20. Подолання монофелітства

1. Імператор Юстиніян (527-565 рр.)

Юстиніян (527-565 рр.) унікальна постать серед імператорів післяконстантинівської доби. Він – племінник імператора Юстина, неписьменного солдата. Самому Юстинові для підпису важливих документів подавалася золота табличка з прорізаним рисунком його імени. За цим трафаретом він і виводив літери. Але він же цінував освіту й дав племінникові першокласний правничий і філологічний вишкіл. Серед учителів Юстиніяна був учений-богослов, монах Леонтій Візантійський, родом зі Скіфії, за філософською системою послідовник Арістотеля. Леонтій вважається основоположником візантійської схоластики. Інший учитель, ігумен Феофіл, лишив біографію імператора, яка не збереглася, але з пізньої редакції якої (XVII ст.) беруться відомості про нібито слов’янське походження Юстиніяна.

І Юстин, і Юстиніян походили з містечка Таврисіо неподалік від теперішнього Скопле в Македонії; місцеве ім’я Юстиніяна («Управда») та імена його родичів лунають по-слов’янському. Але шкільна й літературна мова його – латинська. Як і всі римляни, що жили на Сході, він знав і латинську, і грецьку говірну мову. Юстиніян іменував себе аристократично, по-римському: Flavius Petrus Sabbatius Justinianus.

1 серпня 527 р. Юстин перед смертю проголосив Юстиніяна імператором. Юстиніян і його дружина Феодора були короновані. Юстиніян мав тоді близько 40 років, з них 10 років провів при дворі Юстина.

Дружина Юстиніяна Феодора – красуня, в минулому - циркова акторка. Можливо, вона була родом із Сирії. В Олександрії Феодора пережила різкий духовний злам під впливом фіваїдських подвижників. Вона повернулася до Константинополя іншою людиною. Такою пізнав її Юстиніян і взяв за дружину. Вона була радницею в найважливіших справах церковної та імперської політики. Через неї східні монахи-монофізити намагалися вплинути на імператора.

532 р. в Константинополі спалахнуло повстання, яке називають «uika». Бунтівники спалили центр міста, в т.ч. церкви св. Софії, св. Ірини, сенат, терми. Вони висунули претендентів на престол. Юстиніян збирався тікати, забравши гроші та скарби. Але Феодора з’явилася до Синкліту й заявила: «Знай, що якщо ти залишиш цю палату, то втратиш усе, навіть життя. А я тримаюсь давньої засади: найкращим похоронним покривалом є пурпур». Повстання було придушене, 30 тис. бунтівників загинуло.

У цей час серед жителів Константинополя зростали монофізитські настрої. 533 р. в Константинополі стався землетрус. Жителі міста почали співати «Святий Боже» з монофізитським додатком: «Що за нас розіп’явся». А потім залунали крики: «Авґуст, спали томос Халкідонського собору!». Юстиніян тоді оприлюднив свій указ, яким почалася підготовка до V Вселенського Собору.

Юстиніян – дуже працьовитий володар, про якого говорили: «Імператор ніколи не спить». Він – необмежений монарх, який не лишив ніякої влади сенатові й хотів сам керувати Церквою.

За допомоги правників Триноняна і Феофіла Юстиніян зумів упорядкувати римсько-імператорські закони, видані починаючи від Адріяна. Правничий корпус дістав назву «Кодекс Юстиніяна». Після 530-533 рр. було видано «Degest» або «Pandect», найважливіші з праць 39 правників. Для студентів укладено підручник права, «Institutia» (по-латині). По-грецькому видано «Nouel», нові закони Юстиніяна. Кодекс Юстиніяна (Corpus Juris Civilis) мав надзвичайний вплив на Заході в Середньовіччі.

Юстиніян витрачав величезні кошти на пам’ятки в Равенні, Солуні, Константинополі. Найкраща споруда його часів – собор Святої Софії, збудований на місці згорілої 532 р. базиліки Константина Великого. Собор будували архітектори Антемій з Тралль та Ісидор з Мілету, які мали в своєму розпорядженні 10.000 робітників. Вони зуміли поєднати вражаючу монументальність, спокійну пластичність, чистоту й суворість ліній античної архітектури з найновішими досягненнями архітектури Сходу. Вперше було реально втілено ідею ґрандіозного центрального храму, увінчаного колосальною банею. Здавалося, що баня спускається з височин на золотому ланцюгу. Оптичний ефект досягався тим, що біля підніжжя її опоясували 40 вікон, з яких лилися струмені світла. За Юстиніяна баню прикрасила мозаїка. На вершині зображено величезний хрест серед всіяного зорями неба. Особливо прикрасили інтер’єр мармурові колонади, розташовані двома ярусами довкола центрального простору храму. З цілої імперії на будівництво звозили мармур, колони, різьблення. Собор споруджувався 5 років і був освячений 27 грудня 537 р.

Інші визначні споруди – храм Дванадцятьох Апостолів у Константинополі, храм св. Віталія (Сан-Вітале) в Равенні, храм св. Димитрія в Салоніках. На мозаїках Сан-Вітале в Равенні зображено урочисту процесію, де можна виділити Юстиніяна й Феодору в оточенні вельмож. Обличчя імператорської родини наділено портретною схожістю. Юстиніян у розквіті літ, красивий, з правильними рисами, неповторності обличчю надають великі темні очі й своєрідний вигин темних густих брів. Він задоволений собою, погляд його розумний і проникливий, поза повна спокійної величі. Обличчя Феодори прекрасне, але втомлене, сумне, майже скорботне.

При дворі Юстиніяна розвивається історіографія. Історик Прокопій Кесарійський (помер після 567 р.) супроводив полководця Велісарія в перських, африканських та італійських походах як секретар і радник. На старість він був призначений префектом Константинополя. Головна праця Прокопія – «Історія війн Юстиніяна» (545-550 рр.), у 8 книгах. Це чітка й конкретна оповідь про боротьбу Юстиніяна за відновлення Імперії. Інші твори Прокопія – придворний панегірик «Про будівлі Юстиніяна», а також «Таємна історія» (550 р.) – скандальна хроніка константинопольського двору.

Клирик Іоан Малала (491-578 рр.) уклав в Антіохії «Хронографію», опис історії всіх народів у 18 книгах, доведений до 563 р. Ім’я Малала (від грецького «malala» – ритор) свідчить про високу оцінку письменницької культури автора. Барвистий, живий виклад історії ґарантував книзі успіх. «Хронографія» складається з 18 книг. У книгах 1, 2, 4 викладається найдавніша історія, переказуються міфи про боротьбу богів з гігантами, про Зевса, Кроноса, Персею, Едіпа тощо. У кн. 3 викладається біблійна історія, в кн. 5 – історія Троянської війни. Потім ідуть розповіді про перських царів, лідійського царя Креза, македонських царів і початки Риму (кн. 6), про Ромула і Рема, перших римських царів (кн. 7), про спадкоємців Олександра Македонського – Птолемеїв і Селевкидів (кн. 8). Наступні книги розповідають про Юлія Цезаря й римських імператорів від Октавіяна Авґуста до Констанція Хлора (кн. 9-12). Решта книг (кн. 13-18) зображує імператорів від Константина Великого до Юстиніяна (527-565 рр.). Можливо, Іоан Малала близько 532 р. переїхав до Константинополя.

Визначним поетом цих часів був св. Роман Солодкоспівець (помер після 555 р.), диякон з Бейруту, котрий потім оселився в Константинополі. Він написав близько 1000 кондаків, справжніх церковних поем, що складалися зі вступу й не менш як 18 строф. Збереглося близько 85 творів. Часами імператора Юстиніяна деякі історики датують «Акафіст до Пресвятої Богородиці», можливо, авторства прп. Романа Солодкоспівця.

Самому Юстиніянові приписують літургійний гімн «Єдинородний Сину».

Юстиніянові вдалося зупинити руйнування Імперії та розширити її межі. 533 р. було здійснено похід проти королівства вандалів на Півночі Африки. 500 кораблів, екіпажі яких становили до 30 тис. чоловік, перевезли туди 5.000 кінноти й 10.000 піхотинців. Було здобуто Карфаген, який знову став столицею римської провінції, а ґерманського короля було взято в полон. Після 20-річної війни 553 р. було переможено остґотів в Італії, перетвореній на імперську префектуру. В Італії 554 р. було запроваджено в судочинство кодекс Юстиніяна. 555 р. вдалося перемогти вестґотів і зайняти південну частину Іспанії.

На Сході доводилося боронити Константинополь перед болгарами й слов’янськими племенами, які дійшли до Коринту й передмістя Константинополя. Точилися війни з персами; 540 р. король Хосров I здобув Антіохію і знищив це місто. Для зміцнення кордонів Юстиніян будує фортеці, виділяє військові території з постійною залогою.

2. Суперечки про «три глави»

Після осуду монофізитства монофізитські настрої продовжували існувати в Східній Церкві. Живлюще середовище для їхнього поширення створювали малоосвічені монахи, що вважали, нібито Халкідонський Собор зрадив давній вірі й запровадив якусь нову. Закиди монофізитів будувалися ще й на тому, що з осудом творів Несторія не були засуджені праці його однодумців, померлих у V ст.: єпископа Мопсуестського Феодора, єпископа Кирського Феодорита і єпископа Едеського Іви. Феодор Мопсуестський був одним із учителів Несторія. Феодорит Кирський писав різкі анафематизми проти вчення свт. Кирила Олександрійського. Під іменем Іви Едеського ходило послання до Марія Перса з неприхильними відгуками про III Вселенський Собор, який нібито несправедливо засудив Несторія, та містилися образливі для свт. Кирила Олександрійського вирази.

За порадою архиєпископа Кесарії Каппадокійської Феодора Аскиди імператор Юстиніян близько 544 р. видав указ (указ про три глави), за яким анафемувалися Феодор Мопсуестський з усіма його творами й навчанням, Феодорит Кирський за твори, спрямовані проти свт. Кирила Олександрійського й III Вселенського Собору, та Іва Едеський за послання до Марія Перса, в котрому вбачалося тяжіння до несторіянства. Текст указу не зберігся, відомі тільки фраґменти, включені до тогочасних творів.

Указ викликав великі церковні заворушення, відомі як суперечки про «три глави». Спершу під главами розуміли три розділи (глави, параграфи) указу відповідно до числа анафемованих осіб. Але скоро цей сенс згубився й главами стали звати трьох анафемованих осіб: Феодора, Феодорита, Іву.

З вимогою про підписання указу імператор спершу звернувся до патріярха Константинопольського Мини. Він, а за ним три інші східні патріярхи підписали указ, але зробили це з ваганнями. Патріярх Мина заявив, що коли папа римський відмовиться підписати указ, то і його підпис треба вважати недійсним. Апокрисіярій папи в Константинополі Стефан і єпископ Медіоланський Декій заявили відкритий протест і перервали спілкування з патріярхом Миною. Західні єпископи здійнялися на боротьбу з указом. Єпископи Африки писали до Юстиніяна: «Всі ті твори, про котрі почалася мова, нам мало відомі. Коли вони дійдуть до нас і коли, прочитавши їх, ми зауважимо, що вони противні правдивій вірі, то ми засудимо їх, але не самих авторів, вже померлих. Коли б вони живі були досі й не захотіли засудити своїх провин, то лише в такому випадку вони самі могли б підпадати справедливому осудові. До чого спричиниться наш осуд, коли вони не можуть виправитися у своїх помилках? Ми боїмося, щоб засудження їхнє не сприяло монофізитам. Для чого нам турбувати померлих? Вони тепер перед лицем Судді істинного, другого вищого за Котрого немає».

Папа римський Віґілій спершу відмовився підписати указ. Імператор викликав його до Константинополя. Прибувши туди 547 р., папа не змінив ставлення до указу; він відлучив на чотири місяці від церковного спілкування патріярха Мину й дістав у відповідь аналогічний акт. Але згодом папа Віґілій змінив свою думку й оприлюднив документ під назвою «Iudicatum», де згоджувався з рішенням імператора та Східної Церкви. Це викликало церковні заколоти на Заході. Проти папи виступили собори єпископів Іллірії (549 р.), Африки (550 р.).

Імператор Юстиніян 550 р. в Мопсуесті, де знаходилася кафедра анафемованого Феодора, скликає Помісний Собор для дослідження того, чи вносилося ім’я Феодора Мопсуестського до церковних диптихів. Наслідок обговорення було сформульовано головою Собору, митрополитом Іоаном: «Ясно показано, що колишній Феодор, котрий був єпископом у цьому місті, в давні часи не був проголошуваний при Божественному Таїнстві й виключений був із священних диптихів, і замість його імени було вписано святої пам’яти Кирила».

Імператор Юстиніян, напевне, 551 р. видав указ, де ретельно спростовуються заперечення проти осуду «трьох глав».

3. V Вселенський Собор (553 р.)

5 травня 553 р. в Константинополі відкрився П’ятий Вселенський Собор. На перших засіданнях було 150 єпископів, при закритті їхнє число доходило до 164. Головував на соборі Євтихій, Патріярх Константинопольський. Західних єпископів було тільки від 6 до 8 й усі вони приїхали з Африки. Папа Віґілій все ще перебував у Константинополі, але відмовився з’явитися на Собор, хоча до нього тричі направлялися делеґації, в т.ч. перша з патріярхами Константинопольським, Олександрійським і Антіохійським у своєму складі.

Собор відкрився зверненням імператора, зачитаним сіленціярієм. У вигляді історії питання було викладено повну програму для суджень Собору, вказано в досить вимогливому тоні його очікувані постанови як нібито самоочевидні. За головне завдання Собору визначається викорінення решток несторіянської єреси. До 2 червня Собор закінчив роботу, звівши її до 14 анафематизм. Перші 11 виражають суть віровчення, спрямованого проти єресей, заперечених попередніми Вселенськими Соборами. Останні стосуються «трьох глав».

В ухвалі Собору говорилося: «Засуджуємо й анафемуємо разом із усіма іншими єретиками й Феодора, котрий був єпископом у Мопсуесті, і його нечестиві твори, і те, що нечестиво написав Феодорит проти правдивої віри, проти 12-и глав св. Кирила і проти Ефеського Собору, і що написане ним на захист Несторія. Крім того, анафемуємо нечестиве послання, що його написав Іва до Марія, яке заперечує, що Бог Слово, втілившись від Святої Богородиці і Вседіви Марії, став Людиною, і ганить святу пам’ять Кирила, котрий навчав православно, ганить св. Кирила як єретика, що писав нібито подібно до Аполінарія, і звинувачує Ефеський Собор у тому, що ним скинений Несторій нібито без суду й слідства, і захищає Феодора й Несторія та їхнє нечестиве вчення й твори. Отже, анафемуємо вищезгадані три глави, тобто нечестивого Феодора з його непристойними творами, й те, що нечестиво написав Феодорит, і нечестиве послання, котре приписується Іві, і їхніх захисників, і тих, котрі писали чи пишуть на їхній захист, або зважуються називати їх православними, або взагалі захищають їх, намагаються захищати їхнє нечестя авторитетом Святих Отців і святого Халкідонського Собору».

Собор мав засудити вчення Оріґена, визначного церковного вчителя III ст. На похибки вчення Оріґена вказав у посланні до Мини, патріярха Константинопольського, імператор Юстиніян, вимагаючи засуду й анафемування. Але соборових документів не збереглося, крім 11-го анафематизму 8-го засідання, де поряд із Арієм, Євномієм, Македонієм, Аполлінарієм, Несторієм, Євтихієм згадується ім’я Оріґена. Деякі вчені вважають, що ім’я це було вставлене пізніше. Осуд Оріґена, в кожному разі, за часом і складом осіб, що його судили, співпадає з V Вселенським Собором. А в 1-му правилі VI Вселенського Собору читаємо: «Вони [отці V Вселенського Собору], Феодора Мопсуестського, і Оріґена, і Дидима, і Євагрія, що відновили еллінські байки, соборно піддали прокляттю й відкинули».

Прихильні до вчення Оріґена монахи Нової Лаври в Палестині відмовилися підписати соборні анафематизми. Поставлений імператором Єрусалимський патріярх Євстахій 555 р. очистив Лавру й заселив її 150 православними монахами з монастиря Мар-Саба (прп. Сави Освяченого). Папа Віґілій, котрого клир просив відпустити до звільненого від ґотів Риму, був змушений схвалити рішення Вселенського Собору. Папа, перебуваючи в Константинополі, 26 лютого 554 р. урочисто оголошує «Constitutum», де мотивує засудження «трьох глав». Він пише до Константинопольського патріярха: «Отже, ми анафемуємо й засуджуємо нечестиві три глави, тобто нечестивого Феодора разом із його творами, й усе, що нечестиво написав Феодорит, і послання, котре написав Іва і в котрому міститься огуда». Його наступник Пелагій, попри активну боротьбу з рішеннями V Вселенського Собору, змінив свої погляди й підтримав та визнав їх.

Не підкорилася ухвалам П’ятого Вселенського Собору Північна Італія. Митрополити Аквілейський (глава Венеціянського діоцезу) та Медіоланський розірвали стосунки з папою. Утворився розкол. Ґаллія та Іспанія не приєдналися до нього, бо мало спілкувалися з Римом. А наприкінці VI ст., після захоплення Північної Італії ланґобардами, возз’єдналися з Римом Мілан (572 р.) та Аквілейські патріярхи, кафедра яких була перенесена на острів Ґрадо. 607 р. на острів Ґрадо було висвячено Патріярха в спілкуванні з Римом.

4. Монофелітство

Патріярх Сергій (610-638 рр.), з походження сирієць, шукав шляхів поєднання з монофізитами в Сирії та Єгипті. Він добачав догматичну форму для цього – питання про волю в Ісусі Христі, про яке вже дискутували єгипетські богослови, але яке ще не зачіпалося на Вселенських Соборах. Він ставив питання: які взаємини між двома – людською і Божою – природами Христа та яку мав Він волю й енерґію – людську, Божу чи обидві одночасно? Патріярх Сергій зв’язався з єпископами Макароном у Єгипті та Павлом на Синаї, звернувся до імператора Гераклія.

«Наслідувати науку про дві волі в Христі означало б припустити дві протилежні волі – волю Бога Слова, що прагне здійснити спасительне страждання, і волю людську, що прагне до чогось зовсім протилежного. Неможливо, щоб в одній особі були дві протилежні одна до одної волі. Наука Святих Отців виразно каже, що тіло Господа ніколи нічого не робило саме по собі, згідно зі своїм власним бажанням, проти волі Бога Слова, але робило все згідно з волею Бога Слова; висловлюючись ще ясніше, як наші тіла керуються розумною душею, так і в Господі Христі людська Його природа керувалась завжди волею Бога Слова», – писав патріярх Сергій. Так виникла наука монофелітів (від monos – сам, один; qelimatos – воля), у протиставленні до діофелітів, що вірили в дві волі, людську і Божу, в Ісусі Христі.

Імператор Гераклій спробував схилити до об’єднання з грецькою Церквою вірмен, монофізитів Едеси, Єгипту. Олександрійським патріярхом імператор зробив монофеліта Кира (630 р.).

На захист науки про дві волі в Ісусі Христі виступив палестинський чернець, а згодом Єрусалимський Патріярх (634-641 рр.) Софроній. Патріярх Сергій поскаржився на нього папі римському. До Риму Софроній направив дорійського єпископа Стефана, знявши перед тим з нього присягу боронити віру в дві волі Ісуса Христа. Після численних пригод Стефан дістався до Риму, розповів там про всі справи й повернувся до Палестини як римський представник для боротьби з монофелітизмом (642 р.).

У відповідь на лист Патріярха Сергія папа Гонорій надіслав власного листа, де невиразно й туманно з’ясував власне становище, з якого всі зрозуміли, що він визнає одну волю в Христі.

Патріярх Сергій уклав формулу віри й дав її імператорові. Той випустив Символ віри у вигляді царського указу «Ekqesis th  pistews» («Виклад віри», 638). Ним забороняються обидва вирази – і mia energia, і dio energie з тієї причини, що обидва нібито несуть єретичний зміст. Пропонується формула en qelima.

«Ми забороняємо говорити про одну або про дві волі Господа. Вислів одна воля вживали деякі отці, хоч для декого це звучить дивно й турбує, бо їм здається, що така наука може заперечити дві природи Спасителя. Щодо вислову дві дії, то він створює спокусу, бо дає привід твердити про дві взаємопобоювальні волі. Це вчення нечестиве й чуже християнській науці. Сам нечестивий Несторій, хоч і вводив науку про два чини, але не наважувався твердити про дві волі. Ми повинні, згідно з викладом, визнавати одну волю Господа Ісуса Христа, нашого Бога», – констатує цар..

Того ж 638 р. Патріярх Сергій за дорученням імператора скликав Собор, присутні на якому єпископи затвердили це вчення.

Боронив науку про дві волі в Христа монах Максим, який став архимандритом монастиря в Святій Землі за Патріярха Софронія. Він у дискусії десь в Африці 645 р. переконав наступника Сергія на царгородській кафедрі Пира.

Римські папи Севериній (640 р.), Іоан IV (641 р.), Мартин (649-655 рр.) засуджують монофелітів, а з ними і царські маніфести – «Ектезіс» Гераклія та «Типос» Констанса II (648 р.), якими монофелітству надавалося державної підтримки.

Імператор Констанс послав до Риму військо, схопив папу Мартина (653 р.), судив його в Константинополі. Папу було засуджено за державну зраду на смертну кару, але кара замінена на довічне заслання в Херсонесі. Коли папу відправляли на заслання, на березі зібралася сила людей востаннє глянути на мученика. Коли всі навколо плакали, стоячи на колінах, Мартин потішав їх і промовив: «Не плакати треба, а радіти і дякувати Богові, що на мою долю припало страждати за Його святе ім’я». Папа Мартин помер у Херсонесі (656 р.).

Преподобного Максима Сповідника також схопили і судили на церковному соборі. Коли він відмовився визнати наявність у Христі двох воль, йому закинули державну зраду, співпрацю з арабами, засудили й заслали (655 р.). Коли викликаний із заслання монах вдруге відмовився скоритися, прп. Максимові відрізали праву руку, його прокляли як єретика і вдруге відправили на заслання (662 р.).

Констанс вважав імперію за втрачену, замислив перенести столицю до Риму й виїхав із Константинополя 660 р. Але папа римський порадив імператорові осісти в Сіракузах у Сіцілії. Там один із придворних утопив його в лазні, накривши умивальницею, коли імператор намилив собі голову (668 р.). Тіло поховали в церкві Святих Апостолів у Константинополі. Імператором став старший син Констанса Константин Бородатий (Погонат) (668-685 рр.).

Він вирішив переглянути церковну політику й змінити ставлення до монофізитів і монофелітів. Константин посилає листа до папи римського Домнія, величаючи його блаженним архиєпископом старого Риму і вселенським папою (678 р.). Пропонується надіслати до Константинополя леґатів для богословського диспуту. Коли царгородський патріярх Феодор, монофеліт, спільно з антіохійським патріярхом Макарієм вирішили зірвати цю справу, розірвати молитовне єднання з Римом і викреслити імена пап римських із диптихів, Феодора було вислано, а на його місце призначено діофеліта Юрія (679 р.).

5. VI Вселенський собор

680 р. новий папа Агафон провів у Римі собор, де засудив монофелітів і відправив леґатів до столиці. На початку вересня до Константинополя прибули пресвітери Юрій і Феодор та дяк Іоан. Імператор оприлюднив у формі листа до патріярха Юрія, названого вселенським патріярхом, заклик до всіх єпископів зібратися на диспут про волю в Христі. Зібрання почалося 7 листопада 680 р., і несподівано присутні забажали визнати себе за Вселенський Собор, мотивуючи це тим, що представлені виявилися всі великі Церкви, включаючи Олександрійську та Єрусалимську. На першому засіданні було 43 єпископи. Головував на перших 11 засіданнях сам імператор. Було зачитано акти попередніх соборів, листи папи Агафона, витяги з творів Святих Отців, послання Софронія Єрусалимського до Сергія Царгородського, писання монофелітів.

Писання монофелітів було визнано шкідливими та гідними спалення. Собор засудив антіохійського архиєпископа Макарія, константинопольського патріярха Сергія, папу римського Гонорія та інших прихильників вчення монофелітів. Було вироблено Символ віри, де стверджувалося про дві волі в Христі, Божу й людську.

«Визнаємо згідно з ученням Святих Отців, що в Ньому [Христі] – два природні хотіння і дві волі, сполучені неподільно, незмінно, нерозлучно, без злиття, і дві натуральні волі, не протилежних, як говорили нечестиві єретики, але Його людська воля поступається, не суперечить або поборює другу, а підкоряється Його Божій і всемогутній волі. Ухвалюємо, що в одному й тому ж Господі нашому Ісусі Христі, справжньому Богові нашому, дві природні дії, пов’язані неподільно, незмінно, нерозлучно, без злиття. Ми визнаємо дві натуральні волі й дії [в Христі], поєднані між собою для спасіння роду людського».

Останнє засідання (18-те) пройшло 18 вересня 681 р. На ньому було вже 174 єпископи. Головував знов імператор. На додаток до постанов Собору імператор видав маніфест, де ствердив його постанови й оголосив соборні ухвали обов’язковими для всіх християн.

6. Трульський собор (691-692 рр.)

Імператор Константин Бородатий помер 685 р. Його син і наступник Юстиніян, дізнавшись, що акти Собору є й у приватних руках, вирішив скликати новий собор, щоб акти попереднього не були забуті або сфальшовані, щоб направити й вивести з занепаду церковне життя. Крім того, з’явилася ідея упорядкування церковного життя, уніфікації його за константинопольським взірцем. Вказувалося, що V і VI Собори не видали ніяких канонів. Тому 691-692 рр. було зібрано великий собор візантійських єпископів за участи східних патріярхів і апокрисіяріїв папи у тій же залі, що й VI Вселенський Собор, у великій купольній залі «Трулла» всередині царського палацу – «in basilica, qua Trullus appellatur, intra palatium». Звідси назва «Трульський собор». Його головна мета – доповнення канонів V та VI Вселенських соборів – була визначена додатком «П’ято-Шостий» (Quinsextus). Римська Церква такого значення за ним не визнала й називає його «consilium erraticum».

Трульський собор прийняв 102 канони, чимало з яких були полемічно спрямовані проти Римської церкви. Наприклад, стверджується авторитет 85 апостольських правил (Римська Церква знає 50 апостольських правил Діонісія Малого і не вважає їх за обов’язкові). Було відновлено 28-ме правило Халкідонського собору про привілеї Константинополя як Нового Риму, не визнане Римською Церковю. Канон 13-ий Трульського собору спрямовано проти целібату. Канон 55-ий – проти посту в суботу. Канони 16, 52, 57 – проти інших обрядів і звичаїв, що утвердилися на Заході. Рішення собору підписані імператором Юстиніяном, Олександрійським, Антіохійським і Константинопольським патріярхами. Папські апокрисіярії також підписали ці акти. Але папа Сергій їх не прийняв і сказав, що помре, але не підпише помилок. До Риму була направлена каральна експедиція, котра через захист папи військами Равенни й Пентаполя не вдалася.

7. Св. Андрій Крітський

На Шостому Вселенському соборі здобув славу своїми виступами й участю в обговоренні Андрій, тоді секретар Єрусалимського патріярха. Він походив з Сирії, з Дамаску, і від народження був німим. Прийнявши Святі Тайни, у 8 років Андрій набув дар слова. З 14 років він перебував у монастирі. Андрій звернув на себе увагу єрусалимського патріярха Феодора широкими знаннями й дістав місце патріяршого секретаря.

Після Шостого Вселенського собору св. Андрій був запрошений до Константинополя, а 685 р. – призначений крітським архиєпископом. Він уславився побожним життям, майстерністю проповідника. Протягом 711-715 рр. св. Андрій Крітський бере участь у соборі в Константинополі, бореться з монофелітством.

Як церковний письменник, св. Андрій Крітський особливо відомий завдяки «Великому покаянному канонові», котрий співається на першому тижні Великого посту й на утрені четверга п’ятого тижня посту.

 

Comments