28. Монаше життя на Заході

Монаші ордени

Монаші ордени - спільноти монахів, члени якого дотримуються загального статуту монастиря і приносять урочисті обіти.

До раннього Середньовіччя поступово сформувалися два чини – «ordines»: чин монахів і чин каноніків. Чин (або орден) каноніків складався з монахів, які служили при катедральних соборах. Тоді ще не існувало обов'язкової безшлюбності для священиків, і поява каноніків стала кроком на шляху до впровадження обов'язкової безшлюбности священиків на Заході. В еволюції каноніків велику роль зіграв устав святого Кродеганга, єпископа Метца (762), який найбільше виразився в Ордені регулярних каноніків-премонстрантів, заснованому 1120 року.

У розвитку же орденів монаших вирішальну роль зіграв устав святого Бенедикта, на який спиралися не лише бенедиктинці, але і створювані в XI -XIII століттях ордени картузіанців, цистерціанців, камальдолійців і т. д.

У XIII столітті зароджуються так звані жебракуючі ордени, які започаткували святий Франциск і святий Домінік. Поява цих орденів багато в чому залежала від розвитку міст і зростання населення в Європі. Тому такі спільноти не йшли в пустелю, а проповідували, здійснювали таїнства для віруючих та займалися пастирською опікою. Нові ордени відіграли велику роль у розвитку економіки – досить згадати своєрідні банки для бідняків «Монті ді П'єта», створені францисканцями. Для жебракуючих орденів характерна клерикалізація: Орден проповідників, який заснував святий Домінік, вже був задуманий як священицький, а францисканці, хоча і зародилися як спільнота мирян, вже впродовж 20-30 років були клерикалізовані. Далі за першими жебракуючими орденами з'являються августинці, кармеліти, сервіти та інші.

Для цього нового виду монашества характерне централізоване управління – є головний або генеральний настоятель і настоятелі провінцій, причому ці посади є виборними і тимчасовими. Великий акцент ставиться на бідності та ненакопичуванні.

Рівновага між монашим, відокремленим життям і апостольством встановлюється далеко не відразу. Цей факт, а також непомірне зростання різних орденів ведуть до необхідності врегулювання їхнього життя, а то й до заборони деяких з них. У період виникнення жебракуючих орденів закріплюється канонічна форма монаших обітниць бідності, цнотливості та послуху.

Поряд з чоловічими спільнотами розвивалися і жіночі. Спочатку монахині були гілками чоловічих орденів, і церковна влада довго не погоджувалася з вимогами монахинь створити власні структури на зразок чоловічих абатств.

Бенедиктинці

Розвиток західного монашества за умов активного апостольського служіння в різних країнах Європи спричиняє поступові зміни в уставному житті християнської Церкви на Заході. Насичується молитовна практика, доповнюючись новими формами. Алкуїн (помер 804 р.) розробляє особливі літургійні посвяти на кожен день тижня, уводить до аскетичної практики нові молитви.

Визначний реформатор монашого життя Бенедикт Аніянський (750–821 рр.) ще більше розширює молитовне правило, а також “lectio divina” (духовне читання). Бенедиктинці зобов’язуються студіювати праці Оріґена, св. Єронима, блаженного Авґустина, свт. Григорія Двоєслова. Бенедиктинське монашество пристосовується до нового часу й нових потреб.

Найважливішою зміною, запровадженою за допомогою імператора Людовика Побожного, було об’єднання монастирів під керівництвом Бенедикта Аніянського як головного настоятеля, “примас-абата”. Бенедикт укладає також два фундаментальні зведення: «Codex Regularum» (зведення монаших уставів, що діяли в Західній Церкві) та «Concordia Regularum» (коментар до правила прп. Венедикта Нурсійського з паралельними витягами з інших монаших правил). Відбувається уніфікація монашого устрою та централізація бенедиктинського чернецтва. Проте й держава утримує контроль за монастирями, часто зберігає право призначати настоятеля.

Віднова монашого життя бенедиктинців у XI ст. зосереджувалася довкола абатства Клюні в Бурґундії, заснованого 910 р. Клюні стає центром реформи й поступово об’єднує під своїм керівництвом інші бенедиктинські монастирі. Абат Клюні визнається також абатом усіх реформованих монастирів. Таким чином створюється перший міжнародний монаший орден, що став взірцем для майбутньої організації західного чернецтва.


Збагачується богослужбове життя монастирів, зосереджене на літургії, яку правили з великою урочистістю й пишнотою. Було введено нові церковні свята. Розростається богородичний культ, виявляючись у нових молитвах і гімнах, суботніх богослужіннях на честь Пресвятої Діви. Влаштовуються урочисті процесії з різних нагод.

Поряд з молитвою в центрі монашого життя лишаються студії над Святим Письмом і Отцями Церкви, переписування книг. Саме завдяки середньовічним монастирським скрипторіям до нового часу дійшли не тільки церковні пам’ятки, але й твори античних філософів і письменників. Наголос на літургійній молитві й побожному читанні спричинив звільнення частини монахів від фізичної праці. У монастирях з’яв¬ляються конверси, монастирські робітники, що приймали обіт чистоти, і на них перекладається обо¬в’я¬зок фізичної праці.

Монастир поступово вивільняється від втручання світської влади, а також місцевого єпископа, ставиться під протекцію папи Римського. Поширенню впливу Клюні сприяв вибір на папський престол двох вихідців з цього монастиря: Урбана ІІ (1088–1099 рр.) та Паскаля ІІ (1099–1108 рр.). Відновлюється вибір ченцями настоятеля ― абата. Зростає добробут монастиря, який перетворюється на велике самостійне господарство.


Уже на 1000 р. до 30 бенедиктинських монастирів опиняються під впливом Клюні, переживаючи реформу. На 1109 р. орден бенедиктинців з центром у Клюні об’єднував 1184 монаші доми, 883 з яких знаходилися у Франції.

Цістерціянці

Наприкінці XI ст. поширюється рух монахів з центром у новому монастирі Сіто, заснованому 1098 р. неподалік від Клюні. Засновник Сіто св. Робер і його перші наступники проголошують віднову первісної чистоти й суворості монашого уставу. Вони відмовляються від церковних і феодальних джерел прибутку (пожертв, плати за треби, десятини, володіння селянами тощо). Реабілітується фізична праця, покликана зміцнювати дух і тіло монахів. Цістерціянці утворюють взірцеві сільські господарства, першими починають обробляти землю, корчуючи ліс і осушуючи болота. Удосконалений досвід сільської праці поширюється ними серед колишніх поган ― ґерманців і слов’ян між Ельбою й Одером ― разом із християнською вірою.

Монахи Сіто надавали більше часу не тільки для фізичної праці, але й для особистого вдосконалення, роздумувань ― медитації, що становила основу нової монастирської духовності XII cт. Богослужбове коло повертається до уставних меж. Літургія позбавляється надмірної пишноти, скорочується.

Реформовані бенедиктинці називалися цістерціянцями ― від назви їхнього головного монастиря в Сіто.

Цистерціянці прагнули до самотності й простоти, вбиралися в грубі нефарбовані вовняні сутани, харчувалися простою веґетаріянською їжею, будували церкви без скульптур і кольорових вітражів, із простими мурами й побіленими стінами. Миряни й біле духівництво допускалося до їхніх монастирів лише за виняткових обставин.


Лідером цістерціянців стає Бернард Клервоський (1091–1153 рр.). Він народився в сім’ї бурґундського дворянина біля Діжона, навчався в монастирській школі й 1112 р. разом із 30 однодумцями вступає в Сіто. У 1115 р. його було направлено для заснування монастиря в Клерво, як абата. Там, у Клерво, він і помер.

Бернард здійснював величезну проповідницьку працю в Клерво й за його межами, багато їздив по Європі, тричі відвідував Італію. У Франції, Фландрії, прирайнських областях він проповідував другий хрестовий похід. При цьому Бернард писав богословські трактати, вів полеміку з Клюні. Він був глибоко втягнений до суспільного життя і прагнув перетворити світ, плекаючи містичну духовність, спрямовану до Христа ― Божественного Жениха.

Якщо всіма монастирями клюнійської системи керував один абат, то цистерціянці відновили обрання абата для кожного монастиря. Було встановлено обов’язковий послух ― новіціят, річний випробувальний термін для ченців, відкинуто практику прийняття до монастиря дітей.

Окремі монастирі були зібрані в ретельно впорядкований орден. Щорічні збори настоятелів (абатів) дістали назву загальних зборів капітулу.

У 1119 р. було 5 монастирів цистерціян; 1150 р. ― близько 350; 1200 р. ― 525; 1250 р. ― 647; 1500 р. ― 738 чоловічих і 650 жіночих.

Наприкінці XVII ст. в межах цістерціянського ордену пройшла реформа, спрямована на відродження суворої аскези, внаслідок чого утворився орден траппістів.

Картузіянці

Монахи-картузіянці намагалися поєднати бенедиктинську дисципліну молитви та досвід самотнього життя. Орден було утворено 1084 р. Бруно Кельнським (близько1030–1101 рр.). Прагнучи до самотнього життя, Бруно відмовився від церковної посади в Реймсі та з шістьма однодумцями започаткував першу монашу спільноту в долині Ла Шартрез (La Chartreuse, по-латині Carthusia) в Альпах на сході Франції. Згодом ця спільнота стала відомою як Великий Картузіянський монастир.


Устав ордена написав Гіґо ― п’ятий головний настоятель. Монахи жили в громадах по 12 ченців з пріором (настоятелем). Прийом нових членів суворо обмежувався. Протягом тижня ченці-картузіянці перебували в цілковитій мовчанці самотою в невеличких комірчинах довкола внутрішнього двору, де вони їли, працювали, молилися. По неділях брати збиралися на Службу Божу, спільну трапезу й спільну розмову.

Матеріяльні турботи покладалися на мирян, які жили неподалік у власних помешканнях окремою невеличкою громадою. Усе життя монахів підпорядковувалося молитві. У повній мовчанці й самотності вони присвячували себе вивченню Святого Письма, інших духовних творів. Устрій картузіянських монастирів викликав у сучасників пошану й захват, як найтяжча форма спасіння душі. Папа Інокентій ХІ сказав: “Картузія ніколи не реформувалася, бо ніколи не деформувалася”.

У 1200 р. було 38 монастирів картузіян. У добу свого розквіту, в XIV ст., орден зріс до 168 чоловічих і 12 жіночих монастирів. Він уважається найбільш суворим католицьким орденом.

Кармеліти

Кармеліти - один з чернечих орденів, заснований Бертольдом з Калабрії в 1155 році. Початком стала організація чернечої громади, розташованої на горі Кармель в Палестині.


Після того, як хрестоносці зазнали кілька невдач на Близькому Сході, в 1249 кармеліти переселилися в Європейські країни. Через сім років після цього їх статут офіційно затвердив папа Інокентій IV, після чого кармеліти стали вважатися жебракуючим орденом.

У 1452 році організований орден кармеліток, в який могли вступити тільки жінки черниці. Саме тоді папа Миколай V зарахував до цього ордену всіх жінок, які жили в чернечих громадах, не дотримуючись особливого статуту. З тих пір кармеліти стали складати особливий жіночий орден. Ця громада жила, дотримуючись правил абсолютної убогості, проте це не заважало періодично з'являтися людям, які є прихильниками пом'якшення цих жорстких правил.

Францисканці

Найбільше духовне піднесення в середньовічній Європі було пов’язане з діяльністю св. Франциска Асизького (1182–1226 рр.), послідовники котрого стали називатися “меншими братами”, або францисканцями.

Засновника ордену, у хрещенні нареченого Іваном, батько прозвав “Франческо”, “французиком”, бо (за деякими версіями) його дружина, мати Франциска, була француженкою. Батько, П’єтро Бернардоне, був багатим купцем з міста Асизі в Умбрії, у центрі Італії. Він мріяв про славу й багатство для Франциска. І спершу Франциск цілком відповідав мріям батька. Він був лідером серед ровесників, відзначався ініціятивністю. Та після участі в невдалій війні з Перуджею 1201 р. й майже річного перебування в полоні Франциск цілком знеохотився до світського життя. На молитві в церкві св. Даміяна він почув голос, котрий закликав його відбудувати Божий дім, що зазнав руйнування. Спочатку Франциск зрозумів голос буквально. Він продав батькове сукно й віддав гроші на ремонт церкви св. Даміяна. За це батько позбавив Франциска спадщини.


Франциск збирає пожертви й ремонтує церкви св. Петра й Богородиці Ангельської. Він також допомагає прокаженим. Велике враження справляє на нього почутий у церкві євангельський текст: “Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби на дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці” (Мт. 10: 9–10). Він вирішує скласти обіт убозтва й присвятити себе апостольському служінню. Довкола нього збирається громада товаришів, і вони починають проповідь Слова Божого.

Закликаючи до наслідування життя Спасителя, Франциск наголошував на вбогості не тільки як відсутності майна, але як “вбогості духу”. Досконала вбогість передбачає відмову і від майна, і від власної волі, і від любові до себе самого. Послідовники Франциска спершу не мали упорядкованого уставу, вбиралися в подерті плащі, підперезані мотузкою, й жили коштом жебрання або праці за харчі. Їхні проповіді говорили про Божу любов і необхідність для всіх покаятися.

У 1209 р. Франциск та дванадцять його послідовників вирушили до Рима. Вони зустрілися з папою Інокентієм III та дістали його благословення. Папа прийняв нову спільноту, натхненний сном, в якому людина, подібна до Франциска, підтримувала мури Латеранського палацу, що хиталися. Він дозволив новому орденові проповідувати покуту. Кардинал Іоан Колонна постриг членів громади, а Франциска висвятив на диякона. За рік офіційного початку існування ордену францисканців може вважатися 1209.

Після цього перші францисканці почали проповідувати в Умбрії. Їхнім осідком стає церква Богородиці Ангельської “Порціюнкула”. У 1215 р. в Порціюнкулі збирається перша капітула ордену францисканців. Під час IV Латеранського собору, у котрому брав участь Франциск, було затверджено правильник нового ордену. У 1217 р. ґенеральна капітула ордену, що помітно розрісся, поділила його на провінції. Орден назвав себе “меншими братами” (Ordo Fratrum Minorum ― OFM).

У 1219 р. Франциск приєднався до п’ятого хрестового походу, опинився в Марокко й Тунісі. Він пішов до мусульманського табору, де виголосив проповідь перед султаном. Султан Мелек-ель-Камель поставився до нього з повагою, надавши Францискові фірман на відвідини Святої Землі. Потім Франциск приєднався до хрестоносців в Акрі, звідки й повернувся до Італії.

Менші брати вірили в наявність доброго начала в матеріяльному творінні, у коханні, у людському житті. Вони йшли проповідувати до Іспанії, Франції, Німеччини, Англії, приваблювали впливових людей і простолюд. Якщо 1209 р. їх було 12, то 1217 р. на зустріч менших братів прибуло 5000 чол., а за сто років по смерті Франциска орден налічував близько 28000 чол. Ще близько 1211 р. Франциск постриг у рясофор Клару Асизьку, даючи початок орденові кларисок. Св. Клара Асизька (1194–1253 рр.) заснувала 1212 р. другий орден для жінок. Це був контемплятивний (споглядальний) орден. Ідеали особистої та корпоративної вбогості сповідалися жінками за монастирськими мурами, а не в жебрущій присутності в світі, як меншими братами.

У 1221 р. було започатковано третій орден (терціяріїв). До нього входили і священики, і миряни, котрі прагнули будувати своє життя у францисканському дусі, але лишалися в світі й займалися власною працею. Того ж року ґенеральна капітула затвердила новий устав ордену Менших братів ― «Regula Prima». Попередній устав загубився. Можливо, він існував тільки усно. Остаточне упорядкування уставу здійснив Франциск 1222 р., уклавши «Regula Secunda», котру наступного року затвердив папа Гонорій ІІІ. Головними ідеями уставу були бідність, фізична праця, проповідування, місіонерство серед невірних, гармонійне сполучення діяльного життя й споглядання.

Взимку 1223 р. Франциск улаштував у Ґреччіо перший вертеп ― подобу вифлеємської печери, що була встановлена в церкві. Завдяки францисканцям традиція вертепів поширилася майже в усій Європі, а згодом перейшла на інші континенти.

У віці сорока років Франциск занедужав на очі й усамітнився з кількома послідовниками, щоб віддатися містичним переживанням. У 1224 р. на руках, ногах і на боці в нього відкрилися п’ять ран ― стиґмати, що нагадували про п’ять ран Христових. Майже ніхто не знав про них за життя св. Франциска. Для віднови сил Франциск оселився в келії при церкві св. Даміяна. Там він написав «Гімн братові Сонцю». Відчувши наближення смерті 3 жовтня 1226 р., він попрохав покласти себе на землю й разом із братами заспівав 141 псалом, а потім помер під час читання розділу 13 з Євангелія від Іоана. У 1228 р. Римо-Католицька Церква канонізувала Франциска.

Незабаром у францисканців з’явилися власні будівлі, які зводилися в містах і вважалися власністю папи. Зросли власні священнослужителі. Вони активно обслуговували мирян як проповідники й сповідники. Управління орденом зосередилося в руках маґістра, якого обирали на загальних зборах кожні три роки делеґати від провінційних зборов. Ченці-францисканці належали до ордену в цілому, а не до окремого монастиря. Вони вільно пересувалися з місця до місця.


Духовність францисканців відзначалася послідовною христоцентричністю. Зосередження на Христі формувало засади ставлення до християнського життя. Для Франциска і його послідовників усі люди ― діти Божі, а відтак наші брати у Христі. Монахи покликані брати участь у справі відкуплення, явленого місією Христа, бути Його свідками й живим образом. Підкреслюється радість і гідність милосердя, котрі ми маємо, бувши прибраними дітьми Божими. Світ природи відображає Божу велич і Його доброту.

Спочатку францисканці не надавали значення освіті й науковим дослідженням. Проте невдовзі після смерті Франциска будується монаший дім біля Паризького університету. У 1231 р. кафедру богослов’я в Парижі обіймає францисканець. Найбільшим богословом серед францисканців став професор Паризького університету Бонавентура (1221–1274 рр.), котрого в Римо-Католицькій Церкві називають “королем містики”, а також другим засновником ордену францисканців.

Домініканці

Протягом ХIII ст. було зареєстровано не менше як дев’ять жебрущих орденів, що загалом наслідували принципи реформи Франциска. Найважливішим серед них є орден домініканців.

Його створив Домінік де Гусман (близько 1170–1221 рр.) для проповідування правдивої віри й боротьби з єресями. Домінік походив з відомого аристократичного роду Гусманів у Кастилії (Іспанія). Розповідають, що мати перед народженням сина мала вві сні видіння: образ собаки зі смолоскипом у пащі. Вогонь з цього смолоскипа запалив усю землю. Хрещена мати під час хрещення побачила на чолі дитини світлосяйну зірку. Відтоді на обличчі Домініка назавжди залишилася особлива печатка.


Здобувши богословську освіту, він прийняв свячення близько 1196 р. й служив каноніком в Осмі під опікою єпископа дона Дієґо де Асаведо. У 1203 р. Домінік залишив Осму й здійснив разом із єпископом подорож до Данії та Рима. Дорогою Домінік познайомився з проблемою альбігойців і розробив засади їхнього навернення. Передбачалося проповідувати Євангеліє в усій його чистоті, як апостоли, ― у зреченні світу, убозтві й невпинному русі.

Разом з єпископом Дієґо й папськими леґатами Домінік 1206 р. почав проповідь у Нарбонні, Тулузі й інших місцях поширення єресі альбігойців. Група мандрівних проповідників, підтримувана єпископом Тулузи, зростає до тридцяти чоловік. Після смерті єпископа Дієґо 1207 р. проповідників очолив Домінік. Він продовжував навертати альбігойців і під час хрестового походу 1209–1213 рр.

У 1214 р. до Домініка приєдналася група однодумців, а 1215 р. перші домініканці складають монаші обіти, в яких особливо наголошується на убозтві й обов’язкові проповідування. Орден прийняв «Устав св. Авґустина», пристосувавши його до власних потреб. У 1216 р. папа Гонорій III затвердив устав.

Домінік залишає Тулузу, мандрує до Рима, Парижа, Іспанії. Засновуються монастирі й монаші доми в Римі, Болоньї, Парижі, Сеґовії. У 1220 р. в Болоньї пройшла перша ґенеральна капітула ордену. За її дорученням Домінік уклав конституції ордену. Вони були перейняті двома головними ідеями: проповіді Слова Божого й спасіння душ. Спосіб життя монахів сполучав традицію каноніків і мандрівних проповідників. Устав визначав особливості домініканського ордену: спасіння душ за допомогою проповіді як головна мета, ретельне вивчення священної правди замінює побожне читання й фізичну працю, посилена увага до дотримання мовчанки як засобу, що сприяє навчанню, коротке богослужіння за часословом, дозвіл послаблень, пов’язаних з апостольською працею, вибір керівників членами спільноти або провінції, щорічна ґенеральна капітула, обітниця послуху ґенеральному настоятелеві, суворе дотримання обітниці убозтва кожним членом і всім орденом.

Домінік помер 6 серпня 1221 р. Орден проповідників (Ordo PraedicatorumOP), названий на його честь “домініканцями”, переосмислив свою назву, виводячи її від латинських слів “Domini canes” (“пси Господні”).

У підготовці проповідників багато важила освіта. Орден домініканців мав власні школи й посилав найобдарованіших членів у нові університети. Провідний богослов ордену ― Фома Аквінський (1225–1274 рр.). Він запровадив нову схоластичну методологію в дослідження традиційних богословських джерел. Її визначає насамперед вчення про примат інтелекту над волею. Щастя людини полягає в діяльності практичного інтелекту, котрий керує людськими вчинками й емоціями.


Домініканцям приписується й поширення практики молитви на вервиці ― розарія. У його основу лягла давня східна традиція читання замість 150 псалмів відповідного числа молитов «Богородице Діво, радуйся». У XIV ст. в картузіянських монастирях читання 150 богородичних молитов за чотками починають доповнювати духовні споглядання “таємниць” ― епізодів із земного життя Спасителя. Одним із зачинателів цієї форми медитативної молитви був Домінік Пруський, ім’я якого ввело в оману деяких пізніших дослідників історії розарія (його плутали із засновником домініканців).

У XV ст. монахи-домініканці з Кельна вибирають з різних версій розарія 15 “тайн”, розподіляючи їх у три “корони” ― радісні, скорботні й славні. У 1481 р. в Ульмі вперше було опубліковано ці 15 тайн, що склали основу католицької молитви на вервиці.

Comments