27. Рицарські ордени

Рицарські ордени мали кожен свій монаший устав, підлягали безпосередньо папі римському й очолювалися маґістрами. На рицарський обладунок члени цих орденів одягали мантії з зображенням хреста, форма якого була специфічною для кожного ордена. І в Палестині, і в Європі ордени мали численні маєтки, прибутки з яких давали їм можливість до існування.

Тамплієри

Орден тамплієрів, Milites equites templi (храмовників – від латинського templum, храм) було утворено 1119 р., коли хрестоносець Гюґо де Паєн з Шампані з вісьмома французькими рицарями створили релігійну спільноту, що зобов’язувалася до убозтва, безсрібництва й послуху, а також до опіки над прочанами на небезпечнім шляху від порту в Яффі до Єрусалиму. Король Балдуїн II надав їм приміщення в своєму палаці «при храмі Соломоновім». Рицарі були названі «тамплієрами», бо їхні приміщення знаходилося на місці колишнього Соломонового храму, «ad templum Salomonis». Тамплієри носили білу мантію з червоним хрестом на спині. До ордену входили переважно французи. На прохання Гюґо де Паєна Бернард Клервоський – визначний реформатор західного монашества і засновник 66 монастирів цистеріян – написав «Похвалу нового рицарства – Тамплієрів» і уклав устав ордену, затверджений собором 1128 р. в Труа.


Устав ордену Рицарів Храму (1126 р.) став новим зразком поведінки для рицарів. Він охоплював практично всі аспекти їхнього повсякденного життя; складався він з 72 статей. Він був неймовірно суворий, і, як вважають, натхненний статутом секти єсеїв, відомим під назвою «Уставу владик справедливости». Особливо в ньому підкреслювалися смиренність і покора старшим, і всі статті були спрямовані на запровадження миру в спільному житті і виключення гордині й заздрости. Однак устав не охоплював адміністративних питань. До 1267 р. самі рицарі додали до нього безліч нових статей, що стосувалися управління справами Ордену.

Структура Ордену існувала аж до його розпуску в чотирнадцятому столітті. Офіцерами Ордену, у порядку старшинства, були: великий маґістер, сенешаль, маршал, командор Єрусалиму, командор Тріполі, командор Антіохії, провінційні маґістри Франції, Англії, Арагону, Португалії й Угорщини. У кожній із провінцій існувала ієрархічна структура, що відбиває структуру штаб-квартири в Єрусалимі. Провінції далі поділялися на командорства і пріорства (прецепторії). Командорства ж поділялися на «мезони» чи «доми». Рицарі Ордену поділялися на власне рицарів, сквайрів, дияконів, зброєносців, дародателів і сержантів.

Великий маґістер був верховним главою Ордену. Його влада сягала неймовірно широко, однак деякі рішення він не мав права приймати, не порадившись із найстаршими рицарями, відомими під збірною назвою «Капітул». Однак у нього були незаперечні привілеї: мати чотирьох коней і найбільший намет у поході, що відрізняється від усіх інших наметів ще і своєю округлою формою. У поході великого маґістра також супроводжував бойовий штандарт Ордена – «Гонфалон-Босеан». Головною бойовою силою Ордена були рицарі. Їм допомагали сквайри і зброєносці, що у такий спосіб проходили військове навчання. Рицарі були всюди відомі своїми обітницями ніколи не відступати і не здаватися, навіть якщо сили супротивника втричі перевищують їхні власні сили. Обов’язковою формою для рицарів був білий плащ з червоним восьмиконечним хрестом. У бою вони надягали панцир, а зброя їх складалася з булави, важкого меча, короткого списа. Бойовий прапор тамплієрів був полотнищем, на якому був зображений червоний восьмиконечний хрест на полі з чорних і білих клітин, що чергувалися між собою. Він мав назву «Гонфалон-Босеан».


Протягом двох століть орден дуже розбагатів. Він поширився на ввесь захід і схід, зберігаючи сувору організацію завдяки бездоганному управлінню. З появою системи розрахунків через грошовий обмін орденові надається єдина можливість вести розрахунки між різними країнами. Під час відсутности правителя тамплієри могли взяти на себе адміністративне управління й порядкування його майном, а його видатки в іншій країні фінансували. Вони були провісниками майбутньої фінінсової та банківської системи.

Король Филип IV хотів захопити їхнє майно й спонукав до ведення проти ордену слідства. 13 жовтня 1307 р. маґістр Жак де Моле та інші тамплієри були заарештовані. Королівські урядовці через тортури досягли зізнань, що зле свідчили про орден. Тамплієрів звинувачено в зневажанні хреста й блюзнірстві, антихристиянському церемоніялі прийняття до ордену, зв’язках з сарацинами й єретиками, аморальному житті. Тоді справу було передано на собор. 54 тамплієрів було засуджено до спалення. Папа Боніфацій VIII своєю буллою «Vox in excelsis» скасував орден. 1314 р. маґістр Жак де Моле апелював до папи, але був визнаний винним і таки спалений.

Легенда стверджує, що орден тамплієрів започаткував масонство. Таємниче розповідали, що, коли 1793 р. король Людовік XVI був страчений, невідомий голос із натовпу нібито вигукнув: «Жак де Моле, ти помщений!» У Йоркському ритуалі масонства найвищий ступінь займають носії титулу «Knights Templar». Серед споріднених з масонством організацій є одна з назвою «Юнаки ордену де Моле».

Шпитальники

Орден шпитальників (госпітальєрів) або іоанитів (лат. Ordo Equitum Sancti Johannis), які згодом стали називатися Мальтійськими рицарями, було засновано 1055 р. при шпиталі св. безсрібника Іоана Олександрійського (пізніше змінено на св. Іоана Хрестителя) в Єрусалимі. Первісно шпитальники мали за мету обслуговування шпиталів, у яких лікувалися прочани. Вони одягали чорну мантію з білим хрестом. Входили до ордену італійці.


1120 р. орден було перетворено на військовий, коли майстер Раймонд ді Пії доручив йому оборону Гробу Господнього. До бою шпитальники вживали червоної зброї з білим хрестом своєрідної форми – «мальтійським хрестом». В монашому житті за новим уставом 1155 р. вони брали за приклад устав Авґустиніян.


Після втрати Святої Землі шпитальники, які мали власний великий флот, перенеслися на о.Родос. 1530 р. турки перемогли 600 рицарів і 6.000 їхніх помічників. Імператор Карл V 1537 р. передав їм о.Мальту. Внаслідок цього з’явилася нова назва: «Мальтійський орден».

Тевтонський орден

Третій орден – Німецький або Тевтонський. Його офіційна назва – Fratrum Theutonicorum ecclesiae S. Mariae Hiersolymitanae (Тевтонські брати церкви святої Марії в Єрусалимі).

Попередницею Тевтонського ордена була лікарня, заснована німецькими прочанами і рицарями-хрестоносцями між 1120 і 1128 роками, але зруйнована після падіння Єрусалима в 1187 році під час другого хрестового походу. З прибуттям двома роками пізніше рицарів третього хрестового походу (1190-1193 рр.), значною частиною німців, біля фортеці Акра була відкрита нова лікарня. Новий орден був затверджений єрусалимським королем Фридріхом зі Швабії 19 листопада 1190 року. Ним же було прийнято приблизно сорок перших рицарів і призначено маґістра. Римський папа Климент III затвердив орден своєю буллою 1191 року.


Німецький характер нового ордена і захист його німецьким імператором і герцоґами дав йому можливість здобути фактичну незалежність від ордена шпитальників. У середині чотирнадцятого сторіччя ця незалежність була підтверджена папським престолом. Рицарі нового ордена мали бути німецької крові, обмеження, що було незвичайним для хрестоносців. Вони носили синю мантію з чорним латинським хрестом поверх білої туніки. Не настільки численні у Святій Землі в порівнянні з тамплієрами, Тевтонські рицарі, проте, мали величезну владу.

Перший маґістер ордена Генріх фон Валпот в 1199 році склав перші устави Ордена, що були затверджені папою Інокентієм III того самого року. Вони розділили членів ордена на два ранґи: рицарів і священиків, що були зобов’язані прийняти три монаших обіти – бідності, безшлюбності і покори, а також обіцяти допомагати хворим і боротися з невірними. Пізніше до цим двох ранґів був доданий третій – обслуговуючий персонал (сержанти), що носив подібний одяг, але більш сірого відтінку, і мав на одязі тільки три частини хреста, бо сержанти не були дійсними членами братства. Маґістер – титул ґросмейстера з’явився пізніше – був виборним. Оскільки Орден поширювався по Європі, стало необхідним призначити провінційних магістрів для Німеччини, Пруссії і, пізніше, Лівонії.

Угорський король Андрій запросив Тевтонських рицарів до Трансільванії в 1211 р. Мадяри сподівалися, що рицарі забезпечать підтримку проти нападів печенігів. Король надав Ордену значну автономію для християнської місіонерської діяльності, але їхні надмірні претензії на незалежність вважав неприпустимими, і в 1225 році зажадав від рицарів залишити його землі.

У 1217 році папа римський Гонорій III оголосив хрестовий похід проти пруських поган. Землі польського князя Конрада Мазовецького були захоплені прусами й у 1225 році він, потребуючи допомоги, запросив до Польщі Тевтонських рицарів. Маґістер згодився за умови, щоб рицарі зберегли у володінні пруські землі, захоплені у війні. «Золота булла» імператора Священної Римської імперії визнала за Орденом суверенітет над цими землями. Війна з прусами тривала п’ятдесят років. Цей хрестовий похід коштував життя тисяч рицарів.

1237 р. Тевтонський орден злився з орденом меченосців. Рицарі Меча (відомі також під назвою Ливонский орден) були менші кількісно, але вони були більшою мірою військовим товариством, заснованим у Ливонії. Меченосці спочатку були підлеглі архиєпископові Риги, але, з об’єднанням Ливонії й Естонії, якими вони керували як суверенними державами, стали досить незалежні. Тяжка поразка, що її зазнав Ливонський орден 1236 року, втративши третину своїх рицарів, включаючи маґістра, поставила його в непевне становище. Об’єднання з Тевтонським орденом забезпечило рицарям виживання, і надалі меченосці мали статус напівавтономної області. Новий маґістер Ливонії тепер став провінційним маґістром Тевтонського ордена, і об’єднані рицарі прийняли Тевтонські відзнаки.

В 1245 році орден одержав від імператора Священної Римської імперії підтвердження про володіння Ливонією, Курляндією. Низка привілеїв реґулювала монопольне використання володінь у Прусії. Завоювавши Західну Прусію 1219 р., Орден побудував замок Марієнбурґ як свою столицю. Орден створив більш стрункий адміністративний поділ своїх земель і призначив управителів з числа рицарів для кожної адміністративної одиниці. Це пожвавило переселення на нові землі селян з Німеччини.


До кінця тринадцятого століття з захопленням компактно розташованої території Прусії Тевтонський орден фактично стає державою, хоча його великі володіння, крім того, були розташовані по всій Європі. Просуваючись на схід, рицарі будували багато замків і фортець, розміщуючи в них свої залоги. Населення держави хрестоносців на узбережжі Балтійського моря сягало 2 млн. 140 тис.

Тим часом у 1291 році, після втрати Акри, рицарі відступили зі Святої Землі спочатку на острів Кіпр, потім у Венецію. Там вони завербували маленьку групу італійських рицарів у їхньому командорстві Санта Триніта, що тимчасово стало основною столицею Ордена. Хрестовий похід для навернення Східної Європи наштовхнувся на опір не тільки Русі, князь якої Данило Галицький воював із Орденом, та Росії, але й католицької Польщі, що не бажала посилення Ордена. 1325 року Польща уклала унію з Великим князем Литовським Ґедиміном. Однак рицарі продовжували поступово захоплювати області, керовані великим князем литовським. Великий князь Ольгерд зазнав поразки 1370 року.

Тоді 1386 році спадкоємець Ольгерда Ягайло уклав династичний союз із Польщею, одружившись із королевою Ядвіґою. Литва приймає християнство західного обряду, зберігаючи свободу віровизнання для православних українців і білорусів. Утворюється потужна центральноєвропейська держава. З наверненням Литви – останнього острівця поганства в Європі – втрачався сенс місійної діяльности Ордена. Тевтонські рицарі позбуваються підтримки Церкви і сусідніх країн. Конфлікти з архиєпископом Риги погіршували відносини з Церквою в першій половині XV століття. Польсько-литовське військо, до складу якого входили й українці, здобуло перемогу над Орденом під Ґрюнвальдом 15 липня 1410 року. Загинули великий маґістер, двісті рицарів і близько 40 тис. солдатів. Під Ґрюнвальдом здобув рицарську славу преподобний князь Федір Острозький. Пізніше він прийняв постриг, помер близько 1483 р., а тіло його спочиває в лаврських печерах. 1411 р. Орденом була укладена мирна угода з Польщею, а 1466 р. держава хрестоносців визнала себе васалом Польщі. Марієнбурґ передається Польщі, а столиця переноситься до Кеніґсберґа.

Важким ударом для Ордену стає поширення лютеранства. Спочатку у відповідь на заклик Лютера 1523 р. зрікся обітів єпископ і головний канцлер Прусії, а 1524 р. великий маґістер також відкидає обіти, одружується й перетворює Прусію на герцоґство зі своїм правлінням. З 1524 р. Тевтонський орден припиняє існування як держава, зберігаючи свою структуру як релігійної спільноти, що набула триконфесійного характеру (католики, лютерани, кальвіністи).

1589 року сороковий великий маґістер передав права правління ерцгерцоґові Австрії Максиміліянові без формального зречення. Орден був відтепер міцно поєднаний з австрійським королівським домом Габсбурґів. Втративши свою історичну місію і більшість військових функцій, Орден занепав і тепер займався забезпеченням свого полку, що перебував на службі в імператорів Священної Римської імперії, і забезпеченням проживання рицарів і священиків. Декретом 1834 року Орден було оголошено «автономним релігійним і військовим інститутом», що перебував під заступництвом австрійського імператора, з ерцгерцоґом як «вищим німецьким маґістром», із статусом «безпосереднього феодального володіння Австрійської імперії». Орден тепер мав тільки клас рицарів, що могли довести своє аристократичне походження в шістнадцятьох поколіннях, що перебували на службі німецької чи австрійської держав і обов’язково були католиками. Згодом вимога була знижена до чотирьох рицарських поколінь за останні двісті років.

Після наступної реформи 1865 року в число рицарів могли бути прийняті всі, хто міг довести шляхетне німецьке походження. Згодом Орден був перетворений на «Шпитальну релігійну організацію святої Марії в Єрусалимі» («Fratres domus hospitalis sanctae Mariae Teutonicorum in Jerusalem») і прийнятий під Папське право 1929 року. Згідно з новим устроєм це цілком релігійний орден священиків і черниць, очолюваних «Верховним Німецьким маґістром», що обов’язково повинен бути священиком у сані абата. Він зберіг свій штаб у Відні і складається головним чином із сестер. Орден розповсюджений в Австрії (13 священиів і братів, 52 сестри), Італії (37 священиків і братів, 90 сестер), Словенії (8 священиків і братів, 33 сестри), Німеччині (14 священиків і братів, 145 сестер).

 Прусія привласнила собі історію Тевтонського Ордена як джерела пруських військових традицій, хоча саме пруська протестантська держава і зруйнувала давній християнський Орден. Нацисти, натхненні фантазіями Гіммлера, прагнули відтворити свій власний "Тевтонський Орден" як організацію військової еліти Третього райху.

 

 

Comments