32. Експансія турків і монголів

Походження тюрків

Тюрки були групою войовничих кочових племен, тих народів, котрі з’являлися з центральноазійських степів кожні кілька сторіч. Вихідці із Середньої Азії, в ІХ ст. вони стали відомими в мусульманській Персії, головним чином як найманці та авантюристи. Частина турків тоді ж приймає іслам. Протягом Х ст. навернулася на іслам більшість тюркських племен. Тож коли починається їхня міґрація в ХІ ст., тюрки вже належали до ісламу суннітського напрямку. Західну групу тюркських племен згодом стали називати «турками», розрізняючи «тюркську» групу народів (турки, татари, азербайджанці, узбеки, туркмени, якути, уйгури тощо) та «турецький» народ, котрий заселив простір на південь від Чорного моря.


Імперія сельджуків

1040 р. великі сили тюрків почали переселятися до Персії, знищуючи дорогою ворогів. Їхні завоювання відомі сьогодні як імперія сельджуків за іменем вождя (бека) Сельджука, який перший об’єднав турецькі племена. Сельджуки пройшли через православну Грузію, знищуючи храми й монастирі, вбиваючи тисячі православних грузинів. 1045 р. ними було завойовано Вірменію.

 1055 р. турки-сельджуки завоювали Багдад. Вождь турків Тогрул-бек був проголошений султаном. Після цього в халіфів лишилася тільки духовна влада. 1060 р. турки-сельджуки вигнали шиїтського правителя з Багдаду й надали допомогу халіфу з династії Абасидів. Як релігійні вожді суннітів, халіфи існували в Багдаді до монгольської навали 1258 р. Але влада халіфа відтепер обмежується суто духовним авторитетом, а реальне управління державою належить султанові.


Завоювання Малої Азії

Турки наступали в двох напрямках: на Візантію й на Єгипет. Візантія була християнською, а тому її належало завоювати й підкорити. Мусульманський Єгипет управлявся шиїтами й був єретичним, а тому на нього належало напасти. Під проводом Арслана турки вторгаються у Вірменію та Грузію. До орди долучаються тисячі й тисячі турецьких кочовиків. Вони оселяються на землях Анатолії і поступово Мала Азія перетворюється на Туреччину.

Вирішальна битва відбулася під Манцикертом 1071 р. Арслан переміг візантійців. Імператор Роман Діоген загинув. Військово-племінний союз турків-сельджуків захопив більшу частину Малої Азії, вийшов до берегів Егейського моря й певний час мав за столицю Нікею біля самого Константинополя. Імператор Олексій Комнин (1081-1118 рр.) кілька разів звертався до папи римського й ґерманського імператора з проханням про допомогу проти турків, але марно.

Війна за Святу Землю

На півдні наступ турків спочатку був також успішним. Вони підкорили Сирію і Палестину й у 1078 р. (вказують також інші дати) взяли Єрусалим. Але після того, як жахливий шестирічний голод (1067-1071 рр.) змусив правлячу династію Фатимідів втратити значну частину їхньої імперії (включаючи Сіцілію та Палестину), Єгипет відновлює свої сили. Державу очолює Бадр Аль-Джамаль, вірменин, котрий прибрав ім’я Амір (командувач армії). Він повернув Палестину, в тому числі Єрусалим, тож на кінець ХІ ст. місто знов перебувало під контролем арабів і єгиптян.

Турки не могли опиратися контрнаступові арабів. Вони не мали традицій централізованого уряду. З 90-х рр. ХІ ст. їхні країни ніколи не були об’єднані й керувалися різними вождями, які прибирали собі відповідні титули й ворогували між собою.

Поразка, завдана монголами малоазійським сельджукам 1243 р., спричинила розчленовування заснованої ними держави на дві частини. Східна частина Анатолії була включена у володіння монгольських ханів. Тут затвердилися порядки, привнесені монгольськими завойовниками. Після розпаду їхньої держави ці землі ще понад століття залишалися під контролем різних тюркських вождів, що боролися за владу в Ірані.

Малоазійські сельджуки, визнавши свою васальну залежність від монгольських ханів, формально зберегли за собою владу над землями Західної і Центральної Анатолії. Однак їхні володіння швидко розпалися на цілий ряд невеликих еміратів, фактично незалежних. У племен, що жили на кордоні, склався своєрідний військово-кочовий побут: частина кочовиків несла військову службу, інші пасли худобу, займалися господарством. Усі були озброєні – постійні сутички із сусідами, набіги з метою грабунків і захоплення нових земель складали невід’ємну частину їх щоденного життя. Великим впливом на прикордонне населення користувалися релігійні проповідники – шейхи, мандрівні дервіші, що були активними проповідниками війни з «невірними» (газавату).

В другій половині XIII – першій половині XIV ст. на території Західної і Центральної Анатолії виникло близько 20 князівств. Деякі з них проіснували недовго і швидко розпалися. Інші залишили помітний слід у турецькій історії.

Чингиз-хан

Чингиз-хан народився на березі р. Онон у Монголії в 1155 році чи трохи пізніше. Спочатку він мав ім’я Темучин. Його батько, очевидно, мав якийсь вплив, але після його смерти прихильники негайно залишили його вдову і дітей самих. Родина кілька років поневірялася в лісах, харчуючись корінням, дичиною й рибою. Змужнівши, Темучин поступово зібрав навколо себе прихильників зі степової аристократії, приєднався до хана християн-кераїтов і уклав союз із китайським урядом. Коли кераїтський хан був убитий, Темучин запанував над усією східною Монголією. Західні монголи, що спробували протидіяти Темучину, були розбиті, після чого вся Монголія об’єдналася під його владою. 1206 р. Темучин прийняв титул Чингиза (точне значення цього титулу не встановлене), дав заснованій ним кочовій державі суворо аристократичний устрій і оточив себе охоронцями, що користувалися значними привілеями, але підлягали суворій дисципліні.


Уйгури були першими чиновниками в монгольській державі. Чингиз наказав знатним монгольським юнакам, між іншим і своїм синам, вивчити мову й писемність уйгурів. Згодом монголи користалися також послугами китайських і перських чиновників. 1209 р. було здійснено перші походи на захід. 1211 р. почалася війна з Китаєм. У 1215 р., Чингиз узяв Пекін; остаточне завоювання Китаю відбулося вже за спадкоємця Чингиза, Угедея. З 1216 р. відновився похід на захід. Монголи завоювали Середню Азію, Афганістан. Передові загони пройшли через Персію, Кавказ і 1223 р. розгромили руських князів на річці Калці. 1225 р. Чингиз-хан повернувся до Монголії, а наступного, 1227 р., помер у поході.

Чингиз-хан не мав освіти, не знав іншої мови, крім монгольської. Але він був обдарованим полководцем і мав організаторський талант, непохитну волю і добре володів собою. Навряд чи він від початку мав на меті створити єдину імперію: походи, здійснені ним, викликалися переслідуванням ворогів або реакцією на збройні сутички. Але у спадкоємців Чингиза вже з’являється ідея всесвітнього панування. На імперію переноситься поняття родової власности: держава уявлялася власністю всього ханського роду. Ще за життя Чингиз-хана його синам призначалися уділи. Єдність імперії зберігалося 40 років після смерти Чингиза; панування його нащадків у державах, що утворилися після розпаду імперії, продовжувалося ще близько ста років.

Імперія Чингиз-хана перевершувала за своїми розмірами всі попередні. У Середній Азії і Персії до кінця XIX століття збереглися багато посад і установ, запроваджених у цих країнах монголами. Але самі монголи мусили й надалі вести кочове життя, користаючись з праці хліборобів і ремісників підкорених ними народів.


Етнонім «монголи» є самоназвою об’єднаних Чингиз-ханом племен, однак усюди, де з’являлися монгольські війська, їх називали татарами. Це було пов’язане з китайською літописною традицією, яка з ХІІ століття іменувала всіх монголів «татарами», що відповідало європейському поняттю «варвари». Цю назву китайці поширювали не тільки на монголів. За одним із племен, що несло прикордонну службу на північному кордоні Китаю й охороняло його від монголів, етнонім «татари» закріпився як самоназва. Він і був принесений у Європу з Китаю задовго до походу Батия. Руські літописи стосовно населення Золотої Орди вживали слово «татари», хоча на Русі добре знали, що засновники улусу Джучі називали себе монголами. Словесний гібрид «монголо-татари» виник у ХІХ столітті і закріпився в російській історіографії, хоча у військах Чингиз-хана і Батия ніяких татар не було. Сучасні кримські або казанські татари не мають відношення до народу, що мешкав до ХІІІ століття на кордоні Монголії з Китаєм. Ці нації виникли внаслідок складних міжетнічних контактів і взаємодій.

Батий

Відповідно до поділу, що його Чингиз-хан провів 1224 року, старший син, Джучі, одержав Кипчацький степ, Хіву, частину Кавказу, Крим і Русь. Джучі помер у 1227 році, так і не почавши оволодівати своїм уділом. На курултаях 1229 і 1235 років було вирішено відправити велике військо для підкорення просторів на північ від Каспійського і Чорного морів. Хан Оготай поставив на чолі цього походу Бату-хана, названого українцями Батиєм.

 У своєму русі ця навала захопила не тільки Залісся та Київську Русь, але і частину Західної Європи. Маючи за мету спочатку тільки Угорщину, куди пішли від татар кумани (половці), татарська навала поширилася і на Польщу, Чехію, Моравію, Боснію, Сербію, Болгарію, Хорватію і Далмацію. Піднявшись по Волзі, Батий розгромив Булгарію, потім повернув на захід, розорив Рязань (грудень 1237 року), Москву, Володимир-на-Клязьмі (лютий 1238 року), рушив був на Новгород, але від весняного бездоріжжя пішов у половецькі степи, по дорозі розправившись із містом Козельськом.

У 1239 році Батий вирушив на Україну. Він підкорив Переяслав, Чернігів, розорив Київ (6 грудня 1240 року), Кам’янець, Володимир-Волинський, Галич (грудень 1240 року). Європа була захоплена зненацька і не організувала належного опору.


На початку 1241 р. орда Батия розділилася. Частина направилася в Польщу. Були розгромлені Сандомир, Краків, Опілля. Під Ліґницею польські сили зазнали страшної поразки. Чеські сили спізнилися під Ліґницю й були спрямовані в Лужиці напереріз передбачуваному шляху монголів на захід. Повернення монголів пролягло через беззахисну Моравію, що була спустошена.

Інша велика частина орди на чолі з Батиєм пішла на Угорщину. Угорський король Бела IV (1235-1270 рр.) був наголову розбитий Батиєм і врятувався втечею. Батий пройшов Угорщину, Хорватію і Далмацію, усюди завдаючи поразки військам захисників країни. Після завданого Угорщині спустошення Бела IV був змушений запросити для заселення країни німців, румунів, українців.

У грудні 1241 року помер хан Оготай. Ця звістка, отримана Батиєм у розпал його європейських успіхів, змусила його поквапитися до Монголії, щоб взяти участь в обранні нового хана. У березні 1242 року почався зворотній, не менш спустошливий, рух монголів через Боснію, Сербію і Болгарію. Пізніше Батий не робив спроб воювати на заході, осівши зі своєю ордою на берегах Волги. Батий, хан Золотої Орди, син Джучі й онук Чингиз-хана, помер у 1255 році.

Золота Орда

У др. пол. ХІІІ ст. простір від Тихого океану до Дунаю виявилися під контролем нащадків Чингиз-хана. Відразу після своєї появи велетенська імперія розділилася на окремі частини (улуси), найбільшим з яких був улус нащадків Джучі (старшого сина Чингиз-хана), куди ввійшли Західний Сибір, частина Середньої Азії, Приуралля, Середнє і Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, Крим, землі половців та інших тюркських народів.


Західна частина улусу Джучі стала юртом сина Джучі Батия й одержала назву в літописах «Алтин Орда», «Золота Орда» чи просто «Орда». Початок історії Золотої Орди належить до 1243 року, коли Батий повернувся з походу в Європу. Золота Орда була однією з найбільших держав середньовіччя. Її військова міць протягом тривалого часу не мала собі рівних. Дружби з ординцями шукали правителі навіть віддалених країн. По території орди проходили найважливіші торговельні маршрути, що зв’язують Схід і Захід.

Простягаючись від Іртиша до Дунаю, Золота Орда з етнічної точки зору являла собою дуже строкату суміш найрізноманітніших народів – монголи, волзькі булгари, росіяни, башкири, мордва, яси, черкеси, грузини й ін. Але основну масу населення складали половці, у середовищі яких вже в XIV столітті стали розчинятися завойовники, забуваючи свою культуру, мову, писемність (подібні процеси характерні були і для інших держав, створених монгольськими завойовниками). Багатонаціональний характер Орди успадковувався нею разом із завойованими територіями, що належали раніше державам сарматів, ґотів, Хозарії, Волзької Булгарії.

 У Золотій Орді було створено понад сотню міст, що виконували функції адміністративно-податкових і торговельно-ремісничих центрів. Столиця держави – місто Сарай – нараховувала 75 тис. жителів. Як на Середньовіччя, це було величезне місто. Переважна більшість монгольських міст була зруйнована Тамерланом наприкінці XIV ст., але деякі збереглися до наших днів – Азов, Казань, Старий Крим, Тюмень. У деяких золотоординських містах жили переважно росіяни: Єлець, Тула, Калуга. Завдяки союзові міст зі степом розвивалися ремесла і караванна торгівля, створювався економічний потенціял, що сприяв збереженню могутності Орди.

Культурне життя Орди характеризувалося поліетнічністю, а також взаємодією кочового й осілого укладів. У початковому періоді Золотої Орди культура розвивалася багато в чому за рахунок засвоєння досягнень завойованих народів. Це не означає, що монгольський субстрат золотординської культури не мав самостійного значення і впливу на скорені племена. У монголів була складна і дуже своєрідна обрядова система. Дуже характерним для монголів було надзвичайно спокійне ставлення до будь-яких релігій. Віротерпимість вела до того, що навіть в одному сімействі уживались прихильники різних сповідань. У роді самих Джучідів хан Батий був язичником, його брат Берке – мусульманином, син Сартак – християнином. У 1261 році в Сараї була заснована православна єпархія.

Коли помер хан Тохта, владу захопив царевич Узбек (1312 р.). Підтримували Узбека численні ординські мусульмани, що здавна селилися в поволзьких містах, і в такий спосіб у Сараї прийшла до влади нова партія – ісламська. Узбек виявив себе як украй жорстокий правитель. Прийнявши іслам, він під страхом страти зажадав того ж від усіх своїх підданих. Доти репресії з релігійних мотивів в Орді ніколи не застосовувалися, тому не було нічого дивного в тім, що багато хто відмовивися прийняти «віру арабів». Адже за Ясою – законодавством Чингиз-хана – хан не міг втручатися в питання віри, а свобода совісти завжди розумілася монголами як особиста свобода людини. Узбек без коливань відкинув цей принцип – усі, що відмовилися навернутися в мусульманство, у тому числі 70 царевичів Чингизидів, були страчені.


 Після 1312 року в Росію вирушив потік православних татар. Вони здебільшого приймалися на військову службу до московського князя. Москва затьмарила могутністю інші князівства, одержавши у свою дружину воїнів, що не мали собі рівних за рахунок бойового гарту й особливої військової солідарности. Татарський субстрат потужним струменем вливається в процес формування московських феодальних еліт.

Турки-османи

Держава турків-сельджуків, що існувала в Малій Азії в період хрестових походів під назвою Румського султанату, на початку XIII ст. розпалася на десять окремих еміратів. У середині XIII ст. з Середньої Азії до Малої Азії переселилася орда кочових турків-огузів, які перемішалися з турками-сельджуками. Утворилася нова держава, в якій провідну роль відігравали турки-огузи. Їхнім вождем спершу був Ертогрул, а потім його син Осман (1282-1326 рр.). За його іменем османами стали називатися всі тюркські племена Малої Азії, що формувалися в одну турецьку націю.


Османський емірат утворився на основі невеликого уділу, власником якого в першій половині XIII ст. був батько Османа, Ертогрул. Близько 1300 р. Осман остаточно звільнився від підпорядкування Сельджукидам і став проводити самостійну політику, націлену на розширення своїх володінь. Район, що став первісним ядром майбутньої Османської держави, був дуже віддалений від тих областей, де панували монголи, і тому правителі емірату, визнаючи себе васалами монгольських ханів, були фактично самостійні у своїй політиці. Сусідні князівства не надали великого значення початковим успіхам османців.

Важливим фактором, що сприяв зростанню Османського князівства, було його сусідство з Візантією. Воєнні дії, що їх спрямували вожді емірату проти останніх володінь Імперії, що слабшала, дозволили їм істотно розширити власні кордони у Малій Азії і разом з тим забезпечили постійний приплив нових сил з інших тюркських князівств Анатолії, що прибували для участі в «священній війні» проти «невірних».

Внаслідок походів, здійснених ще при житті Османа, була захоплена територія навколо добре укріпленої фортеці Бруса (Бурса), узяти яку вдалося синові Османа – Урхану. Вона стала столицею князівства. Потім були захоплені й інші великі візантійські міста – Нікея (Ізник) і Нікомидія (Ізміт). До початку 50-х років XIV ст. турки-османи з’явилися перед чорноморськими протоками. Подолати їх і захопити столицю Візантії вони не змогли. За цих умов основним об’єктом нових загарбницьких планів стали землі, що лежали за Боспором і Дарданелами.

Внутрішнє керівництво Османського бейлика спочатку було вкрай примітивним. Осман і Урхан затверджувалися в званні бея на раді племінної знаті. Бей виступав передусім як воєначальник, а основною його функцією була організація військової справи для здійснення грабіжницьких походів проти сусідів. Як найближчі сподвижники бея виступали його родичі – сини, брати, яких він призначав правителями захоплених міст і фортець.

У бейликах складалися схожі форми державного устрою, чому немало сприяв приплив мусульманського духівництва з різних країн ісламського світу. Залучення вчених-богословів (улемів) до адміністративного керівництва істотно зміцнювало тенденцію до посилення централізованої влади. Завдяки зусиллям улемів суннітський напрям ісламу набув панівного впливу.

В усіх князівствах активно йшли процеси ісламізації і мовної асиміляції місцевого грецького і вірменського населення. Одночасно зростала етнічна самосвідомість самих турків, що відбилося в створенні численних літературних і наукових творів старотурецькою (анатолійською тюркською) мовою. Вона ж стала вживатися й у діловодстві замість раніше використовуваної перської мови. Історики пов’язують з цими змінами зародження турецької культури, найважливішого компонента в процесі етногенезу турків.

Замінив Османа хан Урхан (1326-1359 рр.). Складається професійне турецьке військо, до якого входили кіннотники, що за військову службу діставали земельну винагороду, а також яничари – юнаки, взяті в полон і насильно навернені в іслам. Військо османів відзначалося стрімкістю руху, досконалістю мистецтва облоги міст із застосуванням стінобитних знарядь та інших здобутків візантійців. Кочовики діставали землі й поступово перетворювалися на осілих землеробів. 1331 р. було завойовано Нікею та всі інші володіння Візантії в Малій Азії. 1354 р. турки перетинають Дарданели й починають загарбницькі походи на європейському березі.


Свої перші завоювання в Європі турки-османи здійснили в 1352-1357 рр., виступаючи як союзники різних претендентів на візантійський престол. Використовуючи складні політичні обставини на Балканах, вони зуміли протягом наступних 30 років завоювати значну частину півострова. Наступний султан Мурад I (1359-1389 рр.) захопив 1361 р. головне місто Фракії Адріянополь і переніс туди турецьку столицю. Адріянополь перейменовано на Едірне. Землі довкола Адріянополя турки назвали Румелією (від зіпсованого «Ромея», тобто «держава римлян», як називалася Візантія). Захоплення Балканського півострова супроводжувалося надзвичайною жорстокістю. Мирне населення ставало жертвою пограбувань і вбивств, більшість місцевих жителів захоплювалося в рабство й продавалося на східних ринках. Землі передаються туркам-османам, а також потурченим ренеґатам, які прийняли іслам. З Малої Азії переселяється сила турецьких селян. Султанський двір відмовляється від кочової патріярхальности звичаїв. В Адріянопольському палаці панує розкіш.

В XVI ст. було завойовано Єгипет, керований мамелюкськими султанами.

Тамерлан

У цей час турецька експансія наштовхнулася на несподівану перешкоду. Тюркізований монгол Тамерлан (чи Тамерлан, 1336-1405 рр.) створив величезну імперію в Середній Азії й розгромив Золоту Орду. Тамерлан походив з монгольського роду Барлас і не належав до числа Чингизидів. Ревний мусульманин, що однаково добре знав і тюркську, і перську мови, Тамерлан був не тільки воїном, але і письменником. Цей великий завойовник був людиною своєї епохи – епохи змішання вдач і традицій у Монгольському улусі кінця XIV – початку XV в. Але сам він належав уже до ісламського світу і розвивав традиції мусульманської культури, а не Яси Чингиз-хана. Спирався Тамерлан на мусульманське населення оаз Середньої Азії.


Якщо військо Чингиз-хана являло собою ополчення кочовиків, кожний з яких умів їздити верхи і стріляти з лука, то середньоазіятське військо Тамерлана складалося з професійних вояків – гулямів. Їхня служба дуже добре оплачувалася. Від гулямів вимагалася абсолютна дисципліна, беззастережний послух командуючим – емірам.

Середня Азія тоді являла собою суцільний театр воєнних дій. Останні монгольські хани боролися зі своїми емірами, а еміри – із загонами грабіжників. Створилася окрема держава Могулистан у Семиріччі, де переважало тюркське, а не монгольське населення. Влада монголів в Ірані теж виявилася знищеною внаслідок повстання перських патріотів.

У цей час остаточного розпаду монгольських держав Тамерлан на чолі своїх гулямів виявився найбільш сильним і щасливим воєначальником. Розгромивши змовників, Тамерлан наказав живими замурувати їх у міські мури. Потім Тамерлан опанував усією Ферганою. Своєю столицею завойовник зробив місто Кет, нині Шахрисабз. Тамерлан підкорив собі Самарканд, 1379 р. захопив Балх.

На півдні супротивниками Тамерлана була остання перська династія, що правила у Фарсі й Ісфахані. Тамерлан захопив Ісфахан, знищив його, а з голів убитих побудував піраміди. Хоробрий султан Шіразу був убитий біля мурів столиці перш, ніж зміг прорватися до свого ворога.

1387 р. Тамерлан вступив до Грузії, несучи із собою руйнування і спустошення. «Жахливе видовище являла тоді Грузія. Міста і села в руїнах; трупи купами валялися на вулицях; сморід від їхнього гниття заражав повітря і відганяв людей від колишніх їхніх жител, і тільки хижі звірі і кровожерливі птахи бенкетували за такою трапезою. Поля потоптані і випалені, народ розбігся по лісах і горах, на сотні верст не було чутно людського голосу. Ті, котрі врятувалися від меча, умирали від голоду і холоду, тому що нещадний фатум спіткав не тільки самих жителів, але й усе їхнє майно. Здавалося, що вогненна ріка промчала по сумній Грузії. Небо її і після цього не раз висвітлюється загравою монгольських багать, а паруюча кров її нещасного населення довгою смугою позначає шлях грізного і жорстокого володаря Самарканду"[1].

Тамерлан, здійснивши стрімкий похід, притиснув війська Золотої Орди до Волги. Незважаючи на всю мужність татарської кінноти, Тохтамиш зазнав поразки. Московський васал хана, великий князь Василій, втік на правий берег Волги, рятуючись від Тамерлана. Тамерлан не став переходити річку.

Тохтамиш незабаром знову виступив проти Тамерлана. Він рушив із приволзьких степів на південь уздовж західного берегу Каспійського моря. Тамерлан вийшов йому назустріч, і обидва війська зустрілися на Тереку, де і відбулася кровопролитна битва. Татари виявили винятковий героїзм, але татарське ополчення знову не витримало натиску реґулярної армії. Тамерлан здобув перемогу, причому він сам боровся в рядах воїнів. Тохтамиш змушений був тікати. А Тамерлан рушив далі, пройшов через прикаспійські степи і вторгся в центр Золотої Орди – волго-донське межиріччя.

Тепер Тамерлан мав намір пройти далі на схід і захопити Рязань і Москву. Імовірно, це б йому вдалося, якби не повстання в тилу серед черкесів, осетин і татар. Тамерлану довелося повернути назад. Пройшовши Перекоп, він зібрав на Кримському півострові данину і нагодував своє військо. І хоча повсталі черкеси випалили степи на північ від Кубані, війська Тамерлана зуміли пройти через випалений степ, завдати черкесам жорстокої поразки і змусили їх укритися в горах. Минувши Дербентский прохід і вийшовши в Азербайджан, Тамерлан ліквідував фортеці повсталих у Закавказзі, а потім повернувся в Самарканд.

Тамерлан підкорив Близький Схід і 1402 р. вступив до Малої Азії. Частина турецьких емірів зрадила Баязида. У битві при м. Анґорі (сучасна Анкара) 28 липня 1402 р. Тамерлан вщент розбив турецьке військо й захопив султана Баязида в полон. Це зупинило просування турків на півстоліття.


Потім Тамерлан підійшов до стін Смирни, яку захищала мужня залога рицарів ордена іоанітів. Турки осаджували Смирну 20 років і не могли взяти, а Тамерлан узяв фортецю штурмом за кілька днів. Коли ж до Смирни прибули венеціянські і Ґенуезькі кораблі з допомогою і припасами для обложених, то воїни Тамерлана закидали їх з катапульт головами рицарів-хрестоносців. Після цього володар Середньої Азії знову повернувся до Самарканду.



[1] Покровский Н., свящ. Краткий очерк церковно-исторической жизни православной Грузии... -–Тифлис, 1906. – С. 104-105.

Comments