21. Експансія ісламу

1. Стародавні араби

Аравію здавна заселяли семітські племена, предки теперішніх арабів. Частина їх жила осіло в оазах і містах, займаючись ремеслами, землеробством і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи верблюдів, коней, овець і кіз.

Погляди арабів того часу мусульмани називають «аль-джахілійя» (стан несвідомости). Вірування арабів являли собою досить хаотичну суміш елементів фетишизму й тотемізму, поклоніння явищам і силам природи, особливо небесним світилам, і полідемонізму. Фетишизм виявлявся у шануванні каменів, особливо метеоритного походження, в поклонінні ідолам, що зображували богів і демонів. Рештки тотемізму виявилися вже в назвах племен: лисиця, ведмідь, верблюд, собака тощо. Демони (джинни) уявлялися антропоморфними істотами обох статей, які давали потомство, попри те, що складалися вони з вогню й повітря. Серед джиннів одні не мали спеціяльного відношення до певних груп людей, інші ж були покровителями племен і навіть родів. Фетишизм і полідемонізм зливалися в культі бетилів – споруд, назва яких означає «будинок бога».       

Один з перетинів торговельних шляхів знаходився в Мекканській оазі, поблизу узбережжя Червоного моря. Тут жило плем’я курейшів і утворився релігійний центр в святилищі Кааба. У невеликій кубічній кам’яній споруді стояв «чорний камінь» – аль-хаджар аль-асвад, шматки лави або базальту метеоритного походження – і понад 300 ідолів, кожен з яких був об’єктом шанування для котрогось із племен і родів, що реґулярно збиралися в Мецці для поклоніння йому. Божеством, втіленим у «чорному камені», вважався Аллах. Це домусульманське й загалом давнє ім’я бога, споріднене з загальносемітським Ел, Елоха (множина – біблійне «Елохім»). Можливо, так називався головний родовий або племінний бог. «Аллах» це не власне ім’я, а слово, що означає «пан», «господар» (порівняймо «ба’ал»).

Араби вже були знайомі з християнством, як теж із юдаїзмом і зороастрійством. Виразниками раннього арабського монотеїзму стають ханіфи (шукачі істини). Деякі ханіфи видавали себе за пророків, яким істину нібито сповіщає верховне божество.

Згодом іслам пов’язав спорудження Кааби й заснування Мекки з іменем Авраама (Ібрагіма). За мусульманськими переказами, Авраам (Ібрагім) залишив Аґар (Гаджар) і Ісмаїла (Ішмаеля) в пустельній долині в Арамії (у книзі Буття – долина Паран). Гаджар, сповнена материнської турботи про дитину, почала пошуки їжі й води. У сучасних мусульманських ритуалах на початку хаджу мусульманські паломники, обійшовши довкола Кааби, здійснюють сай - ритуальний біг поміж невеликими пагорбами Сафа й Марва, котрий повторюють сім разів, відтворючи таким чином оповідь про відчайдушний пошук Гаджар води та їжі.

У відповідь на її молитву біля ніг Гаджар чудовно відкрилося джерело. Згодом торгівці, які вели неподалік свої каравани, дістали в неї дозвіл заходити в цю долину й поїти верблюдів. Вражені красою цих місць, деякі з них вирішили назавжди оселитися в цій долині. Згодом поселення Мекка виросло у велике місто.

Ібрагім реґулярно відвідував Гаджар й Ісмаїла. Коли тому виповнилося 13 років, вони разом спорудили Каабу, покликану служити для поклоніння Єдиному Богові. Згодом, через 2500 років, Мекка перетворилася на важливий торгівельний центр.

2. Мухаммед

Історія не має у своєму розпорядженні письмових свідчень сучасників про Мухаммеда. Перекази про його життя і діяння (хадиси), довгий час поширювані усно, були записані пізніше. Заснована на хадисах перша біографія Мухаммеда була складена Ібн Ісхаком (пом. у 767 р.), а до нас вона дійшла в переробці Ібн Хишама (пом. у 834 р.) і почасти у великих витримках із праць історика ат-Табарі (пом. у 923 р.).

Мухаммед ібн Абд Аллах ібн аль-Мутталіб (син Абдаллаха) походив з мекканського племені курейшитів із стародавнього роду гашім, котрому належали ключі храму Кааба. Він народився 570 р. День народження пророка відзначається мусульманами як свято – мавлюд – і припадає на 12 день місяця рабі аль-авваль.

Мухаммед рано став сиротою: батько Абдаллах помер ще до його народження, матір же Аміну він втратив, маючи 5 або 6 років. Деякий час Мухаммеда доглядала бедуїнка Халіма. Батько Мухаммеда був небагатим купцем і, помираючи, залишив своїй дружині Аміні п’ять верблюдів, трохи овець і одну рабиню. Мухаммеда взяв до себе дядько Абу Таліб, глава роду Хашимідов, людина великодушна і добра, але надзвичайно бідна. Мухаммед вів трудове життя: будучи дитиною, пас овець і кози - зневажуване заняття з погляду мекканців, а коли підріс, став найматися супроводжувати каравани . З ними він побував у Сирії, де познайомився з християнським віровченням, ритуали якого лишилися для нього незрозумілими. У дитинстві Мухаммед був дуже самотній і багато часу проводив на горі Хіра, біля підніжжя якої розташована Мекка. Коли він досягнув 23 років, то найнявся до 40-річної багатої вдови Хадіджі, провадив її торговельні справи. Мухаммед і Хадіджа побралися. Це було довге й щасливе подружжя. Мухаммед до смерти зберігав вірність дружині. Вони народили трьох рано померлих синів і чотирьох доньок, з яких лише Фатіма мала потомство.

Мухаммед відзначався розсудливістю, спостережливістю й схильністю до роздумів, для чого не раз усамітнювався в пустелі. Мандруючи з караванами до Сирії, він знайомився з монашим життям християн, з навчанням християнських і юдейських громад.

Початок проповідницької діяльности Мухаммеда мусульманська традиція відносить до 610-612 рр., коли той мав близько 40 років. Мухаммед перебував у побожних роздумах на горі Хирі, коли на нього буцімто зійшла Божа ласка й він почув слова: «Читай!» (або ж «Проповідуй!»). Архангел Гавриїл наказав Мухаммедові говорити, вірніше, читати (з Небесної Книги). Слово ікра’ (читай) має корінь кр’ із двома близькими значеннями: «декламувати напам’ять» і «читати по книзі вголос». Саме від нього відбувається слово Кур’ан (Коран).

Вірячи в своє покликання, він почав проповідувати. Мухаммед навчає віри в єдиного Бога – Аллаха, заповідає повну покору йому, майбутній прихід суду. Першими навернулися дружина, доньки, прийомні сини Алі й Заїд, товариш Абу-Бекр. Жителі Мекки знущаються над пророком. Мекканська знать поставилася до проповіді Мухаммеда з неприкритою ворожістю. Його ворогами стали багатий купець Абу Суф’ян, глава роду Омейядів, його дружина Хінда і їхній зять, а також Амр ібн Хишам, прозваний прихильниками Мухаммеда Абу Джахль («Батько неуцтва»), і рідний дядько Мухаммеда - Абд Узза ібн Абд Мутталіб, прозваний ним Абу Лахаб («Батько пекельного вогню»).

Через п’ять років послідовників Мухаммеда в Мецці нараховувалося не більш ста п’ятдесятьох чоловік. До цього часу, тобто близько 615 року, в іслам звернулися Хамза ібн Абд Мутталіб - другий дядько Мухаммеда, прозваний потім «Лев Аллаха і Його посланника», і Умар ібн ал-Хаттаб, молодий чоловік двадцяти шести років, не багатий і не знатний, богатирської статури, рішучий, палкий і надзвичайно добрий. Умар наполіг на тому, щоб мусульмани молилися не в приватному будинку, а відкрито, біля Кааби. Мекканці насміхалися над ними, запитуючи: «Коли ж наступить нарешті ваш Судний день?»

Після смерти дружини Мухаммеда Хадіджі та вождя роду гашім Абу Таліба, що по-дружньому ставився до свого племінника Мухаммеда, рід гашім очолив непримиренний ворог «пророчої місії» Абд аль-Узза ібн Абд аль-Мутталіб, захисник традиційного культу Кааби. Мухаммед тікає до Медини. Тамтешні племена ворогували між собою й Мухаммеда запрошено бути «третейським суддею» поміж ними. Переселення до Медини (хіджру) мусульманська традиція відносить на вечір 15 липня 622 р., з якого починається мусульманське літочислення – хіджра. Це перший день нового року – місяця мухаррема. Слово «хіджра» первісно означало того, хто за своїм бажанням залишає товариша або родича. Мухаммед ніби засвідчує розрив старих племенних зв’язків і створення нової релігійної спільноти.

У Медині утворюється нове велике об’єднання родів і племен, які зобов’язувалися дотримуватися миру й підтримувати одне одного. Визначне місце в новому об’єднанні зайняв купець Абу-Бакр, що видав за 50-річного Мухаммеда свою 10-річну доньку Аїшу. Мединське об’єднання підпорядковує собі все більше число арабських племен і родів, веде війну проти непокірної Мекки, організує хлібну блокаду. Племена, що прийняли покору «дін аль-іслам», віровченню покори, стали називатися покірними, відданими – «муслим», тобто мусульманами. Зберігався культ святинь Мекки, було визначено, що обличчя мусульманина при молитві направляється на Мекку. Юдеї вигоняться з міста, їхнє майно конфіскується.

Мухаммед і Абу Бекр прибули в Медину 4 вересня 622 року. Зберігся опис зовнішності Мухаммеда, даний очевидцем його появи в Ясрибі: «Це був чоловік середнього зросту, стрункий, широкоплечий; густе кучеряве волосся, довга чорна борода, велика голова, відкрите чоло, чорні дуги брів, які зрослися на переніссі, довгі вії, великі блискучі очі, ніс з горбочком; смілива, важка хода».

Мухаммед вибрав місце, де зупинилася його верблюдиця. Тут була побудована перша мечеть (масджид) - простої будівля рядом з таким же простим житлом Мухаммеда. Были визначені години для щоденних молитов. Обов’язки імама, предстоятеля на молитві, виконували Мухаммед, Абу Бекр чи Умар. Був призначений перший муедзин (букв.: «виголошувати з мінарету») - абіссінець Білаль. Він вимовляв азан - заклик віруючих до молитви. Так, у суворій відповідності з наказами і заборонами Аллаха, почала складатися обрядова сторона ісламу.

За час, що минув з 610 року до переселення (хіджри) у Медину в 622 році, Мухаммед став визнаним главою мекканської громади мусульман. Новонавернені, якщо вони походили з інших родов, «усиновлялися» родом Хашима, але при цьому ставали побратимами не тільки за названим спорідненням, але і за духом. Таке джерело мусульманської умми, спочатку дуже нечисленної, що знаходилася у ворожому оточенні мекканських родів. Мекканці, ледь терплячи мусульман, не могли їх знищити, оскільки одержали б кревних ворогів з роду Хашимидів.

628 р. Мухаммед із його прихильниками здійснив перше паломництво до Мекки. 630 р. він підкорив собі це місто, зобов’язавши його прийняти нову віру, знищити ідолів і стратити затятих ворогів. Мухаммед направив послання візантійському імператорові, перському цареві, намісникові Єгипту, пропонуючи їм прийняти іслам. Він збирався йти війною на Візантію. У березні 632 року Мухаммед вчинив хадж у супроводі чотирнадцяти тисяч прочан. У своїй проповіді він сказав, що пророча місія, покладена на нього Аллахом, закінчена.  Однак 632 року Мухаммед помирає в своєму домі в Медині. . Тринадцятого рабі ал-авваля 11 року хиджри (8 червня 632 року) Мухаммед до помер. Мухаммед похований у Медині, його гробниця стала другою святинею ісламу і місцем паломництва.

3. Іслам

Головне в проповіді Мухаммеда – суворе шанування єдиного Аллаха й безумовна покірність його волі. «Іслам» дослівно означає «покірність». Мухаммед стверджував, що Аллах послав до людей 124.000 набі, вісників, які зверталися до людей із пророцтвом, та з них 300 расулів, посланців, які одержали від Бога особливе одкровення. Мусі (Мойсеєві) дано Таурат (Закон), Дауду (Давидові) – Забур (Псалтир), Ісі (Ісусові Христу) – Інджіль (Євангеліє). До головних расулів долучаються Адам, Ібрагім (Авраам), Нух (Ной), а також Мухаммед.

Іслам стверджує, що є тільки один бог – Аллах, останнім пророком – хатяма набіїна («печаттю пророків») – якого був Мухаммед. Цікаво, що «печаттю пророків» називав себе також Ману (216-277 рр.), проповідник із Вавилону, що заклав основи маніхейства.

Існують ангели й злі духи (джинни), останні, однак, також перебувають у владі Аллаха й чинять його волю. В останній день світу мертві воскреснуть і всі одержать відплату за свої справи. Кожній людині Аллах заздалегідь визначив її долю.

Обов’язкові заповіді ісламу: щоденна п’ятиразова молитва у встановлений час (намаз), обов’язкове ритуальне обмиття перед молитвою та після забруднення, податок (закят) на користь бідних, щорічний піст (ураза) протягом місяця рамазан, паломництво (хадж) до Мекки, що його кожен мусульманин зобов’язаний здійснити хоча б раз у житті.

Головні свята мусульман:

Ід аль-адха (тюркська назва – «курбан-байрам») – свято жертвопринесення. Воно відзначається через 70 днів після посту урази на згадку про намір Авраама принести у жертву сина Ісаака.

Ід аль-фітр (тюркська назва – «ураза-байрам») – свято розговіння. Воно настає відразу після місячного посту урази.

З юдеями мусульман ріднить обрізання хлопчиків (але не новонароджених, а 7 – 10-річних), заборона їсти свинину, робити зображення бога і загалом зображувати живих істот, людину й тварин, щоб не давати приводу до ідолопоклонства.

Іслам приписує джіхад, священну війну проти іновірців. Протягом 8 місяців кожного року Коран приписує воювати з невірними, нищити їх, захоплювати їхнє майно. «О ви, що повірили! Воюйте з тими з невірних, котрі близькі до вас, і нехай вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що Аллах – з богобоязними!» (Коран, сура 9, аят 124).

Іслам зберіг культ Кааби – чотирикутного кам’яного будинку в Мецці, де знаходиться «Чорний камінь». Мусульмани вірять, що це скам’янілий ангел-охоронець, вигнаний разом із Адамом із раю. В день суду ангел оживе й розповість Аллахові про тих, хто ревно виконував свої обов’язки. Під час молитви мусульмани зобов’язані звертатися обличчям до Кааби (до «кибли»). Цей напрям позначається в кожній мечеті. Під час щорічної прощі до Мекки (хаджу) мусульмани намагаються сім разів обійти довкола Кааби, торкнутися «Чорного каменю».


За переданням, Мухаммед не записував свої проповіді. Деякі повчання записали його учні на пальмових листках, пергаменті, кістках. Потім вони без плану й систематизації були зібрані й переписані в одну книгу. Перші спроби зібрати докупи всі вислови Мухаммеда було здійснено за першого халіфа Абу-Бекра (632-634 рр.). За халіфа Османа створено спеціяльну комісію, котра уклала Коран як збірку релігійно-житейських правил, обов’язкових для мусульман. Всі інші збірки повчань Мухаммеда, не схвалені халіфом, було зібрано й спалено.

Коран поділено на 114 розділів (сур), кожен з яких складається зі стихів (аятів). Коран зберігається в домах мусульман як священна реліквія, з його читання починаються всі урочисті події. Іслам навчає, що Коран накреслено в небі й послано пророкові Мухаммеду «мовою арабською, ясною» (Коран, сура 26, аят 195). Мусульманські богослови додають, що Аллах навчив арабської мови Адама, а за ним – посланців і пророків (расуль і набі). Але мова, яка подана була їм Аллахом, ще не була такою досконалою, як мова Корану.

В ніч на 27 день місяця рамадан відзначається свято лейлят аль-кадр, ніч чування. Стверджується, що в цю ніч Коран з-під престолу Аллаха був перенесений архангелом Гавриїлом (Джебраїлом) на найближче до землі небо й звідти протягом 23 років передавався Мухаммедові.

В країнах ісламу прийняте своє літочислення: хіджра. Його початком вважається переселення («хіджра» – по-арабському «переселення, кочівля») Мухаммеда і перших мусульман із Мекки до Медини 622 р. За арабським літочисленням, хіджра починається в перший день першого місяця мухаррама місячного року, що відповідає 16 липня 622 року.

Нове літочислення було запроваджене при халіфі Омарі, за пропозицією Алі. Слід сказати, що до ісламської ери араби використовували сонячний календар.

Мухаммед у десятому році хіджри запровадив у вжиток місячний рік без вставних днів, що складається з 354 доби, з числом днів у місяці від 29 до 30-ти. Рік налічує 354 або 355 (високосний) днів, що поділяються на 12 місяців. Днем молитви (але, як стверджують мусульмани, не відпочинку і не свята) і вихідним днем у мусульманських країнах є п’ятниця.

10 лютого 2005 р. почнеться 1426 рік хіджри.

4. Виникнення Халіфату

За життя Мухаммед поєднував і духовну (імамат), і світську (емірат) владу. По смерті Мухаммеда формується теократична держава – Халіфат. Її очолюють «заступники пророка» – халіфи. Протягом одного сторіччя Халіфат заволодів Сирією, Палестиною, Єгиптом та іншими східними провінціями Римської імперії, підпорядкував Іран, вторгнувся до Північної Африки, Закавказзя, Середньої Азії.

Мухаммед не залишив спадкоємців чоловічої статі. Його сини померли в ранньому віці, а прийомний син Зайд ібн Харис був убитий у битві при Муті. Під час своєї останньої хвороби Мухаммед доручив Абу Бекру представляти його на загальній молитві. Саме в тім, щоб бути представником посланника Аллаха - халіфат расуль Аллах, - побачив Абу Бекр свою місію.

Призначення Абу Бекра халіфом (букв. «той, що йде по стопах пророка») було зроблено за допомогою виборів і узаконено присягою, принесеною мусульманами шляхом рукостискань, при чому присутні могли принести присягу і за родичів, що були відсутні.

Особливо шануються мусульманами перші чотири халіфи – Абу Бекр, Омар, Осман і Алі. Їх називають «праведними».

Абу-Бекр (632-634 рр.) зумів розгромати опозицію серед арабських племен і підкорив усю Аравію, об’єднавши її спільністю віри.

Його наступник Омар (634-644 рр.) здійснив наступ на Візантію, Іран та Єгипет. 634-640 рр. Халіфат підкорив Палестину, Сирію, Верхню Месопотамію. Омар 636 р. розгромив візантійську армію Іраклія на річці Ярмук. У наступні два роки араби завоювали Єрусалим і Антіохію.

До цього часу місце колишнього Єрусалимського храму на північному сході пагорбу навпроти Оливної гори не було забудоване. Коли мусульмани 638 р. зайняли Єрусалим, халіф Омар наказав встановити на цьому місці тимчасову мечеть. Її опис зберігся в паломницьких записах єпископа Аркульфа (бл. 680 р.):

“На цім славнім місці, де колись підносилася велична святиня, поблизу східного муру, сарацини збудували чотирикутний дім молитви. Він зведений з простих дощок та міцних балок на рештках вежі. Вони там ревно збираються, а той будинок, як говорять, може вмістити близько трьох тисяч чоловік”.

Мусульмани шанують майданчик Єрусалимського храму, бо вважають, що саме сюди прибув пророк з Мекки для знесення на небо (мірадж). Цю подію вшановують у свято мавлюд (27 раджаба). Мухаммед нібито підносився на небо разом зі скелею, і архангел Гавриїл, котрий супроводив пророка, мусив притримати скелю рукою. Сліди руки мусульмани шукають на шанованій ними скелі.

Між 687 та 691 рр. на наказ халіфа Адд аль-Маліка з династії Омеядів було збудовано величну мечеть – Храм Скелі, що вмістила в себе згадану скелю вознесіння. Її неправильно називають ще мечеттю Омара, хоча мечеть Омара насправді існувала на цьому місці раніше.

За наступного халіфа, аль-Валіда, 705-715 рр. збудовано на південнім боці майданчика мечеть Аль-Акса. Присутність пророка на цьому майданчику робить його (“Всечесне Подвір’я” – “Аль-Гарам аш-Шаріф”) – третьою за значенням святинею ісламу, що йде слідом за Меккою та Мединою.

Єгипет визнав владу халіфів майже без опору. 642 р. східні провінції Візантії були втрачені. Завоювання арабам полегшило те, що Римська імперія та Персія щойно закінчили тривалу й виснажливу війну (602-628 рр.).

Перемоги мусульман пояснювалися релігійним підйомом, фанатичним прагненням до здобуття обіцяних пророком райських блаженств. Завойовники всіляко підкреслювали привілейоване становище мусульман. Іновірці не мали права навертати мусульманина в свою віру, носити такий самий одяг, як мусульмани, будувати споруди, вищі за мусульманські, вголос читати своє Святе Письмо, здійснювати урочисті похорони, носити зброю, їздити верхи. На іновірців накладалися спеціяльні податки: поземельний (харадж) і подушний (джіз’я).

Халіфа Омара було вбито при виході з мечеті 644 р.

Третій з наступників Мухаммеда – халіф Осман (644-656 рр.). Він репрезентував багаті аристократичні кола й викликав масове невдоволення своєю захланністю. Зрештою Осман був убитий змовниками у своєму палаці.

Його місце зайняв Алі (656-661 рр.), двоюрідний брат і зять Мухаммеда, одружений на доньці пророка Фатимі. Але його права на престол заперечив намісник Сирії Муавія, котрого підтримала вдова Мухаммеда Айша. Муавію підтримали також інші претенденти на престол. Серед противників Алі сформувалася секта хариджитів, котрі вимагали виборности халіфів на підставі їхніх особистих якостей – побожности, праведности, розуму, хоробрости. Вони висували аскетичні вимоги до особистого життя, сумнів у вірі засуджували як відступництво. Один із фанатиків-хариджитів убив Алі 661 р.

Наступником Алі став Муавія, який 661 р. переніс центр Халіфату в Сирію, до Дамаску. Муавія заснував династію Омейядів (661-750 рр.). Столиця Халіфату пробула в Медині не більше трьох десятиріч.


5. Сунніти та шиїти

Прихильники халіфа Алі, що об’єдналися довкола нього, називали себе «шиа» (угруповання, партія, фракція). Вони звеличували Алі й доводили, що тільки його нащадки, як онуки самого Мухаммеда, сини Фатіми, мають право на звання халіфа. До 112 сур Корану шиїти додали ще одну, «Два світила», де одним світилом визнавався Мухаммед, а другим – Алі. Династію Омеядів вони звинувачували у відступництві від Корану й безбожництві.

В цей час відбувається фіксація й накопичення переказів Сунни (по-арабському «сунна» – звичай, спосіб дій, поведінка) про поведінку Мухаммеда і його вислови. Шиїти заявляють, що Сунна перекручує вчення Мухаммеда й формують на противагу їй своє передання – Ахбар.

Сини Алі, Хасан і Хусейн, визнані шиїтами за імамів, спробували відвоювати собі владу халіфа. Хусейн 680 р. виступив на чолі невеликого загону з Мекки до Іраку, щоб там створити базу для дальшої боротьби за владу. Дорогою, в Кербелі, його наздогнали загони Омеядів. Хусейн і його воїни були вбиті.

Шиїти оголосили Хусейна мучеником за віру. В пам’ять загибелі Хусейна встановлено день скорботи – Ашура, 10 дня місяця мухаррем. Тюрки називають його «Шахсей-Вахсей» (від слів «шах Хусейн, вах Хусейн»). В цей день вірні шиїти бичують себе, завдають поранень, каліцтв. Вулицями йдуть процесії з голосіннями за загиблим імамом.

Шиїти вшановують династію дванадцятьох імамів, вважаючи узурпаторами суннітських халіфів. Вони вірять у появу «прихованого імама», зниклого в 12-річному віці Мухаммеда абуль Касима, котрий з’явиться, щоб встановити царство справедливости. Шиїти здійснюють прощі до могили халіфа Алі в Неджефі, до могили Хусейна в Кербелі, а також до могили імама Рези в Мешхеді.

Шиїзм поширився в Ірані, Йемені, Південному Іраку, а також в Азербайджані, подекуди – в Афганістані, Пакистані й Індії.

Близько 760 р. шиїтський шостий імам позбавив свого старшого сина Ісмаїла права успадкувати імамат. Прибічники Ісмаїла заперечили законність цього рішення, мотивованого схильністю Ісмаїла до вживання алкоголю. Після того, як Ісмаїл помер, поширилася чутка, що він переховується і в потрібний час явить себе світові.

Прихильники Ісмаїла – ісмаїліти – створили законспіровану ієрархічну мережу з сімома ступенями посвяти, розробили вчення про втілення Бога в пророків, з яких сьомий і останній – Ісмаїл. В межах ісмаїлітського руху виникли секти друзів, ассасінів. Ісмаїліти поширені на Памірі, в Індії, Сирії, Східній Африці.

Переважна більшість мусульман визнає канонічність Сунни й належить до панівної течії – суннізму.

6. Дамаський халіфат

Дамаський халіфат, очолюваний династією Омеядів, за час свого існування (661-750 рр.) зі своєрідної теократичної республіки перетворився на спадкоємну східну деспотичну монархію.

Халіфи жили у величезній розкоші. В адміністрації повсюдно було запроваджено арабську мову. Було створено Сунну, що містила вислови Мухаммеда, записані його учнями й послідовниками, та додатки до Корану. Формується шаріят – кодекс мусульманського права, в основу якого покладено Коран і сунну.

Дамаський халіфат завоював узбережжжя Північної Африки, а також Піренейський півострів. Через слабкість Римської імперії далека християнська Африка стала жертвою арабських зайововників, яким допомагали деякі племена берберів. 698 р. араби зайняли Карфаген, а до 707 р. всю Північну Африку.

Середземне море протягом IX-X ст. контролювалося мусульманами. 649 р. вони зайняли Кіпр, 654 р. Родос, 652 р. напали на Сіцілію.

Халіфи Дамаска підкорили стільки народів, що в халіфаті самі араби перетворилися на панівну меншість. До того ж, усім скореним рекомендувалося приймати іслам, щоб не платити важкий податок “харадж”, а тому кількість удаваних мусульман значно розрослася.

Двічі, 669 і 680 рр., здійснювалися походи на Константинополь. 717-718 рр. втретє Константинополь було обложено й облога утримувалася цілий рік.

У VIII столітті Грузія зазнала страшного спустошення з боку арабів на чолі з халіфом Мерваном І. Володарі східної Імеретії аргветські князі Давид і Константин мужньо зустріли передові загони Мурвана й одержали були над ними перемогу. Але Мерван І 740 р. спрямував на них усі свої сили і після битви відважні князі були взяті в полон, де після жорстоких катувань були кинуті зі скелі в річку Ріон. Князі Давид і Константин канонізовані Грузинською Церквою (пам’ять 2 жовтня).

Секта хариджитів спробувала підійняти повстання проти халіфів. Останній з династії Омеядів, Мерван ІІ (744-750 рр.), витративши величезні військові сили, зумів придушити повстання в Месопотамії та Аравії. Але він не зумів здолати іншого повстання, що відбувалося під гаслом зведення на престол родичів пророка Мухаммеда – потомків його дядька Аббаса, Аббасидів. Повстанці зайняли Куфу, проголосили Абу-л-Аббаса халіфом. Мерван ІІ загинув. Всіх представників династії Омеядів запросили на учту й убили. Кістки померлих халіфів з цієї династії викопали з могил, спалили й попіл розвіяли за вітром.

7. Багдадський халіфат

750 р. халіфом став Абу-л-Аббас (750-754 рр.), що претендував на спорідненість з Мухаммедом. Він здобув лиху славу, ввійшовши в історію під іменем «Аль-Саффах» (кровопивець).

Аббасиди не могли почувати себе спокійно в старій столиці. Столицю халіфату вони перенесли до нового міста – Багдаду, побудованого 762 р. серед зрошуваних земель неподалік від старої резиденції іранських шахів – Ктесифону. Це сталося за другого халіфа з династії Аббасидів – Мансура (754-775). Багдад дістав згодом багато назв: «Місто Мансура», «Місто благоденства» й інші. У центрі його знаходилися резиденція халіфа і головна мечеть, а потім колами від центру розташовувалися торгові ряди, житлові квартали та інші міські споруди. Усі вони знаходилися між стіною, що захищала резиденцію халіфа, і зовнішнім муром міста. Перед могутніми міськими мурами, що заввишки сягали двадцяти метрів, був виритий глибокий і широкий рів. Усередину міста вели четверо брам, повторених у внутрішній стіні, і кожна пара таких брам з’єднувалася закритою галереєю зі склепіннями.

Але незабаром межі міста виявилися тісними не тільки для торговців і жителів, але і для халіфа. Базари розрослися і зайняли приміський район Карху, а халіф згодом вибудував собі новий палац на березі Тигру. У Багдаді сходилися торгові шляхи з усього світла. Наприкінці VIII століття місто переступило з західного берега Тигру на східний, де був побудований новий район Русафа. Три понтонних мости з’єднували ці частини столиці. До середини IX століття Багдад, займаючи площу в чотири тисячі гектарів, перевершував своїми розмірами і Константинополь (1400 га), і Рим (1366 га). Місто одержало ще одну назву: «Дар ас-Селям» - «Обитель миру».

Позначається перський вплив: встановлюється інститут великих везирів, перших міністрів халіфа, за перським зразком складаються земельні кадастри, запроваджується адміністративний поділ на провінції на чолі з емірами. Посада великого везіра зазвичай заступалася персами. Халіф утримував величезне постійне військо – до 160.000 чол. Багдад Аббасидів мав численні палаци й сади. Його оточувало подвійне коло стін. Тут зосереджувався потужний центр ремесел і торгівлі.

При дворі халіфа служило десять тисяч чоловік. Халіф аль-Мутадид, наприклад, підрахував, що на найнеобхідніші витрати по утримуванню двору і гвардії йому необхідно сім тисяч динарів щодня. Гарнізон Багдада нараховував тридцять тисяч чоловік. За порядком у столиці стежило дев’ять тисяч кінних і піших поліцейських. Крім того, державне утримування одержували нащадки Мухаммеда, Алі, сподвижників Мухаммеда, Аббаса ібн Абд Мутталіба, міністри, чиновники, почет головного візира. Можна сказати, что не менш чверті населення столичних міст було пов’язано з розташуванням у цих містах резиденцій високопоставлених осіб. Але головним центром життя мусульманського міста були базари. За відомостями історика Ібн Асакира, у Дамаску нараховувалося сорок базарів. Торгівля тканинами вважалася найбільш гідним для благочестивої людини заняттям. Торговцем тканинами був навіть Абу Ханіфа, засновник одного з мазхабів фікха, найбільший теоретик мусульманського права.

Особливо уславився халіф Гарун-ар-Рашид (786-809 рр.), котрий підтримував стосунки з Карлом Великим.

Наймані вояки, значна частина яких походила з тюркських та інших неарабських народів, здобували щораз більшу силу при дворі. На початку Х ст. головнокомандувач війська дістає посаду й становище еміра над емірами (емір аль-умар), фактично приймаючи на себе керівництво державними справами.

Еміри окремих областей розширюють свої повноваження, зводячи залежність від халіфа до обов’язку подання грошових внесків до скарбниці. Самостійність областей зростає. Еміри починають керувати ними самостійно, стаючи султанами суверенних держав.

Наприкінці VIII – протягом IX ст. від Багдадського халіфату відпали Марокко, Туніс, потім Єгипет. У Марокко потомки Алі (Ідрисиди) протиставили себе панівному суннізму. У Єгипті потомки Мухаммедової доньки Фатими, Фатиміди (973-1171 рр.), проголосили 969 р. самостійний Каїрський халіфат, що підтримував шиїтів. Він поширив свою владу на Єгипет і Сирію. Протягом IX-X ст. відокремилися Іран, Хорезм зі столицею в Бухарі. 945 р. гірські племена з південного узбережжя Каспійського моря захопили Багдад і залишили за Аббасидами суто духовні функції.

8. Арабський халіфат в Іспанії

У 711 р. араби вторгнулися до Іспанії, де доти панували вестґоти. Араби, яких тут називали «маврами», зайняли більшу частину володінь вестґотів і дали Іспанії нову назву – Аль-Андалуз («земля вандалів») або Андалузія. Арабське володарювання тривало з 711 до 1492 р. Мусульмани ставилися до християн та юдеїв досить толерантно, не намагалися навертати їх на іслам. Але, не бажаючи підкоритися ворогові, вестґотські воїни відступили в гори Астурії. Перша перемога була здобута при Ковадонґу 722 р.

Ця символічна перемога знаменувала початок Реконкісти – відвоювання Іспанії християнами. В Астурії утворюється християнське королівство. Згодом, за короля Альфонса І Католика (739-757), астурійці зайняли Галісію на заході й Кантабрію на сході. Столиця була перенесена до Ов`єдо, а 914 р. – до Леону. Астурійці вважали себе спадкоємцями вестґотів. Налагоджується їхній союз із басками.

Араби перейшли Піренеї, знищили Бордо й дійшли до Пуатьє. Там 732 р. стався бій із армією на чолі з Карлом Мартеллом (Молотом), важко озброєними солдатами в шоломах, із мечами та щитами. Араби відступили. За Карла Великого у VIII ст. виникла буферна зона між мусульманським та християнським світом – «Іспанська марка».

Один з Омеядів, Абд ар-Рахман І (756-788 рр.), врятувався від смерти під час винищення його династії Аббасидами. Він втік до Іспанії і там у Кордові 756 р. створив емірат, незалежний від Дамаського халіфату.

Кордовський емірат 929 р. був проголошений халіфатом. Омеяди керували ним до 1031 р. Мусульманами було захоплено міста Севілію, Кордову, Толедо, до 90% загальної території Іспанії. Кордова, Валенсія, Севілья перетворюються на великі торговельні центри, багатолюдні міста. Кордова стала найбільшим містом Західної Європи. Її населення перевищувало 300 тис. чол.  Було збудовано понад 800 мечетів.

В Андалузії активно розвивається наука, виникають престижні школи, великі бібліотеки. Деякі християни, зберігаючи віру, приймають арабську мову та культуру (мозараби). У міській бібліотеці Кордови налічувалося понад 250 тис. томів. Уперше в Європу було завезено зібрані арабами під час завоювання елліністичного Сходу твори Арістотеля, Евкліда, Гіппократа, Платона, Птолемея. Їхні твори перекладалися й коментувалися такими арабськими філософами, як Авіценна й Аверроес.

Чимало християн, не приймаючи ісламу, опиняються під впливом арабської культури. Вельми численними й шанованими були поети. Вірші писалися на кастильському й галісійському діялектах, гебрейською мовою, але найчастіше по-арабському. У ІХ ст. єпископ Кордови Альваро скаржився в одній із своїх проповідей:

“Багато хто з моїх одновірців читає вірші й чарівні казки арабів, вивчає твори ісламських філософів і богословів не для того, щоб заперечувати їх, але щоб навчитися самим висловлюватися по-арабському правильніше й елегантніше. Хто з них вивчає Євангеліє, пророків і апостолів? Гай-гай! Усі здібні молоді християни знають тільки мову й літературу арабів, читають і ревно вивчають арабські книги... Якщо хтось заговорить про християнські книги, вони з презирством відповідають, що ці книжки не заслуговують жодної уваги. Лихо нам! Християни забули свою власну мову й ледве чи можна знайти хоча б одного на тисячу, хто був би здатний написати товаришеві пристойного поздоровчого листа по-латині. Натомість є безліч тих, хто висловлюється вельми елегантно по-арабському й пише вірші з більшою красою й вишуканістю, ніж самі араби”.

Халіф аль-Мансур здійснює напади на християнські королівства – Астурію, Леон, Наварру, Араґон і Каталонію. Було захоплено й спалено Барселону, а її населення виведено в рабство. Зруйновано славетний собор у Сантьяго-де-Компостела. Дзвони й двері з нього було перенесено до Кордови й використано для світильників і стелі мечеті.

Боротьба за звільнення країни (реконкіста) тривала 750 років. Християни організовувалися й озброювалися в горах. Поволі постають на півночі країни осередки опору в Наваррі, Араґоні, Галісії. Уславився як народний герой Родріґо Діас де Бівар з Бурґоса, котрого називали Сід Кампеадор. Його подвиги оспівуються в «Пісні про мого Пана» («Cantar de Mio Cid») – поемі кастильською мовою.

Коли Санчо III Великий став королем наварським (1000-1035), він об`єднав під своєю владою Арагон і Кастилію. У 1085 р. вдалося повернути Толедо – історичну столицю Іспанії.

У 1139 р. знатний воїн та шукач пригод Афонсо Генрікес заснував незалежну християнську державу, яка перетворилася на королівство Португалія.

1212 р. християнське військо завдало поразки Кордовському халіфатові при Лас-Навас-де Толоза. У ХІІІ ст. папа римський Інокентій ІІІ закликав до хрестового походу за визволення Іспанії. Король Фердинанд III Святий об`єднав Кастилію та Леон. Кордова здалася війську Фердинанда III в 1235 р., а Валенсія - в 1238 р. Після цього ісламська держава зберегалася тільки в районі Ґранади (Ґранадський емірат) до 1492 р.

В IX ст. арабські пірати підкорили Сіцілію, Корсику, Сардинію, захопили кілька островів на Французькій Рів’єрі. 846 р. було пограбовано собор святого Петра в Римі. Морські подорожі стали небезпечними. Тероризоване населення південних областей Франкської імперії втікало в укріплені городища на пагорбах, монастирі й церкви були поруйновані.

Comments