22. Епоха Каролінґів

1.Франкські майордоми та Папська держава

В VII ст. реальна влада в королівстві франків переходить до головного королівського управителя – майордома двору. Буквально «майордом» означає «старший у домі», тобто в палаці. За перших Меровінґів майордомом називався королівський маршалок двору (дворецький). З середини VII ст. династія Меровінґів зберігає лише зовнішні ознаки влади – титул короля, рештки королівського земельного фонду. Цей період здобув у сучасників назву «ледачих королів».

У трьох частинах Франкської держави виділилися три аристократичні родини, що прибрали до своїх рук усю владу. Після перемоги над суперниками в 687 р. майордом Пипін ІІ Геристальський здобув владу над усім королівством. Його могутність спиралася на великі земельні володіння й на близьку спорідненість із впливовими аристократичними сім’ями в північній Ґаллії. За іменем найславнішого її представника Карла Великого (768-814 рр.) потомків Пипіна Геристальського називають Каролінґами.

На цей час королівство практично розпалося на незалежні герцоґства. Племена алеманів, фризів, саксів, баварців, що жили за Рейном, також вийшли з-під влади франків. На південному сході наростала небезпека арабського завоювання.

Син Пипіна Геристальського Карл Мартелл («Молот», 715-741 рр.) розбив аристократичну опозицію, повернув під владу франків зарейнські племена. Він удосконалив військо, приділивши особливу увагу добре озброєній кінноті.

У цей час арабське військо з Іспанії вирушило на завоювання Ґаллії. Воно спустошило південний захід Франції й прямувало старою римською дорогою до Парижу. 732 р. відбулася битва під Пуатьє – одна з найбільших і найвідповідальніших в історії Європи. Вона тривала три дні. Арабський полководець Абдеррахман був убитий і його військо відступило вночі, залишивши франкам обоз. За цю перемогу Карл Мартелл дістав прізвисько «Молот». Араби були витіснені до Піренеїв. Коли за п’ять років араби знов рушили на Ґаллію, Карл Мартелл знов розбив їхнє військо.

Майордом Пипін ІІІ Короткий (741-768 рр.) спершу поділяв свою посаду з братом Карломаном, який врешті зрікся посади майордома й постригся в ченці 747 р. Пипін був вихований у монастирі св. Дениса (Сен-Дені) на північ від Парижа. Особисто побожний, він прихильно поставився до ідеї духовної та інтелектуальної реформи клиру. Було відновлено практику помісних соборів. Між 742 і 747 роками пройшло чотири собори, на трьох з яких архиєпископ Майнцу Боніфацій головував як леґат папи. На них було започатковано рух, який призвів до перебудови франкської Церкви і прискорення її «романізації».

На той час розладналися традиційні механізми нагляду, зникла мережа архиєпископств, які об’єднували навколо себе провінційних єпископів. Деякі єпископи купували собі посади, інші брали дружин або розпусничали, збагачували своїх родичів коштом церковної власности, носили зброю, проливали кров. Сільські священики погано знали латину або й зовсім нею не володіли, не вміли проповідувати, декотрі поклонялися ґерманським ідолам.

Собори відновили стародавнє римське канонічне право, заборонили священнослужителям носити зброю, проливати кров, мати подружні зносини, полювати та вбиратися в світський одяг. Ченці мали жити за уставом прп. Венедикта. Було засуджено ідолопоклонство та чародійство. Впорядковується канонічне життя церковної спільноти, передбачаються щорічні архиєрейські собори, реґулярні зустрічі єпископа з парохами, покора парохів єпископам. В усіх випадках, коли виникали сумніви в питаннях віри, канонічного права, літургійної практики, слід було звертатися до папи.

Рим тоді ще належав до візантійської території, був форпостом Імперії, діставав підкріплення з християн-біженців від арабської експансії. Між 687 і 751 рр. одинадцять з тринадцяти пап були грецькомовними уродженцями Сіцілії або Сходу. Вони вважали себе лояльними підданцями Імперії. Стосунки з Константинополем погіршило іконоборництво. Але військова загроза від ланґобардів змушувала шукати підтримки в імператорів.

Пипін Короткий спершу мав титул майордома. Королі династії Меровінґів змінювали один одного, не беручи ніякої участи в управлінні державою. Зрештою Пипін організував переворот і 751 р. в Суассоні був проголошений франкським королем. Архиєпископ Боніфацій помазав його на царство. Папа Захарій 749 р. надав Пипіну визнання королівських прав. Папа Стефан II 754 р. особисто прибув до Ґаллії та помазав на царство Пипіна і його синів Карла (768-814 рр.) та Карломана (768-771 рр.).

На знак вдячности король Пипін 755-756 рр. здійснив два походи в Італію проти ланґобардів, які загрожували Папській області. Пипін зайняв Равеннський екзархат і Римську область, котру Імперія вважала своєю власністю, та передав їх як дарунок папському престолові. «Дарунок Пипіна» започаткував Папську державу, що проіснувала до 1870 р.

2. Карл Великий (768-814 рр.)

Син Пипіна Короткого Карл Великий (768-814 рр.) був великим полководцем і завойовником. Він значно розширив територію королівства франків. Війна з ланґобардами 773-774 рр. поклала край їхньому пануванню в Італії. Було зайнято столицю ланґобардів Павію, скинено короля ланґобардів Дезидерія. Ланґобардія позбулася незалежности й була приєднана до Франкського королівства.

778 р. відбувся похід проти арабів за Піренеї. Похід був невдалий, і на зворотній дорозі в Піренеях загоном басків було знищено ар’єргард франків. Серед загиблих був граф Роланд. На його честь пізніше складено «Пісню про Роланда».

Понад тридцять років (772-804 рр.) тривала війна проти саксів, які займали велику територію від Рейну до Ельби. Сакси були найбільшим після франків ґерманським народом. Вони поділялися на численні роди й племена, що ворогували між собою. Сакси лишилася останніми з ґерманців поганами. 777 р. Карл прийняв присягу вірности від більшости сакських вождів і наказав їм прийняти християнство. Але опір поганських вірувань довелося ще довго долати. Відбулося кілька великих повстань саксів.

Карл Великий був вельми побожною людиною. «Поки дозволяло йому здоров’я, він мав звичай ходити до церкви, ретельно відбуваючи всі відправи, слухав також Службу Божу, а вночі по кілька годин молився. Він пильно дбав про те, щоб усі церковні богослужіння відбувалися з якомога більшою урочистістю. Він часто остерігав церковних сторожів пильнувати, аби нічого нечестивого чи брудного не заносилося до храму й не могло там перебувати. Він дарував церкві стільки священного посуду, виготовленого зі срібла та золота, і стільки пишного облачення, що під час відправлення Служби Божої навіть ті, хто мав відчиняти та зачиняти двері, тобто найнижчі серед церковного стану, мали змогу міняти своє буденне вбрання на розкішні ризи. Він ретельно стежив за правильністю співу та читання в церкві. Бо він був добре обізнаний і в тому, і в тому, хоча ніколи сам особисто не читав на людях, а співав лише дуже тихо і разом з усією паствою», – пише літописець Карла Великого Ейнгард.

Карл чотири рази приїздив до Риму й відвідував гробницю святого Петра. «Він опікувався церквою святого апостола Петра більше, ніж іншими святими та шанованими місцями в Римі. Він збагатив її скарбницю великою сумою в золотих та срібних монетах і в коштовному камінні. Він надсилав безліч дарунків папам. Він вважав, що немає важливішої мети для його королівства, ніж сприяти процвітанню міста Риму та утвердженню його стародавньої величі, й не шкодував задля цього ані праці, ані зусиль, будучи переконаним, що саме він має дбати і не тільки про безпеку та захист церкви святого Петра, а й про те, щоб прикрашати та збагачувати її від свого статку понад усі інші церкви» (Ейнгард).

На Різдво 800 р. папа Лев III увінчав його імператорською короною. Карл був проголошений «імператором римлян». Його держава називалася Римською імперією (з ХІІІ ст. – Священною Римською імперією, а з XV ст. – Священною Римською імперією німецької нації). Державною мовою була латинська. Використовувалися римські назви адміністративних посад.

Карл Великий дбає про запровадження канонічного права. Папа Адріян I 774 р. надіслав йому канонічний збірник «Dionysio-Handriana», укладений за леґендою близько 500 р. ченцем Діонісієм, а доопрацьований папою Адріяном. Найвпливовішим збірником канонічного права стають сфальшовані псевдо-Ісидорові Декреталії, укладені близько 850 р. та приписувані купцеві Ісидорові. Автентичні матеріяли тут перепліталися з підробленими посланнями пап, що жили до IV ст. Вивчення канонічного права перетворюється на важливу богословську діяльність.

На Соборі 789 р. Карл Великий оголошує «Admonitio generalis» (Загальне напучення), складене на основі «Dionysio-Handriana». Вимагається відновити ієрархічний контроль над Церквою, визначається особливий статус клиру, організованого на засадах самоуправління. Духівництво визнане непідсудним звичайному суду, йому заборонено виконувати грубу фізичну роботу, ходити до корчми, робити вчинки, здатні підірвати престиж Церкви. Ставляться чіткі вимоги іспиту кандидатів до свячень, освіти й морального рівня священства. Запроваджується обов’язкова проповідь за певними взірцями. Десь 786-787 р. папа Адріян надіслав Карлові Великому григоріянський молитвослов з виправленнями та доповненнями з метою пристосування до франкських потреб. «Admonitio generalis» вимагає стежити за однозгідністю літургійних служб із римським зразком. Всі ченці та черниці мали жити за уставом прп.Венедикта.

 «Admonitio generalis» визначало просвітительську місію Церкви: «Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та [латинської] граматики». Монастирські школи зайняли провідне місце. Основою навчального процесу стає навчання правил рецитації молитовних та богослужбових текстів, а також уставу Святої Літургії.

Після смерти Карла Великого його державу успадкував єдиний син Людовік (778-840 рр.). Але вже 840 р. зі смертю Людовіка починається громадянська війна, котра зруйнувала політичну єдність і сприяла зубожінню суспільства. Вона доповнюється чужоземними набігами. З 820 р. на середземноморське узбережжя нападають арабські пірати, які підкорили острови Сіцілію, Сардинію, Корсику. Між 895 та 955 рр. далекі набіги на східні землі Франкського королівства здійснювали мадяри, азійський народ, що оселився на землях, звільнених після розгрому аварів. Коли мадяри осіли й почали обробляти землю, їхні набіги поступово припиняються.

3. Каролінґське відродження

За сто років правління династії Каролінґів (750-850 рр.) латинський Захід стабілізувався. Виникла цивілізація, що істотно відрізнялася від попередньої. Її названо «Першою Європою». Центром цієї цивілізації стають родючі рівнини, що тяглися від Південної Англії через Північну Францію на територію Ґерманії. Це було сільськогосподарське суспільство, де торгівля, міста, мануфактурне виробництво мало важили. Осердям було королівство франків. Пипін та його син Карл Великий за сорок років майже подвоїли територію своєї держави, підкоривши Саксонію, Баварію, королівство ланґобардів в Італії, Аквітанію, буферну зону в Північній Іспанії, Бретань. Переважна більшість західних християн опинилися в межах Франкської імперії, хоча королівства англосаксів, ірландців, вестґотів (північний захід Іспанії) лишалися незалежними. Існувала виразна культурна дистанція між ґерманською північчю та романським півднем. В багатьох місцях ґерманські вартості домінували в державному управлінні, у війську та в соціяльних структурах.

Після смерти останнього Каролінґа 911 р. на королівський престол зійшов франкський герцоґ Конрад І. Каролінґська держава розпалася на кілька великих реґіонів. Східне Франкське королівство (приблизно в межах сучасної Німеччини) очолив Генріх Птахолов (919-936 рр.), а по його смерти до 1002 р. – нащадки Генріха, що мали ім’я Оттонів. Оттонівська система відзначалася вмінням контролювати найвищі посади в Церкві. Чимало єпископів і абатів були будівничими, покровителями мистецтв, діяльними організаторами. Великі впорядковані монастирі засновували школи та книгозбірні.

Західне Франкське королівство було розташоване в межах сучасної Франції. Монарша влада там занепала, королі були значно слабшими за своїх ґрафів та герцоґів. Релігійне життя церковної спільноти узалежнювалося від влади світських правителів. Місцеві феодали ставили абатів, привласнювали церковне майно. Світські правителі за хабарі призначали духовних осіб.

В Італії точиться боротьба за впливи між місцевими аристократичними родинами та ґерманськими імператорами. Інтриґи, хабарництво, вуличне насильство, вбивства та чутки про отруєння формують похмуре суспільне тло папської влади в Римі. Від 850 до 1050 рр. середня тривалість перебування папи на престолі становила лише чотири роки. Протягом 900-963 рр. папський престол контролювала аристократична родина Феофілактів, призначаючи на нього своїх родичів та прибічників, серед них 16-річного хлопця, Іоана XII (955-964 рр.). Керівництво Західною Церквою на всіх рівнях здійснювали люди світські.

 

Comments