35. Московська Церква в змаганні за автокефалію

Московська митрополія

До 1250 р. київські митрополити ніколи навіть не візитували Суздальської Русі – Залісся, постійно перебуваючи в Києві. Але поставлений на клопотання великого князя Данила Галицького митрополит Кирило (1248-1281 рр.) вже 1250 р. опинився в Володимирі Заліському. Він подовгу перебував у Володимирі, Новгороді, Суздальській землі. Кирило і помер у Переяславі Заліському, хоча тіло його було перенесене в Україну й поховане в Святій Софії Київській.

Наступник митрополита Кирила Максим (1281-1305 рр.) також з 1285 р. перебуває в подорожах, а 1300 р. «не витримуючи татарського насильства, залишив митрополію і втік з Києва, і ввесь Київ розбігся; а митрополит пішов до Брянська, а звідти пішов у Суздальську землю, і з усім своїм майном і з крилосом» (Лаврентіївський літопис, 1300 р.). Володимирського єпископа він перевів на Ростовську кафедру, а сам став єпархіяльним єпископом Володимира Суздальського. Київська єпархія була передана намісникові. Таке перенесення порушувало правило 71 (82) VIII Помісного Карфагенського собору 419 р.: «Визначено, щоб не дозволялося ніякому єпископові залишати головне місто своєї кафедри й відходити до будь-якої церкви, що перебуває в його єпархії, або понад належне дбати про особисті справи й залишати турботу й дбання про свій престол». Митрополит Максим бере участь у міжкнязівських змаганнях у Заліссі, 1304 р. допомагає тверському князеві Михайлові Ярославичу захистити права на успадкування великого князювання в Володимирі від зазіхань московського князя Юрія Даниловича.

Після смерти митрополита Максима великий князь Володимирський Михаїл Ярославич направляє від себе до Константинополя для поставлення в київські митрополити ігумена Геронтія. Попри те, що 1308 р. на кафедру був зведений галицький кандидат свт. Петро, ігумен Ратенського монастиря, великий князь спершу не згоджується його прийняти. 1310 чи 1311 рр. у Переяславі Заліському скликається собор для суду над митрополитом, де були присутніми лише два єпископи, але зібралося багато ігуменів, священиків, князів і бояр. На підтримку митрополитові виступив московський князь Юрій Данилович. І вже 1311 р. митрополит відплатив захисникові: коли тверський князь Дмитро Михайлович (син Михаїла Ярославича, котрий перебував в Золотій Орді) виступив проти Москви, митрополит відлучив тверського князя від Церкви.

Зближення з удільними князями невеличкої тоді Москви триває. Митрополит надовго залишає Володимир і живе в Москві, відкриває там подвір’я на території Кремля, а 1326 р. благословляє закладини першої в Москві мурованої споруди – Успенського собору, якому призначалося стати кафедральним. Після смерти Петра московський князь Іван Данилович Калита направляє до Царгорода для висвяти на київського митрополита свого кандидата – архимандрита Феодора. Але 1328 р. поставляється і приїздить до Залісся новий митрополит, грек Феогност (1328-1353 рр.). Люб’язно прийнятий після короткого перебування на Волині та у Володимирі, Феогност переїздить 1328 р. до Москви і остаточно утверджує в ній резиденцію київських митрополитів. Він стає активним співучасником боротьби за підпорядкування російських князівств Москві.

Митрополит Олексій (1353-1378 рр.) був сином чернігівського боярина, що перейшов на службу до московського князя, і хрещеником князя Івана Калити. Він здобув у патріярхії привілей для Володимира як другого кафедрального міста Руської митрополії. Олексій став опікуном княжої влади за слабкого Іоана Іоановича (1353-1358 рр.), а по смерті останнього був призначений реґентом над його сином Димитрієм Іоановичем Донським. Це єдиний подібний випадок в історії Росії. Митрополичий вплив забезпечив захист Москви від конкрентів.


Відокремлення Московської митрополії від Київської стає очевидним за митрополита Кипріяна, а потім Григорія Цамблака. На деякий час єдність відновлюється за його наступників. Але остаточний вихід Російської Православної Церкви з-під канонічної влади Києва стався з приводу участи київського митрополита Ісидора у Флорентійському соборі 1439 р.

Навесні 1441 р. київський митрополит Ісидор прибув до Москви. Вже на першій літургії він пом’янув папу Євгенія IV, а по закінченні Служби Божої архидиякон прочитав постанови Флорентійського собору. Московський великий князь Василій Васильович на четвертий день після цього викрив митрополита, назвав його лжепастирем, губителем душ, єретиком, наказав зняти його з митрополичої кафедри й ув’язнити в Чудовому монастирі, звідки митрополит утік 15 вересня. За наказом князя 1441 р. скликається архиєрейський собор, де були присутні Єфрем Ростовський, Йона Рязанський, Варлаам Коломенський та ін. Московський помісний собор заслухав єпископа Суздальського Авраамія, що супроводив Ісидора до Флоренції, розглянув і засудив рішення Флорентійського собору.

15 грудня 1448 р. російські єпископи без патріяршого благословення звели на митрополію давніше нареченого на митрополита єпископа Рязанського Йону. Йона дбає про піднесення Москви як політичного й духовного центру Росії. Він звертається до новгородців, в’ятичів, напучуючи їх на підкорення московському князеві. Урочисто канонізовано митрополита Олексія. Цим започатковано фактичну автокефалію російської Церкви.

1451 р. Йона добився від польського короля визнання юрисдикції над церквами Великого князівства Литовського. Але галицькі церкви лишилися поза його владою.

1458 р. українські єпархії повернулися під владу підлеглого Царгородові митрополита Григорія. 1459 р. Йона скликав у Москві собор, де взяв у єпископів присягу «бути невідступними від святої Церкви Московської, від митрополита Йони і в усьому коритися йому, а по відході його до Бога, коритися його законним наступникам». Вперше з’являється поняття «Московської Церкви».

Московське царство

 Через 200 років після створення ханом Батиєм монгольської держави вона розпалася на кілька складників: Велику Орду, Астраханське, Казанське, Кримське, Сибірське ханства, Ногайську Орду. У той самий час Московська Русь консолідувалася й міцніла. Після розпаду Золотої Орди її геополітична спадщина перейшла до Московської держави (Росії).

Л.М.Гумільов стверджує, що росіяни – етнос, що склався з трьох компонентів: слов’яни, угро-фіни і татари («татари» – тобто суміш тюрків з монголами).

У 1237-1238 роках роз’єднані у військово-політичному відношенні російські землі зазнали розгрому і руйнування військами Батия. Удари монголів по Рязані, Володимиру, Ростову, Суздалю, Твері залишили у свідомості російських людей враження шоку. Після навали у Володимир-Суздальській і Рязанській землях більше двох третин усіх поселень було знищено.

Завойовники протягом першого десятка років після навали не брали данини, займаючись тільки грабунками й руйнуванням. Але така практика означала добровільну відмову від довгострокових вигод. Коли монголи усвідомили це, почався упорядкований збір данини, що стала постійним джерелом поповнення монгольської скарбниці. При цьому, однак, практика періодичних каральних походів не припинялася до XIV століття.

Російсько-ординські стосунки були непростими. Багато російських князів ставало «служебниками» монгольських ханів. Влада монгольського хана виступала для Росії об’єднавчим чинником. Монголи в 1249 році пішли з Росії, і питання про стосунки між Великим монгольським Улусом і Великим князівством Володимир-Суздальським було розв’язане за князювання Олександра Невського, котрий домігся вигідного союзу з Золотою Ордою. Використовуючи союз з Золотою Ордою на противагу європейським сусідам Росії, великі князі розглядають данину як законну платню монголам за охорону російських кордонів. осіяниРо Росіяни беруть участь у завоюванні монголами Північного Кавказу, Південного Китаю.

У 1240 році Олександр розбив на Неві військо шведського ярла Бірґера, що одержало благословення на хрестовий похід від папи римського. Ще через два роки він вигнав ливонських рицарів з Копор’я і Пскова, розгромивши їх на кризі Чудського озера. У 1245 році Олександр переміг литовців у районі Вітебська і Торопця. Олександр Невський допоміг Батиєві в розв’язанні ординських династичних суперечок. У 1252 році вже монголи підтримали Олександра в приборканні його супротивників серед російської знаті. У 1262 році Олександр воював проти ливонців і зміцнив дипломатичний союз з монголами, миром залагодивши можливий конфлікт з ордою після побиття монгольських баскаків у багатьох північноросійських містах, запобігши тим самим кривавому погромові Русі. А в 1269 році монгольський загін допоміг новгородцям відігнати хрестоносців від стін міста.

Росія, що прийняла завдяки політиці Олександра Невського татарську орієнтацію, не являла собою цілісного державного утворення. Відразу після смерти Михайла Тверского Твер зробилася противницею Москви. Суздаль і Нижній Новгород хоча і визнавали владу великого князя, але тяжіли до самостійности. Рязанці, що звикли до війни, настільки ж охоче «ратилися» з москвичами, як і з татарами. Республіканський Новгород же не вважав себе частиною Росії, тяжіючи до перетворення на особливий слов’янський етнос. Новгородці, зберігши слов’янську традицію вічового правління, протиставляли себе Росії – «низовським землям». Стійко зберігав Новгород і свої європейські симпатії.

Молодший син Олександра Невського, Данило, одержав «у князювання» крихітне містечко в глухомані – Москву. Данило, на відміну від інших князів, воював мало. Московський князь займався господарством: відбудовував своє місто, розвивав землеробство, заводив ремесла. Єдиним його завоюванням стала Коломна, що належала рязанським князям. Завдяки своїй мирній політиці Данило придбав великий авторитет і до початку XIV ст. став одним із впливових князів на Русі.

У московського князя Данила було двоє синів. Старший – Юрій, людина неприборкана, безпринципна і недалека, ненавидів Михайла Тверського, що володів великокняжим ярликом. У цей час заступник Михайла – Тохта, прямуючи на літнє кочовище, помер при нез’ясованих обставинах, і владу захопив царевич Узбек (1312 р.).

Зміною влади в Орді і вирішив скористатися Юрій Данилович, князь Московський, у своїй боротьбі з Михайлом Тверским. Юрій багато разів їздив в Орду і зумів не тільки заручитися підтримкою Узбека, але і стати ханським родичем, одружившись на сестрі хана – Кончаці. Одержавши татарську допомогу, Юрій рушив на Твер. Однак він був розбитий, а його дружина потрапила в полон і померла. Юрій звинуватив Михайла в навмисному вбивстві Кончаки, і доля великого князя була вирішена. Юрій одержав «великий стіл», віднятий у Михайла Тверского.

1327 р. тверський великий князь Олександр Михайлович, звинувачений у вбивстві ханського посла, втік до Пскова. Мешканці цього міста відмовилися видати його татарам. Хан Золотої Орди Узбек відняв велике князювання в тверських князів і передав його московському князеві Іванові Калиті за умови, що той видасть йому Олександра Михайловича. Для виконання цього вироку на прохання Івана Калити митрополит Феогност відлучив мешканців Пскова і тверського князя від Церкви. Вирок було виконано. Іван Калита став великим князем 1328 р.

Основою політики Калити стало прагнення використовувати в інтересах Москви союз з татарами. Крім того, князь Іван намагався купувати в збіднілих питомих князів їхні володіння, а тим нічого не залишалося, як продавати свої вотчини: дрібні князівства не могли суперничати з багатою Москвою, що її створив Данило й успадкував Іван Калита. За роки свого князювання Іван Калита досить істотно розширив межі князівства, зокрема, придбав велике стародавнє місто Ростов.


Перелом відбувся в 1380 році, коли на Куликовому полі московське військо, вбираючи в себе маси добровольців із усіх російських земель, виступило проти ординського темника Мамая, підтриманого Литвою і Ґенуєю. Русь зміцніла, Орда стала втрачати колишню міць.

У XVI в. Росією послідовно керували три монархи з числа нащадків Олександра Невського, і при всіх трьох – Василієві Івановичі III, Івані Васильовичі IV Грозному і його сині Федорі – йшло неухильне розширення великого князівства Московського. Василію III випало завершити об’єднання всієї Російської землі і бачити падіння Золотої Орди, від влади якої звільнився ще його батько Іван III: данину Орді припинили платити в 1480 р. А в 1502 р. Орда розпалася, і Росія, незабаром приєднавши до себе Рязань, Псков і українське Чернігівське князівство, стала монолітною країною, що межувала на півдні і сході з татарськими державами.

Коли перший шлюб князя Василія ІІІ виявився бездітним, князь розлучився й одружився вдруге на красуні княжні Олені Глинській, що походила з християнізованого роду потомків хана Мамая. Від неї Василь III мав двох синів, один з яких став Іваном ІV Грозним.

Падіння Константинополя було сприйняте в Росії як покарання за віровідступництво греків на Флорентійському соборі. «Розумійте, діти, – царствене місто Константинополь і церкви Божі непохитно стояли, доки побожність сяяла в нім, як сонце. А як облишив він істину та поєдналися цар і патріярх Йосиф з латиною, та підписали [унію] папі задля золота, так і скінчив безгідно своє життя патріярх, і Царгород впав у руки поганих турків»,[1] – писав митрополит Московський Филип новгородцям 1471 р. А московський митрополит Йона, його попередник, вперше застосував до великого князя Василія Васильовича титул, що його вживали візантійські імператори: «боговінчаний цар всієї Руси». Тогочасна «Повість про взяття Царгорода безбожними агарянами» пише: «Русявий же рід з тими, хто раніше створив це місто, всіх ізмаїльтян[2] переможуть і Місто на семи пагорбах приймуть з тими, кому воно належить за законом, і в ньому запанують»[3].


1492 р. звинувачений пізніше в єресі митрополит московський Зосима (1490-1494 рр.) у «Викладі пасхалії» заявив, що на зміну «першим» – грекам приходять «останні» – росіяни. Він же назвав Москву «новим містом Константина», а великого князя Івана III – новим Константином. 1498 р. Іван III урочисто вінчає на царство свого онука Димитрія, для чого було спеціяльно розроблено «чин вінчання на царство».

Близько 1523-1524 рр. старець (старший монах) Псковсько-Печерського монастиря Філофей написав «Послання на звіздарів», спрямоване проти німецького лікаря й філософа Миколая Булева, що служив при дворі великого князя Василія III та поширював у Росії німецький альманах з астрологічними провіщеннями. Миколай Булев був католиком і стверджував, що першість у християнському світі належить католицькому Римові. Заперечуючи йому, Філофей висловив досить поширену в російській публіцистиці думку про гріховність усього західного світу й про те, що і перший Рим, і другий Рим – Константинополь, впавши в єресі, припинили бути центрами християнського світу. На зміну їм приходить Москва. «Два убо Рима падоша, а третій стоитъ, а четвертому не быти»[4]. Коло історичної долі людства завершиться пануванням і загибеллю трьох світових царств і трьох народів, обраних Богом. З загибеллю останнього царства настане кінець світу, страшний суд.

Усі християнські царства впали й зійшлися в одне Московське царство. Російський цар – єдиний спадкоємець влади старого й нового Риму. Він – «пресвітліший», «Богообраний», «Боговінчаний», «побожний», «святіший» тощо. Йому вручена повнота не тільки світської, але й церковної влади – він є «браздодержатель святих Божиїх церквей». На великого князя московського старець Філофей покладає відповідальність за долю цілого християнства, і тому зобов’язує його пильнувати інтересів Церкви й боронити її майно.

У «Сказанні про князів Володимирських», написаному на початку XVI ст., містяться дві леґенди, що склали важливу частину офіційної ідеології Російської держави. У першій доводиться походження династії Рюриковичів від римського імператора Авґуста (звідси – слово «Авґустійший» у царському титулі). У другій наводиться леґенда про передання царських реґалій візантійським імператором Константином Мономахом своєму онукові, великому князеві Володимиру Мономаху. Цим церемоніяльно освячується влада російських самодержців.

Іван Грозний (1530-1584)

Після смерти батька 3-літній великий князь Іван IV залишився під опікою матері, що померла в 1538 році, коли йому було 8 років. Іван ріс в атмосфері придворних переворотів, боротьби за владу. Убивства, інтриґи і насильство, що оточували його, сприяли розвитку в ньому підозрілости, мстивости й жорстокости. Схильність мучити живих істот виявлялася в Івана вже в дитинстві, і старші схвалювали її.


Улюбленою ідеєю Івана IV стала думка про необмежену самодержавну владу. 16 січня 1547 року в Успенському соборі Московського Кремля відбулося урочисте вінчання на царство великого князя Івана IV. На нього були покладені знаки царського достоїнства: хрест Животворчого Дерева, барми і шапка Мономаха. Після причастя Святих Таїн Іван Васильович був помазаний миром. Прийнявши титул «Цар», російський монарх ставав поряд із єдиним у Європі імператором Священної Римської імперії.

З 1549 року Іван IV провів ряд реформ, спрямованих на централізацію держави. У 1551 році був скликаний Стоглавий собор, що прийняв збірник рішень про церковне життя «Стоглав». У 1550-1551 роках Іван Грозний особисто брав участь у завойовницьких походах на схід («Казанських походах»). У 1552 р. була скорена Казань, потім Астраханське ханство (1556 р.), у залежність від Московського царя потрапили сибірський хан Едигер і Великі Ногаї.

У 1558 р. Іван IV почав Ливонську війну за оволодіння узбережжям Балтійського моря. До 1560 року армія Ливонского ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати. Однак уже в 1564 р. Росія зазнала серйозних поразок. Цар став шукати «винних», почалися опали і страти.

Цар усе більше переймався думкою про встановлення особистої диктатури. У 1565 році він оголосив про введення в країні опричнини. Країна поділялася на дві частини: земщина й опричнина. Кожен опричник приносив клятву на вірність царю і зобов’язувався не спілкуватися з земськими. Опричники вдягалися в чорний одяг, подібний до чернечого. Кінні опричники мали особливі ознаки: до сідел прикріплювалися мітла – щоб вимітати зраду, і собачі голови – щоб вигризати зраду.


1564 року царська заміська резиденція – Олександрівська Слобода – перетворилася на фактичну столицю Російської держави. Знаходячись в Олександрівській Слободі, цар Іван IV завершив об’єднання держави і правив звідси країною майже 17 років. Тільки після страшної трагедії, коли цар у припадку гніву убив свого старшого сина Івана, він залишив свою улюблену Слободу, і вона якийсь час перебувала в забутті.

За допомогою опричників, що були звільнені від судової відповідальности, Іван IV насильно конфісковував боярські вотчини, передаючи їх дворянам-опричникам. Страти й опали супроводжувалися терором і розбоєм. Центральною подією опричнини був новгородський погром у січні-лютому 1570 року, приводом до якого послужила підозра в бажанні Новгорода перейти до Речі Посполитої. Цар особисто керував походом. Були розграбовані всі міста по дорозі від Москви до Новгорода. Під час цього походу в грудні 1569 року опричник Малюта Скуратов задушив у тверському монастирі московського митрополита Филипа (1507-1569 рр.), що привселюдно виступав проти опричнини і страт Івана IV. Вважається, що число жертв у Новгороді, де тоді проживало не більше 30 тисяч чоловік, досягло 10-15 тисяч. Митрополит Филип 1660 р. був канонізований; пам’ять його відзначається Російською Церквою 9 січня, 3 червня й 5 жовтня.

Поділ країни згубно позначився на її економіці. Величезне число земель було розорено і спустошено. З 1578 р. цар припинив масові страти. Майже в цей самий час він наказав скласти синодики (поминальні списки) страчених і розіслати по монастирях внески на поминання їх душ. Періоди покаяння і молитви змінювалися страшними приступами люті. Під час одного з таких приступів 9 листопада 1582 року в Олександрівській слободі, своїй заміській резиденції, цар випадково убив свого сина Івана Івановича, потрапивши ціпком із залізним наконечником йому в скроню. Смерть спадкоємця ввела царя в розпач, оскільки інший його син, Федір Іванович, був нездатний керувати країною.


Точно невідома кількість дружин Івана Грозного, але, напевно, він був одружений сім разів. За церковними правилами вінчатися більше трьох разів заборонялося. Тому в травні 1572 року був скликаний церковний собор, щоб дозволити четвертий шлюб – з Ганною Колтовською. Але в тому ж році вона була пострижена в черниці. Від останнього шлюбу 1582 р. народився третій син – св. Димитрій, що загинув у 1591 році в Угличі, згодом канонізований Російською Церквою (пам’ять 15 травня й 3 червня).

За часів Івана Грозного інтенсивно формується самостійна російська церковна доктрина, візантійсько-російський обряд, власний синодик, національне церковне право. 1547 і 1549 рр. було проведено Помісні Собори, що канонізували російських святих. 1551 р. з ініціятиви Івана IV Грозного відбувся Стоглавий церковно-земський собор, який мав закріпити російську церковно-культурну ідентичність, уніфікувати всі сторони життя Російської Церкви. Збірник його постанов «Стоглав» встановлює правила писання ікон, устав церковної служби, визначає норми поставлення в сан, засуджує пияцтво, забороняє голити бороди, їсти ковбасу, приписує хреститися двома перстами, двічі співати «Алилуя».

Організація побуту була встановлена збіркою правил, упорядкованою духівником Івана Грозного Сильвестром – «Домострой». Члени сім’ю, за «Домостроєм», мають бути гостинними, милостивими, коритися владі й батькам. Засуджуються ті, хто захоплює чуже майно, свариться з сусідами.

Патріяршество в Росії

Після смерти Івана Грозного російським царем став Федір Іванович (1584-1598 рр.). Це була постать, що заслуговувала на співчуття. За відгуком англійця Д. Флетчера, новий цар був «росту малого, присадкуватий і товстуватий, статури слабкої і схильний до водянки; ніс у нього яструбиний, хода нетверда від деякої розслабленості в членах; він важкий і недіяльний, але завжди посміхається, так що майже сміється... Він простий і недоумкуватий, але дуже люб’язний і добрий у поводженні, тихий, милостивий, не має схильности до війни, мало здатний до справ політичних і вкрай марновірний». Саме цей цар домігся піднесення Московської митрополії до статусу Патріяршества.

Проблема патріяршого устрою для Російської Церкви постала під час перебування в Росії Антіохійського патріярха Йоакима. З Речі Посполитої патріярх прибув до Смоленська 6 червня, а до Москви 17 червня 1586 р. 25 червня його прийняв за чином зустрічі послів цар Федір Іванович. Московський митрополит Діонісій чекав на гостя в Успенському соборі Кремля на кафедрі і, ніби старший за саном, при зустрічі поблагословив патріярха. Святу Літургію патріярх прослухав, стоячи без облачення біля заднього стовпа собору. Більше він з московським митрополитом не зустрічався.

Запису переговорів патріярха з царем не лишилося, але цар Федір Іванович у Боярській Думі повідомив, що він поставив перед патріярхом Йоакимом вимогу про надання Росії патріяршества. Переговори провадив Борис Годунов. Патріярх же клопотався про необхідні йому 8.000 золотих для покриття боргу антіохійської кафедри. Він пообіцяв сприяти встановленню патріяршества, але пояснив, що ця справа перебуває в компетенції собору східних патріярхів.

Константинопольському патріярхові Феоліпту повідомили про клопотання московського царя. Використовуючи сприятливі обставини, він направляє до Московської держави десятки збирачів пожертв, але не дає на звернення ніякої відповіді. Тим часом його скидає з трону турецький султан, і на патріяршество повертається з заслання Єремія II Транос. Він застав патріярхію матеріяльно зруйнованою; за борги влада відібрала кафедральний собор, переобладнаний на мечеть, і всі патріярші будинки. Для залагодження фінансових справ він їде за пожертвами до Москви, не знаючи про переговори щодо московського патріяршества.

24 червня 1588 р. патріярх Єремія з’явився в Смоленську з почтом у 27 чоловік, серед них яких були митрополит Єрофей Монемвасійський і архиєпископ Арсеній Еласонський, колишній викладач Львівської братської школи. 13 липня патріярха урочисто зустріли в Москві й оселили в Рязанському подвір’ї зі звичайними для іноземців у Росії запобіжними засобами: було приставлено сторожу й наглядачів, заборонено зустрічатися з будь-ким без дозволу посольського приказу (тогочасне російське міністерство іноземних справ), виходити з подвір’я. Навіть на базар патріярші монахи ходили в супроводі царських наглядачів.

Цар прийняв патріярха 21 червня. Відбувся обмін дарунками. Патріярх передав часточки святих мощів, Животворчого Хреста, ризи Христової. Пройшли перші переговори з Борисом Годуновим і стало ясно, що обіцяної домовлености зі східними патріярхами про московське патріяршество немає. Зустріч у царському палаці тривала загалом не більше години. А потім пішли місяці фактичного ув’язнення. Царські аґенти допитувалися думки патріярха Єремії про московське патріяршество. Він виявив згоду, що може визнати лише автокефалію на кшталт Охридської – з поминанням Вселенського Патріярха й одержанням від нього святого мира. Росіяни нав’язували патріярхові думку зробити своєю резиденцією їхню країну.

У січні 1589 р. цар Федір Іванович зібрав Думу і вона на пропозицію царя доручила Борисові Годунову переконати патріярха Єремію залишитися патріярхом у Володимирі, а в Москву поставити патріярха з росіян. Вселенський Патріярх відмовився. Він заявив, що не є на те уповноважений собором. Але під тиском царських урядовців патріярх згодився благословити росіянам після свого від’їзду поставити собі патріярха. Цього було замало. 17 січня 1589 р. цар Федір Іванович збирає Думу з включенням до неї Освяченого Собору (3 архиєпископи, 6 єпископів, 5 архимандритів, 3 соборних старців). Собор ухвалив: «І тепер би ще порадитися з патріярхом про те, щоб він благословив і поставив у патріярхи на Володимирське патріяршество російського собору митрополита Йова всієї Росії за тим же чином, як поставляє на патріяршество патріярхів Олександрійського, Антіохійського і Єрусалимського»[5].

Справа патріяршества провадиться виключно царем і його боярами; з російським єпископатом патріярх Єремія вперше зустрівся 19 січня. Вибору для нього не було. Запропонувавши для дотримання традиції по три кандидатури на патріярха і двох митрополитів, влада відразу ж вказала, яку з кандидатур патріярх має обрати. Було узгоджено чин інтронізації. Традиційний східний чин не влаштовував росіян, звиклих до пишних урочистостей. У тогочасній практиці Російської Церкви було при поставленні в архиєпископи чи митрополити повністю повторювати чин архиєрейської хіротонії. Так було відправлено й інтронізацію: з обведенням довкола престолу, з покладанням рук усіх архиєреїв.

23 січня 1589 р. в Успенському соборі, куди вперше допустили патріярха Єремію, він оголосив заздалегідь визначені кандидатури на три кафедри: патріярха Московського – митрополита Йова, митрополита Новгородського – архиєпископа Олександра, митрополита Ростовського – архиєпископа Варлаама. Після цього він вперше зустрівся з московським митрополитом. У неділю, 26 січня, відбулася патріярша інтронізація.


На початку Великого посту патріярх Єремія попросив дозволу поїхати додому. Борис Годунов від імени царя зажадав залишитися, формально через весняне бездоріжжя, фактично щоб дістати документальне оформлення вже доконаного проголошення патріяршества. Була складена «Уложенная грамота», де проголошувалося встановлення патріяршества в Москві, митрополій у Новгороді, Ростові, Крутицької (в Москві на допомогу патріярхові), в Казані, архиєпархій у Твері, Вологді, Суздалі, Нижньому Новгороді, Рязані, Смоленську, 8 єпископій (у Чернігові, Коломні, Пскові, Белозерську, Устюгу, Ржеві, Дмитрові, Брянську). В «Уложенній грамоті» проголошувалася ідея «третього Риму»: «Позаяк старий Рим упав від аполлінарієвої єреси, а другий Рим – Константинополь – опанований безбожними турками, то твоє, побожний царю, велике Російське царство – третій Рим, перевершило побожністю всі колишні царства; вони поєдналися в одне твоє царство, і ти один тепер називаєшся християнським царем в усьому всесвіті; тому й превелику справу [запровадження патріяршества] за Божим промислом, молитвами чудотворців російських і за твоїм царським проханням у Бога і за твоєю радою, доконано»[6]. Митрополит Єрофей Монемвасійський зізнається, що, остерігаючись схизми, він підписав грамоту тільки через страх, щоб не втопили в Москві-ріці.

У травні 1589 р. патріярх Єремія з почтом і щедрими дарами виїхав з Москви. Він досить довго пробув у Речі Посполитій, гостював у Молдові й навесні 1590 р. приїхав до Царгорода. В травні зібрано собор у справі Російської Церкви. На ньому були присутні патріярх Антіохійський Йоаким і патріярх Єрусалимський Софроній. Оскільки олександрійський місцеблюститель престолу Мелетій Піґас не схвалював дій патріярха Єремії, його не запросили, скориставшись міжпатріяршеством. Соборна грамота визнала патріярше звання за Йовом і його наступниками та визначила місце московського патріярха п’ятим у диптиху, що не цілком влаштовувало Москву, яка прагнула третього місця (після Константинополя та Олександрії). Делеґацію, що привезла грамоту до Москви в травні 1591 р., місяць тримали в ізоляції, зустріч з патріярхом їй дозволили тільки 1 серпня. Царською грамотою було приписано поминати московського патріярха третім, а східним патріярхам направити дарунки та листи з пропозицією прийняти такий порядок.

12 лютого 1593 р. під головуванням патріярха Мелетія Піґаса в Константинополі відбувся собор, який ствердив канонічність встановлення патріяршества, але визнав за московським патріярхом п’яте місце в диптиху. Делеґатів, які повезли соборні діяння до Москви (а серед них був племінник патріярха Мелетія) звинуватили в шпигунстві й ув’язнили. Соборний акт приховали й виявив його лише патріярх Никон.

 



[1] Религия и Церковь в истории России. – Москва, 1975. – С.123.

[2] потомків Ісмаїла, арабів-мусульман.

[3] Кусков В.В., Прокофьев Н.И. История древнерусской литературы. – Ленинград, 1987. – С.154.

[4] История русской литературы Х-XVII веков. – Москва, 1908. – С.289-290.

[5] Карташев А.В. Очерки по истории русской Церкви. – Москва, 1992. – Т.2. – С.26.

[6] Там само. – С.36.

Comments