

Едикт II приписував усіх представників християнського клиру ув’язнювати. Його виконували з такою заповзятливістю, що навіть для карних злочинців не лишилося місця у в’язницях.

Едикт III  приписував змушувати ув’язнених клириків до жертвопринесення. Тих, хто приніс жертви, випускали на волю, а твердих у вірі віддавали на тортури, щоб спонукати до виконання едикту.

Урочисте відзначення 20-річчя імператорства Діоклетіяна, що розпочалося взимку 303-304 рр., для чого імператор прибув до Риму, призупинило гоніння. Видано маніфест, за яким ув’язнені християни амністувалися. Але невдовзі, коли Діоклетіян вже перебував при смерті, Галерій видав найстрашніший, едикт IV (304 р.), за яким приписувалося християн повсюдно змушувати до принесення жертв, вдаючись до тортур. У винайденні тортур місцеві урядовці виявляли жахливу винахідливість і жорстокість.

Гоніння були найстрашнішими на Сході. Тут діяв Галерій, безпосередній винуватець і натхненник гонінь. Його володіння простягалися від Адріятичного моря до Малої Азії. Сирію з Палестиною та Єгиптом Галерій віддав племінникові Максимінові, котрий дістав звання цезаря. В цій провінції гоніння тривало понад 8 років. У Тебаїді за словами Євсевія щодня гинуло до 10 християн, у деякі дні 20, 30, а бувало що й 60-100. Одне містечко у Фриґії, де населення виявилося всуціль християнами, за тим же автором, виконавці імператорського едикту обклали горючим матеріялом і спалили. Правитель Анкіри своїми погрозами так настрахав мешканців, що християни здебільшого розбіглися й багато хто загинув з голоду, переховуючись у відлюдних місцях і печерах. Мучениця Улита в Кесарії Каппадокійській звернулася до суду з позовом на сусіда, котрий безчинно захопив частину її майна. Тоді сусід звинуватив її, що вона християнка й не приносить жертви богам. Суд звернув звинувачення проти позивача, Улита була спалена.

Дещо легшим було становище християн на заході, на терені правління авґуста Максиміяна - в Італії, Африці, Іспанії. Але й тут приписано страчувати християн-воїнів. Передання свідчить, що за Максиміяна померло мученицькою смертю 6 600 чоловік. В Африці відбирали священні книги й руйнували або запечатували храми, але не вбивали християн.

Західний цезар Констанцій Хлор (Ґаллія, Британія) пом’якшив дію едикту, зруйнував кілька храмів, але милував християн. Все ж за нього постраждав св.Альбан у Британії 304 або 305 р. Зі смертю Діоклетіяна Констанцій 305 р. став авґустом Заходу. Гоніння припинилося. Цезарем Констанцій призначив свого сина Костянтина. Однак авґуст Сходу Галерій призначив цезаря Заходу сам - Севера, якому Костянтин поступився Африкою. Север хотів наслідувати Галерія в жорстокості, але скоро загинув у поході (307).

306 р. Констанцій Хлор помер. Військо проголосило авґустом його сина Костянтина. Син Максиміяна Максентій 306 р. проголосив себе авґустом, припинив гоніння в Італії, а зайнявши зі смертю Севера Африку зупинив переслідування християн і там. Для боротьби з Максентієм Галерій призначив 307 р. іншого авґуста, Лікинія, який теж припиняє гоніння християн. Костянтина Галерій визнає тільки цезарем, а не авґустом.

Таким чином на Заході в усіх провінціях едикт про переслідування християн адміністративним чином зупинено в дії вже 305 р. Християни користувалися тут відносною свободою. Навіть проводиться в цей час два собори - Ельвірський в Іспанії та собор у Цирті, в Нумідії (Африка).

На Сході ж гоніння триває, особливо в володіннях Максиміна. 306 р. Максимін підтвердив едикт про загальний обов’язок жертвопринесень. Він наказує окроплювати поживу ідоложертовною кров’ю. Змушений зважити на політику західних володарів, Максимін 307 або 308 р. замінив страту християн на виколювання їм одного ока або перерізання жил на одній нозі та заслання на копальні.

310 р. авґуст Сходу Галерій захворів. Гоніння стихає. 311 р. Галерій видає перший едикт на користь християн, де визнає їхню релігію дозволеною.

8. Переслідування в Персії

Персія була східнім сусідом і традиційним конкурентом Римської імперії на сході. Територія її поширювалася між Каспійським морем і Євфратом, включаючи південно-східню половину Месопотамії. За тисячу років до Христа в Персії поширюється зороастрійство - релігія півміфічного Заратустри. В її основі - визнання двох божествених начал: доброго бога Ормузда та злого Арімана, котрі безперервно воюють між собою. Особливе значення надавалося вогню. Йому споруджувалися вівтарі, а згодом і храми. Святе Письмо зороастрійців - «Авеста».

Перська династія Сасанідів (226-651 рр.) прийняла зороастрійство за державну релігію. Єрархічно організоване жрецтво складало головну силу в державі. 

В Персії здавна було багато християнських Церков, на чолі яких стояв митрополит - єпископ Селевкії-Ктезифону. Найбільше християн було поміж сирійців. Перше гоніння на християн спалахнуло 342 р., після того, як християнство стало державною релігією Римської імперії. Причиною була релігійна ненависть вогнепоклонників і підбурювання юдеїв, а також підозри в симпатії до Риму, з яким Персія почала війну за імператора Констанція.

На початку війни цар Шапур II (339-381) наказав ув’язнити деяких християн і допитувати їх. Потім були вбиті єпископ Симеон Барсаба Селевкійський з 100 інших духовних осіб. Наступники св.Симеона єпископи Селевкії Сціадуст і Барбасцемін також померли як мученики. Розгортається гоніння на духівництво, монахів, дівствениць. Созомен розповідає про 16 000 мучеників.

В останні роки правління Шапура II гоніння пом’якшується. Його наступник Ієздеґерд I спершу був прихильний до християн. За клопотанням єпископа Маруфи з Тагриту в Месопотамії він дозволив збудувати церкву й відправляти богослужіння. Єпископ Маруфа викрив перед правителем підступи маґів і був використовуваний при переговорах з римським імператором Теодосієм II. Але 418 р. єпископ Абда Сузький підпалив храм, присвячений Ормуздові. Це викликало жорстоке гоніння й майже цілковито знищило Церкву в Персії.

Цар Барам V (420-438 рр.) був ще жорстокіший за попередників. Він наказував розпилювати християн дерев’яною пилкою. Загинув, зокрема, мученик Яків.

Ієздеґерд II (438 р.) переслідував як християн, так і юдеїв. Діяв він не стільки силою, скільки переконуванням. Християнам дорікав, що вони приписували Богові і добре, й лихе, бо припускали народження Сина Божого від діви і Його розп’яття, що їхнє вчення повстає проти шлюбу, славить злидні й загрожує дальшому існуванню світу. Звинувачувалися вони, що осквернюють чисті стихії.

В другій половині Сасанідського царства християни втішаються більшою терпимістю. Сприяло цьому прийняття 483 р. несторіянства й відосібнення від православних Імперії  та вірменських монофізитів. Хосров I (531-578 рр.) загалом залишив їх у спокої. Його син Хосров II (590-628 рр.) під впливом дружини-християнки певний час навіть надавав християнам опіку, проповідував терпимість до них серед перських жерців. Але захоплення Чесного Хреста Господнього в Єрусалимі (614 р.) зробило його ненависним для християн. Християни брали участь у його вбивстві.

Арабська експансія поклала край існуванню Перського царства за Кадізія (636 р.) і Нехавенда (642 р.).



[1] Болотов В.В. Лекции по истории древней Церкви. - Москва, 1994. - Т.2. - С.7.

[2] Болотов В.В. Лекции по истории древней Церкви. - С67-69.

[3] Там само. - С.69.

[4] о.Андрій Трух, ЧСВВ. Світила християнського Сходу. Вибір з «Житій святих». - Прудентопіль, 1968. - С.15-21.

[5] св.Иустин, философ и мученик. Творения. - Москва, 1995. - С.105-121.

[6] св.Иустин, философ и мученик. Творения.  - С.16-19.

Comments