43. Православна місія в Азії та Північній Америці

Навернення народів Сибіру

Несторіянські місіонери за часів патріярха Тимофія Великого (778-820 рр.) досягали Східного Сибіру. Серед понад 100 єпископів, що входили до юрисдикції несторіянського патріярха, були й сибірські. В ХІ ст. до Несторіянської Церкви приєдналося монгольське плем’я караїтів, що кочувало на південь від Байкалу.

У XVI ст. Московське царство починає експансію на схід. 1552 р. було завойоване Казанське ханство, а 1556 р. – Астраханське ханство. Росія завойовує Башкирію, Кабарду. Кордони Московського царства досягли Терека і Яїка.


Отаман однієї з численних козацьких зграй (понад 500 чол.), що бешкетували на Волзі і грабували російських купців, перських послів, царські човни, Єрмак Тимофійович, родом чи то з берегів Ками, чи з Дону, очолює перший російський напад на Сибір. 1 вересня 1581 р. дружина козаків під проводом Єрмака виступила в похід за Кам’яний Пояс (Урал). Ініціятива цього походу належала самому Єрмаку. Двічі козаки розбили сибірських татар. Татарський хан Кучум вислав проти козаків велике військо, але і воно було розбите Єрмаком на березі Тоболу. Нарешті, на Іртиші козаки завдали остаточної поразки татарам. Кучум залишив залогу, щоб захистити головне місто його ханства, Сибір, і втік на південь. 26 жовтня 1582 р. Єрмак вступив у покинутий татарами Сибір.

Літо 1583 р. Єрмак ужив на скорення татарських містечок і улусів по ріці Іртиші й Обі, зустрічаючи скрізь завзятий опір, і взяв остяцьке місто Назим. Після взяття м. Сибіру Єрмак відправив посла до царя. Іоан IV прийняв посла дуже ласкаво, багато обдарував козаків і відправив їм на підкріплення князя Семена Болховського з 300 вояків. Царські воєводи прибули до Єрмака восени 1583 р., але їхній загін не міг надати істотної допомоги істотно поріділому козацькому війську. Отамани гинули один за одним.

6 серпня 1584 р. загинув і Єрмак Тимофійович. Він ішов з невеликим загоном у 50 чоловік по Іртишу; Кучум уночі напав на козаків, що спали, і винищив весь загін. Єрмак, за переказом, кинувся в річку і потонув, не допливши до свого човна. Козаків залишалося так мало, що вони повинні були відступити назад у Московську землю. Після дворічного володіння козаки відступили Сибір Кучуму, щоб через рік повернутися туди з новим загоном царських військ.


Завдяки походові Єрмака до Росії було приєднано Західний Сибір. Тут були побудовані міста Тюмень (1586 р.) і Тобольськ (1587 р.). 1620 р. було утворено Тобольську єпархію, котра мала величезне значення для поширення православної віри в Сибіру. Наприкінці XVI ст. російські землепроходці вийшли на береги Тихого океану. 1648 р. сибірський козак Семен Дежньов відкрив крайній далекосхідній мис і Беринґову протоку, значно пізніше обстежену Беринґом і названу на його честь.

Російські козаки ставилися до сибірських народів як до ворогів і не намагалися просвітити їх євангельською наукою. Ще 1694 р. цар Петро І рішуче забороняє якутським воєводам хрестити інородців, «щоб Сибірська Ленська земля поширювалася, а не порожніла». Для нього коштовні хутра, що як обов’язковий податок ясак поставляло корінне (нехрещене) населення, були вищі за християнську місію. І коли згодом Петро І дозволяє заснувати в Тобольську школу для підготовки священиків для хрещення сибірських інородців, він це робить тому, що тепер бачить у християнізації спосіб «розширення [території імперії] до самої держави китайської».

Українські місіонери


Перший апостол Сибіру Філофей Лещинський (1650-1727) народився в Україні, одержав добру освіту в Києво-Могилянській колеґії, завдяки своїм здібностям швидко досягнув посади економа Києво-Печерської лаври. У 1702 році Філофей був висвячений у сан митрополита Тобольского і Сибірського. Прибувши в Тобольськ, церковну столицю Сибіру, митрополит виявив острівці православ’я серед панівного серед тубільних народів поганства й масово поширюваного мусульманства. Мусульманські проповідники добиралися навіть до Полярного кола, навертаючи в іслам корінних жителів. Багато ж православних росіян (включаючи деяких воєвод) роками не відвідувало церкви, користувалися послугами місцевих шаманів.

Відразу після прибуття Філофей просить у Петра І дозвіл створювати державним коштом церковні школи, у яких могли б учитися і діти корінних народностей Півночі. Уперше в Сибіру така школа незабаром була створена в Тобольську. Зусиллями митрополита організується експедиція в Монголію для навернення на християнство тамтешніх народів, скликається всесибірський церковний собор у Єнісейську, де обговорюється питання хрещення. Місія архимандрита Мартіяна вирушає в Якутію і на Колиму для хрещення тамтешніх жителів. Сам Філофей намагається схилити народи ханти і мансі. Нерозуміння і навіть опір обумовили невдачу перших років проповіді. Ці обставини і важка хвороба змусили Філофея залишити архиєрейську кафедру і піти в Тюменський монастир.

У 1711 році в Сибір прибуває новий начальник – губернатор князь Гагарін. що одержав від Петра І інструкцію підтримувати місіонерство. Забезпечений грошима і людьми (перекладачами, веслярами, козаками для супроводу), Філофей спершу як простий місіонер, а потім, повернувшись на митрополичу кафедру, як правлячий архиєрей з 1712 по 1726 роки (востаннє віком у 76 років!) об’їздив увесь Західний Сибір, побував і в Східному Сибіру, навернувши на християнство 40 тисяч корінних жителів.

У 1713 році, зустрівши сильний опір, Філофей невтомно проповідував три дні, і під кінець запропонував утопити його, якщо під час хрещення з ким-небудь відбудеться щось погане. У тому ж році місіонерів обстріляли з луків – одному священику пробили голову, іншому – плече, ченцю, що здійняв до неба руки, стріла прострелила долоню. У Філофея стріляли з пищалі, але куля, пробивши рясу, не торкнулася тіла. Після цього в бурі, що розігралася на Обі, місіонери ледве не потонули. Відзначали чудеса зцілення, здійснені Філофеєм – вилікувалися після хрещення важко хвора жінка з хантів і кульгавий хлопчик.

Основним супротивником Філофея в його місійній праці виявилася місцева російська адміністрація. З нехрещених воєводам легше було стягати хутровий податок і вимагати хабаря. Крім того, на будівництво церков і утримання духівництва гроші й хліб ішли зі скарбниці, а воєводи вкрай неохоче виділяли кошти на заходи, що не давали прибутку. Влада подекуди скористалися хрещенням для обкладання місцевих жителів ще й подушним податком, який платили росіяни, а багатьох новохрещених попросту взяли в рабство. Філофей аж до смерти в 1727 році боровся зі сваволею світського начальства, успішно захищаючи своїх духовних дітей, будував їм церкви власним коштом, особисто стежив за навчанням новохрещених православним звичаям.


Протягом 1712-1715 рр. православну місію в Сибіру очолював Іоан Максимович (1651-1715) - колишній чернігівський архиєпископ, засновник Чернігівської колеґії, плідний письменник. Він походив із Ніжина, протягом 1668-1675 рр. навчався в Києво-Могилянській колеґії, потім викладав у ній латину. Монаший постриг прийняв 1675 р. в Києво-Печерській лаврі й був призначений там проповідником. До Чернігова потрапив 1695 р. на клопотання тамтешнього архиєрея Феодосія. Після його смерти 1697 р. висвячений у Москві на архиєпископа Чернігівського. 1700 р. засновує колеґію, опікується друкарнею. Через конфлікт із князем Олександром Меншиковим був 1711 р. викликаний у Москву й зведений у сан митрополита Тобольського. 1712 р. він прибув у Тобольськ. Місіонери направляються до остяків, вогуличів, інших тубільних народів. Вдалося навернути на християнство мусульманського вождя й 300 його одноплеменників. 1714 р. направляється духовна місія до Пекіну для опіки над албазинськими козаками, нащадками полонених російських козаків. До навчання в Тобольській слов’яно-латинській школі залучаються діти не лише російських переселенців, але й тубільців. Споруджуються нові храми, архиєрейський дім у Тобольську.


Інокентій Кульчицький (1681-1731) був першим єпископом Східного Сибіру. Він народився на Чернігівщині, 1706 р. закінчив Києво-Могилянську академію й став ченцем Києво-Печерської лаври. 1714-1718 рр. працював у Московській академії, а 1718-1721 рр. служив в Олександро-Невській лаврі в Санкт-Петербурзі. 1722 р. він був висвячений на єпископа і призначений керівником православної духовної місії в Китаї. Але потрапити до цієї країни він не зміг і три роки провів у Селенгінську (нині селище в Бурятії). Він вивчив бурятську мову, проповідував і навертав бурятів на православ’я.Коли 1727 р. було утворено Іркутську єпархію, він став її архиєреєм. Він боровся з розпустою, пияцтвом і бійками, забороняв ховати на цвинтарях померлих від алкогольного отруєння, вважаючи їх самогубцями. Єпископ провадив діялог із буддистами, запросив для викладання буддизму ламу Лапсана, який потім прийняв православ’я. 1805 р. був канонізований.

Православна Аляска

В ході просування російських пошукачів нових земель на схід було відкрито Алеутські острови. 1793 р. в Росії було утворено Аляскинську духовну місію, очолювану старцем Назарієм. Синод доручив о. Назарієві знайти собі помічників у монашій спільноті Валаамського монастиря. Було відібрано 10 чоловік. 1794 р. на острів Кадьяк висадилася група православних священнослужителів. Того ж року на острові було збудовано й освячено перший православний храм Воскресіння Христового.


Діяльність першої духовної місії, незважаючи на несприятливі зовнішні умови, була успішною: до 1796 р. хрещення прийняли 6.740 чоловік, було повінчано 1.573 пари, засновувалися постійні школи, призначені давати елементарні знання з мови, історії, сільського господарства (насамперед, нового для місцевих жителів землеробства), арифметики і, звичайно, релігії. 1799 р. в Іркутську архимандрит Йоасаф (Болотов) був поставлений у єпископа Кадьякського.

Доля окремих членів духовної місії виявилася трагичною. У 1796 р. індіянці племени танайна (кенайці) убили в районі селища Квинги ієромонаха Ювеналія, що схиляв їх до хрещення і відмови від багатоженства. У 1799 р. під час викликаної штормом катастрофи корабля «Фенікс» загинули ієромонах Макарій, ієродиякон Стефан і щойно рукоположений у єпископа Кадьякського Йоасаф. До 1800 р. на Кадьяку залишилося тільки четверо ченців, двоє з них – о. Афанасій і о. Нектарій – були хронічно хворі і через деякий час повернулися в Росію. У 1823 р. помер чернець Йоасаф.

Останнім місіонером, що залишився на Кадьяку, був о. Герман. Він став фактичним керівником Аляскинської духовної місії. Прп. Герман Аляскинський народився в Серпухові під Москвою в купецькій родині бл. 1758 р. З шістнадцяти років він пішов у монастир – спершу перебував у Тройце-Сергієвій пустині під Петербурґом (5-6 років), а потім у Валаамському монастирі (15 років). Звідти його й було покликано на місійне служіння.

Останні роки свого життя він провів на острові Єловий, де побудував невелику каплицю й організував сирітський притулок. Острів о. Герман назвав «Новим Валаамом». Його хотіли висвятити на ієромонаха з перспективою наступного призначення до Пекіну в архимандричому сані, але преподобний відмовився. До смерти він був простим монахом, прийнявши подвиг старчества. Тих, хто звертався до преподобного, вражали ясність думки, чіткість і глибина суджень.

О. Герман у міру сил допомагав місцевим жителям, захищав їхні інтереси перед підприємцями, колоністами й самим главою Російсько-Американської компанії, що був вищим представником цивільної влади в Америці. Він допомагав місцевим жителям – алеутам - під час епідемій. Коли на кораблі було занесено на о. Кадьяк морову хворобу, померлих від неї було стільки, що нікому було ховати тіла спочилих. Протягом місяця прп. Герман відвідував хворих, допомагав їм, вчив, як належить готуватися до смерти. Одного разу за молитвою святого зупинилася повінь, іншого – лісова пожежа.

До о. Германа приходили за порадами, ще при житті шануючи його як святого. Біля своєї келії в каплиці преподобний збирав алеутів на молитву в неділі та свята. Учень читав молитви, сам старець – Апостол і Євангелія, повчаючи при цьому тубільців. Він навернув на православ’я навіть одного морського капітана, лютеранина. Не раз він виявляв прозірливість, передбачаючи майбутнє його знайомих. Він провістив час і місце своєї смерти.

Старець Герман понад сорок років успішно продовжував місійну діяльність в Америці. Перед смертю він втратив зір, але зберігав ясний розум і чудову пам’ять. Помер преподобний на 81-му році життя, 13 грудня 1837 р. Над його могилою згодом спорудили храм в ім’я прпп. Сергія і Германа Валаамських. Почали записувати розповіді про чуда, вчинені за молитвою  святого. У 60-і рр. ХІХ ст. шанування Германа як святого вже було поширеним на Кадьяку. 1952 р. було складено житіє та акафіст святому, а 1969 р. відкрито його мощі. 9 серпня 1970 року він був причислений до лику святих, ставши першим американським святим у православному календарі. Пам’ять його шанується 27 липня.


У 1840 році була заснована єпархія Камчатська, Курильська й Алеутська, на яку був висвячений апостол Америки преосвященний Інокентій (Веніяминов) (†1879). Але продаж Аляски російським царем 1867 р. і встановлення тут американської адміністрації суттєво обмежили можливості православної місії. З іншого боку, Російська Православна Церква завдяки цьому розширила свою діяльність на територію США.

Наприкінці XIX – на поч. ХХ ст. Православну Церкву в Америці очолював архиєпископ Тихон, згодом Святіший Патріярх Московський і всієї Росії (†1925). При ньому в Нью-Йорку був побудований храм в ім’я Святителя Миколая, освячений у 1905 році.

Російська духовна місія в Китаї

Росіянами 1665 р. була побудована на Далекому Сході прикордонна фортеця Албазин. Албазин був узятий китайськими військами в 1685 р. Козаки, що складали залогу фортеці, разом із священиком Максимом Леонтьєвим були взяті в полон і направлені в Пекін. Їм було передано колишній буддистський молитовний дім, обладнаний під православну церкву святої Софії  1712 р. цар Петро І засновує Російську духовну місію в Пекіні. Її очолив священик Максим Леонтьєв.


Албазинські козаки та інші росіяни, що оселялися в Китаї, головно в Манчжурії, становили ядро православної спільноти. Однак вона привертала увагу й окремих китайців, діючи як місійний центр. Богослужбові книги перекладаються китайською мовою. На початок ХХ ст. в Китаї нараховувалося вже 10 тис. православних, які мали понад 100 храмів. 1900 р. під час повстання іхетуанів у Пекіні 222 православні гинуть мученицькою смертю.

Істотно зросло число православних у Китаї у зв’язку з масовою еміґрацією з Росії після більшовицького перевороту. В Харбіні було 23 православні храми, в Шанхаї – 12. Російська духовна місія була ліквідована після приходу до влади в Китаї комуністів 1954 р. А з початком «культурної революції» (19661976 рр.) всі храми були закриті.

Миколай Касаткін і феномен Японської Православної Церкви.

Православну проповідь у Японії започаткував ієромонах (згодом архиєпископ) Миколай (Касаткін), що приїхав у Японію в 1861 році як настоятель церкви при російському консульстві в Хакодаті. Він був спочатку захищений дипломатичним імунитетом. О.Миколай вивчає японську мову і культуру, знайомиться з буддистською традицією. Він виявляє повагу в ставленні до релігійного життя японців, не дозволяє собі зверхньо відгукуватися про буддизм і буддійських жерців. У нього з’являється чимало друзів серед японців. 1864 р. він навернув першого японця – жерця Савабе, котрий навчав сина російського консула фехтуванню й слухав розповідей Миколая про віру.


На клопотання Миколая 6 квітня 1870 року російський Синод відкрив у Японії місію в складі начальника, трьох ієромонахів і паламаря. Ієромонах Миколай був призначений начальником місії зі зведенням його в сан архимандрита. Були відпущені також кошти на діяльність місії.

Перші хрещення були таємними, але 1873 р. було скасовано указ про заборону християнства в Японії.

У 1875 році японця Павла Савабе було рукоположено у священний сан. А через три роки серед японців було вже 6 православних священиків, 27 катехитів і 50 помічників катехитів. 30 березня 1880 року о. Миколай був зведений у сан єпископа.

У 1879 році при місії в Токіо були 4 навчальні заклади: катехитичне училище, семінарія, жіноче училище й дяківська школа. Курс навчання в семінарії був шестирічним. У програму, крім історії Нового Завіту й інших богословських предметів, входили російська і китайська мови, ряд загальноосвітніх предметів: алгебра, геометрія, географія, китайсько-японське письмо, історія, психологія, історія філософії. До кінця життя святителя Миколая семінарія дістала права середнього навчального закладу Японії.

Майже щодня єпископ об’їжджав ту чи іншу частину своєї єпархії, перевіряючи стан справ на місці, церковні порядки, моральний стан парафій, говорив повчання. Прийом преосвященного Миколая починався богослужінням, яке звичайно служив місцевий священик, а потім сам святитель у єпитрахилі й омофорі говорив слово. Очевидці розповідають, що, повчаючи, він весь горів і запалював серця слухачів. Говорив він дуже просто і зрозуміло для найпростішої людини – про початкові слова молитви Господньої, про радість від того, що в нас є Небесний Отець, про молитву за ще непросвічених християнством братів. Щорічно до Православної Церкви в Японії приєднувалося до тисячі чоловік.

З 1884 по 1891 роки здійснюється будівництво собору в Токіо. На освяченні собору були присутні 19 японських священиків і понад чотири тисячі християн. Протягом тридцяти років тривав переклад на японську мову Святого Письма і богослужбових книг.


Часом суворих іспитів для Православної Церкви в Японії стала російсько-японська війна. Православних японців називали зрадниками; вимагали смерти преосвященного Миколая. Владика, ризикуючи життям, залишився зі своєю паствою. Під час війни він був єдиним росіянином у Японії. Він допомагав полоненим, дбав про здійснення богослужінь у таборах, влаштовував збір коштів на користь поранених, постачав їх книгами, іконами, хрестиками, сам неодноразово приходив до полонених зі словами розради. На братських могилах померлих споруджувалися пам’ятники і храми.

Блаженне упокоєння архиєпископа Миколая сталося 16 лютого 1912 року, а в 1970 році він був причислений Російською Православною Церквою до лику святих з найменуванням «рівноапостольний».

Comments