19. Германські завоювання і навернення Західної Європи

1. Стародавні ґерманці

Ґерманці виступають як етнічно єдина група приблизно з ХІІ ст. до Р.Х. В перші сторіччя нашої ери існувало п’ять відмінних одне від одного великих угрупувань: приельбські ґерманці (від них пішли ланґобарди, алемани й баварці), ґерманці, що жили між Везером і Рейном (стали етнічною основою для франків); ґерманці, що жили на узбережжі Північного моря (майбутні сакси й фризи); ґерманці, що жили за нижньою течією Одри й Вісли (з них виділилися вандали, бурґунди й ґоти); північні ґерманці (предки шведів, данців і норвежців). Ґерманці займалися землеробством і тваринництвом. В той же час вони були войовничими, готовими дати відсіч ворогові.

Уявлення про богів у ґерманців пов’язувалися з силами природи, що дарують життя: сонця, місяця, грому тощо. Тор або Донар вважався володарем над земним життям і смертю, наділеним надзвичайною силою. Його дружина – Фрейя, втілення всіх жіночих і родинних чеснот, покровителька шлюбу. В дружинному середовищі розвинувся культ Водана (Одина), бога війни й перемоги. Водан втілював військову доблесть, розум, щедрість. Його небесна оселя – Валгалла. У Валгаллі померлі провадили життя в учтах і битвах. Туди потрапляв лише той, хто загинув у битві. Померлі природною смертю потрапляли до підземного царства – Геля.

Ґерманці не мали розвиненого ритуалу зі святковим календарем. Жерці стояли в центрі громадського життя, але жертвопринесення не було їхньою монополією: приносити жертви могли також королі, ярли, старійшини роду. Було поширене ворожіння, чаклування. Ґерманці вірили в ельфів, відьом, домових (Poltergeister).

Римляни з погордою ставилися до цих племен, називаючи їх «варварами» (barbarus, від barba – борода). Християнин Пруденцій (помер 415 р.) писав: «Та сама відстань пролягає між римлянином і варваром, що й відстань між двоногим і четвероногим; між тим, хто має дар мови, і тим, хто цього дару позбавлений».

Октавіян Авґуст прагнув підкорити ґерманські племена й відсунути кордон Римської імперії до Ельби й Дунаю. 38 р. до Р.Х. було побудовано військовий табір Colonia Agrippina (Кельн), названий на честь його засновника, полководця Агриппи. Кельн згодом став столицею римської провінції. Але 9 р. н.е. ґерманці завдали нищівної поразки римським леґіонам у Тевтобурзькому лісі. Всі римські фортеці зарейнської Ґерманії були захоплені. Рейнський кордон став джерелом постійної небезпеки. Траян здійснив умиротворення Ґерманії, завершив побудову рейнсько-дунайського валу.

2. Навала ґотів

В ІІІ ст. племена ґотів вирушили на південь, прагнучи захопити Балканський півострів. Кілька сот тисяч ґотів з дружинами та дітьми опинилися в Фракії та Македонії. 269 р. при Наїсі (сучасна Сербія) римляни у вирішальній битві розбили ґотів. Тогочасний імператор Клавдій ІІ дістав почесне ім’я Ґотик. Дальше просування ґотів було зупинене на 100 років.

Ґоти жили на безмежних кочовищах поміж Доном та Волгою, доходячи не раз до Дунаю. Західні ґоти (вестґоти) опинилися в безпосередньому сусідстві з Константинополем. Вони знайомляться з християнством. За царя Констанція 341 р. ґот Ульфіла прибув до імператора. Він приймає хрещення, а єпископ Євсевій Нікомідійський висвятив його на єпископа. Ульфіла (помер 383 р.) укладає ґотську абетку на взірець грецької, перекладає по-ґотському Біблію. Але Ульфіла був аріянином, і ґотів він навертає на аріянство.

При цьому більшість ґотів і надалі зберігала поганську віру й обряди предків. Серед вестґотів поганську більшість очолив Атанаріх, а християнську меншість – Фрітігерн. Війна між ними завершилася тимчасовою перемогою Фрітігерна 372 р.

Гунів у Європі називали «жовтою небезпекою». Ці племена вийшли з глибин Монголії, довший час кочували в Середній Азії, Казахстані, над долішньою Волгою, а в 372 р. рушили на захід. Гуни перемогли аланів, знищили ґотську державу на Дніпрі. Витіснені гунами, ґоти й алани були змушені шукати можливости для переселення до Римської імперії.

Остґоти після поразки спрямували свої кочовиська до Дунаю й зажадали від Риму відкрити кордон. Частина вестґотів на чолі з Атанаріхом 374 р. відступила за Трансільванію. Інша частина з Фрітігерном вдалася до Константинополя, прохаючи впустити їх на Балкани й дати землі для поселення.

Імператор Валент згодився прийняти вестґотів до Мезії та Фракії як колонів – поселенців, навічно прив’язаних до своєї землі й змушених платити великі податки. Але умови поселення вестґотів були порушені римськими чиновниками. Їх не забезпечили продуктами, змусили продавати дітей у рабство, щоб вижити. Фрітігерн очолив війну проти Константинополя, залучивши як союзників аланів і гунів. Він заволодів Балканським перевалом, увійшов до Фракії й спрямував загони на столицю. 9 липня 378 року відбулася вирішальна битва з ґотами, які зайняли Фракію, Македонію. Ґоти під Адріянополем вперше застосували кавалерію проти римських леґіонів. Римська армія була знищена, лишилося зо чверть її. Імператор Валент, смертельно поранений, згорів у шатрі під час битви. Його наступник, імператор Феодосій Великий, уклав з вестґотами мирну угоду, надавши їм для поселення Фракію і Мезію.

429 р. вандали, які доти перебували в Іспанії (звідси пішла назва Андалузія), і котрі єдині з варварів мали флот, перепливли Середземне море, увірвалися до римської провінції Африки (тепер Туніс і східний Алжир) і завоювали її. 455 р. вандали вдруге захопили й пограбували Рим. Бувши аріянами, вони фанатично переслідували Православну Церкву. 533 р. їх переміг римський полководець Велізарій. А за сто років країну захопили мусульмани й християнство в Африці цілком зникло.

410 р. римське військо було виведене з Британії для участи у війні в Ґаллії. Більше римське військо на Британські острови не поверталося. 450 р. туди переселилися ґерманські племена англів і саксів, утворивши свої королівства. Після цього частина бритів перетнула море й оселилася в Арморику, що став відтоді Бретанню. Романізовані кельти вже прийняли були християнство, але на ґерманців нова віра не поширилася.

3. Падіння Риму

Після смерти Феодосія Великого вестґоти почали спустошливі набіги на Балканський півострів. Їхнім полководцем став талановитий вождь Аларих. Водночас з північного сходу почали загрожувати Імперії гуни. Аларих був аріянином. Захоплюючи грецькі міста, він безжально руйнував поганські храми. Так загинув центр містерій богині Деметри в Елевсині, неподалік від Афін.

Спустошивши східні території, Аларих повів військо вестґотів до Італії. У той же час кількасот тисяч ґотів здійснили напад на Італію з боку Альп. Вони були розбиті, але розпорошилися по Ґаллії. Імператор Гонорій мусив залишити столицю Мілан, що знаходилася надто близько до Альп, і переїхати до приморського міста Равенна, захищеного міцними стінами й болотами. Равенна надовго стала третьою столицею Заходу. Аларих підійшов до міста, але мусив відмовитися від його штурму. Тоді він вирушив до беззахисного Риму.

408 р. Аларих вперше став біля мурів Риму. Він одержав величезний викуп і дістав обіцянку Гонорія укласти угоду, за якою вестґоти мали бути прийняті на службу до імператорського війська. Їм призначалася платня, вони діставали право оселитися на римських землях. Коли угоду не було реалізовано, Аларих обложив Рим удруге й оголосив про призначення антицезаря. Нарешті, після третьої облоги, 410 р. вестґоти Алариха захопили й безжально розграбували Рим. Вперше за вісім століть ворог вступив до «вічного міста». Це було жахливим потрясінням для сучасників. «Мій голос дрижить, і від ридань перехоплює горло, доки я диктую ці слова. Воно завойоване, це місто, котре підкорило весь світ», – писав блаженний Єроним, діставши цю звістку в Палестині. Римляни були перетворені на рабів або врятувалися втечею. Було спалено чимало старовинних палаців і храмів.

Аларих не виявив у Римі хліба й продовжив похід на південь, прямуючи до Африки – житниці Риму. Але в Калабрії він захворів і 410 р. помер. Ґоти відвели води річки Бузент, осушили її річище, поховали в цьому місці померлого вождя, а потім знов спрямували воду старим річищем. Робітників, які брали участь у похороні, вбили, щоб ті не зрадили таємниці. Після цього вестґоти рушили 412 р. до Ґаллії, 414 р. до Іспанії, звідки 418 р. відійшли назад, щоб осісти в Аквітанії.

Вандали, що зайняли провінцію Африка, поступово розширюють свою владу. Їхній вождь Гензерих мріяв одружити сина на римській цезарівні Євдокії, щоб його внук дістав право на римський престол. Флот переправив вандалів до Лацію. Військо Гензериха 455 р. отаборилося під західною брамою Риму. Населення міста охопила паніка. Натовп убив цезаря Максима й викинув його тіло в Тібр. Тоді назустріч вандалам вийшов папа Лев Великий. Папа Лев Великий керував Римською Церквою протягом 440-461 рр. Він мав ясний, точний розум, сильний і непохитний характер. Православна Церква вшановує його пам’ять 18 лютого.

Аріянин Гензерих зважив на прохання римського архиєрея й пообіцяв відвернути вбивства, пожежі й насильства. Він задовольнився конфіскацією коштовностей. Але військо вандалів своїми грабунками зробило саму назву племени прозивною (звідси «вандалізм»). Захопивши імператорську родину, Гензерих вивіз її до Карфагену й там одружив сина з Євдокією, донькою цезаря Валентиніяна.

Останнім імператором Заходу був призначений підліток Ромул Авґустул. Наймані ґерманські війська зажадали платні, але скарбниця держави була порожня. Землі провінцій, на яких можна було б оселити ці війська, всі було втрачено. Тоді варвари почали вимагати віддати їм для поселення територію Італії, принаймні її третину. Діставши відмову, вони обрали своїм царем Одоакра з племені герулів, захопили італійські землі й 476 р. ввійшли до Риму. 15-річний Ромул Авґустул був залишений живим, йому виділили пожиттєву ренту й оселили в Кампанії. Імператорські реґалії Одоакр відіслав до Константинополя імператору Зенонові (474-491 рр.), заявивши, що на землі має бути лише один імператор, як одне сонце в небі. Цю подію історики вважають межею античности й середньовіччя.

4. Гуни

Гуни підкорили величезні простори від Каспійського моря до Рейну й Адріятики з центром у Панонії. Найбільших успіхів гуни досягли за Атілли (435-453 рр.), якого називали «бичем Божим». Спочатку поділяючи престол із старшим братом Бледою, 444 р. Атілла вбив його й виступив проти Римської імперії. Він зібрав півмільйонне військо й змусив Константинополь платити собі данину та розширити володіння гунів на Балканах. Полководець Марціян, що став імператором 450 р., відмовився платити данину, сам очолив військо й зумів не тільки зупинити гунів, але й витіснити їх із Балкан.

Після невдачі на Балканах Атілла 451 р. з’явився в Ґаллії. Він переправився через Рейн, не зустрівши опору, легко оволодів містом Диводур (тепер Мец), спалив його й винищив усіх його жителів. Так само Атілла чинив з іншими містами. Він обійшов Париж, обложив Орлеан.

 23 червня 451 р. на Каталаунських полях над річкою Луарою в сучасній Шампані римські й ґерманські полки, значно менш численні, завдали Атіллі поразки, врятувавши західну цивілізацію. Спогади про це залишилися в «Пісні про Нібелунґів».

Атілла рушив на Італію, руйнуючи все в дорозі. Він перетнув Альпи взимку й напав на Аквілею. Місто було захоплене й знищене. Рештки жителів врятувалися втечею на неприступні острівці в лагуні Адріятичного моря. Так було покладено початок майбутньої Венеції.

Атілла рушив далі вздовж південних схилів Альп. Було захоплено Мілан, Тіцин (сучасну Павію). Військо гунів дісталося до річки По.

І тут назустріч Атіллі вийшла мирна делеґація на чолі з папою Левом Великим. Оповідають, що Атілла мав видіння: за плечима папи стояли апостоли Петро й Павло, погрожуючи гунові мечем. Інший переказ стверджує, що Атілла бачив папу в оточенні священиків, монахів, патриціїв, співаків, які несли хрести й прапори. Напад було зупинено. Атілла згодився на щорічну данину від Риму й почав відступ. Швидко по тому він несподівано помер на весільній учті.

Після смерти Атілли держава гунів розпалася. Підкорені народи вигнали гунів назад у Скифію, зайнявши придунайські країни.

5. Остґоти в Італії

Захопивши Рим, Одоакр прагнув зберегти римську систему управління, старе римське право. Він визнав зверхність Константинополя. Бувши аріянином, Одоакр намагався зберігати добрі стосунки з папським престолом. Православні римо-італійці та варвари-аріяни зовні ставилися в рівні умови. Але суперечності лишалися. Імператор Константинополя продовжував претендувати на Італію. Щоб перемогти варварів руками їхніх родичів, він 488 р. відкрив остґотам шлях на Апенинський півострів.

Кілька десятків тисяч остґотів на чолі з Теодорихом, супроводжувані ордою варварів, рушили в Італію. Теодорих виграв битви біля руїн колишньої Аквілеї, біля Верони. Про його особисту мужність стали складатися леґенди, що згодом увійшли до переказів про Нібелунґів. Остґоти взяли міста Мілан і Павію та оточили Равенну. Столиця, виснажена голодом й ізольована від решти Італії, була змушена капітулювати. Одоакр і Теодорих 493 р. уклали мирну угоду, за якою повинні були поділити владу над Італією. Однак під час учти з цієї нагоди Одоакр був убитий – або самим Теодорихом, або найманим убивцею. Водночас у містах і військових залогах було винищено прихильників Одоакра. Утворюється Остґотське королівство, що існувало з 493 до 555 рр.

Програмовою настановою Теодориха (король з 493 до 526 рр.) було здійснення союзу остґотів і римлян у межах однієї держави. Сам Теодорих був неписьменним і заледве підписував свої укази. Але він здобув деяку освіту в Константинополі, перебуваючи на імператорській службі. Захоплюючись римською цивілізацією, Теодорих говорив: «Поганий римлянин наслідує ґотів, добрий ґот наслідує римлян». Він оточив себе латинськими радниками, надав італійцям права жити за своїми законами. Зберігається римське право, система державних і суспільних відносин, апарат управління. Після переділу землі велика аристократія зберегла свої володіння. Мовою законодавства, управління, культури була латина.

Остґоти визнавали аріянство, та Теодорих намагався забезпечити права і православних, і аріян. У столиці Равенні будується собор з двома баптистеріями – православним і аріянським. Але стосунки з папою складалися не завжди. До того ж, його гнів викликала антиаріянська політика імператора Юстина І (518-527 рр.). Теодорих змусив папу Іоана І (523-526 рр.) проти його волі їхати до Константинополя й клопотатися перед імператором про скасування антиаріянських законів. Папа відбув тяжку подорож, дістав відмову і так зле був прийнятий у Равенні, що невдовзі помер. Перед смертю Теодорих наказав конфіскувати майно православних церков на користь аріян.

Вважаючи себе спадкоємцем римської державности, Теодорих претендував на особливу роль у варварському світі. Він підтримував стосунки з іншими державами, надавав опіку королям вестґотів, алеманів, герулів. Королівство остґотів розширило свої межі, завоювавши Прованс на заході й дійшовши до Дунаю на сході. В країні панували порядок і безпека.

В королівстві остґотів здійснювався синтез римської та варварської культур, що визначив відтак атмосферу Середньовіччя. Великі кошти витрачалися на відбудову Риму. Розбудовувалася столиця, Равенна, розкіш якої викликала захоплення сучасників. Але в середовищі самих ґотів ідеалом лишався фізично загартований воїн, здатний виконати свій обов’язок щодо короля й рідного племени. Співіснуючи з італійцями, ґоти корилися власним законам і звичаям.

В останні роки царювання Теодорих став підозріливим і жорстоким. За намовою було заарештовано й страчено визначного італійського мислителя Боеція, одного з міністрів Теодориха, котрого називали «останнім римлянином». Його тесть Симмах також був страчений. Про Теодориха розповідали, що він помер від жаху, коли побачив на підносі риб’ячу голову, що нагадала йому голову страченого Симмаха.

Своїми спадкоємцями Теодорих залишив онука Аталарика (526-534 рр.) та племінника Теудата (534-536 рр.). Переживши розквіт за Теодориха, Остґотське королівство вступило в смугу воєн з Візантією та сутичок з франками. 535 р. починається нове завоювання Італії Східною Римською імперією.

6. Хрещення франків

Першими серед ґерманських племен прийняли християнство нікейського визнання бурґунди. Але найбільше значення для поширення Христової віри в Європі мало хрещення франків.

Франки – войовниче ґерманське плем’я. Його представники відзначалися високим зростом, рудим волоссям. Вони з’явилися на берегах Рейну близько 350 р. й почали просуватися в західному та північному напрямках. У V ст. франки перейшли на територію сучасної Бельгії, а звідти на північ Ґаллії. Франки були поганами й поклонялися ґерманським богам.

Король франків Хлодвіґ (481-511 рр.) 10-річним хлопцем успадкував владу свого батька. Керовані ним, франки підкорили Ґаллію. Місцеві народи вже були хрещені, більшість з них належала до Православної Церкви, але правили ними вестґоти-аріяни. Хлодвіґ намагався підтримувати добрі стосунки з церковною ієрархією, забороняв воїнам грабувати церкви.

Хлодвіґ одружився з християнкою Клотільдою, бурґундською принцесою. Вона намагалася навернути чоловіка на християнство, але Хлодвіґ прагнув підтвердження правдивости віри дружини. Перед битвою з алеманами (одним із східних племен) Хлодвіґ дав обіт, що прийме хрещення, «якщо Бог Клотільди дасть йому перемогу». Коли король франків переміг, він прийняв таємно хрещення від єпископа Реймського Ремігія на Різдво Христове 496 р. «Vestra fides nostra victoria est», – мовив до нього св. Авіт.

Протягом 496-506 рр. Хлодвіґ поширює християнство серед своїх воїнів. Св. Григорій Турський називає його «новим Константином». Але християнська віра витіснила поганські вірування франків лише через багато років.

Король Хлодвіґ об’єднав племена франків і переніс столицю до Лютеції (майбутнього Парижа), маленького провінційного містечка на острові Сіте річки Сени. Це місто певний час було місцем перебування римського правителя Північної Ґаллії й навіть імператорською резиденцією. Ґаллія стала Францією, тобто країною франків. Ґерманські племена асимілюються корінним населенням, романізованими кельтами, приймаючи римську культуру. Імператор Східної Римської імперії Анастасій визнав юрисдикцію Хлодвіґа над Ґаллією й вислав йому відзнаки консула. Ґаллія зробилася «старшою донькою Церкви». Хлодвіґ запровадив практику контролю влади за призначенням єпископів і участи в їхньому виборі, яка стала фатальною для Середньовіччя.

Хлодвіґ помер у Лютеції 511 р. на 45-му році життя. Його наступники поділили королівство між собою, але Хлотар II зумів об’єднати в одну цілість державу від Рейну до Піринеїв. 523-534 рр. франки завоювали Бурґундію, а 536 р. – Прованс. 542 р. було захоплено останні володіння вестґотів у Ґаллії. За Рейном франкам підкорилися Алеманія, Тюринґія, Баварія, деякі племена саксів.

Династія Меровінґів (тобто потомків Меровея, предка Хлодвіґа), започаткована Хлодвіґом, правила франками до 751 р.

7. Хрещення Ірландії

Перші християни з’явилися в Ірландії на початку V ст. А вже 447 р. учень Мартина Турського Герман переплив море й дістався до південної Британії. Завдяки вчиненим чудесам він навернув племена саксів і піктів. Герман познайомив британські племена з монашим досвідом Ґаллії.

Апостолом Ірландії й улюбленим святим ірландського народу вважається Патрик (близько390-461 рр.) – християнин кельтського походження, який народився на заході Шотландії. 16-річним юнаком він був захоплений піратами й проданий у рабство в Ірландію, де залишався протягом 5 років. 407 р. йому пощастило втекти до Ґаллії, після чого Патрик вступив до монастиря. Патрик перебував там понад 20 років. Він побачив сон, у якому Господь звелів йому повернутися до Ірландії й навернути на правдиву віру тамтешніх поган. Богословську освіту Патрик здобув, очевидно, в Британії, де дід його був священиком, а батько – дияконом. Патрик дістав свячення, можливо, архиєрейські. Він був направлений до Ірландії папою Целестином.

432 р. Патрик повернувся до Ірландії, де навертав поган цілими племенами. Спершу він проповідував вождям, сподіваючись, що за їхнім прикладом підуть інші. Найбільше перешкод чинили йому друїди, але Патрик засоромив їх чудами. Навернувши групу поган, святий будував каплицю й уділяв свячень одному зі своїх учнів. 444 р. св. Патрик заснував перший в Ірландії єпископський престол. Він намагався об’єднати Церкву Ірландії довкола єпископської кафедри, але постійна ворожнеча й війни між кланами не дозволили цього здійснити.

Протягом наступних сторіч християнство в Ірландії мало переважно монаший характер. Монастир заступив єпархію як територіяльну інституцію. Провідною релігійною постаттю у суспільстві був абат. Він часто зосереджував велику економічну й політичну силу, інтелектуальну міць і теологічну суть християнства. Водночас монастир був тісно пов’язаний з кланом, який його заснував, абати ж – з клановою верхівкою. Єпископи жили в монастирях і були до послуг абатові, коли ставали необхідними їхні канонічні повноваження.

Ірландські монастирі відзначалися особливо суворою аскезою. Тут панувало суворе постування, довгі чування (віґілії), бичування, усамітнення. Кожного дня відправлялося до восьми спільних молитов, що складалися з великої кількості псалмів, колінопреклонінь, биття чолом. Вимагалося багато фізичної праці. Але водночас багато монастирів стають центрами культури й науки. В них плекалася класично правильна латина, яку ірландці вивчали з книг, а не з живої практики, як на континенті. Говориться навіть про золотий вік ірландського монашества з 550 до 650 рр.

Ірландські ченці уславилися невтомними мандрівками. Вони йшли на віддалені острови в Ірландському морі, в Атлантичному океані, в Англію, Ґаллію, Італію, Палестину. У піснях і романсах ірландці співають про Брендана з Кронферту (помер 577 р.), який переплив «крізь моря густу імлу», щоб знайти земне житло, «перед яким світить вічне світло». Справжнє відродження континентального християнства стало можливим завдяки активній діяльності ірландських проповідників. Між VI та IX ст. мандрівні ірландські ченці стали прикметною особливістю західного християнського світу.

8. Ланґобарди

Ланґобарди (по-німецькому Langobarden, від Langobarte – довгобороді) – північноґерманські племена, що жили раніше на березі Ельби, з V ст. оселяються в середній течії Дунаю. 568 р. вони перейшли через Альпи й напали на Північну Італію. Ланґобардів очолював король Альбіон. Завойовники, на відміну від остґотів, не йшли на згоду з римською аристократією, захоплювали землі й перетворювали їхніх власників на рабів. Вони мали родовий устрій і розселялися в Італії родами. Слово «фара» (по-ланґобардському «рід») можна зустріти в багатьох географічних назвах на півночі Італії. Ланґобардські вожді – герцоґи – захоплюють великі земельні маєтки.

Ланґобарди зайняли Північну й частково Середню Італію, утворивши досить велике й міцне варварське королівство. Столицею стала Павія. На цей час ланґобарди були частково аріянами, а частково поганами. Після знайомства з папою Григорієм Великим короліва Теодолінда приймає хрещення й умовляє хреститися свого чоловіка короля Агілульфа.

Зв’язки ланґобардів з римлянами міцнішають, закони уніфікуються. Король і герцоґи допомагають Церкві, засновують монастирі. Створюється нова етнічна спільнота. Назва племени залишилася в сучасній назві історичної області на півночі Італії – Ломбардія.

Попри спроби ланґобардів захопити Рим, він зберіг формальну залежність від Константинополя. Папа римський поступово перетворюється і на світського володаря Риму та довколишніх територій.

9. Папа Григорій Двоєслов (590-604 рр.)

Папа Григорій Великий (590-604 рр.) народився близько 540 р. Він походив з побожної, багатої родини. Григорій був префектом Риму, брав активну участь в обороні міста проти ланґобардів. Десь у 34 роки він залишив світську службу, продав родинні маєтки й заснував шість монастирів у Сіцілії й монастир Св. Андрія на пагорбі Целій у Римі, в якому постригся в ченці та перебував чотири роки в суворій аскезі.

 578 р. супроти його волі Григорія було взято на службу до папи, спершу як диякона, а потім як апокрисіярія при константинопольському імператорі, де Григорій жив протягом 579-585 рр. Однак грецької мови Григорій так ніколи й не навчився. Після повернення до Риму він став абатом монастиря Св. Андрія.

По смерті папи Пелагія 590 р. Григорій був обраний єпископом Риму. Він викорінював рештки єресей і схизм, досягнув поєднання з Римом Медіоланської та Аквілейської провінцій, відлучених через суперечку про «три глави». Григорій докладає великих зусиль для поширення Церкви. Заохочені папою владики долають рештки поганства на островах Сіцілії, Сардинії, Корсіці, навертають ланґобардів.

Папа Григорій – перший монах на римській кафедрі. Він багато в чому спричинився до поширення монашого життя на Заході. Трактат Григорія «Діялоги» – патерик, що розповідає про ченців і святих подвижників Італії. Другу частину «Діялогів» папа присвятив прп. Венедиктові Нурсійському, котрий помер, як Григорій був іще дитиною. Православна церковна традиція приписує папі Григорію, названому «Двоєсловом», упорядкування чину Літургії Ранішосвячених Дарів, що відправляється в будні Великого посту.

Папа Григорій узяв на себе оборону міста й управління навколишньою територією. Папа дбав про біженців, організував народне ополчення, забезпечував Рим продовольством і питною водою, провадив мирні переговори з ланґобардами. Практичну владу він міг здійснювати лише в межах Римської єпархії, хоча вважався патріярхом Заходу й першим серед патріярхів Церкви. Централізованої Церкви тоді ще на Заході не існувало. Віддалені єпархії не рахувалися з Римом у своєму внутрішньому житті

10. Хрещення Британії

Перший засів християнства у Британії був знищений навалою ґерманських племен – саксів, ютів, англів. Більшість цих племен жила на континенті, а окремі енерґійні вожді з їхнього середовища збирали дружину, нападали на Британію, захоплювали округу, проголошували себе її королями, а соратників наділяли землею. Слідом за ними залишали свої житла на континенті й пливли до Британії їхні родини, одноплеменці. Неосвічені примітивні племена ґерманців поділили низинну Британію на безліч крихітних королівств, які воювали одне з одним та з кельтами-християнами. Спочатку корінне населення винищувалося, але потім стало залишатися для обробітку землі новим господарям. Ґерманці не знали, що робити з містами, заснованими римлянами. Їх грабували, нищили, палили, залишаючи тільки руїни. І Кентербері, і Лондон довгий час лишалися незаселеними. Але зрештою вигідність розташування й наявність будівельного матеріялу привабили переселенців. Міста поволі почали відбудовуватися.

Легенда розповідає, що Григорій, зустрівши на невільничому ринку англосаксів, білявих і синьооких варварів з золотавим волоссям, промовив: «Angli sunt – angelici fiant» і сам хотів був вирушити для їхнього навернення. Однак папа Пелагій на вимогу римського народу повернув його вже з дороги. І, ставши папою, Григорій направив до Англії абата й ченців-місіонерів. Папа Григорій передбачав майбутню велику роль ґерманських народів і багато приділяв їм уваги, провадив переговори з їхніми вождями.

596 р. папа Григорій Великий послав до Британії близько 40 італійських ченців під проводом римського абата Авґустина. Під цей час кентський король Етельберт одружився з правнучкою франкського короля Хлодвіґа Бертою, християнкою, й дав їй дозвіл на проживання в домі франкського єпископа. Біля королівської столиці в Кентербері було збудовано церкву св. Мартина, де молилася королева Берта. Чоловік не чинив їй у цьому спротиву.

596 р. римські місіонери висадилися на острові Танет і оселилися в Кентербері, заснувавши там монастир. 597 р. король Етельберт прийняв хрещення, а слідом за ним на Різдво хрестилося 10.000 саксів. Авґустин став першим архиєпископом Кентерберійським. З Кентербері християнство почало поширюватися в інші королівства Британії.

Вперше в історії поган навертали місіонери, надіслані прямо з Риму. Англосакська Церква першою стала конкретно визнавати верховну владу римського єпископа. Англосакські єпископи й королі зверталися до пап з питаннями з літургійних, духовних та організаційних проблем, посилали до Риму новообраних архиєпископів, котрі одержували pallium, літургійний одяг з вовни, що засвідчував їхній духовний сан.

Майже водночас до північного англосакського королівства Нортумбрія було надіслано ірландських місіонерів, які принесли туди свої звичаї й монастирський устав. До ірландського варіянту християнства навернувся королівський двір Нортумбрії. Ірландський монах Айдар створив у Нортумбрії єпископську кафедру. В північній Англії та Шотландії центрами поширення віри стали монастирі. Після смерти короля Пенди, який відновив поганську віру, християнство поширюється і в центральній Англії.

Спалахнула боротьба між Церквами на півночі Британії, створеними ірландськими місіонерами, та південними, залежними від Риму. 664 р. в Уїтбі було зібрано собор, де визнано кентерберійську кафедру за центральну. 668 р. Рим направив на єпископську кафедру в Кентербері грецького монаха Феодора з Тарсу. На цей час англосаксонські держави вже злилися в три: Мерсію, Вессекс і Нортумбрію з лідерством останньої. Кентерберійський єпископ Феодор дбає про утворення єпархій у межах племенних поділів, які б визнавали владу примаса з Кентербері. Налагоджується канонічна дисципліна, і це все сприяє консолідації Англії в єдину державу.

11. Місіонери в королівстві франків

В цей час Рейнський район був частиною примітивного, рідко населеного неосвіченими й брутальними племенами краю, де люди жили в безладно розкиданих, забудованих убогими дерев’яними хижами невеликих селах і годувалися з примітивного рільництва й скотарства. Реґіон був вкритий непролазними хащами, болотами.

Взимку 677-678 рр. сюди прибув англосакський єпископ Вілфрід з Йорка, змушений зупинитися на узбережжі, що належить тепер Голандії. Він започаткував місійну працю серед тамтешніх племен, з ентузіязмом підхоплену в Британії. Вже через три десятки років сотні англосакських ченців і черниць проповідували Христа серед прихильних до поганства або почасти охрещених фризів, саксів, алеманів, тюрінґів та баварів, які жили за північними та за східними кордонами Франкського королівства.

Основою місіонерської активности на континенті став монастир – міцно збудований, сповнений діяльного життя, самодостатній в економічному плані. Англосакси самі розмовляли ґерманською мовою і їм неважко було опанувати місцеві ґерманські говірки. Вони охоче брали в науку місцевих хлопчиків, котрі ставали згодом ченцями та священиками. Визначні місіонери й проповідники – Вілліброрд (Климент, 658-739 рр.) та Вінфрід (Боніфацій, близько 675-754 рр.).

Вілліброрд звернувся за підтримкою до наймогутнішої християнської сили в реґіоні – франків, де головним королівським управителем – майордомом – був Пипін з Геристаля (помер 714 р.). Пипін надав землю на території теперішнього Люксембурґу для монастиря, забезпечив можливість проповідувати в західній Фрисландії, а головне – започаткував традицію підтримки англосаксонських місіонерів майордомами франкського королівського двору. Папа Сергій 695 р. настановив Вілліброрда єпископом над фризами з центром єпархії в Утрехті, надавши йому ім’я Климент.

Вінфрід походив з вельможного роду в Англії. З семи років він виховувався в монастирі, провадив суворе подвижницьке життя. Він був рукоположений у пресвітера бл. 700 р., здобув славу на батьківщині, але, маючи 40 років, вирушив на континент проповідувати Христа. Перші відвідини Фрісландії 716 р. були невдалими: місія Вінфріда наштовхнулася на байдужість герцоґа й ворожість місцевого населення. Восени 718 – влітку 719 р. Вінфрід відвідав Рим, зустрічався з папою Григорієм ІІ і дістав від папи грамоту з підтвердженням його повноважень як місіонера й проповідника християнства. Вперше Вінфрід названий там Боніфацієм. Йому приписувалося здійснювати хрещення за римським обрядом.

Боніфацій відвідує Тюрінґію, а потім знов повертається до Фрісландії. Там він три роки допомагав єпископові Вілліброрду. Разом з армією франкського мажордома Карла Мартелла Боніфацій знов досягнув Тюрінґії та Гессену, хрестить багатьох жителів цих країн і засновує там монастир в Аменебурґу, котрий став місійним центром. На запрошення папи Григорія ІІ 722 р. Боніфацій відвідав Рим і прийняв там єпископське рукоположення.  Він склав присягу вірности Римській Церкві й обіцяв уникати спілкування з єпископами, що не дотримувалися канонів, та дбати про їхнє повернення до апостольської Церкви. Вперше неіталійський єпископ був рукоположений за чином, що практикувався для єпископів римської митрополичої округи. Його діяльність означала поширення нормативного, орієнтованого на Рим християнства.

Прибувши в Гессен, Боніфацій демонстративно зрубав у Гайсмарі священний дуб, присвячений ґерманському богові грому Донару. Довкола єпископа зосередилася група енерґійних помічників, головним чином англосаксів. Після приходу на папський престіл Григорія ІІІ, в 732 р. Боніфацій призначається архиєпископом з правом засновувати єпархії й ставити єпископів. Боніфацій запроваджує новий єпархіяльний поділ ґерманських земель, проводить реформу франкської Церкви. Він скликає в 40-і рр. VIII ст. три ґерманські собори (Consilium Germanicum). Суворо контролюється дотримання клиром целібату. Духовенству забороняється брати участь у війні, носити зброю, полювати. В монастирях запроваджується устав прп. Венедикта Нурсійського. Боніфацій досягає зближення династії Каролінґів з Апостольським престолом. У 745 р. папа Захарія ставить Боніфація на Майнцьку кафедру й призначає його примасом Ґерманії. Але 753 р. Боніфацій залишив Майнцьке архиєпископство своєму учневі св. Луллу й вирушив на місію до Фрісландії, де дорогою був убитий розбійниками. Мощі св. Боніфація були перенесені спершу до Утрехту, потім до Майнцу, а зрештою до монастиря в Фульді, де сам святий заповідав себе поховати. В 1160 р. Боніфацій вперше названий “апостолом Ґерманії”, а 1874 р. його шанування поширилося на цілу католицьку Церкву. Православні парафії, особливо в Голандії та Німеччині, шанують св. Боніфація як свого небесного опікуна.

12. Культура народів Скандинавії

Скандинавські племена зберегли чимало архаїчних рис ґерманського суспільства, зокрема його войовничість, поганські культи. Сучасники називали їх «норманами», тепер більш поширена назва «вікінґи». В Україні їх називали «варягами».

Сувора й погано освоєна людиною природа Скандинавії не сприяла зайняттям землеробством. Північні ґерманці були скотарями, мисливцями, рибалками, мореплавцями. Центром їхнього життя було відосібнене сільське подвір’я, довкола якого простягалися необроблені пустельні землі, скелі.

Міфологія Скандинавів уявляє світ як дві протиставлені одна одній сфери: Мідґард («серединна садиба») – людський світ та Утґард («те, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби») – дикий світ хаосу, населений чудовиськами, велетнями, що загрожують світові культури. Над Мідґардом підноситься Асґард («садиба богів»), світ асів, скандинавських богів. Він з’єднується з Мідґардом мостом, що утворюється веселкою. Мідґард обперізує світовий змій, що плаває в морі. Нижній світ – царство мертвих, Хель. А всі світи пов’язує між собою ясень Яґґдрасиль.

Уявлення Скандинавів про всесвіт позначене трагічним усвідомленням спільности долі богів і людей у конфлікті з силами, що несуть занепад і загибель усьому живому. Ці сили – велетні й карлики. Їхній рід давніший за богів і людей, наділений більшими знаннями. З велетнями борються боги, і ця боротьба є неодмінною умовою існування всесвіту. Однак у майбутньому світ має загинути в боротьбі зі світовим вовком.

Боги в міфології Скандинавів подібні до людей, наділені їхніми якостями, але перевершують людей вправністю, знаннями, особливо ж – володінням магією. Вождь богів – Один. Він допомагає мужнім воїнам, забирає до себе загиблих героїв. Один дістав руни – священні таємничі знаки, за допомогою яких здійснюється чаклування. Тор виступає заступником людей. Він бореться з велетнями за допомогою свого молота – Мйолльніра.

13. Вікінґи

Нормани - (від сканд. northman - північна людина) - термін, прийнятий у Європі стосовно скандинавських народів (датчан, шведів, норвежців), що здійснювали із середини VIII ст. піратські набіги на узбережжя Європи й уздовж рік вглиб материка. У Скандинавії норманнов називали вікінгами (воїнами), у Британії вони були відомі як «дани», а на Русі дістали найменування «варяги». Внаслідок набігів нормани захопили значну частину Британії й Ірландії, створили Сіцілійське королівство (Італія) і герцоґство Нормандське (Франція), заселили острови в Північній Атлантиці, заснували поселення в Північній Америці і відіграли значну роль у формуванні руської державності. Період експансії скандинавів ввійшов в історію як «епоха вікінгів».

Протягом 793-1066 рр. вікінґи лишаються невтомним руйнівним чинником європейського життя на просторі від Ірландії до Русі та Візантії.

У 90-і рр. VIII ст. загони вікінґів здійснили напади на монастирі в Англії. Перші успіхи викликали загальне наслідування. Щодалі розширюється сфера набігів. 860 р. шведські вікінґи напали на Константинополь. Норвежці вторглися в Шотландію, 874 р. висадилися в Ісландії, а 980 р. – в Гренландії. Між 840 і 860 рр. майже безперервно відбуваються напади на Франкське королівство. Міста Руан, Нант, Бордо, Тур, Пуатьє, Орлеан, Париж були взяті штурмом і пограбовані. У багатьох місцях було стерто з лиця землі кафедральні собори й монастирі з їхніми школами та книгозбірнями. 911 р. король франків мусив віддати норманам велику територію біля гирла Сени. Там було засноване королівство Нормандія.

В Англії скандинавів називали данцями або данами. З др. пол. VIII до середини ІХ ст. тривають запеклі й численні набіги скандинавів на Британські острови. 842 р. вони заглибилися на територію Англії й спалили Лондон. 866 р. було захоплене все північно-східне узбережжя. Король мусив тікати на південь. Незалежність зберегло тільки південне королівство Уессекс. Північний схід лишився за скандинавами. Чимало скандинавів осіло тут, наклавши свій відбиток на культуру краю.

Нормани були вправними й безстрашними мореплавцями. Вони перетинали Північне море у відкритих човнах, підіймалися вгору по річках і нападали, використовуючи перевагу несподіваних ударів. Оскільки ані франки, ні англосакси не мали реґулярного війська, то доки збиралося для опору місцеве населення, вікінґи, захопивши здобич, вже зникали в морській далечині.

Спочатку варяги нападали влітку й поверталися на північ до настання суворої зими. Але з середини ІХ ст. вони стали зимувати на островах біля Англії та Франції. Утворилися постійні поселення, звідки стали здійснюватися ще жорстокіші набіги. Дублін став центром норманського королівства. Оскільки варягів особливо приваблювали коштовності кафедральних соборів і монастирів, християнство втрачає на заході Франції, в Ірландії та Англії найголовніші інтелектуальні центри. Багата монастирська культура раннього середньовіччя була знищена.

Закінчення епохи вікінґів деякі історики датують 25 вересня 1066 р. У той день англосаксонське військо під командуванням короля Гарольда II Годвінсона вщент розбило норвежцев на чолі з «останнім вікінґом» – Гарольдом Сиґурдарсоном Суворим (Гардрадою), що висадилися в Британії. Це сталося в Стамфорд-Бридж (біля англійського міста Йорка).

14. Хрещення народів Скандинавії

Більшість частин Скандинавії прийняло християнство між 960 та 1030 рр. Хоча скандинавські народи набагато раніше знайомляться з християнською вірою завдяки місіонерам або власним мандрівникам, купцям чи завойовникам, що контактують з християнськими народами.

Коли завойовники оселялися між християнськими народами, це нерідко викликало їхнє навернення на християнство. 878 р. згоджується прийняти нову віру датчанин Гутрум. Його хрещеним батьком був англійський король. Передавши вікінґам землі Нормандії, король франків поставив за умову їхнє хрещення. Так 911 р. приймає християнство король Нормандії Ролло.

948 р. утворюються три єпархії на Ютланді. Насправді, навернення Данії сталося через десять років, але щоб піднести до митрополії дієцезію Гамбурґа і Бремена, до якої належали згадані єпархії, було вирішено їх виділити окремо зі збереженням підпорядкування митрополитові.

Майже повсюди навернення короля ототожнювали з хрещенням усього народу. Оскільки ж прийняття християнства спричиняло посилення королівської влади, племенна аристократія часто чинила цьому опір. Вирішальним періодом у наверненні скандинавських країн стали 950-1050 рр. У Данії запроваджує християнство Гаральд Синій Зуб (помер 960 р.), у Норвегії – Олаф Трігвессон (995-1000 рр.) та св. Олаф Гаральдсон (1015-1030 рр.), у Швеції – король Олаф (помер 1000 р.).

В Ісландії, де країною керували збори значних людей, Альтінґ, християнство приймається їхнім рішенням, причому дозволяється зберігати на певний час поклоніння старим богам. Володар Ісландії Торгір у 1000 р. проголосив християнство єдиною релігією для всього народу. При цьому Альтінґ дозволив жителям країни у себе вдома поклонятися поганським ідолам. Цікаво, що в державному департаменті Ісландії і досі є посада повноважного представника в справах ельфів. Чи не половина жителів Ісландії і досі вірить в існування тролів, ельфів та інших міфологічних істот.

Король Кнут Данський (1017-1035 рр.) створив з завойованих земель величезну Північну державу, до якої входили Данія, Норвегія, Швеція, Англія, Шотландія.

На сході скандинави межували з фінськими племенами, котрі оселилися тут відразу після закінчення льодовикового періоду. Близько 1100 р. здійснюється поширення християнства в Скандинавії як зі сходу, так і з заходу. Внаслідок цього частина карелів та іжорців навертається на православ’я. 1115 р. шведський король здійснює перший хрестовий похід до Фінляндії. Його наслідком стало поширення християнства західного обряду й укладення державної унії Фінляндії зі Швецією, що тривала 600 років.

Comments