31. Папська держава: подолання розколів

Інвеститура

Від XI ст. найбільшою проблемою Римської Церкви стає боротьба за інвеституру – надавання церковних гідностей мирянам, коли світською владою передавався єпископський перстень і жезл. Залежність Церкви від феодала виявлялася в фактичному статусі єпископів і абатів, що виконували водночас обов’язки духовних осіб і князів імперії. Німецькі королі боронили право на землю, котру вони надавали в розпорядження священнослужителів. Так 1110 р. імператор Генріх V увійшов до Риму, ув’язнив папу Пасхалія II разом з кардиналами в базиліці св. Петра і змусив надати імператорові інвеституру як особистий привілей. Після цього папа коронував імператора. Але пізніше папа визнав привілей нечинним, бо він був здобутий силою. Коли Генріх V вдруге з’явився в Італії, папа виїхав з Риму на південь. Було обрано іншого папу – Ґелізія II. Але й він не виявив поступливости. Тоді імператор наказує обрати на папу Григорія VIII. Папа Ґелізій II відлучив від Церкви і імператора, і антипапу, виїхав до Клюні у Франції й там помер.


23 вересня 1122 р. було укладено Вормський конкордат. Імператор Генріх V зрікся інвеститури й згодився на вільний вибір та свячення єпископів. Скасовується залежність Церкви від феодала. Церкві поверталося відібране майно. Папа згоджувався, щоб вибір церковних достойників проходив у присутності імператора. Канонічно обраний єпископ діставав від імператора скипетр.

Собори Західної Церкви

Римський архиєрей вдається до скликання соборів Західної Церкви.

Перший Латеранський собор 1123 р., що проходив у Латеранській базиліці в Римі, проголошується «IX Вселенським». На ньому було підтверджено Вормський конкордат.


Другий Латеранський собор 1139 р. («Х Вселенський») розглядав наслідки розколу, що виник із одночасним вибором на папу Інокентія II та Анаклета II 1130 р. Собор прийняв 30 канонів, серед них про заборону й незаконність подружжів духовних осіб (целібат).

Третій Латеранський собор 1179 р. («ХI Вселенський») виробив 27 канонів, серед яких найважливіші стосувалися процедури обрання папи, що мала запобігти новому розколові. Вирішено, що римського архиєрея мають обрати дві третини кардиналів. Свячення й уряди, роздані антипапами, оголошуються недійсними.

Четвертий Латеранський собор 1215 р. («ХII Вселенський») називають найбільшим собором Середньовіччя, бо він мав понад 1200 учасників, з них 412 єпископів, 800 архимандритів. Папа Інокентій III скликав Четвертий Латеранський собор для вживання заходів проти єретиків і іновірців у всіх країнах.

Рішення собору допомогли папі Інокентію III реалізувати свої плани стосовно євреїв, про які він ще раніш писав графу Неверсу: «Євреї, подібно до братовбивця Каїна, приречені блукати по землі як біженці і бурлаки, і обличчя їх повинні бути покриті соромом». Католицька Церква ухвалила, що євреї, що живуть у християнських землях, повинні постійно носити на своєму одязі спеціяльну ознаку. Такий знак звичайно мав вигляд великого жовтого кола, пришитого до верхнього одягу. Християнським правителям пропонувалося: «не допускати євреїв до суспільних посад; не дозволяти їм показуватися на вулицях у дні страсного тижня, напередодні католицького Великодня; стежити, щоб хрещені євреї не дотримувалися обрядів колишньої віри; зобов’язувати євреїв, що купили будинки в християн, платити податок на користь Церкви».

Серед ухвалених 30 розділів містився осуд єреси катарів, вживається термін «transsubstantiatio» (перевтілення, пресуществлення), вводиться обов’язкова вимога щонайменше раз на рік усім християнам приймати тайни сповіді та причастя, запроваджується проповідь рідною мовою, приписуються щорічні провінційні синоди.

На цьому соборі було прийнято остаточне рішення про створення інквізиції. Її повна назва виглядала так: «розслідування єресі, що викривляє віру». Інквізиції було надане значення особливого слідчого і судового органу при Католицькій Церкві для переслідування єретиків.

Перший Ліонський собор 1245 р. («ХIIІ Вселенський») скликав папа Інокентій IV.


Наступний, Другий Ліонський собор 1274 р. («ХIV Вселенський») – папа Григорій Х, який прагнув допровадити до визнання православним Константинополем папської зверхности. Св. Фома Аквінський помер по дорозі на собор. Зі сходу приїхали колишній вселенський патріярх Герман і грецький архиєпископ Нікеї. Вони визнали першість папи, науку про чистилище. На літургії було відспівано Символ віри з «Filioque».

На II Ліонському соборі прийнято «Ubi periculum», закон про вибір папи, за яким кардинали мають через десять день після смерти папи зібратися для вибору його наступника. Коли протягом трьох днів вони не обирають папу, то дістають тільки одну страву на сніданок і вечерю, а протягом 5 днів – тільки хліб і воду.

16 січня 1275 р. в Царгороді було урочисто проголошено унію з Римською Церквою. Її наполегливо впроваджує імператор, але відкидає більшість духівництва й вірних. Православний собор у Фесалії засудив імператора й патріярха.

«Авіньйонський полон»


1309 р. папа Климент VI вирішив перебратися до Авіньйону – міста на Роні на північ від Середземного моря, викупленого в ґрафині Прованської. Сам папа був французом і фактично мав резиденцію в безпосередній близькости від французького кордону, оточений людьми, які говорили по-французькому й політично були пов’язані з французьким королем. Від 1316 до 1375 р. в папській колеґії було 90 французьких, 14 італійських, 5 іспанських кардиналів і 1 англійський кардинал. Побожні католики були стривожені, що папа залишив Рим і зробив Авіньйон своєю столицею. Петрарка назвав роки перебування в Авіньйоні «Вавилонським полоном» римських пап.


Папа Климент VI скликав у французькому місті Вієнні собор («ХV Вселенський»), суворі рішення якого мали сприти подоланню єресей.

Папа та кардинали збудували в Авіньйоні розкішні резиденції. Зросла кількість чиновників. Потребував видатків і контроль за областями в Центральній Італії, котрі папа не хотів втрачати. Авіньйонський престол запровадив ціни на всі види духовних послуг від дозволу на шлюб до затвердження документів. Місцеві вибори або призначення було замінено на папські призначення («провізії») за платню, пропорційну прибутковості посади. Велику вагу мали спорідненість або приятельські стосунки. У всій Європі папський двір критикували за жадібність, помпу та марнотратство.

Всупереч думці багатьох кардиналів папа Григорій XI 1377 р. повернувся до Риму. Важливим чинником були умовляння жінки-містика св. Катерини Сієнської (1347-1380 рр.), обдарованої 1375 р. стигматами, авторки книжки «Діялог св. Катерини». Катерина Сієнська нагадала папі про його таємне приречення Богові повернутися до Риму. У березні 1378 р. папа помер і вперше за понад 70 років вибори папи пройшли в Римі. Було обрано папу Урбана VI (1378-1389 рр.). Він виявив себе палким реформатором, публічно критикував кардиналів за жадібність, розкішну кухню, аморальність поведінки. Урбан VI відмовився повертатися до Авіньйону. Тоді кардинали-неіталійці виїхали з Риму й оголосили, що вибір папи Урбана VI є недійсним бо стався під тиском римського простолюду. Вони обрали папу Климента VII, котрий оселився в Авіньйоні. Настала «велика схизма» (1378-1414 рр.).

Західний християнський світ втратив єдність. Католицькі монаші ордени поділилися на дві половини, бо в одних країнах монахи визнавали римського папу, в інших же – авіньйонського. В папському розколі відобразилися й політичні суперечності Європи. Англія і Франція тоді вели Столітню війну (1337-1453 рр. з деякими перервами). Французькі королі та їхні союзники – Бурґундія, Шотландія, Неапольське королівство – підтримали авіньйонських пап. Англія, Фландрія, Португалія, більшість ґерманських та італійських князів, мадяри, поляки, богемці, скандинави стояли за римську лінію.

1408 р. колеґії кардиналів з Риму й Авіньйону для ліквідації розколу скликали спільний собор у Пізі. Пізанський собор 1409 р. оголосив про зміщення обох пап і обрання єдиного глави церкви папи Олександра V. Але жоден з пап-суперників не визнав законности свого зміщення. З’явилося вже три претенденти на папський престол.

Констанцький собор (1414-1418 рр.)

Полагодження розколу вдалося здійснити на Констанцькому соборі 1414-1418 рр., що його Римська Церква оголосила «ХVI Вселенським». На собор приїхало 29 кардиналів, 200 архиєпископів і єпископів, 100 архимандритів, 300 богословів, близько 8.000 нижчих церковних достойників, близько 2.000 представники університетів. У Констанці зібралося близько 70.000 зацікавлених осіб. Учасники собору були організовані в італійську, ґерманську, французьку та англійську нації. Згодом додалася ще іспанська нація. Члени націй зустрічалися окремо, щоб вирішити, як використати свій голос.

Собор прийняв добровільну відставку римського папи Григорія XII, наказав ув’язнити пізанського папу Іоана XXIII та змістив авіньйонського папу Бенедикта XIII. До 23 кардиналів, іменованих трьома папами, було додано ще 30 папських виборців, по шість від нації, які провели конклав і 1417 р. обрали папу Мартина V (1417-1431 рр.).

Собор у Констанці засудив єресі Джона Віклефа (1329-1384 рр.) та Яна Гуса (1370-1415 рр.). Тлінні останки Віклефа було спалено. Ян Гус як нерозкаяний грішник був засуджений і переданий світській владі, яка 6 липня 1415 р. здійснила над ним вирок. 1419 р. почалася гуситська війна в Чехії.


19 лютого 1418 р. в супроводі близько 300 князів, бояр і монахів на собор прибув київський митрополит Григорій Цамблак. Його зустрічав за містом сам імператор. Митрополит Григорій Цамблак привітав папу Мартина V з обранням на римський престол і здобуттям єдности в Церкві. Він вказав на необхідність відновлення загальнохристиянської єдности, прагнення до цього в Україні, а також з боку візантійського імператора та Вселенського патріярха. Говорив Григорій Цамблак про необхідність нового Вселенського собору.

В каноні «Sacrosancta» (1415 р.) Констанцький собор задекларував свою вищість над папою:

«Цей святий собор, що зібрався в Констанці,.. проголошує: по-перше, що він скликаний в ім’я Святого Духа, що він представляє вселенську Католицьку Церкву, а тому має повноваження від Самого Христа, і всі люди, всякого ранґу і стану, у тому числі й папа, мають коритися йому в питаннях, які стосуються віри, подолання розколу та реформації Церкви Божої вгорі й унизу; по-друге, він проголошує, що кожен, хоч би якого він був ранґу і стану, хто свідомо відмовиться підкорятися указам, законам, декретам чи постановам, ухваленим на цьому святому Соборі або на іншому законно скликаному Вселенському Соборі,.. якщо він не спам’ятається, мусить відбути сувору покуту та відповідну кару; а в разі потреби підданий і іншим законним санкціям».

Інквізиція

Декретом «Ad abolendam haeresim» від 4 листопада 1184 р. папа Луцій III наклав на кожного єпископа обов’язок переслідування єретиків і подав способи провадження боротьби з ними. Цим було започатковано середньовічну інквізицію (від лат. inquisitio – пошук, дослідження). Інквізиція застосовує до єретиків знаряддя, приписані собором у Турі: відлучення від Церкви, ув’язнення, конфіскацію майна, аж до знищення замку. Вона була встановлена в південній Франції у відповідь на єресь катарів. Вона була відома як середньовічна інквізиція і зникла зі зникненням катарів.

У 1231-1235 роках папа Григорій IX низкою постанов вилучив виявлення єретиків і розслідування їхніх справ з відання єпископських судів. 1232 р. встановлюється посада папського інквізитора. Її передано монахам жебрущих орденів, переважно домініканцям. До 1232 року були запроваджені постійні суди інквізиції в ряді країн.

Середньовічна інквізиція виникла як інструмент боротьби з віровідступництвом. Вона переслідувала антихристиянські випади і зневажливі відгуки про християнство. Звідси і спалення нею Талмуда в 1242 році в Парижі.

Папа Григорій Х вписав до папських реєстрів імператорський указ про спалення єретиків і включив його положення до «Excommunikamus», конституції про єресі. Пізніше, за папи Інокентія III, поширився погляд, за яким єресь є таким самим тяжким злочином, як образа гідности Божої й заслуговує кари, як за фальшування монет. Ці злочини каралися смертю. Поняття про належну кару за єресь витлумачено як кару смерти. Додано заборону публічних і приватних дискусій мирян над проблемами віри.

Папа Інокентій IV 1252 р. зібрав і узагальнив приписи для інквізиції в буллі «Ad exstirpanda». Звичайний перебіг інквізиційного процесу був такий. Ім’я особи, підозрюваної в єресі, встановлювалося за доносом або називалося іншою особою на допитах. Інквізитори приступали до негласного розслідування. Потім від звинувачуваного таємно вимагали з’явитися в суд у певний день і годину і брали з нього присягу. Якщо здавалося, що він мав намір тікати, його зненацька заарештовували і тримали під арештом до дня явки в суд. За законом виклик до суду повинен був повторитися до трьох разів, але це правило не дотримувалося. Коли переслідування ґрунтувалося на чутках (до речі, два свідки чуток вважалися рівносильними очевидцеві), то як свідків викликали перших, що трапилися. Свідків допитували окремо. Обвинувачуваний їх не бачив під час допиту. Щоб довідатися, чи не злоба керувала доносом, інквізитори запитували в обвинувачуваного, чи немає ворогів у нього і хто вони. Якщо він називав їх, не згадуючи справжнього винуватця свого арешту, його позбавляли права спростовувати цього винуватця. Тих, хто заперечував звинувачення при наявності переконливих доказів, піддавали тортурам.


Уперше катування в релігійних процесах застосовуються в 1114 році. Папа Інокентій III заборонив був цей варварський спосіб діставати зізнання, але з 1233 року майже всі процеси супроводжувалися тортурами. Звунувачуваному зв’язували руки за спиною мотузкою, інший кінець якої пропускався через блок. У такім положенні його ще раз закликали покаятися. Потім слуги вішали його догори і раптом відпускали, не даючи торкнутися підлоги. Тортури у випадку невизнання провини продовжувалося не менш години. Довше застосовувати те саму катування заборонялося...

Другий іспит робили водою. Єретика клали на стіл у формі корита, нерідко покритий цвяхами, зв’язували його мотузками так, щоб вони врізалися в тіло, потім, накривши ніс і рот мокрою ганчіркою, повільно лили на неї воду (іноді в рот обвинувачуваному вставляли лійку і лили воду через неї). Безперервний струмінь не давав жертві можливости перевести подих, вона захлиналася, кров виступала в неї з носу і з рота. Якщо й тут обвинувачуваний відмовлявся дати свідчення, застосовувалися тортури за допомогою вогню.

Ноги нещасного забивали в колодку і, змазавши підошви олією, повертали їх до вогню Шкіра тріскалася від жару, кістки оголювалися. Це катування нерідко закінчувалося смертю в’язня.

Єдиним засобом врятуватися від тортур для обвинувачуваного (якого заздалегідь вважали винним) було визнати зібрані проти нього звинувачення, відректися від єресі і погодитися на будь-яку покуту, котру могли накласти на нього.

Смертні вироки приводилися у виконання світською владою, якій передавалася і частина конфіскованого майна засуджених. Страти були прилюдними. Тих відступників, кого інквізитори не могли насильно повернути в християнство, спалювали на публічній церемонії, відомій як автодафе (іспанською та португальською мовами – «auto-da-fe», буквально – «акт віри»).

Інквізиція переслідувала і мертвих єретиків. Одного разу наприкінці 1480-х рр. кістки ста мерців, що при житті були таємними юдеями, були викопані й привселюдно спалені.

Сумну славу має іспанська інквізиція, заснована 1478 року Іспанською державою для виявлення конвертитів – навернених на християнство юдеїв та маврів (мусульман), які приймали хрещення не з віри в Ісуса Христа, а з метою здобуття політичних чи соціяльних прав і таємно сповідали їхню колишню релігію. Правною основою діяльности іспанської державної інквізиції була влада папи. Католицька віра розглядалася як критерій цивільної лояльности. Процедура розслідуванння відповідала законодавству свого часу. Церква лише надавала свій слідчий апарат у розпорядження держави.

Усякий новозаснований трибунал видавав «едикт милости», що давав єретикам можливість з’явитися з добровільним покаянням – звичайно протягом 30-40 днів. Тих, хто не приніс такого каяття, заарештовували. Кожному підсудному призначався адвокат, і якщо йому вдавалося показати, що свідки обвинувачення особисто зацікавлені в осуді обвинувачуваного, останній підлягав виправданню. Обвинувачуваний мав право викликати свідків захисту, що могли б показати, що він вірний Католицької Церкви. Якщо обвинувачуваний відмовлявся визнавати свої гріхи, його катували.

Третій різновид – римська інквізиція, заснована в 1542 році. Це була найменш активна і найбільш м’яка з трьох різновидів інквізиції.

Інквізиція не діяла в Північній Європі, Східній Європі, Скандинавії чи Англії. Вона обмежувалася головним чином територією південної Франції, Італії, Іспанії та кількох частин Священної Римської імперії

Флорентійський собор(1439 р.)

Відповідно до ухвали Констанцького собору «Frequens» папа Мартин V скликав 1431 р. собор у Базелі. Собор було проголошено «XVII Вселенським». Перед початком собору папа помер. Його наступником став папа Євген IV (1431-1447 рр.), котрий вступив у конфлікт з отцями собору з приводу проблеми пріоритету соборової або папської влади. Папа Євген IV видав розпорядження про розпуск собору, але розпорядження не було виконане. Отці собору заявили, що собор скликано правильно й законно і що собор має безпосередньо від Христа владу і над папою. 1433 р. папа скасував розпорядження про розпуск собору, однак заперечив його першість.

Наростало напруження. Папа Євген IV 1437 р. наказав перевести собор до Феррари в Італії, а 1439 р., коли в Феррарі вибухнула пошесть, – до Флоренції. Частина делеґатів собору – 1 кардинал, 10 єпископів і 300 богословів – залишилася в Базелі, оголосила папу Євгена IV єретиком і обрала останнього антипапу – Фелікса V. Засідання в Базелі тривали до 1449 р., але впливу вже не мали.


Центральне місце на Ферраро-Флорентійському соборі 1437-1439 рр. займала проблема унії – відновлення єдности поміж Східною та Західною Церквами. Переговори провадилися головним чином поміж папою римським та загроженою турками Візантією. Візантійська делеґація прибула до Феррари навесні 1438 р. До її складу входили імператор Іоан VIII і його брат Димитрій, Константинопольський патріярх Йосиф II, 22 єпископи з почтом у 700 чоловік. Патріярхи Олександрії, Антіохії та Єрусалиму прислали своїх представників. Був присутній київський митрополит Ісидор.


Дискусія про унію точилася довкола чотирьох основних тем: 1) «Filioque»; 2) матерія і форма Євхаристії; 3) чистилище; 4) примат папи римського. В справі походження Святого Духа православна сторона дотримувалася погляду, що введення «Filioque» стало порушенням заборони Ефеського собору 431 р. вводити будь-які додатки до Символу віри. Зрештою делеґація Візантії визнала рацію за арґументами католиків, нібито «Filioque» не суперечить догматичній науці Отців Церкви, але відмовилася вводити цей додаток до православного визнання віри. Формули перевтілення Святих Дарів і епіклези не вдалося узгодити, але було визнано, що матерію Євхаристії можуть становити як квасний, так і прісний хліб. Щодо чистилища прийнято компромісну формулу, що душі померлих, обтяжених провинами, мусять бути піддані очищувальній карі, а живі можуть прийти їм на допомогу через Святу Літургію, молитву й добрі вчинки.

Православна сторона обстоювала пентархію як основу церковного устрою, згоджуючись визнати першість за римським архиєреєм у тому обсязі, який належав його владі перед поділом 1054 р. Після запеклих суперечок прийнято визначення: «Визнаємо, що папа є верховним архипастирем, намісником в уряді й заступником Христа, пастирем усіх християн і керівником Божих Церков».

6 липня 1439 р. учасники собору підписали акт унії, що починався словами «Радійте, небеса» («Laetentur coeli»). Його було зачитано в кафедральному соборі Флоренції. Папа Євген IV відправив Святу Літургію, архиєпископ Нікейський Віссаріон прочитав буллу по-грецькому, а кардинал Чезаріні – по-латині. Папа іменував архиєпископа Віссаріона й митрополита київського Ісидора кардиналами. Архиєпископ Ефеський Марко відмовився підписати унію.

Укладання унії зі східними Церквами тривало у Флоренції та після перенесення собору до Риму, на Латеран, 22 лютого 1442 р. 1439 р. до Флоренції прибуло посольство вірменського католикоса Константина VI з Сіс у Киликії. Буллою «Decretum pro Armenis» 22 листопада 1439 р. папа проголошує унію з Вірменською Церквою. Вірмени виразно визнають навчання Халкідонського собору про дві природи в Ісусі Христі. Але більшість вірмен утворили центр у Ечміядзині 1441 р. й відмовилися прийняти унію. Контакти з Киликією втратилися через панування Мамелюків, а потім турків.

На соборі були представники маронітської церкви з Лівану, чий патріярх перебував у Антіохії. Вони ще раніше уклали унію з Римом (XII ст.). 1439 р. папа надав маронітському патріярхові паллій на знак єдности. Мароніти на Кипрі пристали до унії 1441 р.

Прибула делеґація Коптської Церкви з Єгипту й Ефіопії. 1442 р. вона приймає акт унії, подібний до укладених православними та Вірменською Церквами. Булла папи про унію з коптами називалася «Cantate Domino». Впровадження унії в Єгипті виявилося неможливим аж до XVI ст.

Найпізніше, 1445 р., підписали унію з Римом прибулі на собор у Латерані представники Яковітської та Несторіянської Церков. Жодна з цих уній не виявилася тривкою.

 

Comments