47. Комунізм і християнство


Комунізм

Комунізм виник і розвинувся в 40-і рр. XIX ст. на Заході Європи як спроба безбожницького, матеріялістичного переосмислення людської історії та консолідації рухів суспільного протесту під гаслом штучного створення нових, справедливих економічних відносин. Наскрізними ідеями комунізму стали поділ суспільства на класи на економічній основі, боротьба поміж якими визначає перебіг суспільного проґресу, заперечення приватної власности, проголошення майбутнього безкласового суспільства («комуністичного»), де приватна власність зникне як така, теорія пролетаріяту як творця нового суспільства, ідеї пролетарської революції як форми встановлення комуністичного ладу. Стверджується пріоритет інтернаціональних інтересів пролетаріяту над національними інтересами, проголошується майбутнє зникнення націй. Комунізм заперечує сім’ю як форму устрою, виниклу в класовому суспільстві. Проголошується ідея загальної рівности, але не в перспективі здобуття рівности прав і можливостей, а як тотожність поведінки, як уніфікація особистостей.

Основоположник комунізму – німецький вихрещений єврей Карл Маркс (1818-1883 рр.), юрист за освітою (Боннський і Берлінський університети), що сформувався під впливом філософії Геґеля та Людвіґа Фейєрбаха. Головним співробітником Маркса і його першим помічником був син німецького фабриканта Фридріх Енґельс (1820-1895 рр.), який захопився філософією під час перебування на військовій службі в Берліні, повірив у можливість модерних філософських ідей змінити світ на краще й потрапив під вплив Маркса, співробітничаючи в очолюваній тим «Рейнській газеті». Маркс і Енґельс зближуються з таємними політичними товариствами, утворюють на їхній основі 1847 р. «Союз комуністів» і намагаються використати революційні рухи 1848 р. для розгортання пролетарської революції, а потім для проголошення Паризької комуни 1871 р.

1864 р. в Лондоні Маркс і Енґельс організували Перший інтернаціонал – міжнародну організацію прихильників комуністичних ідей. Він став основою для виникнення комуністичних партій у різних країнах. Ці партії 1889 р. об’єдналися в Другий інтернаціонал, який розпався з початком Першої світової війни, коли стала очевидною нежиттєвість наскрізних ідей комунізму й «інтернаціональна солідарність пролетарів» поступилася захистом різними націями своїх державних інтересів.

Програмою комуністичного руху стає «Маніфест Комуністичної партії», що його Маркс і Енґельс опублікували 1848 р. 1887 р. Ежен Потьє пише текст комуністичного гімну – «Інтернаціонал» (музику уклав П’єр Дежейтер). Щорічним святом комуністів світу стає Перше травня, проголошене Днем міжнародної солідарности трудящих.

Карл Маркс і Фридріх Енґельс стверджували, що релігійну віру породила безпорадність первісної людини в боротьбі з силами природи. Релігію вони розглядали як один з видів духовного поневолення трудящих, гальмо проґресу суспільства, перешкоду в боротьбі за краще майбутнє, за рух уперед. Відтворює і підтримує релігійні вірування соціяльна пригніченість трудящих за умов антагоністичного суспільства, їхня безпорадність у боротьбі з експлуататорами.

У вступі з ранньої праці «До критики Геґелівської філософії права» Карл Маркс визначає релігію як «самосвідомість і самовідчування людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила», «зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того, як вона – дух бездушевних порядків», «опіум народу». Звільнення від впливу релігії, від віри постає при цьому одним з найважливіших завдань комуністичної ідеології. «Боротьба проти релігії є посередньо боротьба проти того світу, духовною втіхою якого є релігія... Скасування релігії, як ілюзорного щастя народу, є вимога його дійсного щастя»[1].

Існування релігії в суспільстві комунізм пояснює соціяльним гнітом. Тому повне подолання релігії передбачає знищення соціяльного ладу, на якому вона тримається, експлуататорського ладу. Основоположники комунізму різко виступали проти компромісу поміж їхньою ідеологією та християнством. «Маніфест Комуністичної партії» 1848 р. проголошує: «Подібно до того, як піп завжди йшов рука в руку з феодалом, попівський соціялізм іде рука в руку з феодальним... Християнський соціялізм – це лише свята вода, якою піп кропить злобу аристократа»[2].

Заперечується ліберальне ставлення до Церкви та її присутности в суспільстві. У статті «Критика Ґотської програми» Карл Маркс різко нападає на гасло «свободи совісти»: «Буржуазна «свобода совісти» не являє собою нічого більшого, як терпимість до всіх можливих видів релігійної свободи совісти, а вона, робітнича партія, навпаки, прагне визволити совість від релігійного дурману»[3].

Фридріх Енґельс у працях «Анти-Дюрінґ» та «Людвіґ Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» намагається створити комуністичну концепцію виникнення й розвитку християнства, яка б виключала постать Христа. Християнство виникає як «релігія рабів, вигнанців, відринутих, гнаних, пригноблених»[4]. Християнський Бог для нього – «продукт тривалого процесу абстраґування, концентрована квінтесенція безлічі старих племінних і національних богів»[5].

При цьому історію релігії комунізм ставить у залежність від свого бачення стосунків базису й надбудови. За «Капіталом» Карла Маркса, християнство виникає в суспільстві як відображення певної форми товарних стосунків і відображає низький ступінь розвитку продуктивних сил. «Релігійне відображення дійсного світу може взагалі зникнути лише тоді, коли відносини практичного повсякденного життя людей виражатимуться у прозорих і розумних зв’язках їх між собою і з природою»[6].

Комунізм був названий папою Пієм IX (1846-1878 рр.) в енцикліці «Qui Pluribus» «жахливою єрессю» й разом із лібералізмом, соціялізмом і масонством затаврований як чумна зараза епохи.

Російський большевизм

Слідом за Марксом і Енґельсом третім визнаним теоретиком комунізму став росіянин Георгій Плеханов (1856-1918 рр.). Живучи на еміґрації в Швейцарії, він створив групу «Визволення праці», написав низку теоретичних творів, гуртував довкола себе послідовників. Розпочинається засвоєння комунізму російською свідомістю. Але російські комуністи мали виходити з тези, що пролетарська революція можлива лише в країні з розвиненою капіталістичною індустрією, якою Росія не була. Російські комуністи опинилися перед дилемою: вони вважали капіталізм злом і несправедливістю, але мусили вітати пролетаризацію селянства, посилення визиску. «За капіталізм уся динаміка нашого громадського життя», – писав Георгій Плеханов. Плеханов вважав за необхідне збільшення кількости робітників, розвиток їхньої свідомости, більш розвинену промисловість. Він виступав проти бунтарства й змовництва.

Подолав моральну дилему й по-справжньому створив російський різновид комунізму Володимир Ульянов-Ленін (1870-1924 рр.), син інспектора народних училищ у Симбірську та брат страченого за замах на царя революціонера. Ленін стверджує, що комунізм може бути встановлений у Росії без розвитку капіталізму й до утворення численного пролетаріяту. 1895 р. Ленін організував у Петербурзі «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Він не брав участи в першому з’їзді Російської соціял-демократичної робітничої партії (РСДРП) 1898 р., але вже на другому з’їзді 1902 р. очолив опозицію Плеханову, котра здобула більшість голосів і назвала себе «большевиками». Відтоді до смерти Ленін є лідером специфічного російського напрямку комунізму – большевизму.

Большевизм перетворив комуністичну ідею з теоретичної доктрини на метод соціяльної боротьби. Большевизм сприйняв не наукову сторону марксизму, а його месіяністичну, міфотворчу сторону, яка висуває на перший план революційну боротьбу пролетаріяту, керованого організованою меншістю. Міф про пролетаріят по-новому інтерпретує міф про російський народ. Російський месіянізм ототожнюється з пролетарським месіянізмом. Ленін проголошує, що промислова відсталість Росії, зародковий характер капіталізму є великою перевагою соціяльної революції. Він наполягає на ориґінальному, національно своєрідному характері російської революції.

«Большевизм є третє явище російської великодержавности, російського імперіялізму, – першим явищем було Московське царство, другим явищем Петрова імперія. Большевизм – за сильну, централізовану державу. Відбулося поєднання волі до соціяльної правди з волею до державної могутности й друга воля виявилася сильнішою»[7], – зазначав Микола Бердяєв.

Програма РСДРП, прийнята на II з’їзді 1903 р., проголошує необхідність встановлення демократичної республіки з конституцією, яка б передбачала необмежену свободу совісти, повну рівноправність громадян незалежно від релігії, відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви.

Володимиру Леніну вельми імпонували слова Маркса про опіум народу. Повторюючи їх у праці «Соціялізм і релігія», Ленін поглиблює їхнє значення: «Релігія є опіум народу. Релігія – рід духовної сивухи, в якій раби капіталу топлять свій людський образ, свої вимоги на хоч трохи гідне людини життя»[8]. «Цілковите відокремлення церкви від держави, – ось та вимога, яку ставить соціялістичний пролетаріят до сучасної держави і сучасної церкви»[9], – писав Володимир Ленін. Держава оголошує про своє невтручання до внутрішніх справ Церкви, але здійснює реґламентування умов і порядку утворення релігійних об’єднань, визначає умови й порядок їхнього утворення й існування. «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна»[10].

Приймаючи доктрину відокремлення Церкви від держави, большевицька партія підкреслювала, що не може вважати віру приватною справою людини. Передбачається безкомпромісна ідейна боротьба з релігією як антиподом матеріялістичного світогляду.

Прихід большевицької партії до влади внаслідок жовтневого перевороту 7 листопада (25 жовтня ст.ст.) 1917 р., розгін законно обраних Установчих Зборів і проголошення Росії «Соціялістічною Федеративною Совєтською Республікою» визначили перетворення большевицької партії на правлячу. Інші партії, навіть союзні большевикам (анархісти, есери) невдовзі забороняються. Большевицька доктрина набуває характеру тоталітарної ідеології. Слідом за РСФСР вона поширюється на терені сусідніх країн, окупованих большевиками й об’єднаних 1922 р. в СССР (Союз Совєтських Соціялістичних Республік).

VIII з’їзд большевицької партії, перейменованої на Російську – згодом Всесоюзну – комуністичну партію (большевиків), який відбувся в березні 1919 р. прийняв нову програму РКП(б), де підкреслювалося, що РКП(б) не задовольняється декретованим відокремленням Церкви від держави і школи від Церкви, а прагне до повного відмирання релігійних забобонів. У схваленій з’їздом резолюції про політичну пропаґанду й культурно-освітню роботу на селі говорилося, що «всяку спробу контрреволюційної пропаґанди під виглядом релігійної проповіді треба присікати»[11].

Зберігся секретний документ, опублікований наприкінці ХХ ст.: «1 травня 1919 року, № 13666/2 Голові ВЧК тов. Дзержинському. У відповідності до рішення ВЦВК й Раднаркому, необхідно якомога швидше покінчити з попами й релігією. Попів належить арештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно й повсюдно. І якомога більше церков підлягає закриттю. Приміщення храмів опечатувати й перетворювати на склади. Голова ВЦВК Калінін. Голова Раднаркому Ульянов (Ленін)».

1923 р. XII з’їзд РКП (б) ухвалив резолюцію «Про постановку антирелігійної аґітації і пропаґанди» де поставив запорукою утвердження большевицької ідеології масштабну антирелігійну пропаґандистську діяльність. Влітку 1929 р. ЦК ВКП(б) провів спеціяльну конференцію, присвячену питанням боротьби з релігією. 1927 р. було проголошено «безбожницьку п’ятирічку», котра мала цілковито знищити віру в правдивого Бога на терені СССР. Після смерти Володимира Леніна 1924 р. його програму викорінення віри продовжував Йосиф Сталін (1879-1953), котрий свого часу навчався в Горійському духовному училищі та Тифліській духовній семінарії.

В большевизмі поступово посилюються месіянські, квазірелігійні сторони. Культ вождя, здавна присутній у цьому вченні як неодмінний елемент тоталітарної доктрини, набуває рис релігійного культу. Твори Володимира Леніна та його наступників канонізуються й перетворюються на «святе письмо» большевизму. Цитування цих текстів вводиться як неодмінний елемент до кожного виступу, публіцистичного або наукового тексту, замінюючи наукові арґументи. Аналітичний підхід до них відкидається. Утверджується ставлення до цих текстів як пророчих і беззаперечних. Таке ставлення виражали безапеляційні слова Леніна: «Вчення Маркса всесильне, бо воно вірне».

Культ вождя потребує організованих форм поклоніння. Він знаходить вияв у спорудженні численних пам’ятників, вміщенні портретів вождя в кабінетах і навчальних класах, перейменуваннях географічних назв на честь вождя. День народження (22 квітня) і день смерти (21 січня) вождя перетворюються на найбільші партійні свята. Цікаво, що культ Карла Маркса й Фридріха Енгельса мали значно скромніший характер. Не можучи фактично заперечити влади смерти над вождем, большевицька партія поширює це заперечення в формі гасел: «Ленін жив, Ленін живе, Ленін буде жити», «Ленін і тепер живіший за всіх живих». Тіло померлого вождя бальзамується й вміщується в мавзолеї, збудованому в формі поганських вівтарів (пригадаймо Пергамський вівтар – «Я знаю діла твої, і що де ти живеш, там престол сатани», Одкр. 2:13). Організуються всенародні прощі до мавзолею.

Виробляються нові ритуали, які мали б замінити християнські. Так замість хрестин вводяться «звездини», запроваджується урочиста реєстрація шлюбу в ЗАГСі (спершу укладання цивільного шлюбу мало суто формальний характер), похорон зі співом революційних пісень або грою оркестрів, несенням червоного прапора й революційних відзнак спочилого. Офіційні заходи починаються зі співу партійного гімну «Інтернаціонал».

Большевики намагаються створити власний календар. Починає поширюватися літочислення від Жовтневої революції (так було офіційно названо переворот, що відбувся 25 жовтня 1917 р. в Петрограді), за п’ятирічками (планами розвитку СССР на 5 років, що приймалися з’їздами большевицької партії), за роками п’ятирічок (третій вирішальний, четвертий визначальний, п’ятий завершальний). Здійснюються спроби запровадити замість семиденного тижня шестиденний або п’ятиденний. Поряд із днями народження й смерти Леніна вводяться свята Жовтневої революції (7 листопада), міжнародної солідарности трудящих (давнє ґермано-слов’янське свято весни 1 травня), міжнародної солідарности жінок і «чоловіче» свято на честь Червоної армії (відповідно 8 березня та 23 лютого, походять від юдейського свята Пурим).

Дітей починають називати іменами на честь большевицьких вождів (Вілен, Владілен, Сталіна) або різних феноменів совєтської дійсности (КІМ – Комуністичний інтернаціонал, Тракторина).

Мова большевицької культури набуває граничного символізму. Крім суто партійних символів (пентаграма – п’ятикутна зірка, серп, молот), впроваджуються давні поганські символи. Срібляста ялина, що росла перед московським Кремлем, резиденцією вищого керівництва, біля мавзолею Леніна, стала неодмінним атрибутом центральних, обласних і районних партійних комітетів, стверджуючи ідеологію унітарности й ієрархічности устрою партії та країни. Берізка, здавна шанована в народних віруваннях росіян, висаджується біля пам’ятників полеглим як символ суму та, водночас, – центральної ролі Росії в совєтській державі, а також місії полеглих «за землю російську».

Розвиваються й удосконалюються ініціяльні обряди та традиції. Дитина змалку відчужується від батьків через мережу передшкільних закладів. В разі виявлення того, що батьки виховують її всупереч офіційній доктрині, вони позбавлялися батьківських прав. Через приклад Павлика Морозова (доніс на контрреволюційні задуми свого батька) та йому подібних плекається ідеал зради батьків заради партії та держави. Діють дитячі організації «жовтенята» й «піонери» та організація юнацтва «комсомол» («комуністична спілка молоді»), прийняття до яких проходить через ритуальне випробування зрілости, одягання ознак організації, присягу перед большевицькими реліквіями.

Друга світова війна принесла деяке пом’якшення в ставленні большевизму до Церкви. Крайній радикалізм нового культу поступово відмирає. Релігійна віра не переслідується остільки, оскільки вона не виходить за периферійні кола суспільства (селяни, пенсіонери). Але інституційоване сповідання віри ставиться під жорсткий контроль.

Новий курс стосовно Церкви був узятий керівництвом КПСС наприкінці правління Йосифа Сталіна та після його смерти. З 1950 р. з’являються статті, котрі стверджують, що Церква не відімре сама собою, а отже слід посилити атеїстичну пропаґанду.

Постановою від 7 липня 1954 року «Про великі недоліки в науково-атеїстичній пропаґанді і заходи щодо її поліпшення» ЦК КПСС засудив «помилкову думку, що з ліквідацією в нашій країні класової бази церкви і припиненні її контрреволюційної діяльності відпала необхідність в активній атеїстичній пропаґанді, що в ході комуністичного будівництва релігійна ідеологія стихійно, самопливом переживе себе». Комуністична партія зажадала організувати широкомасштабну атеїстичну пропаґанду. Фактично мова йшла про згортання діялогу між державою і Церквою, відновленого в роки Другої світової війни. Форсовано відбувався відкат до гірших часів гонінь на релігію 20-30-х рр. ХХ ст. Постанова ЦК КПСС закликала Міністерство освіти, комсомол, профспілки посилити атеїстичну роботу. Згадувалася як небезпечна зброя церковна преса (її тоді складав один «Журнал Московской Патриархии» накладом 15 тис. прим., який не поширювався ані за передплатою, ні в роздріб). Зобов’язувалося шкільні предмети викладати з позицій атеїзму.

Постанова ЦК КПСС від 10 листопада 1954 р. «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаґанди серед населення», однак, засуджує сваволю, образи віруючих і духівництва. Вона відобразила суперечки в керівництві КПСС після смерти Сталіна. Наголос робиться на науковоподібності атеїстичної праці.

Після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.) і червневого 1957 р. Пленуму ЦК КПСС лінія на посилення боротьби з релігією остаточно взяла гору над прихильниками м’яких підходів до Церкви. За нових політичних умов Церкві був нав’язаний образ «ідеологічно далекого» від соціялізму і комунізму явища. В армії запроваджується атеїстичне виховання, з 1957 р. починає видаватися щорічник Ленінґрадського музею історії релігії та атеїзму. 1959 р. починає друкуватися журнал «Наука и религия», наклад якого на 1978 р. сягав 400 тис. примірників.

Етапним стало прийняття ХХІІ з’їздом большевицької партії нової програми КПСС 1961 р., яка визначала дату встановлення комунізму в СССР – 1980 р. Перший секретар ЦК КПСС Микита Хрущов на початку 60-х рр. ХХ ст. заявляв, що 1980 р. він покаже по телебаченню останнього живого попа. Постановою ЦК КПСС «Про заходи щодо посилення атеїстичного виховання населення» 1964 р. у наказовому тоні давався план на подолання релігійної свідомости, передбачалося створення Інституту наукового атеїзму і спеціялізації з атеїзму у вищих навчальних закладах. Поширюється «Моральний кодекс будівника комунізму», скопійований з десяти Божих заповідей Мойсеєві. Відновлюється насадження нових квазірелігійних обрядів, винайдення й розвиток яких ставиться під контроль ідеологічних органів партії та державних управлінь культури.

Головним партійним ідеологом і жерцем большевицького культу стає Михайло Суслов. І хоча після відсторонення Микити Хрущова з посади першого секретаря КПСС атеїстичний тиск дещо зменшується, до смерти Суслова офіційна ідеологія зберігає войовничо безбожницьку спрямованість. Тільки ювілейний 1988 р. засвідчив спробу відновити альянс Російської Православної Церкви з керівництвом КПСС, очоленої 1985 р. Михайлом Ґорбачовим. Спільною засадою обох сил стало збереження в будь-якій формі Російської держави.

Росія

7 листопада 1917 р. в Росії відбувся большевицький переворот, внаслідок якого до влади прийшла войовничо атеїстична партія большевиків на чолі з Володимиром Леніним. 8 листопада 1917 р. II Всеросійський з’їзд совєтів приймає декрет «Про землю». Вже на початку цього документу проголошувалося: «2) Поміщицькі маєтки, так само як усі землі удільні, монастирські, церковні, з усім їх живим і мертвим реманентом, садибними будовами і всіма приналежностями переходять у розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Совєтів селянських депутатів, аж до Установчих зборів»[12].

24 грудня 1917 р. видається постанова Комісаріяту народної освіти «Про передачу справи виховання і освіти з духовного відомства у відання народного комісаріяту освіти». 29 грудня 1917 р. оприлюднено декрет Ради народних комісарів і ВЦВК «Про розірвання шлюбу», де зазначається: «12. Всі справи про розірвання шлюбів, які нині розглядаються в духовних консисторіях відомства православного та інших віросповідань... визнаються силою цього закону знищеними і такими, що підлягають ... негайній передачі для зберігання в місцеві окружні суди»[13].

23 січня 1918 р. вийшов декрет Ради народніх комісарів Росії «Про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви». Ним розпочинається історія юридичних обмежень прав віруючих християн у Росії. Декрет, зокрема, встановлює:

«9. Школа відокремлюється від церкви.

Викладання релігійних віровчень в усіх державних і громадських, а також приватних учбових закладах, де викладаються загальноосвітні предмети, не допускається.

Громадяни можуть навчати і навчатися релігії приватним способам.

12. Ніякі церковні й релігійні громади не мають права володіти власністю.

Прав юридичної особи вони не мають.

13. Все майно існуючих в Росії церковних і релігійних громад оголошується народним добром.

Будинки і предмети, призначені спеціяльно для богослужбових цілей, віддаються, за особливими постановами місцевої або центральної державної влади, в безоплатне користування відповідних релігійних громад».

19 січня 1918 р. патріярх Тихон виголосив анафему совєтській владі, а Всеросійський церковний собор 28 січня 1918 р. затвердив це анафемування.

10 липня 1918 р. було прийнято першу конституцію РСФСР, яка ґарантувала всім громадянам право на релігійну та антирелігійну пропаґанду. Церква була підпорядкована тим самим правилам, що й громадські об’єднання. Їй було заборонено проводити збори пожертв. Стаття 65 оголошувала свяшеннослужителів «слугами буржуазії» й позбавляла їх громадянських прав. Вони не одержували продовольчих карток, а їхні діти могли відвідувати тільки початкову школу.

13 червня 1921 р. було видано постанову, згідно з якою заборонялося викладання релігії будь-де групам осіб віком до 18 років.

23 лютого 1922 р. Совнарком Росії видав декрет «Про вилучення церковних цінностей для боротьби з голодом». Цим було закладено правну основу під масове вилучення коштовної утварі в храмах. Газета «Правда» повідомляла 20 квітня 1922 р. про 1.400 сутичок, що відбулися біля церков. У квітні-травні 1922 р. до суду було притягнуто 54 православних священики та мирянина, засуджених як організатори контрреволюційних виступів. У травні 1922 р. було заарештовано патріярха Тихона. Протягом 1922-1923 рр. в РСФСР розстріляні 2.691 священнослужитель, 5.409 монахів і монахинь. Всього ж з жовтня 1917 р. до кінця 30-х рр. в СССР було фізично знищено близько 42 тис. священнослужителів.

У травні 1926 р. православні єпископи, ув’язнені в Соловецькому монастирі, звернулися до совєтського уряду з посланням. Вони наводили жахливі свідчення урядових репресій: «Православна Російська Церква дотепер переживає дуже істотні утиски у своїй діяльності та релігійному житті. Вона не одержує дозволу відкрити правильно діючі органи центрального і єпархіяльного управління; не може перевести свою діяльність у її історичний центр – Москву; її єпископи чи то зовсім не допускаються у свої єпархії, чи, допущені туди, бувають змушені відмовлятися від виконання найістотніших обов’язків свого служіння – проповіді в церкви, відвідування громад, що визнають їхній духовний авторитет, іноді навіть від висвяти. Місцеблюститель Патріяршого Престолу і близько половини православних єпископів знемагають у в’язницях, чи в засланні на примусових роботах»[14]. Автори вимагали повернення православних храмів Церкві, відновлення навчальної місії Церкви, єпархіяльних і патріяршого управлінь, дозволу скликати Помісний Собор для вибору Патріярха.

«Соловецьке послання» стало декларацією непримиренности правдивої Церкви та панівної ідеології. Соловецькі старці визнавали абсолютну ворожість комуністичної доктрини правдам віри: «Церква проповідує любов і милосердя, комунізм – товариство і нещадність боротьби. Церква проповідує віруючим смиренність, що підносить людину, комунізм принижує її гордістю. Церква охороняє тілесну чистоту і святість плодоносіння, комунізм не бачить у шлюбних відносинах нічого, крім задоволення інстинктів. Церква бачить у релігії животворчу силу, що не тільки забезпечує людині досягнення її вічного призначення, але і служить джерелом усього великого у людській творчості, основу земного благополуччя, щастя і здоров’я народів. Комунізм дивиться на релігію як на опіум, що сп’яняє народи і розслаблює їхню енергію, як на джерело їхніх нещасть і убогости. Церква хоче процвітання релігії, комунізм – її знищення. При такій глибокій розбіжності в самих основах світогляду між Церквою і державою не може бути ніякого внутрішнього зближення чи примирення, як неможливе примирення між положенням і запереченням, між так і ні, бо душею Церкви, умовою її буття і змістом її існування є те саме, що категорично заперечує комунізм»[15].

Влітку 1928 р. антирелігійна кампанія в СССР активізувалася. Протягом наступного року відбулося повсюдне закриття монастирів. Монахів було заслано. 1928 р. був заарештований митрополит Йосиф (Петрових), а 1929 р. – весь його єпископат і чільні діячі «йосифлянського» розколу.

22 травня 1929 р. було внесено зміни до статті 19 конституції СССР: замість «свободи релігійної та антирелігійної пропаґанди» проголошувалася «свобода релігійного поклоніння та антирелігійної пропаґанди». 8 квітня 1929 р. було прийнято закон «Про свободу совісти і релігійні об’єднання». Релігійним організаціям заборонялося «створювати фонди взаємної допомоги, надавати матеріяльну допомогу своїм членам, організовувати спеціяльні молитовні чи інші збори для дітей, молоді та жіноцтва, групи вивчення Біблії, літературні, ремісницькі, робітничі, релігійні та інші подібні гуртки чи філії, організовувати екскурсії, дитячі майданчики, відкривати бібліотеки, читальні, санаторії чи групи медичної допомоги». Церковна діяльність зводилася виключно до відправи богослужінь.

Наприкінці 1929 р. в РСФСР діяло ще майже 65 тис. храмів різних визнань. Розпочався масовий наступ на храми, який досяг свого апогею в перші три місяці 1930 р. Паралельно з розкуркулюванням селянства здійснювалася депортація священиків. Партія проголошувала, що «церква – це аґітпроп куркуля». До кінця 1930 р. було закрито 80% усіх сільських храмів. У Москві до революції було 460 православних церков. На 1 січня 1930 р. їх залишалося 224, а на 1 січня 1933 р. – не більше ста. Академія наук СССР була змушена відмовитися від охорони майже всіх історичних пам’яток, що мали відношення до релігії. Навіть у самому Кремлі зносили церкви та монастирі. У відповідь на протести архітекторів проти ідеї знесення Іверських воріт та каплиці на Красній площі Лазар Мойсеєвич Каганович, тоді – перший секретар МК ВКП(б), заявив: «Мої естетичні принципи вимагають, щоб колони демонстрантів з шести районів Москви вливалися на Красну площу одночасно».

18 лютого 1932 р.(н.с.) - Страсна П'ятниця російського чернецтва, день, коли все російське чернецтво в одну ніч зникло в концентраційних таборах. Усе було зроблено в нічній тиші з відома митрополита Олексія – про це є надійні свідчення. У Ленінграді були арештовані: 40 ченців Олександро-Невської Лаври; 12 ченців Київського подвір’я (інші були заарештовані ще в 1930 році); 10 ченців Валаамського подвір’я; 90 черниць Новодівичого монастиря; 16 черниць подвір’я ігумені Таїсії Левшинської; 12 ченців Федоровського собору; 8 ченців з кіновії Олександро-Невської Лаври “Велике Охотко”; близько ста монахів з інших ленінградських храмів. Всього 318 чоловік. У ту ж ніч усі ченці і братія пустині преп. Макарія Римлянина були заарештовані і привезені в Ленінград, як небезпечні злочинці, сама присутність яких загрожує суспільству. Були захоплені багато хто з білого духівництва і мирян, так чи інакше близькі за духом до ченців. Приміром, полум'яні проповіді парафіяльного священика Олександра Медведського стали причиною його арешту. Всі арештовані були вислані в Казахстан, звідти ніхто вже не повернувся.

У той же час, тільки в Ленінграді багато храмів були закриті і зруйновані. Навіть парафіяльна церква, до якої належав відомий учений І. П. Павлов (він особисто їздив у Москву, намагаючись відстояти її) була зачеплена і, як тільки Павлов умер, цей величний архітектурний пам'ятник, присвячений Знаменню Пресвятої Богородиці, був висаджений динамітом, і від нього не залишилося і сліду. У цей час, звичайно, усіх 1400 російських монастирів, незліченні скити і нові чернечі громади були закриті і, за невеликим винятком, знищені.

28 листопада 1943 р. Раднарком за поданням Ради в справах РПЦ ухвалив постанову ч.1325 про відкриття храмів. Згідно з нею вірні повинні спершу подати клопотання до місцевої ради, котра має право їм відмовити. Коли місцева рада згідна з відкриттям храму, клопотання направлялося до Ради в справах РПЦ. Вона виносить попереднє рішення й подає до Раднаркому союзної республіки на схвалення. Ця процедура тривала пересічно 2-3 роки. З 14.092 діючих православних церков, які знаходилися на території СССР 1947 р., лише 1.270 було відкрито з дозволу Ради в справах Російської Православної Церкви. Інші відкрили з дозволу німців або румунів, зберегли на територіях, окупованих СССР після 1939 р. 2.491 храм Української Греко-Католицької Церкви був зайнятий Російською Православною Церквою.

З 1949 р. починається обережне скорочення діючих церков. Деяке зростання відбулося протягом 1955-1957 рр., але з 1959 р. змінилося масовим закриттям і храмів, і монастирів, і семінарій. Закрито близько 7.000 церков. Тільки за 1960 рік кількість церков скоротилася з 12.963 до 11.571 – на 1.392. Найбільше постраждала Україна – тут відбулося скорочення з 8.207 до 7.462. В березні 1960 р. було звільнено голову Ради в справах Російської Православної Церкви Георгія Григоровича Карпова (1898-1967 рр.) – творця повоєнної церковної політики СССР. 10 січня 1960 р. ЦК КПСС закликав комуністів до посилення атеїстичної пропаґанди.

До початку прийняття адміністративних заходів проти потенційних семінаристів кількість семінаристів зростала й досягла максимуму 1959 р. Але відтак починається їх різке скорочення. За 1960-1961 рр. кількість зареєстрованих священнослужителів скоротилася на 1.432. Природні втрати священства поповнювалися тільки на 10-12%. Заохочується складання сану. Близько 200 священиків Російської Православної Церкви згодилися на це й стали авторами брошур, статей і книг, образливих для Церкви. Дехто посів солідне місце в атеїстичній пропаґанді. Перші серед них – професор Олександр Осипов з Ленінґрадської духовної академії, молодий богослов з Саратовської семінарії Євграф Дулуман. Щоправда, з часів «перестройки» Євграф Дулуман облишив атеїстичні публікації й писав про Біблію та християнську релігію так, як вимагала нова кон’юнктура.

16 жовтня 1958 р. вийшла постанова Ради міністрів СССР про запровадження великих податків на продаж свічок. 1959 р. Рада в справах Російської Православної Церкви вимагає злиття єпархій, закриття 28 монастирів і скитів (залишитися мало 35), заборони приймати до монастирів людей, молодших 30 років.

16 березня 1961 р. було видано спеціяльну інструкцію, підписану Хрущовим, з позначкою «не для преси». Цю інструкцію за її руйнівним значенням для Церкви годилося б поставити поряд з едиктами Діоклетіяна. За нею відновлюється дія закону 1929 р. «про релігійні об’єднання», фактично призупиненого в попередні роки. Забороняється організовувати в громадах благодійну допомогу, надавати фінансову допомогу парафіям, забороняється церковний дзвін, встановлюється податок для духівництва й усіх церковних прибутків у 81%. Закони забороняють релігійне виховання молоді й трактуються дуже широко. Усними розпорядженнями забороняється починати службу, доки в церкві перебувають діти, причащати молодь і дітей.

Російська Церква

Перед 1917 р. кількість вірних Російської Православної Церкви (разом з українцями, грузинами, румунами Бесарабії) становила близько 100 млн. До складу  Російської Православної Церкви входило 67 єпархій, 54.457 церков, 1.498 монастирів. До клиру належало 57.105 священиків і дияконів, 94.629 монахів і послушників. Діяло 57 семінарій і 186 духовних училищ, 43 тис. церковно-парафіяльних шкіл, де навчалося бл. 2 млн. дітей.

Після падіння царату скликається Помісний Собор Російської Православної Церкви (1917-1918 рр.), котрий відновлює патріяршество й обирає на патріяршу кафедру свт. Тихона Бєлавіна (1865-1925 рр.). Свт. Тихон майже десять років провів у Північній Америці як архиєрей. Він упорядковує життя православних парафій у США й на Алясці, будує нові храми, організує духовну семінарію в Міннеаполісі, парафіяльні школи й притулки для дітей.

Собор Російської Православної Церкви 18 квітня 1918 р. схвалив рішення «Про заходи, викликані теперішнім гонінням на Православну Церкву». В храмах рекомендується відправа богослужінь за жертвами безбожницького терору, встановлюється день пам’яти нових мучеників за віру – 25 січня або найближча наступна неділя.

20 листопада 1920 р. Патріярх Тихон спільно з Синодом і Вищою Церковною Радою благословляє самоврядування єпархій Російської Православної Церкви в разі відсутности канонічного управління: «Аж до організації вищої церковної влади єпархіяльний архиєрей бере на себе всю повноту влади, наданої йому церковними канонами»[16].

7 квітня 1926 р. помер Патріярх Тихон. На думку віруючих, після трьох невдалих замахів він був отруєний чекістами. Восени таємно обирається новий Патріярх. 72 підписи дістав митрополит Кирил. Всі, хто брав участь у підпільному обранні Патріярха, були заарештовані.

7 березня 1927 р. митрополит Сергій Страгородський, котрий 1923 р. повернувся з обновленського розколу, несподівано був визволений з-під арешту. 20 травня 1927 р. він реєструє в адміністративному відділі НКВД канцелярію Патріяршого Синоду. 25 травня з числа запрошених митрополитом Сергієм архиєреїв було утворено Патріярший Синод.

29 червня 1927 р. оприлюднюється декларація Патріяршого Місцеблюстителя, Нижегородського митрополита Сергія. З перших же слів цього послання починалася мова про те, що переслідування віри в Росії, нібито, були викликані «головним чином виступами закордонних ворогів Радянської держави». Митрополит Сергій заявляв, що визнає обов’язковим «для нас тепер показати, що ми, церковні діячі не є ворогами нашої радянської держави і не з божевільними знаряддями їхніх інтриг, а з нашим народом і нашим урядом». Він сповіщав, що цей уряд задовольнив клопотання про дозвіл сформованому ним Синодові «почати діяльність по управлінню Православною Російською Церквою». Він писав, що тепер «наша Православна Церква в Союзі має не тільки канонічне, але і за цивільними законами цілком леґальне управління».

Митрополит Сергій виходив із уявлення про совєтську владу як про звичайну цивільну владу. «Тільки кабінетні мрійники, – писав він, – можуть думати, що така величезна спільнота, як Православна Церква з усією її організацією, може існувати поза державою спокійно, замкнувшись від влади».

Митрополит Сергій стверджує: «нам треба не на словах, а на ділі показати, що вірними громадянами Радянського Союзу, лояльними до Радянської влади, можуть бути не тільки байдужі до православ’я люди, ... але й найбільш ревні прихильники його, для котрих воно дороге, як правда і життя...

Ми хочемо бути православними й водночас відчувати Радянський Союз нашою світською батьківщиною, радощі котрої – наші радощі й успіхи, а невдачі – наші невдачі. Шкодити нам може лише те, що заважало й у перші роки радянської влади...

Особливу гостроту за цих обставин дістає справа про духовенство, що пішло з еміґрантами за кордон... Ми зажадали від закордонного духівництва дати письмове зобов’язання в повній лояльності до радянського уряду. Ті, хто не дав такого зобов’язання або порушив його, будуть виключені зі складу клиру, підвідомчого Московській Патріярхії»[17].

 Митрополити Петро, Кирило та багато інших єпископів і клириків, незгодних з митрополитом Сергієм, незабаром були заарештовані й закінчили своє життя у в’язницях і засланні. Митрополит Петроградський Йосиф (Петрових) не обмежився словами. Він став здійснювати таємні рукоположення, створюючи в такий спосіб таємну чи катакомбну Церкву. У совєтській пропаґанді його послідовників називали «йосифлянами». Душею цього руху стало освічене петербурзьке духівництво, протоієреї – колишні професори Петербурзької духовної академії. Назва «катакомбна Церква» виникла за кордоном, куди доходили відомості про існування підпільних монастирів, про відправи богослужінь поза офіційними парафіями Московської Патріярхії.

Понад 2/3 вірних порвали з «сергіянською» Церквою. У Ленінґраді – на чолі з митрополитом Йосифом, у Ярославлі – на чолі з митрополитом Агафангелом. Подібні ж рухи відомі на Уралі, Нижній Волзі, Середній Волзі, в Горькому (Нижньому Новгороді), Іванові, Курську, Барнаулі тощо. Деякі з виниклих згромаджень окреслюють себе як «Істинно Православна Церква», «Істинно православні християни».

Сформувався добре організований нелеґальний рух релігійних громад. Він був майже позбавлений священства. Серцевиною руху були монаші жіночі громади. «Чернички» навіть виконували роль священнослужителів. Вони відспівували, хрестили, а траплялося, що й сповідали та вінчали.

Є відомості, що ще в 60-х рр. у катакомбній Церкві було стільки ж священиків, скільки в офіційній. У підпіллі діяли тисячі таємно пострижених монашок, у тому числі пострижених офіційними священиками.

1930 р. в інтерв’ю іноземним кореспондентам митрополит Сергій заявив, що релігія в СССР не переслідується й усі арешти священнослужителів є наслідком їхньої протизаконної діяльности. 27 квітня 1934 р. митрополитові було дозволено відправити Службу Божу в патріяршому соборі Москви, де його проголосили митрополитом Московським, тобто фактичним главою Церкви. У відправі брало участь 20 єпископів, 44 священики, 15 дияконів. Але до 1944 р. тільки четверо єпископів зберегли своє становище.

22 червня 1934 р. митрополит Сергій і його синод наклали схизму на Зарубіжну Російську Церкву й заборонили її духівництво в служінні. 1936 р. Синод передав права й обов’язки патріяршого місцеблюстителя митрополитові Сергію.

На кінець 30-х рр. у маленьких містах і селах СССР усі церкви були зачинені. У великих містах залишено по одній церкві з двома священиками, які згодилися співробітничати з НКВД. Їх було двоє, щоб контролювали один одного. Священики були зобов’язані доносити про зміст сповіді, про віруючих посадових осіб, про підпільних священиків.

 Коли 1939-1940 рр. Росія окупувала землі Волині, Буковини, Берестейщини, Західної Білорусії, Молдови, в СССР виявилося знов близько 4.000 церков, переважно на окупованих землях. З ідеологічною метою гоніння на Церкву були призупинені.

Коли настав розрив з союзним Росії Райхом і німецькі війська 22 червня 1941 р. перетнули кордони СССР, митрополит Сергій негайно виступив з пастирським посланням, котре, всупереч чинному законодавству, було розіслане в усі парафії. Послання містило заклик до боротьби з німецьким військом. Найбільш впливовий єпископ Російської Православної Церкви, котрому найбільше довіряло НКВД, митрополит Сергій Воскресенський, перейшов на бік німців. Тоді в жовтні 1941 р. митрополит Сергій Страгородський спеціяльним посланням засудив священнослужителів, які почали співробітничати з ворогом.

Митрополит Миколай Ярушевич уже з листопада 1941 р. стає представником Російської Православної Церкви й совєтського уряду в міжнародних відносинах, членом урядової Надзвичайної комісії для розслідування злочинів, здійснених фашистами на окупованих територіях, членом організованого урядом Всеслов’янського комітету. У своїх зверненнях, які розкидалися з літаків листівками, він пише, що «Церква сповнена ... священної ненависти до ворога». В статті з «Журналу Московської патріярхії» митрополит вимагає смертної кари для нацистів, посилаючись на Старий Завіт. Він додає, що заповідь Христа про любов до ближнього не може бути застосована «до немецьких убивць... любити їх цілком неможливо».

Антирелігійна пропаґанда в СССР припиняється. 1942 р. кількома мовами видається книга «Правда о религии в России», де стверджувалося про повну свободу релігії в СССР. Церкві передається друкарня Союзу войовничих безбожників. 1942 р. у Москві було дозволено провести великодній хресний хід довкола церкви. Церква починає заборонений законом збір пожертв для потреб фронту. Їй дозволяється відкрити банківський рахунок, що означало фактичне визнання Російської Православної Церкви юридичною особою. З 1943 р. починають відкриватися нові храми.

4 вересня 1943 р. пізно ввечері на дачі Йосифа Сталіна відбулася зустріч з митрополитами Сергієм, Олексієм і Миколаєм. У зустрічі брали участь В.М.Молотов і майор НКВД Георгій Григорович Карпов (1898-1967 рр.), котрий очолював відділ НКВД для праці з Церквою. Церкві було наказано провести Помісний Собор 8 вересня 1943 р. й обрати Патріярха. Дозволялося відкрити духовні школи, нові парафії, свічні заводи й майстерні для виготовлення церковної утварі, відновити видання церковного щомісячного журналу. Патріярхії передається приміщення колишньої резиденції німецького посла в Чистому провулку. Виділяються автомобілі та спецпайки для архиєреїв. Для контролю за Церквою було утворено Раду в справах Російської Православної Церкви на чолі з Георгієм Карповим.

8 вересня 1943 р., відповідно до розпорядження Йосифа Сталіна, пройшов Архиєрейський собор Російської Православної Церкви, в якому брали участь 19 владик. З них не менше шести були звільнені з ув’язнення. Одностайно на патріярха обрано єдиного кандидата – митрополита Сергія Страгородського. Собор утворив Священний синод у складі трьох постійних і трьох тимчасових членів. Постійними членами Синоду стали митрополити Олексій і Миколай, а також архиєпископ Ґорьковський Сергій. Схвалено постанову про те, що «кожен винний у зраді загальноцерковній справі, хто перейшов на бік фашизму, як противник Хреста Господнього, нехай буде відлучений, а єпископ або клирик – позбавлений сану». Схвалено звернення до уряду з запевненнями в патріотизмі й вдячності Церкви за співчутливе ставлення Йосифа Сталіна до її потреб.

Припускають, що скликання Собору й леґалізацію Церкви прискорили масове відкриття храмів на території, окупованій німцями й румунами (протягом червня 1941 – вересня 1943 рр. там було відкрито 7.547 церков), а також очікування приїзду делеґації Англіканської Церкви на чолі з архиєпископом Йоркським, котра могла справити вплив на Уїнстона Черчілля перед відкриттям Тегеранської конференції та сприяти укладанню угоди про відкриття другого фронту. 12 вересня відбулася інтронізація патріярха Сергія. 7 листопада 1943 р. Сергій відправив урочисту Службу Божу з нагоди 26-ої річниці жовтневого перевороту в Росії.

Після смерти патріярха Сергія 31 січня – 2 лютого 1945 р. було проведено Помісний собор, де обрано на патріярха Олексія Сіманського і схвалено нове Положення про управління Російською Православною Церквою. Кандидатура Олексія була єдина й була схвалена одноголосно. Коли на попередньому засіданні єпископів архиєпископ Лука Войно-Ясенецький (визначний лікар-хірург, лауреат Сталінської премії) нагадав, що за статутом голосування має бути таємним, висування кандидатів повинні здійснити делеґати й обиратися має один з кількох кандидатів, його – єдиного з російських єпископів – не запросили на собор. 10 квітня 1945 р. патріярха Олексія прийняв Йосиф Сталін.

Становище Російської Православної Церкви знову істотно ускладнилося після закінчення Другої світової війни, коли зникла нагальна потреба в її ідеологічній підтримці большевицького режиму. Політика Микити Хрущова була спрямована на цілковите руйнування Церкви. 18 липня 1961 р. в Тройце-Сергієвій лаврі було проведено Архиєрейський собор Російської Православної Церкви, який прийняв ухвали: 1) розширити склад Священного синоду введенням єпископа-секретаря та єпископа, відповідального за зовнішні зносини; 2) змінити положення про парафії; 3) вступити до Всесвітньої Ради Церков; 4) взяти участь у Всесвітньому християнському конґресі за мир у Празі.

Зміни в парафіяльному устрої усували від влади настоятеля й передавали владу «трійці» – виконавчому комітетові парафіяльної ради в складі старости, помічника старости й скарбника. Всі фінансові питання були вилучені з-під контролю настоятеля. Збори парафіяльної ради скликалися з дозволу місцевої влади в міру потреби. Секретний циркуляр – «Нова інструкція представникам місцевих рад про те, як поводитися з православними християнами» приписував впливати на формування «двадцяток» і виконавчих органів, усуваючи нелояльних осіб.

Кількість монастирів скоротилася з середини 50-х до середини 60-х рр. з 90 до 18. 1958 р. було значно збільшено податки. За кожну сотку землі Церквою щороку платилося 4.000 руб. Було скорочено земельні ділянки. Монастирям заборонялося наймати робітників. Секретними вказівками приписувалося брати молодь із монастирів до війська, відмовляти в прописці, виселяти, заарештовувати.

8 грудня 1965 р. було скасовано Раду в справах Російської Православної Церкви й утворено Раду в справах релігій. 1966 р. вперше опубліковано Положення про Раду в справах релігій. За цим положенням рада однозначно перетворювалася на орган контролю над Церквами.

Указом Президії Верховної ради РСФСР з 23 червня 1975 р. вносяться зміни й доповнення до постанови 1929 р. «Про релігійні об’єднання». Лише з цими поправками постанова вперше стала відома загалові. Питання реєстрації та зняття з реєстрації громад, відкриття й закриття храмів передано до виключної компетенції Ради в справах релігій. Права на оскарження її рішень релігійні організації не мали. Заборонявся збір пожертв на церкву поза її стінами.

Тим часом у 70-х рр. ХХ ст. помітне зростання суспільного зацікавлення Церквою, духовним життям. 1974 р. незалежно один від одного утворюються два релігійно-філософські семінари: в Москві (керівник Олександр Огородніков) та в Ленінґраді. Вони намагаються засобами самвидаву поширювати свої матеріяли. Московське видання називалося «Община». 1978 р. Олександр Огородніков був заарештований і засуджений на рік примусових робіт, а в таборі ще на 6 років примусових робіт і 5 років заслання. Інший засновник московського семінару Олександр Арґентов перебував на примусовому лікуванні в психіятричній лікарні. Дістали різні терміни ув’язнення сім інших членів семінару.

Становище Російської Православної Церкви змінюється в часи «перестройки» Михайла Ґорбачова (1986-1991 рр.). Вперше за повоєнні часи 1988 р. пройшла зустріч керівництва Церкви з генеральним секретарем ЦК КПСС. Церкві повертаються збережені від цілковитого руйнування храми, розгортається побудова храмів і монастирів. Після повалення путчу 1991 р. й відкинення Російською державою комуністичної фразеології, Російська Православна Церква перетворюється на панівну конфесію.

Прихід до влади в Росії вихідця з КҐБ Володимира Путіна знаменував активне зрощування РПЦ з новою російською владою.

На грудень 2003 р. Російська Православна Церква мала 132 єпархії з 154 єпископами. Ще 1997 р. в ній служило 18.000 священиків і 1.737 дияконів. На терені Росії в березні 2004 р. було 16.350 православних парафій. Наприкінці 2003 р. діяло 312 чоловічих та 325 жіночих монастирів, 167 монастирських подвір’їв і 45 скитів. На квітень 2004 р. вже було 640 монастирів. Церква має 5 духовних академій, богословський інститут, два православні університети, 32 семінарії, 44 духовні училища, 14 пастирських курсів, 3 жіночих єпархіяльних училища, кілька іконописних і реґентських шкіл. Розгортається капеланська праця у війську, півлеґальне викладання Закону Божого в школах.

Поза межами колишнього СССР РПЦ має понад 350 парафій. Патріярх Олексій ІІ звернувся 2003 р. до російських громад Західної Європи з закликом приєднатися до митрополії РПЦ, що перебуває у підпорядкуванні Московського Патріярхату. Це означає на практиці перехід до РПЦ громад, що досі належали до Вселенського Патріярхату й РПЦЗ. У Франції 2004 р. створено Рух за помісне православ’я російської традиції в Західній Європі (OLTR).

Число вірних визначається у 80 млн. До 2010 року населення Росії може скоротитися до 136 млн. человек, серед них росіян буде 107 млн. (загальне населення Росії становило 1999 р. 146,3 млн., з них росіян 119 млн.). Але загальний рівень релігійности росіян лишається низьким; недільні богослужіння відвідує не більше 5% православних громадян Росії. Згідно з соціологічними опитуваннями московського соціологічного центру РОМІР, вірять у Бога лише 51% респондентів, що назвали себе “православними”. 26% заявили, що вірять “у якусь вищу силу, карму тощо”, 5,2% взагалі вважає, що Бога немає, а 17% не змогло відповісти на це питання. За наслідками опитувань, проведених 2002 р. фондом “Громадська думка” та Всеросійським центром вивчення громадської думки, 60 % віруючих ніколи не читали біблійних текстів, навіть Євангелія. 81 % не дотримувався Великого посту, лише 6 % щороку тримають Великий піст. 42 % ніколи не бували в православній церкві, а ще 31 % відвідує церкву не частіше, ніж раз на рік.

При цьому кількість церковних періодичних видань на 2001 р. перевершила дореволюційний рівень: 600 (було 400). Виникла ідея створити в РПЦ медіахолдінґ, що б включав радіо-, телевізійні ЗМІ та низку друкованих видань.

На Помісному Соборі 1990 р. обрано Патріярхом Московським і всієї Руси Олексія ІІ (Рідіґера). Він народився 23 лютого 1929 р. в Таллінні (Естонія). Богословську освіту Олексій Рідіґер здобув у Ленінградській духовній семінарії (1947-1949 рр.), там же здобув ступені кандидата (1953 р.) та доктора богослов’я (1958 р.). Він був висвячений на диякона і через два дні – на священика 1950 р. Ним опікується відомий митрополит Никодим Ротов. 1960 р. Олексій рукоположений у єпископа (1964 р. піднесений у сан архиєпископа, 1968 р. – в сан митрополита) Талліннського. Він бере активну участь в екуменічному русі як президент і віце-президент Європейської Ради Церков. 1987 р. Олексій поставляється на кафедру Ленінграда, а 7 червня 1990 р. інтронізується на Патріярха Московського і всієї Руси.

Культурна революція в Китаї

1949 р. Комуністична партія Китаю встановила контроль над країною та проголосила утворення Китайської Народної Респібліки. Голова Комуністичної партії Китаю Мао Цзедун (1894-1976 рр.), скориставшись комуністичною демагогією, почав відбудову традиційної конфуціянської імперії, суворо ізольованої від іншого світу. Розгорнувся терор щодо дисидентів, що став прологом до великомасштабних соціяльних експериментів.

1957 р. Мао Цзедун проголосив Великий Стрибок, згідно з яким мало різко зрости промислове виробництво. У Китаї повсюдно було запроваджене кустарне виплавляння сталі. Селяни покинули працю в полі й почали перетоплювати всілякі металеві предмети. Знаряддя праці перетопили в нікому не потрібний мотлох. Рільництво було занедбане. У неврожаї, що настав після загального захоплення ливарством, звинуватили горобців, які поїдають зерно. Оскільки горобець може триматися в повітрі лише кілька десятків секунд, ввесь народ зайнявся полоханням горобців, махаючи галузками, б’ючи в бубни, стріляючи петардами. Мертвих горобців нанизували на шнурки, ними наповнювали вантажівки, які тріумфально їздили головними вулицями міст. Горобці були винищені. Після цього гусінь знищила посіви. Почався трирічний голод, коли померло 43 млн. чоловік, а 20 млн. чоловік потрапили до таборів за «розкрадання державної власности» (об’їдання кори з дерев і т.п.) .

7 травня 1966 р. Мао Цзедун виступив з закликом до початку «Культурної революції». Було проголошено злам системи освіти, на півроку припинено заняття, почався перегляд навчальних програм. Молодь була залучена до масового терору щодо дорослих людей, незгідних з політикою комуністичного керівництва. Підлітки-школярі утворили загони Гункейпінів, на чолі яких стояла дружина Мао Цзедуна Цян Цін. У серпні 1966 р. Мао зустрівся на площі Тьєнанмен з 15 млн. гункейпінів. Інтеліґенція прирікається на тортури й приниження. Спалюються книги за винятком праць Мао.

На цей час внаслідок місійної праці в Китаї діяла католицька Церква (близько 2 млн. вірних), кілька протестантських визнань – пресвітеріяни, методисти, баптисти, лютерани, англікани, адвентисти сьомого дня (близько 700 тис. чол.).

У Китаї існувала Китайська Православна Церква (КПЦ), яка після 1949 р. перебувала в юрисдикції Московського Патріярхату. Парафії Російської Православної Церкви Зарубежем, що активно діяли в Харбіні й інших містах на сході Китаю, були знищені або приєднані до КПЦ. Московська Патріярхія 1957 р. проголосила надання автономії КПЦ. Було припинено діяльність Російської духовної місії в Китаї, Східноазіятського екзархату РПЦ. Архиєреї РПЦ залишили Китай.

В перебігу культурної революції 1966-1976 рр. забороняються Церкви, центри яких знаходяться за кордоном: Католицька, Православна. Біблія залічується до антикомуністичної літератури. За її зберігання дається вирок у шість місяців ув’язнення. Богослужіння здійснюються таємно. За відправу Служби Божої винні засуджуються на півроку. Єпископ і 60 католицьких священиків перебувають у тюрмах.

Найчастіше члени християнських спільнот звинувачуються в контрреволюційній діяльності, належності до реакційних нелеґальних товариств, змові з ворожими силами з метою підривної діяльності.

У грудні 2003 р. помер останній китайський православний священик, 80-річний о. Олександр Ду Ліфу. У Пекіні залишалося 250 вірних Православної Церкви, але вони не мали ані храму, ні офіційної реєстрації. Під час офіційного візиту делеґації РПЦ в Китай 22 серпня 2004 р. в посольстві Росії в Пекіні була відправлена перша за 50 років Свята Літургія.

На противагу забороненій Римо-Католицькій Церкві 1950 р. було утворено офіційну католицьку Церкву, незалежну від Ватикану, - “Патріотичне товариство китайських католиків”. Вона очолюється єпископом Пекіну Фу Тішаном. За офіційними відомостями, на кінець ХХ ст. у Китаї жило 10 млн. католиків. За іншими відомостями, їх може бути вдвічі більше. Кількісно католики поділені приблизно порівну між леґальною та катакомбною церквами. Ті з них, хто відмовляється визнавати «патріотичну» церкву, зазнає репресій. 80-річний архиєпископ Іоан Янґ Шудао близько 30 років провів в ув’язненні. На початку ХХІ ст. було репресовано бл. 50 католицьких єпископів. Їх ув’язнювали, вміщували під домашній арешт, висилали з Китаю.

Римо-Католицька Церква канонізувала групу священиків, що постраждали в Китаї за вірність апостольському престолу.

Албанія – перша в світі країна суцільного атеїзму

На 60-і рр. ХХ ст. серед громадян Албанії 70% сповідало іслам, 20% належало до Православної Церкви, 10% – до Католицької. 1967 р. режимом Енвера Ходжі було закрито всі церкви, мечеті й монастирі, скасовані релігійні громади. Комуністичний уряд оголосив, що Албанія стала першою в світі країною загального атеїзму. Архиєпископ Даміян помер у листопаді 1973 р. в ув’язненні.

1976 р. була схвалена нова Конституція Албанії, де говорилося:

«Ст. 36. Держава не визнає ніякої релігії і веде атеїстичну пропаґанду, щоб переконати людей у науково-матеріялістичному розумінні світу.

Ст. 54. Забороняється створювати якусь організацію релігійного характеру.

Забороняється провадити релігійну діяльність або пропаґанду»[18].

Скасовано законодавчі акти, що обумовлювали релігійну діяльність. Священнослужителі були заарештовані або змушені змінити спосіб життя. Було зруйновано 1608 храмів і монастирів.

Ситуація змінюється з кінця 80-х рр. Вперше після 1967 р. близько 30.000 православних зібралося на великодню відправу в єдиному православному храмі Тирани 1991 р. Незадовго до того Священний Синод Вселенської Церкви призначив єпископа Елладської Православної Церкви Анастасія патріяршим екзархом Албанії. Адже місцеві єпископи всі були страчені. 1992 р. було відновлено помісний устрій Автокефальної Албанської Церкви. До 2008 р. було висвячено 135 священиків . Збудовано 150 нових соборів, 60 монастирів й соборів відбудовано, більше 160 соборів відремонтовано.Нараховують 700 тисяч вірних. Діє богословська академія, Радіо «Воскресіння» віщає цілодобово. Видаються газета «Воскресіння», дитячий журнал «Радій», юнацький журнал «Дзвони», студенський бюлетень «Слово», бюлетень «Храм».

Архиєпископ Тиранський і всієї Албанії - Анастасій (Анастасіос Яннулатос), грек, який народився 4 листопада 1929 р. Він навчався на богословському факультеті Афінського університету (1947-1951), потім два роки служив у грецькому війську. Активно займався працею з молоддю. Був висвячений на священика 1964 р. й подався на місію в Уганду. Повернувся через хворобу. Рукоположений 1972 р. на єпископа, очолив відділ зовнішніх церковних місій Елладської Церкви.1981 р. очолив Східноафриканську митрополію Олександрійського Патріярхату. Водночас працював в Афінському університеті, 1983-1986 рр. був деканом богословського факультету. Після падіння комунізму в Албанії Константинопольський Патріярх приймає її Церкву під свою юрисдикцію й приначає 1991 р. Анастасія своїм екзархом. 1992 р. було відновлено автокефалію Албанської Церкви; Анастасій став її предстоятелем. А 2017 р він зумів отримати албанське громадянство.

 

 

 



[1] Про релігію і атеїстичне виховання: Збірник документів і матеріялів. К., 1979. С.24-25.

[2] Маркс Карл, Енгельс Фридріх. Твори. Т.4. С.432.

[3] Там само. Т.19. С.31.

[4] Там само. Т.20. С.587.

[5] Про релігію і атеїстичне виховання. С.38.

[6] Маркс Карл, Енгельс Фридріх. Твори. Т.23. С.88.

[7] Бердяев Николай. Истоки и смысл русского коммунизма. Париж: YMCA-PRESS, 1955. С.99.

[8] Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.12. С.132.

[9] Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.12. С.134.

[10] Ленін В.І. Повне зібрання творів. Т.12. С.96.

[11] КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Ч.1. С.423.

[12] Про релігію і атеїстичне виховання. С. 193.

[13] Там само. С.194-195.

[14] Русская Православная Церковь и коммунистическое государство: 1917-1941. М., 1996. С. 206.

[15] Там само. С.208.

[16] Катакомбная Церковь-мученица. Москва, 1996. С.159.

[17] Там само. С.165-166.

[18] Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. Москва, 1994. Т.2. С.138.

Comments