4. Фашизм і релігія

Релігійна політика Беніто Муссоліні

Слово «фашизм» походить від італійського «fascio» – зв’язка, спілка, об’єднання. Цей образ був взятий із екіпірування давньоримських лікторів і пов’язувався з ідеєю індоєвропейської солідарности, базованої на спільній імперській спадщині Риму.

Попередником ідеології фашизму дехто вважає визначного філософа нового часу Фридріха Ніцше (1844-1900 рр.). У його творах знайдемо пізніше популярні концепції надлюдини, для якої визначальним стимулом життя стає воля до влади. Ніцше заохочує до переоцінки традиційних цінностей європейської цивілізації. Він виголошує твердження про те, що «Бог помер». Свої погляди на мораль Ніцше вклав в уста реформатора зороастрійської релігії Заратустри в книзі «Так говорив Зарастустра» (1883-1885 рр.). Автор називає Заратустру першим імморалістом. Ідеалізуючи давні ґерманські ідеали, Ніцше проголосив гасло «Ніякого американського майбутнього!», протиставляючи німецький й американський типи духовности.

Знаковим для занепадницької атмосфери Європи, в якій народжується фашизм, стала книга Освальда Шпенглера (1880-1936 рр.) «Присмерк Європи», що вийшла друком 1918 р. Світова війна сприймається тут як могутній симптом невідворотньої аґонії великої культури. Книга відтворює духовне передчуття майбутньої катастрофи. Катастрофічність – лейтмотив «Присмерку Європи». Культурне тло книги підготував поширюваний тоді європейський декаданс. Альтернативою йому Шпенглер зображує волю до влади. Божество Христа іґнорується Шпенглером. У його концепції християнство присутнє як феномен культури – і не більше. Дослідниками відзначаються панґерманізм і месіяністичні надії автора «Присмерку Європи». Прасимволи Шпенглер вважає основою кожної культури. Сам Шпенглер співчував НСДАП і 1933 р. проголосував за Гітлера. Він зустрічався з Гітлером за шість днів перед виборами до райхстаґу.

Італійський творець фашизму Беніто Муссоліні (1883-1945 рр.) здобув репутацію політичного екстреміста під час праці в Швейцарії 1902-1904 рр. Він бере активну участь у профспілковому русі, двічі заарештовується, висилається з країни. Муссоліні зазнав впливу Каутського, Кропоткіна, Маркса, Шопенгауера, Ніцше. Вже 1904 р. римська газета «La Tribuna» жартома назвала його «великим дуче» («duce» – по-італійському «провідник, вождь») женевського італійського соціялістичного клубу.

Після повернення Муссоліні входить до керівництва Італійської соціялістичної партії, редаґує газету «Avanti!» (1913-1914 рр.). Але він розійшовся з соціялістами в ставленні до війни. 1914 р. Муссоліні створює власну газету «Il Popolo d’Italia», що виходила під гаслами: «Хто має залізо, їсть і хліб» (Бланка) та «Революція – це ідея, що знайшла багнети» (Наполеон). Поступово виробляється ідеологія фашизму. Муссоліні закликає до вступу Італії у війну. Він особисто брав участь у війні, був поранений і витримав 27 операцій за місяць. Після війни Муссоліні розриває з соціялістами, починає критикувати Леніна й большевицький режим, вимагає, щоб уряд нової Італії був сильним і безкомпромісним. Він закликає до появи жорстокого й енерґійного диктатора, висуває територіяльні претензії до сусідніх держав.

Муссоліні гуртує довкола себе колишніх солдат, розчарованих соціялістів і анархістів. 23 березня 1919 р. на П’яцца Сан-Сеполко в Мілані пройшли перші збори його однодумців, названих «Союзом боротьби». Мусоліні порівняв зв’язок між її членами з «фасціями» (італ. fascio) лікторів, символом влади в Стародавньому Римі. Для ідеології нового руху була властива схильність до державної централізації, що переходить у диктатуру, апеляція до робітничого класу, маніпулювання гаслами справедливости й добробуту громадян, боротьби з бюрократією. Утверджуються ідеали волі й порядку, ієрархії, мужности й авторитету в новій національній реальності. Фашисти вимагали 80% податків на військові прибутки, високих податків на капітал, конфіскації церковного майна, анексії Далмації, передачі промисловости в руки робітників.

Фашизм здобуває прихильників серед людей, невдоволених принизливим становищем Італії, економічною скрутою, наляканих поширенням большевизму. Рух підтримали деякі інтеліґенти, напр. Пуччіні. На виборах у травні 1921 р. до палати депутатів парламенту було обрано 35 фашистів, серед них Муссоліні. З кожним місяцем партія набирала сили. Символами фашизму стають чорні сорочки, давнє римське вітання з піднесенням правої руки.

Муссоліні декларує ідеї відновлення величі й могутности Римської імперії. Визискується староримська символіка: римський орел, лікторські в’язанки хмизу (фасції). У мистецтві запроваджується імперський псевдокласицизм.

Формується ідеологія авторитарного, суворого, справедливого й націоналістично наставленого лідера, «великого дуче фашизму». Фашистські етичні норми запроваджуються в усі сфери італійського життя. Пропаґується ідеал цілеспрямованости, рішучости, динамізму, суворої моралі. Наприклад, влаштовуються заходи під назвою «фашистська субота» – щотижневе свято, яке вимагалося проводити за іграми, військовими вправами, брати участь у політичних дискусіях тощо.

У червні 1923 р. за таємним наказом Муссоліні було розгромлено приміщення низки місцевих католицьких громад. Але лідери Фашистської федерації дістали вказівку офіційно відмежуватися від цих ексцесів. Опозиційні партії розпускаються. Ставиться за мету «повна фашизація» Італії. Фактична влада перебирається Великою фашистською радою. Діти з 4-річного віку проходять вишкіл у фашистських молодіжних організаціях.

27 жовтня 1922 р. в кількох містах Італії відбулися фашистські заколоти. Вони закликали до відставки уряду. Чотирма колонами фашисти пішли на Рим. Король Віктор Еммануїл 28 жовтня призначив Муссоліні прем’єр-міністром. Муссоліні залишив за собою посади міністра іноземних справ і внутрішніх справ і дістав особливі повноваження на річний термін. Здійснено низку реформ, які значно поліпшили економічне становище: відновлено 8-годинний робочий день, скорочено урядові видатки, звільнено або переведено на іншу роботу тисячі посадових осіб, зростають врожаї, відкриваються нові робочі місця.

Всіляко картається парламентаризм, демократія, котрим протиставляється диктатура як ґарантія порядку. Стверджується ідея абсолютної влади держави. «Усе – в межах держави, нічого поза державою і нічого проти держави», – проголошує Муссоліні. Парламент зводиться до становища безвладної асамблеї. Обмежується свобода преси, критики режиму суворо караються. Утворюється реґулярна «фашистська міліція» в 200 тис. чол.

Уряд Муссоліні спершу намагався заручитися підтримкою Церкви й відмовився від деяких обмежень на релігійну діяльність, запроваджених ліберальним керівництвом Італії. Було дозволено розміщення розп’ять у школах, лікарнях, судах. Посилилися покарання за образу католицької релігії та духівництва. Запроваджено капеланську службу в війську. Членам фашистської партії заборонялося входити до масонських лож, члени яких були відлучені від Церкви.

Католицька Народна партія відмовилася увійти до уряду Муссоліні й стала в опозицію до фашистського режиму. Вона була ліквідована. Лідер партії, о. Луїджі Стурць, був змушений еміґрувати. Згодом були розпущені молодіжні й університетські організації «Католицької дії». Папа Пій ХІ 1931 р. опублікував енцикліку «Не потребуємо», в якій засудив переслідування «Католицької дії».

11 лютого 1929 р. Муссоліні уклав з Апостольською столицею Латеранські угоди, що включали в себе конкордат Апостольського престолу й Італії, який реґулював взаємини між Церквою та державою. Дуче був оголошений «практикуючим католиком». Але сам він жодного разу не зустрічався з папою. Виступаючи з приводу підписання Латеранських угод, Муссоліні заявив: «Фашистська держава – католицька, та вона – фашистська, більше того, вона виключно і за самою своєю природою – фашистська. Католицизм її доповнює, і ми говоримо про це відкрито, виклавши карти на стіл». Він так роз’яснив сенс утворення держави Ватикан: «Ми не воскресили світської влади пап, ми її поховали; ми залишили їй рівно стільки землі, скільки треба, щоб вона була раз і назавжди похована…»[1].

У жовтні 1935 р. починається війна за Абіссінію – останню вільну країну в Африці. Після підписання 1937 р. «Антикомінтернівського пакту» з нацистською Німеччиною в Італії схвалюється програма расового законодавства. Заборонялися шлюби з представниками неарійської раси, вводилася заборона на професії вчителя, адвоката, банкіра для євреїв. Конфіскується майно євреїв.

Напередодні важливої конференції італійського єпископату, де очікувалося антифашистський виступ папи Пія ХІ, папа раптово помер від гострої серцевої недостатності. Кардинал Тіссеран стверджує, що папу отруїв батько коханки Муссоліні Клари – лікар Петаччі, який лікував тоді папу.

Оккультні захоплення нацистів

Гітлер захопився окультними науками та навіть створив спеціальний відділ під назвою «Аненербе», який займався поєднанням «язичництва древніх германців» та «істинного», ще «не отруєного євреями християнства та окультизму минулого століття», тобто створенням специфічно фашистського релігійного світогляду. 

СС – «Schutzstfaffeln» (охоронні загони), створені 1923 р. в складі «Sturmabteilungen» (штурмових загонів), СА, перетворюються на замкнений орден, діяльність якого оточується містичним ореолом.

Райхсфюрер СС Генріх Гіммлер розробив складний ритуал на основі передань про короля Артура. Вищими ієрархами СС були 12 оберґруппенфюрерів з власними гербами. Замок Вевельсбурґ у Вестфалії, нібито побудований гунами й перебудований у XVII ст., перетворюється на центр СС. У величезному залі (35 х 15 м) з круглим дубовим столом посередині засідали Гіммлер і 12 оберґруппенфюрерів, що сиділи у монументальних кріслах, прикрашених гербами. У підвалі було обладнано усипальницю для лицарів СС. До Кведлібурзького собору переноситься тіло саксонського короля Генріха I (876-936 рр.), котрий воював проти слов’ян, і собор перетворюється на місце паломництв есесівців. Щороку в день смерти короля Генріха I Генріх Гіммлер (котрий любив, щоб його називали «кайзер Генріх» або «чорний герцоґ») опівночі йшов до склепу, аби провадити бесіди з духом спочилого. Есесівці носили чорний мундир, пов’язку на рукаві – свастику в чорному колі, емблему – срібного кольору зображення мертвої голови.

Гіммлер створив дослідницький центр «Інститут родової спадщини». Поряд з медичними дослідами на живих людях і тестами на визначення расової чистоти центрові було доручено відновити і переосмислити оккультні ритуали, стародавні ґерманські міфи і поганські обряди. Нова еліта Німеччини, бійці СС, були зобов’язані вивчати символіку рун – давньоґерманських символів, що служили для жрецов і заклинателів знаряддям пророкування долі, чаклунства і спілкування з потойбічним світом. Багато організацій Третього Райху мали свої руни. Наприклад: СС – подвійна руна «зіґ» (сонце і могутня енергія); Гітлер Юґенд – одиночна руна «зіґ». Ці стародавні містичні символи були розкидані буквально повсюди, постійно нагадуючи німцям про їхнє поганське минуле.

Усі нацистські свята формально співвідносяться з датами стародавнього ґерманського календаря. Так свято «Травневого дерева», що символізує родючість (1 травня), перетворилося на демонстрацію націоналізму і військової міці. Гітлер заявив: «Відтепер у цей день 1 травня у всіх куточках країни ми святкуємо звільнення німецького народу з полону споконвічних внутрішніх звад». Аналогічно переосмислювалося святкування «літнього сонцестояння» і «зимового сонцестояння». Кульмінацією цілої серії ритуалів стали ґрандіозні паради в Нюрнберґу, де партія і народ щорічно клялися один одному у взаємній вірності. Десятки тисяч одягнених у парадну форму нацистів марширували пліч-о-пліч. Збіговисько тривало тиждень і було задумане як демонстрація солідарности й міці. Нацистські масові дійства були ретельно продумані так, щоб викликати могутній емоційний порив і релігійний екстаз. У центрі цього культового дійства знаходився Гітлер – «фюрер». Усе було побудовано так, щоб він виглядав як божество, месія.

Міністр пропаґанди Геббельс інсценував ритуал, у рамках якого 16 загиблих під час «пивного путчу» були канонізовані, оголошені великомучениками Райху, що впали, воскресли і знайшли вічне життя. Геббельс зробив усіх німців співучасниками цієї церемонії – вона транслювалася на гучномовці, встановлені по всій Німеччині. Гітлер сказав: «Кров цих людей стала святою водою Третього Райху». Їхні останки були перенесені в Меморіял Гельденгалле (Храм Героїчної слави) – це місце стало нацистською святинею. У ході щорічної церемонії здійснювався перегук, і хтось відгукувався за кожного з полеглих, начебто мертві знаходилися серед живих.

Гітлер і Церква

Наприкінці XIX – на початку XX століть у Німеччині й Австрії існувало багато організацій, чиї адепти виховувалися на расистській ідеології й окультних ритуалах. З закінченням Першої світової війни ці ідеї одержали ще більше поширення. У переможеній Німеччині панували голод і злидні. Страх і ксенофобія підсилювалися. Після служби в армії Адольф Гітлер, виконуючи завдання стежити за партіями лівої орієнтації, у 1919 році потрапив до Мюнхена. Там йому трапилося відвідати гурток «Німецька робітнича партія». Всупереч комуністичній назві, група виявилася вкрай правою. Почуте там так сподобалося Гітлеру, що він вступив в організацію, а потім і очолив її. На одному з зібрань, де виступав Гітлер, був присутній зневірений ветеран війни льотчик Рудольф Гесс. Він, разом з Альфредом Розенберґом, входив до одного з найбільш відомих таємних товариств «Тулія», учасники якого мріяли про відродження арійської раси. Гесс вирішив, що динамічний оратор і є месія, передвіщений окультними віщунами.

Адольф Гітлер (Шікльгрубер; 1889-1945) вступив до Німецької Робітничої партії як сьомий член у 1919 р. У 1920 році партія стала іменуватися «Націонал-Соціялістична Німецька Робітнича партія» – NSDAP (у побуті – нацистська партія). Спочатку НСДАП була орієнтованою на парламентську діяльність. Але 1922 р. попередній провід партії склав повноваження й головою партії був обраний Гітлер, якого наділили диктаторскими функціями.

Адольф Гітлер протягом усього політичного життя захоплювався Муссоліні. 1926 р. він надіслав листа з проханням прислати світлину дуче з автографом. Але Муссоліні спершу зверхньо ставився до націонал-соціялізму, біля джерел якого бачив «бунт стародавніх ґерманських племен, які вийшли з дикої пущі». В 1936 р. проголошується утворення «Вісі Берлін-Рим», 1937 р. відбувається візит Муссоліні до Райху й підписується Антикомінтернівський пакт.

Культовою книжкою нацистів стала праця Альфреда Розенберґа «Міф ХХ сторіччя: Оцінка душевних і духовних засадничих битв нашого часу», перше видання якої з’явилося 1930 року. На 1943 р. загальний наклад книжки Розенберґа сягав майже 1 млн. примірників. Історія людства трактується тут як історія боротьби рас: повноцінної арійської (нордичної) з усіма іншими, неповноцінними. Коли суспільство утворює чиста раса, воно переживає небачений злет (Вавилон, Індія, Єгипет, Греція, Рим). Але з приходом мішаних шлюбів, експансією Малої Азії та Африки вища раса втрачає чистоту, суспільство загниває й руйнується. «Перша нордична хвиля створила стародавню республіку Рим. Тільки з переходом до християнства почалося расове переродження»[2], – заявляє Розенберґ.

Руйнування чистоти раси загрожує деґрадацією та духовною смертю. Серед сил, які несуть цю загрозу, Розенберґ називає християнську Церкву. Її мораль відкидається, замінюючись расовою мораллю, спрямованою на захист чистоти раси й арійської крови будь-якими, навіть найжорстокішими засобами.

Розенберґ ідеалізує нордично-арійську традицію. Його книга стимулювала відновлення поганських звичаїв і обрядів. Під впливом Розенберґа на основі давньоґерманських вірувань формується новітня міфологія нацизму. Її улюбленим персонажем став Водан або Вотан (скандинавський Один) – бог бурі, вихору, померлих, загробного царства – Валгалли. Популяризуються сюжети, в яких войовничі діви-валькирії приводять до Водана у Валгаллу душі хоробрих воїнів, що загинули в бою. Формується партійний культ, поширюються модернізовані різновиди жертвопринесення, ворожіння. Відроджується шанування священних дібров. В середовищі нацистів поширюється теософія, окультизм.

У книзі «Міф XX сторіччя» Розенберґ переписав історію Німеччини і заклав основи нового нацистського кредо – «релігії крові». Він розглядав кров у релігійному змісті, як визначальний фактор. «Релігія крови» повинна була стати новим символом віри. Кров зв’язувала і поєднувала нордичну расу. Кров і раса ставали ключовими елементами. Нордичні міфи замінили Біблію, ставши фундаментом нацистської релігії. Символом нової релігії була обрана «свастика» – давній арійсько-поганський символ сонця і його сяючого полум’я. Свастика зустрічається як символ удачі в Китаї, символ світла і щедрості в індуїзмі і буддизмі, символ арктичного сонця – джерела життя і благоденства – в стародавніх скандинавів. Поряд із свастикою в нацистській символіці широко вживався римський орел – символ стародавнього Риму, а отже арійської імперської традиції.

Книга Адольфа Гітлера «Моя боротьба» («Meine Kampf», 1925) стала «святим письмом» нацизму. До 1943 р. її загальний наклад досягнув 9,48 млн. прим.

Церква в ІІІ Райху

Засновником партії, що встановила в Німеччині диктатуру нацистської ідеології – НСДАП – був Ернст Рем, колишній капітан кайзерівської армії. Після Першої світової війни він займається контрабандою зброї, терористичними актами проти військ Антанти. Рем організує спробу перевороту – пивний путч 8-9 листопада 1923 р., після якого він мусив піти з армії.

Шлях Гітлера до влади почався 9 листопада 1923 року зі спроби скинення Баварського уряду. У супроводі збройних штурмовиків він ввірвався в пивну, де зібралася баварська верхівка. Поруч з ним були Гесс і Розенберґ. Гітлер заявив про створення нового уряду і вибіг на вулицю. Тритисячна колона штурмовиків пройшла по вулицях Мюнхена. На шляху їх зустріла поліція, пролунали постріли, і 16 прихильників Гітлера були убиті, здобувши ореол мучеників.

НСДАП виграє парламентські вибори. 1933 р. Гітлер став райхсканцлером Німеччини, 1934 р. поєднав посаду райхсканцлера й президента, а 1938 р. був проголошений верховним головнокомандувачем.

Перемогу на виборах 1933 р. нацисти назвали «Німецькою соціялістичною революцією». Гітлер проголошується фюрером, тобто вождем (титул, що перегукується з релігійними поняттями «помазаник» і «месія»). Було скасовано автономію земель Німеччини.

Видається закон «На захист ґерманського народу» (1933). Фактично заперечується свобода слова й преси, встановлюється право влади на заборону й розгін мітинґів. Закон «Про охорону народу й держави» (1933) остаточно обмежує конституційні права громадян.

В німецьких землях існували окремі лютеранські церкви, що 1922 р. були об’єднані в Німецьку євангеличну церковну федерацію. Тепер лютеранські, реформатські та інші протестантські громади включаються в єдину Німецьку Євангельську Церкву. 11 липня 1933 р. підписується її конституція. Членами новоутвореної церкви стають усі протестанти, що платять податки євангельським державним церквам. Віровизнаннєві різниці нехтуються.

Гітлер прагнув створити єдину Церкву, єдину централізовану «Імперську Церкву» (нім. Reichskirche), до складу якої входили б християни різних деномінацій. У 1932 році досить велика частина лютеран Німеччини об'єдналися в рух, який взяв собі назву «Німецькі християни». Своїм головним завданням вони вбачали деюдаїзацію християнства, тобто хотіли звільнити християнство від будь-якого натяку на його єврейське коріння. Наприклад, вони закликали знищити Старий Завіт, а також заперечували схильність людської природи до гріха. «Німецькі християни» повністю приймали арійську ідеологію Третього Рейху.

Вони наполягали на скасуванні федеральної структури Євангелістської Церкви з 28 автономними регіональними Церквами та її заміні на єдину централізовану «Імперську Церкву» (нім. Reichskirche). За підтримки Гітлера і Міністерства пропаганди ця Церква була успішно створена.

5-6 вересня 1933 року в Берліні був скликаний «Прусський генеральний синод». Церковнослужителі, які брали участь у цьому «синоді», обрали Людвіга Мюллера своїм єпископом та практично в повному складі підписались під документом з так званим «арійським пунктом»: жоден єврей не має права займати церковну кафедру країни. Однак 7 000 з 17 000 лютеранських священиків Німеччини з постановою цього «синоду» не погодились та об'єднались у так звану «Сповідаючу Церкву», представники якої намагалась протистояти державній фашистській ідеології. Проте якогось значного успіху в цьому відношенні «Сповідаюча Церква» не домоглась, а німецькому уряду вдалося розколоти її на кілька течій та в кінцевому підсумку повністю нівелювати її вплив.

Водночас Reichskirche, тобто «Імперська Церква», з часом набула в німецькому суспільстві величезного значення. Спираючись на ідеї націонал-соціалізму і роблячи акцент на вищості арійської раси над усіма іншими, ця псевдо-релігійна структура вміло використовувала патріотичні почуття німців, підміняючи ними вчення Христа. Особливо слід підкреслити той факт, що «Імперська Церква» освячувала мілітаристські настрої в німецькому суспільстві, що знайшло своє відображення і в храмовій архітектурі, і храмовому мистецтві. Наприклад, інтер'єр знаменитої меморіальної церкви Мартіна Лютера в Берліні включав в себе безліч елементів, що демонструють ідеологію Третього Рейху. Різьба на кафедрі проповідника зображує Ісуса Христа, оточеного солдатами в касках, арійськими жінками і дітьми, на арці зображений штурмовик в касці, а в баптистерії – людина у формі СА (воєнізованого загону НСДАП).

20 липня 1933 р. Німеччина уклала конкордат з Апостольським престолом. Це був перший міжнародний договір, укладений Німеччиною.

За законом про імперське громадянство (1935) громадянином Райху може бути лише особа, що має німецьку або споріднену кров. «Перша поправка до закону про громадянство» поділила неарійців на дві катеґорії. Було заборонено шлюби між арійцями і євреями. Позашлюбні стосунки між арійкою і євреєм, негром або слов’янином каралися концтабором і смертю неарійця.

Наскрізою ідеєю нацизму став антисемітизм. 7 листопада 1938 р. Німеччиною прокотилася «кришталева ніч», приводом до якої стало вбивство євреєм Гершлем Ґріншпаном німецького дипломата. Були знищені 814 крамниць, 171 будинок, 191 синагога. Збитки запропоновано відшкодувати євреям. Євреїв зобов’язали носити зірки Давида.

Радикальний антисемітизм інтелектуальної еліти фашизму вів до антихристиянства. Генріх Гіммлер у промові 4 жовтня 1943 р. в Познані проголошував: «Автоматично проти нас кожен, хто вважає себе переконаним комуністом, кожен, хто перебуває в масонах, проти нас усі демократи й усі переконані християни».

Були прийняті закони про насильницьку стерилізацію. Навіть арійці піддавалися тестам на виявлення спадкових захворювань. Туберкульоз, епілепсія, алкоголізм, хронічна депресія були приводом до автоматичної стерилізації. Через неї пройшли понад 400 тисяч німців. Діти з вродженими пороками реєструвалися при народженні. Якщо діягноз підтверджувався, лікарі прописували їм смертельні ін’єкції, а рідним говорили, що діти померли природною смертю. 1933 р. схвалюється закон про попередження появи дітей, хворих на спадкові хвороби. За рішенням судів з расових питань примусово стерілізуються тисячі хворих (за 1934-1936 рр. – 168 тис. чол.).

З початку Другої світової війни провадиться програма евтаназії – позбавлення життя людей, що страждають спадковими хворобами й життя котрих з погляду ідеологів нацизму не мало цінности. Це були німці, хворі на психічні недуги, гемофілію, епілепсію тощо.

За прикладом СССР, де за наказом Льва Троцького 1918 р. організуються перші концтабори, в Німеччині також створюється мережа концентраційних таборів. Про них вперше згадується 1933 р. 1941 р. в концтаборі «Освєнцім» було вбито голодною смертю польського монаха Максиміліяна Марія Кольбе (1894-1941 рр.), який добровільно пішов на смерть замість іншого в’язня.

Папа Пій ХІ протягом 1933-1939 рр. надіслав до Німеччини 55 нот, протестуючи проти політики порушення прав віруючих, порушення конкордату. На більшість з них відповіді не було. 1937 р. Ватикан оприлюднив три спеціяльні енцикліки, в яких давалася оцінка політичної ситуації в Європі. Енцикліка «З пекучою турботою» мала підзаголовок «Про становище Католицької Церкви в німецькому Райху». Тут перелічувалися порушення людських прав вірних, що допускалися в Німеччині.  У відповідь на це в 1937 році, всі члени нацистської партії Німеччини оголосили про свій вихід зі складу Католицької Церкви.

1936 р. було здійснено аншлюс Австрії. Було розгромлено католицькі партії, організації «Католицької дії». . У польських концтаборах загинули понад 2 500 священиків та монахів, а в концтаборі Дахау існували «бараки священиків», через які пройшли близько 2 600 католицьких священиків, багато з яких теж загинули. Загалом же за роки війни було запущено близько 9 000 процесів за звинуваченням католиків та інших християн у державній зраді.

 



[1] Григулевич Й.Р. Папство. Століття ХХ: Пер. з рос. – К., 1988. – С.177.

[2] Мельников Д., Черная Л. Империя смерти. – Москва, 1988. – С.126.

Comments