30. Середньовічні єресі та забобони

Серед південних слов’ян з 60-х рр. Х ст. поширилася єресь богомильства. Її назва походить від напівлеґендарного священика Богомила. Послідовники Богомила відкидали церковні таїнства та обряди, вважаючи їх діями, позбавленими містичного значення, а також шанування хреста, який вважали знаряддям вбивства, ікон і мощів, православну літургію і обряди. Вони вірили, що світ створив Сатана, старший син Божий. Богомили читали тільки окремі місця з Біблії, насамперед псалми, пророків, Євангеліє, послання і Одкровення. Їх єдиною молитвою була «Отче наш», і вони читали її 120 разів на день. Богомили постили, не визнавали шлюб і готували елітну касту «обраних» (або ж «досконалих»). 

Вплив Богомила розповсюдився на Балканах, а також у Західній Європі (катари в Італії, Фландрії й Ланґедоку, альбігойці в Південній Франції). Джерелами вчення богомилів стали східні дуалістичні доктрини ― маніхейство, павликіянство. За ними, добро й зло є рівнозначними споконвічними засадами всього існуючого. Творцем і господарем матеріяльного світу ними оголошувався диявол, а відтак ікони, храми, ієрархія, світська влада, за вченням богомилів, походили від злого начала.


Богомили встановили власну організацію. На чолі її стояв першовчитель (богомильський папа), котрому підлягали окремі братства, керовані “дідами”, “дідцями”, “старійшинами”. Заохочувалися аскетизм, зневага до матеріяльних дібр, веселощів. Керівники провадили безшлюбне життя, суворо постили. Збереглася в латинському перекладі «Таємна книга» (сер. XII ст.), де вчення богомилів викладене у формі бесіди Іоана Богослова й Спасителя. Найбільший болгарський ідеолог боротьби з богомильством ― Козма Пресвітер.

Єресь богомилів було засуджено на Помісному соборі 1210 р. в Болгарії. Проте богомили утвердилися в Боснії, де їх називали патаренами. Патарени не визнавали церковних обрядів і мали свої відправи слов’янською мовою. Їхнє духівництво було місцевого походження. Патаренів підтримала частина феодалів. Папа Римський організовував кілька походів католицьких феодалів Угорщини, Хорватії, Боснії проти боснійських патаренів.

Вальденси

Наприкінці XII ст. ліонський купець П’єр Вальдо започаткував рух, названий за його іменем вальденсами. У 1160 р., вражений смертю свого земляка, убитого блискавкою, Вальдо роздав своє майно бідним і цілком присвятив себе служінню Богові. Оскільки до церковного латинського перекладу Біблії мало доступ лише духівництво, Вальдо посприяв перекладу Євангелій та інших книг Біблії на провансальську мову — мову, котру розумів простий народ у східно-центральній частині Франції.

Він закликає до апостольської вбогості й проповідування Євангелія. Довкола нього зібралося ще кілька осіб, що зголосилися прийняти на себе апостольське служіння. 1179 року Вальдо звернувся до папи Александра III за офіційним дозволом проповідувати. Той дозволив, але за умови, якщо цього не заперечуватимуть місцеві священики. Ліонський архиєпископ Жан Бельмен формально заборонив нецерковне проповідування. Оскільки Вальдо не підкорився забороні, 1184 року його відлучили від церкви.

Зазнаючи перешкод з боку Католицької Церкви, вальденси приходять до заперечення церковних таїнств і священства. 1215 року на IV Латеранському соборі вальденсів піддали анафемі. Вальдо помер 1217 року, і внаслідок переслідування його послідовники розпорошились по французьких альпійських долинах, Німеччині, північній Італії, а також Центральній і Східній Європі. Гоніння теж змусили вальденсів переховуватися по селах, а це обмежувало їхню проповідницьку діяльність у багатьох територіях.


Вальденси створили чітку межу між проповідниками й просто віруючими. Проповідники відвідували сім’ї вальденсів, намагалися цей рух зберегти, замість поширювати його. Усі проповідники вміли читати й писати, а також проходили біблійне навчання, що тривало до шести років. Користуючись Біблією рідною мовою, вони роз’яснювали її своїй отарі. Навіть противники визнавали, що вальденси, у тому числі їхні діти, були добре обізнані з Біблією і могли цитувати великі частини Святого Письма.

Серед усього іншого перші вальденси відкидали  віру в чистилище, меси за померлих, папські прощення, індульгенції та поклоніння Марії і святим. Крім того, вони щорічно відзначали Господню Вечерю (Тайну вечерю).

Громади вальденсів були досить згуртовані. Одружувались вони лише з членами свого руху, і за кілька століть утворилися родові імена вальденсів. А втім, у боротьбі за виживання вальденси намагались приховувати свої погляди. Оскільки вони тримали в таємниці свої релігійні вірування і звичаї, їхнім противникам було легше відверто звинувачувати їх у тому, що вони, приміром, поклоняються дияволу.

Щоб протидіяти таким звинуваченням, вальденси нерідко йшли на компроміс і  сповідалися католицьким священикам, ходили на месу, вживали святу воду, а навіть займались паломництвом.

Катари або альбігойці

Катари (від грец. καθαροί - «чисті, неосквернені») відновили релігійний дуалізм. Їх називали ще альбігойцями за містом Альба в Південній Франції, де катари мали один із центрів. Релігійне вчення катарів виникло в Східному Середземномор’ї, можливо, на Балканах. У 1140 р. в Європі з’явилися їхні місіонери. Невдовзі рух катарів поширився в Франції (особливо Лангедок з центром у Тулузі), Арагон на межі Іспанії та Франції, в Італії, деяких землях Німеччини.

Катари мали добру організацію з власними єпархіями та духівництвом. Вони вірили, що у всесвіті взаємодіють добра й лиха сили. Добра ― це духовна сторона буття, лиха ― матеріяльна, включаючи людське тіло й статеве життя. Катари намагалися втекти з матеріяльного світу. Найпослідовніші з них ― “бездоганні” ― бідно вдягалися, провадили аскетичний спосіб життя, утримувалися від скоромної їжі та статевих зносин, заперечували право власності. Таємниці своєї теології катари відкривали тільки посвяченим.

За ухвалою собору в Турі (1163 р.), єпископи зобов’язуються провадити слідство для пошуку й викриття єретиків. На півдні Франції, де поширили свій вплив катари, папа Олександр III довірив цей пошук кардиналові Петрові, який організував у ґрафстві Тулузи слідчий трибунал ― першу інквізицію. Та єресь продовжує поширюватися. На 1200 р. у Західній Європі налічувалося 11 катарських єпископів.

Тоді 1208 р. папа Інокентій III проголосив хрестовий похід проти катарів. Альбігойський хрестовий похід (1209–1229 рр.) був спрямований проти катарів та їхніх покровителів, південнофранцузьких феодалів. Наслідком цієї війни стала анексія Францією одного з найприхильніших до катаризму регіонів Європи - Лангедоку. Створена у 1229-1233 роках спеціяльно для боротьби з катарами, папська інквізиція, за підтримки короля Франції у Лангедоку та партії ґвельфів в Італії організувала систематичні репресії, що завершилися повним знищенням руху.


Найзначнішими віхами в історії придушення катаризму, що викликають інтерес істориків, є опір укріпленого поселення Монсегюр, захопленого французами 1244 року та "реконкіста братів Отьє" 1300-1310 років. Останнього відомого катарського проповідника, пов'язаного з братами Отьє, спалили живцем між вереснем 1321 та листопадом 1322.

Удалося зруйнувати організаційну структуру катарів, знищити їхніх провідників.

Чорна смерть

Чума відома людству вже понад 2500 років. Уперше хвороба з’явилася в Єгипті в IV столітті до Р. Х., а найбільш ранній опис її зробив грек Руф з Ефеса. У середині XIV століття надзвичайно заразна чума вразила Європу, Азію й Африку. Вона прийшла з Індокитаю, де від неї померли п’ятдесят мільйонів чоловік. Світ ще не бачив доти настільки жахливої епідемії. До Європи чума прийшла з пустелі Гобі разом із торговими караванами.

Епідемія досягла Європи в 1347 році. Триста років лютувала ця хвороба в країнах Старого Світу й віднесла із собою в могилу в цілому 75 мільйонів людських життів. “Чорною смертю” її прозвали через навалу чорних пацюків, котрі розносили повсюдно цю страшну епідемію. Її швидкому поширенню сприяла антисанітарія, що існувала в ті часи серед людей нижчого стану, а також серед моряків (адже в трюмах їхніх кораблів була безліч пацюків). Очевидно, її носіями стали воїни-кочовики, татари, що в першій половині XIV століття вторглись у Таврію ― нинішній Крим. У 1347 р. у торговому порту Кафа (нинішня Феодосія) почалася страшна епідемія. Татарський хан Джанибек Кипчак навмисно розпорядився, щоб у обложене місто напустили чорних пацюків, що, як йому сказали, зійшли з прибулих кораблів і несли із собою хвороби і смерть. Скосивши обложених у місті, хвороба зненацька перекинулася й на його військо. Підступній хворобі було однаково, кого косити, і вона підкралася до солдатів Кипчака. Солдати теж стали занедужувати і вмирати, причому їх помирало до декількох десятків на день. Трупів було стільки, що їх не встигали ховати.

Моряки з Ґенуї, що стояли в порту Кафи, спостерігали за всіма цими подіями. Заразившись у Кафі, вони самі мимоволі перенесли заразу на свої кораблі, куди до того ж по якірних ланцюгах пролізли й міські пацюки. З Кафи заражені й нерозвантажені кораблі відправилися назад до Італії, і там, природно, разом з моряками на берег висадилися й полчища чорних пацюків. Потім кораблі пішли в порти Сицилії, Сардинії та Корсики, поширюючи заразу й на цих островах. Приблизно через рік вся Італія ― з півночі на південь і з заходу на схід (включаючи острови) ― виявилася охоплена епідемією чуми. Особливо лютувала хвороба у Флоренції, важку долю якої описав у своєму славетному «Декамероні» новеліст Джованні Боккаччо.


За його словами, люди замертво падали на вулицях, в окремих будинках помирали самотні чоловіки й жінки, про смерть яких ніхто й не здогадувався. Трупи розкладалися, смерділи, отруюючи повітря. І тільки за цим страшним запахом смерті люди могли визначити, де лежать небіжчики. До трупів було страшно доторкнутися, і під страхом тюремного покарання влада змушувала робити це простих людей. Згодом, щоб убезпечити себе від зараження, лікарі стали вдягати спеціяльно зшиті довгі халати, на руки натягали рукавички, на обличчя ― спеціяльні маски з довжелезним дзьобом, у якому знаходилися запашні рослини й корінці. До рук їх були прив’язані на шнурках тарілки з пахощами, що курилися. Іноді це допомагало, але самі вони ставали схожі на якихось дивовижних птахів, що несуть нещастя. Їхній вигляд був настільки жахливий, що варто їм було з’явитися, як люди розбігалися й ховалися. А кількість жертв усе зростала. На міських цвинтарях не вистачало могил, і тоді влада наказала закопувати всіх померлих за містом, звалюючи трупи в одну братську могилу. За короткий час таких братських могил з’явилося кілька десятків. Протягом шести місяців вимерла майже половина населення Флоренції.


Після Італії хвороба перекинулася у Францію. У Марселі за кілька місяців померло 56 тисяч людей. В Авіньйоні сім тисяч будинків виявилися порожніми, а місцеві священики освятили ріку Рону й у неї стали скидати всі трупи. Чума на якийсь час зупинила Столітню війну між Францією й Англією, але забрала значно більше життів, ніж сама війна.

Наприкінці 1348 року чума проникла на територію Німеччини. Там загинула третина духівництва, багато церков були закриті, бо нікому стало читати проповіді й правити богослужіння. У Відні вже в перший день від епідемії померло 960 чоловік, а надалі щодня тисячу померлих відвозили за місто. У 1349 році чума перекинулася через Ла-Манш в Англію, де почався загальний мор. Тільки в одному Лондоні померло понад половину мешканців. Потім чума дісталася до Норвегії, куди її заніс (як розповідають) вітрильний корабель, команда якого вся померла від хвороби. Як тільки некероване судно прибило до берега, знайшлося кілька людей, що полізли на борт. Однак на палубі вони побачили тільки напіврозкладені трупи та пацюків, що бігали по них. Огляд порожнього корабля призвів до того, що всі цікаві були заражені, а від них заразилися моряки, що працювали в норвезькому порту.

Церква прагнула дати смертям своє пояснення, у проповідях вимагала покаянь і молитов. Християни бачили в цій епідемії покарання за свої гріхи й цілодобово молилися про прощення. Були організовані покутні процесії. У Римі вулицями блукали юрби босих і напівголих розкаюваних грішників, що вішали собі на шию мотузки, камені, били себе шкіряними батогами, посипали голову попелом. Потім вони повзли до сходинок церкви й просили у Пресвятої Діви прощення й милосердя. Релігійні почуття перетворювалися на похмуре божевілля. Власне, у цей період багато людей дійсно божеволіли. Дійшло до того, що папа Климент VI заборонив подібні процесії. Тих, хто не хотів підкорятися папському указу й закликав до фізичного покарання один одного, незабаром стали кидати до в’язниці, їх катували й навіть страчували.

За весь період пошесті в містах Європи загинула третина її населення. У цей час епідемія перекинулася на Поль¬щу, в Україну й Росію. Ваганьковський цвинтар у Москві було утворено біля села Ваганькове для поховання хворих чумою. Померлих звозили туди звідусіль і ховали в братській могилі. Тільки з появою нових антисептичних засобів на початку XIX століття Європа звільнилася від цієї страшної недуги.

Єврейські погроми

У XIV ст. поширилися чутки, що винуватцями епідемії чуми є євреї. Вони, нібито, пили кров дітей і отруювали воду в колодязях.


Чутки про злочини євреїв уперше з’явилися в Савойї. Говорили, нібито якийсь Яків Паскаль (тобто “пасхальний”), що прибув з Толедо, роздавав у Франції своїм одновірцям мішечки з якимось зіллям. Про передбачуване призначення цього зілля неважко було здогадатися. Кілька євреїв були схоплені й під катуванням визнали свою провину, а один з них навіть зізнався в тому, що діяв по всій Європі. З Франції ці історії мандрують у Швайцарію, де пройшли голосні судові процеси зі смертними вироками. Уся Європа наповнилася чутками про жахливу єврейську змову.

У багатьох містах Німеччини князі та єпископи спробували врятувати євреїв від розправи, але це не допомогло. Не допомогла й булла папи Климента VI, в якій докладно пояснювалося, що євреї так само помирають від чуми, як і християни. Почалися масові побиття і грабунки, організовані простолюдом, що одночасно бунтував проти влади. Муніципалітет Страсбурґа провів розслідування й дійшов висновку про невинність євреїв, за що був скинутий. Новий муніципалітет ув’язнив 2 тис. євреїв і наступного дня всіх їх спалив на єврейському цвинтарі. Майно євреїв було розподілене між міськими жителями.


Упродовж 1348 року жодній великій громаді Німеччини не вдалося уникнути масових убивств. За євреями полювали в буквальному сенсі слова. Якщо в будинках збиралася група євреїв, то звідти їх уже не випускали. Будинки підпалювали й чекали, коли євреї згорять. Їх забивали в бочки з вином і спускали в Райн, саджали у в’язниці.

У Швейцарії найбільш жорстокий погром стався в Базелі на початку 1349 р. В перших числах січня всіх представників базельської єврейської громади зігнали на міську площу, дітей відібрали у батьків і насильно хрестили. 9 січня 600 чоловік закували в кайдани, замкнули в коморі, спеціально обладнаній на острові посеред річки Рейн, і підпалили. Відразу після цієї кривавої розправи в Базелі видали декрет, який на 200 років заборонив євреям селитися в місті.

Підрахувати втрати євреїв неможливо, але мати уявлення про масштаби погромів дозволяє те, що в перші роки після чуми євреї стали рідкісними мешканцями європейських міст, багато міст запрошували євреїв повернутися й ґарантували їм повну безпеку.

У 1351 році переслідування євреїв пішли на спад. Протягом 1348-1351 рр. було знищено близько 50 великих і 150 маленьких єврейських громад.

«Молот відьом»

Поширення оккультних захоплень та масова забобонність середньовічних європейців, суспільні потрясіння й катастрофи сприяли зростанню підозріливості. Починають поширюватися чутки про лихі дії чарівниць і чаклунів, що зреклися Христа. Церква по-своєму намагається пояснити втручання в світову історію демонічних сил. Фома Аквінський визнає, що демони існують і можуть шкодити своїми підступами людям. Папа Інокентій VIII (1484–1492 рр.) видав буллу «Summis desiderantes», в якій давав настанови для боротьби з поклонінням дияволу й чаклунством.

Перший судовий процес над відьмами відбувся в 1264 році. У французькому місті Тулузі 1285 р. спалили жінку, звинувачену в співжитті з дияволом. Спробою розібратися в чутках про чаклунів, відьом і демонів став твір монахів-домініканців Якова Шпренґера й Генріха Інститоріса «Молот відьом», який вийшов друком 1487 року.


Книга має три частини. Перша з них розповідає про три сили, з яких складається чаклунство: про диявола, про чаклуна та про Боже попущення. Автори намагаються довести, що чаклунство справді існує й виявляється у взаємодії диявола з чаклуном. Тут же подається опис різних способів чаклування відьом, збудження ними в людях любові чи ненависті.

Відьми ― це ті, хто потай від людей зрікся віри в Пресвяту Тройцю й оголосив себе ворогом усього, що походить від Бога. Своїм володарем і царем відьми вважають диявола. Посвята у відьми відбувається неодмінно чи то у вибоїні, чи в гнойовій купі, а хрещення ― у купелі, наповненій киплячою водою. Кожна жінка, що стала відьмою, одержує в коханці чорта, що допомагає їй у диявольських справах. За допомогою чаклунства вона може вганяти в тіло людини щетину, волосся, скло, цвяхи, хробаків, скорпіонів, заподіюючи людям страшні муки. Глянувши на людину, вона може звести її зі світу й засушити. Відьми полюбляють красти в людей хліб та інші харчі. Вони можуть викликати безплідність, поклавши під ліжко молодої чарівні трави чи зав’язавши вузли на ремені або шнурку. Вони можуть викликати негоду, бурю, мороз, грім, блискавку. Відправляються відьми в подорож звичайно через трубу, натершися перед цим мастю з лою новонароджених дітей і різних рослин. На шабаші відьом у жодній зі страв не буває солі. Нічні оргії й танці називали відьомським шабашем. На шабаші завжди був присутній музикант-чоловік. Піднявшись на дерево, він грав на волинці. Часто відьми танцювали зовсім оголені. Під час танцю відьми рухалися тільки спинами одна до одної.

Друга частина зображує способи чаклування й те, як його можна зняти. Пишеться про те, кому не може зашкодити чаклун. Робиться висновок, що чаклування може бути усунуте або людським мистецтвом, або диявольським мистецтвом, або дією Бога. Вказується, що Бог не долатиме чаклування, бо це було б чудом. Він робить чуда на власний розсуд, а не на вимогу людей. Людська вправність не здолає демона, а вдаватися до допомоги демона для захисту від демонської сили ― гріх.

Третя частина подає способи викорінення або покарання чаклунства, процедуру слідства й винесення вироку.

Один із заключних розділів «Молота» так і називається: «Відьми заслуговують покарань, що перевищують усі існуючі». Жінки, що займаються чаклунством, гірші за самого сатану, адже дияволові каяття недоступне. Він збунтувався проти Бога, коли не існувало поняття злочину, і за це був скинутий у пекло. Відьми ж знають про злочин сатани і про його покарання, знають, що чаклунство люди карають смертю, і все-таки чинять цей гріх. Виходить, вони гідні найстрашніших мук, які тільки можна собі уявити. Збільшує провину цих жінок те, що вони відкидають стан непорочності, дарований їм завдяки таїнству хрещення, і “тим самим грішать, безсумнівно, більше, ніж сатана”.

Сотні тисяч жінок стали жертвами звинувачень. Досить було усного доносу, що та чи та жінка “навела уроки на худобу”, як її кидали в темницю, катували розпеченим залізом, ламали кістки, обварювали окропом, а потім віддавали очищувальному вогню. Намагаючись уникнути страшних катувань, багато жінок зізнавалися у своїй провині, але їх все одно віддавали на катування й страту.

Розмах розправ був надзвичайним. Досить сказати, що в 1577 році в Тулузі відразу на одному багатті спалили 400 відьом. У Німеччині траплялися цілі області, де після боротьби з відьмами залишалося по дві жінки на багато тисяч чоловіків. За роки “полювання на відьом” загинуло кілька мільйонів жінок і дівчат. Деякі дослідники (Християн Томазій, Росков) уважають, що за роки “полювання на відьом” було спалено не менш як 9 млн чоловік. Ці події стали трагічною сторінкою невиправданої жорстокості Західної Церкви доби середньовіччя.


Comments