45. Православна Церква в Османській імперії

Туркократія

За наслідками російсько-турецької війни 1768-1774 рр., коли перемогла Росія, було підписано Кючук-Кайнарджійський мирний договір. Росії надавалися права найбільшого сприяння в Османській імперії, зокрема право призначати консулів у всі турецькі міста, де в них виникне потреба.

У той же час визвольний рух греків викликав усе нові й нові утиски турецької влади стосовно Вселенської Патріярхії. За звинуваченням у співчутті до повсталих Вселенський патріярх Григорій V 10 квітня 1821 р., в перший день Пасхи, був повішений на брамі Патріярхії. Тіло висіло три дні, а потім було скинене в море. Багатьох архиєреїв було ув’язнено. У Стамбулі турки зруйнували 16 православних храмів.

Турецьке гноблення спричинило катастрофічне падіння рівня освіти православного духовенства. Часто єдиною вимогою до священика було вміння читати богослужбові книги й співати. Для належної підготовки священнослужителів вперше після падіння Константинополя 1844 р. було відкрито богословську школу на острові Халкі. Вона діяла до її примусового закриття турками 1972 р.

На початку 20-х рр. ХХ ст. грецьке православ’я зазнало найстрашнішої катастрофи з часів падіння Царгорода. Після поразки Оттоманської імперії в першій світовій війні та її розпаду Греція мала дістати Східну Фракію аж до Константинополя й азійську Грецію довкола Смирни – за умови проведення там референдуму протягом 5 років. Але спалахує турецька т.зв. “кемалістська” революція, очолена Мустафою Кемалем Ататюрком (1881-1938), учасником молодотурецької революції 1908 р.

Рух під проводом Ататюрка призвів до вигнання англійських військ з території Туреччини і повалення монархії 1922 р. Турки переходять у наступ на грецькі війська. Грецька армія була розгромлена, Смирна спалена. Азійським грекам дається два дні для того, щоб залишити батьківщину. Висилається з Туреччини два мільйони греків, які були змушені переїздити до невеликої бідної країни з 5 мільйонами власного населення.

1923 р. Туреччина проголошується республікою. Її очолює до своєї смерти Кемаль Ататюрк (1923-1938). Для своєї столиці основоположник світської турецької держави Кемаль Ататюрк увів офіційну назву «Істанбул», від грецького «is tin bolin», тобто «звернений до міста». Турки ґарантують проживання невеликої православної колонії в Стамбулі за умови, що вона буде об’єднана на виключно конфесійній засаді. За Лозаннським договором 24 липня 1923 р. Греція поступається Малою Азією й Східною Фракією.

1928 р. Туреччина остаточно стає світською республікою. Там було розкріпачено жінку, реформовано турецьку мову, запроваджено латинську абетку. 3 грудня 1934 р. священнослужителям було заборонено носити культовий одяг поза богослужбовими приміщеннями, крім глав релігійних громад. Тому з усього православного клиру Туреччини тільки Патріярх може ходити в рясі. Забороняється суфійський рух дервішів.

Константинопольський Патріярхат і фанаріотство

Вселенська Патріярхія плекала вірність старій візантійській ідеї збереження єдности всього грецькомовного світу. Перебування в столиці Османської імперії та вимушений зв’язок з імперською владою спричинив конфлікти патріяшого центру в Фанарі (район Константинополя) з національно-визвольними рухами греків, румунів та слов’ян і пов’язаними з цим рухом Помісними Церквами. Поняття «фанаріот» стало в патріотичній лексиці народів Балканського півострова та Румунії символом православного колабораціоніста, що служить Османській імперії. Греки-фанаріоти опанували єпископські кафедри й провадили еллінізацію церковного життя: витіснялася слов’янська мова богослужінь, нищилися слов’янські та румунські церковні книги.

1766 р. турецький султан Мустафа III віддав розпорядження про повне підпорядкування Сербського Патріярхату в Печі Константинопольському патріярхові. 1767 р. була ліквідована болгарська Охридська Архиєпископія. Над слов’янськими Помісними Церквами на Балканах запанували греки-фанаріоти. Починається активна еллінізація; на церковні посади призначаються греки, що не знали слов’янських мов. До навчальних закладів, книжності, проповідництва запроваджується грецька мова. Це викликало опір слов’ян та румунів і стимулювало боротьбу за здобуття автокефалії Помісних Церков.

У відповідь на проголошення автокефалії Болгарської Церкви Константинопольський Патріярх заявив про відлучення болгарських владик від Церкви. 16 вересня 1872 р. пройшов Помісний Собор Константинопольської Церкви, який засудив етнофілетизм, тобто національний поділ у православ’ї. Прихильників етнофілетизму було визнано ворожими «Єдиній Соборній і Апостольській Церкві», а Болгарську Церкву оголошено схизматичною. Це рішення засудили Єрусалимський патріярх Кирило ІІ, Румунська та Сербська Церкви. Хоча патріярх Антіохійський поставив свій підпис під ухвалами Собор, єпископи-араби Антіохійської Церкви оголосили підпис свого патріярха «вираженням його особистої думки, а не думки всієї Антіохійської Церкви»[1].

Здобуття автокефалії Православними Церквами змінило роль Вселенського Патріярха. На зміну старому розумінню пріоритету Константинополя приходить утвердження духовного лідерства як дару служіння всім. Статус Вселенського Патріярха визначається в Східній Церкві засадою « primus inter pares «, на відміну від Західної Церкви, де щодо римського архиєрея діє засада «primus solus». Константинопольський патріярх Йоаким ІІІ 1902 р. оприлюднив «Окружне послання», в якому виявив прагнення до налагодження стосунків з Помісними Православними Церквами.

До Першої світової війни в самому Константинополі налічувалося близько 100.000 греків. Після розгрому грецької армії в Смирні 1922 р. настає «Megale Katastrofe» – знищення решток елліністичної цивілізації в Малій Азії. 1923 р. внаслідок втручання великих держав у Лозанні підписується угода, за якою ґарантується перебування Вселенської Патріярхії на її історичній території, але всі греки з Малої Азії виселяються до Греції в обмін на її турецьке населення.

Під час другої світової війни православна спільнота Туреччини зазнала нових випробувань. 1941 р. християн віком від 20 до 40 років мобілізують і вміщують у примусові табори праці. 1942 р. дла немусульман запроваджується вибіркове оподаткування.

1923 р. патріярх Мелетій IV скликав у Константинополі першу Всеправославну конференцію. У ній взяли участь представники Константинопольської, Сербської, Румунської, Кіпрської та Елладської Церков. Було схвалено рішення про перехід на новий календар. Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський патріярхи висловили свої застереження щодо ухвал конференції 1923 р. Росія не брала участи в конференції внаслідок розгрому Російської Церкви большевиками. Друга конференція пройшла в Константинополі 1930 р.

1923 р. патріярх Мелетій IV приймає в спілкування Помісні Церкви Фінляндії та Естонії. До 1918 р. православні спільноти цих країн входили до складу Російської Православної Церкви. Патріярх Тихон 1921 р. видав указ про надання їм автономії при збереженні зв’язків із Московською Патріярхією. Але православні громади й уряди країн, що звільнилися від російської влади, не бажали надалі зберігати рештки колоніяльної залежности. Крім того, антицерковний терор у Росії ставив під сумнів саме майбутнє Московської Патріярхії. Константинопольський Патріярх визнає Фінляндську та Естонську Церкви автономними в статусі архиєпископій. 1935 р. Константинополь прийняв у свою юрисдикцію Латвійську єпархію.

13 листопада 1924 р. Патріярх Григорій VІІ видав томос про автокефалію Польської Православної Церкви. Тим самим він визнав Константинопольську Патріярхію Церквою-Матір’ю для православної спільноти на українських і білоруських землях колишньої Київської митрополії, прямо вказавши в томосі 1924 р. на незаконність акту 1686 р. (перехід Київської митрополії під юрисдикцію нового Московського Патріярхату).

Частина російських парафій Західної Європи на чолі з митрополитом Євлогієм увійшла в юрисдикцію Константинопольського Патріярхату після декларації митрополита Сергія про лояльність большевикам (1927 р.) та спроби митрополита Сергія під тиском большевиків поставити митрополита Євлогія під заборону за його участь у богослужінні за страждальну Російську Церкву, що відбулося в Англії. 1931 р. Патріярх Фотій своєю грамотою утворив Західноєвропейський екзархат для російських парафій. Його очолив митрополит Євлогій.

Але Московський Патріярхат, створений у СССР 4-5 вересня 1943 р., не приймає цих рішень, реорганізує Церкви, що опинилися з того боку «залізної завіси», і розробляє еклезіологію, котра виключала існування центру загальноправославної згоди. Відстоюється ідея про визначення православ’я як конфедерації незалежних Церков, кожна з котрих наділена необмеженими самостійними правами. Внаслідок своєї чисельности Російська Церква мала здобути в конфедерації найбільшу вагу.

Завдяки мудрій поміркованості патріярха Афінагора стосунки між урядом Туреччини й патріярхом згодом поліпшилися настільки, що 1951 р. починається видання православної щоденної газети «Apostolos Andreas», 1952 р. відправлено Йорданське водосвяття на Боспорі, патріярха відвідав прем’єр-міністр.

Кожне загострення стосунків між Грецією та Туреччиною позначалося на становищі Вселенської Патріярхії. 1954 р. розгортається рух греків-кіпріотів на чолі з архиєпископом Макаріосом за enosis – приєднання до Греції. 5 вересня 1955 р. в Салоніках вибухом було пошкоджено турецьке консульство й будинок, де народився «батько турецької нації» Мустафа Кемаль (Ататюрк). Наступного дня в Туреччині розгортаються антигрецькі погроми. В Стамбулі було зруйновано 2.500 грецьких будинків, понад 4 тис. крамниць, пограбовано й спустошено 73 з 83 церков, десять церков спалено. Напасники вбили одного священика, багатьох інших побили, поранили.

1961 р. вводиться в дію нова конституція Туреччини, яка зберігає світський характер держави. Стаття 19 надає кожному громадянинові право «вільно жити згідно з вимогами своєї совісти, дотримуватися будь-яких релігійних вірувань і мати власні переконання». Але напруженість залишилася. Закривається патріярша друкарня й припиняється видання церковних часописів. Реквізується на користь військово-морської школи богословський факультет на Халкі. Коли будинок було повернено, то з умовою, що там навчатимуться лише громадяни Туреччини. Членами Святішого Синоду можуть бути також тільки громадяни Туреччини. Висилаються з країни два члени Синоду, близькі співробітники Патріярха Афінагора.

Більшість греків виїздить із країни. Інші були насильно депортовані: протягом 1963-1964 рр. – близько 48 тис. чоловік.

1964 р. було видано секретний закон, за яким спадщина померлих членів грецької етнічної меншини могла бути передана лише громадянам Туреччини. У Фанарі до кінця XX століття залишилося кілька родин місцевого грецького населення; основним грецьким районом міста став Куртулуш.

Кількість немусульман на території Туреччини в 1914 р. становила 19% в 1927 році ця цифра знизилася до 2,5%. На 2016 р. нараховується 120000 християн різних конфесій, в тому числі православних і католиків, і ця цифра становить менше 0,2% населення Туреччини. Кількість церков - 236.

Свята Гора Афон

Найбільше лихо в історії Святої Гори Афон сталося під час грецької революції Еммануеля Папаса в 1822 р. Турецькі війська під приводом боротьби з повсталими греками вторгнулися на Афон і вбивали монахів, а також жінок і дітей, які знайшли там притулок. Було знищено друкарські верстати, які там знаходилися, грабувалися скарби, які змогли знайти турецькі вояки. Безцінні стародавні рукописи використовували для патронних гільз і розпалювання вогню.

Небезпечною тенденцією др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. було зростання впливу російського чернецтва на управління Афоном. Росіяни скористалися практикою продажу келій окремими монастирями й викупали окремі келії.

Після балканських воєн початку ХХ ст. виникла ідея надання Святій Горі особливого статусу самоврядної монашої республіки з визнанням права опіки над нею державам з панівною Православною Церквою. Цю ідею підтримала Лондонська конференція 1913 р. Але з нею не згоджувався уряд Греції. Свята Гора перейшла під грецьке управління 5 листопада 1912 р. Коли це сталося, там жило 9-10 тисяч монахів. Пізніше монастирі зазнали занепаду.

Після проведення в Константинополі Всеправославної наради 1923 р. й прийняття нового календаря на Афоні розгорнувся рух «зилотів» («ревнителів»), які відмовляються поминати Вселенського патріярха й переходити на новий стиль. Лише монастир Ватопед прийняв новий стиль, але невдовзі повернувся на старий.

У травні 1924 року Священний Кинот Афону прийняв «Новий статут Святої Гори». У «Новому статуті», на відміну від колишнього, не було розділу про правові ґарантії прийняття нових ченців і поповнення негрецьких монастирів. А 10 вересня 1926 р. грецький уряд видав закон, за яким афонські монахи незалежно від національности вважалися підданцями грецької держави. До афонських монастирів приймаються лише особи, що мають грецьке підданство. Підданство ж надавалося особам, котрі прожили в Греції понад 10 років.

У 1963 р., коли відзначалося 1000-річчя початків монашого життя на Афоні за прп. Афанасія Афонського, ювілей був схожий на похорон Святої Гори. Але від середини 1970-их років стало помітним відродження Афону. Зростає число монаших покликань, приходить молодь, часто люди з вищою освітою.

Після взаємного зняття анафем Патріярхом Афінагором і папою Павлом VI здіймається нова хвиля зилотського руху. Повністю приєднується до цього руху монастир Есфігмен, на стінах якого пишеться: “Православ’я чи смерть”.

Афон – самоврядна частина грецької держави, що політично належить до Міністерства закордонних справ, а юрисдикційно підпорядкована Вселенському патріярхові. Афон поділено на 20 адміністративних частин відповідно до кількості монастирів. Кожна територія складається з основного монастиря й інших монаших поселень, що його оточують (скити, затвори, келії, хатини пустельників).

Всі монастирі є спільножительні (кіновіяльні ), в них є спільна літургія, молитва, харчування, келії і послух. Настоятель монастиря, обираючись монахами на все життя, відповідає за справи монастиря. Настоятелі монастирів є членами Священних Зборів у складі 20 чоловік і мають законодавчу владу.

Крім того, кожний рік монастир обирає представника до Святої Спільноти, яка має адміністративну владу. Святий Нагляд має виконавчу владу. Він складається з 4 членів, які представляють 4 монастирі. Всі 20 монастирів поділені на 5 четвірок і кожна четвірка виконує протягом року обов’язки Святого Нагляду. Перший з його членів називається протепістатом, головує на зібраннях, має посох та інші відзнаки предстоятеля.

Олександрійський Патріярхат

Після турецького завоювання Єгипту в 1517 році становище Олександрійського Патріярхату погіршилося. Грецькі патріярхи Олександрії перебралися в Константинополь, і їх найчастіше призначав Вселенський Патріярхат.

Під час володарювання в Єгипті паші Мухаммеда-Алі (1805-1846 рр.) відбулося фактичне відокремлення країни від Османської імперії. Це позитивно позначилося на становищі Православної Церкви. Її вірним забезпечується певна свобода богослужбового життя. Припиняється обмеження будівництва храмів, визнається законним заповідання майна на користь храмів і духовних шкіл. У 1846 році після обрання патріярха Єрофея I патріярхи знову повернулися до Олександрії. Втручання Вселенського Патріярха в керування Олександрійською Церквою припинилося в 1858 році після смерти Єрофея I.

Патріярх Мелетій II (1926-1935 рр.) склав правила самоврядування Патріярхату і подав їх на розгляд єгипетському урядові. Згідно з цими правилами, Патріярхат є незалежним і захищається державою. Мелетій став першим патріярхом, визнаним королівським декретом. Мелетій заснував Свято-Афанасіївську семінарію, упорядкував церковні суди і поширив юрисдикцію Патріярхату на всю Африку, чому і став іменуватися патріярхом «всієї Африки» замість «усього Єгипту».

На початку XX століття значна імміграція греків і православних арабів у Єгипет й інші країни Африки сприяла зростанню чисельності вірних Олександрійського Патріярхату. У 1907 році в Єгипті було близько 192.000 греків. Однак до 1997 році їхнє число зменшилося до 165.000. Нині Олександрійський Патріярхат має юрисдикцію над усіма православними віруючими в Африці. У Єгипті існують дві грецькі релігійні громади і дві, що складаються з арабів.

Патріярх Парфеній III (обраний у 1987 році, помер у 1996 році) аж до своєї смерти був палким прихильником екуменічного руху й одним із президентів Всесвітньої Ради Церков. Його 47-літній наступник Петро VII на своїй інтронізації підтвердив участь Церкви у Всесвітній Раді Церков і в Африканській Раді Церков. Петро пообіцяв реорганізувати адміністративну структуру Патріярхату, звернути особливу увагу на місію в чорній Африці, знову відкрити Патріярший Інститут Сходознавства в Олександрії і відновити видання патріяршого огляду «Аналекта».

Патріярхат керується правилами, прийнятими наприкінці XIX століття. Ці правила встановлюють синодальну систему управління на противагу колишній авторитарній, а також обрання патріярха як клириками, так і мирянами. Священний Синод нараховує не менш як 7 митрополитів і збирається не рідше одного разу на рік, фактично раз на півроку. Існують комітети в справах стосунків з іншими Православними Церквами, з інославними Церквами, юридичний, господарчий. Богослужіння відправляються грецькою та арабською мовами. Гордістю Олександрійського Патріярхату є Патріярша бібліотека, якій 1952 р. відзначалося 1000 років. 1999 р. спеціялісти з консервації та зберігання стародавніх рукописів з Гельсінського університету (Фінляндія) прибули до Патріяршої Бібліотеки для забезпечення належного зберігання рукописів і рідкісних книг, а також для виготовлення бази даних на CD-ROMах. Олександрійська Церква має три монастирі.

Загальна чисельність вірних Патріярхату складала на кінець ХХ ст. 100.000 чорношкірих африканців і 150.000 інших віруючих, переважно греків. В деяких джерелах зустрічається значно вище число – 600 тис. вірних. Олександрійський Патріярхат мав 12 єпархій, 20 єпископів, 3 монастирі, 59 монахів.

Патріярх Петро VII (Папапетру) трагічно загинув 11 вересня 2004 р., коли вертоліт грецької армії перевозив його на Афон і впав в Егейське море. Після цього 2004 р. на олександрійський престіл зійшов Патріярх Феодор. Митрополит Зімбабве Феодор був одностайно проголошений новим Патріярхом Олександрії й всієї Африки. Це сталося в суботу 9 жовтня 2004 р., після тривалої наради в кафедральному соборі святого Сави. Митрополит Федір народився в Канли провінції Кастелі Ханья в 1954 році. У дитячому віці жив разом із сім’єю в Тилисі, в Агієс Параскієс, у Геракліоні на острові Крит. Після гімназії вчився в церковній школі в Ризарії, а в 1973 році прийняв чернечий постриг у монастирі Анкарат. Продовжив навчатися в салоникийском Університеті імені Арістотеля на богословському факультеті. В 1985 році рукоположений у диякона в монастирі Спили, де обіймав посаду протосингела (секретаря).

Наступні десять років, до 1995 року, перебував в Одесі як екзарх Патріярха Олександрійського в Росії, де його паствою були греки колишнього Совєтського Союзу. В 1996 році був призначений патріяршим керуючим справами Олександрійського Патріярхату. У вересні 1997 року митрополит Феодор обирається митрополитом Камеруну й Центральної Африки. У наступні роки він стає відомий як пастир, що вклав величезний внесок в апостольське служіння народам Камеруну, Чаду, Ґвінеї, Еквадору, Ґабону й островів Святого Фоми, як адміністратор, що обійняв величезну митрополію, що простягається на центральну й західну Африку. В 2002 році був обраний митрополитом Зімбабве, а праці апостольського служіння із центрально-західної Африки переносяться південніше, у землі Зімбабве, Анголи, Мозамбіку, Ботсвани, Малаві.

Антіохійський Патріярхат

Попри те, що більшість парафіян Антіохійської Церкви була арабами, до кінця ХІХ ст. вона очолювалася патріярхами-греками. У 1898 році був зміщений останній грецький патріярх, а в 1899 році його місце зайняв араб. Патріярхат став етнічно арабським. Але він пережив істотні випробування, коли на початку 30-х рр. на престолі опинилося відразу два Патріярхи: один у Дамаску (Олександр ІІІ), другий у Латтакії (Арсеній). За допомогою Вселенської Патріярхії кризу було подолано.

1939 р. колишнє кафедральне місто Патріярхату, Антіохія (Антак’я) відійшла до Туреччини і на нього поширилася юрисдикція Константинопольського патріярха. З 1940-х років Антіохійський Патріярхат помітно оновився, у ньому з’явилося чимало православної молоді.

Священний Синод Антіохійського Патріярхату складається з патріярха і митрополитів. Він збирається не рідше одного разу на рік і покликаний обирати патріярха й інших єпископів, пильнувати дотримання православної віри, вживати заходів проти порушень церковного уставу. Існує також загальний Собор Церкви, що складається зі Священного Синоду і представників мирян. Він збирається двічі на рік і відповідає за фінансову, освітню, юридичну й адміністративну діяльність Церкви. При виборах нового предстоятеля загальний Собор висуває трьох кандидатів, одного з яких Священний Синод затверджує патріярхом.

До початку Другої світової війни Антіохійський Патріярхат виступав опонентом Константинопольської Патріярхії, боронячи традиційний обряд і уклад церковного життя. Однак у повоєнний період він виступає активним учасником екуменічного руху, сприяючи відновленню єдности всіх тих спільнот, які беруть початок із стародавнього неподіленого Антіохійського Патріярхату. 22 липня 1991 року Патріярх Ігнатій зустрічався з цього приводу з сирійським патріярхом Ігнатієм Заккою I Івасом і підписав спільний документ, що закликає до «повної взаємної поваги між двома Церквами». Патріярх Ігнатій IV заборонив перехід віруючих однієї Церкви в іншу. Ведуться розмови про можливість прийняття вірними Святих Таїн у церкві іншої конфесії та навіть про євхаристійне єднання Сирійської (нехалкідонської) та Грецької (православної) Антіохійських Церков.

Патріярхат бере участь у спеціяльній двосторонній богословській комісії з діялогу з Мелькитською (уніятською) Церквою, покликаній усунути розрив 1724 року. У жовтні 1996 року було оприлюднене безпрецедентне звернення Мелькитського патріярха Максима V до Священного Синоду Антіохійської Православної Церкви. Антіохійський патріярх активно підтримує продовження міжнародного діялогу з Католицькою Церквою.

У 1970 році Антіохійський Патріярхат відкрив Богословську Академію св. Іоана Дамаскина в Тріполі (Ліван), що у 1988 році приєдналася до Баламандского університету. Патріярхат видає 6 журналів і бюлетенів (1998).

У юрисдикції Антіохійської Православної Церкви перебуває 22 єпархії: 6 єпархій у Сирії і 6 – у Лівані, у Туреччині (1), Іраку (1), у Північній і Південній Америці (6). Церква має близько 400 храмів, 20 монастирів, Баламандську духовну академію (поблизу Триполі), семінарію та кілька коледжів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал «Ан-Нахра». Діють близько 780 церков і каплиць, в яких служать близько 860 священиків і дияконів (з них 560 — за межами Азії), а загальна кількість віруючих становить близько 750 тисяч чоловік.

Антіохійську Православну Церкву очолює патріярх Великої Антіохії і всього Сходу з резиденцією в Дамаску. Його титул: «Його Божественне Блаженство, Блаженніший Патріарх Великого Божого граду Антіохії, Сирії, Аравії, Кілікії, Іверії, Месопотамії і всього Сходу». При ньому діє синод, до котрого входять єпархіяльні архиєреї. Патріярх Іоан Х народився в Сирії 1955 р. Богословську освіту здобув у Баламандській семінарії в Лівані та в університеті Салонік (Греція). 1983 р. став священиком, а 1995 р. - єпископом. Викладав у Баламандській семінарії. 2008 р. очолив Європейську митрополію, а 2012 р. був обраний патріярхом. Інтронізований 2013 р. в Дамаску.

Єрусалимський Патріярхат

У 1516 році Єрусалим перейшов під владу османських турків. У середині XIX століття турки підтвердили право греків на контроль над більшістю святинь Палестини. Це становище не змінилося ні в 1917 році, коли Палестина виявилася Британською підмандатною територією, ні при наступному правлінні Йорданії й Ізраїлю.

Єрусалимський Патріярхат керується Священним Синодом на чолі з патріярхом. Члени Синоду, число яких не повинно перевищувати 18, є представниками духівництва і призначаються особисто патріярхом. До складу Священного Синоду входять 15 архиєреїв і три архимандрити. Є ще і змішаний Собор, що дозволяє мирянам брати участь у діяльності Патріярхату.

Для вибору Патріярха в Єрусалимі збирається собор, на який направляють повноважних представників 12 єпархій, розташованих на території Ізраїлю, Йорданії, Палестинської автономії. У соборі беруть участь усі архиєреї. Обираються кандидати, список яких направляється на затвердження урядам Ізраїлю, Йорданії, Палестинської автономії. З врахуванням думки урядів визначається три кандидати. Після цього члени Священного Синоду збираються у вівтарі храму Воскресіння Христового й таємним голосуванням обирають із них Патріярха святого міста Єрусалиму і всієї Палестини.

Той факт, що ієрархія Патріярхату грецька, а більшість вірних – араби, останнім часом став причиною певної напружености. Починаючи з 1534 року всі єрусалимські патріярхи були греками. Нинішній патріярх і єпископи належать до Братства Гробу Господнього, єрусалимської монашої громади, заснованої в XVI столітті, котра налічувала наприкінці ХХ ст. 90 греків і 4 арабів. Майже все біле духівництво походить з місцевого арабського населення. Тому богослужіння у монастирях Святої Землі відправляються по-грецькому, а в парафіях – по-арабському.

У травні 1992 р. було засновано Арабський православний ініціятивний комітет, покликаний допомогти арабізації Єрусалимського Патріярхату. Комітет висловив претензії до фінансових справ Патріярхії, зажадав прозорости церковних рахунків, а також звинуватив грецьку ієрархію в зверхньому ставленні до арабської громади. У вересні 1994 р. Комітет попередив, що стосунки з ієрархією розвиваються в бік конфронтації. Однак патріярх Діодор і Священний Синод і надалі продовжували плекати традиційно грецький характер Патріярхії.

Єрусалимський Патріярхат займав різко неґативну позицію стосовно екуменічного руху. У 1989 році він відкликав своїх делеґатів із усіх двосторонніх богословських переговорів, у яких брала участь Православна Церква. Патріярх заявив, що неправославні християни використовують ці переговори для поширення свого впливу, а оскільки Православна Церква вже має всю повноту християнської істини, їй немає потреби брати участь у такого роду дискусіях. Неодноразово патріярх Діодор І заявляв про неможливість догматичних компромісів з Католицькою Церквою. Він вважався лідером консервативного крила православної спільноти світу. Конфлікт Єрусалимського та Константинопольського Патріярхатів став очевидним наприкінці ХХ ст., коли Патріярх Варфоломей оголосив заборону в священнослужінні близького соратника Патріярха Діодора – митрополита Ліддського Тимофія (Маргаритіса). Митрополит Тимофій своїми заявами заохочував православних вірних Австралії до боротьби проти екуменізму.

На початку ХХІ ст. Єрусалимський Патріярхат мав 1 митрополію і 2 архієпископії. Усі 18 єпископів є вікаріями Патріарха. Нині Єрусалимській Церкві належить 23 храми і 27 монастирів. Він є найбагатшим землевласником у Єрусалимі. Загальна вартість його майна оцінюється в мільярди доларів.

З 2005 р. після усунення попередника (Іринея) патріярхом є Феофіл ІІІ. Він народився в Греції 1952 р., з 1964 живе в Єрусалимі. Закінчив Афінський і Даремський (Англія) університети. Очолював відділ зовнішніх зв’язків; з 2001 до 2003 р. був представником Єрусалимського патріярха при Московському патріярхаті. Він став 141-м предстоятелем Єрусалимської Церкви і має титул: «Блаженніший та Всесвятейший Кир Патріарх Святого града Єрусалима і всієї Палестини, Сирії, Аравії, обонпол Йордану, Кани Галілейської і святого Сіону».

 



[1] Муркос Г. Мнение православных арабов о греко-болгарской распре. – Москва, 1880. – С.7.

Comments