33. Християнство на Кавказі

Вірменська Апостольська Церква

Протягом V-VII ст. формується самобутня вірменська літургійна традиція. Вона зазнала на собі впливу Сирії та Єрусалиму. Пізніше на ній позначився вплив Візантії, а в середні віки – латинського Заходу.

Із середини VI століття починається поступове розширення візантійської Вірменії за рахунок перської. До початку VII століття східний кордон візантійської Вірменії доходив до озера Ван. Персія слабшала й у 30-их роках VII століття була розбита арабським Халіфатом, що здійснював експансію під гаслом поширення ісламу.


Спустошливі набіги арабів у 640, 642-643 і 650 роках, що супроводжувалися грабунками, руйнуванням і відведенням жителів у полон, змусили колишню перську Вірменію визнати владу Халіфату, але на застережених засадах автономії і збереження феодальних князівств. У 652 році полководець і дипломат Теодорос Рштуні укладає вигідний для Вірменії договір. Вірменія стає провінцією арабського Халіфату, у країну був призначений намісник, якого вірменські історики називають «востикан».

Кінець VII і початок VIII століть сповнені повстаннями народу проти влади Халіфату. Особливу активність виявляв княжий рід Багратидів, що зрештою досяг своєї мети в 744 році, коли Багратиди одержали титул правителів Вірменії. У 859 році князь роду Багратидів Ашот одержав у свої руки управління Вірменією з титулом «ішхан-ін-ішхан» (князь князів). Уживши всі сили для умиротворення країни, Ашот, людина здібна й передбачлива, створив армію, зміцнив владу, після чого Халіфат уже не зважився відмовити йому в титулі царя. Але це відбулося за чверть століття фактичного правління; у 885 році Ашот прийняв титул царя. Його визнав також візантійський імператор Василій I, що надіслав корону й дорогі подарунки. Слідом за Багратидами добились самостійного князівства й інші. Країна розділилася на ряд князівств, що переслідували свої інтереси.

 Із середини XI століття вірменське царство Багратидів і князівства стали швидко занепадати почасти під впливом внутрішніх чвар, почасти внаслідок натиску Візантії. У другій половині ХІ ст. почалися завойовницькі походи турків-сельджуків проти Вірменії. Вірменія знову виявилася поділеною між мусульманським Сходом і християнським Заходом, як колись між римлянами і персами. В останній чверті XI століття вона являла важку картину. Країна була спустошена війнами і набігами, міста зруйновані, торгівля перервалася, культурі було завдано тяжкого удару. Деякі вірменські князі, що поступилися своїми володіннями Візантії, одержали замість них міста і землі на далекому південному заході імперії, поблизу Середземного моря, у горах Киликійського Тавра (Мала Азія). Киликія і стала колискою, з якої виросло нове вірменське царство – Киликійське, що зберегло традиції вірменської культури і протягом ще трьох сторіч підтримувало вірменську державність. Разом з царським престолом у Киликію перемістився і патріярший престол Вірменії (1062-1441 рр.).

1045 р. Вірменське царство було захоплене турками-сельджуками. Тоді багато вірмен втекло до Киликії. Початок Киликійського царства відносять до 1080 року, його заснувала династія Рубенянів (Рубенидів). Це співпало з епохою першого хрестового походу (1096-1099 рр.). Шлях хрестоносців пролягав через Киликію. Вірмени зустріли західних християн как одновірців, надавали їм усіляку допомогу, самі вступали в ряди хрестового воїнства.

Рубеніди постійно підтримували зв’язки з європейськими династіями, міждинастичні шлюби ввели їх у коло європейських монархів, зробили імена володарів Киликії добре відомими на Заході. Нарешті, у 1198 році Левон II Великий був коронований на царство. При ньому Киликія досягла свого найвищого розквіту.

Столицею держави став Сіє, розташований у гирлі річки Пирам. Гаванями Киликії служили Айас і Тарс, морська торгівля велася також іноземними купцями, що мали в Киликії свої факторії і колонії. Сама природа, здавалося, подбала про безпеку Киликії. Протягом понад трьох сторіч вірменський народ мав можливість розвивати свою культуру, науку, літературу, мистецтво в незалежній державі. Через Киликію, завдяки її напруженій духовній діяльності, дійшло до нас багато пам’яток культури середньовічної Вірменії, любовно і дбайливо збережені перекази старовини. Велике число рукописів було переписано в центрі Киликії, її містах і монастирях.

1375 р. Киликійське вірменське царство було розгромлене єгипетським військом. Це спонукало вірмен до розселення в інші країни. 1441 р. престол католикоса всіх вірмен переноситься до монастиря Ечміядзину (в перекладі – «місце, куди зійшов Первородний») в Малій Вірменії, неподалік від Єревану.

Вірменія зазнала спустошливих нападів монголо-татарів, а потім – Тамерлана. Після поразки персів у 1513 році між Османською Туреччиною і Персією йшли війни за розподіл території Закавказзя. У 1639 році вони, нарешті, уклали договір, за яким Західна Вірменія відійшла до Туреччини, а Східна – до Персії. Таке становище зберігалося до початку XIX століття.

У 1804 році почалася війна Росії з Персією, що тривала, з невеликими перервами, до 1813 року й охопила майже всю Східну Вірменію. Підсумком цієї перемоги став Гюлістанський договір 1813 року, згідно з яким до Росії була приєднана частина споконвіку вірменських областей. Інші вірменські області – ханства Еріванське і Нахічеванське, разом з містом Ечміядзином, перейшли до Росії після другої війни з Персією в 1826-1828 роках. У межі Росії тоді ж переселилося понад 90 тисяч чоловік з областей, що залишилися в Персії. Після війни з Туреччиною 1878 року до Росії перейшла Карська область з територією міста Ані. Близько 10 тисяч вірменських родин переселилися з Туреччини в Східну Вірменію.

Західна Вірменія, де в другій половині XIX сторіччя жило близько трьох мільйонів вірменів, залишилася під владою Османської імперії.

Нова хвиля еміґрації припала на кінець ХІХ – початок ХХ ст., коли вірмени в Туреччині зазнали масового ґеноциду. Загинуло тоді від 1,5 до 2 млн. чоловік. Велика Вірменія була цілком спустошена. Її населення рятувалося в сусідніх країнах або в Стамбулі.

28 травня 1918 р. після запеклих боїв із турецькими військами було проголошено Республіку Вірменія, пізніше включену до складу СССР. Після розпаду СССР Вірменія відновила свій державний суверенітет, але тільки на території Малої (Східної) Вірменії.

Традиційним центром Вірменської Апостольської церкви лишається резиденція верховного патріярха й католикоса всіх вірмен в Ечміядзині. 1995 р. католикосом обрано Карекіна І (народився 1932 р.). Католикос визнається духовним главою всіма вірними Вірменської Апостольської церкви.


Від католикоса всіх вірмен духовно залежать два патріярхати: Єрусалимський і Константинопольський. Резиденція Єрусалимського патріярха знаходиться в монастирі св. ап. Якова в Єрусалимі. Під його опікою перебувають вірмени в Ізраїлі, Йорданії, на палестинських територіях – усього близько 10.000 чол. Константинопольський патріярхат з центром у Стамбулі має в своїй юрисдикції вірмен з Туреччини й Кріту. Їхнє число скоротилося в минулому столітті з 1.350 тис. (1914) до 82 тис. (1999).

З часів переселення вірмен у Малу Азію існує Киликійський католикосат, що перебуває в літургійному єднанні з Ечміядзином. Центр Киликійського католикосату знаходиться в Лівані (м.Антільяс). До його юрисдикції належать вірмени в Лівані, Сирії, Кіпрі, Ірані, Греції, – всього близько 800 тис. чол. Північна Америка, Греція та Сирія є предметом суперечок Ечміядзина й Киликії.

Грузинська Церква

За переданням, першими проповідниками віри в Грузії були апостоли Андрій Первозваний і Симон Кананіт. Завдяки місійній праці св. рівноап. Ніни в IV ст. відбулося масове хрещення грузинів, а 326 р. християнство було оголошено державною релігією. В тому ж сторіччі богослужбові книги перекладаються грузинською мовою. Близько 440 р. з’явився грузинський переклад Нового Завіту. За царя Вахтанґа I (446-499 рр.) Грузія мала 12 єпископських кафедр.


Спершу грузинські єпархії входили до складу Антіохійського Патріярхату, а з VIII ст. Церква Грузії проголошується автокефальною. 1012 р. її предстоятель дістав титул «Католикоса-Патріярха», чим підкреслив поширення своєї юрисдикції на всіх грузинів, де б вони не мешкали.

Після арабського завоювання в VII ст. грузинський народ був обкладений даниною. В столиці, Тбілісі, було розміщено арабську залогу. Згодом арабів змінили турки-сельджуки.

Церковне життя Грузії почало повертатися до нормального розвитку з приходом на царський трон благовірного Давида IV Будівничого (1089-1125 рр.), пам’ять якого вшановується 26 січня. Давид був розумним, освіченим і богобоязним правителем. Він зміцнив внутрішню єдність народу й повів успішну боротьбу з ісламським поневоленням. Він створив потужне постійне військо, залучивши до нього також кілька тисяч половецьких переселенців. Вдалося відбити кілька спроб нападів сусідніх турецьких володарів. До початку ХІІ ст. Грузія була звільнена від чужинців. 1122 р. було визволено від турків Тбілісі. 1124 р. звільнена історична столиця Вірменії – Ані.

Давид IV упорядковував церковне життя, споруджував храми та монастирі. 1103 р. він скликав собор, на якому було затверджено православне сповідання віри й видані канони, що стосувалися поведінки християн. У Гелатському монастирі було створено академію, що залучила кращі наукові сили країни.


Зенітом слави Грузії було століття знаменитої правнучки Давида святої цариці Тамари (1184-1213 рр.), пам’ять якої Церква вшановує 1 травня. Вона змогла не тільки зберегти те, що було при її попередниках, але і поширила свою державу від Чорного до Каспійського морів. Грузинське царство включало частину Північного Кавказу й Вірменії. При цариці Тамарі вся Північна Вірменія була звільнена від іноземців, було створено велике князівство Закаридів.

 У цю епоху (XII-XIV століття) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Його залежність від Грузії була номінальною. Низка чудових споруд в Ані виникла саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлена міська стіна, зведені вежі, споруджений прекрасний одноарковий міст, неподалік від міста була заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло в XIII столітті – у ньому налічувалося, за словами історика, понад сто тисяч жителів і більше десяти тисяч будинків.

Турецький султан Рукн-ад-дін зібрав проти Грузії величезне військо й вимагав беззастережної капітуляції. Грузинська армія виступила назустріч. Битва 1204 р. сталася біля міста Ерзурум. Грузини розгромили військо султана й ледве не захопили його в полон. Інший напасник – султан Південного Азербайджану – був захоплений у полон і страчений.

Легендарні перекази Грузії приписують Тамарі майже всі чудові пам’ятники минулого, у тому числі багато веж і церкви на вершинах гір. Величезний печерний монастир Вардзія досі вражає розмірами й кількістю приміщень. Це справжнє місто, висічене в скелі. Тбілісі перетворився на великий культурний центр.


При цариці Тамарі у країні з’явилося велике число просвітителів, ораторів, богословів, філософів, істориків, художників і поетів. Найбільш відомий поет Шота Руставелі, автор поеми «Витязь у тигровій шкурі». Були перекладені твори духовного, філософського і літературного змісту. Упорядковане єдине зібрання літописів «Картліс цховреба» («Життя Грузії»).

У зв’язку з поділом Грузії на два царства – Західне та Східне – в XIV ст. утворилося два католикосати. Один з католикосів мав свою резиденцію в Мцхеті при соборі Светі-Цховелі і називався Карталинським, Кахетинським і Тифліським, а інший – спочатку в Бичвинті (в Абхазії) при соборі Пресвятої Богородиці, спорудженому в VІ ст. імператором Юстиніяном, а потім у м. Кутаїсі і називався Абхазьким та Імеретинським. Тільки після смерти Абхазького католикоса Максима II (Максимі II) Нижарадзе Грузинська Церква, що нараховувала до 13 єпархій, стала знов керуватися одним Мцхетським католикосом.

Низка нещасть, перенесених Грузією за її тисячолітню історію, закінчилася руйнівною навалою перського шаха Ага-Мохаммеда в 1795 р. Викорінюючи християнство, шах наказав у день Воздвиження Хреста Господнього схопити все духовенство Тбілісі й кинути з високого берега в річку Куру.

Християнство на Північному Кавказі

На Північному Кавказі християнство починає поширюватися з VI по Х ст. Сліди цього збереглися в сюжеті про місійну подорож свв. Кирила і Мефодія в Хозарський каганат. Християнська місія йшла з Візантії, Грузії.

Легендарні початки християнства на Північному Кавказі пов’язуються з іменами апостолів Андрія і Симона Кананіта, а також Матея. Існує передання, ніби Симон Кананіт був стятий у Анакопії (Новому Афоні), а Матей похований у Себастополісі. У Команах помен Іоан Золотоустий, засланий за критику імператорського оточення. На початку IV ст. в Піцунді виникла єпископська кафедра, підпорядкована Константинополю.  А за часів Юстиніяна Великого (VI ст.) утворюється автокефальна Абазська архиєпархія. У VIII ст. абхазькі архиєпископи одержують свячення в Антиохії.

Прийняття християнства предками осетин відбулося з VI по X ст. при впливі Візантії, Абхазії, Грузії.

 

Comments