36. Пошук Московською Церквою своєї ідентичности


Російське монашество

У XIV-XVI ст. на основі київського досвіду монашого життя в Росії складається власна монаша традиція. Вона зазнає значного впливу російської культури, складних політичних обставин, своєрідної природи російської Півночі, де один за одним виростають монастирі. Найпомітнішими стали Тройце-Сергієва лавра неподалік від Москви, Кирило-Білозерський, Соловецький, Валаамський монастирі.

Засновником Тройце-Сергієвої лаври став прп. Сергій Радонезький. Цей святий народився 1314 р. в сім’ї ростовського боярина Кирила і був хрещений з іменем Варфоломей. Руйнування Ростовського князівства Іваном Калитою змусило боярина Кирила залишити місто і переселитися в містечко Радонеж, у межах Московського князівства. Батьки Кирило і Марія прийняли чернечий постриг і померли. Після сороковин за батьками Варфоломей віддалився в «місце пустельне». З юнаком віддалився від світу і його брат Стефан, що до цього часу овдовів. Брати поставили посеред лісу келію і дерев’яну церкву, яку освятили в ім’я Святої Трійці. Стефан не зміг терпіти тягарів пустельного жительства, залишив радонезькі ліси, прийшов у Москву і прийняв постриг у Богоявленському монастирі. Варфоломей же продовжував жити в лісовій хащі і молився про те, щоб сподобитися йому чернецтва. Ігумен Митрофан постриг Варфоломея, давши йому ім’я Сергія. У цей час преподобному було 23 роки.


Сергій укрився від світу, бажаючи провести життя в молитві і постуванні, рятуючи свою душу, але Богом йому був визначений інший жереб. Почувши про святе життя пустельника, довкола нього почали збиратися учні. Спершу пустельник намагався застерегти людей, але був змушений упокоритися, передчуваючи, що навколо його келії призначено виникнути монастирю. Згодом братія збільшувалася і преподобний погодився прийняти священство й ігуменство.

Слава про монастир і його святого ігумена поширилася в Росії. До Сергія приходили за духовною порадою і благословенням безліч людей, від князів і бояр до селян, і преподобний не відмовляв нікому, наставляв і зміцнював їх на шляху спасіння. Число учнів Сергія постійно зростало. Згодом дехто з них запрагнув відлюдного життя. Засновані учнями Сергія скити ставали монастирями. Так виникли Савво-Сторожевський (Рождественський) монастир під Звенигородом, Аврааміїв (Успенський) монастир під Чухломою, Павлів-Обнорський (Троїцький) монастир у костромських лісах, Спасо-Євфиміїв монастир (під Суздалем), Макаріїв-Жовтоводський монастир (під Нижнім Новгородом).

Чимало монастирів було засновано і самим Сергієм. Близько 1360 р. Сергій разом з митрополитом Олексієм заснував Спасо-Преображенський монастир, у якому першим ігуменом став його учень Андроник. У 1374 р. на прохання князя Володимира Андрійовича Серпуховського преподобний заснував у Серпухові Висоцький монастир, у якому залишив ігуменом свого учня Афанасія. У 1377 р. Сергій і митрополит Олексій заснували інший монастир під Москвою – Симонів (Успенський).

Сергій був далекий від сильних світу цього. Однак і йому довелося сприяти зміцненню влади московського князя. Мудрий старець на прохання московського князя їздив до князя Олега Рязанського й умовив його укласти мир. Іншого разу Сергій їздив до Нижнього Новгорода умовляти молодшого з князів скоритися старшому, прихильникові Москви. Сергій підтримав Димитрія Донського в прагненні боротися з Ордою і благословив його на битву.


Преподобний Сергій помер 25 жовтня 1392 р. Але і надалі продовжувалася його традиція заснування монастирів на Півночі Росії. Наступники радонезького ігумена заснували Кирило-Білозерський, Соловецький, Пафнутіїв-Боровський, Ферапонтів, Калязин монастирі, що стали в XV-XVI ст. найбільшими центрами духовного життя, книжності і церковного мистецтва Росії. Величезне значення мали монастирі школи преподобного Сергія Радонезького й у господарчому освоєнні околиць Російської держави. Заселяючи лісисті і пустельні місця, монастирі освоювали землю, торували шлях селянинові, торговцеві та городянину.

Кирило-Білозерський монастир був заснований прп. Кирилом Білозерським у 1397 році на березі Сіверського озера (на території сучасного м. Кирилова Вологодської області).

Засновником Соловецького монастиря став Саватій, учень прп. Кирила Білозерського. Після смерти Кирила Саватій перебував у нечисленному Валаамському монастирі на Ладозькому озері. Однак незабаром і цей монастир здався йому неспокійним, і він шукає самотнього пристановища на маловідомому і віддаленому в морі Соловецькому острові. Просуваючись уздовж Карельського берега, він довідався від місцевих жителів, що острів великий і ненаселений, що на ньому багато лісів і озер. Помори, дізнавшись про намір старого ченця самому відправитися на острів, відговорюють його, посилаючись на похилий вік і труднощі в добуванні їжі. Незабаром Саватій знаходить собі попутника – прп. Германа, що вже бував на Соловках. У 1429 році, подолавши небезпечний дводенний шлях морем, ченці вступили на уподобану землю.

Перші роки життя на острові складалися особливо важко. Відірваність від материка, стихійна сила природи наповнювали життя постійними турботами. Суворий клімат і убога земля не сприяли розвиткові землеробства – крім ріпи, нічого не вдавалося виростити. Для поповнення продовольчих запасів поселенцям доводилося звертатися до промисловиків, що наїжджали на острів, а часом і самим відправлятися на материк. На шостому році життя ченців сталося нещастя. Під час від’їзду Германа в Онегу зненацька занедужав і відчув близьку смерть Саватій. Він вирушає на Карельський берег і там незабаром помирає. Суворо кажучи, Саватій не був засновником монастиря, але для майбутнього соловецького чернецтва він, безсумнівно, є авторитетним старцем. Своїми аскетичними подвигами він відкрив ченцям шлях на Соловки, надихнув їх на майбутнє подвижництво. Уже через кілька років його мощі з почестями були перенесені на Соловецький острів і покладені в Спасо-Преображенському соборі.


Герман був неписьменним і приймав на себе основний тягар матеріяльних турбот. Але саме завдяки йому за рік по смерті Саватія на Соловки прибув майбутній діяльний організатор чернечого життя – Зосима. Син багатих батьків з невеликого села на березі Онезького озера, Зосима, бажаючи відректися від світу, роздає майно бідним і йде в Помор’я. Тут він зустрічається з Германом, що докладно розповідає йому про Саватія, про зручне розташування острова і можливості влаштування на ньому монастиря. У 1436 році, зібравши необхідний «запас», вони відпливають на Соловки. Навколо них невдовзі зібралися віддані люди, утворилася міцна релігійно-господарча громада, що приступила до діяльного облаштування.

 

    Соловецький монастир виник на землях, що належали Новгородській республіці. Після падіння в 1478 році Новгородської республіки Соловки входять до складу володінь Великого князя Московського. Але це мало що змінило в правах монастиря. Влада була зацікавлена в існуванні в прикордонних північних районах місіонера, міцного хазяїна і захисника великих територій, і тому не раз підтверджувала право соловецьких старців (ченців) на володіння островами. На острові з’явилися три скромно обставлені дерев’яні церкви, скотарня, три солеварні, три водяні млини, дванадцять човнів.

Друга половина XVI століття виявилося вирішальною в долі монастиря – це був час його бурхливого розвитку. Під керівництвом діяльного соловецького ігумена Филипа Количева один за одним будуються величні храми, великі господарчі споруди. Монастирські володіння зосередилися тепер у багатьох місцях Помор’я і Двіни. Повз монастир по Білому морю пропливають заморські човни.

1578 року з Москви прибула невелика команда, що складалася з воєводи, десяти стрільців і чотирьох пушкарів. Тоді ж навколо монастиря починають споруджувати першу Соловецьку фортецю – дерев’яний острог з вежами – і для її захисту набираються дев’яносто п’ять стрільців. З кінця XVI сторіччя роль захисника взяв на себе новий, кам’яний кремль. Небачені досі могутні валунні стіни і вежі (1582–1594 р.) були зведені за наказом влади, але силами самого монастиря і відразу ввійшли в число найбільших фортець Росії.

«Смута»

Після смерти царя Федора Івановича 1598 р. чоловіча лінія династії Рюриковичів перервалася. Почався період державних потрясінь, відомий в історії Росії як «Смутні часи» або «Смута». В ці роки особливо зростає роль Російської Церкви, патріярхи якої не раз стають чільними фігурами національного опору чужоземним завойовникам.

Царський престол зайняв боярин Борис Годунов (1598-1605 рр.), котрий походив від татарського князя Чета. В цей час триває предстоятельство першого російського патріярха Йова (1589-1607 рр.). У 1602 році в Речі Посполитій з’явився самозванець під іменем сина Івана Грозного Димитрія. У 1604 році з польсько-литовськими загонами він перейшов російський кордон. Король Сигізмунд III погодився надати Лжедимитрію допомогу на умовах значних територіяльних поступок і військової допомоги Москви для оволодіння шведською короною. Лжедимитрій зобов’язався відступити Речі Посполитій Чернігово-Сіверську й Смоленську землю. Привабливість імени царевича Димитрія і невдоволення Годуновим відразу далися взнаки. Міста без бою здавалися Лжедимитрію. П’ятдесятитисячне московське військо було наголову розбите Лжедимитрієм, хоча чисельність його війська була меншою втричі. Росіяни неохоче боролися проти людини, яку в душі вважали справжнім царевичем. 13 квітня 1605 року раптово помер цар Борис, а 7 травня усе військо перейшло на бік Лжедимитрія. 20 червня Лжедимитрій урочисто в’їхав у Москву. Проголошений перед тим царем Федір Борисович Годунов був убитий посланцями Лжедимитрія разом зі своєю матір’ю.


Патріярх Йов наклав анафему на Лжедимитрія, відмовився йому присягати й був скинений з патріяршества та ув’язнений. Патріярха схопили під час відправи Святої Літургії в Успенському соборі московського Кремля. Він був ув’язнений у Старицькому монастирі, де й помер 1607 р. На його престол був зведений архиєпископ Рязанський Ігнатій, грек за походженням, що 21 липня і вінчав Лжедимитрія на царство.

Відступи від старих звичаїв і явна любов Лжедимитрія до іноземців дратували деяких ревнителів старовини серед царського оточення, але народні маси ставилися до нього доброзичливо, і москвичі самі били деяких, що говорили про самозванство Лжедимитрія. Він загинув виключно внаслідок боярської змови, очоленої Василієм Шуйським, у ніч з 16 на 17 травня 1606 року. Народові оголосили, що Лжедимитрій був самозванцем. Тіло його спалили і, зарядивши порохом гармату, вистрілили в той бік, звідки він прийшов.

За життя Лжедимитрія I бояри-змовники таємно обіцяли царську корону Владиславу, синові польського короля Сигізмунда III. Побиття польських найманців у Москві під час заколоту показало неможливість передачі трону королевичу-іновірцю. Зрештою трон дістався Василієві Шуйскому, що був представником найбільш знатної (після припинення царської династії Рюриковичів) фамілії в Росії. Шуйські теж були Рюриковичами, хоча походили від молодшої галузі Ярославичів, а саме від молодшого брата Олександра Невського.

Ставши царем, Василій Шуйський висунув у патріярхи казанського митрополита Гермогена (1606-1612 рр.), людину виняткової стійкости, запеклого прихильника православ’я. Гермоген виступив проти присяги російських бояр польському королю Сигізмундові III, закликав до повстання проти польських загарбників. Він благословив ополчення під проводом Мініна й Пожарського. Поляки заточили його в темниці Чудового монастиря в Кремлі, де він і помер голодною смертю.

Слабкість Василія Шуйского і його нездатність виправити ситуацію призвели до того, що 17 липня 1610 року він був скинений боярами і насильно пострижений разом із дружиною. Оскільки в боярському середовищі не існувало кандидата на престол, що міг би влаштувати всіх (принаймні, більшість), був сформований боярський уряд, що одержав назву «Семибоярщина». Очолив боярство князь Мстиславський. Бояри вирішили прийняти Владислава, сина короля Сигізмунда ІІІ, за царя, присягнули йому і чекали його приїзду. У ніч на 21 вересня 1610 року поляки на чолі з гетьманом Жолкевським вступили в Москву і зайняли Кремль. Але обложений Смоленськ не хотів здаватися на милість короля Сигізмунда, у деяких інших містах (Новгород, Псков, Рязань, Тула, Казань) не хотіли, щоб царем у Москві був католик, і готові були присягнути будь-якому Лжедимитрію, але тільки не Владиславу.

Тоді король Сигізмунд III вирішив сам сісти на російський престол. Поляки окупували майже всю країну, все награбоване відвозили в Річ Посполиту. У той же час шведи захопили Новгород й інші міста. На боротьбу з інтервентами піднявся народ. Перші загони земського ополчення були сформовані в Рязані з ініціятиви дрібномаєткового дворянина Прокопія Ляпунова. У березні 1611 року в Москві спалахнуло повстання проти поляків, що було жорстоко придушене, Москва була спалена, а ополчення Ляпунова розбите. Становище ускладнилося тим, що 31 червня 1611 р. після майже дворічної облоги поляки штурмом взяли Смоленську фортецю. Після оволодіння Смоленськом король Сигізмунд повернувся в Польщу, вивозячи з собою багатьох полонених бояр, серед них митрополита Філарета і скинутого царя Василія Шуйского з братами.

Рух по збиранню коштів на нове ополчення очолив земський староста з Нижнього Новгорода Козьма Мінін. Воєводою народного ополчення став князь Дмитро Михайлович Пожарський із Суздальського повіту. Узимку збирали ополчення, а 14 серпня 1612 року ополчення підійшло до Тройце-Сергієвого монастиря, де було відправлено молебень біля мощів преподобного Сергія, у якого росіяни просили допомоги. Після цього ополчення рушило до Москви. Кремль був обложений. 26 жовтня 1612 року Москва була звільнена, поляки цілком розбиті. Китай-город був узятий штурмом, поляки, що йшли на допомогу, були розбиті під Волоколамськом.

Династія Романових

Земський собор, скликаний на початку 1613 року, обрав Михайла Федоровича Романова на царський престол. Його батько, митрополит Філарет, племінник Івана Грозного, знаходився в цей час у польському полоні. Після повернення до Москви Філарет погодився бути патріярхом. 1619 р. обранням Філарета (Романова) на патріярший престол завершився дев’ятирічний період міжпатріяршества.


З цього моменту на Русі фактично було два монархи: Михаїл – син, Філарет – батько. Державні справи вирішувалися обома, відносини між ними були дружніми, хоча патріярх відігравав надміру велику роль у державному правлінні. Під царськими указами ставилося два імени: царя й патріярха, котрий іменувався «великий государ, святіший патріярх Філарет Микитович».

Церковні справи упорядковуються; засновуються патріярші прикази. При Чудовому монастирі в Москві було засновано Греко-Латинське училище. 1620 р. було утворено Тобольську єпархію, котра мала величезне значення для поширення православної віри в Сибіру.

Реформи Никона

Патріярх Никон (1605-1681 рр.), вступивши на московський престол 1653 р., був вражений істотними розбіжностями в формі відправлення Святої Літургії та інших богослужінь. Поява книгодрукування й некомпетентний пошук ориґіналів для видання церковних книг сприяли поширенню масовим накладом (близько 1200 примірників) хибних тлумачень хресного знамена, місцевих обрядів і звичаїв, відмінних від уставних. Коли 1649 р. до Москви прибув Єрусалимський патріярх Паїсій, він помітив неузгодженість російського обряду з грецьким і говорив про це з Никоном, тоді архимандритом московського Новоспаського монастиря. До того ж, з Афону надійшло повідомлення про анафемування тамтешнім собором ченців сербського ієромонаха Дамаскина, котрий навчав хреститися двома перстами, та спалення російської книги (очевидно, Слідуваної Псалтирі 1647 р. видання), де подавалася ця наука.


На Афон направляється Арсеній Суханов для закупівлі стародавніх грецьких рукописів. Придбано було 498 богослужбових і навчальних книг. До Києва запрошуються перекладачі з Києва Єпіфаній Славинецький, Євфимій, Арсеній Грек, митрополит грецьких міст Навпакта і Арти Гавриїл. Ієродиякон Євфимій об’їздив 39 монастирів, оглянув і описав 2.672 книги. До 200 книг прислали грецькі патріярхи. Константинопольський патріярх Афанасій Пателарій, Лубенський чудотворець, перебуваючи в Москві 1653 р., підтримав намір виправлення обряду. Вже в рік вступу на престол Никон друкує Кормчу книгу (Скрижаль), перекладену церковнослов’янською мовою зі стародавніх рукописів.

У виданнях Псалтиря 1652-1653 рр. було наказано випустити статті про двоперсне знамено й 16 земних поклонів на молитві Єфрема Сиріна. Указом 1653 р. запроваджується 4 великі поклони і 12 поясних поклонів на молитві Єфрема Сиріна, а також триперсне хресне знамено. Починаються протести. Першими на захист старовини виступили протопопи Логгин і Авакум.

1654 р. в царських палатах було зібрано собор, де висунуто ідею уніфікації богослужбових книг з грецькими. Було зіґноровано те, що і грецька богослужбова практика пережила еволюцію. Константинопольському патріярхові Паїсію Никон направляє листа з 28 питаннями про обряди і догмати. Відповідь підписали патріярх, 24 митрополити, архиєпископ і три єпископи. Писалося про те, що єдність Церкви не руйнується різницею обрядів.

1655 р. на соборі затверджено виправлений Служебник. В його основу покладено новий грецький друкований текст – «Євхологій» венеціянського видання. Але при двох перевиданнях Служебника редактори зіставили його з багатьма грецькими й слов’янськими рукописами, змінили текст і викликали ще більші нарікання.

Патріярх Никон висунув тезу про пріоритет духовної влади над світською. Він узяв титул «Великий Государ». Никон навчав: «Священство вище за царство; не від царів священство приймається, але від священства на царство помазуються». Никон під тиском царя зрікся патріяршества 1658 р., а 1667 р. Помісний Собор засудив його і знайшов формулу компромісу поміж світською та духовною владою Росії: теорію «двох світильників», яка стверджувала незалежність царя в справах цивільних, а патріярха – в церковних.

Старообрядництво

Старообрядництво було започатковане колишніми друзями патріярха Никона Авакумом, Іваном Нероновим та іншими вже після указу про скасування 12 земних поклонів 1654 р. Овдовіла 1662 р. бояриня Феодосія Прокопівна Морозова всі зв’язки та кошти поставила на службу старообрядницькій опозиції. До розколу приєдналися архиєпископ Коломенський Павло, князь Львов. Коли монахи Соловецького монастиря 1658 р. одержали нові книги, вони відмовилися їх приймати й боронилися до 1676 р., витримавши восьмирічну облогу царського війська. Собор 1666-1667 р., засудивши Никона, зберіг і підтвердив обрядові зміни.


Протопоп храму в м. Юрьєвці-Поволзькому Авакум Петрович Кондратьєв (1620-1682 рр.) став найавторитетнішим діячем російського старообрядництва. В Авакума з дитинства виникає аскетичний настрій, що нагадує дух перших християнських століть. Перед тим, як правити Святу Літургію, він майже не спить, читаючи правило до причастя. Перед Службою Божою він неодмінно читає полуношницю й править утреню, після літургії повчає вірних. Перепочивши, працює з книгою, а ввечері, по відправі вечірні й повечір’я, читає канони, молитви, кладе 300 поклонів з 600 молитвами Ісусовими та 100 молитвами Богородиці.

Сумлінне, ревне виконання своїх обов’язків, суворість моральних вимог прихилили до нього багатьох духовних дітей, але породили і чимало ворогів. Багато хто обурювався на його суворі викриття. Авакума били, волочили по землі в ризах, у нього стріляли і, нарешті, віднявши майно, його вигнали з села ще в 1646 році. Після цього Авакум тікає до Москви, де він брав діяльну участь у гуртку ревнителів благочестя.

1653 р. починається відкрита боротьба членів цього гуртка з патріярхом Никоном. 13 серпня 1653 р. Авакум був схоплений під час відправи всеношної служби, доставлений на патріярший двір і посаджений на ланцюг. Наступного дня Авакума відвезли в Андроників монастир, а потім заслали в Тобольськ. 1656 року його відправили з експедицією воєводи Пашкова в Даурію. За час 11-літнього сибірського заслання Авакумові з родиною довелося витерпіти чимало мук, пережити смерть двох синів.


1661 р. за клопотанням московських друзів йому було дозволено повернутися з заслання. У 1664 р. він дістався до столиці і був прийнятий боярами, супротивниками Никона, «яко ангел». Досить милостиво поставився до нього і цар Олексій Михайлович, що наказав оселити його в Кремлі. Але Авакум і надалі йшов против церковних нововведень, з якими бояри переконували його примиритися. Для Авакума компроміс у справах віри був неможливий. Він умів діяти на слухачів щирістю свого почуття, живою, образною, простонародною мовою, а головне, палкою вірою в правоту того, що він захищав. Користуючись великою свободою, він діяв і словом, і творами: де можна, він вступає в суперечки з никоніянами, пише проти них викривальні послання, подає царю чолобитні про скасування нововведень.

29 серпня 1664 р. Авакум був відправлений на заслання, і більше року він прожив з родиною на Мезені. У 1666 р. він був привезений на суд великого собору за участю східних патріярхів. На соборі Авакум не скорився і 13 травня був розстрижений і проклятий. У наступному році він був відправлений у Пустозерск, де незабаром після прибуття замкнений у «земляну в’язницю». Дружину Авакума і двох його синів теж посадили на Мезені в яму. Незважаючи на тяжкі умови становища в Пустозерську, Авакум продовжував боротьбу за стару віру: з цього віддаленого куточка на всю Росію лунала його проповідь. За роки пустозерского заслання Авакум написав понад 40 творів. Так продовжувалося до страти, що здійснилася в Страсну п’ятницю. Авакум був спалений у зрубі. Помираючи, Авакум високо підняв руку з двоперсним знаменням і закричав народові з вогню: «Будете цим хрестом молитися – повіки не загинете».


Пам’ять про протопопа Авакума глибоко шанується всіма старообрядцями. Офіційна канонізація Авакума як священномученика і сповідника відбулася на старообрядницькому соборі в 1916 р. Складено службу Авакумові і тим, що з ним постраждали. Їхня пам’ять вшановується в неділю перед днем святих отців Сьомого Вселенського собору. В селі Григорові 5 червня 1991 р. відбулося відкриття пам’ятника Авакумові. З цього ж часу в селі щорічно відбувається Авакумівське свято, на которе з’їжджаються старообрядці з усієї Росії та з російської діяспори. У районному центрі Большоє Мурашкіно 1993 року старообрядницький митрополит московський і всієї Руси Алимпій освятив храм в ім’я святого священномученика і сповідника Авакума.

Від Авакума залишилося до 60 творів, з яких найвідоміша його автобіографія – «Житіє протопопа Авакума».

Вчення старообрядців визначається есхатологічними ідеями. Старообрядці різко протиставляють себе світові, де запанував антихрист. «Істинно віруючі» утримувалися від будь-якого спілкування з представниками цього світу в їжі, напоях, молитві. Десятки тисяч втікали до Сибіру, на Урал, у ліси Півночі, на Дон, до Османської імперії, Речі Посполитої, Прусії, Австрії. Цілі родини й села вдавалися до самоспалення. За дуже применшеними відомостями спалило себе не менш як 20.000 чол.

Старообрядницький рух віддає данину патріярхальній традиції. Єдино правдивими визнаються книги старого друку, ікони старого письма, написання «Исус» (а не «Іисус»), тільки восьмираменний хрест, двоперсне хресне знамено, служіння на семи просфорах, ходіння довкола аналою й церкви «посолонь» (тобто за сонцем, а не проти сонця), «сугубий» (подвійний) спів «Алилуя».

Коли священики, рукоположені до розколу, всі померли, відбувся принциповий поділ усіх старообрядців на два напрямки (толки). Ті, які воліли залишитися зовсім без церковної ієрархії, ніж приймати до себе новопоставлених священиків, одержали назва безпопівців. Певний час у старообрядців ще зберігалася надія, що десь (у країні Бєловодьє, у непрохідних лісах чи горах, у пустелях Сходу) збереглося правдиве священство давнього рукоположення, і багато хто з безпопівців прагнув знайти його. Аж до середини XVIII століття основна маса безпопівців усвідомлювала відсутність священства як тимчасовий іспит. Під впливом страшних гонінь безпопівці вважали, що настав останній час, у офіційній церкві й повсюди у світі запанував антихрист.


Вчення про прихід і воцаріння антихриста – наріжний камінь усього безпопівського світогляду. Історично це вчення складалося поступово, переходячи від простої персоніфікації антихриста в особі чи то царя Петра I, чи когось іншого, до більш складної концепції зі своєю системою доказів. За загальним переконанням безпопівців, антихрист, що запанував у світі, повсюдно винищив у Церкві «жертву і жертовники», а тому правдивого священства на землі не може бути і краще вже залишатися зовсім без ієреїв.

У зв’язку з цим безпопівці з церковних таїнств зберегли лише хрещення і сповідь – те, що мінімально необхідне для спасіння, а по-друге, те, що, на думку безпопівців, у виняткових випадках при відсутності священства можуть правити світські люди. Хрестили миряни: найчастіше наставник або уставщик, рідше самі вірні або повивальна бабка. У XVIII столітті частина безпопівців до цих двох таїнств додала і третє – шлюб – на підставі того, що це нібито простий обряд, що не має сакраментального значення.

Попівці використали священиків, що переходили з Російської Православної Церкви. 1846 р. виникла самостійна старообрядницька церква – білокриницька ієрархія або білокриницька згода. Назва її походить від Білої криниці на Буковині, де спершу знаходився організаційний центр цього попівського толка на чолі з митрополитом Амвросієм. Пізніше утворилася церква «австрійської згоди» в Росії, на Рогозькому кладовищі в Москві. 1762 р. старообрядцям дозволено було повернутися на батьківщину.

Comments