09.Зародження богословської науки

Апостольські писання

Апостольські писання - позаканонічні твори, які передають учення апостолів, приписуються апостолам чи їхнім учням або певно походять від безпосередніх учнів апостолів.

Уже в ранні часи на Сході виник термін, який згодом прижився у Візантії: «мужі апостольські» (άνδρεϛ αποστολικοί). На Заході натомість з кінця XVII ст. вживається назва «апостольські отці» (patres apostolici). Цією назвою окреслюють першу, найдавнішу групу Отців Церкви, котрі зазвичай були учнями апостолів, жили наприкінці І – на початку ІІ ст.

«Дідахе» (Διδαχὴ) або «Вчення Господа народам через 12 апостолів» (Διδαχὴ κυρίου διὰ τῶν δώδεκα ἀποστόλων τοῖς ἔθνεσιν). Написане в Палестині або Сирії між 70 і 100 роками. Найстарший твір церковної літератури. Відкритий митрополитом Філотеєм Брієннієм у Константинополі 1873 р. в рукописі 1056 р. Складається з 16 розділів, поділених на чотири частини: релігійно-етичну (розділи 1-6) з викладом християнських обов’язків в образі двох доріг, життя і смерти; літургійної (розділи 6-10) про хрещення, піст, молитву, Євхаристію; правничої (розділи 11-15) про відношення вірних до членів громади, мандрівних апостолів, пророків і вчителів; есхатологічної (розділ 16) чи епілоги про підготовку до другого приходу Ісуса Христа.

«Дідахе» вплинуло на пізніші книги, приписувані апостолам:

«Вчення апостолів» (др.пол.III ст.), збірку етичних і правничих приписів;

«Апостольські церковні постанови» (кінець III ст.) - 30 канонів про свячення, церковний причет, богослужіння тощо;

«Апостольські постанови» (бл. 380 р.) - 8 книг, найбільшу церковну правничу збірку з часів християнської старовини;

«Апостольські правила», затверджені Трульським собором 691 р. - 85 канонів про вибір, обов’язки, свячення, поведінку духівництва, перелік канонічних книг Святого Письма.

«Послання апостола  Варнави». Релігійно-повчальний твір у формі листа Варнави, друга апостола Павла (Діян. 11-15; Кол. 4:10; 1 Кор. 9:6; Гал. 2:1,9,13). Написаний між 96 і 98 рр. в Олександрії. Зберігся в двох рукописах. 21 розділ. Апологетична частина: зберігання Старого Завіту не є потрібне для спасіння. Етична частина: дві дороги, темряви й гріха та світла й чесноти. Це відповідає поглядам св.ап.Павла, що змушує сумніватися в автентичності.

Климент, папа Римський. Його згадує св.ап.Павло як співробітника в Римі (Фил. 4:3). Третій римський єпископ по св.ап.Петрі. 92-101 рр. Імператор Траян заслав свт.Климента до Криму, до Корсуня, де той помер.

Послання до коринтян. У Коринті стався бунт проти законної влади пресвітерів. У вступі - про чудовий стан коринтської громади в минулому. Загальна наука - смиренність, покора, застереження проти заздрости й корисливости. Посилається на прообрази в Старому Завіті. Доводиться необхідність покори церковній владі. Господь Сам поставляє церковну ієрархію: Він посилає Христа, Той поставляє апостолів, апостоли ж - єпископів і пресвітерів, а на допомогу їм - дияконів. Миряни (вперше вжито цей термін) повинні віддавати наставникам пошану, як і тим, які перше їх настановили. Свідоцтва про божество Христа, жертовний характер Євхаристії, воскресіння мертвих, форми церковних молитов за християн і володарів. Повідомлення про подорож св.ап.Павла до Іспанії. Мова проста, ясна.

Йому ж приписуються твори:

- другий лист до коринтян (поч.II ст.) - перша збережена християнська проповідь;

- два листи до дівствеників;

- Климентини, твори про життя свт.Климента, які видаються за його твори.

Ігнатій Богоносець.

Сщмч. Ігнатій Богоносець був антіохійським єпископом і постраждав за Христа близько 110 р. Коли його везли з Антіохії до Риму, він написав сім послань. Близько 380 р. ці послання були перероблені й доповнені ще 5 неавтентичними.


Найвідоміший візантійський агіограф Симеон Метафраст пояснює, що Ігнатій названий «Богоносцем» (Θεοφόροϛ), бо він був саме тією дитиною котрого Господь узяв на руки й сказав, звертаючись до учнів: «Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» (Мт. 18:3). Правда, у «Похвальному слові священномученику Ігнатієві Богоносцю» святитель Іоан Золотоустий пише наступне «...виховувався під керівництвом святих апостолів, нерозлучно перебуваючи при них, і був їх однокласників у всьому, почерпнувши з надр їх рясні струмені».

В іншій легенді розповідається, що коли Ігнатій загинув, один із воїнів вийняв його серце, розрубав його й побачив на обох сторонах написані золотом слова «Ісус Христос».

Раціональне пояснення імені Ігнатія – його натхненне свідчення про Христа, його становище в Церкві.

Антіохія, де служив Ігнатій, була одним із найбільших центрів середземноморської елліністичної цивілізації. Вона стала потужним центром поширення християнства, де виникла сама назва «християни». Традиція визнає апостола Петра за першого єпископа Антіохії. Його наступником був Єводій, а третім з черги єпископом – Ігнатій.

Відомостей про життя та діяльність св. Ігнатія збереглось дуже мало, в основному в “Церковній історії” Євсевія Кесарійського (кн.. 3, 36). Тут сповіщається, що св. Ігнатій був другим після ап. Петра єпископом Антіохійським. Бл. Єроним в “Хроніці” зараховує св. Ігнатія до слухачів і учнів св. Іоана Богослова.

З великою вірогідністю можна припустити, що в молоді роки св. Ігнатій був знайомий зі свв. апостолами Петром і Павлом, які проповідували в Антіохії. Ігнатій був учнем одного з верховних апостолів, можливо, Іоана Богослова. Хто висвятив його на єпископа невідомо. Євсевій Кесарійський стверджує, що це сталося 69 р.

Інший історик, Сократ, стверджує, що саме Ігнатій запровадив в Антіохії антифонний спів на два хори. Одного разу Ігнатій був захоплений духом на небеса і споглядав там Ангелів, що оспівують Святу Трійцю супротиголосими (в грец. - антифонними) піснями. Св. Ігнатій ввів такий «ангельський» спів у Антіохійській Церкві, яку очолював, а пізніше такий спів поширилося і на всі Церкви. Антифони (від грец. Άντί і φονέω, звук, голос, що означає спів поперемінно, чергуючись, або спів на два хори, букв. «супроти-голосник») - давнє поняття літургійної практики, що відбиває спосіб пісенного виконання тих чи інших псалмів або гімнів, коли вони співаються на зміну, стих за стихом, двома хорами.

З листа імператора Траяна (98-117 рр.) до Плінія молодшого ми знаємо про погляди тодішньої влади на християн: їх не слід було розшукувати, але, звинувачені і викриті, вони підлягають покаранню. Переслідування йшло не згори, але знизу: на християн доносили юдеї і простолюд, їх оточували наклепи, влада притягала їх до відповідальности як вільних або невільних винуватців громадського неспокою.

Мабуть, положення не змінилося і до часів імператора Адріана (117-138), як можна судити з його рескрипту Мінуцієві Фундану, який, втім, в оригіналі до нас не дійшов. Офіційного розшуку християн не було, їх притягали до слідства й суду на підставі добровільних доносів, але на суді християни виявлялися винними у відправленні недозволеного культу і в наполегливій непокорі, в ухилянні від культу імператорів. Тоді їх засуджували на страту.

На початку ІІ ст. в Антіохії почався бунт проти високих податків. У підбурюванні до бунту були звинувачені християни. Римська адміністрація заарештувала як призвідця бунту главу християнської громади, Ігнатія, засудженого на смертну кару. Він був перевезений до Риму під суворою охороною. Ігнатія супроводжували десятеро вояків.

З послань сщмч. Ігнатія можна припускати, що в Антіохійської Церкви були якісь внутрішні конфлікти й поділи, які затихли під час шляху св. Ігнатія в Рим. Про гоніння і про постраждалих св. Ігнатій нічого не говорить у своїх посланнях, але закликає пам’ятати і молитися про Сирійську Церкву, в якій, після його від’їзду, немає пастиря, крім Бога, і єпископа, крім Христа.

З Антіохії його перевезли до близького порту Селевкії, а потім суходолом до Смирни. Коли Ігнатій мандрував через Малу Азію (Філадельфію, Сарди), він зустрічався з тамтешніми християнами. У Смирні він зупинився в місцевого єпископа Полікарпа, тоді ще молодої людини. Тут зібралися єпископи з Ефесу, Магнезії, Тралу. Ігнатій вручив їм послання для їхніх Церков. Звідси ж він направив послання до римлян, попереджаючи християн Риму про свою майбутню мученицьку смерть у їхньому місті. Він просить не вживати заходів до його звільнення.

Зі Смирни Ігнатій морем вирушає до Троади. Там він одержує звістку, що Антіохійська Церква перебуває в мирі. Він пише ще три послання: до Філадельфійської, Смирнської Церков і до Полікарпа.

З Троади Ігнатій морем пливе до Неаполя, а далі – пішки до Филипів. Там він просить передати послання до Антіохійської Церкви (воно не збереглося). Перепливши Адріятичне море, Ігнатій висадився в Остії – римській гавані, з якої по ріці Тібр кораблі направлялися до Риму. Ігнатій іде до Риму пішки, а там гине, розтерзаний в амфітеатрі дикими звірами. Це сталося за правління імператора Траяна (98-117 рр.).

Дату мученицької кончини св. Ігнатія Богоносця точно визначити важко. Традиційно цю дату позначають 107 р., але дослідники схиляються до більш пізньої і датують мучеництво Ігнатія часом між 110 та 117 рр. Мученицькі акти, автентичність яких не підтверджена, визнають за день загибелі 20 грудня. Цей день встановлено в Східній Церкві за день пам’яти святого. Західна Церква, посилаючись на інший мартиролог, вшановує його 17 жовтня. Крім того, Православна Церква відзначає 29 січня як день перенесення св. мощей сщмч. Ігнатія. Римські християни зібрали його мощі й вислали до Антіохії.

Всі сім послань св. Ігнатія Богоносця мають своїх адресатів. Усі закінчуються звичайними привітаннями, причому в посланнях написаних у Смирні, св. Ігнатій просить молитов за себе і Церкву Сірійську, а в посланнях, написаних у Тріаді, після отримання звістки про закінчення гонінь в Антіохії, просить відправити вісника в Антіохію, аби порадіти мирові, що там настав, а також дякує за наданий йому прийом. Позаяк послання св. Ігнатія написані були за однакових обставин, то і зміст їх загалом подібний.

Послання в цілому побудовані за моделлю, характерною для елліністичної епістолографії. Можливо, Ігнатій Богоносець наслідував ап. Павла (швидше за все, Перше послання до Коринтян), що особливо виявляється в надписанні послань (напр., до Траллійців). Відмінними рисами послань є: використання формули παρακαλῶ («благаю» - Тралл. 6. 1; Рим. 4. 1, 7. 2; Філадел. 8. 2; Полікарп. 1. 2; Магнез. 6. 1), віросповідних формул (напр.: Трал. 9), можливо, цитат з ранньохрист. гімнів (Ефес. 7. 2; 19. 1-3).

У І. Б. зустрічаються всього дві прямі цитати зі Святого Письма, які вводяться особливою ​​формулою «бо написано» (Ефес. 5. 3; Магнез. 12), але вони зі Старого Завіту (Притч 3: 34; 18: 17). Оскільки послання були написані ним по дорозі на мучеництво, найімовірніше, І. Б. не мав доступу до більшої частини текстів Святого Письма і змушений був спиратися на пам’ять.

Відзначають багатство і своєрідність мови св. Ігнатія. Характерно те, що він любить складні слова і особливо складені з άξιος або θεος,

І. Б. з його підкресленим христоцентризмом і есхатологізмом висловлює в посланнях певний тип малоазійського благочестя і богослов’я, пов’язаного з ап. Іоаном Богословом. У центрі цього богослов’я - воплочення Христа і Його служіння, Жертва Агнця Божого як безмірне джерело і невичерпний прояв Божої любові і вічного життя.

Послання до Ефесян

Найбільше за обсягом. Написане в Смирні. Ефеські християни прислали туди свого єпископа Онисима з дияконом та іншими членами своєї Церкви, аби привітати святого в’язня. Ігнатій дякує їм за виявлену любов, напучує зберігати духовну єдність, коритися єпископам і пресвітерам, остерігатися хибних учень.

Ефес - стародавнє місто на західному побережжі Малої Азії, в гирлі річки Каїстр (сучасний Малий Мендерес) на південь від Смірни (сучасне місто Ізмір, територія Туреччини). Його відвідав апостол Павло, тут була одна з перших єпископських кафедр. Тут проповідував апостол Іоан Богослов, похований в церкві, названій його ім’ям, а також, тут проживала свої останні роки Пресвята Богородиця. Згодом Ефеський собор 431 р. засудив несторіянство й визнав за Вседівою титул Богородиця.

У посланні до Ефесян Ігнатій виявляє турботу про язичників і закликає молитися за них: «Бо є їм надія покаяння, аби прийти до Бога. Дайте їм навчитися в крайньому разі з ваших учинків. Проти їхнього гніву будьте смиренні, проти їхньої багатомовновності – смиренномудрі, їхньому лихослів’ю протиставляйте молитви, їхнім помилкам твердість у вірі, проти їхніх грубощів будьте тихі. Не будемо намагатися їх наслідувати, - навпаки, своєю ласкавістю виявимо себе їхніми братами» (Еф. 10).

Свої пута Ігнатій називає «духовними перлинами, в яких бажав би ... й воскреснути».

Крізь усі послання святого Ігнатія проходить відчуття тривоги за цілість 
Церков, обурення сівачами розбрату і лжевчень.
Цим носіям єресі Ігнатій протиставляє заклик до однодумності і одностайності у вірі та любові. «Складайте з себе всі до одного хор, щоб, згідно налаштовані однодумними, дружно почали пісню Богу, співаючи її єдиним голосом Отця через Ісуса Христа» (Еф. 4.)

В Посланні до Ефесян святий Ігнатій Богоносець, з дня пам’яті якого і починається передсвято Різдва Христова, пише: «Зірка засяяла на небі яскравіше за всі зірки, і світло її було невимовне, а новина її викликала подив. Всі інші зірки, разом із сонцем і місяцем, склали ніби хор близько цієї зірки, а вона виливала світло своє на все. І було збентеження, звідки це нове, несхоже на ті зірки явище. З того часу стала упадати всіляка магія і всі тенета зла розриватися, невідання проходити і стародавнє царство розпадатися, тому що Бог з’явився по-людському для оновлення Вічного Життя, і отримало початок те, що було приготоване у Бога» (Еф. 19).

І. Б. переважно богослов єдності, котра виявляється в Бога Трійці, в єдності всіх людей і всього творіння з Богом, у Христі воплоченому, і, нарешті, в Церкві, де реально виявляється кожна з єдностей як одна особисто-соборна, кафолична єдність усіх і всього в Церкві Св. Трійці: «Ви [живі] камені храму Отчого, приготовані в будівлю Бога Отця; ви звеличуйтеся на висоту знаряддям Ісуса Христа, тобто хрестом, за допомогою линви Святого Духа; віра ваша тягне вас на висоту, а любов служить шляхом, що веде до Бога. Тому всі ви супутники один одному. Богоносці і Храмоносці, святоносці, у всьому прикрашені заповідями Ісуса Христа» ( Еф. 9. 1-2).

За Ігнатієм, Євхаристія не просто одне з таїнств, але Таїна самої Церкви, Таїна спасіння, вічного життя і безсмертя. Kоли Церквою з єпископом, зі священством і з вірними переломлюється і подається в причасті «один Хліб», тоді він - «лік безсмертя (φάρμακον ἀθανασίας), не тільки охороняє від смерти, а й дарує життя в Ісусі Христі» (Еф. 20. 2). Тому всім вірним як членам Церкви необхідно «частіше збиратися для Євхаристії і славослівя Бога. Бо, якщо ви часто збираєтесь разом (тобто. на церковне літургійне зібрання), то скидається сила сатани, і однодумністю вашої віри руйнуються згубні його справи»( Еф. 13. 1).

Послання до Магнезійців

Християни міста Магнезії поблизу Меандру в Іонії, прислали до Смирни до святого Ігнатія свого єпископа Дамаса з пресвітерами Вассою і Аполонієм і дияконом Сотіоном. Через них було передане послання до Магнезійців. Умовляння до церковного порядку і єдності (гл.3-7) має тут особливий привід через молодість єпископа, якого, однак, закликається поважати як видимого представника Невидимого. До цього приєднуються (гл.8-10) застереження від лжевчителів, особливо християн юдействуючих. Потім ідуть (гл.12-15) короткі вмовляння й особисті прохання з привітанням від інших церков.

Богослов’я І. Б. охоплює христ. життя в цілому, в т. ч. її моральність. Бо християни мають і завжди проявляють «однодумність Божу» - ὁμοήθειαν θεοῦ (Магн. 6. 2), що означає не тільки моральне життя християнина в уподібненні Божим чеснотам, а й прояв спільності, єдності у Христі в Церкві як в єдності всіх в Бозі і з Богом, тобто єдности у Христі зі Св. Трійцею.

З апостольських учнів І. Б. найбільше підкреслює існування Бога як Предвічної Трійці (хоч і не використовує це слово), в Якій Три Божественні Іпостасі ясно розрізняються між собою: «Намагайтеся чинити добро в Сині і в Отці, і в Дусі» і «Христа і Отці й Дусі «(Магн. 13. 1-2).

Згадується прот ступінь дияконів, як поставлених не для земної їжі і пиття, «але таких, вони виконують служіння Христу Господу, роздавання таїн вівтаря» (Магнез. 7:13).

Послання до Траллійців

Подібно до християн інших міст, траллійці прислали до Смирни свого єпископа  Поливна для привітання святого Ігнатія. У відповідь на це єпископ хвалить їх за віру і покору єпископу, пресвітерам і дияконам, і за своїм звичаєм закликає до взаємної любові і єднання (гл.2-3); відчуває потребу в смиренні (гл.4) і, хоча б міг їм викласти небесне, але вважає себе тільки учнем (гл.5); застерігає від помилкових навчань, особливо докетів (гл.6-11), і нарешті висловлює вітання від себе та інших християн, просячи молитов християн траллійських за нього і церкву Сирійську (гл .12-13).

Згідно І. Б., Церква христоцентрична, єпископоцентрічна, євхаристична. Без такої структури немає ні існування, ні життя Церкви, ні спасіння, ні вічного життя для християн (Трал. 3. 1). Цей собор, або зібрання, Церкви навколо єпископа, згідно І. Б., охоплює і священиків, і дияконів, і всіх вірних, бо тільки так збирається, існує й іменується Церква Божа: «Все шануйте дияконів як Ісуса Христа, і єпископа, який є образ Отця, і пресвітерів як собор Божий і як збори апостолів, бо без них немає Церкви » (Трал. 3. 1).

Послання до Римлян

До написання цього послання був привід особливий: св. Ігнатій, дізнавшись, або припускаючи, що жителі Рима душевно бажають збереження його життя, переконує їх не тільки не перешкоджати, але сприяти йому прийняти мученицький вінець. Здавалося б, Ігнатій не мав жодних підстав побоюватися клопотання римлян про позбавлення його від смерті, бо смертний вирок був підписаний імператором, який на той час перебував далеко від Риму, і отже клопотання не тільки не могло мати успіху, але навіть було неможливо. - Але в посланні йдеться про клопотання не перед імператором, а перед Богом, який, як міцно вірив Ігнатій, завжди міг, за молитвами віруючих римлян, позбавити його від мученицької смерті.

«Ігнатій Богоносець ... церкви, яка головує в столиці області Римської ... і головної в любові». Ці слова містяться в надписании послання Ігнатія до Римлян. Двічі стосовно Римської церкви Ігнатій вжив вислів «головуюча»: один раз він говорив, що вона «головує» в римській області, а інший, що вона «головуюча в любові». Римська церква головує в любові. Кожна місцева церква є «агапе», і всі разом узяті вони також є «агапе», бо кожна місцева церква є виявлення Церкви Божої. Скільки б ми не складали місцеві церкви, сума їх дала б всю ту ж Церкву Божу.

Ігнатій міг з повною підставою використати свій термін «агапе» не тільки стосовно окремих місцевих церквах, але і до їх любовної згоди або їх об’єднання. Отже, на думку Ігнатія, Римська церква є головуючою в любовному об’єднанні всіх місцевих церков. Характер цього головування випливає з природи місцевих церков і природи їх об’єднання, тобто він випливає з еклезіології Ігнатія. Якщо місцева церква позначається Ігнатієм через термін «агапе» і якщо цим же терміном позначається з’єднання місцевих церков, то безпосереднє значення його не втрачається зовсім. Головування в любовній згоді місцевих церков не може бути чужорідним природі місцевих церков, але їй відповідає. Тому воно в очах Ігнатія не мало характеру влади. Це було головування, засноване на авторитеті любові і з любові випливало. За Ігнатієм, Римська церква володіла не першістю влади або першістю честі, а першістю авторитету любові, який виражався у першості свідчення.

Ігнатій Богоносець просить не перешкоджати його мученицькій дорозі й так висловлює своє ставлення до страждань заради Спасителя: «Ніякої користі не принесуть мені насолоди світу, ні царство віку цього. Краще мені померти за Ісуса Христа, ніж панувати над усією землею... Його шукаю, Котрий помер за нас, Його бажаю, Котрий за нас воскрес... Хочу бути Божим: не віддавайте мене світові. Пустіть мене до чистого світу: з’явившись туди, буду людиною. Дайте мені можливість наслідувати страждання Бога мого» (Рим. 4).

Він вживає тут чудового образу змеленої пшениці: «Залиште мене бути поживою звірів і за їхнім посередництвом досягти Бога. Я пшениця Божа, нехай змелють мене зуби звірів, аби я став чистим хлібом Христовим» (4).

Євхарістологія тісно пов’язана з вченням св. Ігнатія про Церкву. Він вчить про  Євхаристію як про «хліб дому, що є тіло Ісуса Христа, із насіння  Давидового, і питво, якого він прагне, є кров Христа, і це є нетлінна любов» (Римл. 7:3).

Послання до Філадельфійців

Залишивши Смирну, святий Ігнатій прибув до Троади, звідки написав послання до християн міста Філадельфії в Лідії, яким він проходив по шляху до Риму. В посланні своєму він хвалить їх єпископа, якому слід завжди коритися, перестерігає уникати поділу (гл. 3), дотримуватися єдности в богослужінні і не домішувати юдейства до Євангелія (гл. 3-9); нарешті, просить філадельфійців про посольство в Антіохію (гл .10-11)

Оскільки Церква як живе Тіло Христове і є саме новозавітне Євангеліє і Передання, І. Б. радить християнам: «Будемо вдаватися до Євангелія, як до тіла Ісуса, і до апостолів, як до пресвітерства Церкви» (Філад. 5. 1). «Будьте всі за одне неподільні серцем» (Філад. 6).

Mучеництво для І. Б. - це справжнє наслідування Христа стражденного з безмежної Божественної любові (Філ. 7. 2).

Послання до Смирнян

З Троади Святий Ігнатій відправив диякона Вурра в Смирну з посланням. Похваливши твердість смирнських християн у вірі в воплочення і страждання Христа, воно викриває тих (докетів), які відкидали істину народження, страждання і воскресіння Спасителя, і тому не мали правдивої віри і любові християнської (гл.2-7); переконує коритися предстоятелям церкви (гл.8-9), і, нарешті, дякує, просить про Церкву Сирську, і поіменно вітає (гл.10-13)

Святий Ігнатій постійно закликає до єдности, застерігаючи від розколів, поділів і сварок. Він у своїй еклезіології вперше вжив термін кафолична Церква (Смирн. VIII 2). Контекст не зовсім ясний: "Де буде єпископ, там повинен бути і народ, тому що де Ісус Христос, там і кафолична церква."

Таким чином, термін «кафолична церква», вперше вжитий Ігнатієм, висловлює повноту та єдність Церкви Божої. Христос там, де є повнота і єдність Його тіла. Якщо місцева церква є кафоличною церквою, коли в ній є Євхаристійне зібрання, то вона отже там, де є єпископ, бо без єпископа немає євхаристійного зібрання. Іншими словами, кожна місцева церква, очолювана єпископом, є кафолична Церква. Єпископ, будучи ознакою кафоличної церкви, є разом з тим свідком і поручителем повноти та єдности Церкви Божої, яка перебуває в місцевій церкві. Необхідно ще раз підкреслити, що Ігнатій не віддаляється від еклезіології ап. Павла, вводячи нову ознаку єдности і повноти Церкви, невідомий Павлові. Єпископ є ознакою кафоличної церкви, бо тільки він, як первосвященик, очолює євхаристійне зібрання. Зрештою в Ігнатія все зводиться до євхаристійного зібрання. Еклезіологія Ігнатія залишається євхаристійною, якою вона була у ап. Павла.

З основного значення терміна «кафолична церква» випливає його додатковий сенс. Церковне зібрання, в якому немає предстоятельства єпископа, не виявляє Церкву Божу, бо те, що без єпископа відбувається, є недійсним. Єпископ, будучи свідком повноти Церкви, служить поручителем істинності місцевої церкви, їм очолюваної, що включає ідею правильності вчення вмісту нею. Ця ідея отримала незабаром після Ігнатія особливе значення в церковній свідомості, бо на її основі розкривається вчення про апостольське спадкоємство (сукцесію) єпископів. Ідея апостольського спадкоємства містилася в євхаристійної еклезіології Ігнатія. Кафолична Церква є істинна церква, а як справжня церква, вона повинна містити правильне вчення. Вказуючи на повноту в єдності і єдність у повноті Церкви, що виявляється в місцевій церкві, термін «кафолична церква» одночасно вказує на ідею православ’я.

В посланні до Смирнян Ігнатій говорить: “коріться всі єпископові, як Ісус Христос Отцю, і пресвітерам, як апостолам, а дияконів шануйте, як заповідь Божу.”

"Євхаристія є, - пише він Смірнянам (Смирн. 7), - плоть Спасителя нашого Ісуса Христа, що страждала за наші гріхи." Крім вираження євхаристія, св. Ігнатій користується іноді словом aгапa​​, здійснювати агапе (Смірн. VIII). Але це ж слово іноді означає зовсім не вечерю любові, а просто справа милосердя, благодійності, тобто любов у широкому її значенні.

Послання до Полікарпа Смирнського

Перед відбуттям з Троади до Неаполя, св. Ігнатій написав послання до єпископа Смирнського Полікарпа: воно від початку до кінця є пастирське повчання, особливо присвячене обов’язкам єпископа і пастви.

Святий Полікарп (бл. 70 - 23 лютого 156) - учень апостола Іоанна, поставлений ним на єпископа Смирнського. За висловом Єронима, він був «вождем всієї Азії» в християнстві. Утворив біля себе коло учнів, з яких особливо шанував його пам’ять Іриней Ліонський. Полікарп в дитинстві залишився сиротою і був усиновлений вдовою-хрістанкой Каллістою. Після смерті названої матері він роздав все маєток бідним і став вести аскетичний спосіб життя. Він був улюбленим учнем старого вже Івана Богослова, і був висвячений першим єпископом Смирни Вуколом на диякона, а потім (близько 110 р.) сам став єпископом. Активно боровся проти гностиків і вчення Маркіона. Полікарп, який відмовився відректися від Христа, був заживо спалений на 86-му році життя. З усіх мучеників він перший, чия смерть була детально описана в «Окружному посланні Смирнської церкви до інших церков». Цей опис наведено і в «Церковній історії» Євсевія. Є найбільш раннім свідченням існування у християн культу мучеників за віру.

Ігнатій згадує про зустріч із Полікарпом дорогою до Риму в Смирні. Він нагадує про необхідність для єпископа дбати про єдність спільноти, бути терплячим і співчутливим, пильним і невтомним. «Стій твердо, як кувадло, по якому б’ють. Великому борцеві властиво приймати удари й перемагати» (Полікарп 3). Заповідається дбати про міцність шлюбу й неодмінне церковне благословення для тих, хто приймає шлюб. Що ж до тих, хто воліє перебувати в чистоті, застерігається: «хай перебуває без марнославства. Бо коли стане пишатися, то загинув; а коли шануватиме себе більше за єпископа, то зовсім пропав» (Полікарп 5).

Долучаючи настанови смирнській пастві, Ігнатій закликає до вірності Церкви, порівнюючи хрещення зі щитом, віру – з шоломом, любов – зі списом, а терпіння – з повним збройним обладунком (Полікарп 6).

«Пастир» Єрми

Написаний у Римі в середині II ст. Автор не надто освічений, але знаменитий мораліст. Апокаліпсис морально-повчального змісту. Автор - чи Єрма (Рим. 16:4), сучасник Климента, папи Римського, чи Єрма, брат папи Пія I. Ангел покути з’явився йому у вигляді пастиря (звідси назва) й доручив голосити покаяння. 5 видінь, 12 заповідей, 10 притч. Свідоцтва про хрещення, подружжя, ангелів хоронителів.

Святий Полікарп Смирнський

Святий Полікарп (бл. 70 - 23 лютого 156 р.) - учень апостола Іоана. поставлений ним на єпископа Смирнського. Виріс у давньому малоазійському місті Смирні неподалік від Ефесу. Смирна — одне з найдавніших міст узбережжя Середземного моря. Розташоване в Ізмірській затоці Егейського моря. Поселення на місці міста існувало за 3000 років до н. е., а можливо і раніше. Смирна - знамените Іонійське місто, одне з найпрекрасніших в Леванті; розташований в відстані 320 стадій від Ефесу і на тій же самій відстані від морського берега, при гирлі р. Мелес на західному березі Малої Азії. Стародавні вважали його вінцем Іонії, дорогоцінним каменем Азії, прещедрим за своїм багатством і видатним за образотворчим мистецтвом.


Аж до початку XX століття християни продовжували складати більшість населення міста, тому мусульмани називали його «Гяур Ізмір» («Невірна Смирна»). У 1890 році населення Смирни становило 210 000 осіб, з них 107 000 греків, 52 000 мусульман (без визначення народностей), 23 000 євреїв, 12 000 вірмен, 6500 італійців, 2500 французів, 2200 австрійців, 1500 англійців (переважно з Мальти) і т. д. У місті було більше 40 мечетей, 13 православних, 4 католицьких, 3 протестантські і 3 вірменські церкви, 6 синагог, кілька християнських монастирів, було безліч шкіл, заснованих християнами, з яких найбільшою популярністю користувалася «Євангельська школа» грецької вченої громади, яка мала бібліотеку і музей старожитностей. Смирна ділилася на дві головні частини: франкське (верхнє) місто, що відрізнявся чистотою і впорядкованістю і турецьке (нижнє), що відрізнялося занедбаністю. Між ними розташовувався єврейський квартал. Кращою частиною Смирни вважалася її набережна (Marina), забудована багатими будинками європейської архітектури.

За наслідками Першої світової війни Смирна мала відійти до Греції. Однак 9 вересня 1922 р. Смирна була окупована турецьким війському на чолі з Кемалем Ататюрком. Почалася різанина. Було запалено спершу вірменський квартал, а потім і християнсько-європейську частину міста. Жителів убивали, жінок ґвалтували, а потім різали, а щоб заглушити волання жертв, грав військовий оркестр. Серед убитих турками був митрополит Хризостом Смирнський. Хризостом, який відмовився покинути місто, був виданий на розтерзання турецького натовпу командувачем Нуреддін-пашею. Його били, штрикали ножами, вирвали йому бороду, викололи очі, відрізали вуха і ніс, поки він не помер.

Сьогодні Ізмі́р (грецька Смирна - Σμύρνη) — третє за кількістю населення (3,5 млн. чол. у 2005) місто Туреччини і другий за величиною порт країни після Стамбулу.

Зі власних слів Полікарпа відомо, що він був навернений із язичництва. Житіє, що викликає сумнів у його автентичності, розповідає, що він осиротів у ранньому дитинстві й був усиновлений побожною бездітною вдовою Калістою. Вона передала в руки Полікарпа все домашнє господарство. Він щедро роздавав милостиню жербакам і убогим, сиротам і вдовам. Коли ж Калісті донесли, що через це в домі бракує всього необхідного, Полікарп помолився до Бога: «Господи Боже, Отче улюбленого Сина Свого, Ти наповнив посуд вдови-сарептянки при Іллі, Твоєму пророці, почуй мене в годину цю і зроби, щоб, в ім’я Христове, усі ці комори наповнилися». Дім сповнився необхідними припасами, наклепник мав бути покараний, але його пробачили за молитвами Полікарпа.

Після смерти Калісти Полікарп залишився її єдиним спадкоємцем. Він роздав усе майно й віддався читанню Святого Письма й молитвам та побожним роздумам.  Він провадив аскетичне життя й дотримувався обіту чистоти.

Єпископ Смирни Вукол (пам’ять 19 лютого) поставив його церковнослужителем, потім дияконом. Святий Вукол був учнем св. Івана Богослова, який висвятив його на єпископа міста Смирни, що у Малій Азії. Вукол ревно працював над спасінням своїх вірних. Деякі церковні письменники вважають, що саме Вукол був тим «ангелом Церкви в Смирні», про якого писав в «Одкровенні» св. євангелист Іван: «Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих із вас диявол у темницю, щоб випробувати вас. Будь вірний до смерті» (Од. 2:10). Вукол закінчив своє побожне і жертвенне життя в II ст. При його гробі діялися різні чуда, зокрема найбільш відоме: на могилі виросло зілля, яке приносило хворим зцілення.

Ще дияконом Полікарп виявив себе талановитим проповідником, і йому Вукол благословив виголошувати проповіді в церкві й поза нею. Він відвідав апостолів Павла, Іоана, котрий очолював Церкву в Ефесі, інших, навчався в них, а по поверненні до Ефесу був поставлений пресвітером. В історії християнства Полікарп є ключовою ланкою, що сполучає апостолів (Іоанн Богослов) з Отцями Церкви (Іриней Ліонський).

Перед смертю прп. Вукол заповів поставити Полікарпа за його наступника. Під час єпископського рукоположення (бл. 110 р.), як стверджує житіє, присутні мали видіння: одні бачили, як навколо голови Полікарпа літала голубка, інші -  що на Полікарпові був військовий або навіть царський одяг.

Після смерти Ігнатія Богоносця значення і вплив Полікарпа значно зросли. За висловом блаженного Єроніма, він був «вождем всієї Азії» в християнстві. Він згуртував біля себе коло учнів, з яких особливо шанував його пам’ять Іриней Ліонський. Можливо, за порадою Полікарпа Іриней і подався на захід, у Ґалію, для проповіді християнства.

Ось як пише про Полікарпа Іриней: «Я ще хлопчиком бачив тебе в Нижній Азії у Полікарпа: ти виблискував при дворі й намагався відзначитися. Я пам’ятаю тодішні події краще за недавні (впізнане в дитинстві зростається з душею). Я можу показати, де сидів і розмовляв блаженний Полікарп, можу розповісти про його відходи й приходи, особливості його життя, його зовнішній вигляд, про бесіди, які він вів з народом, про те, як він говорив про свої зустрічі з Іоаном і з тими іншими, хто своїми очима бачив Господа, про те, як пригадував він слова їх, що він чув від них про Господа, про чуда Його і Його вчення. Полікарп і сповіщав те, що прийняв від тих, що бачили Слово життя, це згідне з Писанням».

Коли Ігнатій Антіохійський мандрував через Малу Азію (Філадельфію, Сарди), він зустрічався з тамтешніми християнами. У Смирні він зупинився в місцевого єпископа Полікарпа, тоді ще молодої людини. Тут зібралися єпископи з Ефесу, Магнезії, Тралу. Ігнатій вручив їм послання для їхніх Церков. Звідси ж він направив послання до римлян, попереджаючи християн Риму.

Перед відбуттям з Троади до Неаполя, св. Ігнатій написав послання до єпископа Смирнського Полікарпа: воно від початку до кінця є пастирське повчання, особливо присвячене обов’язкам єпископа і пастви.

Св. Полікарп взагалі відзначався великою місіонерською ревністю. За Іринеєм, він багато боровся проти маркіонітов і валентиніан (III 3, 4). Маркіоніти – це послідовники Маркіона, сина Синопського єпископа, єретика II ст., одного з найвідоміших представників сирійської гнози. У своєму вченні Маркіон тримався того ж дуалізму, що і у всіх інших гностиків: з одного боку - Добрий Бог, з іншого матерія з її володарем, сатаною.

Замість еонів-творців, у Маркіона є середнє між Богом і сатаною - Деміург, що діяв у Старому Завіті. Світ видимий і його мешканці створені Деміургом із сутності речового хаосу. Душа людини також творіння Деміурга і спочатку відрізнялася властивостями свого творця. Матерія постійно прагне повернути в своє володіння ту частину людини, яка раніше перебувала в її складі; Деміург бореться проти неї, але перемагає матерія, і людина впадає в гріх, внаслідок чого її первісна природа змінюється на гірше; таким чином, отримує буття світ язичницький з його багатобожжям та ідолопоклонством. Зглянувшись над людьми. Благий Бог посилає світові Христа, який і виявив властивості Того, Хто послав Його - любов і милосердя. Душі врятованих Христом будуть звільнені від матерії.

Відкидаючи всі книги Старого Завіту, Маркіон із Нового Завіту визнавав лише Євангеліє від Луки і десять послань ап. Павла, виключаючи з них ті місця, які суперечать його вченню. Він абсолютно відкидав також церковне передання. Моральне вчення Маркіона відображене характером суворого аскетичного ригоризму. Маркіон забороняв шлюб і вимагав обітниці безумовної чистоти, зречення від всіх задоволень, стриманости в їжі, причому безумовно заборонялося м’ясо та вино. Заснована Маркіоном єретична спільнота була численнішою за всі інші спільноти сирійської гнози.

У 154-155 рр. Полікарп їздив до папи Анікета (155-166) в Рим. Там він боровся зі впливами Маркіона й навертав послідовників цієї єреси. Він сперечався з папою про час відзначення Великодня, як про те свідчить Іриней Ліонський: «Бо Анікет не зміг переконати Полікарпа припинити святкування [великодня в 14-й день нісана], позаяк такого звичаю дотримувався й Іоан, учень Господа, та інші апостоли, з якими він [Полікарп] спілкувався». Він не поступився папі своєю позицією в захисті смирнскої традиції. Все ж спілкування з Римом у нього через це не припинилося. Папа навіть запросив Полікарпа відправляти євхаристію в римській церкві.

Вважається, що св. Полікарп є автором назви paroikia, утвореної з дієслова par-oikymi (= жити серед чужих) на визначення меншої християнської спільноти. Від цього грецького слова „paroikia” походить назва „парафія”.

Мучеництво

Полікарп, який відмовився відректися від Христа, був заживо спалений на 86-му році життя. З усіх мучеників він перший, чия смерть у наслідування Христу була детально описана, в «Окружному посланні Смирнської церкви до інших церков» (його називають «Мучеництвом Полікарпа»). «Мучеництво Полікарпа» - перший, архетипний текст для мартиріїв, записів очевидців страждань і смерти мучеників, або споминів про їхні страждання, зроблених за свіжими слідами подій. Є найбільш раннім свідченням існування у християн культу мучеників за віру.


Цей опис наведено і в «Церковній історії» Євсевія (книга 4, розділи 1-19). Євсевій наводить цілком розділи 1, 8-19 «Мучеництва», та реферує розділи 2-7, переказуючи події.

Твір написаний у формі послання до Філомелійської Церкви від Церкви Смирнської. Воно з’явилося не більше як за рік після мучеництва Полікарпа й позбавлене легендарних моментів, що ними ряснітимуть пізніші мартирії. Автор проводить паралелі між смертю Полікарпа й стражданнями Христа: мученик зраджений ближніми, арештований людиною на ім’я Ірод, везений на віслюку.

В мученицьких актах (гл. XXI) так визначається час його мученицької кончини: «Постраждав блаж. Полікарп у 2-й день місяця Ксанфіка, у Велику Суботу, сім днів до березневих календ, о восьмій годині. Схоплений він був Іродом при архиєреї Филипі Тралліяні, при проконсулі Статії Квадраті, і у вічне царювання Ісуса Христа, Якому слава, честь, велич, вічне панування (букв.: «вічний престіл») від роду в рід, амінь». Під «архиєреєм» мається на увазі верховний жрець, поставлений римлянами для Азії – Азіярх. Наведена дата відповідає або 23 лютого 155 р., або 22 лютого 156 р. Перевага надається першій із них.

Римський намісник, до якого приведено Полікарпа, марно  намагався переконати його зректися Христа. На це Святий відповів: Вісімдесят шість років я служу Христу, ніколи Він не зробив мені кривди, як я можу богохулити моєму Цареві та Спасителю? Ця деталь дозволяє встановити час народження святого, хоча дехто вважає, що йдеться про його «народження для неба» - хрещення. Коли ж суддя погрожував Святому, що накаже його спалити живцем, святий Полікарп відповів: Вогнем загрожуєш, який палає протягом хвилини і незабаром погасне, бо не знаєш вогню суду, який прийде, і вічної кари.

Полікарп був засуджений на смерть через спалення на вогнищі. Оскільки полум’я вогню не торкалось тіла Полікарпа, він був убитий мечем. Його тіло було спалене, але християни забрали попіл, щоб відзначати річницю його мучеництва – народження для неба. Ця смерть величаво закінчила перший період процвітання малоазійської Церкви, що тривав близько ста років (з 60 по 160 роки).

 «Послання до Филип’ян»

З власних творів Полікарпа збереглося тільки «Послання до Филип’ян«, в якому єпископ, спростовуючи Маркіоне та інших гностиків, всіляко вихваляє апостола Павла і цитує його писання. Це чи не перший текст, в якому присутні цитати з Євангелій від Луки та Матвія, а також Перших соборних послань свв. Петра та Івана.

Деякі патрологи приписують св. Полікарпові авторство новозавітних текстів, близьких за мовою та стилем до «Послання до Филип’ян», - саме, Першого і другого послань до Тимофія, а також Послання до Тита (т.зв. пастирські послання).

Про це послання, як «чудове» пише св. Іриней Ліонський. Крім того, в давнину, за свідченням Євсевія Памфіла, знали кілька послань з його ім’ям, адресованих сусіднім церковним громадам. До нас же дійшло тільки одне послання до Филип’ян, в автентичності якого не може бути ніяких сумнівів, як це тепер і визнано в науковій літературі. Але цей єдиний твір св. Полікарпа зберегся повністю тільки в латинському перекладі. У грецькому ж оригіналі існують тільки перших дев’ять розділів і XIII розділ, наведений у «Церковній історії» Євсевія Памфіла.

Послання було високо шановане в давнину, а за свідченням блаженного Єронима, в деяких церковних общинах воно навіть читалось під час богослужіння (Про мужів, гл. 17).

Час написання послання визначається так: у розділі IX є посилання на терпіння св. Ігнатія; в розділі XIII йдеться про отримані св. Полікарпом послання св. Ігнатія, але доля цього останнього і його супутників ще не відома св. Полікарпові. Отже, послання було написано незабаром після упокоєння св. Ігнатія.

Громада македонського міста Филиппи (неподалік від сучасного грецького міста Кавала) була першою християнською громадою в Європі. Вона була заснована апостолами Павлом і Силою під час другої місіонерської подорожі апостола Павла в 49 - 52 рр. (Діян. 16:11-40). Филипійська громада була першою на європейському континенті й однією з улюблених громад апостола. Лише від неї він не відмовлявся приймати грошові допомоги на справу проповіді, а також на проживання в Римі під вартою. Городяни вважають себе першими християнами континенту.

Приблизно в 50 км від Алістратов на південний схід лежить містечко Филипи (Philippi, Filippoi), назване на честь македонського царя Филипа II, який відвоював його у фракійців в 356 році до н. е. заради прилеглих золотих копалень. За часів римлян це було одне з найбагатших міст Європи, а нинішня столиця регіону - Кавала (тоді вона називалася Неаполіс, 14 км південніше) - була всього лише його портом. І саме тут відбулася доленосна для Римської імперії битва при Филипах (42 р. до н. е.) між військами Брута і Кассія з одного боку і Антонія з Октавіаном з іншого.

П. Н. Гаррісон висловив припущення про те, що відоме нам послання треба розділити на два твори. Сщмч. Полікарпом було написано нібито два послання до Филип’ян. Перше являло собою коротке повідомлення про отримання послань св. Ігнатія, написано було невдовзі після відвідин Филипів сщмч. Ігнатієм і негайно ж після отримання його послань. Воно складалося лише з теперішнього розділу XIII, може і XIV.

Друге ж послання було написано св. Полікарпом набагато пізніше, тобто років через 20, коли пам’ять про мученицьку смерть св. Ігнатія була вже широко поширена. Це послання складалося, нібито, з перших дванадцяти розділів відомого нам послання.

У сучасному вигляді напучувальне пастирське послання до Филип’ян складається з чотирнадцяти розділів. В ньому тільки три цитати із Старого Завіту і 17 цитат з Нового Завіту або посилань на Новий Завіт. Вісім разів цитовано I соборне послання Петра і жодного разу Апокаліпсис. Є запозичення з I послання св. Климента до Коринтян (1 1; II 1; IV 2; VII). Крім цих буквальних запозичень з св. Климента, св. Полікарп користується тими ж посиланнями на Святе Письмо, що і Климент.

Послання це направлене Филиппійской громаді через якогось Крескента, чоловіка доброго життя. Послання зветься: «Полікарп і з ним пресвітери Церкви Божої в Филипах милість вам і мир від Бога Вседержителя і Ісуса Христа Спасителя нашого нехай примножиться».

Послання це саме з себе не має самостійного значення і цінності. Воно не таке яскраве, як послання св. Ігнатія Богоносця. Це один із творів епохи мужів апостольських і стоїть в зв’язку з усіма іншими. Особливо близьке воно і за настроєм, і за часом, і в силу особистих зв’язків до посланнь св. Ігнатія Антіохійського. Важливо, що в ньому є критика вчення докетів, що в той час стало для християн найбільшою небезпекою. І в цьому також св. Полікарп повторює св. Ігнатія. Стосовно церковної ієрархії послання до Филип’ян являє особливий інтерес при порівнянні з посланнями св. Ігнатія.

Історія появи послання виглядає так. Громада у Филипах, через яку проходив ув’язнений Ігнатій дорогою до Риму, за дорученням Ігнатія негайно по його відході написала листа до антіохійців. Тим осиротілій громаді висловлювали радість з приводу того, що минулися переслідування. Разом із тим громада у Филипах написала втрачений згодом лист до Полікарпа, в якому просила його переслати її лист до Антіохії, а їй надіслати копії всіх листів Ігнатія Богоносця, які має Полікарп. Полікарп виконав це прохання й долучив до копій листів, які він мав у себе, власний супровідний лист.

Розділ І. Похвала за любов до братів-в’язнів і за твердість у вірі.

Цитує Діяння св. Апостолів, 1 послання Петра, послання до Ефесян. Турбота про в’язнів називається «зразком справжньої любови» та «царською прикрасою» для постраждалих за віру – «справжніх обранців Бога і Господа нашого». Нагадується про страждання Спасителя й мужність филип’ян алегорично зображується як плоди з твердого кореня віри.

Розділ ІІ. Умовляння до чеснот.

Посилається на послання 1 соборне Петра, до Ефесян, псалом 2, на євангелія від Матея й Луки. Закликає до віри в Христа, кров Якого Бог спитає в тих, хто не вірує в Нього. Умовою воскресіння християн називаються виконання волі Христа, життя за заповідями, любов до того, що любить Господь. Закликає стерегтися неправди, захланности, сріблолюбства, лихослів’я, неправдивих свідчень. Особливо ж застерігає від відплати злом за зло. Перефразовуючи Молитву Господню, нагадує: «прощайте й вам буде прощено». Завершує посиланням на заповіді блаженства: блаженні убогі й гнані за правду.

Розділ ІІІ. Павло ваш учитель

Мотивує написання листа проханням самих адресатів. Протиставляє себе апостолові Павлу – мудрому, блаженному й славному, який проповідував Филип’янам і потім писав до них. Саме до цих послань відсилає филип’ян. Послання апостола Павла написано в Римі, під час першого ув'язнення апостола, в 62 - 63 рр. Судячи з привітання «Павло і Тимофій» послання записано зі слів Павла його улюбленим учнем - Тимофієм. Віру за посланням до Галатів називає «матір’ю всіх нас», поєднуючи з надією і любов’ю до Бога та ближнього. Завершує словами: «Бо той, хто має любов, далекий від усілякого гріха».

Розділ IV. Уникатимемо сріблолюбства й напучуватимемо себе самих, жінок і вдів

Слідом за посланням до Тимофія 1 (6:10) початком усіх лих називає сріблолюбство. Радить почати опанування життя за заповідями з себе самих, а тоді вже навчати жінок, дітей і вдів.

Розділ V. Обов’язки дияконів, юнаків і дів

Перелічує моральні якості дияконів, які зобов’язані чинити згідно з правдою Господньою: служити Христові, а не людям, жити аскетично, бути милосердними й старанними, не бути наклепниками, дводушними, сріблолюбцями.

Юнаків навчає непорочності й турботи про чистоту, застерігаючи від похітливости й блуду. Вчить їх підкорятися пресвітерам і дияконам.

Дів закликає жити з непорочною й чистою совістю.

Розділ VI. Обов’язки пресвітерів і загальні обов’язки.

Слідом за посланнями апостола Павла до римлян і коринтян (2) перелічуються риси пресвітерів: добросердість, милостивість, навернення заблудлих, відвідини немічних, увага до вдів і жебраків, стримання від гніву, лицемірства, несправедливости в суді, сріблолюбства, легковірности. Виділяється вміння прощати. Зі страхом і побожністю належить служити Богові. «Будьмо ревні в добрі, віддаляймося від спокус, від лжебратів і від тих, котрі лицемірно носять ім’я Господнє і вводять в оману людей легковажних».

Полікарп дає загальні вказівки про обов’язки вірних і кліриків, причому перераховує наступні категорії осіб: диякони, юнаки, дівчата та особливо пресвітери. Про єпископів немає ніякого тут згадки. У св. Ігнатія єпископат згадується неодноразово, причому він його дуже ясно відрізняє від пресвітерської чину (наприклад в VI розділі послання До Магнезії). Там він увещайте магнезійскую громаду «зберігати однодумність Божу, тобто єпископ головує на місці Бога, пресвітери займають місце збору апостолів; а дияконам, найсолодшим мені, довірено служіння Ісуса Христа.»

У посланні ж Полікарпа зовсім не згадується про єпископів. Можливо, св. Полікарп не відрізняє єпископського чину від пресвітерського лише стосовно їхніх спільних пастирських обов’язків? Або може бути филиппійська громада була настільки мала, що в ній не було іншого єпископа, крім св. Полікарпа?

Розділ VII. Уникайте докетів і перебувайте в пості й молитві.

Докети  (від грецького δοκέω [dokeō] — «здаюся») - єретичне вчення, близьке до гностицизму. Стверджувало, що тіло Ісуса Христа було тільки видимим, примарним. Його страждання і хресна смерть, згідно з цим вченням, також були тільки удаваними, а не дійсними. Докетизм зародився в руслі гностицизму, який вважав матерію злим початком і, отже, який заперечував можливість дійсного прийняття Христом матеріального тіла. Це вчення поділялося майже всіма гностиками.

На початку цитує 1 Ін.: «А кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бога, але він антихристів, про якого ви чули, що йде, а тепер уже він у світі» (1 Ін. 4:3) – «Кожен, хто не визнає, що Ісус Христос прийшов у тілі, є антихрист». Закликає уникати хибних учень і звертатися до слова, переданого від початку, пильнувати в молитвах, перебувати в пості, просити Бога не ввести нас у спокусу.

Розділ VIII. Перебувайте в надії та терпінні

Перебування в надії – це перебування в Христі, «запоруці нашої правди». А це означає наслідувати Його терпіння, коли ж доведеться страждати за Його ім’я, прославляти Його.

Розділ ІХ. Виявляйте терпіння за прикладом Ігнатія та інших

Ставить за приклад мужню поведінку мучеників Ігнатія, а також Павла та інших апостолів і мучеників Руфа й Зосими, котрих шанували в Филипах. Усі вони полюбили не теперішню добу, а Того, Хто за нас помер і задля нас був воскрешений Богом.

Розділ Х. Настанова до чеснот

Перелічуються чесноти, які вважає найістотнішими для адресатів: твердість і непохитність у вірі, плекання братерства у взаємній любові та єдності істини, виявляти один до одного тихість Господа, доброчинність, взаємну поступливість. Всіх закликає навчати поміркованості й повстримливості.

Розділ ХІ. Сумую за Валентом; пильнуйтеся захланності

Полікарп ділиться сумом з приводу падіння пресвітера Валента, який привласнив гроші, призначені для бідняків, та його дружини, що брала участь у цьому. Але він застерігає Филип’ян – не слід мати Валента і його дружину за ворогів, а треба прагнути до їхнього виправлення. При цьому Полікарп з похвалою відгукується про християнську громаду Филипів, визнає за нею пріоритет стосовно його власної смирнської громади, нагадує високу оцінку ефесян апостола Павла: «Вами він хвалиться в усіх Церквах, які лише пізнали в той час Бога, а ми ще не знали Його».

Розділ ХІІ. Пробачте його. Бог винагородить вас за чесноти. Моліться за всіх, навіть за ворогів.

Полікарп висловлює певність, що Филип’яни й самі добре вивчили Святе Письмо та пам’ятають застереження: «Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить у вашому гніві…» (Еф. 4:26). Він заохочує молитися як за християн, так і за царів, владу, за переслідувачів і всіх ворогів хреста.

Розділ ХІІІ. Я передав ваші послання антіохійцям. Посилаю вам послання Ігнатія

Полікарп пам’ятає прохання Филип’ян і Ігнатія передати до Сирії листи. Він обіцяє виконати прохання за першої ж нагоди. Филип’янам же він пересилає додані послання Ігнатія зі сподіванням, що адресати дістануть від них велику користь, «бо вони містять у собі віру, терпіння й усілякі настанови в Господі нашому». При цьому він просить повідомити, що филип’яни почують про Ігнатія та його супутників.

Розділ XIV. Хвалю вам Кресцента

Завершується послання згадкою про Кресцента, який має передати послання. Відзначається бездоганне життя Крисцента в Смирні. Полікарп просить прийняти Крисцента і його сестру з пошаною. Наприкінці він благословляє филип’ян. Цей останній розділ у грецькому варіянті не зберігся.

Апологети

Апологія (від грецьк. apologia - захист, виправдання). Два значення: 1) відвертий, беззастережний захист певних положень; 2) промова або письмовий твір на захист певної особи або теорії. Апологет - захисник тих чи інших учень, теорій, течій.

Апологетика - найдавніший вид християнської науки. Виникає в 20-х рр. II ст. Боронить християн перед поганами й жидами, водночас залучаючи нових прихильників.

Юдеї то очорнювали християн перед поганською спільнотою, то намагалися нав’язати свій релігійний елемент, переважно обрядовий.

Погани поширювали наклепи на християн: про тієстейські учти (нібито християни вбивають дітей і їдять їхнє тіло на своїх зібраннях), про едиподеїзм (допускаються протиприродні оргії), про атеїзм, про ворожість людському родові, про ворожість Римській імперії.

Апології до юдеїв - діалоги, де головно доводиться месіянство Ісуса Христа.

Апології до поган - бесіди, опрацьовані за правилами грецької риторики або відверті листи до поган загалом чи до окремих осіб (філософів, влади, імператора, сенату). Доводять існування і єдність Бога, Боже провидіння, друге життя, воскресіння.

Апологети - часто філософи, навернені з поганства. Намагалися віру подати як правдиву філософію, котра посідає всі принесені на землю Сином Божим чисті правди. Християнізували поганську філософію.

Докази правдивості віри: 1) ушляхетнюючий вплив віри на життя християн; 2) старозавітні пророцтва, що виповнилися на Христі, Христові пророцтва; 3) давність християнства, пов’язаного зі Старим Завітом; 4) чуда, особливо Христові чуда. Мотив рідкісніший, бо малопереконливий для поган, залюблених у магію та чародійства.

Невироблена теологічна термінологія. Помилки під впливом дохристиянських передань і поганської філософії. Найслабші моменти: 1) вчення про Слово, Логос, зближуваний із логосом грецької філософії Геракліта, Платона, стоїків, юдея Філона; 2) вчення про безсмертність душі (не розрізнили чітко вічність і безсмертя).

Кодрат. Перший апологет, апостольський учень. За Євсевієм, нібито, передав апологію імператорові Адріянові близько 124 р. під час переслідування християн. Твір втрачено.

Філософ Арістід з Афін. Найстарша відома апологія. Подана імператорові Антоніну Пію (138-161 рр.) у 40-х рр. II ст. Вважалася втраченою, але 1878 р.  виявлено й видано вірменський фраґмент, а 1889 р. в монастирі вмц.Катерини на Синаї виявлено сирійський переклад.

Християнська віра має правдиве поняття Бога, бо ставить в основу навчання віру в одного вічного, незмінного, досконалого Бога, який дається пізнати Себе з існування світу й порядку в світі. Людей ділить на варварів, греків, жидів і християн.

Юстин, філософ і мученик

Народився в римській колонії Флавія Неаполіс у Самарії (колишній Сихем, тепер Наблус) у родині поганських колоністів, близько 100-110 рр. Замолоду займався філософією, відвідував стоїків, парапатетиків, піфагорейців, платоників. Зустрів у Кесарії Палестинській старця, який звернув увагу на пророків, Христа, на нездатність філософів пояснити релігійні істини. Студіює Святе Письмо, спостерігає життя християн. Навернувся близько 130 р. Двічі був у Римі, заснував там філософську школу (учень - Татіян Асирієць, апологет), дискутував з циніком Кресцентом. Збереглися мученицькі акти, за якими разом з шістьма іншими християнами засуджений на смерть і страчений (стято голову) в Римі за префекта Юлія Рустика 166-168 рр. на донос поганського філософа Кресцента.


Перший церковний письменник, який розвинув ширшу літературну діяльність. Безсумнівно автентичні дві апології, «Діалог з юдеєм Трифоном». Ймовірно автентичні фраґменти «Про воскресіння».

Апології повстали в Римі між 148 і 161 рр. Довша (68 розділів) - до цезаря Антоніна Пія, його співреґента Марка Аврелія, сина, сенату, римського народу. Автор домагається, щоб християн не переслідували лише за релігійну належність, без вивчення їхньої науки. Викладає цю науку й описує культ: хрещення, Євхаристію, недільне богослужіння. Коротша (15 розділів) - до римського сенату, під враженням страти трьох християн за вироком римського префекта. Вимагає законного суду, переслідування християн вважає справою демонів.

Діялоґ з Трифоном - виклад дводенного діялоґу, диспуту з освіченим рабином Трифоном у Ефесі близько 132-135 рр. під час жидівської війни Бар Кохби. Три головні арґументи: 1) старозавітній закон переходовий і поступився Христовому; 2) Бог Старого Завіту тотожний із воплоченим Словом; 3) правдивим Ізраїлем є Церква, до котрої покликані погани.

Св. Іриней Ліонський

Народився близько 135-140 рр. у Смирні або її околиці. Учень прп.Полікарпа Смирнського. Переселився до Ліону в Ґаллії. 177 р. відвідав із посольством Рим, по поверненні обраний єпископом. Місійна праця, боротьба проти ґностицизму. Загинув як мученик, очевидно, за Септима Севера близько 202 р.


Збереглося два твори:

«Викриття й заперечення фальшиво названої ґнози» або «Проти єресей», у 5 томах, 178-188 рр. Закладаються основи церковної теології, дається сумарний огляд ґностичних систем (т.1), заперечуються ці системи розумовими раціями (т.2), доказами зі Святого Письма, апостольськими творами (т.3), словами Самого Слова та старозавітнього об’явлення (т.4), говориться про останні речі (т.5).

«Представлення апостольської проповіді», перша спроба біблійного катехизису. Знайдене 1904 р. в Єресані у вірменському рукописі. Правди віри та їхні докази зі Святого Письма.

Виразно називає три Божі особи, засвідчує віру в Богоматеринство Пресвятої Діви, виступає як свідок хрещення дітей, таїнства Покаяння, реальної присутности Христа в Євхаристії. Знав і використовував усі новозавітні твори крім послань ап.Павла до Филимона, апостола Юди та 3-го Іоана. Називає поіменно чотирьох авторів Євангелій, приписує євангелистам символи. Через прп.Полікарпа має передання від св.ап.Іоана Богослова.

 

 

Comments