24. Хрещення слов’ян

1. Початок євангелізації слов’янських племен

Вже в I-II ст. християнство поширюється в Причорномор’ї. Першу місію на цім терені леґенди приписують св. ап. Андрієві, який проповідував у Боспорській державі й у Херсонесі та загинув мученицькою смертю в м.Патри. Вже в «Повісті временних літ» є твердження про апостольську проповідь Андрія поміж слов’янами в Україні та його перебування в Росії (Новгородська земля). Там же згадується про діяльність св. ап. Павла в Панонії та Моравії, де жили слов’яни. Близько 88 р. до Херсонесу (Корсуня) був засланий св. Климент, папа римський.

Християнські осередки існували в грецько-римських колоніях в Ольвії, Херсонесі, Тірасі (тепер Білгород-Дністровський у гирлі Дністра), в Боспорському царстві, на Балканах. В часи імператора Траяна (101-106 рр.) створюється римська провінція Дакія. Про поширення християнства серед варварських народів Причорномор’я (а відтак і слов’ян) пише Тертуліян у «Liber adversus Judeos». Християнство стало державною релігією в Боспорському царстві за Торторсеса (277-308 рр.). Близько 325 р. воно перемагає в Херсонесі, який стає важливим місійним осередком. В VII-VIII ст. на північному Причорномор’ї були три автокефальні архиєпископства: у Корсуні, Боспорі, Нікопсисі.

Ґоти, з’явившись на півдні України близько 200 р., 214 р. напали на Дакію, 236 р. захопили Ольвію та суміжні землі. З походу до Кападокії 276 р. вони привели багато бранців-християн, через яких нова віра поширює свій вплив, особливо між остґотами, які поселилися в гирлі Дністра. Протягом 50 років на чолі держави остґотів стояв Ґерманарих (помер 375 р.). Держава тоді була багатоплемінною, включала і слов’янські племена. 325 р. вже існувала митрополія ґотів.

Наприкінці IV ст. поширюється проповідь Христова серед вестґотів при гирлі Дністра й на північ від нижнього Дунаю. 340-350 р. для ґотів висвячено єпископа Ульфіла (аріянина). Він переклав ґотською мовою Св. Євангеліє, богослужбові книги. Під його впливом навертається один з володарів – Фритиґерн. Свт. Іоан Золотоустий та історик Феодорит згадують про навернення на християнство племени місцевих поган.

Навала азійського племени гунів завдала важкого удару впливам християнства. 375 р. гуни прийшли в Причорномор’я. Досі вони жили на кордоні Китаю, потім перейшли через Середню Азію та «Каспійські ворота» – між Південним Уралом і Каспійським морем. Гуни завдали жорстокого удару остґотському союзові й перейшли в наступ на вестґотів. Останні – понад мільйон чоловік, з них 200.000 озброєних чоловіків – з дозволу імператора перейшли 376 р. Дунай і як федерати оселилися в області Мезія на терені теперішньої Болгарії. Пізніше вони дістали землі в Іллірії.

Вже близько 521 р. гунський володар Горда, який кочував неподалік від Боспору, приймає християнство. Він намагався навернути своє плем’я, але зазнав поразки й загинув. Наприкінці VII ст. гунське плем’я саварійців прийняло християнство офіційно.

В VI ст. візантійські автори досить часто вживають назву «слов’яни». Але відомості про слов’ян значно давніші. Вже Таціт, Пліній, Птолемей на раз згадують про венедів (або венетів), що жили на схід від ґерманців на південному березі Балтійського моря. В IV-VI ст. поряд із назвою венедів і слов’ян зустрічалися імена ґетів і антів. Склавінами й антами називає слов’ян історик Прокопій. Склавіни, на його погляд, жили вже на Дунаї, анти – на схід від Дністра. В кожному разі, в перші сторіччя по Р.Х. слов’яни займали просторі землі від узбережжя Балтійського моря, Ельби й Одера до Дунаю, Прип’яті й басейну Дніпра.

Устрій слов’янських племен змалювали Прокопій і Маврикій. Слов’яни жили численними племенами й родами. Роди складалися з великих родин. Згадується про родових старійшин, народне віче, князів, що мали дружинників, про часті війни. Слов’яни зображуються хоробрими, войовничими й водночас миролюбними, готовими встановити дружні стосунки з сусідами. Слов’янська гостинність стала у візантійців прозивною. Фізично сильні, витривалі, винахідливі на війні, слов’яни вдало використовують засідки, несподівано нападають на ворога. Вони обожнюють сили природи – небо, сонце, грім, блискавку. Бог неба у слов’ян називався Сварог, грому й блискавки – Перун. Водяники, русалки шанувалися як духи гір, дерев, води. Слов’яни поклоняються предкам (домовик, щур тощо).

Просування ґерманських племен на південь і захід почасти було наслідком тиску слов’ян – вважає ґотський історик Йордан. Частина слов’ян разом із ґерманцями брала участь у завоюванні Римської імперії. Просуваючись у VI-VII ст. на захід, слов’яни займали землі, що їх перед тим заселяли ґерманці.

Починаючи з III ст. слов’яни просуваються на Балкани. Спершу, можливо, як федерати ґотів, скіфів або гепідів, слов’яни заселили лівий берег Дунаю. Наприкінці V – на початку VI ст. вони успішно форсували Дунай, дійшли до Константинополя й міст Ілирії. Слов’янські племена розселилися на території Балкан, проникли до Альп і південної Австрії. На Балканах слов’яни асимілювалися з дако-фракійськими та епіро-ілирійськими племенами, багато запозичили з їхньої культури.

Після поділу Римської імперії префектура Ілирик увійшла до її західної частини. Однак вже 379 р. вона була передана східному імператорові Феодосію. У той же час римські архиєреї продовжували вважати її своєю канонічною територією. І тільки 732 р. імператор Лев ІІІ Ісавр наказав передати східний Ілирик під юрисдикцію Константинопольського патріярха.

2. Перші слов’янські держави

В VII ст. виникають перші слов’янські держави. Вже в 623-658 рр. у Центральній Європі існувала слов’янська держава на чолі з купцем Само. Ця держава повстала проти влади Аварського каганату, що існував у др. пол. VII наприкінці VIII ст., й успішно відбила напади франків. До її складу входили племена Чехії, Моравії, Словаччини, Сілезії, лужицькі серби, частина хорутан.

На півдні виникають Вельзитія, Склавінія, «Союз семи слов’янських племен». У др. пол. VII ст. «Союз» зазнав нападу орди кочовиків з районів Приазов’я, що належала до тюркської групи народів, – протоболгарів. Близько 679 р. протоболгари вторглися в Мезію. Вони розгромили візантійське військо, зайняли Добруджу, підкорили «Союз семи слов’янських племен», створивши тут Перше Болгарське царство. Верховним правителем став хан Аспарух. Столицею стало м. Пліска, пізніше – Преслава. 681 р. незалежність Болгарського царства визнала Візантія.

До складу Болгарського царства поступово включаються землі Північної Фракії, Середньої та Південної Македонії. Спершу християни переслідувалися як потенційні союзники Візантії. Але в ІХ ст. переслідування припиняються. Тюрки-протоболгари асимілюються слов’янами, приймаючи їхню мову. Навернення тюрків і слов’ян у християнську віру завершило формування єдиного народу – болгар.

Утворюються дрібні слов’янські князівства на узбережжі Адріятики, заснувуються міста Спліт, Задар, Дубровник.

Моравський князь Моймир (822-846 рр.) підкорив Нітранське князівство, приєднав Чехію, Словаччину, сербо-лужицькі землі та частину Панонії. Так виникла Великоморавська держава. Князь Великої Моравії Ростислав (846-870 рр.) невдовзі по сходженні на престол приймає християнство, але в протидії ґерманським князям укладає союз з Візантією. За князя Святополка (870-894 рр.) до Великоморавської держави ввійшли Сілезія, Краків, Мала Польща.

Чимало слов’ян служило у війську Візантійської імперії, там наверталися й по поверненні додому ставали благовісниками нової віри.

3. Piвноапостольні Кирило і Мефодій

Константин-Кирило (826-869 рр.) і Мефодій (820-885 рр.) народилися й провели дитинство в м. Солуні, столиці Македонії, населення якої складали греки й слов’яни. Батько Константина й Мефодія був солунським військовим старшиною – «друнгарієм під стратигом», – тобто підлягав найвищому військовому керівникові у візантійській табелі ранґів. Після смерти батька, коли Константинові виповнилося 14 років, один із придворних викликав Константина до Царгорода, до двору імператора Михаїла. Одним з учителів Константина був Фотій, майбутній патріярх. Константин вивчав граматику, діялектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, «Гомера й усі інші еллінські мистецтва». Він обрав собі місце патріяршого бібліотекаря. На рік Константин віддалився до самотнього монастиря, а потім повернувся й викладав філософію.

На початку 50-х рр. VIII ст. Константин вирушає в Болгарію на річку Брегальницю, де навертає багатьох болгарів. Чи не там він починає працювати над створенням слов’янської азбуки. Тоді ж Константин їде до Сирії, де бере участь у богословських диспутах із мусульманськими вченими. По поверненні він проводить кілька років у монастирі на горі Олімп разом із братом Мефодієм. Брат на той час залишив військову службу, на якій перебував змолоду, в т.ч. десять років керуючи областю в Болгарії, і жив у тихому монастирі.

На межі 60-х рр. VIII ст. відбувається третя місійна подорож св. Кирила: він їде до хозарів, тюркського народу, котрий на поч. VII ст. утворив державу в пониззі Волги. У VIII ст. хозари вже не були півкочовим диким народом, яким прийшли на межу Європи сто років тому. Вони побудували багатолюдні міста Саркел, Ітиль, винайшли дві системи письма, для чого було використано ориґінальне рунічне письмо та гебрейську абетку. Поганство хозари замінили на юдаїзм. Дорогою до хозарів Константин зупинився в Херсонесі (Корсуні), де вдосконалював знання гебрейської мови, вживаної освіченою хозарською аристократією. Тут він знайшов мощі сщмч. Климента, папи римського. Зустрівши людину, котра говорила руською мовою, Константин здивувався подібності цієї мови до поширеної в Солуні слов’янської говірки, вивчив її й почав говорити по-руському. Житіє рівноап. Кирила стверджує, що там же він виявив Євангеліє та Псалтир, «роусьскими писмены писано» (у двох списках з 23 – «роушкими»). До хозарського кагана Кирило пливе кораблем. Там він одержав перемогу в дискусії з юдеями й магометанами.

Мефодій, напевне, не брав участи в подорожі. Він, як свідчать деякі джерела, в цей час перебував у болгарського царя Бориса, готуючи його до хрещення. Патріярх запропонував Мефодієві сан архиєпископа. Але той знов віддалився від світського життя, обравши собі посаду настоятеля невеликого монастиря Поліхрон на азійському березі Мармурового моря неподалік від гори Олімп.

Наприкінці 862 р. до імператора прибули посли моравського князя Ростислава. Вони просили надіслати до Моравії місіонерів, здатних проповідувати зрозумілою для слов’ян мовою. Імператор Михаїл і патріярх Фотій з радістю прийняли запрошення й направили до Моравії Кирила Філософа та його брата Мефодія.

Для місійного служіння Кирило винаходить слов’янське письмо та за допомогою брата перекладає слов’янською мовою головні богослужбові книги – Євангеліє, Апостол (святкові) та Псалтир і окремі місця з богослужінь. «Тогда сложи письмены и началъ бесЁdu писати євангельскую», «Тутъ явилъ Богъ Философу славянскiя книги, и тотчасъ устроивъ письмена и бесЁду составивъ, поЁхалъ въ Моравiю». Дослідники вважають, що визначуваний житієм термін у кілька місяців є закоротким. Припускають, що Кирило мав почати працю над розробкою слов’янської абетки після першої ж, болгарської місії. Чорноризець Храбр наводить дату винайдення слов’янського письма – 855 р. Очевидно, це рік перебування в болгарів і початку праці. Але інші дослідники віддають перевагу датуванню винайдення абетки 863 роком, роком початку моравської місії.

Чорноризець Храбр у своєму «Сказанні про письмена» так зображує механізми винайдення нового письма:


Таким чином, здавна використовувалися якісь примітивні знаки рунічного типу для рахунку, ворожіння, позначення особистої та племінної власности, для календарних дат. Після прийняття християнства слов’яни почали використовувати добре їм відомі літери латинської або грецької абетки. Таке використання тривало протягом довгого часу. Але ті літери неточно передавали фонетику слов’янської мови. У грецькій мові не було спеціяльних літер для звуків [б], [ж], [з], [ц], [ч], [ш], [у]. Напевне, ці абетки поповнювалися спеціяльно винайденими літерами для позначення ориґінальних звуків і звукосполучень. Очевидно, таким чином були написані і виявлені Кирилом-Константином у Корсуні Євангеліє та Псалтир: грецькими літерами руською (тобто тогочасною українською) мовою. Знайомство з цим досвідом пояснює причини швидкого винайдення св. Кирилом слов’янської абетки.

Тим не менше, св. Кирило провів величезну філологічну працю. Адже книги, знайдені в Корсуні, писалися по-руському, переклади ж виконувалися мовою, наближеною до македонсько-болгарської. Крім того, стихійне пристосування грецької абетки до своєрідної слов’янської фонетики не могло досягти тієї повноти й систематичности, котрими відзначаються і кирилиця, і глаголиця. Допомогли ґрунтовна освіта Константина, знання ним грецької, латинської, гебрейської, арабської та слов’янської мов, досконале вивчення граматики.

Влітку 863 р. Константин і Мефодій після тривалої й важкої подорожі прибули до столиці Моравії Велеграду. Князь Ростислав прийняв їх з радістю, захоплено зустрівши слов’янську абетку й книги. За джерелами, що збереглися, князь цей був людиною обережною, мудрою, відважною та сміливою. Народ любив його. Все своє життя він боровся проти ґерманців за незалежність Моравії.

Солунські брати запроваджують у Велеграді й моравських селах богослужіння слов’янською мовою, навчають учнів слов’янської абетки й церковних служб слов’янською мовою. При цьому вони продовжують  перекладати церковні книги. Це викликає обурення зальцбурзького латинського єпископа, під юрисдикцію якого імператор Карл Великий віддав був Моравію. Латинське духівництво звинувачує Константина й Мефоді в єресі, стверджуючи, що тільки трьома мовами – грецькою, латинською та гебрейською – годиться відправляти богослужіння.

Наприкінці серпня 864 р. король Людовік Німецький у союзі з болгарами перейшов Дунай і обложив у фортеці князя Ростислава. Не маючи достатніх сил для опору, Ростислав був змушений прийняти запропоновані умови, визнавши себе васалом Людовіка. Це зміцнило позиції латинського духівництва. Учням Константина та Мефодія відмовляють у рукоположенні, чиняться перешкоди просвітницькій праці братів.

Константин і Мефодій у середині 866 р. вирушають з Велеграда, везучи з собою мощі сщмч. Климента, папи римського, котрі Константин завжди брав із собою. Брати заїхали до столиці Панонського Блатенського князівства. Князь Коцел, нерішуча, але чесна, освічена й миролюбна людина, вивчився слов’янської грамоти й відіслав із братами для навчання й рукоположення близько 50 учнів.

Далі брати прибули до Венеції. Місцеве духівництво зустріло їх недоброзичливо. Але туди ж надходить запрошення папи римського Миколая відвідати Рим. Попри те, що папа Миколай невдовзі помер, його наступник Адріян II, за свідченнями папського бібліотекаря Анастасія, зустрів Константина й Мефодія, які несли мощі сщмч. Климента, в урочистій процесії, за містом, супроводжуваний духівництвом і мирянами.

Богослужіння слов’янською мовою й літургійні книги приймаються під папську опіку. Книги кладуться в одній з римських церков і за ними правиться Свята Літургія. В римських церквах кілька днів відправляється слов’янська Служба Божа. Мефодієві дається священича хіротонія, учні висвячуються на ієреїв і дияконів. 

До князів Ростислава й Коцела папа Адріян II звертається з посланням, де підтверджує канонічність слов’янських богослужбових книг. «Аще же кто из учителей ваших дерзновенно начнетъ соблазнять васъ, порицая книги на языкЁ вашемъ, да будетъ отлученъ, пока не исправитъ ся. Такiя люди суть волки, а не овцы», – передає зміст послання автор «Житія св. Кирила Філософа».

Майже два роки брати перебували в Римі. Здоров’я Константина погіршувалося. На початку лютого 869 р. Константин почув себе зовсім зле, прийняв велику схиму з іменем Кирило, а 14 лютого помер. Його тіло поховане в Римі в церкві св. Климента.

Повертаючись з Риму, Мефодій завітав до князя Коцела й передав йому папське послання. Коцел клопочеться про архиєрейську хіротонію Мефодія. Мефодій повертається до Риму й папа Адріян II уділяє йому архиєрейських свячень з титулом архиєпископа Моравії і Панонії.

Мефодій повертається й продовжує поширювати слов’янське богослужіння, писемність і книги. На цей час князь Ростислав внаслідок змови ворогів із його племінником Святополком був захоплений німцями. Йому викололи очі, ув’язнили в одному з баварських монастирів, де Ростислав і помер. Святополк залишався васальним князем, а потім також був ув’язнений.

Мефодія заарештували й передали на суд баварським єпископам. На суді нібито був присутній імператор Людовик Німецький. Святого звинувачено у вторгненні в чужу єпархію. Два з половиною роки Мефодій перебуває в ув’язненні в Швабії. В цей час спалахує повстання в Моравії під проводом священика Славомира. Князь Святополк очолив повстання, розбив німецькі війська й змусив їх 874 р. визнати незалежність Моравії.

Наступник Адріяна II папа Іоан VIII, дізнавшись про неканонічний суд над Мефодієм, наказує звільнити його й відновити в юрисдикційних правах, але богослужіння по-слов’янському забороняє. Мефодій, повернувшись до Велеграду, не виконує цього наказу, поширює слов’янський обряд у суміжні країни. Він хрестив чеського князя Боривоя з дружиною Людмилою, якогось польського князя з Вісли. До Риму надходить донос, і папа викликає Мефодія для пояснень.

Переконаний Мефодієм, папа Іоан VIII визнає його невинність і право служити слов’янською мовою. Виправданий, після повернення до Велеграду Мефодій на три роки виїздить на батьківщину, до Константинополя. Його ласкаво зустріли патріярх Фотій та імператор Василій. 884 р. Мефодій уже знов приїздить до Велеграду, залишивши у Візантії двох учнів – священика й диякона. Він продовжує працю перекладача й за твердженням житія перекладає все біблійні книги, за винятком Макавейських. Своїм наступником він залишив Горазда й помер 19 квітня 885 р.

Папа Стефан V надсилає до Моравії леґатів, з якими передає заборону слов’янського богослужіння й визнає нечинним призначення Горазда. Учні Мефодія Горазд, Климент, Наум, Ангеларій, Лаврентій ув’язнююються й віддаються на тортури. 886 р. їх вигонять з Моравії. Слов’янські книги нищаться. 890 р. папа Стефан V пише: «Владою Бога й нашою апостольською владою ми забороняємо слов’янське богослужіння під загрозою прокляття». Близько 915 р. цю заборону повторює папа Іоан Х.

З часу вигнання сліди Горазда й Лаврентія зникають, троє ж учнів – Климент, Наум і Ангеларій – перебираються до Болгарії. 905 р. Моравія була завойована об’єднаним ґермансько-мадярським військом.

4. Хрещення західних слов’ян

Після падіння Великоморавської держави у Чехії за династії Перемишлідів утворився осередок політичного життя. Першому історично відомому князеві цієї династії, Боривоєві, таїнство хрещення подав сам св. Мефодій 884 або 885 р. Зростання німецьких впливів викликало політичну опозицію, підтримувану поганською реакцією. Внаслідок цього 921 р. дійшло до вбивства св. Людмили, дружини Боривоя. Св. князь Вячеслав (924-929 рр.) також загинув як мученик і був згодом проголошений покровителем Чехії. Але князь Болеслав I (929-972 рр.) визнав зверхність імператора й залишився християнином.

Завдяки старанням Болеслава II 973 р. було утворене Празьке єпископство, передане саксонському духівникові Дітмарові. Безпосереднього підпорядкування Римові не вдалося здобути; єпископство 976 р. було включене до митрополії Майнцу, як і єпископство в Олмоуці, що обіймало Моравію.

Після Дітмара празьким єпископом став Войцех. Він мав гарну освіту, аристократичне походження. Через безкомпромісність Войцех увійшов у конфлікт з можновладцями, 988 р. він залишив Прагу й виїхав до Риму, але папою Іоаном XV був повернутий. Войцех розбудовує Празьку єпархію, запрошує монахів-бенедиктинців, та не уникає нових конфліктів. 995 р. він знов виїздить з Праги. Замість повернення до єпархії йому було дозволено вирушити на місію до Польщі. 997 р. єпископ загинув там від рук поган. Мощі Войцеха було перевезено до Ґнєзна, частину їх захопили чеські напасники 1038-1039 рр. Плекають культ св. Войцеха чеські бенедиктинці. Одна з найвідоміших святинь Польщі – металеві двері ґнєзненського собору з епізодами з житія та мучеництва св. Войцеха.

На навернення Польщі справила також великий вплив діяльність свв. Кирила й Мефодія та їхніх учнів. Деякий час Сілезія, Краків, Малопольща входили до складу Велеградської єпархії св. Мефодія. Коли 908 р. Моравську державу захопили мадяри, частина християн візантійського обряду опинилася в Польщі й стала місіонерами свого обряду.

965 р. польський князь Мєшко I одружився з донькою чеського князя Домбровкою. За хронікером Ґаллом Анонімом Домбровка прибула до Польщі «з великим почтом духівництва й світських». Мєшко кинув для неї сім своїх дружин-язичниць. Домбровка була польською княжною 965-977 рр. Як стверджує традиція, вона заклала церкви Пресвятої Діви Марії в Познані, св. Юрія та св. Віта в Ґнєзні. К. Скурат вважає, що вона належала до східного обряду й у тому обряді хрестився Мєшко I, а лише потім, одружившись на принцесі з саксонського дому, підпав під німецький вплив[1]. Князь прийняв хрещення через рік, у Велику Суботу, 14 квітня 966 р. в Познані.

Перший єпископ з’явився в Польщі 968 р. Це був Йордан (968-984 рр.). Він міг бути місійним єпископом, як ввійшло в традицію Римської Церкви з часів папи Миколая I. Оскільки не було ще Польської митрополії, єпископ підлягав безпосередньо Римові. Слідом за невідомим наступником на кафедру в Познані 992 р. призначається Унґер.

1000 р. стараннями князя Болеслава Хороброго на синоді в Ґнєзні було утворено Ґнєзненську митрополію. Цьому сприяла канонізація св. Войцеха, що відбулася попереднього року. У синоді брали участь імператор Оттон III, кардинали, леґати. До митрополії було включено три єпископства в Колобжеґу, Кракові, Вроцлаві.

Оскільки в каталозі краківських єпископів виступають імена Прохора й Прокульфа, повстала гіпотеза про існування в Польщі окремих єпископів для християн візантійсько-слов’янського обряду. На користь цього промовляє повідомлення Ґалла Аноніма, що в тім часі Польща мала двох митрополитів з їхніми вікаріями (sufraganami). Гіпотеза стверджує, що другий, слов’янський митрополит перебував у Леґниці або Сандромирі[2].

Першими монахами в Польщі були бенедиктинці. На межі Х та ХI ст. постають перші монастирі. Їхні мешканці займалися місійною працею. Опір поган обернувся смертями християнських мучеників. Архиєпископ Бруно (Боніфацій) залишив житія п’яти святих братів мучеників польських.

1025 р. Болеслав Хоробрий приймає королівську корону, намагаючись зміцнити державну владу. Але настає поганська реакція. Бунти язичників спалахують і за часів сина Болеслава Мєшка II (1025-1034 рр.). По його смерті вдова Мєшка з сином Казимиром були вигнані, послабилася центральна влада, виступили проти влади невільники й відступники. 1038 р. стався напад чехів, які забрали частину мощів св. Войцеха та п’яти братів мучеників, пограбували костели в Ґнєзні й Познані. Відновив порядок у державі й Церкві король Казимир Відновитель, якого називали також Монахом (1038-1058 рр.). Йому допоміг німецький імператор. З Німеччини привезли духівництво, літургійний посуд. Єпископ Аарон з Кельну обійняв Краківську єпархію.

5. Слов’янські Церкви на Балканах

Масове хрещення болгарів сталося 865 р. за св. царя Бориса (852-889 рр.), хана болгарів. Уклавши мирну угоду з імператором Михаїлом III (842-867 рр.), він зобов’язався навернути свій народ і державу. 25 травня 864 р. від місіонерів, присланих патріярхом Фотієм, цар Борис дістає хрещення з іменем Михаїл. Потужна опозиція протидіяла християнізації та слов’янізації країни, надмірному впливові Візантії. Цар Борис розправився з опозицією, стративши 52 бояр, але клопотався про надання Болгарській Церкві автокефалії. Константинопольська Патріярхія відмовляє цареві, оскільки молодій Церкві належало перебувати під безпосереднім керівництвом Церкви-Матері.

Тоді цар Борис 866 р. звертається до західного імператора Людовіка Німецького та папи римського Миколая I. Він просить надіслати західних місонерів, з’ясувати проблеми релігійного життя й сприяти організації Помісної Церкви Болгарії. Папа Миколай I надіслав єпископів Формоза (пізніше папу римського) й Павла та відповіді на питання – «Responsa ad consulta Bulgarorum». Однак утворення окремої болгарської митрополії не настало й кандидатура Формоза на керівництво нею були відхилені.

Цар Борис направляє послів на Помісний собор у Константинополі, що проходив 869-870 рр. (Західна Церква вважає його VIII Вселенським Собором). Присутні на ньому папські леґати намагалися довести, що болгари належать до юрисдикції папи римського. Але представники східних патріярхів визнали, що Болгарія, історично належачи до території Візантії, має входити до Константинопольського Патріярхату. 4 березня 870 р. було визнано автономний статус Болгарської Церкви. Константинопольський патріярх Ігнатій висвятив для неї архиєпископа Йосифа. Болгарію було поділено на єпархії. Латинське духовенство вигониться з країни.

Прибувши до Болгарії у 885-886 рр., учні свв. Кирила та Мефодія свв. Климент Охридський, Наум, Горазд та ін. зустріли підтримку царя Бориса, а потім його сина Симеона (893-927 рр.). Поширюються слов’янське письмо, богослужбові книги. На замовлення царя Симеона з перекладів творів свт. Іоана Золотоустого укладається збірка «Златоструй». Переробляється для болгарських потреб візантійська еклога – «Законъ судный людямъ».

917 р. Симеон завдав нищівного удару візантійському війську. Він розширив свої володіння й проголосив Болгарію царством, а себе – «царем болгарів, ромеїв і візантійців». 919 р. в Преславлі скликається Церковно-Народний Собор, який проголошує автокефалію Болгарської Церкви та підносить її до рівня Патріярхату.

Спершу Константинопольський патріярх не визнав рішень Церковно-Народного Собору, але 28 жовтня 927 р. цар Петро (927-969 рр.) уклав з Візантією мирну угоду, за якою сам Петро був визнаний царем, а архиєпископ Доростольський Даміян – Патріярхом. Спершу патріярша кафедра знаходилася в Доростолі (тепер Сілістра), потім була перенесена до Тріядиці (тепер Софія), до Преспи й нарешті до Охриди, столиці Західного Болгарського царства, на чолі якого стояв цар Самуїл (976-1014 рр.).

У др. пол. Х ст. Болгарське царство, послаблене війнами з Візантією та Руссю, занепадає. У 1018-1019 рр. імператор Василій II Болгаробійця завоював Болгарію. Він визнав автокефалію Болгарської Церкви, але як архиєпископії, а не патріярхату. Після смерти першого й останнього архиєпископа-болгарина Іоана архиєпископами Охридськими були греки, що призначалися указом імператора.

У 1185-1186 рр. брати Петро й Асень очолили повстання проти візантійського володарювання й звільнили дунайську Болгарію. В її межах 1187 р. були утворені Друге Болгарське царство й незалежна Церква на чолі з архиєпископом Тирновським. Константинопольська патріярхія відмовилася визнати автокефалію Болгарської церкви й новий статус тирновського архиєрея. Тоді болгарський цар Калоян (1197-1207) звернувся до папи римського з проханням визнати свій титул і звести тирновського єпископа в патріярший сан. 1204 р. цар Калоян дістав від римського архиєрея корону.

Але 1235 р. настав розрив з Римом. Болгарія уклала союз з нікейським візантійським імператором Іоаном Дукою проти Латинської імперії. За умовами цього союзу Тирновського архиєпископа Йоакима було визнано Патріярхом.

Друга Болгарська Патріярхія існувала до підкорення Болгарії турками 1393 р. На чолі її були такі архипастирі, як свт. Євтимій Тирновський (1375-1393 рр.), котрий створив довкола себе школу книжників, сам написав декілька творів, працював над виправленням богослужбових книг. Під час війни з турками через відсутність царя свт. Євтимій був правителем свого народу. Коли впало Тирново, патріярх був засуджений до страти, але його вирок турки замінили на дожиттєве заслання.

У першій половині VII cт. на прохання візантійського імператора Гераклія (610-641 рр.) папа римський Гонорій прислав священиків, котрі навернули на християнство багатьох слов’ян Іллірії. До VIII ст. слов’яни Далматії, Іллірії та Панонії входили до юрисдикції Західної Церкви.

До IX ст. євангелізація хорватів посувалася слабко. Наприкінці VIII cт. значну частину хорватських земель захопили франки. Під владою князів, залежних від франків, навернення хорватів відбулося десь наприкінці IX ст. Серед хорватів діяли учні свв. Кирила й Мефодія. Саме там поширилася друга слов’янська абетка – глаголиця. За патріярха Фотія хорвати Далматії були підпорядковані Константинополю. Хорвати Посавської Панонії (Славонія) дістали єпископство в Ніні (Нона) 879 р.

У боротьбі за утворення хорватської держави виділилася Далматинська Хорватія. За князя Томіслава (910-930 рр.) всі хорватські землі було визволено з-під влади франків, Угорщини й Венеції й об’єднано в єдину державу. 925 р. Томіслав одержав від папи римського титул короля, включивши свою країну в коло Західної Церкви. Того ж року утворено митрополію в Спліті; в Х ст. в Хорватії утворено 10 єпископств. 927 р. архиєпископ Спліту дістав титул примаса Далматії і Хорватії. 1055 р. собор у Спліті виступив проти слов’янської літургії, що викликало тривалі суперечки в хорватській Церкві.

В середині IX ст. бенедиктинці дають початок монашому життю в Хорватії. Їхнім головним осередком стало абатство в Задарі, куди 986 р. прибули ченці з Монте Кассіно.

1102 р. Хорватію було приєднано до Угорської держави на засадах особистої унії. Хорватський король став одночасно й королем Угорщини.

732 р. імператор Лев Ісаврянин відібрав Східну Іллірію в папи Григорія III й підпорядкував сербів юрисдикції Константинопольського патріярха. Християнство східного обряду поширилося тут у IX ст., коли на прохання сербського князя Мутимира імператор Василій Македонянин направив до сербів грецьких священиків. Але остаточне утвердження віри сталося щойно завдяки діяльності учнів святих Кирила й Мефодія, котрі принесли сюди слов’янські книги й богослужіння. Виникла перша сербська єпархія – Величська. Першим її єпископом 893 р. став св. Климент, учень свв.Кирила й Мефодія.

Спершу серби перебували в римській, грецькій і охридській юрисдикціях. За правління болгарського царя Самуїла (976-1014 р.) Сербія належала до Охридської Патріярхії. Після підкорення Сербії Візантією в XII ст. серби перейшли в підпорядкування Константинополя. Але після завоювання імператором Василієм Болгаробійцею Болгарії тамтешньому архиєпископові було повернуто юрисдикцію над сербами.

В XIII ст. римський престол намагався посилити владу в Сербії. 1217 р. князь Стефан Первовінчаний дістав королівську корону. Він направляє свого брата монаха Саву до Константинопольського патріярха Мануїла I (1215-1222 рр.), що перебував у Нікеї, з проханням поставити на сербську кафедру архиєпископа. Для рукоположення Сава взяв із собою кількох учнів. Але патріярх Мануїл визнав гідним саме Саву й 1219 р. висвятив його на архиєпископа, визнавши тоді ж Сербську Церкву автокефальною.

Сава перебував деякий час у м.Рас, потім у монастирі Студениця, а після побудови Жичського монастиря переніс туди резиденцію. Він відкрив вісім нових єпархій на додаток до вже відомих двох. Своїх учнів Сава поставив у єпископи. Він запровадив афонські устави в життя сербських монастирів. У Жичі Сава скликав Помісні Собори. Він був найближчим дорадником князя, на якого 1221 р. поклав королівський вінець. 1233 р. Сава відмовився від престолу на користь свого улюбленого учня Арсенія I. Він помер у Тирнові в ніч з 13 на 14 січня 1236 р. Сава Сербський був офіційно канонізований 1775 р., але він шанувався як святий уже з дня смерти. Дні пам’яти свт. Сави – 14 січня й 6 травня. Свято сербської просвіти відзначається в день упокоєння свт. Сави, 14 січня.

1346 р. сербська архиєпископія була піднесена до Патріярхії. Для цього король Стефан Душан (1331-1355 рр.), який проголосив себе царем сербів і греків після зайняття Македонії, Албанії, Епіру, Фесалії та інших грецьких областей, зібрав у Скоп’є церковний собор. Патріярша резиденція була розташована в Печі. Окремі єпархії перейменували на митрополії. Першим Печським патріярхом став Іоаникій II (1346-1354 рр.).

Печську Патріярхію визнав тирновський патріярх Симеон і Охридський архиєпископ, що тоді перебував під владою сербського короля. Але константинопольський патріярх Калліст 1352 р. наклав на неї анафему. Тільки 1374 р. Патріярх зняв анафему з умовою, аби серби не змінювали грецьких митрополитів.

У зв’язку з завоюванням Сербії турками 1459 р. Печська Патріярхія припинила існування й була підпорядкована Охридській архиєпархії.

6. Хрещення румунів

За імператора Траяна 106 р. Дакія була приєднана до Римської імперії. Відтоді на цих землях масово поширюється християнська проповідь. Вона не припинилася й після того, як 271-275 рр. римське військо залишило Дакію. На території сучасної Румунії виявлено низку предметів церковного вжитку, датованих ІІІ-IV ст. Латинська мова, визначаючи становлення пізнішої румунської, залишила свої сліди, серед іншого, в низці церковних термінів. Відомі численні мученики, що загинули за Христа на цих землях. На території Румунії діяли ґотські церкви.

З IV-VI ст. збереглися залишки до 35 храмів. Через поселення римлян і греків християнська віра ставала відомою й місцевим племенам. Але внаслідок аварських і слов’янських навал бл. 600 р. релігійне життя Дакії було розхитане. Разом із тим культурні контакти зі слов’янами приносять замість старої латинської нову літургійну мову, яка запанувала з Х ст. й зберігала своє значення до XVII ст. Православні місіонери приходять до Румунії з-за Дунаю, з Тирновської митрополії, яка поширює свою юрисдикцію на південну частину країни. На північному заході, в Трансільванії, завойованій королями Угорщини, здійснюється витіснення православної Церкви католицькою. Але є свідчення того, що ще в ХІІІ ст. в Трансільванії діяли православні монастирі, парафії, а можливо і єпископи. Церква південного князівства, Волощини, тяжіє до Тирновського патріярхату, а північного, Молдови, - до Київської митрополії.

7. Хрещення мадярів

Мадяри, що були витіснені передгір’я Південного Уралу печенігами, прибули на наддунайські рівнини близько 896 р. Захопивши частину провінцій Панонія і Дакія, вони асимілювали місцеві слов’янські племена, накинувши їм свою мову. У 889 р. державу очолила династія Арпадів, що вела початок від Арпада (помер 907 р.) – вождя, котрий став на чолі союзу семи мадярських племен і привів їх до Панонії. З 889 до 1000 р. Арпади мали титул князів.

У першій половині Х ст. мадяри здійснюють низку грабіжницьких походів у Німеччину, Північну Італію, Східну Францію. Імператор Оттон І 955 р. розбив їх при Ауґсбурґу. Після невдалих походів на Захід мадярські князі утвердилися в західній, головно німецько-італійській, орієнтації. Це викликало приплив до княжого двору західного рицарства й католицьких віровчителів.

У 974 р. князь Ґейза (972-997 рр.), який подолав роздрібненість мадярських племен і об’єднав Угорщину в єдину державу, прийняв християнство латинського обряду від німецьких місіонерів. Протягом 974-975 рр. здійснюється хрещення мадярів. Розбудова Церкви в Угорщині відбулася за св. Стефана (997-1038 рр.), сина князя Ґейзи, коронованого 1000 р. посланцем папи римського. Він запросив місіонерів з Німеччини й Італії. В тодішньому центрі країни Естергомі було утворене архиєпископство, відкриті також архиєпископство в Калочі, вісім єпархій, 5 бенедиктинських аббатств.

Після смерти св. Стефана язичники спробували повернути втрачений вплив на життя країни, що коштувало Церкві багатьох жертв. Але зрештою переміг Андрій I, котрий викорінив поганство.



[1] Скурат К. История Поместных Православных Церквей: В 2 т. – Москва, 1994. – Т.1. – С.150.

[2] Banaszak Marian, ks.. Historia Kosciola Katolickiego. – Warszawa, 1987. – T.2. – S.90.

Comments