46. Рух за автокефалію і примара "етнофілетизму"

1.    Елладська Церква

1821 р. грецький визвольний рух охопив увесь Балканський півострів. Благословив повстання архиєпископ Патарський Герман. Чимало клириків взяли участь у підготовці повстання як члени таємного товариства «Φιλική Εταιρία» («Дружній союз»). Єпископи Феодорит, Ісая, Йосиф, Неофіт та інші очолили військові загони. Монастирі постачали їжу та зброю. Ієрархи очолювали ради старійшин – ґерусії.

На перших народних зборах 1 січня 1822 р. Грецію було проголошено незалежною федеративною державою, а православна віра визнана державною. Після російсько-турецької війни 1827-1829 рр. Туреччина Адріянопольським договором визнала незалежність Греції. Стосунки з Константинопольським Патріярхом ускладнилися.

1832 р. королем Греції став баварський принц Оттон. 1833 р. була схвалена декларація про автокефалію Елладської Церкви. Верховна влада в Церкві передавалася королю, котрий мав вирішальний голос у внутрішніх і зовнішніх стосунках. Але жодна з інших Церков не визнала автокефалії за канонічну.

Після революції 1843 р. міністерська рада в Афінах і Святіший Синод направили грамоти до Вселенського патріярха з проханням розглянути стан Елладської Церкви. 1850 р. Константинопольський патріярх Анфім видав томос з визнанням автокефалії Елладської Церкви, її незалежности від світської влади й наданням вищої влади в ній Священному Синодові. Елладська Церква зайняла 11-те місце в диптиху.

Всупереч патріяршому томосу 1850 р., Елладська Церква опинилася в залежності від грецької держави. Король утворив Міністерство священних справ, котрому підлягав Синод. Втручання держави до церковних справ посилилося після військового перевороту 1967 р. Військовий уряд розпустив старий склад Синоду, провів нові вибори до нього, запровадив пенсійний вік для предстоятеля Церкви (80 років) і надав Синодові право призначати єпископів за т.зв. «потрійною системою» (визначалося три кандидати, з яких король відбирав одного).

1924 р. Елладська Церква перейшла на новий календар. Частина клиру й мирян не прийняли реформи й утворили «Грецьке релігійне товариство православних християн», визнане урядом. На чолі товариства став власний синод, зв’язок з Елладською Церквою було розірвано. На 1982 р. Істинно-Православна Церква Греції (старостильна) мала 200 тис. парафіян, 5 єпархій, 75 храмів, 47 священиків, 4 чоловічих і 11 жіночих монастирів.

Довгий час проблемою Елладської Церкви був низький рівень освіти духовенства. Але в 60-і рр. ХХ ст. було відкрито, крім богословських факультетів при університетах в Афінах і Салоніках, де навчається по 600 чол., ще 7 дворічних інститутів, 8 духовних семінарій, школу вчителів Закону Божого.

На середину XVIII ст. у Греції було понад 500 монастирів, що займали чверть усієї території країни. Монахів налічувалося всього близько 3 тис. чол. Частина провадила «ідіоритмічне» життя, тобто жила власним коштом без певного уставу; були й пустельники або аскети. Урядова комісія дозволила зберегти тільки кіновіяльні монастирі, в яких було не менш як 30 монахів. Жити поза монастирем ченцям не дозволялося. Перед постригом належало пройти трирічний послух.

На 1994 р. збереглося, крім Афону, 170 чоловічих і 130 жіночих монастирів, у яких перебувало близько 1250 ченців і 1750 черниць. Особливе місце займає монастир Пенделі неподалік від Афін, заснований 1578 р. 1971 р. при ньому відкрито Міжправославний Афінський центр, покликаний організувати спільне вивчення проблем, що зустрічаються в житті Православних Церков.

Ще 1975 р. було прийнято нову конституцію Греції, у якій з’явилося положення про відокремлення Церкви від держави. Однак і досі Греція лишається єдиною країною Європейського Союзу з абсолютною православною більшістю (понад 97 %).

Зростає прагнення до перекладу богослужінь на сучасну грецьку мову. Єпископ Кілкесійський Апостол, не чекаючи на схвалення синоду, запровадив у відправах “дімотику” – новогрецьку говірну мову. Мовна проблема розглядалася на синоді 28 серпня 2002 р., але була відкладена. Єпископові Апостолу рекомендували утриматися від мовних експериментів.

Суперечка через те, до чиєї юрисдикції повинні відноситися єпархії так званих Нових територій на півночі Греції, наприкінці 2003 р. обумовило серйозну кризу у відносинах між Константинопольським Патріярхатом і Елладською Православною Церквою. Константинопольський Патріярхат стверджує, що тільки він має право призначати єпископів на 36 митрополій цієї провінції, що дістала назву Нових територій після того, як була відділена від Османської імперії і приєднана до Греції в 1912 році. Після приєднання до Греції Церква в цих землях продовжує підпорядковуватися Константинопольському Патріярху, вважають у Константинополі.

Зі свого боку, ієрархи Елладської Православної Церкви дотримуються протилежної думки. Деякі з них вважають право управління північними єпархіями без стороннього втручання найважливішим проявом незалежності Елладської Церкви.

Раніше Патріярх Варфоломій I засудив претензії грецьких єпископів Нових територій на незалежність і звинуватив Предстоятеля Елладської Православної Церкви архиєпископа Христодула в спробі перекроїти «церковний порядок» Греції. За словами Патріярха, такі дії грецького Першоієрарха можуть призвести до «серйозної кризи у відносинах» між двома Православними Церквами. Конфлікт почався влітку 2003 року, коли Патріярх Варфоломій вирішив скористатися своєю владою і призначити єпископів на дві вакантні кафедри Новий територій – Фессалонікійську і Елефтеропольську. Ієрархи Елладської Православної Церкви відмовили йому в цьому праві, після чого Варфоломій I обвинуватив їх у «узурпації привілеїв».

На початку листопада 2003 р. між двома сторонами почалися переговори, однак успіху вони не принесли. Представник Патріярха митрополит Пергамський Іоанн (Зізіулас) одержав інструкції не йти на компроміс і залишити зустріч. Перед відходом ієрарх попередив 36 єпископів Нових територій, що їм доведеться «тримати відповідь перед Матір’ю-Церквою» у випадку, якщо вони не підкоряться Патріярхату.

13 листопада Святий Синод Елладської Православної Церкви підтвердив свої претензії на право управління Новими територіями спеціальною резолюцією, що була направлена в Стамбул. Після цього перемовини щодо північних єпархій були перервані.

Протягом 2005 р. Елладська Церква пережила одну з найгостріших криз, пов’язану зі звинуваченнями вищої ієрархії у корупції та зв’язках із кримінальним світом. Кілька єпископів були виведені поза штат.

На початку ХХІ ст. Елладська Церква включає 81 єпархію, 30 з яких знаходяться в Північній Греції і на великих островах Півночі (так звані «Нові території») та номінально перебувають у юрисдикції патріярха Константинопольського. Шестеро з 12 митрополитів Постійного синоду представляють Нові території. Має 200 монастирів; налічує близько 8 млн членів (з 10,6 млн усього населення Греції).

На 31 грудня 2010 року кількість священнослужителів на території Греції становило 10 368 осіб, з яких 9117 належали до юрисдикції Елладської православної церкви, 1007 - Критської церкви, 228 - митрополій Додеканеських островів і 16 - Патмоського екзархату, що належать до Константинопольського патріархату.а початку ХХІ ст.

З 2008 р. очолює Елладську Церкву Ієронім ІІ (Іоанніс Ліапіс). Він народився 10 березня 1938 р. в Беотії. За першою освітою — лікар-кардіолог. 1967 року здобув другу освіту — на факультеті філології та теології Афінського університету. Потім був аспірантом у Грацькому, Регенсбурзькому та Мюнхенському університетах.  1967 року рукоположений у священики. Протосингел Фівейської та Левадійскої митрополії (1967—1978), настоятель монастирів Преображенського Сагмата (1971—1977) та преподобного Луки (1977—1981), генеральний секретар Священного синоду Елладської православної церкви (1978—1981).Хіротонія у сан єпископа відбулась 4 жовтня 1981 року. Був митрополитом Фівейским та Левадійскім у Беотії. Обраний архієпископом 7 лютого 2008 р., інтронізований16 лютого 2008 року.

2.    Кіпрська Церква

Після початку грецької революції 1821 р. турки звинуватили кіпрський єпископат у співчутті повсталим. Усі архиєреї були страчені. Згодом Антіохійський Патріярх прислав на Кіпр нову ієрархію.

1878 р. Велика Британія орендувала острів у Туреччини, а 1914 р. анексувала його. Росте вплив протестантизму. Серед грецького населення почався рух за приєднання до Греції (enosis). Православне священство було широко залучене до нього.

1947 р. Кіпрська Церква відновила повну канонічну й організаційну самостійність. Її предстоятель був піднесений у сан архиєпископа з титулом «блаженніший архиєпископ Нової Юстиніяни й усього Кіпру». Назва міста Нова Юстиніяна згадується тому, що імператор Юстиніян ІІ, рятуючи кіпріотів від арабської навали, переселив більшість з них до Нової Юстиніяни – нового міста біля Дарданелл. Там же була тоді резиденція архиєпископа.

З 1950 до 1977 р. Кіпрською Православною Церквою управляв архиєпископ Макарій ІІІ. Архиєпископ народився 1913 р. в селі на Кіпрі. У 12 років він пішов до монастиря. Після закінчення ґімназії Макарій вчився на Богословському факультеті Афінського університету, потім вивчав в Афінах право, а в Бостонському університеті (США) – соціологію релігії. 1946 р. він став священиком, а 1948 р. – митрополитом Кітійським. 1950 р. інтронізований на кафедру архиєпископа Кіпру, владика Макарій (Макаріос) став лідером визвольного руху греків-кіпріотів. Молебні за визволення кіпрського народу, протести проти продовження англійського режиму на Кіпрі, звернення до світової громадськости стали знаряддями боротьби за визволення. 1956-1959 рр. архиєпископ Макарій відбував заслання на Сейшельських островах.

1960 р. Велика Британія надала Кіпру самостійність. Першим президентом був обраний архиєпископ Макарій ІІІ. Сутички греків і турків на острові переросли в міжнародний конфлікт, що обернувся вигнанням грецького населення з Туреччини.

1973 р. три митрополити Кіпрської Церкви оголосили про зміщення архиєпископа Макарія ІІІ за порушення канонів і посідання світської посади. Однак невдовзі митрополити були самі зміщені «Великим Синодом», що складався з єпископів Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського Патріярхатів, Елладської Церкви. Число єпархій було збільшене з чотирьох до шести, до яких були призначені нові єпископи.

1974 р. грецькі офіцери з Афін зчинили на Кіпрі заколот проти президента Макаріоса. У відповідь на це турецькі війська вторглися на Кіпр. Вони відвоювали північну частину (37% території) й заснували там «Турецьку республіку Північного Кіпру». На початку 1975 р. острів було поділено «зеленою лінією» на північ зі ста тисячами турків і південь з близько 500 тис. греків-кіпріотів. З північної частини були вигнані 176 священиків. Церкви й монастирі на півночі острова було пограбовано і поруйновано. Православним було заборонено відвідувати святині в цьому анклаві. Лише 1994 р. вперше двом священикам дозволили відвідати монастир св. Андрія на Карпаському півострові для відправи Святої Літургії.

На початок ХХІ ст. Кіпрська Православна Церква складалася з однієї архиєпископії і п'яти єпископій, мала понад 500 храмів і 9 монастирів.

Сучасний предстоятель Кіпрської Православної Церкви – Архиєпископ Хризостом II (Іродот Дімітріу-Енглістріотіс). Він народився 10 квітня 1941 р.  в селі Тала поблизу міста Пафосу. Після закінчення середньої школи вступив послушником в монастир Святого Неофіта. Одночасно навчався в Пафський гімназії, яку закінчив у 1963 році. 3 листопада 1963 року єпископом Триміфунтським Георгієм (Павлідіса) висвячений на диякона. Протягом п'яти років виконував послух благочинного обителі. У 1968—1972 рр. — навчався на богословському факультеті Афінського університету. 19 жовтня 1972 року обраний ігуменом монастиря святого Неофіта. 25 лютого 1978 року обраний митрополитом Пафським; на наступний день хіротонізований на єпископа з возведенням у сан митрополита. 5 листопада 2006 року обраний Архієпископом Нової Юстиніани і всього Кіпру. Інтронізація відбулася 12 листопада 2006 року.

3.    Сербська Церква

1830 р. Сербія дістала політичну, а 1831 р. – і церковну автономію. Зусиллями митрополита Петра 1836 р. в Бєлграді відкривається духовна школа – «Богословія». Вища церковна влада належить Архиєрейському соборові на чолі з митрополитом. Замість архиєреїв-греків поставляються серби.

1878 р. за Берлінською угодою Сербія дістала політичну незалежність. 1879 р. грамотою Вселенського патріярха Йоакима III визнається автокефалія Сербської Церкви.

Серби, що жили на території Австро-Угорщини, мали свої незалежні Церкви – автокефальну митрополію з центром у Сремських Карловцях, предстоятель якої на певний час після революції 1848 р. був піднесений до патріярха, автономні митрополії в Боснії і Герцеґовині.

У 1918 році утворилася багатонаціональна Югославська держава, що дозволило об’єднати різні православні юрисдикції, що знаходилися тоді в Югославії (автономні сербські митрополії Бєлграда, Карловців, Боснії, Чорногорії і Далматинську єпархію), в одну Сербську Православну Церкву. У 1920 році Константинополь визнав це об’єднання, і Сербська Церква дістала статус патріярхату.

Під час Другої світової війни Сербська Церква пережила найжорстокіші гоніння, особливо в тих районах, що знаходилися під контролем Хорватської держави. 25% церков і монастирів було зруйновано, 20% духівництва загинуло.

Після приходу в Югославії в 1945 році до влади комуністичного уряду Сербській Церкві довелося відшукувати нову форму відносин з атеїстичною державою. Велика частина церковного майна була конфіскована, релігійну освіту в школах заборонили, у Церкви й держави були різні точки зору на роль Сербії в багатонаціональній Югославії. Розрив комуністичного лідера Югославії Йосифа Броз Тіто з Совєтським Союзом у 1948 році і поліпшення відносин із Заходом привели до більшої терпимості стосовно релігії, внаслідок чого становище Церкви покращилося.

У 1963 році в сербській православній діяспорі в Америці відбувся розкол на ґрунті ставлення до Сербського Патріярхату і комуністичного уряду Югославії. Група, що протестувала проти втручання уряду в справи Церкви, заснувала Вільну Сербську Православну Церкву і порвала канонічні відносини з Бєлградом. Тільки в 1991 році за патріярха Павла між двома групами відбулося примирення.

Важкі руйнування було завдано Сербській Православній Церкві під час війни в Славонії, Боснії та Герцеґовині, а особливо – в Косово (1999-2000 рр.). У середні віки Косово було центром Сербського королівства. На Косовому полі сербська армія була розбита османськими турками і тут, у Косово, загинув сербський король Лазар. Лише в часи балканських воєн у 1912 році Косово знову ввійшло до складу Югославії. З часом серби поступово іммігрували з Косова через переслідування з боку мусульман-албанців. Албанці поступово заселяли нову територію. Вже в 1878 році у їхньому середовищі виникла думка про Велику Албанію, що об’єднала б власне Албанію, Косово та Македонію. Політика Тито в післявоєнні роки привела до структурних змін у національному складі населення Косова на користь албанців.

Наприкінці ХХ ст. албанські лідери Косово, стимульовані дискримінаційною національною політикою посткомуністичного уряду президента Югославії Слободана Мілошевича, почали боротьбу за незалежність краю. Була утворена Визвольна армія Косово, котра почала збройні дії проти югославської поліції, армії, урядових установ. Об’єктом терору стали сербські православні спільноти, православні церкви й монастирі. Це спричинило повну руїну Православної Церкви на території Косово.

Сербська Православна Церква рішуче засудила антирелігійну практику комуністичних режимів минулого, а починаючи з травня 1992 року все далі дистанціювалася від уряду Мілошевича. У 1996 році єпископи закликали сербський народ до моральної віднови й заявили, що вона стримується системою управління, що залишилася за своїм духом марксистською. На початку січня 1997 року Сербський Священний Синод рішуче засудив спроби уряду Мілошевича скасувати результати листопадових (1996 року) виборів у місцеві органи влади і закликав його поважати демократичні принципи. Незабаром патріярх Павло очолив демонстрацію з 300.000 учасників, що пройшла по вулицях Бєлграда і виступила на підтримку демократичного руху. На президентських виборах 2000 р. Сербська Церква відкрито підтримала Воїслава Коштуніцу й активно боролася зі спробами режиму Мілошевича фальсифікувати результати виборів. Єпископи закликали сербський уряд до переговорів про повернення церковного майна, вилученого після 1945 року, і про катехизацію дітей у середній школі.

Вища влада в Сербській Православній Церкві належить Священному Синодові єпископів, що складається з усіх єпархіяльних архиєреїв. Він збирається раз на рік, у травні. Повсякденне життя Церкви керується Постійним Священним Синодом, що складається з патріярха і чотирьох єпископів.

У Бєлграді є Богословський Інститут, заснований у 1921 році. Сербська Православна Церква також має 4 семінарії, школу для підготовки монахів.

На 90-і рр. ХХ ст. в складі Сербської Церкви була 21 єпархія, з них 7 поза Юґославією. Ними управляли 32 єпископи. Церква мала 2.874 парафії, обслуговувані близько 3.000 священнослужителів, 200 монастирів і близько 600 монахів. Кількість вірних визначалася в 11 млн. Хоча вплив атеїстичного режиму позначився на загальному рівні релігійності в Сербії важче, ніж в інших комуністичних країнах.

Патріарх Сербської Православної Церкви Іриней (Мирослав Гаврилович). Він народився 28 серпня 1930 р. в селі Видова під містом Чачак (Сербія). Закінчив гімназію в м. Чачак, духовну семінарію в м. Призрене, Богословський факультет Белградського університету. Після закінчення факультету служив у війську, а незабаром після закінчення служби, був призначений викладачем у Призренську семінарію. У жовтні 1959 року прийняв чернечий постриг. 27 жовтня 1959 був висвячений в чин ієромонаха . 1974 р. обраний вікарним єпископом Патріарха Сербського з титулом єпископа Моравіцького, а 1975 — єпископом Нішським. 22 січня 2010 обраний патріархом.

4.    Болгарська Церква

1820 р. в болгарському місті Враці зловживання єпископа-грека спричинили відмову вірних утримувати його. Починається рух за заміну архиєреїв-греків болгарами.

Болгари вимагали відновлення хоча б автономного устрою в формі екзархату, обрання архиєреїв на болгарські кафедри на місцях, знання архиєреями болгарської мови. З цими вимогами їхні представники виступили на соборі 1858 р. Після відмови єпископ-болгарин Іларіон у болгарському храмі Константинополя пом’янув замість Вселенського патріярха «всіх єпископів православних». На місцях стали вимагати того самого й подекуди почали поминати єпископа Іларіона як «священноначальника всієї Болгарії». Константинопольський Патріярх виявив готовність іти на поступки. Але болгари вже відмовилися від компромісу. 1870 р. султанським фірманом вперше визнавалося існування на Балканах болгарської народности й встановлювався незалежний Болгарський екзархат для болгарських єпархій, а також тих єпархій, у яких 2/3 православних жителів захочуть увійти до юрисдикції Болгарського екзархату. Зв’язок зі Вселенським Патріярхом зводився до поминання його за богослужіннями, повідомлення про рішення екзархату й одержання Святого Мира.

1871 р. в Константинополі скликається перший Болгарський Церковно-Народний Собор, котрий виробив статут Болгарського Екзархату. В лютому 1872 р. було обрано першого екзарха, якого болгари почали титулувати «блаженнішим». 11 травня 1872 р. в болгарському храмі Константинополя екзарх Анфім (1872-1877 рр.) відправив Службу Божу й зачитав акт проголошення автокефалії Болгарської Церкви. У відповідь Вселенський Патріярх оголосив про відлучення болгарських єпископів від Церкви. Помісний Собор 1872 р., що відбувся в Константинополі, звинуватив Болгарську Церкву в єресі етнофілетизму й наклав на неї схизму.

Почався самостійний розвиток Болгарської Церкви. Майже щонеділі відбувалася архиєрейська хіротонія. Після придушення квітневого повстання проти турків 1876 р. екзарх Анфім подав західним державам меморандум про жорстокість турків над переможеними болгарами. Він відмовився підписати декларацію про те, нібито болгари задоволені існуючим станом речей і не потребують підтримки інших держав. За це Анфім був позбавлений посади й засланий до Малої Азії. Визволений, він очолив Тирновські Установчі збори, які прийняли конституцію Болгарії.

Наступник Анфіма екзарх Йосиф (1877-1915 рр.) мусив лишатися в Константинополі, коли за Берлінською угодою Болгарія була поділена на незалежне князівство й автономну турецьку провінцію Східна Румелія. Церква Болгарського князівства керувалася Синодом на чолі з Намісником-Головою. Екзарх усю діяльність спрямував на Фракію і Македонію – єпархії, що лишался в Турецькій імперії. На кафедри посилалися болгарські архиєреї, в Константинополі, Адріянополі, Салоніках, Скоп’є відкривалися болгарські школи. У Константинополі відкрилися болгарська семінарія, лікарня, стала видаватися газета «Новини». На березі Золотого Рогу було побудовано чудову церкву.

Після звільнення Фракії і Македонії 1913 р. екзарх Йосиф переїхав до Софії. У 1921-1922 рр. було скликано Другий Церковно-Народний Собор, який схвалив новий Статут. Схизма, накладена на Болгарську Православну Церкву, діяла до 1945 р., коли томос Вселенського патріярха Веніямина відновив її автокефалію. Тим часом 1944 р. Болгарія була окупована совєтськими військами. В країні встановлюється комуністичний режим на чолі з Георгієм Димитровим, який 1946 р. проголошує Болгарію «народною республікою». Підписується договір про дружбу і взаємодопомогу з СССР. Болгарія входить до кола країн совєтського блоку. Хоча тут не було атеїстичного терору, як у країнах СССР, але Церква займає пасивну позицію в суспільстві й змушується діяти відповідно до політичного замовлення уряду. Болгарська Церква взяла участь у інспірованій Йосифом Сталіним антиконстантинопольській кампанії 1948 р. Тоді з нагоди 500-річчя самопроголошеної автокефалії Російської Церкви в Москві залунали голоси про перенесення центру світового православ’я в Росію. 1953 р. Третій Церковно-Народний Собор без благословення Вселенського патріярха проголосив свого предстоятеля Кирила «Патріярхом Софійським і всієї Болгарії». Тоді Константинопольський патріярх Афінагор знов припинив стосунки з Болгарською Церквою і визнав патріяршу гідність її предстоятеля тільки 1961 р. під тиском Москви. Патріярх Кирил 1968 р. запровадив у Болгарській Церкві григоріянський календар. Після цього частина вірних вийшла з канонічного підпорядкування Патріярхові (“старостильники”).

4 липня 1971 р. патріярхом Софійським і всієї Болгарії стає Максим (Найденов Мінков). Він народився 29 жовтня 1914 р., а 1941 р. прийняв монаший постриг і дияконську хіротонію. Максим був рукоположений на єпископа Браніци 1956 р. 1960 р. він призначається митрополитом Ловецьким.

З падінням комуністичного режиму в Болгарії 1991 р. починається критика старої ієрархії Болгарської Православної Церкви за колабораціонізм. Патріярха Максима звинувачують у поставленні на кафедру за участю влади, що суперечить православним канонам. Троє єпископів на чолі з митрополитом Неврокопським Пименом зажадали відставки патріярха. У травні 1992 року в Болгарській Церкві стався розкол. Кілька ієрархів на чолі з митрополитом Пименом відмовилися від канонічного підпорядкування патріярхові Максиму й очолюваному ним Синодові. Мотивом розколу була вимога відсторонення ієрархів, заплямованих співпрацею з комуністичним режимом. Комісія Вселенської Патріярхії, що перебувала в Болгарії в січні 1993 р., не змогла ліквідувати розколу.

4 липня 1996 року колишнього митрополита Неврокопського Пимена було проголошено Патріярхом Болгарської Церкви. Священний Синод, очолюваний патріярхом Максимом, наклав на Пимена анафему. Але демократична влада симпатизувала антикомуністичній частині Церкви. Коли в січні 1997 року Петро Стоянов заступав на посаду президента Болгарії, благословив його патріярх Пимен. У березні 1997 року Вищий державний суд Болгарії ухвалив, що рішення Священного Синоду патріярха Максима незаконні. У січні 1998 року президент Стоянов закликав обох патріярхів піти на спокій і дати можливість вибору нового предстоятеля Церкви, щоб покласти край розколові. Болгарська Церква на чолі з патріярхом Пименом увійшла в контакт з УПЦ-КП на чолі з Філаретом.

З 30 вересня по 1 жовтня 1998 року у Софії пройшов позачерговий розширений Синод Болгарської Православної Церкви. Головував на ньому Всесвятіший Вселенський патріярх Варфоломей. На синоді були присутні також 6 інших патріярхів і 20 митрополитів, включаючи патріярха Олександрійського Петра VII і патріярха Московського Олексія II. Синод підтвердив повноваження патріярха Максима і досягнув примирення конфронтуючих сторін. Патріярх Пимен та інші єпископи, що утворили альтернативну структуру, покаялися у своїх діях і були знову прийняті в спілкування з Православною Церквою в колишньому сані разом зі своїми священиками і мирянами.

VI церковно-народний собор, який проходив з 14 по 17 травня 2008 року, ухвалив, що 94-річний Патріарх Максим залишиться головою Болгарської Православної Церкви, тому що православні канони не дозволяють знімати Патріарха в зв'язку з його похилим віком. 18 травня 2008 року було повідомлено, що на час хвороби Патріарха Максима повноваження предстоятеля Болгарської Церкви передаються правлячому єпископу Варни — митрополиту Варненському і Великопреславському Кирилу.

Єпископат Болгарської церкви нараховує 22 архиєреї. Болгарська православна церква включає 12 митрополій: 11 з яких перебувають в Болгарії й 1 (Нью-Йоркська) в США. За межами країни є також 2 єпархії (Акронська й Детройтська), що окормлюють віруючих у США, Канаді, Латинській Америці й Австралії й кілька приходів: 2 — в Угорщині, 2 — у Румунії й 1 — в Австрії. В єпархіях Болгарської православної церкви налічується 2600 парафій і служить більше 1500 священиків. Крім того, є 120 діючих монастирів, у яких проживає більше 400 чернець і черниць. На Афоні знаходиться болгарський монастир — Зографу. У Болгарії діють 2 семінарії (в Пловдиві і Софії) і богословські факультети в Софійському університеті і Свято-Кирило-Мефодієвському університеті в Велико Тирново. Число вірних — 8 млн. чоловік.

5.    Румунська Церква

Церква Румунії з Х до кінця XIV ст. перебувала в складі Тирновського патріярхату. Румуни зазнали потужного впливу слов’янских Церков, прийняли абетку, створену свв. Кирилом і Мефодієм, церковнослов’янську мову як богослужбову. Але потім митрополит Волощини знов повертається під юрисдикцію Константинополя. На помісному соборі 1568 р. було заявлено, що літургія має служитися по-румунському.

За особливі відзнаки митрополит Унгро-Волоський, перший за честю у Вселенській Патріярхії, дістав 1776 р. почесний титул намісника Кесарії Каппадокійської, що зберігається досі за Румунським Патріярхом. З середини XVII ст. румунські митрополити титулуються екзархами Константинопольського патріярха, але обираються місцевими єпископами та князями й у внутрішніх справах зберігають самостійність.

Коли під час Прутського походу Петра I 1711 р. на бік росіян перейшли румунські господарі, митрополит і бояри, турецька влада після відступу росіян передала Румунію під управління греків-фанаріотів. Почалася еллінізація румунів. Єпископами ставили греків, богослужіння в містах правили по-грецькому. Розквітла симонія; оскільки за гроші ставили священиків більше, ніж існувало парафій, з’явилося багато безмісних священиків, які в своїх мандрах дискредитували священичий сан.

Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-1774 рр. та 1787-1791 рр. було укладено Кучук-Кайнарджинський (1774 р.) та Яський (1791 р.) мирні договори. Православна Церква дістала свободу віровизнання. Румуни прагнуть позбутися не тільки турецького гноблення, але й грецького церковного урядування. Митрополит Веніямин Костакі дбає про видання богословських і повчальних книг румунською мовою. 1804 р. він відкриває в Яссах семінарію, де викладання провадилося по-румунському. Але греки позбавили його кафедри.

Скориставшись невдоволенням румунів греками-фанаріотами, росіяни в ході нової війни з турками 1806-1812 рр. підпорядкували Румунську Православну Церкву своєму Синодові. 1808 р. колишній київський митрополит Гавриїл Банулеску-Бодоні, румун за походженням, призначається екзархом Святішого Синоду в Молдові, Волощині й Бесарабії. Він поширює на Румунію російські церковні порядки, реформує семінарії на кшталт російських і переводить викладання на російську мову.

1812 р. Туреччина повернула собі Румунію. Але стосунки румунів з турками після російської експансії складаються вже краще. Навіть коли греки повстали 1821 р. проти османського ярма, румуни допомагали туркам придушити повстання. І ось 1822 р. султан відновлює право румунів обирати господаря. Політична залежність Румунії від Туреччини послаблюється. Поширюється національна мова, грецька мова богослужіння замінюється румунською. Інтеліґенція вирушає на захід для здобуття освіти. Ненависть до греків-фанаріотів переноситься частиною інтеліґенції на все православ’я. Церкву звинувачують у мертвотному впливі на народ, протистоянні проґресові, плеканні «фанаріотської культури». Небезпідставно підозрюють, що Росія хоче використати релігійний чинник для окупації Румунії й перетворення її на свою колонію. Коли 1853 р. росіяни знов перешли Прут і наблизилися до Дунаю, румунські князівства запропонували Туреччині зайняти їх і сформувати народне військо задля протидії Росії.

1859 р. Волощина й Молодова об’єдналися в державу Румунію. Князем було обрано Олександра Куза. Він проводить реформи просвітительського змісту: монастирське майно конфіскується державою, чимало монастирів (передусім грецьких) закривається, згортається суспільна діяльність монастирів. 1865 р. проголошується автокефалія Румунської Церкви. На чолі Церкви ставиться генеральний Національний Синод, до складу якого входять усі єпископи, а також по три депутати від духівництва й мирян кожної єпархії. Запроваджуються григоріянський календар, латинська абетка замість кирилиці.

Після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Румунія дістала повну незалежність і 1881 р. була оголошена королівством. Константинопольський патріярх Йоаким III вже уклав був томос про проголошення її автокефальною, але не оприлюднив його через самовільне здійснення Румунською Церквою акту варіння Святого Мира в Бухарестському кафедральному соборі. І тільки 1885 р. новий патріярх Йоаким IV видав синодальний томос про визнання Румунської Церкви автокефальною.

Після Першої світової війни до складу Румунського королівства увійшла Трансильванія, де жило багато православних румунів. 1925 р. Румунська Церква дістала статус Патріярхату.

Захоплення Румунії СССР 1944 р. спричинило встановлення маріонеткового режиму спочатку в формі «народної демократії», а з 1947 р. – комуністичної диктатури. Але атеїстична пропаґанда й боротьба проти Церкви не мали такого тотального характеру, як в СССР. Румунська Православна Церква намагалася продовжити своє активне існування в комуністичній країні. Діяло 6 семінарій, 2 богословські інститути (в Сібіу та Бухаресті). Залишалися відкритими близько 100 монастирів і тисячі церков. Виходили богословські видання.

1949 р. було ліквідовано румунську греко-католицьку Церкви і 2.600 її храмів предано Православній Церкві. 1990 р. греко-католицька Церква в Румунії була леґалізована, але їй було повернуто менш ніж 140 храмів.

Коли в грудні 1989 р. було повалено режим Ніколає Чаушеску, румунська ієрархія піддавалася суворій критиці за співпрацю з комуністичним режимом. Патріярх Феоктист у січні 1990 р. приніс прилюдне покаяння і залишив престол. Але рішенням Священного Синоду в квітні 1990 р. він був повернутий на посаду предстоятеля. Налагоджується конструктивна співпраця з урядом. За переписом 1992 р. 87% румунів визнали себе православними. За рівнем релігійності цій країні належить пріоритет у православному світі.

На лютий 1997 р. Румунська Православна Церква мала 23 єпархії, 9.208 парафій. В Церкві перебувало 9.174 священики. Гордістю Румунської Церкви здавна є монастирі. Їх було 296: 173 чоловічих і 123 жіночих. Крім кіновіяльних монастирів, Церква має 97 скитів: 81 чоловічий і 16 жіночих. Загальне число монахів – 2.414, монахинь – 4.090. За останні роки було відкрито 72 каплиці в лікарнях, 29 – у в’язницях, 18 – у військових частинах, 13 – у шпиталях і сиротинцях. 101 священик здійснює душпастирську працю в лікарнях, 33 – у тюрмах, 23 – у війську.

Вища богословська освіта є складовою частиною державної університетської освіти. На 1995 р. у Румунії було 14 факультетів православного богослов’я, на яких навчалося 3.206 юнаків і 2.419 дівчат. Крім того, Церква мала 28 семінарій з 5.524 студентами, 12 дяківських шкіл з 451 студентом. Видається 33 періодичних церковних видання.

Згідно з переписом 2002 р. в Румунії проживають 21 794 792 осіб, з яких 86,7 % заявили себе православними християнами.  У Румунській Православній Церкві діють 631 монастирі та скити, в яких подвизаються 8 059 ченців і черниць.

Патріарх Даниїл (Чоботя) народився 22 липня 1951 р.  в сім'ї вчителя Алексія Чоботя і його дружини Стели. Відвідував начальну школу в своєму рідному селі Добрешті (1958–1962), середню школу в селищі Лапушнік повіту Тиміш (1962–1966). Протягом 1966–1970 відвідував вищу школу в Бужаші, а потім у Лугоджі.

Після закінчення школи він став студентом теології у Богословському православному інституті міста Сібіу (1970–1974). Впродовж 1974–1976 слухач курсів докторського ступеню в Богословському інституті у Бухаресті на кафедрі систематичного богослов'я під керівництвом проф. Димитрія Станіля. Продовжує навчання за кордоном. Два роки вчиться на факультеті Протестантської теології в Університеті гуманістичних наук у Страсбурзі (Франція), а згодом два роки на факультеті Католицької Теології в Університеті «Albert Ludwig» м. Фрайбург (Німеччина).

15 липня 1979 отримує ступень доктора на факультеті протестантської теології в Страсбурзі. 31 жовтня 1980 року в Богословському інституті у Бухаресті отримав звання доктора православної теології. Володіє французькою, німецькою, англійською та італійською мовами. Протягом  1980–1988 рр. - викладач Екуменічного Інституту в Босе (Женева), викладач Женевського на Фрабурзького університетів. 1987 р. прийняв чернечий постриг в Сіхестрійському монастирі з іменем Даниїл. 1988 — Професор відділення Християнського служіння (місії) Бухарестського богословського інституту. В березні 1990 р. рукоположений на вікарного єпископа Митрополії Тимошара.  В червні 1990 р. став Архиєпископом та Митрополитом Молдавії та Буковини. 30 вересня 2007 р. інтронізований на Архиєпископа Бухарестського, Митрополита Мунтенського і Добруджийського, Намісника Кесарії Каппадокійської, Патріярха Румунського.

Comments