29. Свята гора Афон

Атос, Афон (грец. Άθως) ― віднога Халкідонського півострова зі шпилем 1935 м заввишки. У давнину Афон називався Акті, тобто вузька частина материка, що далеко заходить у море й обмивається ним з обох боків. Друга назва, Атос, походить, за леґендою, від імені вождя титанів Атоса. Назва Атос зустрічається вже в «Іліяді» Гомера (14: 229). У перші шість сторіч по Різдві Христовім існувало й місто Атос на місці теперішньої лаври прп. Афанасія. Біля вершечка гори на Атосі знаходилося місто Актоатос. Третя назва Афон, або Атон ― змінене Атос. Часто Афон називають просто: Свята Гора (Άγιον Όρος — Айон Орос).


Свята Гора Афон цілком займає третій, східний і найкрасивіший півострів Халкідікі Афон. Свята Гора простягається на 50 км завдовжки й від 8 до 12 км завширшки, обіймаючи територію близько 350 квадратних кілометрів. Природна краса півострова неймовірна. Гора Афон, яка домінує над півостровом, ― це величезний конус, незахищений, безлісий гребінь, який, здається, проколює списом небо і схили якого повністю вкриті стародавніми вічнозеленими рослинами. Прочанин виносить звідси враження незвичайної, незрівнянної природної краси.

Згідно з грецькою міфологією, у боротьбі між гігантами й олімпійськими богами провідником перших був Атос (Афон), а останніх ― Посейдон. Афон кинув масивну скелю в Посейдона від Фракії, але не влучив, і скеля впала в море, утворивши пірамідальну гору, що дістала його ім’я.

За іншим міфом, стародавній бог Аполлон закохався в Дафну, дочку короля Аркадії. Для того, щоб зберегти невинність, Дафна шукала сховку в головному порту гори Афон, таким чином, даючи йому своє ім’я. З міфа можна побачити, що з давніх-давен цей край був пов’язаний з боротьбою проти тілесної пожадливості.

Стародавні географи згадують шість міст на півострові. Упродовж історії він уперше згадується у зв’язку з перським походом проти Греції під проводом Мардонія в 493 до Р. Х. Йдучи під вітрилами навколо півострова, перський флот наразився на негоду й зазнав жахливого розгрому. Спроба нападу зазнала невдачі. Десятьма роками пізніше Ксеркс повторив похід, але для того, щоб уникнути ризику нової катастрофи, він прокопав канал у вузькому перешийку півострова.

Є передання, нібито Карея (центральна точка гори, що має вигляд міста) з її околицями були відомі в античному світі як Пентаполь, або П’ятимістя, де усамітнювалися грецькі мудреці й де Олександр Македонський три дні відпочивав поміж своїми перемогами й військовими подвигами.

У 368 р. до Р. Х. півострів і шість міст стали частиною держави Филипа Македонського. Кількома роками пізніше його син Олександр Великий був проголошений імператором Македонії й об’єднав усю Грецію під своїм правлінням. Говорять, що тоді архітектор на ім’я Дінократ запропонував Олександрові Великому перетворити Святу Гору і весь півострів на величезну статую Олександра, який тримає багатолюдне місто в руках. Скромний грецький монарх відповів, щоб архітектор залишив місто в спокої.


Передання сповіщає подробиці подорожі Пресвятої Богородиці до Лазаря, чудовно воскрешеного Господом, який мешкав на острові Кіпрі. Лазар, бувши рукоположеним апостолом Варнавою в єпископа, журився в серці, що давно позбавлений щастя бачити Матір Божу, тоді як сам не смів прийти до Єрусалима, остерігаючись гоніння юдеїв, що прагнули його вбити. Мати Божа, дізнавшись про це, написала до нього листа, просячи прислати по неї корабель. Лазар невимовно зрадів, діставши цього листа, й побожно здивувався великому смиренню Благодатної. Корабель негайно було оснащено й послано до Пресвятої Діви; і Матір Божа з Іоаном та деякими іншими супутниками відпливла до острова Кіпру. Плавання почалося спокійно, й корабель поплив хвилями Середземного моря. Уже недалеко лишалося до Кіпру, коли раптом подув сильний супротивний вітер, і корабельники, попри всі зусилля й майстерність, не могли дати ради з кораблем. Вітер, міцнішаючи, перейшов у бурю; і корабель, не корячись більше земному кормчому, віддався вказівці руки Божої й поплив убік від Кіпру. Захоплений силою бурі в Егейське море, він швидко промчав поміж численними островами архипелагу й, неушкоджений та без жодних втрат, пристав до берегів Афонської гори.

Пресвята Діва, зрозумівши, що в цьому несподіваному випадку виявляється воля Божа на сповіщений їй ангелом жереб, вийшла на берег невідомої їй країни. Гора Афонська в той час була сповнена ідольськими капищами, серед яких виступав величезний храм Аполлона, де здійснювалися різні ворожіння, чаклування й інші поганські чари. Але як тільки корабель, що ніс на собі Пречисту Діву, наблизився до берегів Афону, злі духи, що перебували в ідолах, промовили, спонукувані вищою силою: “Люди, зваблені Аполлоном! Поспішайте зійти з гори та йдіть до Климентової пристані, щоб зустріти й прийняти Марію, Матір великого Бога Ісуса”. Народ подався до берега моря і там побачив корабель і прекрасну Жону. З побожністю наблизилися погани до Пресвятої Діви й розпитували: як вона народила великого Бога, яке Його ім’я і де Він знаходиться? Богоматір сповістила їм про тайну воплочення Господа Ісуса Христа; розкрила силу євангельського вчення; витлумачила мету приходу Бога на землю й змалювала страждання Його й славу воскресення та вшестя Його на небо. Усі з тремтінням слухали її та, прославляючи Бога й Матір Його, забажали негайно прийняти хрещення. Свята проповідниця вчинила тут багато чудес, якими зміцнила віру новопросвічених. Залишивши для навчання новонавернених одного з мужів апостольських, що її супроводили, вона перед відбуттям своїм з Афону, благословляючи народ, сказала: “Це місце нехай буде за мій жереб, даний мені від Сина й Бога мого! І нехай спочине благодать Його на цім місці й на тих, хто живе тут з вірою й побожністю та зберігає заповіді Сина й Бога мого! Усе по¬трібне для земного життя вони матимуть щедро і з малою працею, і буде приготоване їм небесне життя, і не зменшиться до них милість Сина мого до кінця віку.

IV ст. позначає завершення християнізації півострова. Уже з VI ст. тут селилися монахи. Монастирі виникають за царювання Константина Погоната (668–685 рр.), який віддав цілий півострів у володіння монахам. Серед перших і найважливіших монастирів були спільножительні, зокрема монастир св. Афанасія, названий ще Великою лаврою.

Спершу, у VIII cт., тут оселилися також волохи з їхніми жінками й дітьми. Монаші звичаї розхитувалися. Імператор Олексій Комнин наказав виселити волохів з Афону. Після цього жінкам було заборонено вступати на Святу Гору, що її монахи назвали “садом Богородиці”, єдиної жінки, яка тут є присутня, чий особливо шанований образ має кожен з монастирів. У 1045 при візантійському імператорі Костянтині IX Мономахові був прийнятий устав для афонітов, який офіційно забороняв жінкам і навіть домашнім тваринам жіночої статі перебувати на території Святої Гори. Указ президента Греції з 1953 р. передбачає тюремне ув'язнення на строк від 2 до 12 місяців для жінок, які порушили заборону

Перші афоніти.

Початок монастирського життя афонітів збігається з прибуттям на Афон двох великих особистостей. Першим є Петро Афонський, чиє прибуття може бути датоване кінцем VІІІ ст., другим є Євфимій Новий, котрий прибув на Святу Гору близько 860 р.

Преподобний Петро Афонський, грек за походженням, служив воєводою в імператорських військах і жив у Константинополі. У 667 році під час війни з сирійцями святий Петро був узятий в полон і ув'язнений у фортеці міста Самари на річці Ефраті. У в’язниці він каявся за свої гріхи, постив і просив заступництва в свт. Миколая Мир-Лікійського. Він пригадав забуте рішення піти в монастир. Чудовним чином звільнившись із ув’язнення Петро вирушив до Риму, прийняв там постриг (житіє стверджує, - від папи) і навчився чернечого життя. Потім він сів на корабель і вирушив на схід. Керуючись видінням Пресвятої Богородиці, 681 р. він висадився на безлюдному Афонському півострові й жив там у самоті 53 роки. Одяг його зотлів, а волосся і борода відросли і покрили тіло замість одягу. Ревна молитва допомагала йому долати спокуси й перемагати грізні видіння. Він суворо постив, по 40 днів стримуючись від їжі. Його присутність відкрив мисливець, який заглибився в ліс, женучись за оленем. Петро заборонив повертатися протягом року, а коли за рік мисливець знов прийшов до печери святого, то знайшов його мертвим.

Преподобний Петро помер у 734 році. Його святі мощі перебували на Афоні в монастирі святого Климента. Під час іконоборства вони були заховані, а в 969 році перенесені до Фракійського селища Фотоками.

Преподобний Євфимій Новий, Солунський, був уродженцем міста Анкіри в Галатії. Пройшовши військову службу, за наполяганням матері, одружився. Після народження дочки він таємно залишив будинок, щоб вступити в монастир. 15 років преподобний Євфимій провів на горі Олімп, де навчився у старших чернечим подвигам.

Потім преподобний переселився на Святу Гору. По дорозі, дізнавшись, що його мати і дружина в доброму здоров'ї, він сповістив їх про те, що став ченцем, і послав їм хрест, закликаючи наслідувати його приклад. На Афоні преподобний прийняв велику схиму і жив три роки в печері, в повному мовчанні, борючись зі спокусами. Довгий час святий Євфимій жив на стовпі, недалеко від Солуні, наставляючи порадою і лікуючи хвороби.

Святий Євфимій у 863 році на горі Перістері, недалеко від Солуні, заснував два монастирі, якими керував 14 років, залишаючись у сані диякона. В одному з них прийняли постриг його мати і дружина. Перед упокоєнням преподобний віддалився на острівець, що знаходиться біля Афону, і там спочив у 889 році. Мощі його перенесені в Солунь.

Крім того, деякі історики вважають, що афонські монахи були присутні на соборі 843 р., скликаному з нагоди відновлення шанування ікон. Прийнято вважати, що основоположником організованого монашого життя був Афанасій Афонський, котрий 963 р. заснував спільножительну Велику лавру, фінансовану імператором Никифором Фокою.

Прп. Афанасій Афонський.


Преподобний Афанасій Афонський народився в Трапезунді, де жили батьки, рано став сиротою, виріс і здобув освіту в Константинополі. Постриг прийняв він від прп. Михаїла Малеїна, дядька майбутнього імператора Никифора Фоки. Афанасій потай відійшов на Афон, щоб не стати ігуменом після смерті прп. Михаїла, і заснував тут 963 р. лавру. Імператор став її фундатором і доброчинцем. Розголос про Афанасія притягнув велику громаду монахів, які прийшли, щоб наслідувати аскетичне життя їхнього великого наставника.

Формування устрою афонських монастирів.

У другій половині X століття після заснування святим Афанасієм Великої Лаври почався бурхливий розквіт святогірського чернецтва. До середини XI століття тут було засновано сто вісімдесят монастирів. Ще в X ст. почали розвиватися монастирі Ксеропотам, Ватопедський, Святого Павла, Зографський і негрецький Іверський.

Пізніше, на початку ХІ століття, з’явилися монастирі Есфігмен, Ксенофонт, Дохеярський, Каракальський, Хілендарський, Ставронікита, Філофеївський, Пантелеймонівський. Ближче до кінця ХІ століття засновуються монастирі Костамоніт і Кутлумуш. Монаша спільнота досягла до 1050 р. 7000 чол.


Зараз на Святій Горі двадцять монастирів, причому, за існуючим тут законом забороняється як скасування наявних, так і створення нових обителей. Кожен монастир має в афонській ієрархії своє місце. В ієрархічній послідовності монастирі розташовуються так:

Велика Лавра (Μεγίστη Λαύρα) - найдавніший і найбільший з афонських монастирів, заснована 963     р.;

Ватопед (Βατοπέδι або Βατοπαίδι) - хранитель чесного Поясу Пресвятої Богородиці та семи чудотворних ікон;

Іверський (Ιβήρων) - хранитель легендарної Іверської ікони - Портаітісси (Вратарниці);

Хиландар (Χιλανδαρίου) - сербський монастир, хранитель ікони Пресвятої Богородиці Триручиці;

Діонісіат (Διονυσίου) - хранитель чесної десниці святого Іоанна Предтечі;

Кутлумуш (Κουτλουμούσι) - монастир X століття, який зберігає ікону Всемилостивого Заступниці і частина стопи праведної Анни - матері Пресвятої Богородиці;

Пантократор (Παντοκράτορος) - монастир Вседержителя, в якому зберігся найдавніший на Афоні іконостас;

Ксіропотам (Ξηροποτάμου), заснований ще в середині X століття, зберігає найбільшу в світі частку Животворчого Хреста Господнього з отвором від одного з цвяхів;

Зограф (Ζωγράφου) - болгарський монастир на честь великомученика Юрія Переможця;

Дохіар (Δοχειαρίου) - хранитель ікони Пресвятої Богородиці «Горгоіпісуса», однією з найулюбленіших і шанованих на Афоні;

Каракал (Καρακάλλου) - згаданий в документах вже в 1018 році, тут зберігається чесна глава апостола Варфоломія;

Філофей (Φιλοθέου) - монастир, відомий ще з IV століття, глибоко шанований багатьма візантійськими імператорами;

Симонопетра (Σιμωνόπετρα) - монастир XIII століття, побудований на краю прямовисної скелі;

Святого Павла (Αγίου Παύλου) - християнська громада на цьому місці існувала ще при Константині Великому;

Ставроникита (Σταυρονικήτα) - найменший монастир на Афоні, хранитель рідкісного мозаїчного образу св. Миколая Чудотворця;

Ксенофонт (Ξενοφώντος) - на місці цього монастиря ще в 520 році було зведено храм, присвячений святому Димитрієві Солунському;

Григоріат (Οσίου Γρηγορίου), заснований в XIV столітті Григорієм Синайським і його учнями;

Есфігмен (Εσφιγμένου) – у монастирі жили святителі Анастасій, патріарх Константинопольський, і Григорій Палама, а також засновник українського чернецтва преподобний Антоній Печерський;

Пантелеймонів (Αγίου Παντελεήμονος, або Ρωσικό) - російський монастир на Афоні, хранитель глави великомученика і цілителя Пантелеймона;

Констамоніт (Κωνσταμονίτου) - хранитель чудотворної ікони св. Стефана VIII століття і двох чудотворних ікон Пресвятої Богородиці.

Верховна влада на Афоні належить Священному Кінотові, який складається з делеґованих до нього представників 20 афонських монастирів. Виконавчу владу Афона являє Священна Епістасія. Священний Кінот і Священна Епістасія розташовуються в Карієсі (Кареї) - столиці чернечої республіки.

Усі монастирі є самоврядними. Вони управляються згідно зі своїм внутрішнім уставом, який вони приймають і який схвалює Священний Кінот. Основні функції спостереження за дотриманням окремих монастирських уставів, а також загального Уставу Святої Афонської Гори здійснюються Священним кінотом Святої Гори. Всі інші установи, скити, келії, ісіхастерії перебувають під управлінням певного монастиря.

Ісихазм

У XII–XIV ст. Афон стає центром духовної школи, зосередженої на “Ісусовій молитві”. Така назва дається принаймні з VII століття особливому видові розумної молитви, що складається з постійного повторення подумки коротких молінь, що мають своєю головною частиною заклик імені Ісуса як Сина Божого. Ця молитва, щільно пов’язана з містикою серця, передавалася свого роду усним переданням. Головними центрами вивчення її були Синай і пізніше Афон. Великі богослови православного духовного життя, як-от св. Іоанн Ліствичник (VII ст.), Ісихій (VIII ст.) і Філофей Синайські (X ст.), св. Григорій Синаїт і св. Григорій Палама (XIV ст.), св. Марко Ефеський (XV ст.), сприяли аскетичному розвиткові цієї молитви. Поступово з’являються різні допоміжні методи для зосередження уваги при молитві. Їхній повний розвиток належить до XII–XIV ст. Спів і читання розглядалися як свого роду необхідна підготовка й школа, а заняття “Ісусовою молитвою” ― як вищий ступінь молитви, призначений для осіб, більш досконалих духовно.

Остаточний синтез різних тенденцій православного споглядального життя даний у духовності ісихазму. Термін “ісихія” (безмовність) уживався вже Варсонуфієм Великим (VI ст.) у його повному містичному значенні. Ісихазм XIV ст. сполучає велику стародавню традицію “Ісусової молитви” в її найбільш розвиненому вигляді з “містикою світла” Макарія та Симеона Нового Богослова. Містичний досвід ісихазму містить у собі екстаз і “понадмолитовний” стан Ісаака Ніневійського, знає “Божественний Морок” св. Григорія Нісського та Псевдо-Діонісія й розробляє навчання про Божественну сутність і її енергії, про природу благодаті та про значення тілесного чинника в духовному житті. Прп. Григорій Синаїт може розглядатися як головний натхненник ісихазму. Після того, як у XI ст. у працях Симеона Нового Богослова були докладно висвітлені зовнішні молитовні прийоми розумного ділання, воно було засвоєне афонськими подвижниками. Застосування розумного ділання на практиці, що вимагає самоти й безмовності, одержало назву ісихазму (від грецьк.   ― спокій, мовчання), а ті, хто практикував його, стали називатися ісихастами. Великий богослов XIV ст. св. Григорій Палама завершив чудовий синтез православної духовності й богословської традиції своїм навчанням про нестворене Божественне Світло, про енергії та сутність Божества.

Свт. Григорій Палама (1296-1359)


Святитель Григорій Палама народився в 1296 році в Малій Азії. Під час турецької навали його родина втекла до Константинополя і знайшла притулок при дворі Андроника II Палеолога (1282–1328 рр.). Батько святого Григорія став сановником при імператорі, але незабаром помер. Григорій, ледве досягнувши 20 років, пішов на Святу Гору Афон і був прийнятий послушником у монастир Ватопед, де під проводом преподобного Никодима Ватопедського почав шлях подвижництва і прийняв чернечий постриг.

Після смерті преподобного Никодима чернець Григорій проходив 8 років свій молитовний подвиг під проводом старця Никифора, а після смерті останнього перейшов до лаври прп. Афанасія Афонского. Через три роки, прагнучи більш високих ступенів духовної досконалості, він оселився в невеликому скиті Глосії. Його настоятель Григорій став учити юнака зосередженій духовній молитві ― розумному діланню, що поступово розроблялося й засвоювалося ченцями, починаючи з великих пустельників IV століття.

Через загрозу нападу турків разом із братією св. Григорій перебрався до Фессалонік, де тоді ж таки був рукоположений у сан священика. Свої обов’язки пресвітера Григорій сполучав із життям пустельника. У суботу й неділю пастир виходив до народу ― правив Богослужіння й виголошував проповіді. Іноді святий Григорій відвідував богословські зібрання міської освіченої молоді. Він зібрав невелику громаду ченців-пустельників і керував нею протягом п’яти років.

У 1331 р. святий повернувся на Афон і усамітнився в скиті прп. Сави, біля лаври прп. Афанасія, а 1333 р. він був призначений ігуменом Есфіґменського монастиря в північній частині Святої Гори. У 1336 р. Палама повернувся до скиту прп. Сави, де зайнявся богословською працею, якої не кидав уже до кінця життя.

У 30-і роки XIV ст. в житті Східної Церкви назрівали події, що поставили святителя Григорія в ряд великих всесвітніх апологетів Православ’я. Близько 1330 р. до Константинополя з Калабрії приїхав учений чернець Варлаам. Незабаром Варлаам поїхав на Афон, познайомився там з укладом духовного життя ісихастів і оголосив розумне ділання єретичною оманою. Варлаам вступив у суперечку з ченцями й намагався довести тварність Фаворського Світла; при цьому він не соромився здіймати на сміх розповіді ченців про молитовні прийоми та про духовні осяяння.

Святитель Григорій захищав навчання про Божественне Фаворське Світло. Він виклав свої докази в богословській праці «Тріяди на захист святих безмовників» (1338 р.). До 1340 року афонські подвижники за участю святителя склали загальну відповідь на нападки Варлаама ― так званий «Святогорський томос». На Константинопольському соборі 1341 року в храмі Святої Софії відбулася суперечка свт. Григорія Палами з Варлаамом, що зосередилася на природі Фаворського Світла. Собор прийняв положення Григорія Палами про те, що Бог, недоступний у Своїй Сутності, виявляє Себе в енергіях, таких, як Фаворське Світло, що звернені до світу й доступні сприйняттю, але не є створеними. Навчання Варлаама було засуджене як єресь, і сам він був підданий анафемі.

Учень Варлаама, болгарський чернець Акиндин, виступив з низкою трактатів, у яких називав свт. Григорія й афонских ченців винуватцями церковних суперечок. Святитель написав докладне спростування закидів Акиндина. Попри це, патріярх відлучив святителя від Церкви (1344 р.) і засудив на ув’язнення, що тривало три роки. У 1347 році, коли Іоана XIV на патріяршому престолі змінив Ісидор (1347–1349 рр.), святитель Григорій Палама був звільнений і зведений у сан архиєпископа Солунського. У 1351 році Влахернський собор урочисто засвідчив православність його навчання.

За три роки до смерті Григорій Палама повернувся в Солунь. Він мирно упокоївся 14 листопада 1359 р. У 1368 р. він був канонізований.

Comments