34. Падіння Константинополя й доля Церкви на Балканах

Болгарське царство

У др. пол. Х ст. Болгарське царство, послаблене війнами з Візантією та Руссю, занепадає. У 1018-1019 рр. імператор Василій II Болгаробійця завоював Болгарію. Він визнав автокефалію Болгарської Церкви, але як архиєпископії, а не патріярхату. Після смерти першого й останнього архиєпископа-болгарина Іоана архиєпископами Охридськими були греки, що призначалися указом імператора.

У 1185-1186 рр. брати Петро й Асень очолили повстання проти візантійського володарювання й звільнили дунайську Болгарію. В її межах 1187 р. були утворені Друге Болгарське царство й незалежна Церква на чолі з архиєпископом Тирновським. Константинопольська патріярхія відмовилася визнати автокефалію Болгарської церкви й новий статус тирновського архиєрея. Тоді болгарський цар Калоян (1197-1207) звернувся до папи римського з проханням визнати свій титул і звести тирновського єпископа в патріярший сан. 1204 р. цар Калоян дістав від римського архиєрея корону.

Але 1235 р. настав розрив з Римом. Болгарія уклала союз з нікейським візантійським імператором Іоаном Дукою проти Латинської імперії. За умовами цього союзу Тирновського архиєпископа Йоакима було визнано Патріярхом.

Друга Болгарська Патріярхія існувала до підкорення Болгарії турками 1393 р. На чолі її були такі архипастирі, як свт. Євтимій Тирновський (1375-1393 рр.), котрий створив довкола себе школу книжників, сам написав декілька творів, працював над виправленням богослужбових книг. Основним об'єктом реформи Євфимія стали, перш за все, літургійні тексти. Ревізію таких він здійснював з метою усунення двозначних значень тих чи інших фрагментів і заради створення твердої перешкоди для виникнення єресей. "Непохитна сила догми" повинна була досягатися за допомогою проникнення в суть кожного слова євангельських та святоотцівської текстів. І цю суть слід було чітко позначити лексично, орфографічно і синтаксично. Якщо слово мало кілька значень, то в кожному конкретному випадку його вживання слід суворо визначити необхідне значення за допомогою особливого правопису. Для цього вводилися наголоси і надрядкові знаки за зразком грецької абетки, встановлювалися непорушні правила використання носових голосних, "єра" і "еря", створювалася нова слов'янська богословська термінологія, яка часто являла собою безпосередні кальки з грецької мови.


Під час війни з турками через відсутність царя свт. Євтимій був правителем свого народу. Навесні 1393 р. Султан Баязід оточив Тирново величезною армією. Вважається, що місто пережило тримісячну облогу. 17 липня 1393 року турки захопили столицю. За словами Григорія Цамблака, церкви були перетворені на мечеті, а священики були вигнані. Загинули 110 видатних громадян Тирново і бояр, але Патріарх Євтимій був помилуваний і відправлений на заслання в Македонію (сьогоднішня Фракія), ймовірно, в Бачковський монастир. Вважається, що він помер там у 1402 - 1404 рр. Наступного року - Нікополь. Було позбавлено трону останнього болгарського царя Івана Шишмана. Видинське царство протрималося до 1422 р., але визнало васальну залежність від Османської імперії.


Болгарію турки підкорили раніше за інші південнослов'янські держави. У XV—XVI ст. на території Болгарії повсюди занепадають ремесла та сільське господарство. Значне скорочення чисельності болгарського населення та його міграція, а також міркування про безпеку держави змушували султана сприяти переселенню мусульман до Болгарії. Переселенці осідали у найважливіших економічних і стратегічних районах: на Чорноморському узбережжі, в долинах Мариці, Дунаю тощо. Особливо багато турків переселилося до міст. Вже у XVI ст. турки становили більшу частину населення таких міст, як Софія, Видин, Пловдив, Нікополь. Колишні центри ремесла й торгівлі перетворювались на адміністративні осередки та фортеці, ставали опорними пунктами османського проникнення у Європу. Деяке пожвавлення міського ремесла на межі XVI—XVII ст. пов'язане із зростанням державних замовлень на виготовлення військової амуніції та зброї і втечами до міст селян, що розорилися.

1393 року почався багатовіковий період турецького панування у Болгарії. Тирновську кафедру, яка залишилась без підтримки та захисту уряду своєї країни, було знову підпорядковано Константинопольській патріархії на правах митрополії. Ця залежність збереглася і після завоювання турками Константинополя (1453), тобто після зникнення Візантії з карти світу. Для консолідації завойованих територій турецький уряд успішно використав Константинопольську патріархію і з цією метою підпорядковував їй православні церкви на завойованих слов’янських територіях.

Завоювання Сербії

1346 р. сербська архиєпископія була піднесена до Патріярхії. Для цього король Стефан Душан (1331-1355 рр.), який проголосив себе царем сербів і греків після зайняття Македонії, Албанії, Епіру, Фесалії та інших грецьких областей, зібрав у Скоп’є церковний собор. Патріярша резиденція була розташована в Печі. Окремі єпархії перейменували на митрополії. Першим Печським патріярхом став Іоаникій II (1346-1354 рр.).

Печську Патріярхію визнав тирновський патріярх Симеон і Охридський архиєпископ, що тоді перебував під владою сербського короля. Але константинопольський патріярх Калліст 1352 р. наклав на неї анафему. Тільки 1374 р. Патріярх зняв анафему з умовою, аби серби не змінювали грецьких митрополитів.


1371 р. коаліція слов’ян, волохів і мадярів намагалася протидіяти султанові Мураду. Об’єднане військо було розбите на р.Мариці. Південна Сербія перейшла під владу султана. 1389 р. відбулася вирішальна битва на Косовому полі в Сербії. Сербський король Лазар мав 80 тис. чоловік, султан Мурад – утричі більше. Попри те, що сербський юнак дістався до намету султана й убив його, турки перемогли. Короля Лазаря було страчено. Син Мурада царевич Баязид I (1389-1402 рр.) був проголошений султаном після загибелі батька на Косовому полі. Він розгромив хрестоносців під Нікополем 1396 р. й плекав плани швидкого завоювання Візантії. Візантійський імператор Мануїл II виїхав до Західної Європи в пошуках допомоги.

Сербія впала в 1459 році після облоги її другої столиці - Смедерева. До 1455 році Центральна Сербія була повністю завойована Османською Імперією. Після понад 70-річної облоги Белград, нарешті, впав в 1521 році, давши можливість Османської Імперії для експансії в Центральну Європу. Воєводина, в складі імперії Габсбургів, чинила опір османському пануванню аж до початку XVI століття.


Дворянство було знищене у всіх сербських землях на південь від Дунаю і Сави, залежні селяни працювали на османських господарів, а значна частина духовенства втекла або була ізольована в монастирях. Відповідно до османської системи управління серби-християни вважалися нижчою верствою й мали сплачувати додаткові податки. Заселення Сербії турками не набуло масового характеру. Турки мешкали переважно в містах. Але розгортаються асиміляційні процеси: частина купців і ремісників перейшла в іслам. Мусульмани й християни оселяються в різних кварталах: махалах.

У зв’язку з завоюванням Сербії турками 1459 р. Печська Патріярхія припинила існування й була підпорядкована Охридській архиєпархії. Турки-османи відновили її в 1555 році. Внаслідок великого переселення сербів південні землі, багато сербів спробували перетнути Дунай і знайти притулок на півночі, в землях, належних до Австрійської імперії. Церковний центр сербів також пересунувся на північ, до Сремських Карловців, після того як Печский Патріархат був знову скасовано турками в 1766 році. Імператор Леопольд I офіційно надав сербам автономну територію, яка називалася Королівство Сербія (1718 - 1739 рр.).

Падіння Константинополя

Після анґорської поразки й смерти в полоні султана Баязида почалася криза Турецької держави, супроводжувана збройною боротьбою за престол, повстаннями. Суперників переміг султан Мурад II (1421-1451 рр.), котрий відновив завойовницькі походи. Тричі султан облягав Константинополь, але не здолав опору. 1430 р. він захопив Солунь, обернувши його населення на рабів.

Флорентійська унія не була прийнята більшістю греків. Начальник флоту Лука Нотара заявив, що вважає за краще бачити в Константинополі турецьку чалму, аніж папську тіяру. Духовний провідник опозиції, архиєпископ Марко Ефеський, був ув’язнений на острові Лемнос (1440-1442 рр.). Але народ підтримував власне його ідеї, зберігаючи ненависть до західних християн ще з часу хрестових походів і Латинської імперії. Вселенські патріярхи по Йосифі II – Митрофан (1440-1443 рр.), Григорій Меліссен (помер 1451 р.) були вірними Флорентійській унії, але не зважувалися проголосити її ухвали в Константинополі. Не міг цього зробити й імператор Іоан VIII Палеолог. Лише 12 грудня 1452 р. за царювання Константина XI в соборі Святої Софії під впливом митрополита київського кардинала Ісидора унію з Римом було-таки проголошено. Митрополит Ісидор відправив Святу Літургію з поминанням папи Миколая V.

Але головної мети Флорентійської унії не було досягнуто. Західні християнські держави не надали Константинополю істотної військової допомоги. Спроба хрестового походу проти турків була невдалою. 10 листопада 1444 р. похід хрестоносців було розгромлено під Варною. Наступник Мурада II султан Магомед II (1451-1481 рр.) організує облогу Константинополя. Він зібрав військо у 200.000 чоловік, з них 15.000 яничарів. Було утворено перші в світі реґулярні артилерійські частини. Біля Боспору будувався сильний флот.

Мораль Візантії так упала, що в армії султана були й греки, притому освічені, які залишили описи занепаду й падіння Константинополя. В місті лишилося не більше 5.000 вояків. Лише Ґенуя прислала трохи моряків, решта країн Заходу лишилася глухою до благань імператора Константина XI про допомогу.

На початку квітня 1453 р. султан Магомед II дав наказ до наступу на мури міста. Імператор розпорядився замкнути царгородську пристань величезними залізними ланцюгами. Константинополь було блоковано турецькими кораблями, котрі вдалося перетягти в Золотий Ріг через ланцюги за допомогою дерев’яних настилів, змащених лоєм. 28 травня турецька артилерія проломила мури міста. В соборі Святої Софії було відправлено останню Святу Літургію. Останній імператор Візантії і рештки його війська прийняли Святі Тайни. Імператор попрощався з усіма.


З церкви вояки пішли на мури. О першій годині ночі почався загальний наступ турків. Перші дві атаки вдалося відбити. Битва тривала понад 20 годин. Імператор Константин XI Палеолог загинув як герой у бою. Перед полуднем місто було в руках ворога. Воно було віддане на триденне пограбування. Султан Магомед II в’їхав у Святу Софію на коні. Всі, хто перебував у храмі, були вбиті. Святу Софію перетворили на мечеть. 50.000 чоловік турки продали в рабство. Було знищено статуї, релігійні прикраси, рукописи, інші безцінні культурні пам’ятки.

Православне населення Османської імперії визнається «райєю» («худобою») й позбавляється права служити у війську та займати вищі державні посади. Його главою (етнархом) визнається Вселенський Патріярх. На райю накладаються обов’язок сплати гараджу – подушного податку, що складав 1 дукат з найбідніших християн, 2 дукати з багатших і 4 дукати з найбільш заможніх. Від гараджу звільнялися жінки, а також греки, що служили на турецькому флоті. Десята частина християнських хлопчиків забиралася на службу до турецького війська. Дітей обрізали, ізолювали на десять років від зовнішнього світу, а потім розподіляли на різні служби. Частину з них навчали мов і призначали служити при дворі. З цих дітей комплектувалася султанська ґвардія – яничари та кавалерія (сіпаги). Траплялося, що з цих дітей виростали високопоставлені турецькі урядовці, аж до великого везіра.

Турецьке військо вирушило на завоювання Європи. Західні держави оголосили хрестовий похід, очолений реґентом Угорщини Яношем Гуньяді (1446-1456). Під Бєлґрадом 1456 р. сталася вирішальна битва. Просування турків у Європу було зупинене. Але, розгромивши угорське військо при Мохачі 1526 р., турки заволоділи на 150 р. центральною та східною частиною країни – Семигородом.

Християни в Османській імперії

З трагічним падінням Константинополя від османських турків у 1453 р. почався важкий період т.зв. «туркократії». Турецький ісламський султан перейняв функції колишнього візантійського християнського імператора. Геннадій Схоларіс, високоосвічений грецький вчений-філософ і патріот, став першим православним патріярхом за турецького панування. Полум’яна людина, безкомпромісний православний, він зумів добитися від султана, який його поважав, поступок для своєї Церкви.

Визначальним для нового статусу Патріярха була надана йому місія не лише духовного, але й адміністративного очолювання багатоетнічної християнської спільноти Османської імперії. За Магомеда ІІ Патріярхові була надана верховна влада «етнарха» над усіма православними народами, підкореними турками, включаючи сербів, болгар, албанців і греків. Патріярх мав власний двір, зберіг старий православний літургійний церемоніял, однак йому не дозволили зберегти Святу Софію, яка тепер стала турецькою мечеттю. Крім того, у всіх політичних питаннях він безпосередньо підпорядковувався султанові.

Незважаючи на фактичне посилення свого авторитету, Патріярх був завжди зв’язаний у своїх діях. З одного боку, він мусив умиротворювати свого турецького володаря, що був мусульманином, з іншого – намагався плекати віру серед православних християн. Йому також доводилося нести відповідальність за антиосманські й антиісламські виступи своєї громади.

Дії султанів, особливо наступників Магомеда ІІ, були часто непередбачуваними і непослідовними. Вони усували патріярхів за своїм бажанням і настановляли інших, виборами яких управляли. Інколи султани карали грецьку громаду за уявні порушення, страчуючи патріярхів через повішення чи іншим насильницьким чином. Тому дії Патріярха мали бути вкрай обачними, часто здавалися стороннім нещирими, оскільки він мусив захищати свою паству і навіть допомагати самому собі вижити. Політика Патріярхів, названа «фанарською дипломатією» (від Фанару – району Константинополя, куди Патріярх був переміщений султаном), подекуди була більш заплутаною, аніж в візантійський період.


При завоюванні Візантії храми були чи цілком зруйновані, чи перетворені на мечеті, чи, нарешті, розграбовані. У місцях зі змішаним населенням заборонялося будувати нові храми, а дозволялося тільки лагодити старі. Багато труднощів було і з будуванням храмів у місцях з винятково християнським населенням. Для підкупу турецьких чиновників були потрібні великі гроші. Храмів було недостатньо, і вони вражали своєю бідністю. Вони влаштовувалися в звичайних довгастих будинках без бань і хрестів і мало відрізнялися від житлових споруд. Прості іконостаси - дерево без позолоти і прикрас, ікон мало і ті без кіотів. Бідне облачення, євхаристійний посуд майже скрізь мідний чи олов’яний.

Чинилися всілякі перешкоди для відправи богослужінь. Дзвін і хресні ходи були заборонені. Похоронні процесії дозволялися тільки за особливу плату. Особливо важко було в місцях зі змішаним населенням. Турки часто з’являлися в храми і влаштовували прямий нагляд за богослужінням. Їм сприяв старий закон Омара, відповідно до якого двері християнських храмів повинні були бути відчинені вдень і вночі для кожного мусульманина. У храмі Воскресіння в Єрусалимі турецькі сторожі сиділи в чалмах, із люльками

Християнське населення Османської імперії було виділене в окрему суспільну категорію – райя. На цю верству було покладено важкий податковий тягар, громадянські права були істотно обмежені.

Важке політичне гноблення, що межувало з рабством, безладдя і зловживання в церковній ієрархії, занепад освіти, утиски у відправі богослужінь - усе це спричинило занепад суспільної моралі. Християни стали пристосовуватися до звичаїв і понять турків. Це відбилося і на низці патріархів і ієрархів, що були схожі на турецьких чиновників.

Нижче духівництво вражало своєю недбалістю у відправі богослужінь. Фанаріоти, внаслідок своєї пристрасті до інтриг, повагою не користувалися. У народі стало виявлятися релігійна байдужність, що призводило деяких греків до віровідступництва. Вони легко ставали мусульманами чи уніатами. Одна сумна подія відбулася в 1685 р. У Трапезунді єпископ Ризейський Олександр, посварившись зі своїм митрополитом, перейшов у мусульманство і зробився пашею. Інші залишалися байдужими до своєї віри. Частина греків, під впливом турків, утратила християнський погляд на шлюб, що іноді відкладався на невизначений час. Траплялися мішані шлюби з мусульманами. Іноді дочок віддавали в гареми. Морально розкладав греків закон про прощення християнину всякого злочину за умови прийняття мусульманства. Цим заохочувалися злочини.

Але навіть у цю похмуру епоху Церкву прославили подвижники і мученики за віру. Мужнім сповідництвом відзначалися афонські монастирі. За відмову прийняти іслам 1515 р. було спалено Георгія Нового. У 1555 р. був укаменований Миколай Новий.

Завоювання турками православних країн супроводжувалися жахливими руйнуваннями. У Болгарії було знищено майже 1400 населених пунктів, населення зменшилося на третину.

Не скрізь тюркські завоювання були на шкоду Православній Церкві. Коли турки-османи 1571 р. захопили Кіпр, вони поклали край тривалому пануванню латинської ієрархії. Адже Кіпр ще 1191 р. був захоплений англійським королем Річардом Левине Серце. Потім острів перейшов до тамплієрів, а від них – до єрусалимського короля у вигнанні Ґі де Люзіньяна. Династія Люзіньяна керувала Кіпром 300 років. 1489 р. острів було захоплено Венецією.

Протягом цього часу православна спільнота Кіпру зазнавала дискримінації. Латинська церковна ієрархія витіснила православну, число православних єпископів скоротилося з 15 до 4, а останні, як і православні монастирі, були підпорядковані латинській ієрархії. І тільки турки дозволили православним обирати архиєпископа й відновили незалежність Помісної Церкви. Як і в інших частинах Османської імперії, православний єпископ став світським главою грецького населення (етнархом). Католицьке духовенство було вигнане з острова.

Грецькі осередки поза Османською імперією

Суттєву роль у зародженні сучасної грецької нації відіграли численні грецькі біженці, які втекли на Захід від турецької окупації після 1453 р. і вже пізніше, після XVI ст. Вони утворили грецькі колонії в Неаполі і Толедо (Іспанія), пізніше в Парижі, Одесі, Будапешті, Відні, а передусім – у Венеції. Деякі з вчених і художників (наприклад, великий Ель Греко, народжений Доменікос Теотокопулос з керованого Венецією о. Кріт) сприяли розвиткові італійського Ренесансу. Деякі з цих греків визнавали примат римського архиєрея, але зберігали рідну мову і грецький обряд, який тепер репрезентував для них суть православної віри. Власне це сполучення Православної Церкви і стародавньої грецької культури, яку вони тепер свідомо відроджували, діяло разом з тим для усвідомлення греками своєї етнічної належности.


Венеціянці самі довго зберігали традиції візантійського мистецтва. Їхній головний собор Святого Марка, що повторив один з головних соборів Константинополя (собор Дванадцяти апостолів), зберігає дотепер, як і багато інших соборів Венеції, чудові пам’ятки візантійського мистецтва. Венеціянці були досить терпимі до “грецької” релігії — у Венеції грецька діяспора мала свій храм (Святого Георгія грецького) і квартали проживання.

Гаврило Север (помер 1616 р.), митрополит Філадельфійський (у Малій Азії), був архипастирем православної спільноти у Венеції (1577-1616). Йому доводилося особливо охороняти її від латинства. Залишилися його твори: про святі таїнства, спрямовані і проти протестантів, про п’ять відмінностей грецької та латинської церков.

Максим Маргуній (помер 1602 р.), єпископ Цитерський, що проживав більше всього у Венеції. Він писав антикатолицькі трактати. Ним перекладені на розмовну мову житія святих і “Ліствиця” преп. Іоанна. Він залишив багато спроповідей і листів.

Ель Греко (Доменико Теотокопулі) народився в 1541 році біля Кандії, столиці острова Крит, у селищі Фоделі, у небагатій, але освіченій грецькій родині. Гористий суворий ландшафт Криту згодом зробився частиною його картин, а в палітрі назавжди зберігся відблиск іконного золота архаїчної критської школи разом з візантійською подовженістю фігур. Рано осягнувши ази майстерності, Доменико залишає збіднілу батьківщину заради багатої Венеції, де, прийшовши в майстерню прославленого Тиціяна, швидко освоює його блискучий колоризм і свободу пензля, не обминаючи і відкриттів драматичного Тинторетто. Стрімко розвиваючись, учень допомагав старіючому Тиціанові у виконанні «Мучеництва св. Лаврентія», замовленого королем Іспанії Филипом II, а заодно виконав перші власні композиції «Вигнання торгуючих із храму» і «Зцілення сліпого», що, за своїм звичаєм, згодом не раз повторить.  Опинившись у 1570 році в Римі, молодий чужоземець незабаром придбав там популярність під ім’ям «Грека, учня Тиціана», обзавівся впливовими замовниками при папському дворі і почав з успіхом писати портрети. Він одержав можливість задовольняти свою інтелектуальну спрагу в багатих бібліотеках і навіть почав збирати свою власну, коли раптово одна-єдина фраза зруйнувала настільки успішний початок. У період буквального обожнювання Мікеланджело Греко дозволив собі критичне зауваження про його фрески, чим збурив проти себе римських колег, і без того ревнивих до властивостей характеру і зростаючих успіхів чужинця. Тому його від’їзд із Рима був схожий на втечу, хоча ще перебуваючи в майстерні Тиціана, котрий 25 років виконував замовлення Габсбургів, Доменико міркував про поїздку в Іспанію.


Близько 1575 року в пошуках найбільшої свободи самовираження Ель Греко приїхав у Мадрид, але тут йому також не вдалося прижитися. Бажаний притулок він знаходить тільки в стародавньому Толедо - колишній столиці, що втратила політичне значення, але зберегла чарівність аристократизму і культури. Відразу включившись у роботу, Ель Греко й у способі життя не побажав відстати від толедської знаті, орендувавши колишній палац маркіза де Вильєна з темною славою пристановища духів. Сам не чужий усілякої магії, художник зажив на широку ногу в королівських апартаментах, де завів найбагатшу бібліотеку і домашній оркестр, що тішив на пишних прийомах нових друзів з місцевої духовної і світської еліти. Освічений у багатьох областях знань, Ель Греко й у мистецтві своєму був універсальний і нерідко сам виконував не тільки розпис, але архітектурну конструкцію і скульптурний декор багатьох вівтарів у толедських і мадридських церквах. Монастирі і прелати Толедо засипали Ель Греко замовленнями, хоча борги і витрати художника завжди перевищували його доходи.

У Толедо він створив картину «Видіння Филипа II» (1579), «Похорон графа Оргаса» (1586), виконав безліч портретів впливових осіб, серед яких найбільш виразним вважається зображення великого інквізитора, кардинала дона Фернандо Нуньо де Гевара. Останній шедевр сімдесятирічного Ель Греко «Зняття п’ятої печатки» - апокаліптичний сюжет, де повсталі тіла, як розкручені пружини, знизу нагору немов угвинчуються в страхітливо грізне небо останнього дня світу. Помер Доменіко Ель Греко 7 квітня 1614 року.


Георгій Корризій (помер 1660 р.), родом з Хіосу, учився в Падуанському університеті; після повернення на батьківщину був лікарем. Будучи визначним богословом, він писав против латинян і протестантів. У рукописі залишилася його «Система православного богослов’я».

Олександр Гелладій, що жив у середині XVIII ст. Освічений грек, що закінчив свою освіту в Англії і багато подорожував по Європі. У 1714 р. він видав книгу «Теперішній стан Грецької Церкви», яку присвятив царю Петрові I. Книга була видана в Росії Академією Наук. Вона написана латинською мовою. У книзі говориться про стан освіти в греків, про школи, а також про протестантські омани. Викладається православне вчення про поминання померших, про добрі справи, про пресуществлення в Євхаристії, про ікони, шанування святих тощо.

Максим Грек (Михаїл Триволіс) народився в м.Арта (Епір, Греція), в знатний грецькій родині близько 1470 р. З ранніх років познайомився з класичною літературою, і його інтерес до неї зміцнився після переїзду в Італію (1492), де він зблизився з відомими діячами Ренесансу (Піко делла Мірандола, Марсиліо Фічино, Альд Мануцій). Під їхнім впливом одержав своє завершення «християнський гуманізм» Максима Грека. Глибоке враження на Максима Грека справили проповіді домініканця Савонароли; у 1502 він прийняв постриг у монастирі Св. Марка (Флоренція) і там познайомився з богослов’ям Фоми Аквіната. Через два роки він залишив Флоренцію й у 1505 став православним ченцем афонського Ватопедського монастиря.


 У 1516 р., на заклик московського великого князя Василія III, що просив надіслати «перекладача книжного на час», Максим Грек приїхав у Москву. Йому доручили зробити переклад Толкового Псалтиря. Він також переклав Толковий Апостол і бесіди Іоана Золотоустого на Євангелія від Матея й Іоана. Незабаром Максим Грек виявився втягненим у складну церковно-політичну боротьбу тодішньої Росії. Це призвело до судового переслідування Максима Грека. Після довгого ув’язнення він помер у Троїце-Сергієвій Лаврі 1555 р.

Максим Грек  залишив багату литературну спадщину. Вона включає публіцистику, у котрій, поряд з полемічними завданнями (критика астрології і апокрифів, суперечка з інослав’ям), ставляться основні богословські питання. Переклади Максима Грека познайомили московських книжників з новими методами екзегези й філологічної критики і зіграли велику роль у поширенні граматичних знань у Московії. Його досвід був використаний Іваном Федоровим у виданні Апостола, а також у виправленні книг за патріярха Никона. Деякі слова, обрані Максимом Греком замість застарілих, дотепер вживаються в російській мові.

Comments