26. Хрестові походи


Собор у Клермоні (1095 р.)

Наприкінці ХІ ст. на римській кафедрі перебував папа Урбан II (1088–1099 рр.), француз за походженням, колишній настоятель відомого бенедиктинського монастиря в Клюні. Він активно намагається очищувати Церкву від зловживань: симонії, порушення целібату, прийняття церковних гідностей з рук мирян. На Заході зміцнюється незалежність Церкви від світської влади; росте вплив папи на Францію, Іспанію, Англію.

Папа Урбан ІІ прибув до Франції в серпні 1095 р., щоб заохотити провадження реформи Церкви. Звідти він ро¬зіслав листи, скликаючи собор у листопаді в Клермон. Собор тривав з 18 до 28 листопада 1095 р. У ньому брали участь 300 священнослужителів. Собор продовжив реформаційну діяльність, схваливши віднову монашого життя, розпочату в Клюні, засудивши симонію та шлюби священнослужителів. Король Франції Филип був відлучений від Церкви за перелюб.

Папа заздалегідь оголосив, що 27 листопада 1095 р. пройде відкрите засідання собору, на якому він зробить важливу заяву. Чимало людей звідусюди прибуло до Клермона, щоб почути папу. Зібралося стільки людей, що засідання проводили в полі за східною брамою міста. Урбан ІІ несподівано закликав присутніх вирушити на Схід для боротьби з невірними, визволити Гріб Господній та звільнити Святу Землю.

Собор у Клермоні. https://www.youtube.com/watch?v=abYhbKe0gs0

Урбан ІІ був чудовим проповідником, і його промова викликала величезне зворушення. Збереглося кілька її варіянтів, зміст яких передається так:

            Люди Божі, вибрані мужі й благословенні зпоміж усіх, об’єднайте свої сили! Підіть до Святого Гробу певні непроминальної слави, яка на вас чекає в Царстві Божім. Кожен нехай відречеться себе й візьме хрест!

Шляхетний народ франків повинен прибути на допомогу своїм братам християнам на Сході. Невірні турки просуваються в серце східного християнського світу; християни піддаються пригнобленню й нападам; церкви і святі місця плюндруються. Єрусалим стогне під ярмом сарацинів. Гріб Господній знаходиться в мусульманських руках і перетворений на мечеть. На прочан нападають і навіть забороняють їм доступ до Святої Землі.

Захід повинен у березні вирушити на захист Сходу. Усі повинні йти, і багаті, і бідні. Франки повинні припинити свої внутрішні війни та сварки. Замість цього треба йти проти невірних зі справедливою війною.

Сам Бог провадитиме воїнів, оскільки вони будуть робити Його роботу. Прощення й відпущення гріхів буде надано для всіх, хто помре на службі в Христа. Зараз вони ― бідні й нещасні грішники; там вони будуть багатими й щасливими. Нехай ніхто не вагається, вирушайте вже наступного літа. Така Божа воля!”

“Deus vult!” (“Така Божа воля!”), ― загукали учасники собору.

Війна за визволення Гробу Господнього ставала вищою формою рицарського служіння Господу. Війна бачилася як покаяння, що веде до спасіння. Тисячі рицарів, що були присутні на соборі, з ентузіязмом підхопили цей заклик. Символом обіту рицарів став червоний хрест, нашитий на одязі.

Серіал ВВС "Хрестові походи" (The Crusades): http://seasonvar.ru/serial-4943-Krestovye_pohody.html

Перший хрестовий похід (1096-1100 рр.)

Перший хрестовий похід розпочався навесні 1096 р. під проводом монаха Петра Амьєнського (Пустельника) та незаможнього рицаря Вальтера Голяка. Багатотисячний натовп французьких та німецьких селян пройшов уздовж долини Дунаю через Центральну Європу, пограбував низку великих міст. Бєлград було розграбовано й спалено.

Церква швидко втратила контроль над рухом хрестоносців. Заклик до походу був сприйнятий усіма верствами людей, включаючи бідних проповідників. У північній Франції вже існував рух, що прагнув наслідувати життя Христа і провадити життя в убогій чистоті. Коли папа сказав, що багатий і бідний однаково повинні йти, він, напевне, мав на увазі тільки те, що рицарі не повинні посилатися на бідність, як на виправдання. Папа не міг припустити, що беззбройна юрба злидарів вирушить на Схід і стане жертвою досвідченої турецької армії.

Натовпи, що прямували для визволення Святої Землі, спочатку обернули свій гнів проти потомків народу, звинуваченого в осуді Христа на розп’яття. 1 березня 1096 р. було вчинено напади на єврейські квартали у Вормсі, Майнці, Кельні. Єврейські ґетто не змогли захистити й охоронні грамоти імператора. Відтоді кожен хрестовий похід неодмінно супроводжувався єврейськими погромами. Хрестові походи узаконили антисемітизм і надали йому організованого характеру.

З Константинополя натовп селян був переправлений на малоазійський берег і вщент розгромлений при першій же зустрічі з турецьким військом. Було в цьому поході від 50 тис. до 100 тис. чоловік.

Восени того ж року на Схід рушили рицарі з Франції, Італії, Німеччини. Очолював похід герцоґ Нижньої Лотарінґії Ґотфрид Бульонський. З рицарями йшов єпископ Адемар з Пуї, призначений папою на свого леґата. Рицарів було 30–40 тисяч, з ними йшли зброєносці, прислуга, торгівці, селяни, що лишилися живими після зіткнення з турками.

За наполяганням імператора Східної Римської імперії навесні 1097 р. рицарі, що зібралися в Константинополі, заприсяглися йому, що повернуть монархові відвойовані в турків землі. Тулузький ґраф Раймонд відмовився, твердячи, що Свята Земля, звільнена людьми папи Римського, має належати папі. Після цього військо переправилося в Малу Азію. Воно розгромило турків у битві при Дорілеї й рушило на південний схід. Дорога була важкою ― через гори, за нестерпної спеки. Чимало учасників походу померло. На підтримку хрестоносцям виступили вірмени з Киликії (Мала Вірменія).

Нікея, оточена хрестоносцями, капітулювала перед імператором Олексієм. Було зайнято Едесу, князем якої став Балдуїн. Стосунки між імператором і рицарями продовжували погіршуватися в міру просування християн на Схід. Хрестоносці підозрювали, що візантійські провідники навмисно заманюють їх у засідки. Армія виявилася зовсім неготовою до раптових набігів ворожої кінноти, що встигала сховатися, перш ніж рицарська важка кавалерія кидалася в погоню. Нестача харчів та води збільшувала тяготи походу. Криниці, що зустрічалися на шляху, часто були отруєні мусульманами. Ті, хто переніс ці найтяжчі іспити, були винагороджені першою перемогою, коли в червні 1098 р. була обложена й узята Антіохія. Тут, згідно з деякими свідченнями, один із хрестоносців знайшов святиню ― спис, яким римський воїн пробив бік розп’ятого Христа. Повідомляється, що це відкриття надзвичайно надихнуло християн і сприяло їхнім дальшим перемогам. Запекла війна тривала ще рік, і 15 липня 1099 р., після облоги, що тривала трохи більше місяця, хрестоносці взяли Єрусалим і стратили все його населення, мусульман і юдеїв.

Хрестоносці зайняли землі, що простяглися з півночі на південь вузькою смужкою довжиною 1200 км. На цім терені утворилося Єрусалимське королівство. Королем Єрусалима був після довгих суперечок обраний Ґотфрид Бульонский, котрий обрав невибагливий титул “Захисник Гробу Господнього”. Ґотфриду та його спадкоємцям дісталася в керування держава, об’єднана лише номінально. Вона складалася з чотирьох держав: ґрафства Едеського, князівства Антіохійського, ґрафства Тріполі та власне Єрусалимського королівства. Кожна держава була поділена на баронії, баронії ― на рицарські лени. Другою особою в королівстві був латинський Єрусалимський патріярх. Діяла особлива конституція ― Єрусалимські асизи. Вона визначала кількість днів у році, в які рицар мав відбувати військову службу. Було встановлено порядок спадкування. Короля обирала Висока палата, рада найбільших феодалів, котра водночас була вищим рицарським судом.

Король Єрусалима був наділений стосовно інших трьох досить умовними привілеями, оскільки васальні правителі закріпилися там ще до нього. Отож, свою васальну присягу королю вони виконували (якщо виконували) лише у випадку виникнення військової загрози. Багато правителів мали приязні стосунки з арабами й візантійцями, незважаючи на те, що така політика послаблювала позиції королівства в цілому. Крім того, влада короля була значно обмежена Церквою: оскільки хрестові походи проводилися під егідою Церкви й номінально очолювалися папським леґатом, вища духовна особа на Святій Землі, латинський патріярх Єрусалимський, був тут надзвичайно впливовою фіґурою ― другою постаттю після короля. Папа Римський найменував архиєпископа Пізанського Думберта на латинського Єрусалимського патріярха.

Населення королівства відзначалося великою розмаїтістю. Крім євреїв, тут була присутня безліч інших націй: араби, турки, сирійці, вірмени, греки й ін. Більшість хрестоносців складали вихідці з Англії, Німеччини, Франції й Італії. Оскільки французів було більше, хрестоносців збірно називали франками.

У цей час розвинулися принаймні десять важливих центрів комерції та торгівлі. Серед них можна назвати Бейрут, Акру, Сидон і Яффу. Головним портом Єрусалимського королівства стала Акра. Згідно з привілеями або дарованими повноваженнями, італійські купці заснували в прибережних містах власну адміністрацію. Звичайно вони мали тут власних консулів (голів адміністрації) і суддів, обзаводилися своєю монетою й системою мір та ваги. Їхні законодавчі зведення поширювалися й на місцеве населення. Як правило, італійці сплачували від імені городян податки єрусалимському королеві чи його намісникам, але в повсякденній діяльності користувалися повною незалежністю. Під резиденції та склади італійців виділялися спеціяльні квартали, а поблизу від міста вони заводили сади й городи, щоб мати свіжі фрукти й овочі. Як і багато рицарів, італійські купці підтримували добрі стосунки з мусульманами, зрозуміло, з метою одержання прибутку. Деякі зайшли так далеко, що навіть вміщували на монетах вислови з Корану.

18 липня 1100 р. герцоґ Ґотфрид Бульонський помер. Його змінив брат, князь Едеський Балдуїн. На Різдво 1100 р. Балдуїна було короновано у Вифлеємі. Згодом Балдуїн зумів здобути важливі перемоги над Єгиптом.

Титул короля єрусалимського хрестоносці присвоювали собі протягом сторіч. Утім, після 1291 р. це був суто символічний титул.

Частина рицарів після закінчення походу повернулася до Європи. Тоді для оборони Святої Землі було створено три духовно-рицарські ордени.

Другий хрестовий похід (1147-1149 рр.)

У 1145 р. турки захопили Малу Вірменію й місто Едесу, центр князівства хрестоносців. Єрусалимський король звернувся до християнського світу із закликом про допомогу. 1 грудня 1145 р. папа Римський Євгеній III закликав до нового походу в Святу Землю і випустив спеціяльну буллу про хрестові походи, в якій були точно сформульовані положення, що ґарантували родинам хрестоносців і їхньому майну захист Церкви. Навесні 1146 р. король Франції Людовик VII (1137–1180 рр.) проводив нараду в Везелі в Бурґундії. Святий Бернард проголосив натхненну проповідь, закликаючи до нового походу в Святу Землю, і дав благословення королю й сотням рицарів. Уже літня людина, він мав величезний авторитет. Бернард розірвав свою власну мантію для виготовлення хрестів. Він їде до Німеччини, де переконує короля Конрада III (1138–1152 рр.) приєднатися до хрестового походу.

Перший загін хрестоносців, що складався з фламандців, фризів і англійців, вирушив кораблем довкола Гібралтару в квітні 1147 р. На перешкоді плаванню став шторм. Зупинившись біля берегів Португалії, учасники походу взяли участь у штурмі Ліссабона, утримуваного мусульманами, й у створенні нового королівства Португалії. Вони провели зиму в Ліссабоні, а потім частина їх продовжила похід.

Король Конрад мав величезну армію, можливо, 20000 людей. Наприкінці травня 1147 р. він вирушив униз по Райну, потім далі Дунаєм. З ним разом прямував у Святу Землю майбутній імператор Фрідріх І, тоді ще підліток.

Німці досягли Константинополя у вересні. Після низки інцидентів імператор Мануїл допоміг їм переправитися через Боспор і направив провідником армії хрестоносців керівника його варязької дружини. У Нікеї Конрад розділив армію. Частина її пішла вздовж узбережжя землями імперії, а він сам з більшістю збройних сил рушив углиб турецької території.

Армія Конрада була погано забезпечена провізією й виявилася нездатною долати водні перешкоди. 25 жовтня 1147 р. вона переправлялася через маленьку річку біля Дорілеї. Рицарі спішилися, щоб скупати коней, аж тут на них напали турки. Почалася різанина. Німці не змогли ані організувати захисту, ні перейти в контрнаступ. Конрад поночі втік назад до Нікеї. Він залишив свій табір і всі трофеї, покинувши армію. Ті, хто не був убитий, були продані турками в рабство.

Німецький хрестовий похід був закінчений. Конрад був усе ще в Нікеї на початку листопада, коли прибули Людовик і французи. Після наради Конрад погодився йти з ними в похід, хоча він мав тільки жменьку рицарів, що вціліли від розгрому. Англійці та фламандці залишалися в Португалії. Після поразки в Дорілеї хрестовий похід перетворився на французький.

Через Пергам, Смирну й Ефес похід прямував до Палестини. Конрад захворів і зі своїм оточенням повернувся до Константинополя під особисту опіку імператора Мануїла. Через декілька днів Людовик і його військо були затоплені повінню. Було пошкоджено намети, майно, загинули люди. Вони вирішили йти суходолом і, подолавши високі гори, прибули до Лаодикії на початку січня 1148 р. У місті бракувало припасів. Французи рушили через гори до Атталії. Вони бачили рештки загиблих німецьких вояків, довкола чатували турки. Дисципліна почала занепадати. Наприкінці січня, скориставшись відходом далеко вперед аванґарду війська, турки здійснили напад на хрестоносців. Французи були розбиті. Король урятувався, сховавшись на дереві. Вранці під проводом тамплієрів хрестоносці вийшли з пастки й подолали гори.

У березні армія прибула до Атталії. Далі король вирішив просуватися морем, але бракувало кораблів. Він сам з частиною рицарів вирушив до Антіохії. Решта лишилася в Атталії, ставлячи це місто під небезпеку турецьких нападів. Ті, хто не зміг здобути корабля, вирушили до Антіохії пішки й були атаковані турками. Менше ніж половина солдатів дісталася до Антіохії пізньої весни.

Антіохією правив дядько королеви Елеонори ґраф Раймонд Тулузький. Він запропонував королеві разом напасти на Алеппо, центр турецької присутності в Сирії, що постійно загрожував Едесі. Після вагань король вирішив прямувати до Палестини, де вже перебував імператор Конрад. Улітку 1149 р. ґраф Раймонд був убитий при нападі турків.

Похід закінчився невдачею. Сили, що їх вдалося залучити до участі в ІІ хрестовому поході, були величезні, однак через відсутність взаємодії та продуманого плану кампанії похід завершився повним провалом. Більше того, він дав привід сицилійському королю Рожеру II здійснити набіги на візантійські володіння в Греції та на островах Егейського моря. Штурм Дамаска провалився. Становище Єрусалимського королівства погіршилося.

Третій хрестовий похід (1189-1192 рр.)

Третій хрестовий похід було організовано після того, як мусульмани під проводом султана Салах-ад-дина об’єд¬на¬ли¬ся в державу, що простягалася від Багдада до Єгипту, і 1187 р. захопили Єрусалим. Салах-ад-дин, або Саладин (1171–1193 рр.), курд за походженням, легко розбив роз’єд¬на-них християн, у 1187 р. узяв Єрусалим і встановив контроль над усією Святою Землею, за винятком декількох прибережних міст.

Восени звістка про захоплення Єрусалима Саладином дісталася до Рима. Папа Урбан ІІІ невдовзі по одержанні сумної звістки помер. Король Сицилії Вільям ІІ негайно направив флот на допомогу хрестоносцям. Вчасне прибуття флоту допомогло врятувати Тріполі та Тир. Англія та Франція на той час перебували у стані війни, але вели переговори про перемир’я. У січні 1188 р. королі Генріх ІІ і Филип ІІ погоджуються на спільні дії в обороні Святої Землі й запроваджують спеціяльний податок у своїх країнах для фінансування війни. Після смерті Генріха ІІ королем Англії стає Річард І. У липні 1190 р. він відбув до Святої Землі.

У третьому хрестовому поході взяли участь імператор Священної Римської імперії Фрідріх I Барбаросса (1152–1190 рр.), французький король Филип II Авґуст (1180–1223 рр.), англійський король Річард I Левине Серце (1189–1199 рр.).

Перша армія, яка відбула до Палестини, очолювалася імператором Фрідріхом Барбароссою (італійською мовою “рудобородий”). Ще підлітком Фрідріх Барбаросса брав участь у другому хрестовому поході. У березні 1188 р. Фрідріх прилюдно прийняв обіт здійснити новий хрестовий похід. Він вирушив на чолі величезної армії вниз по Дунаю через Балкани до Константинополя. Візантійський імператор Ісаак Ангел у відповідності до секретної угоди з Саладином намагався затримати Фрідріха. Перезимувавши в Едірні, навесні 1189 р. Фрідріх переправився в Малу Азію.

Рухаючись униз у внутрішніх районах Малої Азії, німці захопили Конію (Іконію) 18 травня. Турки уникали прямих зіткнень із такою великою армією. Прямуючи в травні до Сирії через християнську Киликію, 10 червня хрестоносці переправлялися через річку Салеф. Майже сімдесятирічний Фрідріх при переправі на коні через річку потонув.

Саладин визнав це чудом Аллаха. Без імператора армія почала розпадатися. Дехто повернувся до Європи, інші йшли до Антіохії пішки, хтось діставав кораблі й плив ними. Дорога через Сирію завдала хрестоносцям багатьох втрат. Чимало жертв забрала епідемія в Антіохії. Значно зменшена німецька армія взяла участь в облозі Акри. Армія остаточно впала на дусі після смерті Фрідріхового сина, герцоґа Швабії, 20 січня 1191 р. Смерть Барбаросси поклала край німецькому лідерству в третьому хрестовому поході.

Річард Левине Серце був одним з найбільших рицарів середньовіччя. Сильний, хоробрий, високий і вродливий, він відзначався почуттям доброго смаку в поезії та пісні і взагалі відповідав ідеалові рицаря. Річард мав тридцять три роки, він нещодавно став королем Англії.

Филип Авґуст був ровесником Річарда, але становив його протилежність. Він був чудовим адміністратором, знайомим із судовими інтриґами та дипломатією. Він ненавидів ґалантність, романи, а ще більше війну. Филип Авґуст був добре складений, але не надто красивий та ще й сліпий на одне око. Хоча він мав тільки двадцять п’ять років, він був королем уже протягом десяти років і добре оволодів своїми обов’язками.

Французи й англійці зібралися в липні 1190 р. у Везелі, звідки Людовик ІІІ вирушив у похід на п’ятдесят років раніше. Вони просувалися разом до Ліона, але звідти французи подалися в Ґеную, у той час як англійці ― до Марселя. Обидва королі досягли Мессіни в Сицилії у вересні. Тут вони затрималися настільки, що були змушені зимувати. Филип відплив 30 березня, Річард ― 10 квітня 1191 р.

Филип приплив прямо до Тира. Флот же Річарда через шторми мусив приставати спершу до о. Крит, а потім ― до Родосу. Нарешті, припливши на Родос, Річард одружився на принцесі Наварри Беренгарії. Він завоював Кіпр і зробив його частиною латинської цивілізації. Кіпр лишався латинським ще довго після втрати Сирії й Палестини.

Король Филип, прибувши до Тира, був зустрінутий єрусалимським королем Монферратом, своїм кузеном, і приєднався до нього в облозі Акри. 8 червня туди прибув Річард. Він узяв на себе фактичне командування облогою. Саладин знаходився поблизу й нападав на християн з тилу. 11 липня місто капітулювало, погодившись на викуп у 200000 золотих, 2000 заручників і навернення на християнство західного обряду. Латиняни прийняли капітуляцію.

Після захоплення Акри починаються чвари в таборі переможців. Герцоґ Австрійський Леопольд вимагав рівної честі для німецького прапора, бо він представляв німецького короля Генріха VI. Вдалося досягти згоди, що Ґай визнається королем Єрусалима, але престол успадкують спадкоємці Конрада й Ізабелли. Річард звинуватив Саладина в порушенні умов угоди й стратив 2700 заручників, серед них жінок і дітей. 22 серпня Річард залишив Акру і вирушив до Єрусалима. Він завдав серйозної поразки Саладинові в битві при Яффі (серпень 1192 р.), але Єрусалима повернути не вдалося. Було натомість досягнуто домовленості про безперешкодні відвідини прочанами Єрусалима, Вифлеєма, Назарета й інших місцевостей Святої Землі. Єрусалимський король перенісся в Акру, а потім на Кіпр, де королівство хрестоносців існувало до другої половини XV ст.

Четвертий хрестовий похід (1202-1204 рр.)

Четвертий хрестовий похід (1202–1204 рр.) було спрямовано проти турецького єгипетського султана. Проте з ініціятиви Венеції похід вирушив на Константинополь. Місто було захоплено 1204 р. Імперію зі столицею поділили на вісім частин: чверть належала імператорові з хрестоносців, трохи менше половини надано Венеції, решту поділено між учасниками походу. На чолі Латинської імперії зі столицею в Константинополі став Балдуїн, ґраф Фландрський. Йому підлягали Фессалонікійське королівство, герцоґство Афінське, князівство Ахейське тощо. До Венеції відійшли частина столиці, деякі острови в Егейському морі, Іонічні острови, о. Крит, південний захід Пелопонесу. Візантійський дож Енріко Дандоло дістав титул “Владики трьох восьмих Ромейської імперії”.

Деякі частини Візантії зберегли свою незалежність: Трапезунд на півночі Малої Азії, Епірський деспотат на Балканах і Нікейська імперія ― найзначніша з них. Нікейський імператор Михаїл VIII Палеолог 1261 р. захопив Константинополь і вигнав звідти рицарів, відновивши Візантійську імперію, але вона вже не була великою державою. Володіння її звелися до частини Балканського півострова й вузенької смужки Малої Азії. Ще раніше від Візантії відпали болгарські та сербські володіння.

Останні хрестові походи

П’ятий хрестовий похід (1217–1221 рр.) направлявся до Палестини, а потім ― до Єгипту.

Шостий похід (1228–1229 рр.) на чолі з онуком Фрідріха Барбаросси переважно дипломатичними зусиллями повернув Єрусалим, але ненадовго. У 1244 р. Єрусалим було остаточно втрачено.

Сьомий похід (1248–1254 рр.) до Єгипту закінчився поразкою й полоном французького короля Людовика IX.

Восьмий похід (1269–1270 рр.) зосередився на облозі м. Туніса, але під час облоги спалахнула епідемія чуми, від якої померло чимало рицарів, а серед них король.

Після цього походи на Схід припинилися. У 1268 р. турки зайняли Антіохію, 1289 р. ― Тріполі, 1291 р. ― Акру. Острів Кіпр наприкінці XV ст. перейшов до венеціянців.

Comments