38. Католицька Реформа


Тридентський собор (1545-1563 рр.)

Стратеґія внутрішнього оновлення Західньої Церкви була розроблена Тридентським собором, який вважається католиками «XIX Вселенським». Тридентський собор проходив  у місті Тренто (лат. Tridentum) 18 років (1545-1563 рр.) з двома довгими перервами й мав 25 сесій. Кількість учасників Собору коливалася від 34 до 215. Визначну роль відіграли такі богослови, як Карло Борромео (Carlo Borromeo; 1538-1584), Роберто Бела́рміно (Roberto Francesco Romolo Bellarmino; 1542-1621), Петро Канізіус (Petrus Canisius; 1521-1597).


Собор ухвалив вчення про загальність первородного гріха, який змивається хрещенням. Визнано, що людина без благодаті не може спастися. Вказано, що Святі Тайни встановив Сам Христос і вони самі в собі уділюють благодать. Сповідь необхідна для тих, які згрішили після хрещення. В Святих Тайнах є дійсний і правдивий Христос. Собор остаточно встановив канон Святого Письма й визнав, що всі книги Святого Письма написані під натхненням Святого Духа.

Першочергове місце Тридентський собор приділив катехизації. Конституції та декрети собору було покладено в основу «Римського Катехизису», який дістав назву «Тридентського». Собор сприяв налагодженню катехизації в Церкві, повернув духівництво до обов’язків катехитичного навчання.

Було приписано уділяти свячень безоплатно, а для виховання нових священиків створити в єпархіях духовні семінарії. Складено «Тридентське визнання віри» – текст церковної присяги, обов’язковий для кожної духовної особи. Перераховано й анафемовано основні положення протестантизму. Проголошено догми про чистилище та про пріоритет папської влади над соборною.

Тридентський собор встановив єдину форму служіння літургії («тридентська меса»).

Орден єзуїтів

Роль о. Ігнатія Лойоли (1491-1556 рр.) в історії аскетичної культури християнської Церкви обумовлюється передусім наданням досконалої форми духовним вправам і створенням нової форми монашого життя.

Іспанський дворянин Дон Ініго Лопец Лойола народився 1491 р., у 15 років став пажем при кастильському дворі, а в 20 років – офіцером. Він провадив легковажне світське життя. 1521 р., маючи 30 років, Лойола був поранений при облозі Памплони гарматним ядром. Під час шестимісячного лікування він пережив навернення під впливом описів життя Ісуса Христа. Лойола став жебраком і мандрівним проповідником і 1523 р. вирушив у Єрусалим, щоб проповідувати там християнство. Але монахи-францісканці відрадили йому місійну працю без належної підготовки. Після повернення Лойола вивчав грецьку та латинську мови, а потім філософію та богослов’я в Алькалі, Саламанці, Парижі. 1535 р. він дістав диплом маґістра мистецтв і в 45 років був рукоположений. Лойола переймається ідеєю зупинити поширення протестантства.


15 серпня 1534 р., в свято Успення Пресвятої Богородиці, Ігнатій Лойола та шестеро його однодумців взяли участь у відправі Святої Літургії в каплиці св. Діонісія на Монмартрі («горі мучеників») і склали обіти убозтва, чистоти та праці над наверненням мусульман у Святій Землі. Вони дали обітницю здійснити паломництво в Святу Землю, але зауважили, що, коли за рік вони не виберуться до Святої Землі, то віддадуть себе в розпорядження папі.

Папа Павло III вказав Лойолі з друзями, що захист католицизму в Європі важливіший за будь-які прощі. Ігнатій Лойола уклав і передав папі на затвердження устав нового ордену. Папа доручив дослідити устав комісії з трьох кардиналів. Вони висловилися проти створення ордену. Однак Лойолі вдалося їх переконати. 27 вересня 1540 р. папа Павло III буллою «Regimini militantis Ecclesiae» затвердив устав ордену, названого «Товариством Ісусовим». Єзуїтів папа назвав божими солдатами. Устав починався словами: «Хто бажає бути членом нашого товариства, котре ми називаємо іменем Ісуса, хто бажає воювати під знаменом Христа й служити одному Господу Богові та його наміснику на землі, римському папі, той має дати урочисті обітниці чистоти й вічно пам’ятати про мету нашого товариства». Прикметною рисою уставу стала четверта обітниця – послуху папі. Генерал ордену наділявся фактично необмеженою владою, хоча передбачалася можливість його зміщення.

Підготовка єзуїта триває 14-15 років. Перший період розрахований на два роки й полягає в духовному формуванні юнака, не молодшого за 19 років. Юнак будує свою свідомість відповідно до суворих правил ордену. Новик виконує брудну й непривабливу роботу в монастирі – прибирає дім, миє посуд тощо. Він відбуває перший загальний іспит, що триває 30 днів, коли зберігається цілковита мовчанка.

Потім два роки триває час здобуття загальної освіти. Після цього новик допускається до складання малих монаших обітів. Три роки присвячується вивченню філософії, а потім близько трьох років – власному діяльному життю, початкові викладання. Відтак настає 4 роки богословських студій, після перших трьох років стає можливим рукоположення. Нарешті єзуїт повторює загальний іспит і духовні вправи, складає урочисті обіти й дістає призначення на посаду в ордені.

Прикметна для молитовної дисципліни єзуїтів практика «духовних вправ». 40-денні духовні вправи кожен єзуїт відбуває на початку навчання та наприкінці його, а восьмиденні – щороку. Упорядкував «Духовні вправи» сам Ігнатій Лойола, усамітнившись перед 1525 р. у печері в Манресі (Каталонія). Книга містить правила сповіді, молитви, поради щодо збудження в собі побожних роздумів і споглядання. Наприклад, для виховання огиди до гріха й жаху перед карою за нього приписується спосіб споглядання пекла: «Уявити собі величезний вогонь і душі, поглинуті вогненними тілами. Чути вухами уяви лементи, стогони, крики і богохульства проти Ісуса Христа, проти всіх святих. Нюхом уяви відчути запах диму, сірки, бруду і гнилі. Уявою відчути смак гірких речей, таких як сльози, смуток і докори сумління. Уявою відчути дотик і переконатися, як цей вогонь зачіпає і обпалює душу»[1].


1541 р. Ігнатій Лойола обирається першим генералом ордену. Спершу орден було обмежено 60 членами, але згодом обмеження знято. 1556 р. єзуїтів було 1.000, 1574 р. – 4.000, 1616 р. – 13.000 (37 провінцій, 400 домів). 1550 р. завершене впорядкування конституції ордену. Помер Ігнатій Лойола 31 липня 1556 р.

Англійський домініканець Джордан Омен виділяє сім головних внесків о.Ігнатія Лойоли до християнської духовності Церкви:

1. Запровадження духовних вправ або методів самозаглиблення в усамітненні.

2. Досконала методика молитви, що твориться в розумі.

3. Повсюдне поширення загального й конкретно спрямованого іспиту совісти.

4. Визнання необхідности умертвлення тіла, що враховує стан і сили людини.

5. Утвердження важливого значення духовного наставника.

6. Богослов’я апостольства, що приписується за обов’язок кожному християнинові.

7. Пристосування монашого способу життя до потреб часу[2].

Ці риси в баченні більшости істориків Церкви передусім закріплюють самобутність західного, латинського типу духовности. Однак уважне знайомство з молитовними практиками о. Ігнатія Лойоли свідчить не тільки про використання ним у духовних вправах досвіду попередників з Іспанії та інших Помісних Церков Заходу (каноніки спільного житя в Нідерландах, Іоан Момбер у Франції, св. Лаврентій Юстиніян і Луїджі Барбо в Італії, Ґарсіа де Сіснерос в абатстві Монсеррат в Іспанії), але й про деяку спорідненість медитативних вправ о. Ігнатія Лойоли в Манресі зі східним досвідом «розумної молитви», що пережила в добу ісіхазму своє піднесення. Симптоматично, що на це вказують більш чуйні до атмосфери ігнатіянської духовності дослідники зі спільноти Товариства Ісусового.

Вже в «Ліствиці» прп. Іоана Синайського маємо докладно зображену систему 30 ступенів духовного вдосконалення, що стала базовою для східної аскези, і прагнула надати систематичности молитовному зростанню монаха[3].

Систематичне входження до Ісусової молитви було невід’ємним елементом навчання пізньовізантійської, афонської аскези, пізніше узагальненим у творіннях прп. Паїсія Величковського[4]. «Філокалія» («Добротолюбіє») суголосне ігнатіянському прагненню упорядкувати методику та поради про життя в молитві в єдину перспективу, спроектовану на життєвий досвід людської особистости[5].

Східні Отці Церкви навчають, що в молитві здійснюється союз любови людини з Богом. Силою молитви людина здіймається до Бога й поєднується з Ним, відокремлюється від безсловесних тварин і сполучається з ангелами. Метою духовного вдосконалення є очистити дух від тілесної нечистоти, щоденно підноситися до небесного, аж доки будь-яка діяльність, будь-яке прагнення серця зробиться однією постійною молитвою[6]. Духовність прп. Григорія Палами пропонує шлях до богопізнання через пізнання дійсности, через підпорядкування здатностей душі до пізнання, оцінку й міркування, через перетворення пожадання на любов і здобуття терпіння завдяки волі. «Цього досягне, говорю, ... той, хто підкорить собі пристрасну силу так, щоб, підлягаючи розумові, своєму природному голові, й покірно йдучи до Бога, вона завдяки невпинній пам’яті Божій закріпила собі Божественну прихильність і здійнялася до вищого стану, тобто до любови до Бога»[7].

Ігнатій Лойола пропонує подібну стратеґію духовного зростання. Він веде шляхом визнання й подолання власної слабкости через відкриття власної сили, а відтак власної неповторної життєвої дороги до вільного її вибору[8].

Приватна споглядальна молитва в духовності о. Ігнатія Лойоли постає дієвою дорогою, що провадить до нав’язання особистого зв’язку з Богом. Через неї здійснюється входження до апостольського служіння ближньому. Єзуїтське виховання має врешті решт за мету поступове впровадження в молитву через духовні вправи, котрі зазвичай тривають три тижні.

Духовні вправи є путівником у певному досвіді, що може стати для кожного особистим досвідом. У них кожна людина має можливість зробити відкриття, що, хоча вона є грішником, її особисто Бог любить і запрошує відповісти на Його любов. Ця відповідь починається з визнання гріха і його наслідків, з усвідомлення, того, що любов Бога є більша від гріха, пробачає і відкуплює. Свобода в наданні відповіді стає можливою завдяки зростаючій здібності – за Божою допомогою – визнання й зацікавлення боротьбою, що провадить до подолання внутрішніх і зовнішніх труднощів, які заважають у наданні вільної відповіді. Ця відповідь стає щораз більш повною в процесі пошуку й прийняття волі Бога Отця, любов Котрого була об’явлена в особі й житті Його Сина, Ісуса Христа, а також у відкритті й виборі особливої дороги, на котрій уречевлюється повна любови служба Богові через служіння людині, в самому серці реальности.

Нове в устрої Товарства Ісусового пов’язувалося насамперед з діяльним і цілеспрямованим апостольським служінням у світі. Ігнатій Лойола визначає в конституції Товариства: «Метою цього Товариства є не тільки з ласки Божої дбання про спасіння й удосконалення власних душ, але також посилене і з тією самою ласкою клопотання про спасіння й досконалість ближніх»[9]. Синівське віддання волі Отця, чула й братня любов до Сина та відкриття на натхнення Духа сполучаються в духовності Товариства зі здоровим реалізмом у підході до людських слабкостей і великим практичним відчуттям у провадженні інших до Бога[10]. Місійна спрямованість Товариства, переконування за допомогою розуму через посередництво викладання й виховання, проповіді й катехизису, зворушливо піднесених богослужінь і наочних вистав із біблійної історії, літературних обробок житій святих[11] стали його визначним внеском до реформи Христової Церкви в межах апостольської традиції.

Єзуїти пропаґували часту сповідь і духовний провід, важливість Пресвятої Євхаристії та часте причастя Таїн Христових. Вони присвячували велику увагу вихованню й заснували багато колеґій для навчання юнаків. Навчання було безкоштовним, на відміну від інших тогочасних шкіл. Сам Ігнатій Лойола разом із Франциском Борджа 1551 р. заснував у Римі «Школу граматики, гуманітарних наук і християнського вчення» (Scuola di grammatica, d'umanita e dottrina cristiniana), на основі якої виникла Римська колеґія (Collegium Romanum). Кафедри богослов'я та філософії Григоріанського університету були засновані у 1553 році і дістали право присвоювати вчені ступені. На взірець Римської починають виникати єзуїтські колеґії в різних європейських країнах.


Петро Канізій 1555 р. видав «Катехизис», що швидко поширився й мав за життя автора 200 видань та переклади 12 мовами. Французький катехизис Роберта Белярміна (1542-1621 рр.) мав за життя автора понад 40 видань і був перекладений багатьма мовами.

Символом місійної праці став перший товариш Ігнатія Лойоли Франциск Ксаверій (1506-1552), апостол Індії і Японії. Щоб навернути тамтешні народи, єзуїти намагалися запропонувати їм високо ціновані на Далекому Сході математично-астрономічні знання. Так Ян Миколай Смоґулецький (1610-1656) знайомив китайців з системою Коперніка, а Ян Адам Шаль фон Белл (1591-1666), що походив із Сілезії, очолив Пекінську математичну академію. Єзуїти працювали як місіонери в Латинській Америці, допомагали чорношкірим невільникам. Особливо відзначилися вони дослідженнями східних мов: японської, китайської, санскриту.

Реформа кармелітів


Витоки свого ордену кармеліти шукають у служінні пророка Іллі, котрий оселився на горі Кармель і там віддавався споглядальній молитві. Під час хрестових походів деякі прочани оселяються на цій горі біля джерела пророка Іллі (ель-Мухрака). На початку ХІІІ ст. св. Бертольд із Калабрії згуртував довкола себе групу відлюдників і звернувся до єрусалимського єпископа Альберта з проханням надати їм монаший устав. Так з’явився устав споглядального життя кармелітів. Він приписував неухильне підпорядкування пріорові, життя в окремих келіях, постійну молитву, суворі й тривалі пости, повну відмову від м’яса, щоденну мовчанку від вечірні до ранку. Папа Гонорій ІІІ затвердив цей устав 1226 р.

Поразка хрестоносців змусила кармелітів переселитися до Європи. Їхні монастирі виникають на Кіпрі, в Сицилії, Італії, Англії, Франції та Іспанії. Кармеліти дістали права жебрацького ордену. Поряд із чоловічим виникає жіноче відгалуження ордену. Поступово відбувається відхід від первісної суворості, й 1432 р. папа Євгеній IV затвердив полегшений устав.

Реформа Кармелю відбувається в XVI  ст. завдяки іспанській монахині Терезі де Агумаді (1515-1582). Двадцятирічною дівчиною вона вступила в монастир Благовіщення (Енкарнасйон) в Авілі. Вона пережила важку духовну кризу, мало не померла, але вийшла з недуги впевненою в необхідності зміни  способу монашого подвигу. Тереза приймає ім’я Тереза від Ісуса. Вона започаткувала реформу, що ґрунтувалася на засадах добровільної бідности, символізованої босими ногами (Diacalceatorum). Споглядальне життя в невпинній молитві мало сполучатися з цілковитим затворництвом (клавзурою). Замість багатих великих монастирів Тереза засновує мережу невеликих спільнот. Першим став монастир Йосифа в Авілі, заснований 1562 р., другим – монастир св. Йосифа в Медіна дель Кампо. Всього вона засновує до 16 монастирів. 1568 р. укладається конституція ордену кармелітів босих. 1581 р. утворюється перша провінція кармелітів босих, а 1593 р. їхній орден цілком відокремлюється від ордену кармелітів.


Свій духовний досвід Тереза викладала в писемних творах. Найвідомішими з них є «Книга мого життя», «Книга основ», «Внутрішній замок (Обителі)», «Шлях досконалості». 1970 р. Тереза була визнана Учителем Церкви.

Соратником Терези став Іоан від Хреста або Хуан де ля Крус (Juan de Yepes Álvarez; 1542-1591). Він став кармелітом після навчання в університеті Саламанки. Його аскетичні переконання допровадили до конфліктів із оточенням: Іоан тричі притягався до суду, відбув багатомісячне ув’язнення. У в’язниці він почав писати вірші. Згодом вірші переросли в богословські трактати: «Сходження на гору Кармель», «Темна ніч душі», «Пісня духу», «Живе полум'я любові». 1926 р. Іоан був визнаний Учителем Церкви.


У ніч ту, щастям розквітлу,

Скрадалась потай, щоб ніхто не вгледів.

У тьмі тій - мовби осліпла,

Ні вогника, ні зірочки на небі -

Лиш пломінь в серці все ясніше жеврів.

Мене провадив той пломінь

Певніше, ніж полуденне світло -

Туди, де, повен любові,

Мене ждав Той, кого я так любила,

Туди, де відшукати нас несила.

1568 р. в Дуруело відкрився перший чоловічий монастир. На відміну від суворо затворницького життя сестер, брати в Кармелі сполучають споглядальне життя з апостольським служінням у світі – проповіддю, навчанням, пастирським служінням. Крім щоденних церковних відправ дві години виділяються для безперервної молитви.

Барокова духовність

Барокова релігійність відзначається яскраво вираженою христоцентричністю. Постать Ісуса Христа як Божого Слова (Логоса), що стало тілом, Сина Божого і Сина Людського в антиномічному коді бароко набуває ключового значення. Концентруючись на Його людських стражданнях, споглядаючи Його євангельський образ, людина бароко прагне увійти таким чином у незбагненну таємницю Триіпостасного Бога. Богородиця, святі, їхні реліквії, чудотворні ікони прочитуються в цій перспективі як обнадійливі знаки зустрічі людської немочі з благодатною дією Бога Слова. Храмова й приватна молитва виглядають простором цієї зустрічі, що його виміри зазнають ретельного студіювання. Дискурсивний простір молитви розширюється й урізноманітнюється, збагачується новими богослужбовими чинами («набоженствами»).

Христоцентричність духовного життя виявляється в поширенні відправ «Хресної дороги» – богослужіння, яке зародилося в Єрусалимі під час хрестових походів і почало поширюватися в Європі значною мірою завдяки франциканцям. Ідеєю Хресної дороги є співпереживання шляху страждань і хресної смерти Ісуса Христа. У Єрусалимі хресна дорога починається від місця Пилатового палацу й іде на Голгофу 1200 кроків, причому вздовж цієї дороги спеціяльно позначені місця падінь Ісуса під хрестом, зустрічі з Богородицею, з Симоном Киринейським, Веронікою. Поза Єрусалимом, у Європі, хресну дорогу почали символічно позначати хрестами, біля кожного з яких відбувалася зупинка молитовної процесії та пригадувався певний епізод страстей Христових.


Богослужіння Хресної дороги з’явилося в XV ст. у Нідерландах і Німеччині. Воно дещо затримало розвиток у зв’язку з Реформацією, але вже після Тридентського собору активно поширюється в Іспанії та Італії. У XVII ст. Хресна дорога набуває популярности в Речі Посполитій. На цей час склалася загальна схема 14 «стацій», зупинок, на яких пригадувалися: 1. Смертний вирок. 2. Покладення хреста на плечі Ісуса. 3. Перше падіння під хрестом. 4. Зустріч із Пресвятою Богородицею. 5. Допомога Симона Киринейського. 6. Вероніка, яка обтерла хусткою скривавлене обличчя Ісуса. 7. Друге падіння під хрестом. 8. Плач єрусалимських жінок. 9. Третє падіння під хрестом. 10. Зняття з Ісуса одягу. 11. Прибивання Ісуса до хреста. 12. Смерть на хресті. 13. Зняття з хреста. 14. Покладення до гробу. Біля кожної «стації» читалася молитва, співалася відповідна пісня. Через богослужіння Хресної дороги в церковний побут українців входить з польської традиції спів наприкінці великопосних богослужінь зворушливої страсної пісні: «Претерпівий за нас страсті, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас». Про популярність Хресної дороги в бароковій Європі може свідчити, наприклад, те, що францисканець Леонард з Порто Мавриціо спорудив лише на терені Італії 572 хресні дороги.

Поширення Хресної дороги стимулює культ Страждальної Богородиці (Mater Dolorosa), осередками якого стали Кальварії – духовні центри (санктуарії), де реґулярно відправлялися марійні богослужіння, влаштовувалася Хресна дорога, а особливе право відпусту гріхів приваблювало тисячі прочан. Дослівно «Calvaria» є латинським перекладом арамейського «Голгофа», «Череп-місце», й означає місце розп’яття Ісуса Христа.


У Речі Посполитій найбільшим центром богородичного культу стала Кальварія Зебжидовська, заснована біля Кракова 1602 р. А вже 1668 р. з’являється Кальварія Пацлавська на перемиських землях, куди було перенесено чудотворний образ із захопленого турками Кам’янця-Подільського.


Характерним для барокової релігійности став культ Пресвятого Серця Ісусового. Перші згадки про нього зустрічаються вже з ХІ ст., зокрема в Ансельма Кентерберійського та Бернада Клервоського. Але особливого розвитку цей культ набуває в XVII ст. завдяки черниці Маргареті Марії Алякок (1647-1690). Вона пережила низку видінь, у якій Христос показував їй своє зранене Серце й закликав її до вшанування Серця, яке полюбило людей, але дістало навзамін лише невдячність. Христос зажадав встановлення свята Пресвятого Серця, обіцяв різні ласки тим, хто його вшановуватиме. Папа Климент ХІІІ 1675 р. дозволив окремим церквам і братствам вшановувати свято Пресвятого Серця Христового в п’ятницю після другої неділі від Зіслання Святого Духа, а папа Пій ІХ 1856 р. поширив це свято на всю Церкву. Розвивається іконописний сюжет із виокремленим на тілі Господа Ісуса Христа серцем, яке палає любов’ю до людей.



[1] Лойола Ігнатій. Духовні вправи. – Львів, 1998. – С.42-43.

[2] Омэнн Джордан, О.Р. Христианская духовность в католической традиции: Пер. с англ. – Рим; Люблин, 1994. – С.244.

[3] Иоанн, прп., игумен Синайской горы. Лествица, возводящая на небо. – Москва, 1999. – 671 с.

[4] Добротолюбіє: La Philokalie Slavonne de Paїssy Velitchkovski. – Bucarest: Roza Veniturilor, 1990. – 229 арк.; Величковский Паисий, архимандрит. Об умной или внутренней молитве: Пер. с слав. – 3-е изд. – Москва, 1902. – 48 с.

[5] Добротолюбие: В рус. пер.: В 5 т. – Св. -Троицкая Сергиева Лавра, 1992. – Т.1-5.

[6] Зарин Сергей. Аскетизм по православно-христианскому учению: Этико-богословское исследование. – Москва, 1996. – с.443-459.

[7] Григорий Палама, св. Триады в защиту священнобезмолствующих: Пер. В.Вениаминова. – Москва, 1996. – С.179.

[8] Augustyn Józef, o. SJ. Adamie, gdzie jesteś? Rozważania rekolekcyjne oparte na pierwszym tygodniu Ćwiczeń duchowych św. Ignacego Loyoli. – Kraków, 1996. – S.11.

[9] Loyola Ignacy. Konstytucje Towarzystwa Jezusowego. – Krakow, 1982. – Nr 3.

[10] Sokolowski Marek SJ. W kregu duchowosci ignacjanskiej. Louis Lallemant, mistrz drugiego nawrocenia // Bobolanum. – Warszawa, 1998. – Rocznik 9 (2). – S.355.

[11] Хольц Леонард ОФМ. История христианского монашества. – Санкт-Петербург, 1993. – С.210.

Comments