51. Католицька Церква в новітні часи

17 травня 1809 р. Наполеон видав декрет, яким включив папську державу до своєї імперії. Папу Пія VII було ув’язнено. Син Наполеона, що народився 1811 р., дістав титул «короля Риму». В червні 1812 р. папу змусили зректися влади в Папській державі. Після поразки Наполеона під Лейпціґом 1813 р. папа Пій VII 24 травня 1814 р. тріумфально повернувся до Риму. Віденський Конґрес 1814-1815 рр. визнав за необхідне відновити передреволюційний порядок у Європі, але австрійський імператор позбавлявся титулу «імператора Священної Римської імперії», іменуючись «імператором Австрійським». Було заявлено про оборону прав релігії. Майже всі держави уклали конкордат з папою.

Переможець Наполеона під Ватерлоо Веллінґтон добився визнання рівности прав католиків з англіканами в усіх державах Британської імперії. Постає Оксфордський рух 1833-1845 рр., лідерами якого стали священики Джон Кибл (1792-1866), Джон Ньюмен (1801-1898) та Едвард П΄юзі. Випереджали Оксфордський рух три реформи: скасування обмежувальних статутів проти протестантських дисидентів 1828 р. й проти католиків 1829 р. (католицька емансипація), парламентська реформа 1832 р. Цей рух будувався на доктрині, що Церква Англії, попри відокремлення від Риму, є частиною єдиної Кафоличної і Апостольської Церкви, зберігає апостольське спадкоємство, віру Єдиної Церкви. Англіканська Церква однозначно протиставлялася решті протестантських визнань. Проголошувалося завдання відокремити Церкву від держави, відродити моральність і духовність англійців.

Початком Оксфордського руху вважають проповідь о. Джона Кибла «Національне відступництво», виголошену 14 липня 1833 р. в університетській церкві Оксфорда. У ній було відображено дві головні засади Оксфордського вчення: божествене походження Апостольської Церкви й відмова від державного контролю над Церквою. Було утворено Товариство друзів Церкви. Звернення підтримувати вчення й богослужіння Англіканської Церкви підписало невдовзі 7 тис. священиків і 230 тис. мирян. Публікується величезна кількість літератури, серед якої важливе місце належить Отцям Церкви.

Оксфордський рух був прихованою контрреформацією, покликаною покінчити з крайнощами протестантства. Його наслідком було відродження монашого життя, поява ікон в храмах і приватних оселях.

Але прихильників Оксфордського руху звинувачували в симпатіях до католицизму. Едварду П΄юзі навіть було заборонено проповідувати протягом двох років. Доктриною «англокатолицизму» стало вчення Джона Ньюмена про «середній шлях» (via media) Церкви Англії. Але єпископат не підтримав Оксфордський рух. Всупереч його закликам у Єрусалимі утворюється спільний англікансько-лютеранське єпископство, яке, щоправда, існувало недовго. Але о. Джон Ньюмен дійшов висновку, що англіканство – не «середній шлях», а єресь і розкол. У 1841 р. він залишив парафію, оселився в селі під Оксфордом, викладав дітям музику й Закон Божий, вивчав історію Церкви. У 1845 р. він переходить у Католицьку Церкву й стає монахом-домініканином. Він здійснює прощу до Риму, приймає сан і 1847 р. повертається в Англію з благословенням папи створити семінарію для католиків.

Він став визнаним католицьким богословом. Про свій вибір Ньюмен пізніше писав: «Моя причина навернення до католицтва полягала в тому, що Латинська Церква єдина в найголовнішому відповідає стародавній Церкві… Грецька Церква також багато в чому – але в ній бракує суспільного життя, котре Церква повинна мати, греки не дають ніяких ознак життя, вони замкнулися в минулому».

1831 р. Джузеппе Мадзіні утворив у Марселі (Франція) організацію «Молода Італія», покликану боротися за незалежність Італії та її об’єднання в одну республіку зі столицею в Римі. Визначну роль у «Молодій Італії» відігравали Ґарібальді й Кріспі. Починається Рісорджіменто, рух за об’єднання Італії. Джузеппе Ґарібальді (1807-1882 рр.) перед тим брав участь у визвольній боротьбі в Південній Америці. 1844 р. він прийняв масонську посвяту, став спершу Великим маґістром Шотландської ложі в Палермо, а 1881 р. очолив «єгипетську гілку» Мемфіського обряду.

1848 р. було вбито міністра Папської держави. Папа Пій IX втікає з Риму на південь. 9 лютого 1849 р. римська конституанта проголосила Римську республіку, ґарантуючи папі незалежність у виконанні духовної влади. На чолі республіки став тріумвірат під проводом Мадзіні. За допомогою французьких військ папа 12 квітня 1850 р. повернувся до Риму.

18 вересня 1860 р. папське військо було розбите армією Ґарібальді. Папська держава втратила 10 провінцій. Прем’єром П’ємонту став ґраф Камілло Кавур (масон), що проголошував засаду: «вільна Церква у вільній державі». Цікаво, що таку саму засаду проголосив Президент України Леонід Кравчук у ході передвиборчої кампанії 1991 р. Кавур ліквідував у П’ємонті окремий суд для духовних осіб, а парламент П’ємонту закрив 300 монастирів. 1861 р. Кавур несподівано помер.

1870 р. французькі війська залишили Рим, і 11 вересня італійська армія вступила на територію Папської держави, що обіймала Лацій. Король Віктор Еммануїл II закликав папу зректися світської влади. Папа відмовився. Почалася облога Риму. 20 вересня 1870 р. після затятого бою італійське військо ввійшло до Риму.

Було проведено плебісцит, який вирішив прилучити Лацій і Рим до королівства Італії. Король Віктор Еммануїл 1871 р. урочисто в’їхав до Риму й зайняв палац Квірінал. Уряд окремими законами визнав недоторканність особи папи як суверена, забезпечив йому власність Ватиканських палат, Латеранського палацу, канцелярії, вілли в Кастель Ґандольфо, свободу конклавів і соборів, вільний зв’язок із Церквою, а папському двору виділив 3.225.000 лір на рік. Але папа Пій IX не визнав цих законів, наклав церковні покарання на «окупантів Риму» й оголосив себе «в’язнем Ватикану».

1874 р. в Римі було прийнято унітарну конституцію. Впливова організація масонів поширювала антипапські настрої. В Римі встановлюється пам’ятник спаленому Католицькою Церковою Джордано Бруно. Його автор, скульптор Еттаре Феррі, згодом став Великим маґістром ложі Великого Сходу Італії.

Соціяльна доктрина

Папа Пій IX (1846-1881 рр.) намагався протистояти революційним рухам, боронив право римського архиєрея на світську владу. 1854 р. він схвалює догмат про непорочне зачаття Пресвятої Богородиці, котрий поглибив догматичні розходження поміж Католицькою й Православною Церквами. 1864 р. Пій IX опублікував «Силлабус» (Список сучасних хибних поглядів), де засудив соціялістичні ідеї, принцип відокремлення Церкви від держави, свободу совісти і свободу слова.

1869-1870 рр. скликається I Ватиканський собор, наступний після Тридентського (1545-1563 рр.). Собор прийняв догмат про непомильність папи.

За папи Лева XIII (1873-1903 рр.) відбувається перше зближення між Церковою й поняттям демократії. Папа визнає доречність обрання народом носіїв влади, виступає за нейтралітет Церкви у визначенні форми державности. Папа відступає від моністично-єдиноначального розуміння єдности Церкви і влади.

«Rerum novarum» (Нові речі, 1891) – перша папська енцикліка з соціяльного питання. В ній ставиться проблема справедливої заробітної платні для робітників. Право на робітничі спілки визнається невід’ємним природнім правом людини. Держава має не лише право, а й обов’язок виступати на захист робітників за допомогою законодавства та заходів на кшталт соціяльного забезпечення.

У Франції в 60-х рр. ХХ ст. розгорнувся рух священиків-робітників. Священики йшли на підприємства, працювали поряд з іншими робітниками, щоб опанувати робітниче середовище. Але надмірне захоплення соціяльними проблемами спричинило згортання цього руху за вказівкою церковної влади.

В Південній Америці в др. пол. ХХ ст. поширюється «теологія визволення», ідеї якої стали формою примирення католицької віри й активної боротьби проти соціяльного гноблення. Священики Густаво Гутьєрес і Леонардо Бофф розробили в своїх книгах головні положення «теології визволення». За ними, в Біблії присутня низка ідей, котрі можна витлумачити як заклики до соціяльної перебудови світу.

Чільним представником «теології визволення» став бразильський священик Бетту (Карлос Альберто Лібаніо Крісто). Окремі католицькі священики в Латинській Америці беруть дієву участь у партизанських рухах, акціях соціяльного протесту. Кубинський рух під керівництвом Фіделя Кастро під час боротьби з режимом Батисти мав свого духівника – о. Сардіньяса, котрому було присвоєне звання команданте. Після перемоги сандиністської революції в Нікараґуа 1979 р. в уряді сандиністів міністром закордонних справ став священик Мігель д’Еското. До уряду ввійшли ще два священики – брати Ернесто й Фернандо Карденаль.

Явлення Богородиці

1858 р. в католицькій спільноті почали поширюватися відомості про чудовні явлення Пресвятої Богородиці 14-річній дівчинці Бернадеті Сабіру в Люрді – французькому містечку на західньому узбіччі Піренеїв.

Протягом 11 лютого – 16 липня 1858 р. Пресвята Діва явилася Бернадеті 18 разів у ґроті Масаб’єль на березі річки Ґави. Вона назвала себе «Непорочно Зачатою» (догма про непорочне зачаття Богородиці була проголошена папою Пієм ІХ 1854 р. й не була відома Бернадеті). Почалися перші чудовні зцілення в джерельці, яке відкрилося на місці об’явлень. Після перших застережень була створена єпархіяльна комісія, котра ствердила правдивість появ Богородиці. 1862 р. єпископським листом було підтверджено дійсність об’явлень.

Бернадета Субіру склала чернечі обіти й померла в монастирі Неверс 16 квітня 1879 р. 1925 р. Бернадета була беатифікована, а її чудово збережене нетлінне тіло покладене в скляну раку. У 1933 р. папа Пій XII канонізував Бернадету.

Люрд поступово перетворюється на найбільший у Католицькій Церкві всесвітній паломницький центр. Від 1858 р. до кінця ХХ ст. тут було занотовано понад 2.000 зцілень, не пояснюваних медично. 65 з них Церква визнала чудовними. 1864 р. в Люрді пройшла перша велика процесія, під час якої було освячено статую Богородиці в ґроті Масаб’єль. Тепер щодня проходить дві процесії: вдень зі Святими Дарами, а ввечері – зі свічками.

Каплиця в ґроті Масаб’єль була освячена 1866 р. 1871 р. над ґротом було зведено верхню базиліку Непорочного Зачаття. Нижче збудовано базиліку Розарія з п’ятнадцятьма бічними каплицями, що ілюструють таємниці розарія (вервиці). Щоб вмістити численних прочан, споруджується підземна базиліка, присвячена 1958 р. папі Пію Х. Вона розрахована на 25 тис. чол. 1988 р. на іншому боці Ґави збудовано церкву св. Бернадети.

Зараз до Люрду прибуває щороку п’ять мільйонів прочан. Невелике гірське містечко займає у Франції друге місце після Парижу за кількістю готелів. Зведено сучасні шпиталі для хворих, біля джерела в ґроті Масаб’єль обладнано купальні та крани для води. Діє потужний паломницький центр. У місті є українська греко-католицька церква. Після 1991 р. реґулярно здійснюються прощі з України.

Іншим центром шанування Богородиці в Католицькій Церкві стало португальське село Фатіма за 150 км від Ліссабону. Від 13 травня до 13 жовтня 1917 р. Богородиця з’являлася там трьом дітям: Лукії (Лусії дос Сантос), Франкові (Франсішкові) та Якинті (Жасинті). Ще перед тим діти спостерігали явлення ангела-хоронителя, котрий передав дітям заклик до приношення молитов і жертв за навернення грішників.

Богородиця у видінні португальських дітей виглядала на 15-18 років, мала білу, як сніг, одежу, вервицю з білих перел із срібним хрестиком і ясне обличчя, оповите смутком. Тисячі людей, які почали збиратися біля дітей вже від третього явлення Богородиці, не бачили нічого і чули тільки голоси дітей. Але при шостому видінні, 13 жовтня, сімдесят тисяч людей спостерігали чудовну появу сонця серед дощу, при чому сонце було срібним, як місяць, воно швидко оберталося й видавало при цьому жмутки жовтих, зелених, синіх і фіолетових променів. На мить здалося, що сонце впаде на землю.

Богородиця сповістила, що двох дітей вона невдовзі забере до себе, а третя, Лукія, доживе до 80 років. Діти одержали три великі таємниці, котрі Лукія розкрила значно пізніше. Перші дві таємниці були оприлюднені 1942 р.

У першій таємниці говорилося про те, що пекло дійсно існує. Промені з рук Богородиці ніби простромили землю й діти побачили море вогню, а в ньому занурені чорні спалені істоти бісів і душ у людській подобі. Вони виглядали як прозоре розжарене полум’я й видавали пронизливі голоси скарги, болю, безнадії та розпуки.

В другій таємниці було провіщено термін закінчення Першої світової війни й говорилося про майбутній початок Другої світової війни. «Якщо якоїсь ночі побачите незнане світло – то це знак від Господа Бога, що зближається кара на світ за його злочини, а саме: війна, голод і переслідування Церкви»[1]. Провіщалося, що наприкінці війни буде винайдено нову страшну зброю і що Росія стане впливовою світовою державою.

Третє пророцтво Фатими було відкрите з нагоди Великого Ювілею 2000 р. під час прощі папи до Фатими. Головним його змістом є провіщення гонінь на Церкву в ХХ ст. й спроби фізичного усунення папи римського. У пророцтві є згадка про те, що «вбраний у все біле єпископ, втомлено простуючи в напрямку до хреста між тіл закатованих жертв, впаде під пострілами на землю, ніби мертвий». Це пророцтво виповнилося 13 травня 1981 р., коли турецький терорист Алі Аґджа важко поранив папу Іоана Павла ІІ.

Якинта й Франко рано померли й були беатифіковані папою Іоаном Павлом ІІ 2000 р. Їхня сестра Лукія дожила до початку ІІІ тисячоліття й передала почуті таємниці папі. Вона обрала затворницьке життя в кармелітському монастирі в Коімбре.

Місце появи Богородиці почало притягати тисячі прочан. Там було спочатку споруджено каплицю. Антиклерикальними силами за підтримки тогочасного ліберального уряду Португалії чинилися спроби перешкодити прощам до Фатими. Каплицю було підірвано, нищаться реліквії, що нагадують про явлення Богородиці. Перша загальна проща 1923 р. зібрала понад 60 тис. чол. Було закладено велику базиліку, освячену 1953 р. На місці появи Богородиці почало бити джерело. Було відкрито лікарню. Фіксуються численні зцілення. Було збудовано 13-кілометрову хресну дорогу з великих бетонних хрестів. 1946 р. Католицька Церква провела коронацію статуї Пресвятої Богородиці в Фатимі. Пройшли багатолюдні процесії, які супроводили короновану статую Богородиці з Фатими до різних європейських міст.

Явлення Богородиці в Фатимі було використане Католицькою Церквою для поширення культу Непорочного Серця Марії, практики молитви за вервицею, котру нібито заповідала Пресвята Діва дітям у Фатимі. Фатимські об’явлення сприяли поширенню побожности перших субот: кожної першої суботи місяця належало сповідатися й приймати Святі Тайни.

З 24 червня 1981 р. поширилися чутки про появи Богородиці в селі Меджугор’є в Боснії і Герцеґовині. Вона являється шести хлопцям і дівчатам, називаючи себе Царицею Миру, й закликає молодих людей до навернення. Але Католицька Церква не визнала дійсними ці появи.

Ватикан

11 лютого 1929 р. дуче Муссоліні уклав з Апостольською столицею Латеранські угоди, підписані в Латеранському палаці в Римі. Світська влада папи відновлюється в суверенній державі Ватикан площею 44 га. Папська заміська резиденція в Кастель Ґандольфо та 20 палаців на території Риму одержали право екстериторіяльности.

Угоди включали в себе конкордат Апостольського престолу й Італії, який реґулював взаємини між Церквою та державою. Духовна особа визнавалася підсудною тільки церковному суду. Набував юридичної правосильности церковний шлюб. Запроваджувалося викладання релігії в державних школах. Апостольському престолові було виплачено компенсацію за матеріяльні збитки, заподіяні папській державі Італією, в розмірі 1 млрд. 750 млн. лір (90 млн. доларів за тодішнім курсом).

 Так утворилося місто-держава Ватикан на території Риму. Глава держави – папа римський – наділений необмеженою владою. Адміністративними справами керує кардинальська комісія, котру призначає папа, церковними і політичними – римська курія (уряд), створена ще у 1588 році папою Сикстом V. До складу курії входять Державний секретаріят (центральний орган), 9 конгрегацій, 12 папських рад, 3 трибунали і 3 відділи. Прем’єр-міністром є кардинал-статс-секретар. Міністром закордонних справ – державний секретар.

Ватиканська Апостольська бібліотека, заснована Папою Миколаєм V (1447-1456), спеціалізується на гуманітарних науках (палеографії, історії, історії мистецтв, філології) і має 1,6 мільйонів давніх і сучасних друкованих книг, 83 000 тисяч інкунабул, 150 000 рукописів і архівних томів, 300 000 монет і медалей і понад 100 000 світлин.

Станом на 2019 рік у місті Ватикан проживало 825 чоловік, у тому числі 453 жителі (незалежно від громадянства) та 372 громадяни Ватикану, які проживають в інших місцях (дипломати Святого Престолу до інших країн та кардинали, що проживають у Римі).

«Opus Dei»

1928 р. невелика група іспанських інтеліґентів, очолювана священиком Хосе Марія Ескріва де Балаґером утворила «Священиче товариство Святого Хреста й Діла Господнього», яке частіше називається «Opus Dei». 1934 р. видано перший варіянт книги Хосе Ескріва «Шлях» (укр. переклад – 1974 р.), що містить 999 максим, що ними члени «Opus Dei» зобов’язані керуватися в житті. 1947 р. папа Пій XII проголошує створення світських інститутів Католицької Церкви, першим серед яких визнано «Opus Dei» (1950 р.). Завданням організації стає відродження релігійної свідомости в суспільстві, де вже давно йде інтенсивний процес секуляризації.

Члени організації уникають галасливих публічних кампаній, ставлячи за мету виконувати апостольську місію через досконалу інтелектуальну й фізичну працю її членів, «вносити святість до свого власного місця в світі». Вольове начало висувається на перший план.

Центр «Opus Dei» з 1947 р. знаходиться в Римі, але головною базою лишається Іспанія. Статут і список членів зберігається в таємниці. Вища катеґорія членів «Opus Dei» (numerarios) складає чернечі обіти й може здобути свячення. Від нумераріїв вимагається здобуття вченого ступеню, філософської та богословської освіти. Вони здійснюють духовне керівництво членами «Opus Dei». Більшість членів – миряни: технократи, промисловці, банкіри, інші особи, що наділені реальною владою й суспільною вагою. Прикметна риса «Opus Dei» – інтеґризм, прагнення охопити духом католицизму всі сфери людської діяльности.

За повідомленнями преси 1980 р. в «Opus Dei» налічувалося 1 тис. священнослужителів і 73 тис. членів-мирян у 87 країнах. Організація має вплив на 497 вищих учбових закладів світу, 604 газети і журнали, 52 радіостанції, 38 інформаційних аґенцій, 12 компаній для виробництва фільмів. 1983 р. папа Іоан Павло II надав «Opus Dei» статус особистої прелатури, тобто визнав екстериторіяльність устрою організації, підлеглої прелатові. Вірні лишаються в своїх єпархіях, але в тому, що стосується добровільно взятих аскетичних і виховних обітів, вони перебувають під юрисдикцією прелата.

Папа Іоан XXIIІ і «аджорнаменто»

1958 р. конклав Римо-Католицької Церкви обрав папою кардинала Джузеппе Ронкаллі (1881-1965 рр.), котрий прийняв ім’я папи Іоана XXIII. Новий папа відмовляється від пишних ритуалів, вимагає від співробітників конкретного й чіткого мислення. У першому ж різдвяному посланні папа закликав повернутися до єдности Церков. Йому в новорічному посланні відповів Вселенський Патріярх Афінагор. Папа запроваджує більшу відкритість у церковній політиці. Він розширює колеґію кардиналів до 87 чоловік, вперше підносить у кардинальське звання темношкірого африканця. Реформується курія.

Іоан ХХІІІ наполегливо вимагає зберігати мир. Він засуджував ядерні випробування, саму ідею ядерної війни. Папа зайняв активну позицію в подоланні Карибської кризи, що поставила США й СССР на межу ядерної війни.

Папа виступив проти гонінь на релігію в комуністичних країнах, говорив про страждання «Церкви мовчання». 1959 р. він видав декрет про відлучення від Церкви осіб, що підтримують комуністів. Іоан ХХІІІ добився визволення Микитою Хрущовим митрополита УГКЦ Йосифа Сліпого після 18 років ув’язнення.

Енцикліка «Mater et Magistra» (1961 р.) викладала нову програму Католицької Церкви з суспільних проблем. Вона була присвячена 70-річчю енцикліки «Rerum novarum». «Mater et Magistra» починається з розпізнавання знаків часу. Вказується на значний економічний розвиток і поступ у науково-технічній царині. Соціяльне питання розширює свою сферу до всесвітніх розмірів. Зникає колоніялізм, але виникає неоколоніялізм, встановлюються нові форми індустріяльної залежности від розвинених країн. Досягнена рівновага між західним і східним блоками, але при гігантських витратах на озброєння. Енцикліка проголошує непорушність права власности, ідею класового миру. Засуджується жорстокість визиску трудівників. Припускається державне втручання до економічного життя. Пропонується ідея «соціялізації» як «проґресуючого примноження в спільному житті людей зв’язків поміж різними формами життя й сумісної діяльности». Вказується на необхідність міжнародної співпраці задля забезпечення справедливости в стосунках між країнами різного рівня економічного розвитку.

«Аджорнаменто» (італ. aggiornamento – осучаснення) – так було названо проголошений папою Іоаном ХХІІІ курс на оновлення Католицької Церкви. Саме слово «aggiornamento» було запозичене з мови італійської бухгалтерії й означає «привести книгу в сьогоднішній стан». В мові Церкви воно стало означати, що доручену Церкві істину не можна сповіщати вчорашньою мовою, мовою епохи, що застаріла через духовну еволюцію. «Первісний текст» слід читати й інтерпретувати як «текст часу». Відчуття необхідности церковної реформи, модернізації ідеології, зокрема соціяльної, оновлення богослужбового життя проймає діяльність провідних католицьких богословів середини ХХ ст.

Другий Ватиканський собор (1962-1965 рр.)

II Ватиканський собор (1962-1965 рр.) був скликаний папою Іоаном ХХIII. Папа визнав за завдання собору: встановити контакт між Євангелієм і сучасним світом, дати Церкві можливість сприяти розв’язанню проблем сучасної епохи. Після смерти папи Іоана ХХIII (1963 р.) собор завершив його наступник Павло VI (1963-1978 рр.).

У соборі взяло участь 2.850 отців, були присутні як спостерігачі представники православних і протестантських Церков, у т.ч. український митрополит з США Мстислав Скрипник. Було прийнято 16 документів: 4 конституції, 9 декретів, 3 декларації. Виявлено нові принципи інтерпретації церковної доктрини:

v   душпастирський підхід: відкритість на проблеми і потреби сучасної людини;

v   історичний підхід: відхід від «концепційного» типу богословствування, використання історичних досліджень;

v   наближення до Біблії. Святе Письмо стає основою для зрозуміння правд віри;

v   наближення до патристики. Собор трактує Отців Церкви як упривілейованих свідків життя і розвитку Церкви, звертає увагу на грецьких Отців;

v   відкритість до сучасного світу. Спасіння торкається реальної людини, включеної в конкретну цивілізацію з її обумовленістю й змінами;

v   діялог з нехристиянами: пошана моральних і релігійних цінностей нехристиян і невіруючих;

v   новий стиль соборових документів; відхід від формул «анафеми» й «канонів», наставленість на діялог і співпрацю.

Собор схвалив догматичну конституцію про Церкву. Підтверджується вчення про примат і непомильність папи. Але більша увага приділяється ролі єпископів у Церкві. Колеґія єпископів має владу тільки у тому випадку, коли її очолює римський архиєрей. При папі утворюється постійний синод єпископів. Ватикан відмовився від випадів проти інших релігій і культів. Визнається благодатність інших Церков, не з’єднаних з Римом: «Багато з них мають і єпископат, служать Святу Євхаристію та плекають набожність до Богородиці Діви. До того ще й долучається спільнота молитов та інших духовних благодатей; щобільше, навіть і справжня злука в Святому Дусі, що своїми благами та благодатями діє в них своєю освячуючою силою так, що декого з них укріпив на подвиг, аж до проливу крови». Визнається правдивість окремих елементів вчення нехристиянських релігій і необхідність ведення з ними діялогу.

Ця тема розвивається в декретах «Про східні католицькі Церкви», «Про екуменізм», «Про відносини Церкви до нехристиянських релігій».

«Конституція про Святу Літургію» рекомендує переглянути літургійні книги, залучати до участи в літургії мирян, спростити обряди, відмовитися від повторів. Більше часу пропонується приділяти проповіді й читанню Святого Письма. Латинська мова відправи зберігається, але поряд із нею визнається за корисне використовувати місцеві мови, що належить до компетенції єпископських конференцій. Дозволяється залежно від місцевих умов урізноманітнювати форми богослужіння. З дозволу єпископів вводиться причастя для мирян під обома видами (Тіла і Крови Христової). Проголошується, що Церква не пов’язує себе виключно з якимось одним стилем у мистецтві, музиці, співі.

Невдовзі після собору відповідно до рішення пособорових комісій місцеві мови повсюдно почали витісняти з богослужіння в Католицькій Церкві традиційну латину.

II Ватиканський собор прийняв спеціяльний декрет «Про екуменізм». Він проголошує: «Співпраця всіх християн в живий спосіб виявляє цю злуку, що нею вони між собою вже сполучені, та повніше насвітлює обличчя Христа, що прийшов послужити. Треба, щоб ця співпраця, вже встановлена серед багатьох народів, щораз більше вдосконалювалася». Але Католицька Церква направила до Всесвітньої Ради Церков лише своїх представників.

На заключному засіданні собору папа Павло VI відмінив буллу про відлучення від Церкви Константинопольського патріярха Михаїла Керуларія з 1054 р. 7 грудня 1965 р. одночасно в Римі й у патріяршому кафедральному соборі вмч. Юрія Переможця в Фанарі зачитано спільну заяву папи Павла VI і Вселенського патріярха Афінагора про те, що вони:

  • «шкодують про образливі слова, необґрунтовані звинувачення й гідні осуду дії, що мали місце як з одного, так і з другого боку й супроводжували сумні події тієї епохи;
  • шкодують також про анафеми, котрі потім настали і пам’ять про котрі жива й досі, шкодячи ґрунтованому на любови зближенню, їх згладжують з пам’яти і з середовища Церкви й віддають на повне забуття;
  • перейняті скорботою з приводу дальших сумних подій, що зрештою спричинилися... до повного припинення церковного спілкування».

Церковні рухи

Група консервативно налаштованих католиків не прийняла нової стратегії “аджорнаменто”, затвердженої ІІ Ватиканським собором, і вийшла з підпорядкування папі. Лідером традиціоналістів (або інтегристів) став французький єпископ Марсель Лефевр. Він тридцять років служив в Африці, 1955 р. був призначений архиєпископом Дакару в Сенегалі, але склав свої повноваження на знак протесту проти рукоположення негрів.

Марсель Лефевр працював у соборовій групі “Міжнародний зв’язок”, та ще перед закінченням собору відмовився підписувати деякі його документи, залишив Рим і заснував Братство священиків Пія Х. Традиціоналісти відкидають нового підходу до проблем релігійної свободи, екуменічного діалогу, відправи богослужінь національними мовами. З 1970-х рр. почали діяти семінарії традиціоналістів. Їхніх випускників Лефевр висвячував на священиків. Було рукоположено чотири єпископи. Марсель Лефевр помер 1991 р. Братство Пія Х на початок ХХІ ст. налічувало 300 священиків і мільйон вірних у сорока країнах. На початку 2002 р. Бразильська єпархія на чолі з єпископом Лісініо Рангелом у складі 27 священиків, 20 семінаристів, 100 черниць і бл. 50 тис. Вірних повернулася в лоно Католицької Церкви.

В Іспанії 1964 р. зародився рух Неокатехуменальний Шлях. До кінця ХХ ст. він охопив понад 100 країн. Його статут було затверджено Папською радою в справах мирян 2002 р. Пропонуючи вірним відродити багатство християнської посвяти в своєму житті, Некатехуменальний Шлях сприяє єпархіяльним архиєреям і парафіяльним священикам у підготовці дорослих до хрещення. Він заснував близько 40 семінарій.

Папа Іоан Павло ІІ

Папа Іоан Павло ІІ народився 18 травня 1920 р. в м. Вадовіце (Польща). Хресне ім’я – Кароль Войтила. В жовтні 1942 р. він почав відвідувати підпільні курси при богословському факультеті Яґеллонського університету. По закінченні Другої світової війни 1 листопада 1946 р. був висвячений на священика. Виїхав на навчання до Риму (Міжнародний папський університет «Angelicum»). У червні 1948 р. Кароль Войтила дістає ступінь доктора богослов’я. Після повернення до Польщі він працює в Яґеллонському університеті, а потім – професором Католицького університету в Любліні (1956-1978 рр.). 4 липня 1958 р. Кароль Войтила був призначений єпископом-помічником у Кракові, 13 січня 1964 р. – архиєпископом Краківським. З 1967 року – кардинал.

16 жовтня 1978 р. кардинал Кароль Войтила обраний 263-ім папою римським, взявши при цьому ім’я Іоана Павла ІІ. Він став першим папою-іноземцем починаючи з 1523 р. Він відвідав з 250 пастирськими візитами 129 країн, виголосив 2,4 тис. промов. Володіючи багатьма мовами (в тому числі українською), папа звертався ними до вірних. 23-27 червня 2001 р. папа відвідав Україну.

Комуністичні країни вбачали в папі загрозу для свого майбутнього, вважаючи його за духовного лідера польської опозиційної організації «Солідарність». 13 травня 1981 р. папа Іоан Павло ІІ під час об’їзду площі перед собором святого Петра в Римі був поранений турецьким терористом Алі Аґджею. Куля пройшла в кількох міліметрах від аорти. Вважається, що за підготовкою терористичного замаху стояли совєтські спецслужби, які діяли через болгарську розвідку.

Папа видав низку важливих документів, зважився на реабілітацію Галілео Галілея, покаяння за переслідування євреїв. У 1994 р. ним було оприлюднено новий Катехезис Католицької Церкви. За час понтифікату було канонізовано 470 святих і беатифіковано понад 1350 блаженних. Він запровадив масові хрещення дітей у Неділю Хрещення Господнього, започаткував традицію святкування Всесвітніх днів молоді.

Опоненти звинувачували папу Іоана Павла ІІ у відступі від традицій ІІ Ватиканського собору. Йому закидалося видання надто суворих енциклік на теми моралі, утвердження традиціоналізму у віровченні, зокрема, в новому Катехизисі. Папу підозрювали в авторитаризмі, заохоченні традиційних форм побожности замість відкритости до сучасного світу.

В останні роки життя важко хворів (хвороба Паркінсона). Помер 2 квітня 2005 р. Він був беатифікований 1 травня 2011 року, після чого був канонізований 27 квітня 2014 року разом з папою Іваном XXIII.

Папа Бенедикт XVI

Наступником Іоана Павла ІІ, 264-им понтифіком, був обраний 19 квітня 2005 р. кардинал Йозеф Алоїз Рацінгер, який прийняв ім’я Бенедикта XVI. Він народився в Німеччині, в Баварії, в родині працівника сільської жандармерії, 16 квітня 1927 р. Навчаючись у семінарії, мусив вступити до Гітлерюґенду: членство в ньому було обов’язковим. Служив у нацистській армії. Після війни закінчив вищу школу філософії в Фрайзінгу, а потім здобув докторат з богослов’я в Мюнхенському університеті. Прийнявши рукоположення 1951 р., продовжив богословські студії, а з 1952 р. працював у вищих богословських школах Німеччини. Брав участь у Другому Ватиканському соборі як експерт. У 1969 р. обраний членом ватиканської Міжнародної богословської комісії.

Єпископське рукоположення прийняв 1977 р. Папа призначив професора Ратцінгера архиєпископом Мюнхенським. Того ж року Йосиф Рацінгер став кардиналом. Вже наступного року він брав участь у конклаві й виборі папи Іоана Павла ІІ. З 1981 р. – голова Священної конґреґації віровчення, Папської біблійної комісії та Міжнародної богословської комісії. Автор численних праць, серед яких найбільш відома – «Вступ до християнства». Вважався лідером консерваторів.

Обраний папою на конклаві 19 квітня 2005 р., інтронізований 24 квітня 2005 р. Автор близько 60 книг: «Вступ до християнства», «Есхатологія», «Звіт про стан віри», «Бог Ісуса Христа», «Сіль землі», «Християнство та Католицька Церква на зламі тисячоліть» тощо.

28 лютого 2013 Папа Бенедикт зрікся престолу, пояснивши свій крок поганим станом здоров'я. Проживає у монастирі Mater Ecclesiae, який знаходиться на території Ватикану.

Папа Франциск

2013 р. на папський престіл уперше був обраний єзуїт, латиноамериканець. Ним став кардинал Хорхе Маріо Бергольйо - архиєпископ Буенос-Айресу, примас Католицької Церкви в Аргентині. Він народився в Буенос-Айресі 17 грудня 1936 р. в сім’ї вихідців з Італії. Вступив до Товариства Ісусового 11 березня 1958 р., був рукоположений 13 грудня 1969 р. 27 червня 1992 р. висвячений на єпископа-помічника Буенос-Айресу, а 1997 р. став архиєпископом аргентинської столиці.

Конклав обрав його 13 березня 2013 р. Папа обрав собі ім’я Франциска на честь Франциска Ассизького. Послідовно проповідує співчуття до бідних. Намагається реформувати ватиканську курію.

Проблема покликань та сексуальні скандали

В період між 2013 та 2018 роками кількість католиків у світі зросла приблизно на 6 %, від 1 мільярда 254 мільйонів до 1 мільярда 329 мільйонів. Станом на кінець 2018 року католики становили трохи менше ніж 18 % населення світу. Щодо населення різних континентів, що в Америках католики становлять 63,7 %, в Європі — 39,7 %, в Океанії — 26,3 %, в Африці — 19,4 %, в Азії — 3,3 %. Якщо ж йдеться про континентальний розподіл католиків, то на Американському континенті проживають 48 % католиків, в Європі — 21,5 %, в Африці — приблизно 18 %, в Азії — 11,1.

З 2013 до 2018 р. кількість священиків зменшилася на 0,3 % (в Європі на 7 %). Зросла кількість священиків в Африці (на 14 %) й Азії (на 11 %). Від 2013 до 2018 року кількість кандидатів до священства зменшилася із 118251 до 115880, тобто, приблизно на 2 %. Але в Африці вона зросла на 15,6 %.

На початку ХХІ ст. потужним ударом по Церкві стала низка скандалів про випадки сексуального насильства над дітьми. Інформація про них почала з’являтися ще з кінця 1980-х рр. Журналісти газети "Boston Globe" отримали 2003 р. Пулітцерівську премію за викриття педофілії священиків, а їхня історія була використана у фільмі "В центрі уваги". У митрополії Бостону (США) було звинувачено в покриванні злочинців архиєпископа Бернарда Френсіса Лоу, і він був змушений 2002 р. подати у відставку. Тільки у Філадельфії було відсторонено від богослужінь 2011 р. 21 священика. Архиєпархія Лос-Анджелеса 2007 р. була змушена виплачувати жертвам насильства 660 млн. доларів морального відшкодування. 2009 р. в Ірландії було опубліковано доповідь, де педофілія інкримінувалася 46 священикам, від яких постраждально до 2000 дітей. У 2017 році спеціальна комісія повідомила, що 7% римо-католицьких священиків Австралії розбещували неповнолітніх у період з 1950 по 2010 роки.

Ці факти спровокували хвилю звинувачень, з яких підтверджувалися лише 2-3 %. Архиєпископа Ліонського кардинала Філіппа Барбарена засуджено у Франції до шести місяців в'язниці умовно за обвинуваченням у приховуванні фактів сексуального насильства над дітьми попри бездоказовість оскаржень. Кардинала Джорджа Пелла суд Мельбурна звинуватив в сексуальних домаганнях проти неповнолітніх, хоча один із хлопчиків зізнався в наклепі, а свідчення другого були сумнівними. Лише після тривалого ув’язнення кардинала звільнили через брак доказів.

Однією з перших єпископських конференцій у світі, яка видала директиви, що стосуються сексуального насильства над неповнолітніми в церковному контексті, є канадська. Це сталося ще 1987 року. Після того, як громадська думка неодноразово пережила потрясіння повідомленнями про такі вчинки з боку духовенства, 1989 року в канадській Церкві створено Комітет «ad hoc», що1992 року приготував документ «Від страждання до надії», в якому вміщено 50 «рекомендацій», звернених до католиків, єпископів і відповідальних за священиче формування.

Папа Бенедикт XVI у пастирському посланні вибачився перед жертвами підопічних.  В лютому 2012 р. відбувся Міжнародний симпозіум «На шляху до оздоровлення та відновлення» . Зустріч зібрала представників 110 єпископських конференцій і настоятелів 35 чернечих інституцій. Під час Симпозіуму оголошено про створення при Папському Григоріянському Університеті Центру захисту неповнолітніх під проводом о. Ганса Цольнера, 22 березня 2014 р. папа Франциск створив Папську  комісію по захисту неповнолітніх, головою якої призначив американського кардинала Шона О'Мелі, а з шістнадцяти членів дев'ять - монахині і миряни. Папа Франциск у липні 2014 року зустрівся з шістьма жертвами з Ірландії, Британії та Німеччини, вибачившись за злочини служителів церкви. 

Після візиту до Чілі в січні 2018 р. й ознайомлення зі справою священика Фернандо Карадіми папа Франциск викликав чілійських єпископів до Риму й запропонував їм подати заяви про зречення. Деякі з заяв були задоволені.

21 лютого 2019 р. папа Франциск зібрав нараду голів понад ста єпископських конференцій для розробки програми боротьби з педофілією в Церкві. Вона тривала чотири дні, виступали жертви насильства та експерти. В «Листі до єпископів США» (січень 2019 р.) Папа стверджує, що рана, завдана зловживаннями, вимагає «навернення нашого мислення, способу молитви, вживання влади та сприймання авторитету».

 



[1] Штавдінґер О., о. ЧСВ. Об’явлення серця Марії у Фатимі: Пер. з нім. – Торонто, 1960. – С.20.

Comments