18. Виникнення стародавніх східних церков

Послідовники Несторія втекли до Персії. Там несторіян стали називати «халдейськими християнами». Слово «несторіяни» вони почали вважати за образливе. Попри те, що Церква була багатонаціональною, найважливішу роль у ній традиційно відігравали ассирійці й Церква називалася Ассирійською. Оскільки Персія постійно перебувала в конфлікті з Римською імперією, її правителі надавали підтримку несторіянам з огляду на їхнє протистояння Церквам Риму й Константинополя. Ассирійська Церква лишалася меншістю в Персії, де державною релігією став зороастризм. Та богословські студії розвиваються й тут, особливо в Нісібінській школі. Здійснюється місія в Індії, Китаї, Монголії, на Тибеті.

499 р. Ассирійська Церква дістала незалежний устрій на чолі з патріярхом-католикосом усього Сходу. Резиденцією несторіянського патріярха була спершу Селевкія (Ктезифон). Собори Ассирійської Церкви Сходу в IV ст. прийняли ухвали про необов’язковість безшлюбности духівництва, включаючи єпископів. Чимало єпископів, у тому числі патріярхів, були одружені аж до початку VI ст., коли було відновлено безшлюбність вищого духівництва. Близько 1450 р. ввійшло до традиції передавати патріяршество в межах одного роду, зазвичай від дядька до племінника. Внаслідок цього нерідко патріярхами ставали недосвідчені молоді люди.

У VII ст. Месопотамію завоювали араби-мусульмани. 766 р. столицею їхньої держави, Халіфату, став Багдад, куди переїхав патріярх Ассирійської Церкви Сходу. 1318 р. ця Церква включала 30 митрополичих кафедр та 200 єпархій. Мовою богослужіння лишалася арамейська. Несторій і Феодор Мопсуестський були проголошені святими, а свт. Кирило Олександрійський вважався єретиком. В обряді зберігається відправа стародавньої сирійської літургії, котру колись служили в Едесі.

Навала Тамерлана наприкінці XІV ст. майже цілком знищила несторіян. До XVI ст. з них лишилася тільки громада ассирійців у Курдистані, на сході сучасної Туреччини. До XVII ст. в Курдистані налічувалося до 700 тис. несторіян, патріярх яких мав резиденцію в Мосулі, а потім у Кохаку. Частина несторіян у XVII ст. прийняла унію з Римом (східнокатолицький патріярхат халдейського обряду).

Під час першої світової війни ассирійці в Туреччині зазнали масових депортацій і страт. Приводом до цього стала підозра в їхній співпраці з Великою Британією. Загинуло близько третини ассирійців. Більшість тих, що лишилися живими, втекли до Іраку, що перебував під мандатом Великої Британії до 1933 р. Однак після виведення англійських військ 1933 р. новий конфлікт стався вже в Іраку. Ассирійський патріярх був позбавлений громадянства й висланий із країни. Він оселився в Сан-Франциско (США). Священний Синод Ассирійської Церкви 1994 р. офіційно визнав за місце перебування патріярха Мортон-Ґров, штат Іллінойс (США). На кінець ХХ ст. налічувалося близько 400 тис. вірних Ассирійської Церкви Сходу, що жили в Іраку, Ірані, Сирії, Ливані, Північній Америці.

Під впливом несторіянської місії в Індії утворилася громада християн апостола Фоми. Її члени стверджували, що початки громади поклав св. ап. Фома, який проповідував в Індії. З VIІI ст. громада була очолена митрополитом, що займав десяте місце в ієрархії Ассирійської Церкви. Зазвичай митрополити не знали індійських мов, і реальна влада належала індійському священикові, що називався архидияконом усієї Індії.

Після португальської колонізації Індії в XV ст. почалося навернення християн апостола Фоми на латинський обряд. Внаслідок цього їхні нащадки, яких налічувалося на кінець ХХ ст. близько 5 млн., поділилися на п’ять Церков. З них 15 тис. чол. належить до Ассирійської Церкви Сходу.

2. Вірменська Апостольська Церква

Вірменія стала першою країною, що прийняла християнство як державну релігію. Це сталося після того, як св. Григорій, просвітитель Вірменії (302-326 рр.), навернув 301 р. на християнство царя Тиридата ІІІ (287-330 рр.). Григорій же став першим католикосом Вірменської Церкви, прийнявши свячення в Кесарії Каппадокійській. Невдовзі було споруджено кафедральний собор в Ечміядзіні, який і досі є центром Вірменської Церкви.

Спершу Вірменія діставала архиєпископа з Кесарії Каппадокійської. На I Вселенському Соборі Вірменію репрезентував син св. Григорія Просвітителя архиєпископ Аристакес (вірм. – Редакес). Але з часів архиєпископа Нерсеса († 374 р.), який став називатися католикосом, висувається версія про походження Вірменської Церкви від апостола Фоми та її автокефалію. Наступники Нерсеса висвячувалися вдома і не були на Вселенських Соборах.

Починаючи з першої римсько-перської війни й протягом наступних сутичок Вірменія завжди була на боці Риму. Однак союз цей виявився згубним для Вірменії після того, як остання війна римлян з персами завершилася ганебним для Риму миром. Імперія поступилася персам п’ятьма провінціями і віддала для розгрому вірного союзника – Вірменію. Римляни і перси незабаром дійшли переконання, що їм нема чого зберігати незалежність Вірменії і вирішили розділити вірменські землі між собою. Так у 428 році припинила своє існування давньовірменська держава.

Протягом V-VI століть Вірменія залишалася поділеною між Східною Римською імперією (Візантією) і Персією. По різному склалися долі вірменських земель – у візантійській частині була введена імперська адміністрація, у перській, за словами історика Егіше, – «царство перейшло до нахарарів (князів), що подлягали правителеві, призначуваному перським царем».

На послання свт. Іоана Золотоустого про встановлення окремого святкування Різдва Христового й Богоявлення за римським звичаєм (400 р.) Ісаак Великий навіть не відповів. Вірмени досі святкують ці події разом.

Спочатку богослужіння у Вірменії правилися по-грецькому й по-сирійському. Архимандрит св. Месроп Маштоц 406 р. винайшов вірменську писемність, щоб уможливити переклад Святого Письма й літургії вірменською мовою. Католикос Сагак Партев очолює перекладацьку працю, початком якої був переклад Біблії. До Едеси, Афін, Олександрії, Константинополя направляються вірменські юнаки для вдосконалення в науках. У Вірменії відкриваються власні школи.

Вірмени для розгляду вчень Несторія та Феодора Мопсуестського скликали 435 р. власний собор і через нього, засудивши єресі, по суті прийняли Ефеський собор 431 р.

Коли шах персів зажадав прийняття вірменами вогнепоклонства, єпископи видали соборне послання, де говорилося: «Нехай підійметься рука брата на брата рідного, коли він зречеться заповідей Господніх. І батько без співстраждання нехай піде на сина, і син на батька. І нехай не боїться більше жінка підійняти руку на чоловіка віроламного, і нехай повстане слуга на пана». У рік Халкідонського собору, 26 травня 451 р., відбулася Аварайрська битва з персами в Аварайрській рівнині при річці Тхумат. Очолив вірмен полководець Вардан Маміконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. Персів було 200 тис. Пізніше Вардан і всі полеглі з ним у битві 1036 воїнів були причислені Вірменською Церквою до лику святих. Поліг від рук персів католикос Йосиф. Знаменита Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши затятий опір, перси змушені були відмовитися від зазіхань на релігію і самобутність вірменського народу. Договір про це було підписано 484 р.

Не розуміючи відтінків грецьких термінів «φίσις», «υσία», «ὑπόστᾰσις», які по-вірменському передавалися одним словом «піутіун», вірменський собор 491 р. в столиці Вагаршапаті відкинув Халкідонський собор, який нібито затвердив «дві особи». У вірменському соборі взяли участь сусідні католикоси Грузії й Аґванії. Згодом грузинський католикос Кіріон перейшов на бік грецького православ’я. Вірменська ж Церква 527 р. зібрала новий собор у Довіні, який ухвалив визнавати в Христі одну природу, святкувати Різдво й Богоявлення в один день (6 січня), відправляти Євхаристію на прісному хлібі й самому вині без теплоти, додавати до Трисвятого слова «що за нас розіп’явся». Заборонено прощі до Єрусалиму та спілкування з греками. Католикосові надано титул патріярха.

Протягом V-VII ст. формується самобутня вірменська літургійна традиція. Вона зазнала на собі впливу Сирії та Єрусалиму. Пізніше на ній позначився вплив Візантії, а в середні віки – латинського Заходу.

Із середини VI століття починається поступове розширення візантійської Вірменії за рахунок перської. До початку VII століття східний кордон візантійської Вірменії доходив до озера Ван. Персія слабшала й у 30-их роках VII століття була розбита арабським Халіфатом, що здійснював експансію під гаслом поширення ісламу.

Спустошливі набіги арабів у 640, 642-643 і 650 роках, що супроводжувалися грабунками, руйнуванням і відведенням жителів у полон, змусили колишню перську Вірменію визнати владу Халіфату, але на застережених засадах автономії і збереження феодальних князівств. У 652 році полководець і дипломат Теодорос Рштуні укладає вигідний для Вірменії договір. Вірменія стає провінцією арабського Халіфату, у країну був призначений намісник, якого вірменські історики називають «востикан».

Кінець VII і початок VIII століть сповнені повстаннями народу проти влади Халіфату. Особливу активність виявляв княжий рід Багратидів, що зрештою досяг своєї мети в 744 році, коли Багратиди одержали титул правителів Вірменії. У 859 році князь роду Багратидів Ашот одержав у свої руки управління Вірменією з титулом «ішхан-ін-ішхан» (князь князів). Уживши всі сили для умиротворення країни, Ашот, людина здібна й передбачлива, створив армію, зміцнив владу, після чого Халіфат уже не зважився відмовити йому в титулі царя. Але це відбулося за чверть століття фактичного правління; у 885 році Ашот прийняв титул царя. Його визнав також візантійський імператор Василій I, що надіслав корону й дорогі подарунки. Слідом за Багратидами добились самостійного князівства й інші. Країна розділилася на ряд князівств, що переслідували свої інтереси.

 Із середини XI століття вірменське царство Багратидів і князівства стали швидко занепадати почасти під впливом внутрішніх чвар, почасти внаслідок натиску Візантії. У другій половині ХІ ст. почалися завойовницькі походи турків-сельджуків проти Вірменії. Вірменія знову виявилася поділеною між мусульманським Сходом і християнським Заходом, як колись між римлянами і персами. В останній чверті XI століття вона являла важку картину. Країна була спустошена війнами і набігами, міста зруйновані, торгівля перервалася, культурі було завдано тяжкого удару. Деякі вірменські князі, що поступилися своїми володіннями Візантії, одержали замість них міста і землі на далекому південному заході імперії, поблизу Середземного моря, у горах Киликійського Тавра (Мала Азія). Киликія і стала колискою, з якої виросло нове вірменське царство – Киликійське, що зберегло традиції вірменської культури і протягом ще трьох сторіч підтримувало вірменську державність. Разом з царським престолом у Киликію перемістився і патріярший престол Вірменії (1062-1441 рр.).

1045 р. Вірменське царство було захоплене турками-сельджуками. Тоді багато вірмен втекло до Киликії. Початок Киликійського царства відносять до 1080 року, його заснувала династія Рубенянів (Рубенидів). Це співпало з епохою першого хрестового походу (1096-1099 рр.). Шлях хрестоносців пролягав через Киликію. Вірмени зустріли західних християн как одновірців, надавали їм усіляку допомогу, самі вступали в ряди хрестового воїнства.

Рубеніди постійно підтримували зв’язки з європейськими династіями, міждинастичні шлюби ввели їх у коло європейських монархів, зробили імена володарів Киликії добре відомими на Заході. Нарешті, у 1198 році Левон II Великий був коронований на царство. При ньому Киликія досягла свого найвищого розквіту.

Столицею держави став Сіє, розташований у гирлі річки Пирам. Гаванями Киликії служили Айас і Тарс, морська торгівля велася також іноземними купцями, що мали в Киликії свої факторії і колонії. Сама природа, здавалося, подбала про безпеку Киликії. Протягом понад трьох сторіч вірменський народ мав можливість розвивати свою культуру, науку, літературу, мистецтво в незалежній державі. Через Киликію, завдяки її напруженій духовній діяльності, дійшло до нас багато пам’яток культури середньовічної Вірменії, любовно і дбайливо збережені перекази старовини. Велике число рукописів було переписано в центрі Киликії, її містах і монастирях.

1375 р. Киликійське вірменське царство було розгромлене єгипетським військом. Це спонукало вірмен до розселення в інші країни. 1441 р. престол католикоса всіх вірмен переноситься до монастиря Ечміядзину (в перекладі – «місце, куди зійшов Первородний») в Малій Вірменії, неподалік від Єревану.

Вірменія зазнала спустошливих нападів монголо-татарів, а потім – Тамерлана. Після поразки персів у 1513 році між Османською Туреччиною і Персією йшли війни за розподіл території Закавказзя. У 1639 році вони, нарешті, уклали договір, за яким Західна Вірменія відійшла до Туреччини, а Східна – до Персії. Таке становище зберігалося до початку XIX століття.

У 1804 році почалася війна Росії з Персією, що тривала, з невеликими перервами, до 1813 року й охопила майже всю Східну Вірменію. Підсумком цієї перемоги став Гюлістанський договір 1813 року, згідно з яким до Росії була приєднана частина споконвіку вірменських областей. Інші вірменські області – ханства Еріванське і Нахічеванське, разом з містом Ечміядзином, перейшли до Росії після другої війни з Персією в 1826-1828 роках. У межі Росії тоді ж переселилося понад 90 тисяч чоловік з областей, що залишилися в Персії. Після війни з Туреччиною 1878 року до Росії перейшла Карська область з територією міста Ані. Близько 10 тисяч вірменських родин переселилися з Туреччини в Східну Вірменію.

Західна Вірменія, де в другій половині XIX сторіччя жило близько трьох мільйонів вірменів, залишилася під владою Османської імперії.

Нова хвиля еміґрації припала на кінець ХІХ – початок ХХ ст., коли вірмени в Туреччині зазнали масового ґеноциду. Загинуло тоді від 1,5 до 2 млн. чоловік. Велика Вірменія була цілком спустошена. Її населення рятувалося в сусідніх країнах або в Стамбулі.

28 травня 1918 р. після запеклих боїв із турецькими військами було проголошено Республіку Вірменія, пізніше включену до складу СССР. Після розпаду СССР Вірменія відновила свій державний суверенітет, але тільки на території Малої (Східної) Вірменії.

Традиційним центром Вірменської Апостольської церкви лишається резиденція верховного патріярха й католикоса всіх вірмен в Ечміядзині. 1995 р. католикосом обрано Карекіна І (народився 1932 р.). Католикос визнається духовним главою всіма вірними Вірменської Апостольської церкви.

Від католикоса всіх вірмен духовно залежать два патріярхати: Єрусалимський і Константинопольський. Резиденція Єрусалимського патріярха знаходиться в монастирі св. ап. Якова в Єрусалимі. Під його опікою перебувають вірмени в Ізраїлі, Йорданії, на палестинських територіях – усього близько 10.000 чол. Константинопольський патріярхат з центром у Стамбулі має в своїй юрисдикції вірмен з Туреччини й Кріту. Їхнє число скоротилося в минулому столітті з 1.350 тис. (1914) до 82 тис. (1999).

З часів переселення вірмен у Малу Азію існує Киликійський католикосат, що перебуває в літургійному єднанні з Ечміядзином. Центр Киликійського католикосату знаходиться в Лівані (м.Антільяс). До його юрисдикції належать вірмени в Лівані, Сирії, Кіпрі, Ірані, Греції, – всього близько 800 тис. чол. Північна Америка, Греція та Сирія є предметом суперечок Ечміядзина й Киликії.

3. Сирійська Церква

Сирійська Церква виводить своє походження з ранніх християнських громад Антіохії. Після Халкідонського собору стався поділ у християнській громаді Сирії. Сільське населення в значній частині відкинуло Халкідонський собор. Ув’язнений монофізитський патріярх Олександрії Феодосій поставив у єпископи Едеси Якова Барадая. Яків висвятив багатьох єпископів і священиків для очолення громад, що не визнали рішень Халкідонського собору. Згодом цю Церкву стали називати «яковітською». Вона мала свою власну літургію – Західно-Сирійську або Антіохійську. Мовою богослужіння стала сирійська.

До 1034 р. сирійські патріярхи перебували в Антіохії, а потім – у монастирях. З 1959 р. патріярх живе в Дамаску. Його титул – Сирійський православний патріярх Антіохії й усього Сходу. У Сирії зараз налічується бл. 1 млн. християн. Попри поширення арабської мови, в богослужінні зберігається арамейська. У трьох селах продовжують вживати арамейську мову в побуті.

Яковітська Церква поширила свій вплив на сході, зокрема в Персії. Завоювання Сирії персами, а потім арабами створило сприятливі умови для розвитку Сирійської Церкви. Вона поширилася аж до східного Афганістану й налічувала 20 митрополичих кафедр і 103 єпархії.

Навала Тамерлана в XIV ст. поклала початок повільному занепадові церкви. Переслідування під час Першої світової війни спричинили розсіяння вірних по цілому світі. З середини XVІІ ст. до сирійського патріярхату належить автономна Церква в Індії, що називається «Маланкарська Сирійська Православна Церква». Кількість її вірних – близько 1 млн. Поза Індією Сирійська Церква налічувала на кінець ХХ ст. 250 тис. вірних.

4. Коптська Церква

Християнство в Єгипті поширюється з часів св. ап. Марка, загиблого мученицькою смертю в Олександрії 63 р. Згодом Олександрія стала найважливішим центром християнського богослов’я, а в єгипетських пустелях було закладено основи християнського монашого життя.

За часів ліберальної політики імператора Тиверія (578-582 рр.) олександрійські монофізити запросили яковітських ієрархів з Сирії та поставили до 70 єпископів. Так виникла Коптська Церква. Православних греків халдеї, копти, яковіти називали «мелкитами» («царською Церквою»). Спершу мелкити займали більшість церковних споруд в Олександрії, копти мали там лише дві церкви, а їхній патріярх жив у монастирі Еннатон. Але з 5 млн. населення Єгипту діофізитів (православних) лишилося тільки 300.000.

Центром Коптської Церкви став монастир св. Макарія. В єгипетських монастирях складається коптська літургія.

641 р. Єгипет було захоплено арабами, й відтоді копти перетворюються на меншину. Час від часу вони підпадали переслідуванням. Ще наприкінці ХХ ст. в Єгипті розгорнулися антикоптські виступи ісламських фундаменталістів, а глава Коптської Церква папа Шенуда ІІІ перебував під домашнім арештом (1981-1985 рр.).

Центр Коптської Церкви знаходиться в Каїрі. Там же, поблизу собору св. Марка діє головна духовна семінарія. 1954 р. при патріярхії засновано Коптський інститут вищих досліджень. Глава Коптської Церкви має титул «папа Олександрійський, патріярх престолу святого Марка».

Формально кількість вірних визначають у 3.900.000 (1999), але ще 1995 р. папа Шенуда ІІІ говорив про вісім мільйонів вірних. Вони розселені не тільки в Єгипті, але й у країнах Європи, Африки, Америки, Австралії. 1994 р. до юрисдикції Коптської церкви увійшла Православна Церква Британських островів, перейменована на Британську Православну Церкву.

5. Ефіопська Церква

Вже в Діяннях святих апостолів знаходиться повідомлення про першого наверненого ефіоплянина – євнуха цариці Кандакії (Діян. 8:27-39). За переданням, апостолом Ефіопії був св. Фрументій, римський громадянин з Тиру (пам’ять 30 листопада). Він зазнав аварії на узбережжі Червоного моря, був захоплений тубільцями й потрапив до двору імператора Аксуму (держави на півночі сучасної Ефіопії). З часом Фрументій став підскарбієм і секретарем імператора. Фрументій навернув на християнство царського сина Езану, майбутнього імператора (315-335 рр.). Коли Фрументій прибув до свт. Афанасія Олександрійського просити єпископа для Ефіопії, той визнав кращим кандидатом самого Фрументія. Після рукоположення Фрументій повернувся до Ефіопії. 330 р. християнство було оголошене державною релігією Аксуму. В Ефіопії св. Фрументія назвали Авва Салама.

Близько 480 р. до Ефіопії прибули «дев’ять святих» – вихідці з Риму, Константинополя, Сирії, котрі перебували в монастирі св. Пахомія в Єгипті, бо мусили залишити батьківщину через опозицію до Халкідонського собору. «Дев’ять святих» закріпили панування християнства, прищепили Ефіопії монастирську традицію, переклали Святе Письмо, літургію й деякі богословські книги ефіопською мовою (ґеєз). Монастирі поширюються в цілій країні, стають центрами духовного й інтелектуального життя.

Ефіопська літургія сформувалася на основі коптської традиції, зазнавши сирійського впливу. Вона правилася стародавньою мовою ґеєз, хоча зараз поширюється використання амхарської мови. Ефіопська Церква зберегла деякі юдейські обряди: обрізання, святкування суботи поряд із неділею, старозавітні закони споживання їжі.

Предстоятелі Ефіопської Церкви до ХХ ст. призначалися коптським патріярхом з числа коптів. 1929 р. було рукоположено чотирьох ефіопських єпископів на допомогу коптському митрополитові. Після смерти коптського митрополита відповідно до попередньої домовлености ефіопського імператора з коптами 1951 р. було обрано на митрополита ефіопа Василія. Так було встановлено автономію Ефіопської Церкви. 1959 р. коптський патріярх затвердив митрополита Василія першим патріярхом Ефіопської Церкви.

Ефіопська Церква пережила період гонінь під час панування марксистського режиму полковника Менґісту Хайле Маріяма (1974-1991 рр.). Зараз церква має Богословський коледж Пресвятої Тройці в Аддіс-Абебі, шість центрів навчання священиків. Число вірних оцінюється в 30 млн. (занижені відомості Всесвітньої Ради Церков подають 16 млн.). Очолює Церкву патріярх Павло. Він народився 3 листопада 1935 р. в Тігре. Прийнятий до монастиря 1941 р., Павло здобув освіту в Богословському коледжі Пресвятої Тройці й висвячений на священика 1957 р. Він навчався в Прінстонському університеті (США) протягом 1967-1973 рр., після чого прийняв єпископську хіротонію 1975 р. Після встановлення марксистського режиму сім років перебував у в’язниці (1976-1982 рр.), а потім перебував на еміґрації в США. Здобув ступінь доктора богослов’я в Прінстонському університеті. Павло був обраний п’ятим патріярхом Ефіопської Церкви 1992 р. Його резиденція знаходиться в Аддіс-Абебі.

Comments