37. Протестантська Реформа

Джон Вікліф був професором теології з Оксфордського університету. Він учив, що одні люди є призначені до слави, а інші ― до загибелі. Молитва й добрі справи не змінюють їхнього призначення. Святе Письмо для Віклефа ― єдине джерело віри. Віклеф заперечував перевтілення Святих Дарів і реальну присутність Христа в Святій Євхаристії. Відкидалося таїнство миропомазання.


Велика схизма врятувала його від переслідувань з боку Риму. У 1381 р. Вікліф віддалився з Оксфорда в порівняно відлюдне місце після того, як комісія в його університеті невеликою більшістю голосів засудила його погляди на євхаристію як єретичні. Вікліф помер від інсульту 31 грудня 1384 під час служіння в Латтерверті.

Вчення Вікліфа і за його життя, і після смерті до самої Реформації було популярне в нижчих верствах населення як в Англії, так і в материковій Європі, особливо серед гуситів, послідовників чеського реформатора Яна Гуса (близько 1369–1415).

Ян Гус

У Чехії такі ідеї проповідував ректор Празького університету Ян Гус. Він народився в селянській сім’ї близько 1369 р., закінчив Празький університет і став у ньому професором. Гус очолив боротьбу за звільнення університету від німецького впливу. З 1402 р. він став ректором університету й проповідником у Вифлеємській каплиці в Празі.


Гус вимагав відмови Церкви від її багатств, від церковної десятини. Він вимагав також відновлення демократизму стосунків, нібито властивих Церкві апостольської доби, критикував привілеї духівництва, торгівлю індульґенціями. Відлучений від Церкви, Гус виїздить із Праги й закликає до опору неправедній владі, виступає за обмеження німецького впливу. Він став одним із творців чеської літературної мови. Головний твір Гуса ― «Про Церкву» (1413 р.).

За засудом Констанцького собору 6 липня 1415 р. Гуса було спалено. Тарас Шевченко присвятив йому поему «Єретик».

Мартін Лютер

Мартін Лютер (1483-1546 рр.) народився в сім’ї рудокопа, котрий став бюрґером, у містечку Айслебен 10 листопада 1483 р. Невдовзі його батьки переїхали до Мансфельду, де п’ятирічний Мартін почав навчатися в школі. Він продовжив навчання в школах Маґдебурґу, Айзенах. На вісімнадцятому році життя, 1501 р., Лютер вступив до університету в Ерфурті. Він вивчав стародавні мови, філософію. Одного разу в університетській бібліотеці до рук його потрапила Біблія латинською мовою, і Лютер відкрив, що автентичний текст Святого Письма не відповідає його уявленням про Біблію, з якою він знайомився на богословських студіях та в церкві.

Лютер 1505 р. здобув ступінь маґістра філософії й почав викладати в Ерфуртському університеті. Він студіює право. У цей час Лютер переніс тяжку хворобу. Під час раптової бурі в дорозі до Ерфурту 2 липня 1505 р., коли в дуб, під яким сховався Лютер, вдарила блискавка, він дав обітницю прийняти монаший постриг. За два тижні Лютер проти волі батьків вступив до монастиря чину святого Авґустина (Авґустинців, OSA). Великий вплив на нього мав ґенеральний вікарій ордену Йоганн фон Штаупіц, організатор університету в Віттенберзі. Він радив досліджувати Святе Письмо, подарував Лютеру Біблію й подбав про священиче рукоположення. Три роки Лютер перебував в Ерфуртському монастирі, а 1508 р. був призначений професором університету в Віттенберзі. Він викладав діялектику за Арістотелем, здобув ступінь бакалавра богослов’я й почав виклади Святого Письма за посланнями св. ап. Павла до Римлян і Галатів.

Важкі переживання викликала подорож Лютера до Риму як делеґата від Авґустинського монастиря (1510-1511 рр.). Лютера обурили зустрінуті в Римі загальна зіпсованість, торгівля святощами. Після повернення 1512 р. він здобув ступінь доктора богослов’я, очолив кафедру богослов’я у Віттенберґському університеті, тамтешній монастир авґустинців та присвятив себе викладанню Святого Письма, вивченню гебрейської та грецької мов. Лютер починає проповідувати в храмах і здобуває цим велику славу. Визнанням авторитету Лютера було доручення провести візитацію монастирів Тюрінґії.

1516 р. папа Лев Х видав індульґенції для здобуття грошей на будову собору святого Петра в Римі. Серед торгівців індульґенціями в Німеччині був монах-домініканець Йоганн Тецель. Він влаштовував урочисті процесії, збирав на проповідях великі натовпи, обіцяючи відпуст гріхів не лише минулих, але й майбутніх. Тецель закінчував проповіді словами: «Як гріш в скарбниці задзвенить, він душу з чистилища в небо випровадить». 1517 р. Тецель проповідував у м. Ітерборк неподалік від Віттенберґу. Там бувало багато міщан із Віттенберґу, які потім на сповіді показували Лютеру індульґенції замість покаяння за гріхи. Лютер не давав їм розгрішення, й цим викликав лють Тецеля, який назвав Лютера єретиком і почав засуджувати його в проповідях. Лютер звернувся до єпископів, але ті радили не чіпати продажу індульґенцій.

31 жовтня 1517 р. Мартін Лютер прибив до дверей віттенберзької замкової церкви свої 95 тез, що засуджували торгівлю індульґенціями. Тези зачіпали й учення Католицької Церкви про скарбницю вчинків святих:

«Теза 6: Папа не хоче, ані не може звільняти від інших кар, як тільки від тих, що їх сам наклав або за своїм вподобанням, або на основі церковних законів.

Теза 43: Треба навчати християн, що той, хто допомагає бідному або дає поміч людині в потребі, робить краще діло від того, хто купує індульґенції.

Теза 62: Дійсно правдивим скарбом Церкви є святе Євангеліє Божої слави і благодати» .

Тези викликали загальне зацікавлення. Протягом 14 днів їх було розповсюджено в Німеччині, а протягом місяця – в усій Європі. Лютер був викликаний на слухання до Ауґсбурґу, де перебував папський леґат Каєтан. Лютер відмовився відкликати тези й стверджував, що вони є в злагоді зі Святим Письмом.

1519 р. відбувся диспут у Лейпціґу, де проти Лютера виступив проф. Йоганн Екк. Там Лютер дістав нових прихильників, серед них професора богослов’я Меланхтона, в майбутньому його найдіяльнішого помічника. Після диспуту Лютер написав три етапні твори: «Відозва до християнської шляхти німецької нації», «Про вавилонську неволю Церкви», «Про християнську свободу». У першому посланні він стверджував, що кожна людина стає священиком після хрещення, приймаючи Євангеліє і християнську віру. Кожен має однаково відповідати перед світською владою – чи то світська людина, чи духовна. У творі «Про вавилонську неволю Церкви» Лютер стверджує, що тільки хрещення і Господня Вечеря є таїнствами, бо лише вони встановлені Самим Христом. Інші – людський винахід.

16 червня 1520 р. папа Лев Х видав буллу «Exsurge Domine» (Устань, Боже), в якій учення Лютера оголошувалося єретичним на підставі 41 пункту, взятих із творів Лютера. Лютерові давалося 60 днів для принесення покаяння. Твори Лютера засуджувалися на спалення. 10 грудня 1520 р. Лютер у присутності тисяч мешканців Віттенберґа за міською брамою кинув у вогонь папські декрети, канони і папську буллу.

У квітні 1521 р. в м. Вормсі імператором Карлом V було скликано державний сейм (рейхстаг). Зібралося близько 5.000 осіб, в т.ч. вище духовенство на чолі з папським леґатом. Лютер відмовився зректися своїх книг, заявивши 18 квітня: «Я не можу вірити ані самому папі, ані соборам, бо це очевидне, що одні й другі не раз помилялися та перебували між собою в суперечності... На цьому я стою. Інакше вчинити не можу» (Hier stehe ich, ich kann nicht anders).


Після від’їзду Лютера імператор видав Вормський едикт, яким Лютер оголошувався поза законом, його твори засуджувалися на спалення, а через три тижні приписувалося спіймати й ув’язнити винуватця реформації. Покровитель Лютера князь Фридрих Саксонський 4 травня влаштував удаваний напад на нього дорогою з Вормсу й сховав у власному замку Вартбурґ серед лісів у Тюрінґії. Там Лютер під іменем рицаря Ґеорґа прожив 10 місяців, вивчаючи стародавні мови й перекладаючи по-німецькому Новий Завіт. Новий Завіт було перекладено 1522 р., а Старий Завіт – 1534 р. Переклад здобув величезну популярність. Лютер виявив себе майстром німецької прози, реформатором мови, творцем нової німецької літературної мови, що витіснила діалекти, вживані раніше. Сприяли популярності книги чудові ілюстрації Альбрехта Дюрера, що приєднався до лютеранства.

Почавши з критики окремих зловживань, що мали місце в практиці Західної Церкви в XVI ст., Лютер поступово відходить від апостольської традиції, формулюючи основні принципи протестантства. «Бог не може і не хоче дозволити панувати над душею нікому, хіба що Самому Собі», заявляє Лютер. А відтак він стверджує, що людина може спасти душу лише через віру, котра дається безпосередньо Богом без участи Церкви. Проголошується доктрина виправдання грішників: «sola gratia, sola fide» («єдина вдячність, єдина віра»).

Спасіння людина має шукати в світському житті. Авторитет Святого Передання заперечується. Кожен вірний може сам тлумачити Святе Письмо. Висувається гасло відновлення апостольської традиції, «дешевої Церкви». Церква фінансується державою, парафії контролюються княжими візитаторами, а отже й мусить служити державі.

Лютерани визнають хрещення за неодмінну умову спасіння. Ними збережена конфірмація (миропомазання), але не як таїнство, а як обряд. Допускається реальна присутність тіла й вина в причасті, співіснування в хлібі й вині якостей хліба й вина, а також Тіла і Крови Христової. Відкидається віра в спасительну місію Церкви. Духівництво виборне, але обраний пастор уже не може зміщуватися. Використовуються богослужбові облачення. Богослужіння супроводжуються органною музикою, запалюються свічки, збережено шанування хреста. Ікони не визнаються, але допускається настінний живопис у храмі. Є вівтар.

Лютеранство заперечувало целібат. Лютер відкинув монаші обіти й одружився з колишньою монахинею Катериною фон Бора, мав з нею дітей і щасливий шлюб. Він помер 18 лютого 1546 р.

Саксонський князь та ессенський ландграф уклали 1526 р. союз послідовників Лютера, спрямований проти імператора й католицьких князів. Але католицькі князі 1529 р. на сеймі спробували зупинити поширення лютеранства. У 1529 р. лютеранські князі провели власне зібрання за участю представників 14 міст, на якому ухвалили протест проти рішень сейму. Відтоді вони отримали назву протестантів.

У Віттенберґу очолив реформаторський рух Филип Шварцердоф (1497-1560), котрий прийняв грецьке ім’я Меланхтон. Филип Меланхтон упорядкував “Ауґсбурзьке визнання”, де виклав основні постулати лютеранства, уникаючи радикальних тверджень і заяв.

1530 р. Ауґсбурзьке визнання віри було передане імператорові Карлу V, але відкинуте ним. Почалася релігійна війна, що закінчилася Ауґсбурзьким релігійним миром 1555 р. Ауґсбурзький мир проголосив засаду: «Чия країна, того й віра» – «Cuius regio eius est religio». Князі дістали право визначати релігію підданців.

Першим приєднався до лютеранства поза межами Німеччини великий маґістр хрестоносців Альбрехт Гогенцоллер у Прусії. Прийняв протестантство й інший німецький орден, меченосців, у Інфляндії.

У Швеції з 1523 р. поширював лютеранські ідеї вихованець Віттенберзької школи Олаф Петрі, під вплив котрого потрапив король Густав Ваза.На пропозицію короля парламент (ріксдаґ) ухвалює передати монастирі й інші церковні добра королеві та колишнім жертводавцям, а Церкву обкласти податками на користь держави. Народні збори 1529 р. схвалили реформу церкви в Швеції, перетворивши архиєпископа і єпископів на підлеглих королеві чиновниківЛютеранство приймають Данія (1529 р.) та перетворена на датську провінцію Норвегія (1537 р.).

За відомостями Всесвітньої лютеранської федерації, до котрої належить більшість лютеранських церков, на кінець 2003 р. в світі налічувалося майже 66 млн. лютеран. Кількість лютеран у Європі скорочується, натомість в Африці зростає. Найбільшою лютеранською церквою Африки є Ефіопська євангельська церква “Мекане Єсус”, що налічує понад 4 млн. вірних.

Жан Кальвін і кальвінізм

В той же час у Швейцарії, в Цюриху, настоятель головної церкви Ульрих Цвінглі (1484-1531 рр.) виступив із ще радикальнішим вченням, вимагаючи реформи Церкви.Під впливом виступу Лютера 1519 р. Цвінглі домігся заборони міською радою Цюріху продажу індульґенцій.

У 1522 р. Цвінглі зі своїми прихильниками вийшов з-під влади місцевого єпископа. Він виступає проти авторитету папи римського, соборів, целібатові духовенства, культові образів, критикує мессу й богослужбові відправи. У Церкві запроваджувався демократичний устрій, допускалося індивідуальне тлумачення Святого Письма. З таїнств зберігалися хрещення й причастя, але вони тлумачилися як суто символічні обряди.

Протягом 1524-1525 рр. реформу Цвінґлі підтримала міська рада Цюріху, а 1525-1528 рр. до неї приєднався Берн.

1535 р. Жан Кальвін (1509-1564 рр.) стає протестантом і залишає рідну Францію. 1536 р. він видав «Настанову в християнській вірі», де проголосив основи свого вчення, зокрема про визначення наперед людської долі. За Кальвіном, усі люди поділяються на обраних і засуджених. Перші від народження призначені Богом до небесного блаженства, другі – до вічних мук. Ані дії людини, ні її віра не можуть змінити долю. Успіх у справах, в тому числі комерційних, сприймається як імовірна ознака обраности.


Кальвін оселився в Швейцарії, в Женеві. 1549 р. до його послідовників приєдналися послідовники Цвінглі. В Женеві встановлюється майже теократична диктатура. За релігійним і діловим життям городян встановлюється тотальне стеження. Забороняються танці, театр та інші світські розваги. За голосний сміх накладається штраф. Протягом 1542-1546 рр. 58 чол. страчено, 76 відправлено на заслання. 1553 р. спалено іспанського науковця Мігеля Сервета за звинуваченням у єресі.

Кальвін скасовує єпископат, вводить виборність духівництва (пасторів) і церковного керівництва (пресвітерів). Громада керувалася консисторією з пресвітерів, пастора й дияконів. Кілька громад утворюють асоціяцію за чолі з пресвітерією, що складалася з пасторів і пресвітерів з кожної громади. Над асоціяціями стоять провінційні та національні синоди за чолі з суперінтендантами.

Богослужіння зведене до проповідей, спільної молитви та співу псалмів. Відкидається сакраментальний зміст хрещення й причастя. Присутність Тіла і Крови Христової в хлібі й вині приймається тільки в духовному сенсі.

Кальвінізм поширився в Швейцарії, Франції (гуґеноти), Голландії, Шотландії, Англії (пуритани), Угорщині, Чехії. Серед кальвіністів розрізняють реформатів, пресвітеріян і конгрегаціоналістів. Останні відрізняються повною незалежністю громад (конгрегацій).

Англіканство

В Англії формальним приводом до розриву з апостольською Церквою стала історія одруження й розлучення короля Генріха VIII. За спеціяльним дозволом папи Юлія II король Генріх VIII одружився з удовою свого померлого брата Артура – Катериною Арагонською. Шлюб не дав спадкоємця-сина. Генріх VIII вирішив добитися розлучення, щоб одружитися на фрейліні свого двору Анні Болейн. Король звернувся до папи римського, але дістав відмову. Відіграло роль те, що Катерина Арагонська була родичкою французького короля, від якого залежав папа.


Генріх VIII звинуватив кардинала Т.Вулсі та католицьке священство Англії в державній зраді, оскільки вони корилися наказам іноземної держави Риму. Кардинала було страчено, на Католицьку Церкву в Англії накладено стягнення в 100.000 фунтів стерлінґів. Протягом 1532-1534 рр. парламент Англії ухвалив 7 постанов, за якими розривалися церковні стосунки з Римом. Акт умовного обмеження церковних податків передбачав припинення сплати коштів Римові. Акт про обмеження апеляційних скарг забороняв подавати юридичні апеляції до Риму. Акт церковних призначень надавав право призначення єпископів виключно королю. Акт про верховенство закріплював за королем титул глави Церкви Англії та право «інспектувати церкви, придушувати, відновлювати, реформувати, наказувати, стримувати й виправляти всілякого роду помилки, єресі, перекручення, неповагу до влади й інші огидні речі, які в законний спосіб мають і можуть бути реформовані»[1]. 1535 р. в Англії оголошена загальна секуляризація монастирського майна. Томаса Мора стратили за захист католицизму.

25 травня 1533 р. було уневажнено шлюб Генріха VIII з Катериною Арагонською, а через п’ять днів оголошено про новий шлюб короля з Анною Болейн. 1 липня Анна Болейн була зведена на престол. 11 липня папа відлучив Генріха VIII від Церкви.

За часів неповнолітнього короля Едуарда VI в Англії проведено літургійну реформу. Її автором був архиєпископ Кентерберійський Томас Кранмер. Перший парламент нового короля, скликаний 1547 р., було відкрито месою англійською мовою. 1549 р. видається перший молитовник Кранмера, що приписував «відправу Таїнств та інших обрядів Церкви згідно з традиціями Церкви в Англії». Він все ще намагався зберегти зв’язок Церкви в Англії зі Вселенською Церквою. Другий варіянт молитовника Кранмера мав назву «Таїнства та обряди Церкви Англії» і вийшов друком 1552 р. Було змінено формулу освячення хліба: «Бери і їж це на знак того, що Христос помер за тебе». Відмова від католицького розуміння Євхаристії виявилася пізніше в спеціяльному парламентському акті «Декларація проти транссубстанціяції» (1673 р.). Відкидаються молитви за померлих, цілування вівтаря, схиляння колін при імені Ісуса. Священикам приписане скромне чорно-біле літургійне облачення, з храмів видаляються розписи. Більш активної ролі надано в богослужінні мирянам.

Католицька віднова настала за царювання королеви Марії (1553-1558 рр.), доньки Генріха VIII та Катерини Арагонської. Тоді було страчено діячів реформації: архиєпископа Томаса Кранмера, Х.Латимера й Н.Рідлея. Королівська влада скасувала майже все протестантське законодавство. Але панування Єлизавети I (1558-1603 рр.) визначалося намаганням досягти компромісу, об’єднати в Церкву Англії прихильників різних традицій і сполучити в ній риси католицизму й протестантизму. Церква Англії покликалася стати централізованою державною релігійною організацією.

1559 р. було прийнято «єлизаветинський устрій» Церкви. «Акт про верховенство» 1559 р. проголосив Єлизавету верховним правителем Церкви Англії. «Акт про одноманітність» встановлював єдину літургійну практику на основі молитовника Томаса Кранмера.

Пуритани визнали «Єлизаветинський устрій» незадовільним. Єпископів Церкви Англії вони називали «аґентами папства». 1563 р. «Акт проти бунтарських сектантів» приписує карати пуритан аж до смерти за відмову відвідувати богослужіння в державній церкві.

Протягом XVI-XVIII ст. в Англіканській Церкві відбувається змагання двох напрямків: «Високої Церкви» та «Низької Церкви».

У ХІХ ст. формується т.зв. «Оксфордський рух», який виходив із теорії «via media», середнього шляху, обраного нібито англіканством між крайнощами радикального протестантства й Римської Церкви. З 1836 р. Джон Генрі Ньюмен береться редаґувати твори Отців Церкви, студіює історію давніх єресей – нехалкідонських учень, аріянства. Він пише «Трактат 90», покликаний довести дотримування Англіканською Церквою католицького вчення про літургію та таїнства. Але трактат був засуджений ректорами університетів і 24 єпископами. Вірі в Англіканську Церкву завдала удару історія з прийняттям під владу англіканського Єрусалимського єпископа тамтешніх протестантів.

Джон Ньюмен з друзями 1842 р. оселився в Літтлморі, провадив життя в утриманні й молитві, практикуючи читання католицького бревіярія. 9 жовтня 1845 р. він офіційно був прийнятий до Католицької Церкви.

У 2002 р. архиєпископом Кентерберійським став Роуен Вільямс, відомий своїми радикальними соціяльними поглядами та поблажливим ставленням щодо одностатевих союзів, повторних одружень та висвячення жінок на єпископів. Посада Кентерберійського архиєпископа відповідає посаді глави Церкви Англії та лідера Англіканського союзу Церков.  

Релігійні війни


У Німеччині протестантські ідеї взяли на озброєння селяни під проводом Томаса Мюнцера. Селянська війна (1524-1525 рр.) майже повністю знищила Саксонію, Тюрінґію, Франконію. Селяни боролися за рівність у соціяльному й церковному житті, знищення станових привілеїв аристократії, домагалися свободи проповіді й загального священства. Мартин Лютер став на бік князів. Багато князів приймали лютеранство з бажання нажитися коштом конфіскації церковних багатств. 15 травня 1525 р. об’єднане військо князів розгромило селян. На полі бою полягло 50.000 осіб. Послідовники Лютера, князі-протестанти, об’єднавшись, почали війну проти імператора, що закінчилася 1555 р. Ауґсбурзьким миром. Католики зміцнили позиції в Баварії, Вестфалії, Австрії. 1609 р. 12 католицьких князів уклали союз для оборони віри.

Поширення кальвінізму у Франції спричинило загострення стосунків між протестантами й католиками. В січні 1562 р. було дозволено публічну відправу протестантського культу. Розгортається війна. Перші бої пройшли в Нормандії, потім біля Парижу, біля Орлеану. Протестантську партію (їх називали гуґенотами) очолював адмірал Колоні. Мати-королева Катерина Медічі переконала сина Карла IX, що проти нього влаштовано змову. В ніч на 24 серпня 1572 р. (на св. ап. Варфоломея) вбито адмірала Колоні, інших провідників гуґенотів, 2.000 осіб у Парижі. погроми тривали три дні й поширилися на інші міста. Всього загинуло 8.000 – 30.000 чоловік.

Становище протестантів дещо поліпшилося за короля Генріха III (1574-1589 рр.), брата Карла IX, перед тим короля Речі Посполитої. 1576 р. за протестантами було визнано попередні права, але вже 1577 р. на них знову було накладено обмеження. Католики створили «Священний союз», війська якого контролювали більшу частину території Франції та увійшли до Парижу. За наказом короля було вбито лідера Католицької Ліґи Генріха Ґіза, а на відплату за це юнак-католик убив короля. Престол після важкої боротьби успадкував Генріх IV (1589-1610 рр.), протестант, який прийняв 1593 р. католицизм і 13 квітня 1598 р. видав у Нанті едикт про релігійну свободу («Нантський едикт»), даючи протестантам свободу совісти, культу, повні громадянські права, доступ до урядових посад, університетів, шпиталів. Щодо прийняття ним католицизму лишилися відомі слова: «Париж вартий меси». Генріх IV був убитий фанатиком Равальяком на вулиці Парижу. Кардинал Рішельє почав обмежувати права гуґенотів, а король Людовік XIV скасував 1685 р. Нантський едикт і вигнав протестантів з Франції.


1618 р. почалася Тридцятилітня війна (1618-1648 рр.). Перший, чеський період Тридцятилітньої війни охоплює 1618-1623 рр. 28 травня 1618 р. повстали мешканці Праги, невдоволені антипротестантською політикою намісника імператора Фердинанда Штирійського. Владу Габсбурґів було повалено; 1619 р. зібрався сейм, котрий виступив на захист чеського народу та права вільного визнання віри. Королем Чехії сейм обрав Фридріха Пфальцького. Чехи розраховували на підтримку протестантів Німеччини, Нідерландів, Англії, Трансільванії.

На боці Габсбурґів, що панували в Австрії та Іспанії, виступили католицькі князі Німеччини, Папська держава та Річ Посполита. До німецьких протестантських князів приєдналися шведський король Ґустав Адольф, Данія, Голландія, Англія, Росія. Вступив у війну французький кардинал Рішельє. У Франції на боці антигабсбурзької коаліції воювали близько 2.500 українських козаків.

Імператор за підтримки Папської держави, Іспанії, Речі Посполитої направив до Чехії велику армію. Частина повстанців зрадила. 8 листопада 1620 р. у вирішальній битві на Білій горі біля Праги імператорські війська здобули перемогу. Чехія перетворилася на провінцію Австрії. Католицизм став офіційною релігією Чехії. Під час Тридцятилітньої війни Чехія була ареною запеклих боїв. Наймані армії спустошували міста й села. Були пограбовані Прага, Брно, Олмоуц, багато інших міст, зруйновано 1146 сіл, 278 замків. Загинула третина населення Чехії.

Другий, данський період війни охоплює 1624-1629 рр. Проти військ імператора і Католицької Ліґи виступили північнонімецькі князі і данський король, що спирався на допомогу Швеції, Голландії, Англії і Франції. Данський період закінчився захопленням Північної Німеччини військами імператора і Католицької Ліґи, виходом з війни Трансільванії і Данії.

 На 1630-1634 рр. припадає третій, шведський період війни. Протягом цього часу шведські війська разом із протестантськими князями, що приєдналися до них, і за підтримки Франції зайняли велику частину Німеччини, але все-таки зазнали поразки від об’єднаних сил імператора і Католицької Ліги.

1635-1648 рр. – це останній період війни, франко-шведський. У відкриту боротьбу проти Габсбурґів вступає Франція. Війна набуває затяжного характеру і триває до повного виснаження. Антигабзбурзьку коаліцію підтримували Голландія, Савойя, Венеція, Угорщина (Трансільванія). Польща заявила про свій нейтралітет, дружній щодо Франції. Воєнні дії велися не тільки на території Німеччини, але також і на землях Іспанії, в іспанських Нідерландах, в Італії, на обох берегах Рейну. Союзники спочатку не мали успіху. Склад коаліції був не досить міцний. Дії союзників були мало погоджені. Лише на початку 40-х рр. перевага сил явно була на боці Франції і Швеції. У 1646 р. французько-шведська армія вторглась у Баварію. Для віденського двору ставало все більш ясно, що війна програна. Імператорський уряд Фердинанда ІІІ було змушено піти на мирні переговори.

Мир («Вестфальський мир») було укладено в Мюнстері 1648 р. Німеччина остаточно поділилася на незалежні князівства. Швейцарська конфедерація та Голландська республіка відпали від імперії Габсбурґів. Ельзас і Лотарінґія відійшли до Франції. Фактичними переможцями вийшли з війни Франція та Швеція. Релігійний чинник після Тридцятилітньої війни припиняє бути чільним у міждержавній політиці. Починається формування нової системи взаємин у Європі.

Баптисти

1609 р. керівник амстердамської секти конгрегаціоналістів Джон Сміт хрестився вдруге і хрестив 31 свого прихильника – переселенців з Англії. Від цього обряду – хрещення дорослих – походить назва «баптизм» (грецьк. βαπτίζω– занурюю в воду). 1611 р. амстердамська громада сформулювала основи свого визнання в документі «Сповідання віри англійців, що мешкають в Амстердамі в Голандії». Того ж року невелика група амстердамських баптистів на чолі з Томасом Хельвейсом повернулася до Англії й заснувала в Лондоні першу баптистську громаду.

Баптисти відмовилися від шанування ікон, хреста, від віри в святих. Богослужіння в них замінені на молитовні збори. Хрещення відправляється над дорослими людьми і вважається не таїнством, а обрядом, що символізує посвячення людини в лоно Церкви. Основою віровчення визнається Біблія. За вірними визнається свобода її інтерпретації. Кожна громада має автономний статус. Пресвітери й диякони обираються.

До кінця XVII ст. громади баптистів з’явилися в Америці, а у ХІХ ст. – у Європі. 1903 р. в світі нараховувалося близько 6 млн. баптистів. 1905 р. було утворено Всесвітній союз баптистів (Baptist World Alliance).

1966 р. їх уже нараховувалося понад 28 млн. у 116 країнах світу, 1974-1975 рр. – понад 33 млн., з них понад 29 млн. у США. На 2002 р. Всесвітній союз баптистів об’єднує бл. 43 млн. чол. у понад 200 країнах.

Виконком Всесвітнього союзу баптистів знаходиться у Вашінґтоні. Баптисти видають десятки газет і журналів, провадять 25 університетів і вищих шкіл.

Вселенські Патріярхи та Реформація

З-поміж Константинопольських патріярхів, що керували Вселенською Церквою за часів турецького панування, виділяються двоє – це Єремія ІІ у ХVI ст. і Кирило Лукаріс у ХVII ст. Єремія був патріярхом у ранній період протестантської Реформації. Деякі з протестантських реформаторів, особливо племінник Райхліна Меланхтон, сподівалися знайти розуміння на православному Сході, коли вони порвали з Римом. Меланхтон прислав складене ним сповідання віри до Єремії, очікуючи схвалення від православного Вселенського патріярха. Але Єремія, далекий від схвалення, відіслав листа назад, засудивши багато нових протестантських ідей. Він також засудив лютеранські постулати про виключне виправдання вірою і підтвердив потребу в добрих справах і Божій милості для людського спасіння. Однак Єремія вступав у дружні відносини з різними протестантськими групами і запрошував (часто таємно) до Константинополя деяких людей з Заходу, з якими мав повчальні бесіди і підтримував жваве листування.

Патріярх Кирило Лукаріс (1572-1638 рр.) ще як екзарх Олександрійського патріярха брав участь у православному Берестейському соборі 1596 р. Він був обраний патріярхом Олександрійським, а згодом – Константинопольським. Кирило Лукаріс мав ґрунтовну богословську освіту. Ще перед 1616 р. він став листуватися з англіканськими богословами, в т.ч. з архиєпископом Кентерберійським Георґом Аботом. Кирило мав також листування з кальвіністськими богословами з Женеви. Він вперше висуває ідею поєднання англіканської церкви з православною. Все це сприяло поширенню чуток про його перехід на протестантство або про протестантські симпатії Кирила Лукаріса.


Під його іменем 1629 р. в Женеві було видано латинською мовою катихизис у 18 артикулах. Невдовзі катехизис Кирила Лукаріса з’явився грецькою та латинською мовами, чотирма виданнями французькою, двома німецькою та англійською мовами. На деяких виданнях підступно було вказане місто друку: «Константинополь». У катехизисі виявився вплив кальвінізму. Довкола книги почалася боротьба. Кирило сам, можливо, і був приваблений певними кальвіністськими поглядами, але те, що він бажав перенести ці погляди в Православну Церкву – сумнівно. В будь-якому випадку женевське сповідання віри (належність якого Кирилові багато хто з його власного церковного оточення заперечував) було засуджене як єретичне кількома помісними православними соборами, підтриманими пізніше на Сході.

Слід зважити на те, що однією з найперших цілей Кирила була просвіта і підняття освітнього рівня його духовенства і громади, який у XVI – на початку XVII ст. опустився до найнижчої точки через тривалі турецькі утиски. Крім Патріяршої школи в Константинополі, турки на той час не дозволяли відкрити жодної іншої школи на основній грецькій території. Фактично єдиними школами, що діяли на території теперішньої Греції, були школи на грецьких землях під венеціянським пануванням на зразок острова Кріт, Корфу чи Іонічних островів. Лукаріс постійно був змушений поводити себе дуже обережено щодо турецьких володарів, які то усували його кілька разів з кафедри, то знову і знову повертали. Врешті він помер мученицькою смертю. Наслідком його освітньої діяльности в грецькій громаді було заснування друкарні в Константинополі.

Патріярх Кирило Лукаріс мав контакти з козаками, що 1637 р. захопили місто Озів (Азов) над Доном. Турецький султан, вважаючи цього патріярха підбурювачем козаків, наказав його забити. 28 червня 1638 р. патріярха Кирила задушили й кинули в море.

Вселенський патріярх Парфеній скликав у Константинополі членів постійного синоду і своєю грамотою від 10 травня 1642 р. відкинув помилкові погляди катехизису Кирила Лукаріса. Єрусалимський патріярх Досифей (1669-1707 рр.) скликав у Вифлеємі 1672 р. собор, який вивчив протестантське віровчення, засудив і відкинув його, затвердивши працю патріярха Досифея проти протестантства. 1675 р. постанови Єрусалимського (так його назвали) собору було видано в Парижі грецькою та латинською мовою. Єрусалимський собор оголосив патріярха Кирила Лукаріса православним і визнав, що його ім’я поставлене на протестантському катехизисі обманом.

Коли 1716 р. шість англіканських єпископів звернулися до східних патріярхів з пропозицією поєднати Церкви, справу докладно розглянув Константинопольський собор 1718 р. і поставив за умову поєднання прийняття англіканами православної віри в цілому. Англікани звернулися до російського царя Петра I. Синод надіслав запит до східних Патріярхів. У відповідь на це з’явилося знамените послання східних Патріярхів з вересня 1723 р., в основу якого покладено давніший твір єрусалимського патріярха Досифея.



[1] Вейш Я.Я. Религия и Церковь в Англии. – Москва, 1976. – С.25.

Comments