44. Просвітительство

Масонство

Новітнє масонство вважає за свою рубіжну дату день Різдва Іоана Хрестителя (24 червня) 1717 р., коли в таверні «Гуска й рожен» в Йорку (Англія) чотири лондонські ложі масонів об’єдналися в першу в світі Велику ложу, названу «Великий Схід Англії». Вони обрали великого маґістра та великого наглядача і вирішили зібрати та впорядкувати закони і приписи масонства. Ложа оголосила себе материнською для всіх масонських майстерень світу. 1723 р. священик пресвітеріянської церкви Джеймс Андерсон надрукував «Книгу статутів», яка вимагала від масона бути «мирним підданцем цивільної влади» й не стати «безглуздим атеїстом», «позбавленим моралі нечестивцем». Проголошується мета «облагороджувати і об’єднувати людей на засадах взаємодопомоги, братства, любови та рівности».

Вже на цей час існували окремі необ’єднані ложі. Самі масони виводять початки своєї організації з історії спорудження храму царя Соломона (3 Царств 5:16-7:51; 2 Параліпоменон 2-6) та організації його будівничих. «Соломон відлічив 70.000 носіїв і 80.000 каменярів у горах, та 3.600 наглядачів над ними. Цар Соломон послав до тирського царя Хірама сказати: «Зроби мені, як ти робив для мого батька Давида, посилаючи для нього кедри на будову дому для житла» (2 Параліп. 2:1-2). Серед ступенів «йоркського ритуалу» знаходимо титули «Співродич Ізраїля», «Великий жрець юдеїв», «Цар Хірам з Тиру». Однією зі співдружніх з масонами організацій в Америці є «Ливанські кедри» (ливанський цар Хірам з Тиру постачав Соломонові кедри та кипариси для будівництва храму).

Назви ступенів нагадують і часи перебування юдеїв у вавилонському полоні, зокрема царя Кира, прихильного до юдеїв, за якого Зоровавел відбудував Єрусалимський храм (2 Параліпоменон 36; Книга Езри). Деякі з 33 ступенів «шотландського ритуалу» мають назви «Лицар Сходу» – 15-ий, «Принц Єрусалимський» – 16-ий.

А самого Каїна «вільні муляри» вважають сином Люцифера. У цій легенді ховається вся історія масонства і весь таємний зміст союзу, заснованого для боротьби з Богом, за відновлення «прав» занепалого, проклятого і вигнаного Творцем, заколотного архангела.

Своїми попередниками масони визнають лицарський орден Тамплієрів, останній великий маґістер якого де Моле був спалений 1314 р. Вищий ступінь Йоркського ритуалу називається «Лицарі ордену Тамплієрів», споріднена масонам організація в Америці – «Юнаки ордену де Моле».

Ритуали прийняття до організації та деякі символи наголошують на зв’язках із середньовічними цехами будівельників, «вільних мулярів». Члени цих цехів селилися неподалік від місця будівництва й зберігали свій реманент у спеціяльних приміщеннях – ложах. Середньовічні цехи мулярів мали свій суд, особливий статут, благодійну касу, підтримували зв’язки між окремими цехами. У грамоті, складеній у Лондоні 1376 р., знаходимо термін «freemason» (вільний каменяр). Наприкінці середніх віків до цеху мулярів почали вступати інтелектуали, що не мали відношення до будівництва, але виявили намір морально й духовно удосконалити себе й оточення.


Безпосередніми попередниками леґалізованих масонів були розенкрейцери, містики, що шукали елексир молодости, аби за його допомогою поліпшити духовність людини.

Духовні корені масонства знаходимо в стародавніх ґностичних сектах, у стародавній єгипетській містиці, зороастризмі, юдейській Каббалі, індуїзмі. Джерелами масонства сучасні закордонні дослідники називають юдейські, ґностичні і маніхейські секти, що з’явилися майже одночасно з поширенням християнства. Середньовічні алхіміки, астрологи й маґи були безпосередньо чи посередньо пов’язані з ґнозою – нібито вищим релігійним знанням, еклектичною системою, що склалася з езотеричних елементів різних релігійних систем.

У Європі і на Середньому Сході появі масонства передували такі таємні організації: «Сіонська Громада», «Лицарі Храму», тамплієри, катари, альбіґойці, ассасіни, ісмаеліти, друзи, каббалісти, розенкрейцери, віґи, франкмасони, ілюмінати; у Китаї – Тріяда, «Білий Лотос», тайпіни, іхетуані; в Америці – «Клуб шкіряного фартуха», Видавниче і Філософське товариства, «Клуб Зеленого Дракона»; у Росії – «Союз порятунку», «Союз благоденства», Північне і Південне товариства декабристів, «Орфей», «Гармонія», «Уранія», «Єлизавета і чесноти», «Сфінкс, що помирає», «Астрея», «З’єднані друзі», «Нептун», «Три чесноти», «Обраний Михаїл», «Володимир до порядку», «Нептун», «Три зірки», «Три глобуси», «Полярна зоря» й ін.

Найбільш наближені до масонства маніхейство, богомильство, катари й альбіґойці. Наступність масонства від маніхейства помітна й у символіці таємних ритуалів. Так, при присвяті в 3-й ступінь сучасного масонства адепти виголошують: «Ми діти Хірама, сина вдови». Але, напевно, навіть не всі масони знають, що «сином удови» звався стародавній єресіярх – Мані, а його учнів часом називали «синами вдови».

Масонство розробило докладну систему символів:

«Боже око», а під ним півень і бджолиний вулик. Півень (фенікс духовного відродження) – це чуйність, вулик – запопадлива праця.

Дві колони, що означають мудрість і силу.

Храм Соломона, з якого зі сходу виходить майстер у фартуху перед зібраний ланцюг братів.

Біблія – як вислів певного морального світопорядку, але не як авторитет.

Циркуль – світло довкола нас, символ братерства.


Трикутник – світло в нас, право й обов’язок.

Три запалені свічки грецького самопізнання: пізнай сам себе, пануй над собою, ушляхетнюй сам себе.

П’ятикутна зірка.

Компас.

Особливо шануються цифри 3, 5, 7, 9, кольори – золотий, білий, блакитний. Мулярське приладдя (циркуль, кутомір, молоток, кельма, міра тощо) означає працю «братів» над самовдосконаленням. Популярний символ світла, знак алхіміків – Уроборос (змія, яка поглинає свій хвіст).

До масонської організації приймаються такі особи, які вже мають певну вагу серед громадськости і вплив на неї. Вступ до лож, теоретично можливий для кожного, практично відкритий лише для бажаних і апробованих згори. Здійснюється ідея панування над масою «обраних», «просвічених», що поєднується з проголошенням загальної рівности. В одній з інструкцій XVIII cт. про прийняття до французьких лож писалося: кандидати «повинні належати до вільного стану, бути господарями своєї особи. Коли хтось із хатньої прислуги й може бути прийнятий, то тільки як «брат-слуга», щоб обслуговував «храм»... Не можна допускати нікого, хто займав би низьке й підле становище. Рідко можна приймати ремісників, навіть у званні майстра... Ніколи не можна приймати робітників, хоча б вони й досягли звання підмайстра». Вольтер писав до Д’Аламбера: «Ніколи нікому не спадало на гадку просвічувати шевців і служниць. Розум запанує, але в людях шляхетних. Шельми створені не для нього». Іншим разом він зауважив: «Народ завжди не має смаку й грубий; це бугаї, яким потрібні ярмо, погонич та харчі».

Масонство розпадається на ряд напрямків: Стародавній шотландський звичайний обряд, Італійський символічний обряд, обряд Священної Королівської арки. Кількість ступенів втаємничення коливалася від 3 до 99. Адепт кожного ступеня володіє лише призначеною для нього інформацією та має конкретні права й обов’язки.

Масонська організація суворо ієрархічна. В ній виділяються ступені просвітлення, ложі поділяються на нижчі та вищі, обрані – капітули. Керівне місце посідає Вища рада масонства. Такий устрій робить дії добре скоординованими, запланованими. Розроблено досконалу систему конспірації, зміцнювану тим, що до лож входять особи, чиїм службовим обов’язком є боротися проти таємних товариств. Основу масонського ритуалу становить клятва беззастережної відданости ідеалові та збереження таємниці. Масони мають свій пароль, за яким впізнають один одного: особливі привітання, жести, потиски руки тощо.

Нових членів масони залучають поступово. Спочатку в них викликають цікавість, потім пробуджують симпатію до великого всесвітнього союзу «братів», говорячи про його найвищі й чисті цілі. Нарешті, з них виховують «героїв»-революціонерів, готових на мучеництво заради стражденних братів. Тоді масони починають вважати себе невтомними трудівниками «добра і світла», що відмовилися від особистого щастя заради «щастя людства». Члени перших ступенів посвяти проходять перевірку на надійність, і тільки довівши свою відданість допускаються до масонського «таємного знання». Після довгих спостережень масони відкривають «посвяченим» ім’я свого родоначальника – Люцифера, «безвинно обмовленого захисника вільної думки і волі», «щирого друга людства»,

Своєю метою масони декларують перетворення світу й життя в ньому на засадах просвітлення людей силою розуму, взаємної терпимости, миру, гуманности. Для широкого загалу масонство визначає такі цілі: охорона навколишнього середовища, поширення віротерпимости й релігійного плюралізму, знищення кордонів між державами, свобода, рівність, братерство, запровадження загального світового порядку. Християнство трактується зневажливо й витісняється деїзмом.

Близько 1730 р. масонство було занесене до Північної Америки. Першим великим маґістром Пенсильванії був Бенджамін Франклін. Під час перебування у Франції він залучив до організації Вольтера. Масонами стали Руссо, Дідро. 1737 р. в Гамбурзі засновано першу німецьку масонську ложу під назвою «Авесалом». 1738 р. її членом став пруський король Фридрих II. 1738 р. постали ложі в інших місцевостях Німеччини, які об’єдналися у «Велику німецьку ложу» під Гамбурзькою об’єдієнцією.

Папа римський 1738 р. буллою «In eminenti specula» анафемував леґалізовану організацію. Відтоді побачило світ 14 папських енциклік з закликами відлучити масонів від Церкви.

У 1871 р. таємне товариство масонів відкрито заявило про свій зв’язок з Паризькою Комуною.

Принято считать, что государственный флаг Кубы – всего лишь двоюродный брат главного американского символа. Но есть и другая версия его появления. Как известно, флаг был впервые поднят в городе Карденасе, в 1850 году, когда венесуэльский генерал и масон Нарсисо Лопес предпринял неудачную попытку освобождения острова от колонизаторов.

Но сама идея флага, по словам масонов, пришла генералу в 1848 году как озарение во сне. Друг Лопеса, художник и поэт Мигель Толон воплотил замысел генерала в художественную форму. Одно из первых названий этого флага – "Одинокая звезда". Три синие полосы, в версии масонов, символизируют три года масонского "ученичества". Общее число полос (пять) символизирует пять лет "товарищества". Общее число символов на флаге (семь) означает семь лет "мастерства". Особое значение имеют звезда и треугольник. В 1902 году Куба стала независимой, и флаг В 2009 р. на Кубе – примерно 28 500 масонов и более 300 лож в разных городах. Этнический состав лож так же пестр, как и население самого крупного антильского острова. Больше всего "вольных каменщиков" в Гаване. В столице Кубы более 9 тысяч человек считают себя масонами. Это не подпольное движение, масоны действуют открыто и свободно. Каждый человек по своей воле может признаться, что он – масон.

 

Просвітительство

Раціоналізм (від лат. rationalis – розумний) – філософський напрям, що будується на переконанні в безмежній силі людського розуму, його здатності пізнавати світ. Вияви раціоналізму ми бачимо вже в філософії культури Ренесансу (XV-XVI ст.). Розумові приписується виключне значення в розвитку людства; наука протиставляється релігії. Абсолютизується поняття освіти й технологічого проґресу. Утверджується оптимістичний погляд на людську природу. Всі вади суспільного розвитку пов’язуються з тим, що люди в минулому керувалися вірою, традиціями, авторитетом, а не чистим розумом. Стверджується, що людина за своєю природою добра, і зміни на краще настануть зі звільненням первісної доброти людської природи від пізніших нашарувань. Через розум людини виявляється її природа, тому піднесення вартости розуму обіцяє повернення до природи.

Просвітителі вважали, що християнське вчення не витримує критики чистого розуму. Саркастично висміюється все, що не вкладається в раціональне пояснення: догмат про триіпостасність Божества, первородний гріх, відкупительну місію Христа, вчення про рай і пекло, про майбутній Останній Суд, шанування святих, їхні реліквії, чудеса. Просвітителі громили організацію Церкви, розбещеність і жадібність духівництва, нетерпимість, релігійні війни, інквізицію.

Ідеї матеріялізму оформлюються в працях англійських філософів Френсіса Бекона (1561-1626 рр.) та Джона Локка (1632-1704 рр.), котрі прагнули всі явища світу підвести під закони механіки. За Локком душа новонародженої людини є «tabula rasa» («чистим аркушем», дослівно – «чистою дошкою»). Тільки протягом життя враження людини утворюють зміст духовного життя особистості. Джерело релігійних ідей – вплив інших осіб або ж власні переживання.


Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755 рр.) доводить відносну вартість релігії, стверджує, що християнство має в собі зародки фанатизму й релігійних воєн. У «Перських листах» (1721 р.) він висміював релігійні уявлення про чудеса, християнські догми. «Ніколи не було царства, в якому б відбувалося стільки чвар, як у Царстві Христа», – писав він. Причиною втрати стародавніми римлянами громадянського духу й любови до свободи Монтеск’є вважав поширення християнства. У своїй головній праці «Дух законів» він прагнув відкрити природні закони, що визначають структуру суспільства, висунувши концепцію їхньої географічної обумовлености. Монтеск’є розвиває теорію республіканського устрою з поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову, що стала теоретичною засадою Французької революції.


Франсуа-Марі Аруе, що діяв під псевдонімом Вольтер (1694-1778 рр.), став чільним ідеологом руху, названого Просвітительством. Його вплив визначав суспільну свідомість Франції, маґічно діяв на короля Прусії Фридриха II, на царицю Росії Катерину II. Вихований у єзуїтській колеґії, Вольтер сформувався під впливом англійського матеріялізму. Він жив у Лондоні три роки (1726-1729 рр.).

Вольтер визнавав існування Бога як законодавця природи, рушія всесвіту, основу єдности й доцільности світу. Але він порівнює світ з годинником, котрий уперше був Зеведений якимось годинникарем, і цим роль його обмежилася. Бога Вольтер називав «великим геометром». Необхідність визнання Бога він пов’язував головно з тим, що віра в Бога допомагає тримати народ у покорі. Він – автор вислову «Якби Бога не було, Його слід було б вигадати» (вірш «До автора книги про трьох ошуканців», 1769).

Вольтер затято боровся з Церквою, вигадавши для себе гасло «Роздушіть гадину!». У праці «Про загальний мир» він писав: «Цілком очевидно, що християнська релігія – це тенета, що ними шахраї обплутували дурнів протягом 18 сторіч, і кинджал, котрим фанатики вбивали своїх братів протягом понад 14 сторіч». Вольтер – автор десятків антиклерикальних творів. Він двічі ув’язнювався в Бастилії, довгі роки пробув на вигнанні. Аж до смерти йому було заборонено в’їзд до Парижу. Останні двадцять років Вольтер провів у садибі Ферне, розташованій на французько-швейцарському кордоні.


Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) народився в кальвіністській родині, 1728 р. перейшов на католицьку віру, а 1754 р. повернувся до кальвінізму. Він проголошував три засади: 1) досконалість людини; 2) соціяльну рівність людей; 3) вищість народу над володарями. Руссо боронив думку про право народу на повстання проти тиранів. В трактаті «Соціяльна угода» (1762 р.) він доводив антисоціяльний характер християнства, яке нібито привчає людину дбати лише про особисте спасіння для іншого світу, а за межами цього християнам «байдуже, чи справи йдуть на землі добре, чи погано».

Руссо у романі «Еміль» (1762 р.) розпочав запеклу боротьбу проти християнства. Він картав християнство за бездоказове й ірраціональне вчення, за зневагу до людської природи. Робиться висновок: «Справжні християни створені для того, щоб бути рабами». Автор пропаґує ідеї про заміну християнства деїзмом – вченням, що визнавало Бога за творця світу, але заперечувало Його втручання в усі події, що відбуваються в природі й суспільстві.

Монтеск’є, Руссо, Вольтер та інші французькі письменники видали «Енциклопедію або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780 рр.). Ініціятор видання, редактор і автор більшости статей – Дені Дідро (1713-1784 рр.), атеїст, який вважав релігію продуктом невігластва й страху людей, котрих обдурюють церковники. Дідро заперечував історичність Христа, висміював християнські догмати, вимагав скасування церковної опіки над школою. Він вважав освіту засобом ліквідації релігії.

«Енциклопедія» подавала в систематизованому вигляді цінні відомості з різних галузей людського знання. Але вся вона була перейнята ідеєю несумісности Церкви і знання, мала антиклерикальний характер, поширювала безвірство. «Енциклопедія» була заборонена королем Людовіком XV, державною радою, Церквою. Але вона продовжувала видаватися й розсилатися передплатникам. Вплив «Енциклопедії» на Францію був дуже великим. Маючи велике позитивне значення як збірник важливих наукових відомостей, «Енциклопедія» утверджувала атеїстичні погляди, релігійний плюралізм.

Просвічений абсолютизм у Росії

У Росії просвітительські ідеї починають поширюватися завдяки реформаторській діяльности царя Петра І (1672-1725 рр.).

Петро I дістав традиційне церковне виховання під проводом дяка посольського приказу Микити Зотова: вивчав Часослов, Псалтир, Євангеліє, Апостол, церковні богослужіння, спів. Цар щедро послугувався релігійними фразами в особистому листуванні, в державних маніфестах. Але загалом до Церкви він підходив лише як до знаряддя суспільної стабільности.

Релігійний фанатизм Петро І відкидав. Особисте ставлення до фанатизму й забобонности визначилося в нього стрілецьким бунтом 1682 р., котрий набув форми хрестового походу старообрядницьких вождів на Кремль. Тоді на очах у малого царя були по-звірячому вбиті два його рідні дядьки. Перша дружина царя, Євдокія Лопухіна, оточувала себе темними святенниками, прочанами, юродивими, біснуватими.

Зневага до російської церковної традиції виявлялася в Петра І в різких, часом непристойних формах. Так Петро утворив «всешутіший і всеп’яніший собор», на чолі котрого поставив свого колишнього учителя – пияка Микиту Зотова з титулом «Патріярха Іренбурзького, Яузького і всього Кокуя». Членам цього зібрання було роздано імена екклезіярхів, дияконів тощо. Собі Петро взяв ім’я протодиякона.

11 липня 1705 р. Петро І власноруч забив о. Феофана Колбечинського, ЧСВВ, коли зайшов до католицького кафедрального собору в Полоцьку, де гріб Йосафата Кунцевича обслуговували ченці-василіяни. Петрова дружина вбила тоді на місці о.Йосафата Андруковича. О.Костянтинові Заячківському, що збирав розкидані Петром по церкві Святі Тайни, цар обтяв вуха і наказав його повісити. Повернувшись до монастиря, цар разом із товаришами вбив оо.Климента Рожнятовського, Якова Книшевича, дияконів Михайла Ковалевського, Мелетія Кондратовича, ченця-професа Гавриїла Коленду, монастирського куховара.


Знайомство царя з західною релігійністю почалося в «німецькій слободі» Москви, де Петро зустрів колеґіяльну форму парафіяльного управління протестантських громад, дізнався про церковний устрій у країнах Західної Європи.

Десятий московський патріярх Адріян (1690-1700 рр.) пильнував старих звичаїв. Він боровся з голінням борід, палінням тютюну, запровадженням європейського вбрання. Посилюється реакція в галузі освіти, протидія українському впливові.

Протягом своєї першої закордонної подорожі (1697-1698 рр.) Петро в Англії мав двогодинну розмову з принцесою Анною на церковні теми, спілкувався з архиєпископом Кентерберійським, іншими англіканськими єпископами. Для Петра призначили спіеціяльних богословів-консультантів архиєпископи Кентерберійський та Йоркський, Оксфордський університет. Вільгельм Оранський, вихований у радикально-протестантському дусі, радив Петрові зробитися «главою релігії» самому.

Після смерти патріярха Московського Адріяна (16 жовтня 1700 р.) Петро спочатку відкладає на майбутнє обрання нового патріярха. Вже 24 січня 1701 р. встановлюється Монастирський приказ для провадження економічних справ Церкви. Його керівником був призначений боярин Іван Мусін-Пушкін. Негайно наказується закупити для церковних установ державні гербові папери й провадити церковне діловодство виключно на них. Відтоді до 1917 р. всі рішення синоду й консисторії велися під заголовком «За указом Його Імператорської Величности». В розпорядження Монастирського приказу було передано управління церковним і монастирським майном, що саме по собі означало часткову його секуляризацію. Прибутки від маєтків Церкви, що передавалися в оренду чи оброк, оголошувалися державною власністю. Ліквідуються патріярші вотчини, інші церковні землі передаються в казну або приватним особам.

Було скасовано фінансові привілеї церковних маєтностей, мита, що стягалися на їхню користь. Скасовуються також права церковного суду над людьми з церковних маєтків. Наказано переписати всі монастирі, а приписаним при монастирях людям надалі безвихідно знаходитися в них. Нових монахів дозволялося приймати лише на зміну вибулих. Замість вибулих монахів у монастирях вміщувалися хворі, убогі, божевільні, відставні солдати. Заборонено тримати в келіях папір і чорнило, писати щось на самоті. Монахи могли писати лише в спеціяльному місці з дозволу начальника. Указ 1702 р. визначив для монахів дуже обмежені кошти й хліб на утримання, а решта коштів була передана для харчування старців у шпиталях.

15 січня 1705 р. цар видав указ про труни. Наказується відбирати дубові труни за визначеною ціною під загрозою кари для тих, хто їх не здасть. Зібрані труни передбачено продавати за ціною, вчетверо більшою. Коли принесуть покійника в дубовій труні без ярлика, його родичів належало допитувати. 1707 р. Петро наказав прислати до Москви з архиєрейських домів і монастирів срібний посуд, срібний лом, інші речі, крім освячених для церковного вжитку. Скорочувалося число церков і клириків. При побудові нової церкви вимагалося попереднього дозволу вищої духовної влади й самого царя. Було припинено казенні виплати церквам. Майно церков і монастирів обкладалося податком. Дітей духівництва стали брати до війська.

16 грудня 1700 р. Петро призначив митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського «екзархом, блюстителем і адміністратором Патріяршого столу». Стефан Яворський – галичанин, вихованець Києво-Могилянської колеґії та єзуїтських шкіл у Львові, Любліні, Вільні, Познані. Він, як чужинець у Москві, уявлявся Петрові вільним від московського обскурантизму й традиціоналізму. Розчарувавшись у Стефані, що несподівано для царя виявив твердість у вірі й принциповість, Петро викликав 1716 р. до Петербурґу Феофана Прокоповича, схильного до реформаторства. Відкинувши теократичні ідеї, Феофан у трактаті «Правда волі монаршої» оперує теорією природнього права, стверджує вищість монарха над законом як влади, вищої за котру «по Богові немає в світі». Кінцева мета монаршої влади – всенародна користь. Якість же загального добра визначає сама вища влада монарха. Церква і священство для нього – лише виконавці народно-державних функцій. У книзі «Розиск про понтіфекса», посилаючись на владу римського імператора, що включав найменування «верховного понтіфіка» (pontifex maximus), Феофан трактує імператора як «єпископа єпископів», який законно керує ієрархією і церковними справами в силу своєї вищої державної влади.

Протягом 1717-1718 рр. цар пережив важкий судовий процес царевича Олексія, який засвідчив співчуття російської церковної спільноти консервативному опонентові Петра І - його рідному синові. Того ж року в царя виник задум Духовної Колеґії, проєкт устрою котрої доручено було писати Стефанові Яворському. 27 лютого 1720 р. затверджений Духовний Реґламент, який надавав нового устрою церковному керівництву. На чолі Церкви став Духовний Колеґіум, підпорядкований Сенатові. До його складу ввійшли: президент (митрополит Стефан Яворський), два віце-президенти (архиєпископ Феодосій Новгородський і архиєпископ Феофан Прокопович), три радники, чотири асесори, один священик. Члени Колеґії склали присягу в Сенаті. Текст присяги включав клятву у вірній службі членам царської династії, державним інтересам, обов’язковому доносі про збитки інтересам монарха, дотриманні службової таємниці. «Сповідаю ж з клятвою за крайнього суддю Духовної цієї Колеґії бути Самого Всеросійського Монарха, Государя нашого Всемилостивішого». Текст присяги було скасовано лише 23 лютого 1901 р.

14 лютого 1721 р. відбулося урочисте відкриття нової державної Колеґії. Їй відразу ж надано назву «Святіший Урядуючий Синод». Джерелом права для Церкви виявилася влада світського монарха. Церква в підлеглому йому апараті уявлялася тільки «Відомством православного сповідання» (скорочено «В.П.И.», як писали тоді на офіційних паперах церковного управління). Ідеологія просвіченого абсолютизму підкорила собі й Церкву.

Один за одним з’являються укази, покликані змінити релігійне життя Росії. 20 березня 1721 р. наказано, щоб до приказу духовних справ було зібрано різні друковані видання служб, молитов, канонів, гравюри святих, видані без перевірки й дозволу. В квітні 1721 р. заборонено обливання водою на Великодні свята. 1722 р. заборонено вішати на образи «привіси, тобто золоті й срібні монети і копійки, і всіляку казну, та інші приноси» (вота). 22 лютого 1722 р. заборонено в Москві та інших містах ходити додому до місцевих жителів з церков і монастирів з образами. Заповідається арешт учасників збирання коштів на церкви й монастирі. 23 лютого 1722 р. забороняється виготовляти дзвони, а для ремонту пошкоджених дзвонів або їхньої заміни вимагається спеціяльний указ Священного Синоду. 28 березня забороняється будувати й утримувати каплиці поза церквами та вшановувати образи на стінах і міських брамах. «Перед згаданими вище іконами, що стоять поза церквами, молитви і запалення свічок, що бувають там поза встановленим часом і без потреби, суворо заборонити; також і каплиць відтепер у таких місцях не будувати, а побудовані дерев’яні розібрати, а кам’яні вжити на інші потреби тим, хто їх будував»[1].

Контроль за обов’язковою сповіддю та причастям покладався на державних службовців. Парафіяльні священики мали в себе особливі «клирові відомості», де реґулярно відзначали тих, хто не сповідався й не причащався. Про них повідомляли консисторію, а та передавала відомості цивільній владі. Царським указом приписувалося всім духівникам повідомляти Преображенському приказові та Таємній канцелярії про почуті на сповіді «народні спокуси й злочинні наміри», до яких віднесено «зрада чи бунт на государя чи на государеве, або лихий задум на честь і здоров’я государя і на фамілію його царського величества»[2].

31 січня 1724 р. було видано указ про монашество, укладений Петром І і доповнений Феофаном Прокоповичем. Монахи звинувачуються в лінощах, дармоїдстві. Наказується облаштовувати в монастирях доброчинні заклади, притулки для старих солдатів, засновувати семінарії, де освічені вихованці, що хочуть стати монахами задля архиєрейства, могли б постригатися, досягнувши 30-річного віку. Указ категорично відкидав споглядальне молитовне життя. Перед смертю Петро наказав Чудів, Вознесенський, Новодівичий монастирі в Москві передати для хворих, старих і калік, Первинський – для шкіл, Андріївський – для підкинутих немовлят.


Катерина II (1729-1796 рр.) мала справжнє ім’я Софія-Фредеріка-Авґуста і була за хрещенням лютеранкою. Вона походила з німецького княжого роду і стала російською імператрицею шляхом придворного перевороту, скинення та вбивства свого чоловіка, Петра III. Після цього стала імператрицею (1762-1796 рр.). З необхідности Катерина ІІ прийняла православ’я і зовні дотримувалася його вимог. Вона забороняла говорити зле про релігію, захоплювалася проповідями митрополита Платона, брала благословення в священнослужителів, інколи брала участь у хресних ходах. Але, як і західноєвропейські просвітителі, зокрема її наставник Вольтер, Катерина ІІ визнавала за релігією тільки спосіб утримання народу в покорі.

Після півстоліття панування освічених і вихованих українців на російських архиєрейських кафедрах Катерина ІІ намагається висувати на ці посади виключно росіян. Останні вже також досягли певної освіти, але, на відміну від українців, цілком були віддані світській владі, не чинили їй опору й підтримували антицерковну за своєю суттю політику Катерини. Першим висунувся новгородський митрополит Димитрій Сєченов, потім псковський єпископ Гедеон Криновський, нарешті тверський єпископ Гавриїл Петров та московський митрополит Платон Левшин, якого називали «московським апостолом». «Радостно было слушателям слышать чисто русскую речь там, где раньше раздавался всегда сильный хохлацкий акцент»[3], – захоплювалися сучасники.

Протягом 10 років (1763-1774 рр.) на чолі Синоду опиняються принаймні дивні постаті. Перший з них, Меліссіно, подав до законодавчої комісії такі пропозиції щодо реформ церковного життя:

-   про послаблення й скорочення постів;

-   про знищення марновірства щодо ікон і мощів;

-   про заборону носити образи по оселях;

-   про скорочення церковних служб, скасування складених у пізніші часи стихир, канонів, тропарів, призначення замість вечірніх і всеношних служб коротких молінь з повчаннями народові;

-   про припинення утримання монахів;

-   про дозвіл обирати зі священиків єпископа без постриження в монашество;

-   про дозвіл єпископам провадити шлюбне життя;

-   про дозвіл духівництву носити «пристойніший» одяг;

-   про скасування поминання померлих, котре плекає в простолюді віру в митарства, а священикам дає привід до вимагання грошей;

-   про дозвіл шлюбів понад три;

-   про заборону причащати дітей до 10 років, доки вони не навчаться віри.

 Інший обер-прокурор Синоду, бригадир Чебишев, був зовсім невіруючою людиною. Він прилюдно заявляв про те, що не вірить у існування Бога (наприклад у Гостиному дворі). У присутності членів Синоду його обер-прокурор нецензурно лаявся. Користуючись наданою йому владою, він затримував видання апологетичних книг, спрямованих проти атеїзму.

Було утворено комісію з духовних осіб і трьох мирян для перевірки стану церковного майна. Комісія розіслала по монастирях і архиєрейських домах прибутково-видаткові книги для записування грошового й хлібного збору та призначених для цього відставних обер-офіцерів для перевірки відомостей про стан і кількість церковного майна. Указом 1764 р. Катерина на підставі доповіді спеціяльної комісії позбавила єпархії та монастирі їхньої власности та передала церковне майно комісії економії з виділенням грошового утримання духівництву. Держава дістала прибутки 3.000.000 рублів на рік. Але величезна більшість монастирського майна була роздана фаворитам імператриці.

Більша частина монастирів, не діставши коштів на утримання, мала бути зачинена. До запровадження штатного розкладу в Росії було 954 монастирі. Залишено було 200, – лише п’яту частину. Секуляризоване майно переважно заповідалося за спокій душ. І тепер молитва за спокій душ переривалася, коли закривалися монастирі.

Різко протестував проти антицерковної політики Катерини ростовський митрополит українець Арсеній Мацієвич, вихідець з шляхетського роду й вихованець Києво-Могилянської академії. Ще 1742 р. він відмовився складати присягу в Синоді, оскільки вона включала слова «Сповідаю ж з клятвою за крайнього суддю Духовної цієї Колеґії бути Саму Всеросійську Монархиню, Государиню нашу». Він заявив, що єдиним крайнім суддею і головою Церкви є Христос. Але наслідків це не мало. 1752 р. митрополит Арсеній відкрив нетлінні мощі святителя Димитрія, біля яких відбувалися чуда зцілень. 1757 р. Церква канонізувала свт. Димитрія Ростовського.

На коронування Катерини митрополита Арсенія не було запрошено. З обуренням прийнявши секуляризацію церковного майна, він пише листа до канцлера Бестужева-Рюміна, скаржачись на злидні й просячи повернути відібране майно. Він звертається з протестами до синоду, президента колеґії економії Мусіна-Пушкіна називає прилюдно «турком», звинувачує членів комісії, що вони «ледве чи вірять у Бога». У Неділю православ’я до чину анафемування митрополит Арсеній додав «анафему кривдникам церков і монастирів».

Синод засудив митрополита Арсенія до позбавлення сану й у хрестових Патріярших палатах Кремля трьома членами Синоду з нього було знято ознаки архиєрейської гідности. При цьому митрополит провістив їм усім смерть: один задихнувся від власного язика (мав пухлину), другого «як вола уб’ють» (він був убитий бунтівниками під час чуми), третьому, що не побачить своєї єпархії (помер дорогою). Невдовзі після засуду суміжна з хрестовими палатами церква Трьох святителів Московських обвалилася.

Митрополит спершу утримувався в Ферапонтовому монастирі а потім у Миколо-Корельському монастирі Архангельської єпархії. Монахи ставилися до нього з повагою, як до страждальця за віру. За доносом митрополита позбавили монашества, перейменували на Андрія Враля й ув’язнили в казематі на водяній брамі Ревельської фортеці. Каземат мав розмір 4 х 2,5 м. З митрополитом було заборонено спілкуватися, йому на рот надіто клепку. Щомісяця до Петербурґу надсилався рапорт про «відомого арештанта», який утримується за інструкцією та поводить себе тихо.

28 лютого 1772 р. митрополит Арсеній Мацієвич помер. Перед тим він висповідався й причастився, причому зі священика взята підписка про нерозголошення зустрічі з митрополитом під загрозою смерти. Розповідали, що наляканий священик вибіг з каземату, щойно зайшовши туди. Він сказав: «Ви мені говорили, що треба сповідати й причастити злочинця, а переді мною стоїть навколішки архипастир у повному облаченні».

Йозефинізм

Йозефинізмом (від імени імператора Йосифа ІІ) називається комплекс просвітительських реформ, проведених у Священній Римській імперії задля здобуття державою незалежности від Церкви й позбавлення Церкви її колишніх привілеїв і претензій на провідну роль у державі. Держава при цьому трактувалася як втілення абсолютного розуму й абсолютного права.


Вже за часів імператриці Марії Терези (1740-1780) було проведено низку церковних реформ просвітительського спрямування. Її син Йосиф ІІ (1765-1790), вихований під впливом творів Вольтера й просвітительських ідей, послідовно прагнув у всьому реґламентувати діяльність Церкви державним законодавством і обмежити авторитет папи лише тим, що стосувалося догматів і церковного вчення.

Держава втручається в різні сфери церковного життя шляхом націоналізації та різних обмежень. Монаші ордени й монастирі виводяться з-під управління іноземних центрів і передаються під юрисдикцію австрійського єпископату. Сотні монастирів з контемплятивними (споглядальними) уставами були закриті внаслідок нібито непотрібності суспільству. Серед них був єдиний православний монастир у Галичині – Скит Манявський, закритий 1785 р.

Державні закони зачіпають порядок відправи богослужінь, кількості вівтарів і їхнього упрядкування, паломництва, процесій, братств. Замість єпархіяльних семінарій 1783 р. було організовано Генеральні духовні семінарії, де переважав дух світського чиновництва й семінаристів виховували головним чином як державних службовців.

Законодавство в сфері сімейного права було звільнене від церковних обмежень. Було дозволено розлучення й не заборонялися другі шлюби.

З 1781 р. в імперії було леґалізовано протестантську громаду.

Бельгійський єпископат пішов на розрив із імператором, і внаслідок бельгійської революції 1776 р. землі Бельгії вийшли з-під влади імператорської династії.

Французька революція

1725 р. масони організувалися у Франції. До лож «Енциклопедистів» і «Наук» («Ложа дев’яти сестер») входили Д’Аламбер, Руссо, Дідро, Дантон, Гудон, Монгольфьє. Масонами були Робесп’єр, Марат, Сен-Жюст, Демулен. Член цієї ж організації Ґільйотен винайшов знаряддя страти, назване його іменем. Наприкінці XVIII ст. у Франції діяло щонайменше 513 масонських лож.

Ідеї просвітителів, що проголошували свободу, рівність, братерство, разом з визвольною війною Північноамериканських Штатів, де 1774 р. було проголошено «Декларацію прав», готували ґрунт для соціяльних змін. Внаслідок війни та марнотратства королівського двору вибухнула фінансова криза. Марнотратство двору на той час перевершило всі уявлення. Самих кухарів у Версалі було близько 400.

Французьке суспільство складали три стани: духовенство (130.000 чол.), аристократія (400.000 чол.), третій стан (24.000.000 чол.). Увесь тягар податків спадав на третій стан, до якого належали селяни, робітники, купці та ін. Церква втратила моральний авторитет. Вона користувалася суспільними привілеями, а водночас накопичувала величезне майно. Духівництву належала п’ята частина Франції.

4 травня 1789 р. відкрилися Ґенеральні штати, що їх був змушений скликати король Людовік XVI для розв’язання суспільних проблем. Було представлено всі три стани: перший і другий – по 300 делеґатів, третій – 584. Після понад місяця суперечок делеґати від третього стану оголосили себе Конституантою. До них приєдналося 149 делеґатів від духівництва та 47 аристократів. Великий вплив на Конституанту справляють клуби Кордилієрів (Дантон, Марат) та Якобінців (Робесп’єр). 14 липня 1789 р. натовп народу знищив ненависну Бастілію – тюрму в Парижі, з якою ототожнювалася жорстокість існуючого режиму.

4 серпня 1789 р. Конституанта скасувала феодальні привілеї: панщину, податки, церковну десятину, право суду над кріпаками. 20 серпня 1789 р. було створено комісію, покликану відновити Церкву на національній основі. 26 серпня Конституанта проголосила «Декларацію прав людини й громадянина», написану під впливом просвітителів Монтеск’є і Руссо. Всі люди визнаються рівними перед законом без огляду на походження, заможність і віровизнання. Проголошується свобода слова й преси. Всі мають право обиратися на найвищі державні становища. Влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову. Джерелом влади є народ. Згадки про Божу волю в Декларації не було.

2 листопада 1789 р. було конфісковано церковні землі та інше майно, що стало продаватися з метою поповнення державної скарбниці. В лютому 1790 р. скасовується багато монаших орденів. Схвалено «Цивільну конституцію духовенства»: Церква була підкорена державі, священик виводився з церковного підпорядкування, ставав державним чиновником і мав принести спеціяльну присягу. Число єпархій узгоджується з числом департаментів – 83. Церковне майно секуляризується, але держава зобов’язалася видавати духовенству платню. Посади єпископа й настоятеля парафії (кюре) стають виборними.

Зі 160 єпископів семеро присягнуло республіці, тридцять втекли за кордон. Присягнули 107 депутатів-священиків з 263, а також 52% настоятелів. Решта відмовилася. Папа Пій VI 11 квітня 1791 р. засудив присягу і зобов’язав священиків відкликати її не пізніше як за 40 днів. Почалося переслідування священиків, що не принесли присягу. Єпископ Талеран створив «Конституційну Церкву» й висвятив для неї 68 нових єпископів.

13 вересня 1791 р. король Людовік XVI схвалив нову конституцію. Замість Конституанти 30 вересня 1791 р. скликаються Законодавчі збори, до яких входили Робесп’єр, Дантон, Марат. 27 травня 1792 р. вийшов закон, за яким священики, що не присягнули, мали залишити Францію. Король відмовився схвалити цей закон і був ув’язнений. Загинуло під ґільйотиною 223 священиків, 40.000 священиків пішли у вигнання. 18 серпня 1792 р. було скасовано всі чернечі згромадження. Практикувалося урочисте зречення віри. Це відбувалося на засіданні Конвенту або Ґенеральної ради Паризької чи інших комун. Конвент вирішив спорудити пам’ятник Жану Мельє –  священикові, що в своєму «Заповіті» заперечив віру в Бога й закликав до боротьби з релігією.

21 вересня Конвент скасував королівську владу й проголосив республіку, а 21 січня 1793 р. короля було засуджено на смерть. Символом революційної Франції стає триколірна кокарда – винахід масона Лафайєта. Припускають, що її символіка диктується Шотландським обрядом: 1-3 ступені – «блакитні», 4-18 – «червоні», 31-33 – «білі». 1896 р. Росія також прийняла цю символіку кольорів державного прапора.

Навесні 1793 р. спалахнуло повстання у Вандеї, активну участь у якому взяло духівництво. У вересні-грудні 1793 р. декретами Конвенту Католицька Церква у Франції скасовується. 23 листопада 1793 р. Ґенеральна рада Паризької комуни ухвалила: «Всі існуючі в Парижі церкви або храми всіх без винятку культів будуть негайно зачинені»[4]. 24 листопада було введено республіканський календар.

 Спеціяльний декрет запроваджує культ Розуму. Розроблено спеціяльні церемонії, церкви перейменовуються в храми Розуму, замість ікон і статуй обставляються погруддями діячів революції. 10 листопада 1793 р. в соборі Паризької Богоматері вперше було проведене урочисте театралізоване свято Розуму. На другому засіданні конвенту лунають слова: «У тих будинках, котрі владою жерців християнського культу були посвячені для релігійних забобонів, ми, можливо, будемо покликані, в свою чергу, вести проповідь нашого вчення, а замість співу псалмів клириками, котрі ще досі лунають під широкими склепіннями й під колонами цих будівель, ми почуємо там стукіт наших масонських молотків, оплесків і голосного схвалення нашого ордену»[5].

Якщо культ Розуму мав мало ознак релігії, то Робесп’єр дбає про визнання культу Верховної Істоти. 7 травня 1794 р. Конвент на його клопотання ухвалив декрет про запровадження цього культу. Він починається словами: «Французький народ визнає Верховну Істоту і безсмертя душі».

Ситуація дещо поліпшилася 1795 р. з приходом Директорії, бо нею було визнано Церкву відокремленою від держави й застерігалася свобода культу.

Наполеон I Бонапарт (1769-1821 рр.) висунувся в період Великої французької революції (досягнувши чину бригадного генерала) і при Директорії (командуючий армією). Призначений начальником артилерії в армію, що облягала зайнятий англійцями Тулон, Бонапарт здійснив блискучу воєнну операцію. Тулон був узятий, а сам він одержав у 24 роки звання бригадного генерала (1793 р.). Бонапарт відзначився при розгоні роялістського заколоту в Парижі (1795 р.), а потім одержав призначення командуючим Італійською армією. В італійському поході (1796-1797 рр.) в усій красі виявився полководницький геній Наполеона. Австрійський генералітет нічого не зміг протиставити блискавичним маневрам французької армії, злиденної, погано екіпірованої, але натхненої революційними ідеями і очолюваної Бонапартом. Ім’я Бонапарта гриміло по всій Європі. Після перших же перемог Наполеон став претендувати на самостійну політичну роль.

У листопаді 1799 р. Наполеон вчинив державний переворот, внаслідок якого став першим консулом, а фактично з часом зосередив у своїх руках усю повноту влади. Розуміючи необхідність відновлення нормальних стосунків з Церквою, Наполеон розпочав переговори з папою Пієм VII. Релігійне переслідування припинилося наприкінці грудня 1799 р. 28 грудня 1799 р. Наполеон проголосив свободу культів. Переговори з папою римським тривали довго й багато разів опинялися під загрозою зриву. Вплив просвітительських ідей на Наполеона виявлявся в тому, що він прагнув поставити Церкву на службу своїй політиці.

Нарешті, 15 серпня 1801 р. Наполеон уклав конкордат між Францією та папою римським Пієм VII. Рим визнавав нову французьку владу, а католицизм визнавався релігією більшости французів. При цьому зберігалася свобода віровизнання. Призначення єпископів і діяльність Церкви ставилися в залежність від уряду. У 1804 р. Наполеон був проголошений імператором. Папа Пій VII мусив прибути на коронацію до Парижу.

1806 р. Наполеон видав «імператорський катехизис», оголошений обов’язковим на території Франції. В ньому стверджувалося, що імператор – посланець Бога й усі вірні зобов’язані коритися йому, як Богові. Катехизис викликав невдоволення християн і був засуджений папою.

1808 р. Наполеон зажадав від папи римського підтримки у війні з Англією. Папа відмовився. Тоді французьке військо окупувало Папську державу. Папа потрапляє в полон, зазнає принижень і вивозиться до Франції.

Завдяки переможним війнам Наполеон значно розширив територію імперії, поставив у залежність від Франції більшість держав Західної і Центральної Європи. Поразка наполеонівських військ у війні 1812 р. проти Росії поклала початок катастрофі імперії Наполеона I. Вступ військ антифранцузької коаліції в Париж у 1814 р. змусив Наполеона I відректися від престолу. Імператор був засланий на о. Ельба. Він знову зайняв французький престол у березні 1815 ( т.зв. «сто днів»). Після поразки при Ватерлоо Наполеон вдруге відрікся від престолу (22 червня 1815 р.). Останні роки життя він провів на о. Святої Єлени бранцем англійців.

Кемаль Ататюрк

Багатомільйонне християнське населення Туреччини було майже повністю винищене протягом др. пол. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. Першими жертвами геноциду стали вірменські християни, слідом за ними режим розправився з православними греками.

На першій стадії геноциду вірменів у 1878-1915 рр. турецька держава організувала повсюдне пограбування вірменського населення турками і курдами, забезпечуючи їхню безкарність. Улітку 1894 року турки спустошили Сасун, було вирізано понад 10 тисяч чоловік. Восени 1895 рік жертвами різанини стало вірменське населення Константинополя, Трапезунда, Ерзерума, Севастії, Вану, Баязета й інших місць. Погроми чинили як реґулярні турецькі війська, так і розбійницькі банди. З нечуваною жорстокістю вони вбивали чоловіків, жінок і дітей, грабували майно, спалювали будинки. Героїчна оборона вірменів у деяких районах (Зейтун, Ван) зберегла десятки тисяч життів, але страшним підсумком масової різанини 1894-1896 років було 300 тисяч загиблих вірменів. В квітні 1909 р. вірменське населення було винищене в Адані.

Масове знищення вірменів було організоване партією «Єднання й проґрес» чи, як її звичайно називають, Младотурків – ультранаціоналістичним рухом, що прийшов до влади в Османській імперії після державного перевороту 1908 року під прапором відродження Туреччини. Вірмени стали жертвою великодержавної політики «пантюркізму». Не пройшло і року з часу початку правління Младотурків, а вже було вирізано 30 тисяч вірмен у киликійському місті Адана.

В жовтні 1914 р., Туреччина вступила у Першу світову війну на боці Німеччини. Ліквідація вірменів почалася з молодих чоловіків, покликаних в армію під приводом воєнного стану. Їх роззброїли і знищили. А 1915 р. настав час масової депортації і знищення решти вірменів, виселених з рідної землі в пустелі Сирії і Месопотамії. 24 квітня 1915 р. було винищено вірменську інтеліґенцію в Константинополі. Погром у Константинополі забрав 5.000 життів, серед них кілька сотень вірменських лідерів – політичної й інтелектуальної еліти нації. Цей день вшановується вірменами світу як день пам’яти жертв ґеноциду.

26 травня 1915 р. міністр внутрішніх справ Османської імперії своїм меморандумом запропонував великому візиру прийняти через кабінет закон, що дозволяє депортацію населення. Парламент «закону» не прийняв, хоча цього вимагала ст. 36 Конституції. 10 червня 1915 р. був запроваджений додатковий закон, за яким усе вірменське майно оголошувалося «покинутим» і на нього накладався арешт. Худоба й інше майно, яке не підлягало збереженню, повинне було продаватися з публічних торгів, а виручені засоби – зберігатися на рахунках власників нібито для передачі їм після їхнього повернення. 26 вересня 1915 р. був прийнятий тимчасовий закон про експропріяцію і конфіскацію «покинутого» майна депортованих вірмен.

Тих вірмен, що вижили після хвилі погромів, турки вивели через пустелю в концентраційні табори, виправдовуючи свої дії необхідністю «переміщення» їх із зони військового конфлікту. Десятки тисяч загинули по дорозі від голоду і спраги. «Переміщених» вірмен також вантажили на баржі, що потім топилися в Чорному морі. До різанини 1915 року в турецькій частині Вірменії знаходилися близько 2 мільйонів вірмен, ще півтора мільйони жили на «російський» половині. За 1915-1916 рр. турки винищили півтора мільйони вірмен: частково це загиблі в погромах і різанині, частково – померлі від голоду.

 Поразка Туреччини в першій світовій війні і перехід влади в руки руху, на чолі якого став Мустафа Кемаль, ніяк не поліпшили становища вірменського населення, що залишилося живим на території Туреччини. Організувавши на початку 1920 р. повстання проти французьких військ, що знаходилися в Киликії, кемалісти домоглися їхнього виведення, при чому на поталу було залишено близько 120 тисяч вірменів. Погромники знищили велику частину населення киликійських міст – Марата, Зейтуна, Аджна, Айнтаба. Декому вдалося врятуватися втечею до Сирії та інших країн. Історія вірменської Киликії завершилася.

У вересні 1923 р. в Туреччині був прийнятий закон, за яким вірмени, що «еміґрували» з Киликії і східних вилайєтів, позбавлялися права на повернення. Туреччина 23 травня 1927 р. видала ще один закон, відповідно до якого виконавча влада позбавила прав громадянства сотні тисяч вірмен, що врятувалися від різанини, – «підданих Оттоманської імперії, що під час війни за незалежність не взяли участи в національній боротьбі, перебували поза Туреччиною і не повернулися на турецьку територію».

З появою світської турецької держави на чолі з Кемалем Ататюрком в 1921 р. становище Патріярхату в Константинополі (перейменованому Кемалем на Стамбул) стало більш хитким, ніж будь-коли. Становище Патріярха, природно, впливало на чисельність і стан грецького населення міста – його безпосередніх парафіян. Ще 1920 р. в Константинополі налічувалося близько 100.000 греків. Але з кінцем першої світової війни і особливо з розгромом грецької армії в Смирні в 1922 р., після греко-турецької війни та Magale Katastrofe (знищення еллінізму) в Малій Азії, майбутнє Константинопольського патріярха опинилося під сумнівом. Було ясно, що турецький уряд захотів повністю позбутися Патріярхату.

Роком пізніше, в 1923 році, внаслідок втручання великих держав у Лозанні була підписана угода, згідно з якою всі греки з Малої Азії і більшість турків з Греції були виселені. Єдиним винятком у цьому обміні населенням стали греки, що жили в Константинополі, і турки Західної Фракії, яким дозволили залишитися там, де вони проживали. Але найважливішим для Православної Церкви було те, що угода ґарантувала перебування Патріярхату на його історичній території без обмежень. Не лише Туреччина і Греція підписали цю угоду, але також Франція, Англія, Італія і США.

Здавалося, майбутнє Патріярхату було ґарантоване. Але він скоро став заручником політичних відносин між Грецією і Туреччиною. Становище стало критичним з появою кіпрської проблеми. Щоб здійснювати тиск на Грецію, турецький уряд вважав доцільним піддавати Патріярхат періодичним, а деколи і безперервним переслідуванням. У 1955 р., кульмінаційному щодо витончених і брутальних переслідувань, турецька політика вилилась у організований владою безпричинний напад на грецьку спільноту в Константинополі. Її храми, школи, будинки, кладовища і крамниці були безжально зруйновані чи знищені.

Вже наприкінці 2001 р. турецький уряд почав кампанію перевірки законності існування місцевих християнських громад. 23 громади в листопаді дістали попередження про те, що їхні місця богослужінь влаштовані з порушенням муніципальних законів.

На 2017 р. населення Туреччини складало 80,8 млн., з них 120 тис. – християни, переважно вірмени, сирійці та греки. У Туреччині живе також 25 тис. євреїв.

 



[1] Поселянин Е. Русская Церковь и русские подвижники 18-го века. – Санкт-Петербург, 1905. – С.19.

[2] Религия и церковь в истории России. – Москва, 1975. – С.179.

[3] Поселянин Е. Русская Церковь и русские подвижники 18-го века. – С.95.

[4] Крывелёв И.А. История религий. – Москва, 1976. – Т.2. – С.27.

[5] Нилус Сергей. Близ есть при дверех. – Москва, 1997. – С.183.

Comments