41. Християнство на Далекому Сході

Драма Церкви в Японії

Люди заселили Японію за десятки тисяч років до Різдва Христового, але писана історія цього народу починається щойно з І ст. до Р.Х., коли про Японію вперше згадується в китайських джерелах. Розширення стосунків із Китаєм і Кореєю на початку нашої ери принесло глибокі зміни в цивілізацію Японії, включаючи китайську систему письма, буддизм і багато мистецьких форм, що прийшли з континенту. Співіснування буддизму з поганською релігією японців – синто – формує самобутність духовного життя Японії.

Перші кроки в політичному об’єднанні країни відбулися наприкінці IV – на початку V ст. Велика цивілізація, що склалася тоді в Японії, зосереджувалася спочатку довкола Нара (VІІІ ст.), а потім довкола Кіото (кінець VІІІ – кінець ХІІ ст.).

Буддизм був занесений у Японію між 538 і 552 роками. Hова релігія віталися правлячою елітою, що бажала змін у країні. Буддизм мав величезну кількість послідовників серед членів вищих верств і став державною релігією. Однак прості селяни не могли засвоїти складних догм цієї релігії. Спочатку мали місце невеликі конфлікти, у яких синтоїзм протистояв буддизмові, але пізніше ці дві релігії стали гармонійно співіснувати.

Після нейтралізації усіх своїх потенційних супротивників, включаючи деяких членів родини, Мінамото Йоритомо в 1192 році був названий сегуном («головнокомандувачем») і заснував новий уряд (сегунат). Сегун дістав право затверджувати імператорів, визначати порядок успадкування престолу, призначати реґентів. Панівною силою стала дрібномаєткова військова шляхта – самураї. Самурай був зобов’язаний досконало володіти військовим мистецтвом, вивчати класичну китайську літературу. Йому заборонялося займатися ремеслами, торгівлею, іншими видами виробничої діяльности. Вищою лицарською чеснотою була вірність сюзеренові. Задля сюзерена самурай не лише сам був готовий піти на смерть, але мав жертвувати життям батьків, дружини, дітей. В разі смерти сюзерена самураї часто вдавалися до харакірі – самогубства за допомогою короткого меча.

1333 р. сегунів Мінамото змінила династія Асікара. У XIV-XVI cт. невеликі клани самураїв поділили між собою Японію. Сутички між ними переросли в справжню громадянську війну. Цей період з 1477 по 1577 рр. називаються «Сенгоку Дзидай» («Воюючі провінції»). Цей час став часом розквіту мистецтва самураїв. Саме тоді в боях стали брати участь великі кінні і піші маси військ, з’явилася вогнепальна зброя. Почалося активне будівництво замків.


Протягом 1550 – 1560 рр. вдалося зупинити феодальний розпад і започаткувати об’єднання Японії.

У 1542 році перші португальські купці і місіонери-єзуїти з’явилися на Кюсю і привезли в Японію вогнепальну зброю і християнство. Єзуїт Франциск Ксаверій прибув у Кіото на китайському човні-джонці з місією в 1549 р. Там було охрещено перші сто християн. Засновуються перші громади. Але Ксаверій не зумів дістатися на імператорький двір.

Чимало сегунських родів прийняло християнство, тому що вони були зацікавлені в розвитку торгових відносин із заокеанськими країнами, переважно з військових мотивів. Місія на Кюсю успішно розширювала свій вплив. 1580 р. в країні нараховується близько 150 тисяч християн. 1584 р. до Японії прибули іспанські купці з ченцями різних орденів.

Після Франциска Ксаверія католицькі місіонери здобувають право навчання японців. Їхня проповідь мала великий успіх. Єзуїти дістають у Японії певні привілеї на проповідницьку працю. До єзуїтів приєднуються численні монахи-францисканці.

Військовий начальник Тойотомі Хидейосі, перемігши сегуна, успадкував його владу. Хидейосі швидко знищував своїх супротивників. Він підкорив собі північні провінції й острів Сикоку в 1583 р., а також Кюсю в 1587 р. У 1590 році Японія була остаточно об’єднана. Намагаючись запровадити контроль над усією країною, Хидейосі знищив безліч замків, вибудованих по всій країні під час ери громадянських воєн. У 1588 році він конфіскував усю зброю в селян і монахів. Він заборонив самураям мати відношення до землеробства і змусив їх переселитися до міст. У 1590 році був закінчений величезний замок Хидейосі – Осака.

Католицька Церква тоді набирала силу і цілком могла захопити контроль над народом; до того ж, єзуїти і францисканці дуже аґресивно тіснили позиції синтоїзму й буддизму. На початку XVII століття в Японії було понад мільйон християн-католиків і сотні храмів. У 1587 р. Хидейосі своїм указом вигнав із країни всіх християнських місіонерів.


1593 року змогли повернутися в Японію францисканці. Єзуїти відновили свою активність на заході країни. У відповідь на це Хидейосі посилив переслідування християнських місіонерів. 1596 р. було заарештовано 26 францисканців. 1597 р. вони разом із світськими співпрацівниками-японцями були закатовані.

 Хидейосі помер 1598 р. 1600 р. Токугава Іеясу переміг його прихильників та інших своїх противників й одержав необмежену владу та багатство. У 1603 році владою імператора Іеясу був проголошений сегуном і заснував свій уряд у Едо (нині – Токіо). Сегунат Токугава правив Японією протягом 250 років. Цей період називається епохою Едо (1603-1868 рр.).

Іеясу продовжував розвивати міжнародні торгові відносини. Він налагодив торговельні зв’язки з Англією і Німеччиною. У той же час у 1614 році він домігся заборони християнства заради запобігання небезпечному впливові ззовні. У 1614 році розгорнулися масові гоніння. Християн катували, убивали і розпинали на хрестах. Довгі низки хрестів стояли вздовж шляхів. Усі християнські храми були зруйновані і спалені, християнські місіонери вигнані. Християнство було оголошене «розбещеною сектою» і за належність до нього карали стратою.

У 1633 році сегун Іеміцу заборонив далекі плавання. Він майже цілком ізолював Японію в 1639 році, обмеживши контакт із зовнішнім світом торгівлею з Китаєм і Голландією через порт міста Hагасакі. Були заборонені всі іноземні книги. До кінця XVII століття християнство в Японії офіційно було ліквідовано.

Відео YouTube


У 1720 році була знята заборона на іноземну літературу, і деякі нові філософські навчання прийшли в Японію з Китаю і Європи (Німеччина). Зовнішні торговельні відносини залишалися незначними до Реставрації Мейдзі в 1868 році. До шістдесятих років XIX сторіччя закони, що забороняють приймати християнство, ще були в силі. Їх офіційно скасували лише 1873 р.

Християнство в Китаї

Існує кілька свідчень про те, що проповідь Євангелія на терені Китаю започаткував св. ап. Фома. Про це згадується в службі апостолу Фомі з халдейської Мінеї Малабарської Церкви, в історії життя і подвигів апостола Фоми, складеному на основі творів Оріґена та Євсевія, в переказах, що зберігаються серед християн Індії. У ранньохристиянській «Книзі соборних постанов» у розділі 19 говориться про єпископські кафедри в межах Китаю.

Несторіянська Церква, особливо зміцніла у VIII-IX ст., направляє своїх місіонерів до Китаю. У 635 році група місіонерів прибула з Персії в Чан'ань, в той час - столицю Китаю. У китайській мові їх вчення отримало назву «Цзінцзяо», що можна перекласти як «сяюча релігія». У 638 році імператор Тайцзун вперше в історії Китаю видав указ, який дозволяв діяльність цієї релігії, названої «сприятливою для речей і людей». У кожному з 400 округів Китаю з’явилися несторіянські монастирі. Але вже в 845 році імператор Уцзун видав указ про закриття цих монастирів, після чого несторіянська церква була витіснена поза межі Китаю. Там їй вдалося навернути на християнство уйгурів, кераїтів, найманів, що ввійшли згодом до складу держави Чингізхана.

Папа Інокентій IV направив 1245 р. монаха-францисканця Джованні де Плано Карпіні до великого хана монголів, Гуюка. 1246 він прибув до міста Каракорум (на території теперішньої Монголії). Гуюк прийняв місіонера, але відмовився прийняти християнство і зажадав, щоб Папа визнав його зверхність. У Каракорумі Плано Карпіні зустрів уйгурів-несторіян, які мали там свою церкву. Свої враження від подорожі монах описав у книзі «Історія монголів, яких ми називаємо татарами».


1287 р. папа Миколай IV направив у столицю ханського Китаю, Ханбалик (нині Пекін) францисканця Джованні з Монтекорвіно. Він прибув до Китаю через Індію 1294 р. За 12 років перебування в Китаї о. Джованні навернув на християнську віру понад 6 тис. чоловік, збудував у Ханбалику три храми, переклав уйгурською мовою Новий Завіт, Псалтир, церковні гімни, навчив місцевих дітей латинської мови та церковного співу. Папа Климент V надав Джованні титул Патріярха Сходу й направив йому на допомогу шістьох францисканців, висвячених у єпископи (дісталося до Китаю троє). Засновуються три єпархії.

Але падіння монгольської династії й прихід до влади в Китаї династії Мін (1368-1644) поклав край християнській місії. Хоча число католиків на той час досягало 30 тис. чол., вони були переважно некитайського походження. Тому антимонгольські настрої, що вилилися у вигнання монголів, знищили цю спільноту.

1552 р. єзуїт Франциск Ксаверій вирушив до Китаю з Малакки. Він дістався до острова Шанчуаньдао навпроти Кантону, але так і не знайшов охочих супроводити його в дальшій небезпечній подорожі. Там, захворівши, Ксаверій і помер.

1557 р. португальці досягли домовлености про передачу їм Макао (нині Аоминь) за умови виплати данини Китаєві й підпорядкування місцевих китайців імперським законам. 1563 р. там з’являються єзуїти. 1575 р. в Макао засновується католицька єпархія. Однак перешкодою в місіонерській праці священиків було намагання європеїзувати китайців, навчивши їх португальської мови та стилю життя.

Ситуацію змінило прибуття до Макао 1578 р. Алессандро Валіньяно, який взяв за приклад колег, які працювали в Японії і Індії в акомодації до місцевої культури. Макао на два століття стає базою для християнської місії в Китаї. Орден єзуїтів надіслав в Макао священиків Мікеле Руджері (1579) і Маттео Річчі (1582). Вони вивчили китайську мову, місцеві звичаї, вбралися в одяг буддійських монахів. Єзуїти захопили китайське суспільство участю в наукових дискусіях, демонстрацією європейських винаходів. Вони з пошаною ставилися до культу предків, говорили й одягалися по-китайському, прийняли китайські імена, дотримувалися китайських традицій у побуті.


1600 р. Маттео Річчі вирушив у Пекін і 1601 р. Маттео Річчі мав аудієнцію в імператора, якому подарував настінний і кишеньковий годинники. На замовлення імператора Ваньлі Річчі уклав мапу Китаю. Імператор дозволив Річчі проповідувати християнство серед учених і вельмож. На час смерті (1610) Річчі навернув 2500 чол. Серед 18 єзуїтів, які служили в Китаї, 9 були китайцями. До єзуїтів долучаються францисканець, домініканці, августинці. Папа Павло V 1615 р. дозволив використовувати в богослужіннях китайську мову замість латини.

1644 династія Мін була скинута північними кочовиками. Навзамін прийшла манчжурська династія Цин (1644-1911). Частина місіонерів спробувала пристосуватися до нових умов. Керівник єзуїтської місії Адам Шалль де Белль (1592-1666), математик і астроном, був призначений придворним астрономом і одержав титул мандарина І класу. Він взяв участь у модифікації китайського календаря, названого на честь імператора Чжу Юцзяня. Його призначили директором Імператорської обсерваторії та Трибуналу математики. Це дозволило єзуїтам проповідувати й будувати храми.


Єзуїти модернізували пекінську обсерваторію й керували її працею. Єзуїти брали участь у встановленні кордону між Китаєм і Росією 1692 р. Після того, як 1692 р. єзуїти вилікували китайського імператора, вони одержали право вільно проповідувати християнство в Китаї. Число християн зростало: 1650 р. – 150 тис., 1664 р. – 250 тис., 1700 р. – 300 тис.

Спершу всі китайські громади належали до єпархії Макао. Але 1659 р. папа створив три вікаріяти, а 1685 р. висвятив першого єпископа-китайця.

З кінця XVI до початку XVIII ст. тривала суперечка про обряди. Єзуїти обстоювали світський характер шанування Конфуція і предків і можливість узгодити їх із християнською вірою, а домініканці доводили, що ці ритуали мають ідолопоклонницький характер. 1704 р. Апостольський престіл заборонив християнам практикувати конфуціянські обряди. У відповідь на це імператор Кансі наказав виганяти з Китаю всіх проповідників, конфіскувати їхнє майно й руйнувати храми. 1736 р. було видано декрет про смертну кару за проповідь і сповідання християнства. Почалися масові репресії. На початок ХІХ ст. лишалося не більше 250 тис. християн і кілька десятків священиків. Лише 1858 р. було проголошено свободу віровизнання. Але антипатія до християн зберігалася. Під час Боксерського повстання 1899-1901 рр. за два місяці було забито понад 30 тис. християн.

Корея

Корея, слідом за Філіппінами, є другою переважно християнською країною Східної Азії.


Поширення християнства в Кореї почалося порівняно недавно, наприкінці XVIII століття. У той період Корея перебувала в стані важкої моральної кризи. Ортодоксальне конфуціянство, що протягом довгого часу відігравало роль офіційної ідеології країни, багатьом здавалося занадто схоластичним, відірваним від реального життя і заблудлим у лабіринтах власних умоглядних побудов. Прагнення знайти якісь нові ідеї спонукали деяких представників конфуціянської інтеліґенції звертати увагу на християнські католицькі твори, що (у перекладі добре відомою всім освіченим корейцям старокитайською мовою) час від часу потрапляли в Корею з Китаю.

Наприкінці 1770-х рр. у Сеулі виник гурток молодих дворян-конфуціянців, які вивчали християнство за книгами, що перебували в їхньому розпорядженні. У 1784 р. один із членів цього гуртка, Чи Син Хун, зумів домогтися права відвідати Китай у складі корейської дипломатичної місії. Це було не так просто, адже в ті часи виїзд із Кореї за кордон був обмежений. Чи Син Хун зустрівся в Пекіні з іноземними місіонерами, прийняв хрещення і повернувся на батьківщину з численними католицькими творами.

Чи Син Хун і його однодумці почали активну місіонерську діяльність, і кількість прихильників нового віровчення серед корейських дворян стала швидко зростати. Стурбований проникненням далекого і дивного вчання, корейський уряд, що звичайно відрізнявся віротерпимістю, вирішив вжити рішучих заходів і під страхом смерти заборонив проповідь християнства. Головних причин було дві. По-перше, християн підозрювали в співробітництві з колоніяльними державами Європи – “західними варварами”. По-друге, конфуціян обурювало припинення християн відправляти обряди, пов’язані з культом предків, що з їхнього погляду було вкрай аморальним. Однак заборона не зупинила прихильників нової віри, і в 1791 р. у Кореї з’явилися перші мученики.


З цього моменту корейський уряд протягом майже сторіччя вів запеклу боротьбу з католиками, організувавши в 1785-1876 р. десять великомасштабних кампаній по викорінюванню «західної єреси». Безліч корейських християн загинуло на пласі й у в’язницях. Долю їх поділили й іноземці, головним чином – французькі і китайські католицькі священики, що нелеґально проникали в Корею з Китаю (в’їзд іноземців у країну був тоді категорично заборонений) і рідко поверталися назад живими. Проте католицька громада продовжувала існувати й зростати. До моменту леґалізації християнства в 1870-і рр. чисельність католиків у країні перевищувала 10.000 чоловік. До середини XIX століття з’явилися і перші корейці-священики, що були таємно відправлені громадою учитися в семінарію в Макао і, пройшовши там підготовку, нелеґально повернулися на батьківщину.

Вирішальну роль у проникненні протестантизму в країну відіграли західні місіонери, діяльність яких почалася в Кореї в 1880-і рр., незабаром після «відкриття країни» у 1876 р. Вирішальна роль у масовому поширенні протестантизму належить американцям, першим з яких був пресвітеріянин Горацій Аллен, що прибув у Корею в 1884 р. Активна діяльність місіонерів призвела до того, що до початку ХХ століття в країні сформувалася помітна протестантська громада. У самому кінці минулого століття з’явилися в Кореї і православні місіонери, але успіхи їх були дуже скромними.

Хоча на початку ХХ ст. християни і складали порівняно невелику частину всього населення країни (1,5% у 1911 р.), їм належить особлива роль у численних перетвореннях, що тоді відбувалися в Кореї. Місіонери відкрили в Кореї перші західні лікарні і школи, сприяли поширенню сучасних наукових і технічних знань. Християнами (в основному протестантами) була дуже помітна частина перших корейських «західників», активною була участь протестантів і в національно-визвольному русі.

Протестантство і католицизм у сучасній корейській статистиці розглядаються як різні релігії. Викликано це, почасти, і лінгвістичними причинами: протестанти іменують своє віровчення «кидокке» («Навчання Христа»), у той час як католики іменують себе послідовниками «чхончжуге» («Навчання Небесного владики»).

Після захоплення Кореї Японією 1910 р., в двадцяті і тридцяті роки ХХ ст. з християнством у Кореї відбулася важлива метаморфоза: воно стало сприйматися як національна релігія. У Кореї місіонери піддавалися переслідуванням і сприймалися народом як супротивники японських колонізаторів. Практично вся нова корейська інтеліґенція, включаючи і більшість лідерів антиколоніяльного руху, складалася з людей, що одержали вишкіл у християнських навчальних закладах. Церкви були в колоніяльний період тим місцем, де продовжувала звучати корейська мова, їхні видання виходили розмовною мовою, набиралися національним шрифтом.

З 1945 р. християнство дістало напівофіційний статус. Корейська конституція передбачає відокремлення держави від Церкви, але за умов величезного впливу протестантскої Америки і явних християнських симпатій корейських верхів християнство, особливо протестантизм, опинилося в досить сприятливих умовах. Після війни кількість християн у Кореї стала швидко зростати.

За відомостями Національного управління статистики, 1999 р. релігійний склад південнокорейського населення в цілому був таким: невіруючі  46,4 %; буддисти 26,0 %; протестанти 18,4 %; католики 6,9 %; конфуціянці 0,6 %; вон-буддисти 0,2 %; інші 0,7 %. Частка християн серед корейської економічної і політичної еліти дуже велика і продовжує рости. На початок 2003 р. загальна частка католиків визначається апостольським престолом у 7,5 %, а серед делеґатів південнокорейського парламенту є понад 65 % католиків.

У той же час на комуністичній Півночі, колись найбільш прихильній до християнства, Церкви зазнають переслідувань. З кінця 1950-х рр. диктатор Кір Ір Сен, вихідець із родини протестантських активістів, фактично заборонив діяльність християнських громад. Лише з кінця 1980-х рр. було відкрито кілька храмів, жорстко контрольованих спецслужбами. На 2002 р. у КНДР було два католицькі храми, 1 санктуарій і 800 вірних. 2006 р. Чим Чен Ір дозволив збудувати в Пхеньяні Троїцький собор РПЦ. Вважається, що там на 2011 р. було 50-60 православних.

 

Comments