10. Пізньоантичні центри богослов’я

1. Олександрійська школа

Близько 50-60 рр. апостол Марко приніс християнство, заснував тут катехитичну школу. В III ст. - інтелектуальна столиця християнства. Бл. 190 р. вже відома наукова богословська школа. Заснована Пантеном із Сіцілії. Алегоричний напрям екзегези. Широко послугується грецькою філософією.

Свт.Климент Олександрійський. Народився бл. 180 р. в Атенах. Багато подорожував. Став учнем і заступником Пантена, очолив Олександрійську школу. Після закриття школи через переслідування перенісся з Олександрії до Кападокії.

Трилогія: «Напучення до греків» (Προτρεπτικός) - порівняльна характеристика й виклад християнства й поганства; «Вихователь» (Παιδαγωγός) - система навчання до новонаверненого; «Килими» (Στρωματείς) - вступ до християнської філософії. Християнство як наука про створення, відкуплення й спасіння людського роду через Логос.

Оріген

Відомості про життя

Народився він у 185 (6) р. Батько його - Леонід, вчитель граматики. Мати - єврейка. Батько, котрий згодом помер як мученик, і мати - єврейка, яка навернулася в християнство, були першими наставниками сина.

Оріген – поганське ім’я, що означає «Народжений Гором», «Син Гора» (Гор – бог сонця в єгипетській міфології). Прізвисько, яке він отримав - Адамант (в перекладі Алмазний), ще його називали «Залізною людиною».

Оріген навчався в Олександрійській катехитичній школі в Климента.

Під час гонінь на християн за Септимія Севера (202-203) батько Орігена Леонід помер мученицьки за віру. Все його майно було конфісковано.

Оригену довелося утримувати свою матір і шістьох молодших братів. Він заробляв приватними уроками.

Гоніння змусило тодішнього керівника Олександрійської катехитичної школи Климента покинути Олександрію.

18-річний Оріген зайняв його місце.

Незабаром олександрійський єпископ Димитрій офіційно визнав Орігена керівником Олександрійської катехитичної школи.

Подвижництво Орігена:

Спав на голій землі, постив, не носив взуття, не мав зміни одягу, оскопив себе і цим позбувся можливих ​​наклепів через спілкування з жінками. Але потрібно зауважити, що цей вчинок окремі його біографи заперечують.

На чолі Олександрійської школи (~ 203-230 рр.)

Олександрійська катехитична школа набула при ньому абсолютно нового характеру, воно стала прообразом християнського університету.

• запроваджується викладання світських дисциплін поряд з релігійними,

• учні - не тільки кандидати до прийняття Хрещення, але й будь-які бажаючі.

Оріген продовжував вчитися і сам:

• вивчав в рабинів єврейську мову,

• у неоплатонічного філософа Амонію Саккаса (Сакка) (Амонія Мішочника) - філософію.

Коли через збільшення числа слухачів Оріген перестав справлятися з обсягом викладацької роботи, він доручив викладання катехуменам своєму учневі Іраклію (братові його першого учня, мученика Плутарха), згодом єпископу Олександрійському, а сам зосередився на викладанні богослов’я і Святого Письма.

211-212 роки:

Оріген здійснює подорож до Риму.

Римською Церквою керує єпископ Зеферін (199-217). Там Оріген познайомився зі св. Іполитом.

212-213 роки:

Оріген знайомиться з Амвросієм, навертає його до християнства (Амвросій був гностиком).

Згодом: Амвросій надавав Оригену все необхідне для його літературно-богословських робіт, включаючи стенографістів та переписувачів, які тиражували ці твори Орігена. Але всі роботи Орігена потім надходили в розпорядження Амвросія.

У 214 році Оріген подорожує в Аравію за викликом тамтешнього префекта, язичника, який написав префектові Олександрії Димитрію лист, в якому просив послати до нього Орігена для бесіди. Оріген поїхав за вказівкою єп. Димитрія.

У 215 (6) р. під час репресій, накладених на Олександрію імператором Каракаллою, Оріген подався в Кесарію Палестинську, де на прохання своїх учнів єпископів Феоктиста Кесарійського та Олександра Єрусалимського багато проповідував під час богослужінь.

Єпископ Димитрій Олександрійський засуджував за це палестинську ієрархію, тому що вона довірила проповідувати людині не в сані. Як говорив Димитрій Олександрійський, що ніколи такого не було бачено, щоб єпископам проповідував мирянин.

Наприкінці 216 року Оріген повертається в Олександрію і приступає до колишніх занять.

Пресвітерське рукоположення

Близько 230 року Ориген, маючи на руках рекомендаційний лист єпископа Димитрія, був змушений відправитися в Грецію, як говорить Руфін, «для боротьби з єретиками, які набрали там велику силу».

Дорогою назад через Палестину він був рукоположений у сан пресвітера Феоктистом, єпископом Кесарії. Єпископ хотів надати Оригенові більшу можливість проповідувати за богослужінням.

Але Олександрійський єпископ Димитрій не визнав рукоположення і засудив Орігена.

Олександрійський собор (кінець 230 або початок 231 р.)

Собор скликав єпископ Олександрії Димитрій, щоб розібрати справу Орігена, котрий без його відома був висвячений в сан пресвітера. Це й обурило єп. Димитрія. Наприкінці 230 року Димитрій збирає Собор єгипетських єпископів і пресвітерів. Було ухвалено усунути Орігена від учительства і заборонити йому перебування в Олександрії (але сану Оріген не позбавлений)

Чому саме собор?

Справа Орігена вирішувалося на соборі, а не в приватному порядку самим єп. Димитрієм, з таких причин (припущення):

Оріген був надто знаменитий, щоб будь-які рішення про нього одного єпископа вважалися авторитетними.

 Оріген був уже пресвітером, а за тодішніми звичаями, швидше за все, судити пресвітера могли лише кілька єпископів. Про це пізніше постановлено на Карфагенському соборі 419 р.

... Нехай буде внесене в правила, згідно з визначеннями стародавніх Соборів, і це: якщо який-небудь єпископ (чого нехай не буде) підпаде якимось звинуваченням і, через велику складність, неможливо буде зібратися багатьом єпископам, то, щоб він не залишався довго під обвинуваченням, та слухають його на суді дванадцять єпископів, пресвітера - шість єпископів і свій, а диякона – три (Правила Карфагенського собору, 12)

В той час широко практикувалися собори для вирішення будь-яких серйозних питань

 Стародавні про цей собор:

«Тоді ж Оріген відправився по необхідним церковним справам через Палестину в Елладу і був у Кесарії місцевими єпископами висвячений на священика. Здійнята проти нього з цього приводу буря; постанови, прийняті з приводу цих хвилювань предстоятелями Церков ... у 2-й книзі Апології, написаної нами на його захист» (Євсевій Церк. історія VI, 23).

«Апологія Орігена» не збереглася, але автор знаменитої «Бібліотеки» патріярх Фотій наводить такий витяг із твору:

«З цього часу у Димитрія любов обернулася в ненависть і похвали ледь чи не замінені осудженням. Був скликаний собор проти Орігена з єпископів і деяких пресвітерів, який, як каже Памфіл, ухвалив постанову, що Оріген повинен бути вигнаний з Олександрії, і йому не дозволялося в ній проживати або вчити; однак священної гідности він жодним чином не позбувся» (Фотій. Codex 118).

Олександрійський собор (початок 231 р.). Другий проти Орігена.

«Потім, трохи згодом (після першого собору) був скликаний Димитрієм інший собор, на якому були присутні кілька єгипетських єпископів. Отже Димитрій, багато скаржачись на зухвалість Феоктиста і Олександра, вельми тяжко, далі звинуватив і Орігена за те, що він, будучи юнаком, скоїв злочин, оскопивши себе; тим самим Димитрій схилив увесь собор до одностайного рішення, щоб він засудив Орігена і позбавив його також священства, при чому під цим визначенням підписалися навіть і ті, хто раніше голосував за Орігена» Mansi (історик соборів, католик)

За Єронимом:

єп. Димитрій склав і розіслав по всіх церквах особливе окружне послання, з повідомленням про який відбувся постанові

(Про знаменитих мужів, 54)

з постановою цією погодилася більшість інших церков, крім, проте, церков Палестини, Аравії, Фінікії і Ахаї.

(Ep. 33, 4 ad Paulam)

 «Наслідки собору показують, що на ньому не міркували про вчення Орігена і мали на увазі тільки рукоположення його в сан» архиєп. Філарет

• У 231 році відбувся другий Собор проти Орігена декількох єгипетських єпископів, і було вироблено окружне послання (про нього знав Фотій) (собор, імовірно, позбавив Оригена священства)

Звинувачення Орігена:

• єп. Димитрій оголосив, що з канонічних причин Оріген не міг бути висвячений у сан пресвітера, як людина, яка сама собі завдала каліцтво (охолощення).

• Іншим звинуваченням було те, що Ориген, будучи членом Олександрійської церкви, прийняв рукоположення не від свого єпископа.

• На соборах приводом було не скопчество, а деякі богословські погляди, які, дійсно, не завжди вписувалися в православне віровчення.

Оріген іде з Олександрії і направляється в Кесарію Палестинську.

Місце Орігена в школі зайняв його учень і помічник Іраклій.

Незабаром після смерти єп. Димитрія Іраклій був зведений на Олександрійську кафедру.

Оріген приїхав до Олександрії сподіваючись на примирення, але Іраклій, учень і соратник Орігена, відлучив Орігена від Церкви за нецерковні вчення (за Фотієм).

На чолі Кесарійської школи (з 231 р.)

Не примирившись з олександрійським єпископом, Оріген відправляється назад, у Кесарію, засновує богословську школу, яка досягає значного розвитку, стає центром християнської науки і центром біблеїстики.

Як і в Олександрійській школі, Оріген викладає не тільки біблеїстику та основи християнського віровчення, але і світські науки: діялектику, фізику, етику і метафізику.

Ферміліян, єпископ Кесарії Каппадокійської (пізніше кафедра Василія Великого), закликав Орігена до себе, іноді сам направляв когось до Оригена для навчання.

Мати тодішнього імператора Олександра Севера Маммея запросила Орігена в Антіохію, куди він і відправився для бесіди. (Деякі датують цю бесіду 215 роком.)

Дальша доля

Після 235 Максимін Фракіянін почав гоніння на християн, яке потім продовжив Валеріан.

Коли гоніння дійшли до Кесарії Палестинської, Оріген подався в Кесарію Каппадокійську.

20 років його життя майже не висвітлені.

У цей час Оріген здійснив подорож до Афін; з якому приводу, і в якому році - невідомо. Вважається, що перебування Орігена в Афінах було тривалим, бо там він написав тлумачення на пророка Єзекіїля, почав і довів до 5-ї книги тлумачення на книгу Пісня над Піснями.

Здійснив (можливо, близько 244 р.) другу подорож в Аравію.

Було викликане монархіянскою єрессю Берілла, єпископа Бостри Аравійської (108 км на південь від Дамаска).

Після диспуту з Берилієм поширилися чутки про неправослав’я Орігена, про субордінаціонізм у його вченні про Святу Трійцю. Оріген був змушений написати оборонне послання до римського єп. Фабіяну.

Після змагання з Берилієм досить часто до Оригена стали звертатися по допомогу в боротьбі з новими помилками.

(Наприклад, в Аравії виникло вчення, згідно з яким людська душа вмирає і руйнується разом з тілом, і тільки після воскресіння з тілом вона знову оживає з ним. Із цього приводу був скликаний Собор, на який запросили Орігена. Він успішно виконав свою місію, так що єретики облишили свої думки.)

Сповідник

У гоніння Декія Оріген був заарештований, ув’язнений, підданий тортурам, після яких майже не міг ходити. Муки зробили його сповідником, але не мучеником.

Смерть

Від наслідків тортур помер в 253 або 254 р. у віці 69 років або в Кесарії, або в Тирі.

«Екзапли» (εξαπλά)

Зведення шести різних текстів книг Старого Завіту. Текст вміщено в шести колонках для зручности порівняння.

*

**

***

****

*****

******

Гебрейський текст книг Старого Завіту

Наявні переклади книг Старого Завіту грецькою мовою

Давньо-єврейський текст

з Масоретською вокалізацією

(єврейський, записаний єврейськими літерами)

Давньо-єврейський текст

в грецькій транслітерації

(єврейський, записаний грецькими літерами)

Переклад Акили

Переклад Симмаха

LXX
(Переклад 70-ти)

Переклад Феодотіона
+
знайдені ним варіянти перекладу
LXX.

*

**

***

Октапли.

В окремих місцях кількість стовпців збільшувалася до 8-ми (октапли). Це вставки знайдених Феодотіоном варіантів перекладу LXX.

Тетрапли. (τετραπλά γράμματα)

Скороченням екзапл є тетрапли - в них залишені тільки чотири останніх перекладу.

 Цю величезну працю Оріген виконував протягом 30-ти років і закінчив лише в Кесарії близько 244 р.

Рукопис Орігена зберігався в Кесарійській бібліотеці і бл. 600 р. загинув разом з бібліотекою.

З цього тексту не було зроблено жодної повної копії, хоча робилися деякі часткові копії.

До нашого часу дійшли дуже невеликі уривки з «Гекзапл» Орігена. Наприклад, при розкопках однієї стародавньої синагоги в Каїрі був знайдений текст «Гекзапл», воспроизводивший 22 псалом.

Вперше уривки з "Гекзапл" були зібрані і видані Монтфоконом (Montfaucon) в 1713 (4?) Р.

Біблійна екзегетика

Оріген розтлумачив майже все Святе Письмо в трьох видах або формах: схоліях, гоміліях і коментарях.

Схолії

Це короткі замітки на важкі місця в Святому Письмі.

Збереглися лише невеликі фрагменти грецькою мовою і в перекладі Руфіна.

Гомілії

• являють собою богослужбові проповіді з тлумаченням Святого Письма в повчальному дусі.

• Відносяться майже всі до періоду після 244 р., коли Оріген, досягнувши 60-ти річного віку, дозволив записувати свої проповіді.

• У гоміліях Оріген тлумачив усі канонічні книги Старого Завіту.

• гомілії збереглося більше, ніж схолій, хоча переважно в латинському перекладі Руфіна і блаж. Єронима.

Коментарі

• Метою коментарів служило наукове тлумачення Свящ. Писання. Тлумачення в коментарях Оріген вів так докладно, що в деяких з них не встиг піти далі перших розділів.

• пояснення - переважно алегоричні.

Містять так само філологічний аналіз, історичні, археологічні та ін довідки.

• Від коментарів збереглися лише деякі фрагменти.

(Наприклад, фрагменти коментарів на Матвія й Іоанна, на остан. До Римлян, на книги Буття і Пісня Пісень.)

Коментарі на Пісню над Піснями

Збереглися в латинській версії Ієроніма.

Коментарі на Євангеліє від Іоанна:

датування:

перші чотири книги - період перебування в Олександрії (~ 203-230), почав роботу імовірно між 225 і 229 рр..

п’ята - під час подорожі до Палестини (230-231)

мотив:

Гностик Гераклеон (послідовник Валентина) склав тлумачення до Євангелія від Іоанна (серед іншого Оріген докладно цитує тлумачення Гераклеона і потім спростовує їх). Зміст: 32 книги (згідно 33-му листу бл. Єронима)

До нас дійшло загалом лише 9.

«Про засади»

Пερίάρχών (Пері Архон). De principiis (Де прінціпііс).

Перший досвід християнської догматичної системи.

Час написання: кінець перебування Орігена в Олександрії - 228-230 рр..

Випущено воно було без відома і всупереч бажанню Орігена його другом Амвросієм.

Все твір поділено на чотири частини або книги:

1 книга. Про світ духовний (Бог, Логос, Святий Дух, ангели).

2 книга. Про матеріяльний світ і людину.

3 книга. Про свободу волі, про гріх, спокуту і есхатології.

4 книга. Про Святе Письмо і принципи його розуміння.

Недоліки:

- Не зовсім вдалий план (тобто повторення; виклад ведеться епізодично; зв’язок між розділами незрозумілий).

- Склад системи не повний: немає вчення про Церкву (таїнствах, ієрархії), про антихриста, Друге Пришестя і Страшний Суд.

- Нецерковні думки (вічність світу, передіснуванні душ, апокатастасис та ін.).

В історії християнської традиції з ім’ям Орігена прийнято пов’язувати доктрину так званого загального апокатастасіса або прийдешнього відновлення всіх духовних істот, включаючи навіть самого диявола, в той досконалий стан, яким вони вже володіли спочатку в світі передіснування ще до свого падіння. Представлена ​​в такому вигляді, ця доктрина явно відхиляється від ортодоксальної християнської есхатології, що передбачає остаточне розділення праведників і грішників і, відповідно, вічне блаженство для одних і вічне ж покарання для інших. Правда, неортодоксальність орігенової концепції дещо пом’якшується тією обставиною, що сам Оріген ніде не підносить її в якості категоричного твердження, протиставляє церковним переданням. Швидше, виходячи з переконання, що есхатологічний аспект християнського вчення взагалі неповністю розкритий в самому Переданні, він вважає за можливе сформулювати власну теорію, яка за визначенням має лише гіпотетичний характер і не претендує ні на що більше. Такий підхід до цієї проблеми цілком відповідає специфічному характеру орігенової думки, яку один з найбільш авторитетних дослідників Орігена Анрі Крузель визначає як «богослов’я в пошуку», théologie en recherche.

Але для свого часу система Орігена була вершиною досконалости.

«Про воскресіння»

Оріген проводив тут погляд про тотожність воскреслого тіла з земним лише за формою і заперечував тотожність по самій матерії.

Збереглися лише фрагменти (?)

 «Стромати»

Містили в собі багато схолій на Свящ. Письмо.

Збереглися лише фрагменти (?)

 «Діялог з Гераклітом»

Знайдено в числі інших християнських рукописів в 1941 році, під час розкопок біля Каїра.

Являє собою стенографічний запис диспуту Орігена з Іраклідом.

Диспут мав місце в 40х роках III століття, в так званій Аравії.

- Мова йшла про вчення про Святу Трійцю.

- На диспуті присутні представники двох партій - прихильників Іракліда і його супротивників.

- Іракліда звинувачували в модалізмі, в тому, що він зливає Особи Святої Трійці.

- У цій суперечці яскраво проявився субордінаціонізм Орігена; він переконує свого опонента визнати формулу «два Бога» (мова йде про Отця і Сина).

- Оріген схиляє його до прийняття цієї формули, і суперечка закінчується мирною угодою.

У цьому трактаті Оріген викладає вчення про Святу Трійцю настільки двозначно, що в IV столітті за часів аріянських суперечок на нього посилалися як єретики, так і православні.

«Проти Цельса»

(Сontra Celsum) (Κατά Κέλσον)

«Найдосконаліший твір апологетичної літератури I-III ст. » (проф. Єпіфанович).

 (Переклад рос. мовою тільки чотирьох книг був зроблений Л. Писарєвим в 1912 р.).

Апологетичні твір у 8-ми книгах, спрямоване проти «Істинного слова» - твору язичницького філософа Цельса.

«Істинне слово» («Λόγος άληθής») Цельс написав в 178 році. Тут були зібрані всі заперечення проти християнства, які могли зробити язичники у другій половині II го століття. Твір Цельса окремо не збереглося, але Оріген в своєму спростуванні наводить послідовно майже весь текст Цельса. Всі видання книги Цельса являють собою лише вибрані цитати з Орігена.

• [У трактаті один раз згаданий Емпідокл, 3 рази - Софокл, 7 разів - Піфагор, 9 разів - Геракліт і 28 разів Платон.]

У свою чергу Оріген як би зібрав у своїй відповіді все, що раніше висловлювали апологети на захист християнства.

Книгу «Проти Цельса» Оріген написав (~ 248 м.) на прохання Амвросія.

1) спростовуються звинувачення проти християнства, які Цельс вклав в уста юдея і виставив на підставі юдейських месіянських вірувань (I-II); тут Оріген має справу із спотворенням євангельської історії.

2) Розбираються нападки самого Цельса на сподівання юдеїв і основні положення християнства (III-IV).

3) Захищаються окремі пункти християнського віровчення, які Цельс вважав запозиченням з еллінської філософії (VI-VII, 61).

4) спростовує аргументи Цельса на захист державної релігії (VII 62).

Повчання

 Вони не накликали на себе підозр у єресі й тому дійшли в цілому вигляді грецькою мовою.

 «Про молитву»

Περι ευχης (33 розділи)

Написано на прохання Амвросія і його дружини Тетяни.

Перекладено російською мовою Н. Корсунською (1897).

Дата написання: ймовірно, по переселенні Орігена в Кесарію, після 231г.

Зміст:

Вступ

• § 1. Що неможливо людині без Бога, то можливо з Богом

• § 2. Те ж можна сказати і про молитву

Частина 1. Про молитву взагалі (§ § 3-17).

• § § 3-4. Що значить слово «молитва»

• § 5. Заперечення єретиків проти необхідності молитви

• § § 6-7. Спростування

• § § 8-10. Як маємо готуватися до молитви

• § § 10-11. За нас моляться і Христос, і ангели, і святі

• § 12. Як часто слід молитися

• § 13. Корисність молитви

• § 14. Чотири роди молитви: молитва прохальна, молитва смиренного схиляння перед Богом, заступнича й подячна

• § 15. Поклоніння належить віддавати єдиному Богові Отцеві

• § § 16-17. Рекомендується просити більше про дари і блага духовні, ніж про земні

Частина 2. Про молитву Господню (§ § 18-30).

• § 31: Про становище тіла при молитві та про місця, де пристойніше молитися

• § 32: Про тій країні світу, до якої необхідно звертатися при молитві

• § 33: Автор просить про поблажливе ставлення до його творінню

«Умовляння до мучеництва»

Λογος προτρεπτιχος εις μαρτυριος (50 розділів)

Дата написання: під час гоніння Максиміяна Фракіянина в 235 р.

Являє собою натхнений гімн мучеництву.

(Оріген звертається до Амвросія і Протоктета, що перебували у в’язниці, з метою підтримати їхгю мужність і втішити їх). Переклала російською мовою Н. Корсунська

Листи

В давнину існували збірники листів Орігена, Євсевій зібрав їх понад сто. Але до нашого часу збереглося тільки два:

 До Юлія Африкана

Доводиться достовірність тих частин грецької версії книги пророка Даниїла, які не містяться в єврейському тексті (історія Сусанни, розповідь про ідола Вила і дракона), в той час як Юлій висловлюється на користь пізнішого походження історії Сусанни.

 До свт. Григорія Чудотворця

міститься благання не охолонути у вивченні Святого Письма, молитися про допомогу з неба у його розумінні.

Осуд вчення Орігена

Вчення Орігена лягло в основу багатьох учень, і єретичних, і православних.

Оріген був посмертно засуджений як єретик і підданий анафемі на помісному константинопольскому соборі 543 року за імператора Юстиніяна.

Десять років потому засудження Орігена було підтверджено на П’ятому Вселенському соборі, а твори його були оголошені такими, що підлягають знищенню.

Свідоцтва:

Дідім Сліпець назвав Орігена «другим після Павла».

Діонісій Олександрійський написав близько 250 р. з приводу витриманих Орігеном жорстоких катувань «Про мучеництво».

Свт. Григорій Неокесарійський:

Він прагнув не просто здолати мене своїми доводами, але сприятливим, людинолюбним і шляхетним ставленням врятувати і зробити причасником як тих благ, які виникають з філософії, так і інших, особливо тих, які Божество дарувало вище за багатьох, або, може бути, вище за всіх сучасних людей (Подячна промова Оригенові, 81-82)

Він вразив мене жалом дружби, з якою нелегко боротися, гострим і сильно діючим, - жалом вмілого звернення і доброго розташування, яке, як доброзичливе до мене, виявлялося в самому тоні його голосу, коли він звертався до мене і розмовляв зі мною (Подячна промова, 81)

Він вимагав, щоб ми займалися філософією збираючи по мірі сил все наявні твори древніх філософів і поетів, не виключаючи і не відкидаючи нічого ... крім творів безбожників ... Такі твори непристойно і читати, щоб випадково не була занечищена моя душа ... З усією же рештою творів я повинен був знайомитися і займатися ними ... Для мене не було нічого забороненого, бо не було нічого захованого і недоступного; але я міг вивчити всяке вчення - і варварське, і еллінське, і відноситься до таїнств [християнської віри] і [з області] політики, і про божественне і про людський - з повним дерзновенням міг вивчати і досліджувати все (Подячна промова, 151-153)

Бл. Єроним:

«Єпіфаній! Я не згоден ображати і стародавню людину, якщо вона померла у благочесті; не смію приступати до ганебної справи і вигнати те, чого не відкидали наші предки, особливо, коли мені відомо, що в книгах Орігена немає ніякого злого вчення» (Лист до Паммахія і Океана).

2. Свт.Афанасій Олександрійський

Народився бл.295 р. в Олександрії. Релігійне виховання й освіту здобув у Фіваїдській пустелі під проводом прп.Антонія Великого, потім в Олександрії. Єпископ Олександр висвятив його на диякона й призначив секретарем. Бере участь у Нікейському соборі. По смерті Олександра обраний на єпископа Олександрії (328 р.). З 45 років єпископства сімнадцять з половиною провів на вигнанні.

1. 335-337 рр. Знятий собором у Тирі 335 р. за протидію аріянам. Вигнаний імператором Костянтином. Формальна причина - наклепи про вбивство мелетинського єпископа Арсенія, погрози про припинення вивозу до Царгороду збіжжя. Перебував у Трірі (Німеччина), де написав «Житіє преподобного Антонія» і тим познайомив Захід з єгипетським чернецтвом.

2. 339-346 рр. Знятий собором в Антіохії 339 р., на його місце призначено єпископа Григорія. Вигнаний імператором Констанцієм. У Римі виправданий папою Юлієм. Переховувався в Римі. Виїздив до Франції, Північної Італії, над Рейн.

3. 356-361 рр. Імператор Констанцій на соборах в Арлі 353 р. й Медіолані (Мілані) 355 р. спонукав засудити Афанасія. На єпископський престол в Олександрії впроваджено Юрія Каппадокійця. Афанасій утік до єгипетських монахів і повернувся по смерті Констанція.

4. 362-363 рр. За імператора Юліяна Відступника. Переховувався в Фіваїді.

5. 365-366 рр. За імператора Валенса. переховувався в батьківському гробівці неподалік від Олександрії. Острігаючись заворушень, імператор відкликав наказ.

Останні сім років жив в Олександрії. Помер 373 р.

1. Апологетичні твори. «Проти поган», «Про воплочення Слова» (318-320).

2. Догматичні й полемічні твори. Три книги проти аріян (357).

3. Історичні твори. Історія аріян або лист до монахів. «Житіє преподобного Антонія Великого». Переклад латинською мовою Євагрія бл. 370 р.

4. Екзегетичні твори. Збереглися тлумачення на псалми й уривки - на книгу Йова.

5. Послання - особисті, синодальні, окружні, святкові, догматичного змісту. Історичні.

Головний здобуток - захист єдиносущности Сина з Отцем. Пояснення природи й походження Сина. Син є Богом Сам Собою, а не з наділення. Мусить мати цілу природу Отця, перейняту відвічним народженням. Єдиносущне Божество Святого Духа. Обстоює тринітарну формулу антіохійців про treis upostaseis, хоча на Заході й у Єгипті слово ὑπόστασις вважалося синонімом термінів οὐσία і substantia.

Вживає термін «Θεοτόκος». Христос у вигляді людини заслуговує на шанування. Воплочення - єдиний засіб відкуплення людського роду.

Своїми працями в ділянці богослов’я, захистом православної віри Афанасій рано здобув собі ім’я Великого, стовпа Церкви, батька православ’я.

3. Антіохійська школа

Антіохія, заснована 300 р. до Р.Х., з 64 р. до Р.Х. увійшла до Римської імперії. До заснування Константинополя вона лишалася фактичною столицею римського Сходу. Церква в Антіохії виникає вже в перші роки по Воскресінні Христовім. Тут проповідували апостоли Павло й Варнава; тут послідовники Христа вперше стали називатися християнами (Діян. 11:26); тут першим єпископом близько 7 років був св. ап. Петро.

На відміну від Олександрійської не являла собою єдиного освітнього закладу з наступністю дидаскалов, хоча окремі представники її працювали на терені церковного учительства. Як богословський напрям Антиохійська школа існувала протягом IV-V ст. і розвивалася разом, а іноді і на противагу Олександрійській школі. Різниця цих шкіл (котрої, однак, не слід перебільшувати) простежується два основні моменти: в екзегетичному методі і христологічному вченні.

Засновником Антіохійської богословської школи вважається пресвітер Лукіян (290-311). Школа була переважно екзегетичною. Її репрезентують свт. Мелетій, патріярх антіохійський, свт. Іоан Золотоустий, св. Ісидор Пелусіот (+ 434 р.), єресіярх Несторій (+ 440 р.), анафемований Ефеським собором.

Екзегеза Антіохійської школи частково спиралася на методи інтерпретації літературних творів, вироблені ще язичницькими олександрійськими філологами. Подібно до останніх, антіохійські богослови виходили з того принципу, що текст повинен бути пояснений «з самого себе». На противагу перевазі духовного сенсу у Орігена і у деяких ін. олександрійських церковних письменників, що виділяли «позачасове» і «вічне» в Святому Письмі, вони прагнули загострити увагу на історичному підході до нього: кожну книгу Біблії намагалися пояснити, виходячи з конкретної ситуації її написання. Крім того, якщо представники Олександрійської школи в своєму тлумаченні виходили з цілісного бачення Свящ. Писання, намагаючись впіймати «думку» (διάνοια) і «мету» (σκοπός) його як цілого, то антіохійці звертали увагу насамперед на «мету» або «намір» окремих книг Святого Письма, піддаючи їх ретельному аналізу. Таким чином, «синтетизму» бачення олександрійців протистояв «аналітизм» антіохійських тлумачів, котрий органічно поєднався з їхнім «історизмом» (цей «історизм» не можна, однак, ототожнювати з «історизмом» екзегетів Нового часу). Причому свій «історизм» представники Антіохійської школи включали зазвичай в загальнохристиянську етичну і сотеріологічну перспективу світогляду, що часто надавало їх тлумаченням яскраво виражений «моралізуючий» характер. Прагнучи поєднувати методи історико-філологічної критики з постулатом богонатхненности Святого Письма, антіохійці допускали іноді і інакомовлення, але дуже помірні, котрі, як правило, не виходять за рамки типологічної екзегези.

4. Латинська школа

До III ст. латинська мова не вживалася в Церкві. Ще на поч. III  ст. в Римі правили Святу Літургію по-грецькому. В Африці ж латинська мова панувала, тільки зрідка проповідували ще пунійською мовою. Численна Церква; на Африканському соборі 240 р. було 90 єпископів. У літературі розробляються переважно практичні питання церковного життя.

Тертуліян

Тертуліян – пізній апологет, перший визначний християнський богослов, який писав латинською мовою. “З його словесної кузні латинська мова вийшла оновлена й збагачена. Він створив словник понять, що виражають істини віри, справив величезний вплив на християнську літературу. Він першим зумів сформулювати мислення латинської Церкви” (А.Амман).

Відомості про Тертуліяна містяться в творах Євсевія Памфіла, Єронима, Августина, Вікентія Леринського, котрі жили понад 100 років після Тертуліяна. Єдина зв’язна розповідь знаходиться в творі Єронима “Про знаменитих людей” (53).

Народився між 155 і 165 рр. в Карфагені в поганській родині. Батько був центуріоном (сотником) у римському війську на службі в проконсула. Здобув юридичну освіту й став правником. Ґрунтовно студіював риторику. Виступав захистником у судах, що відображене в творах: Тертуліян засвідчує добру обізнаність у судовій процедурі, римській правничій термінології. Він володів грецькою мовою, як і латинською. Деякі твори, що не збереглися, написав по-грецькому.

Він жив на землях, які араби згодом назвали “Джезірат-ель Магріб” (острівець Заходу), і де зараз розташовані Алжір, Туніс і Марокко. Карфаген відігравав ключову роль у суспільно-політичному житті Африки. Він був значним інтелектуальним і філософським центром, відкритим до впивів еллінізму, але значно менш космополітичним, аніж Рим. Довколишній реґіон населяли фінікійці й карфагеняни, що говорили латинською мовою. Мешканці Карфагену відзначалися дуже жвавим темпераментом, чи відрізнялися від дещо обважніших фізично й духовно римлян.

Замолоду Тертуліян був ворожий християнству, критикував християн, висміював їхню доктрину й стиль життя. Він вів вільний спосіб життя, охоче відвідував поганські видовища, зокрема бої гладіаторів.  Він переїхав до Риму й мав там багату юридичну практику. Пізніше він згадуватиме групу невільників, яких бачив під час переходу через Рим. Потім повернувся до Карфагену.

Навернення сталося близько 193 р. Причини навернення не розкриваються. Можливо, справили вплив відвага та спокій, з якими приймали смерть християнські мученики. Він став пресвітером у Карфагені, згодом багато писав, переважно на богословські теми. Тон творів різкий, полемічний, пристрасний. Аскетична суворість сполучалася в нього з палким прагненням до істини й нещадною непримиренністю до противників (о. Іоан Меєндорф).

Тертуліян – перший великий латинський апологет. Більшість своїх творів він присвятив боротьбі з гностицизмом і раціоналістичним підходом до наукового знання. Його місце в західному богослов’ї тотожне ролі Оріґена на сході. Для стилю Тертуліяна характерні елементи юридичного мислення, практицизм – прагнення перетворити повсякденне життя.

193-220 рр. у його житті позначені широкою літературною діяльністю. Його твори, написані в цей період, вплинули на розвиток християнського богослов'я. У своїх творах, як правило, полемічного характеру він запекло виступає проти всього, що має навіть віддалене відношення до поганства. Подібно до деяких інших християнських письменників, у Тертуліяна аскетична суворість вважається з палким прагненням до істини і нещадною непримиренністю до опонентів. Істина - це те, що ненавидять демони, що відкидають язичники і за що християни страждають і вмирають. В одному зі своїх творів він вживає слово “істина” 162 рази. Будучи ревним захисником щирої християнської віри, Тертуліян не міг задовольнитися тим ступенем моральної чистоти і моральної суворості, яким жило християнство в той час.

Геніальний антиноміст і автор багатьох політичних трактатів, він знаменитий своїм ригоризмом і парадоксальним протиставленням віри розумові ("Вірую тому, що це абсурдно"). Цей войовничий ірраціоналізм повів його з Церкви в секту монтаністів.

У 202-203 р. він став схилятися до більш суворої дисципліни монтаністів; а в 207-208 р. відкрито стає послідовником Монтана. Однак, як людина з яскраво вираженою індивідуальністю, він не задовольнився, точніше, не до кінця погодився із системою монтанізму. Він спробував її реформувати. За свідченням Августина, ним була заснована власна група, названа тертуліяністами. Залишки цієї групи були приєднані Августином до церкви. Помер Тертуліян між 230 і 240 рр., точна дата смерті невідома.

До поган (Ad nationes).

Перший варіянт назви – “Апологетика”. Метою твору є спростувати наклепи на християн. Ці наклепи ґрунтуються тільки на нерозсудливій ненависті. Процедура суду позбавлена логіки. Християн засуджують тільки за назву, а не за злочини. Першим, хто започаткував ці переслідування, був Нерон, найгірший з імператорів. Тертуліян наводить традиційні звинувачення: ритуальне вбивство дітей, кровозмішання, спричинення повеней і голоду. Про християн розповідають, що вони поклоняються голові осла, в той час як власне погани поклоняються всім видам тварин.

Християни не поклоняються ґенієві Цезаря, але є лояльними щодо його особи. Вони моляться за імператора. Та й сам імператор не бажає бути богом, воліючи бути живим.

Тертуліян обговорює можливість військової служби для християнина й заперечує її можливість на підставі необхідності для військовика приносити жертви поганським богам.

Водночас він наполягає на необхідності допустити християн до державної служби. Він доводив, що християни чужі будь-яким сектам і що вони лояльні стосовно світу, не є зрадниками. Адже звинувачення в сектярстві й державній зраді були головними перешкодами до визнання за християнами громадянських прав.

Тертуліян закликає поган до правосуддя. Він радить уважно досліджувати вигадані злочини християн, щоб виявити правду й довідатися про їхнє вчення.

Друга книга складається з критики поганських богів. Багато богів – лише обожнені люди. Сатурн, Юпітер, Геракл займаються часом незначними або й неприснойними заняттями. Римляни завдячують своєю могутністю зовсім не релігійності. Їхні боги – іноземного походження. До того ж, римляни постійно ображають богів, але коли вони, попри все, володіють світом, значить, поганські боги не існують.

Апологетик (Apologeticum).

З цього звинувачення поганським забобонам розвинувся великий твір “Апологетик”. В ньому автор почасти повертається до трактату “До поган”. Він звертається до правителів імперії та до правосуддя, наслідуючи грецькі апології.

Тертуліян розповідає про те, в що вірують християни. Він говорить про єдиного Бога, Творця, невидимого, нескінченного. З Його волі стаються повені й інші катаклізми. Про Нього свідчить Біблія, старша за всіх поганських богів. Божествене походження Біблії доводить здійснення пророцтв щодо приходу Месії. Ним став Христос, Слово Боже, народжений непорочною Дівою. Його вчення поширюється апостолами в цілому світі, хоча й наражається на перешкоди. Нерон намагався зупинити апостольську Церкву в Римі, втопивши її в крові, але й тотуровані християни вигукували: “Ми поклоняємося Богу через Христа”.

Тертуліян розмірковує над місцем християн в імперії: “Ми існуємо лише від учора, але ми вже заповнюємо ваші міста, острови, фортеці, міста, ради, навіть табори, триби, декурії, палаци, сенат, форум; ми залишили вас із самими храмами”.

Що ми є? Тіло, з’єднане спільністю релігії, дисципліни і надії. Ми зустрічаємося разом для молитви, серед іншого й за імператора та владу, для читання Святого Письма й повчання. Ми судимо й видаляємо тих, хто здійснює злочин. Ми маємо старших за гідністю, які очолюють Церкву. Ми збираємо кошти для допомоги бідним і стражденним. Але це милосердя визнається поганами за ганьбу. Нас звинувачують в усіх нещастях. Але ми вважаємо і поган за братів. Своїх заблудлих братів.

Міркування Тертуліяна відзначаються дотепністю й гостротою. Його мова афористична, точна й виразна. Увійшли в загальний ужиток фрази anima naturaliter Christiana (душа за природою християнка); Vide, inquiunt, ut invicem se diligant (Поглянь, вони вигукують, як люблять один одного), Semen est sanguis Christianorum (Кров мучеників – насіння християн).

Про прескрипцію єретиків (Liber praescriptione haereticorum)

Твір був викликаний поширенням гностицизму в різних його напрямках. Тертуліян посилається на авторитет Передання, що зберігається переважно “апостольськими” Церквами:

“Будь-яке вчення, що узгоджується з ученням цих корінних апостольських Церков, таких самих давніх, як і сама віра, беззаперечно правдиве, бо воно прийняте Церквами від апостолів, апостолами від Ісуса Хриса, Ісусом Христом від Бога, і що, відтак, будь-яке інше вчення має бути хибним, суперечним істині... Лишається довести, що наше вчення... походить від апостолів і що, за неминучим наслідком, будь-якого роду інше вчення хибне. Ми маємо спілкування лише з апостольськими Церквами, бо наше вчення нічим не відрізняється від їхнього вчення: ось наш доказ” (21).

Він також називає деякі ці церкви: Ахайя, Коринф, Филиппи, Фессалоніка, Ефес, Рим, “звідки походить авторитет і для нас”.

Тертуліян говорить про апостольське спадкоємство, маючи на увазі спадкоємство віровчення. Центральна засада православної еклезіології: через єдність спільної віри всі церкви тотожні одна одній, і жодна з них не є вищою і не є кращою за інші, і фактично існує лише одна Церква, заснована Ісусом Христом. Самовизначення єдиної Церкви ґрунтується на спільності віри, що нею визнається. Ця віра – зброя проти єретиків.

Обговорюючи походження єресі, Тертуліян звинувачує у всьому поганську філософію. Він вперше сформулював знамениту суперечність “Афіни – Єрусалим” (філософія – християнство). Філософія – причина всіх лих і єресей. Єдиний об’єктивний критерій істини – правило віри.

“Ось правило чи Символ нашої віри. Ми визнаємо його всенародно. Ми віруємо, що існує єдиний Бог, Творець світу, що вивів його з нічого Своїм Словом, народженим перше всіх віків. Ми віруємо, що це Слово є Син Божий, котрий багато разів являвся патріярхам під іменем Бога, надихав пророків, зійшов з натхнення Бога Духа Святого в лоно Діви Марії, тіло прийняв і народився від Неї; що Слово це є Господь наш Ісус Христос, Котрий проповідував новий закон і нове обітування Царства Небесного. Ми віруємо, що Ісус Христос створив багато чудес, був розіп’ятий, у третій день після Своєї смерти воскрес, вознісся на небо, де сів по правиці Отця Свого; що Він замість Себе послав Духа Святого, щоб просвітити Церкву Свою й керувати нею; що, нарешті, Він прийде з великою славою, щоб дарувати святим Своїм життя вічне й невимовне блаженство й засудити злих людей на вічний вогонь, воскресивши як наші тіла, так і всіх інших людей” (13).

Як видно, правило віри має ту саму будову, що й наш Символ Віри. Адже символи віри розвинулися з більш давніх правил віри, що вивчалися напам’ять оголошеними під час катехизації.

Проти Гермогена (Adversus Hermogenem).

Концептуально важливий трактат, у якому заперечується спроба синтезу християнства й платонівської філософії.

Гермоген – грецький художник, що прийняв християнство. Він і після цього не відмовився від давніх звичок: малював поганських богів, насолоджувався жіночою красою. І в своїй теорії Гермоген спробував поєднати два протилежні способи життя.

Гермоген вводить поняття вічної матерії, з якої Бог створює світ і котра є джерелом зла. Тертуліян показує, що Гермоген руйнує основоположні засади християнської світобудови – монотеїзм і творення світу з нічого. Картина творіння за Гермогеном суперечить Святому Письму. Сповіщений Богом кінець світу є доказом творіння з нічого.

Катехитичні твори.

Низка коротких творів, що з’явилися між 200 і 206 рр., адресована оголошеним.

Про видовища” (De spectaculis) заперечує можливість для християнина відвідувати будь-які поганські розваги, брати участь у перегонах або театральних виставах без шкоди його вірі. Шкодить як участь в ідолопоклонстві, так і пробудження низьких пристрастей.

Про хрещення” (De baptismo) – найбільш ранній з творів про хрещення, що зберігся до нашого часу. Твір спрямований проти Квінтилли, котрий заперечував обов’зковість хрещення. Тертуліян доводить потребу хрещення і його наслідки для спасіння. Щоб увійти до Обіцяної землі, треба було перетяти Червоне море. Так само для вступу до Церкви необхідно перейти воду купелі. Вода розглядається як життєдайна стихія.

Ми довідаємося, що хрещення реґулярно відправлялося єпископами, але могли його правити також священики, диякони, навіть миряни. Належним часом вважалася Пасха, а пізніше також П’ятдесятниця. Вперше наводиться пояснення монограми https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/f/f9/Ichthys.svg/360px-Ichthys.svg.png Ίχθύς (ІХТІС) Ίνσοΰς Χριστός Θεοΰ Υίός Σωτής – Ісус Христос, Божий Син, Спаситель). Слово Ίχθύς по-грецькому означає “риба”, риба ж живе у воді. У ранньохристиянському мистецтві риба була символом Христа. Таку саму символіку Тертуліян вбачав у євангельській розповіді про чудесну ловитву риби. Він стверджував, що хрещення єретиків недійсне. Окремо відзначалося, що мучеництво за Христа слід розглядати як “хрещення кров’ю”.

Про молитву” (De oratione) – тлумачення на молитву Господню (Мт. 6:9-13) і деякі настанови про молитву взагалі. Тертуліян аналізує походження молитви “Отче наш”, сенс звернення до Бога Отця, сподівання Царства Небесного, прохання хліба насущного, прощення провин. Він відзначає істотність кожного слова цієї молитви. Вказується на потребу жінкам накривати голову. Говориться про зв’язок молитви й любови до ближнього, про час молитви, молитовну позу.

Про жіноче вбрання” (De cultu feminarum) – настанова щодо скромності й простоти вбрання. Тертуліян детально розмірковує про марнотратність жіночого вбрання, висміює його. Жінки повинні уникати прикрас, пам’ятаючи про гріх своєї праматері Єви. Прикраси – диявольська спокуса, винахід ангелів, що відступили від Бога. Золото, срібло, самоцвіти не мають практичної користі, прагнення до них породжене лише марнославністю й захланністю. Вдаватися до косметики – означає спотворювати Боже творіння. Турбота про зачіску не допоможе спасінню душі. Християнці не потрібні пишні вбрання, вони лише ставлять під сумнів її добре ім’я. Справжня прикраса християнки – цнотливість і сором’язливість.

У полоні  монтанізму.

З 202-203 р. Тетруліян став виявляти прихильність до вчення монтаністів; а в 207-208 р. відкрито стає послідовником Монтана. Остаточний розрив Тертуліяна з Карфагенською церквою стався 211-212 рр. Причина його не встановлена. Але відтепер Тертуліян починає називати християн “психіками” на відміну від “духовних” монтаністів.

Тертуліян охоче брав на себе обов’язок пробудження сумління з метою дотримування чистоти церковної дисципліни, переконаний, що Утішитель щедро обдарує всіх вірних в останніх днях існування світу. Але й сам письменник ставав щодалі більш самотній, борючись проти секуляризації християнства. Безкомпромісна людина, нездатна до півправди, не зрозуміла, що попри переслідування Церква йшла власне в напрямку пристосування до світу.  Він опинився в цілковитій ізоляції.

Про ідолопоклонство” (De Idololatria) – твір, написаний уже після навернення на монтанізм, але за змістом пов’язаний із попередніми працями. Тертуліян розглядає види прихованого ідолопоклонства: виготовлення ідолів, астрологія, продаж ідолів. Учитель, працюючи в поганській школі, не може ухилитися від впливу поганства. Християнин не може бути солдатом в армії, де всі ритуали мали поганський зміст. На питання: “Як же належить жити в цьому світі?” Тертуліян відповідає нагадуванням того, що задля віри ми повинні поступитися життєвими вигодами й бути готовими йти на жертви аж до смерти.

Перший твір після переходу до Монтана – трактат “Проти Маркіона” (Adversus Marcionem) в 5 книгах.

212 р. Тертуліян направляє лист “До Скапули”, адресований проконсулові Африки. В Африці було відновлено переслідування, які були припинилися 203 р. Тертуліян урочисто попереджає про відплату, яка наздоганяє переслідувачів.

Святе Письмо.

Тільки Новий Завіт Тертуліян цитує кілька тисяч разів. Він користується грецьким текстом, добре його знає і сам перекладає по-латині. Але він знав і латинський переклад, можливо, здійснений в Африці, - Vetus Latina. Він – перший свідок існування цього перекладу.

Він використовує символічно-алегоричний метод тлумачення тексту. Міфологічні образи й інакомовлення перекладаються мовою понять.

Серед книг Старого Завіту він звертається до неканонічних. Він цитує також книгу Еноха, вважаючи її за богонатхненну. У Новому Завіті він знає чотири Євангелія, Діяння, послання апостола Павла, І соборне послання апостола Петра, І послання апостола Іоана Богослова, послання апостола Юди, Апокаліпсис. Але йому невідомі послання Якова, ІІ Петра, ІІ і ІІІ Іоана. Послання до євреїв Тертуліян приписує Варнаві. “Пастора” Герми він відхиляє.

До нашого часу збереглися 33 твори Тертуліяна, які поділяють на апологетичні, полемічні, догматичні, практичні.

Тертуліян залишив вельми цінні пояснення понять “Тройця”, “особа”, “субстанція”. Вперше він вжив вислови, котрі ввійшли до православної трінітології. Він говорив, що Син має ту саму сутність, що й Отець, що Дух Святий походить від Отця через Сина. Він вперше вжив слово “Тройця” по-латині. Він вчив, що Отець, Син і Святий Дух мають одну божественну природу.

Св. Кипріян Карфагенський майже щодня звертався до секретаря з проханням: “Подай Учителя” (Da magistrum), просячи твори Тертуліяна, котрі систематично читав.

Блаженний Ієроним глибоко знав твори Тертуліяна й зберіг основну інформацію про нього нащадкам.

Євсевій додає фраґмент грецького перекладу “Апологетика” й високо оцінює Тертуліяна.

Тертуліян значно вплинув на погляди блаженного Августина й багатьох інших християнських авторів того часу.

Але належність до монтанізму викликала осуд. Папа Гелазій у своєму декреті окреслив твори Тертуліяна як “апокрифи”. Св. Іларіон з Пуатьє в IV ст. застерігає, що “помилка, вчинена ним пізніше, позбавила його авторитету в православних письменників”.

Відкриття творів Тертуліяна було здійснене в добу гуманізму. Кілька головних трактатів було опубліковано. Галілей цитує слова Тертуліяна про подвійне об’явлення Бога через природу й через Біблію: “Стверджую напевно, що Бога належить пізнати спершу з природи, а потім на основі науки. З природи – значить, завдяки Його справам, на основі науки – тобто на підставі передання”.

Остаточне виявлення місця Тертуліяна в історії богослов’я сталося вже в ХХ ст.

Кипріян

Народився близько 200 р. в Картагені. Добра освіта, вчитель риторики, судовий оборонець. Бл.245 р. охрещений. Продав майно, роздав убогим, за два роки став священиком, а 248 р. - єпископом Картагену. Зазнав переслідувань за Декія. Брав участь у суперечках про чинність хрещення, уділеного єретиками. Скликав собори. Організовував африканську провінцію. Стятий мечем 258 р.

Твори природні, ясні, спокійні, повні гідности. Ориґінальні думки. 13 трактатів, 81 лист. «Про єдність кафоличної Церкви» (251 р.). Церква є одна, єресь і схизма - справа диявола. Основа єдности - єдність церковної єрархії. Виразником належности до Церкви є зв’язок вірних із канонічним єпископом. Кожен єпископ є автономний на своїй території.

Сам Кипріян опирався практиці Римської церкви, не прийняв рішення папи Стефана. Зі Святих Таїн не згадує лише про Оливопомазання. Визнає хрещення через полиття водою, приписує хрещення дітей. Перший ясно й формально висловлюється про Євхаристію, що вона є дійсною та повною жертвою, повторенням Тайної Вечері та хресної жертви Спасителя. Поза Церквою Євхаристія і хрещення неважні.

 

 

Comments