53. Православні Церкви епохи краху імперій

53. Православні Церкви епохи краху імперій

Країни колишньої Російської імперії

Стародавня Грузинська Православна Церква після приєднання Гризії до Росії 1811 р. була позбавлена автокефалії. Після падіння царату, 12 березня 1917 р., було проголошено відновлення її самоврядування. Але масовий терор духовенства унеможливлював розвиток церковного життя в Грузії. Правда, 19 листопада 1943 р. Московський Патріярхат визнав її автокефалію. З 1977 р. Церкву очолює католикос-патріярх Ілля ІІ (Іра́клій Гудушаурі́-Шіолашві́лі; народився 1933 р.). Конституція незалежної Грузії визнає виключну роль ГПЦ в історії країни. До неї належить понад 83 % населення. Церква займає виразно патріотичні й досить консервативні позиції. Вона вийшла зі складу Всесвітньої ради Церков, засудила карантинні обмеження на відвідування храмів.

Після розпаду СССР частина румунських парафій Московського Патріярхату, що опинилися на території Республіки Молдова, переходить під юрисдикцію Румунського Патріярха. Очолив цей рух архиєпископ Петру Педурару. Він народився 1946 р. в Молдові, здобув освіту в Одеській духовній семінарії. Петру Педурару прийняв монаший постриг і був рукоположений у ієромонаха 1973 р. Служив на Закарпатті. При відкритті Христо-Різдвяного храму м.Кишинева 1989 р. Педурару був призначений його настоятелем. Висвячений у єпископи 1990 р. з титулом «Єпископ Більський, вікарій Кишиневської єпархії».

1993 р. владика Петро Педурару на чолі частини православних румунів із Республіки Молдова оголосив про повернення під юрисдикцію Румунської Церкви. Йому було надано титул Бесарабського митрополита. На 2002 р. до цієї митрополії входило 150 парафій і 85 священиків. Уряд Республіки Молдова підтримав Молдавську Православну Церкву Московського Патріярхату, очолювану митрополитом Володимиром (Кантареаном), відмовляючись реєструвати статут Бесарабської митрополії.

В грудні 2001 р. рішенням Європейського суду з прав людини в Страсбурґу було приписано урядові Республіки Молдова виплатити Бесарабській митрополії компенсацію в розмірі 27, 025 євро (24,400 доларів США) “за матеріяльні й нематеріяльні збитки й судові витрати”. Парламентська Асамблея Ради Європи 24 квітня 2002 р. схвалила резолюцію з вимогою реєстрацію Бесарабської митрополії.

Після падіння Російської імперії й утворення незалежної Фінляндії православні парафії на її території входять до складу автономної Помісної Церкви під омофором Вселенського Патріярха. Православна Церква є другою традиційною конфесією Фінляндії. Її парафіянами є близько 3% населення Суомі, чи близько 58 тисяч чоловік. У зв’язку з виходом на пенсію архиєпископа Іоана 2001 р. предстоятелем Фінляндської Церкви став владика Лев. 54-літній митрополит Лев (Макконен) прийняв священний сан у 1973 році. Він був єпископом губерній Йоенсуу й Оулу, а в 1996 році став митрополитом Гельсинським.

Поширення православної віри в Естонії відбулося завдяки діяльності руських місіонерів починаючи з ХІ та ХІІ століть, але до ХІХ століття кількість православних залишалося там незначною. Православні Естонії належали до Російської Церкви до закінчення Першої світової війни. У 1918 році, після большевицького перевороту в Росії і поразки Німеччини, Естонія проголошує свою політичну незалежність. Через 2 роки, у 1920 році, Московський патріярх Тихон надав Естонській митрополії статус автономної.

У 1923 році, у пошуках шляхів до зменшення ізоляції і бажаючи захистити себе від небезпеки втручання державної влади СССР, Естонська Церква звернулася по допомогу до Вселенського Патріярхату. У відповідь Патріярх Мелетій ІV, посилаючись на свої канонічні переваги «першого серед рівних» у лоні православної спільноти в усьому світі, надав Естонській Церкві права автономії під омофором Вселенської Патріярхії. Крім короткої перерви під час совєтської окупації 1940-1941 рр., автономна Церква Естонії існувала до кінця Другої світової війни. У 1934 році кількість православних в Естонії доходило до 203 тисяч, складаючи 19% від усього населення: з них 118 тисяч були естонцями і 85 тисяч мали російське походження.

Внаслідок нової совєтської окупації Естонії естонська православна громада знову стає складовою частиною Російської Церкви. Ця реінтеграція була проведена насильно совєтською владою. Як і всі їхні співвітчизники, православні естонці жорстоко постраждали в період сталінізації. Дехто з духівництва і мирян еміґрував, чимало тих, хто залишився, були знищені або депортовані. Водночас демографічна структура населення Естонії і, зокрема, православної громади, була істотно деформована масовим прибуттям «поселенців» російського походження, що приїжджали з інших реґіонів СССР. На квітень 1996 р. православних естонців налічувалося близько 7 тис., а православних росіян в Естонії було від 50 до 100 тис. чол.

У 1947 р., знаходячись у вигнанні, у Швеції зібрався Синод Православної Естонської Церкви. Він був визнаний Константинополем, але не Москвою.

1991 р. Естонія відокремилася від СССР і знову стала незалежною державою. У 1992 р. московський Священний Синод підтвердив адміністративну незалежність Естонської Православної Церкви, надану патріярхом Тихоном у 1920 р. Естонський уряд прагнув натомість бачити Естонську Православну Церкву абсолютно незалежною від Москви. Значна частина православних естонців також не була задоволена цим кроком, і в 1994 р. представники 54 з 84 православних парафій Естонії направили прохання в Константинополь про те, щоб бути знову приєднаними до Вселенського Патріярхату. Але, якщо в 1923 р. звертання естонських православних до Константинополя було більш-менш одностайним, у 1994-1995 рр. вони були глибоко поділені.

Протягом 1995 р. між Константинополем і Москвою пройшли складні переговори з проблем канонічної належности Естонії. На жаль, вони не виявили жодного виходу з конфліктної ситуації. На початку 1996 р. ситуація погіршилася найбільш драматичним чином. 17 січня російський православний архиєпископ Таллінський і Естонський Корнелій (Якобс) відлучив від церкви 8 священиків і одного диякона, що виступали за возз’єднання зі Вселенським Патріярхатом. Константинополь визнав, що це рішення зневажає перебіг міжцерковних переговорів. 28 січня Вселенський Патріярхат заявив, що не бажає продовжувати дискусію доти, доки покарані священнослужителі не повернуться до виконання своїх обов’язків. А 20 лютого Вселенський Патріярхат, дбаючи про захист прихильних до Константинополя естонців від нових репресій, прийняв рішення про відновлення автономного статусу Естонської Православної Церкви відповідно до хартії 1923 року. Це рішення офіційно набуло сили 24 лютого 1996 р.

У відповідь на це Московська Патріярхія тимчасово призупинила свої стосунки з Константинополем. Патріярх Олексій ІІ припинив поминання Константинопольського Патріярха. Константинопольська Патріярхія не пішла на загострення стосунків і розрив з Московською Патріярхією. У своєму зверненні від 24 лютого Вселенський Патріярх заявив: «Ми прагнемо до любови й миру з усіма без винятку, хто б вони не були і, зокрема, не виключаємо Московського Патріярхату з його предстоятелем, його Святістю Патріярхом Олексієм». У церквах Вселенського Патріярхату при богослужіннях продовжувало поминатися ім’я патріярха Олексія II. Константинополь визнав розрив церковної кінонії («єдности») однобічним.

На квітень 1996 р. 54 парафії, що перейшли під омофор Константинополя, нараховували не більш як 7 тисяч членів, у той час, як інші 30 парафій, що лишилися в юрисдикції Московського Патріярхату, нараховували від 50 до 100 тисяч членів. З 42 православних священнослужителів Естонії дванадцятеро (у тому числі два священики російського походження) бажали залишитися у Московському Патріярхаті. Тимчасову опіку над Естонською Церквою здійснює автономна Православна Церква Фінляндії.

Перший візит в Естонію патріярха Константинопольського Варфоломея відбувся з 26 жовтня по 1 листопада 2000 р. Він викликав протест Московського Патріярхату й дальше погіршення стосунків між двома Церквами. Тим не менше, на зустрічі предстоятелів Православних Церков у грудні 2000 р. був присутній і глава Естонської Православної Церкви.

Нова спроба відродження Білоруської Автокефальної Православної Церкви здійснюється наприкінці ХХ ст. В Білорусії Церкву очолив 44-річний єпископ Петро Хусча. Але режим Лукашенка зумів запобігти переходові православних білорусів до Білоруської Автокефальної Православної Церкви. Єпископа було дискредитовано арештом у березні 1998 р. за звинуваченням у «злісному хуліганстві, що здійснене з особливим цинізмом».

Російська Православна Церква Зарубежем

Большевицький переворот у Росії, нацистська та совєтська окупація країн Центральної, Східної Європи й Балканського півострова, економічна криза спричинили розселення православних греків, слов’ян, румунів у країнах вільного світу. Серед перших були росіяни – майже мільйон втікачів від большевицького режиму. Передбачаючи можливість свого ув’язнення, Патріярх Тихон благословив у разі неможливости контактів з Патріярхією утворювати в окремих частинах Церкви тимчасові церковні управління. На цій канонічній підставі в травні 1919 р. в Ставрополі було створене Вище церковне управління Півдня Росії на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Антонієм (Храповицьким).

Після втечі з Росії митрополит Антоній та інші ієрархи прибули до Константинополя, звідти ж на запрошення Патріярха Сербського Димитрія – до Сербії. Місцеблюститель Константинопольського Вселенського Патріяршого престолу митрополит Досифей благословив дальше існування Вищого церковного управління за кордоном. В листопаді-грудні 1921 р. в м.Сремскі Карловци (Сербія) відбулося Загальне зібрання представників Російської Зарубіжної Церкви, перейменоване його учасниками на Російський всезакордонний церковний собор. Крім 24 архиєреїв, у соборі взяли участь представники клиру й мирян. Очолив собор митрополит Антоній (Храповицький). Учасники собору звернулися до Ґенуезької конференції з проханням не підтримувати большевицьку владу й допомогти російському народові звільнитися від неї.

«Народи Європи, народи світу, - говорилося в листі, - пошкодуйте наш добрий, відкритий, шляхетний по серцю народ росіян, що потрапив у руки світових лиходіїв... допоможіть чесним російським громадянам. Дайте їм у руки зброю! Дайте їм своїх добровольців і допоможіть вигнати більшовиків - цей культ убивства, грабежу і богохульства з Росії й усього світу».

Замість Вищого церковного управління було створено Архиєрейський Синод на чолі з митрополитом Антонієм. На богослужіннях першим поминалося ім’я патріярха Тихона, а після його смерти – місцеблюстителя митрополита Петра. Особливу турботу над Російською Церквою за рубежем виявляв патріярх Сербський Варнава.

1922 р. відкривається нова єпархія в Харбіні, котру очолив митрополит Мефодій. Тоді в Харбіні опинилося чимало росіян і українців, що втекли від большевиків із Сибіру та Далекого Сходу. 1927 р. в Харбіні починають діяти Богословські курси. 1934 р. на кафедру Шанхайського єпископа висвячується свт. Іоан Максимович (1896-1966 рр.). Він завершує побудову великого собору, парафіяльного будинку, дбає про православне навчання вихідців з Росії. Створюється низка доброчинних закладів. Свт. Іоан уславився тут як подвижник, сила молитви й прозірливість якого відкривалася багатьом. Він же очолив вихід росіян з Китаю при наближенні Червоної армії.

Відкриваються Бразильська (1934 р.), Австралійська (1946 р.) єпархії. Засновано Свято-Троїцький монастир у Джорданвілі (1930 р.), при якому згодом (1948 р.) почала діяти духовна семінарія.

1935 р. під головуванням патріярха Сербського Варнави було вироблено «Положення про Російську Православну Церкву Закордоном (РПЦЗ)», підписане російськими ієрархами. А наступного року помер митрополит Антоній. Його наступником став митрополит Анастасій. Після того, як надійшла звістка про смерть у засланні митрополита Петра і його спадкоємця, митрополита Казанського Кирила, РПЦЗ припинила поминання предстоятелів Московської Патріярхії.

З переходом Китаю, а також Сербії й інших центральноєвропейських країн у російську зону окупації та встановлення там комуністичних режимів здійснюється вихід РПЦЗ далі на захід. Були знищені парафії РПЦЗ в Китаї. Протягом 1946-1964 рр. російська еміґрація з Китаю перебирається до Австралії та Каліфорнії. У листопаді 1950 р. митрополит Анастасій і Архиєрейський Синод РПЦЗ переїздять до США. Головна святиня російського зарубіжжя – Курська Корінна ікона Божої Матері – 1945 р. переноситься в Женеву, а 1951 р. – до США. Зі створенням держави Ізраїль її уряд у подяку СССР за сприяння появі єврейської держави передав РПЦ (МП) все майно РПЦЗ на її території. Збереглося тільки майно на терені Трансйорданії.

Духовним центром Російської Зарубіжної Церкви став Свято-Троїцький монастир біля м.Джорданвіль (штат Нью-Йорк, США). У монастирі знаходяться духовна семінарія, друкарня. Офіційні видання РПЦЗ: двотижневик «Православная Русь» і щомісячний додаток до нього «Православная жизнь». Після відходу на спокій митрополита Анастасія першоієрархом РПЦЗ обирається Філарет (Вознесенський, † 1985 р.), а по його смерті – митрополит Віталій (Устинов), котрий очолює Церкву з 1986 р. Митрополит Віталій не зумів протистояти розширенню впливу РПЦ (МП).

РПЦЗ прославила як святих праведного Іоана Кронштадтського (1964 р.), блаженну Ксенію Петербурзьку (1978 р.), новомучеників і сповідників російських і святих царствених мучеників (1981 р.), оптинських старців і прп. Паїсія Величковського (1990 р.). Власним святим РПЦЗ став уславлений подвижник ХХ ст. свт. Іоан Максимович, чиї нетлінні мощі були відкриті в соборі Сан-Франциско. Його прославлення відбулося 2 липня 1994 р.

Архиєрейський Собор РПЦЗ оголосив анафему екуменізмові, скасував анафему «старих обрядів». Церква підтримує стосунки зі старостильницькими розколами з Грецької та Румунської Церков.

Важливим епізодом у церковному житті став прихід до православ’я о. Серафима Роуза. Він народився 1934 р. в протестантській родині. В університеті Берклі вивчав китайську мову, потім студіював філософію та східні релігії. Він перейшов на буддизм, але згодом відчув його порожнечу. Під час духовної кризи Євген Роуз відкриває для себе православ’я через знайомство з кафедральним російським собором у Сан-Франциско, з архиєпископом Тихоном. У 1962 р. він був прийнятий у лоно Православної Церкви. Під впливом свт. Іоана Максимовича Роуз залучається до щоденних богослужінь, служить читцем, студіює святих отців. Разом із Глібом Подмошенським він засновує книгарню церковної літератури, видає англомовний журнал “Orthodox Word”, а після упокоєння свт. Іоана Максимовича засновує в каліфорнійських горах, біля села Платина, пустинь на честь прп. Германа Аляскинського. Євген Роуз прийняв монашество з іменем Серафима. Подвижники займалися молитвою, вивченням святих Отців, перекладом і виданням книг. Найвідоміші праці о. Серафима Роуза: “Душа після смерти”, “Православ’я і релігія майбутнього”, “Російські катакомбні святі”.  Помер 2 вересня 1982 р.

На 1980 р. Російська Зарубіжна Церква мала 14 єпархій з 350 парафіями. Офіційна ідеологія – монархізм. Канонізовано як новомучеників царя Миколу II з родиною. При Церкві діють братства, сестрицтва, організація скаутів, «Організація витязів».

Ще 1982 р. РПЦЗ таємно рукоположила архиєрея для очолювання в Росії вірних, що перебували в катакомбах. 1990 р. РПЦЗ ухвалила леґалізувати свої парафії в Росії. До неї приєдналася частина колишньої катакомбної Церкви, а також деякі священики й миряни Московського Патріярхату. Є парафії РПЦЗ на півдні України.

Наприкінці жовтня 2001 р. РПЦЗ поділилася на дві гілки. Тоді позачерговий Архиєрейський собор РПЦЗ обрав її першоієрархом митрополита Лавра (Шкурлу). Але звільнений митрополит Віталій (Устинов) не визнав вибори за дійсні й повернув собі повноваження першоієрарха.

В Росії до РПЦЗ приєдналися парафії, очолювані митрополитом Валентином (Анатолієм Русанцовим). Ще 1990 р. архимандрит Валентин Русанцов, настоятель Цареконстантинівського храму м. Суздаля, проголосив перехід до РПЦЗ. Але за п’ять років, діставши архиєрейські свячення, він розірвав з РПЦЗ й заснував власну Російську Автономну Православну Церкву (РАПЦ). Ще 1988 р. він притягався до карної справи за звинуваченням у гомосексуалізмі. У 2002 р. було проведено голосний судовий процес, на якому митрополит Валентин звинувачувався в педофілії та злочинах проти статевої недоторканності особи. Він був засуджений умовно до 4 років 3 місяців ув’язнення. Прихильники РАПЦ заявляють, що справу було інспіровано Московським Патріярхатом з метою дискредитувати лідера альтернативної юрисдикції.

Після травми, отриманої в 2000 році, Голова Архиєрейського Синоду (з 1986 року) митрополит Віталій (Устинов) фактично відійшов від справ, а в липні 2001 року передав свої повноваження заступнику, архієпископу Лавру. У жовтні того ж року Архієрейський Собор РПЦЗ обрав Лавра новим Первоієрархом, однак, під тиском оточення, Митрополит Віталій не визнав цього обрання, віддалився в свій скит в Мансонвілле і, за участі єпископа Варнави (Прокоф'єва), поклав початок РПЦЗ (В). 25 вересня 2006 митрополит Віталій помер у своїй резиденції при Спасо-Преображенському монастирі в Мансонвіллі. Президент Володимир Путін активно працював над приєднанням РПЦЗ до РПЦ.

17 травня 2007, в день свята Вознесіння Господнього, в Москві в Храмі Христа Спасителя відбулося урочисте підписання Акту про канонічне спілкування.

Ряд кліриків і мирян РПЦЗ негативно поставилися до єднання. Ще до підписання Акта, в середовищі духовенства і мирян РПЦЗ почалися жваві дискусії про правомірність чи доцільності такого кроку. Опозицію в РПЦЗ викликав відмова РПЦ вийти з Всесвітньої ради церков та інших екуменічних організацій, оскільки в минулому РПЦЗ засудила екуменізм як єресь. Клірики РПЦЗ стурбовані тим фактом, що призначення в РПЦЗ, особливо першоієрарха і єпископів, повинні будуть затверджуватися в Москві.

Американська консервативна газета The Wall Street Journal, близька до уряду США, 25 травня 2007 року заявляв: «Мова йде не тільки про богословських і моральних сторонах справи - є підозри, що Путін формує нові розгалужені канали впливу, використовуючи церкву для зміцнення зв'язків з громадами російських емігрантів по всьому світу »[51] [немає в джерелі].

З позицією неприйняття Акту виступив член Синоду РПЦЗ єпископ Таврійський і Одеський Агафангел (Пашковський), постать якого в перші місяці після підписання Акта стала центром тяжіння для багатьох, які не бажають прийняти Акт. Найбільш консервативні парафії РПЦЗ, які побажали залишитися в канонічній ізоляції і утриматися від спілкування з Московським Патріархатом, об'єдналися навколо єпископа Агафангела і провів 18 листопада 2008 року в Нью-Йорку V Всезакордонний Собор РПЦЗ, на якому обрали митрополита Агафангела Первоієрархом РПЦЗ. Ряд парафій приєдналися до неканонічної Руської Істинно-Православної Церкви і грецьким старостильних юрисдикцій.

Висловлювалася думка, що одним з наслідків Акта буде «посилювання панує тут [в Північній Америці] канонічного безладу». Однак, цього не сталося, якщо не рахувати того факту, що внаслідок підписання Акту кількість паралельних, які не визнають один одного структур, так чи інакше використовують назву РПЦЗ, збільшилася.

Свята Земля і Близький Схід

Протягом ХІХ ст. щорічно Єрусалим відвідувало до 10-12 тисяч прочан лише з Росії. Спочатку вони селилися в грецьких монастирях, а 1847 року на Святій Землі почала діяти Російська духовна місія.

В ХХ ст. під впливом сіоністської доктрини розширюється рух за повернення євреїв на історичну батьківщину. 1930 р. англійський уряд випустив «Білу книгу» Пасфілда, яка призупиняла єврейську імміґрацію до Палестини. Але зупинити процес повністю не вдалося. Він особливо активізувався під впливом нацистських репресій. Перемога союзників у Другій світовій війні та масові жертви єврейського народу створили передумови до виникнення в Палестині єврейської держави.

29 листопада 1947 р. ООН прийняла рішення про поділ Палестини на єврейську та арабську держави. 14 травня 1947 р. було проголошено утворення держави Ізраїль, Ерец-Ісраель, що зайняла частину території колишньої Юдеї та Ізраїля. На той час в Ізраїлі мешкало 650.000 євреїв. Вранці 15 травня 1947 р. Ізраїль атакували араби: з півдня – Єгипет, з півночі – Сирія та Ливан, зі сходу – Йорданія та Ірак. Всупереч рішенню ООН, ізраїльський уряд окупував палестинську державу, що мала поширювати юрисдикцію на половину території Палестини.

Сіоністи стверджують, що колонізація Палестини – реальне втілення вчення про месіянське повернення євреїв до Єрусалиму.

Для турботи про прочан, догляду й підтримки християнських святинь ще 326 р. було засноване Святогробське братство, до якого входять священнослужителі, церковнослужителі та монахи Святої Землі. До братства приймаються тільки греки, хоча вони становлять лише 1% вірних Єрусалимської Православної Церкви. Братству належить центральний православний монастир Гробу Господнього з 200 монахів (на 1988 р.). На території монастиря знаходяться Голгофа, Гріб Господній, храм Воскресіння Христового, настоятелем якого є Єрусалимський патріярх.

Після витіснення хрестоносців до XVI ст. Православна Церква була єдиним власником християнських святинь у Палестині. У др. пол. XVI ст., скориставшись відсутністю Єрусалимського патріярха (він тоді жив у Константинополі) католицькі священики почали відправи богослужінь західного обряду в храмі Воскресіння Господнього. Але патріярх Герман, озброївшись фірманом турецького султана, вигнав католиків з Єрусалиму. Тим не менше на початок ХХ ст. Західна Церква мала на Святій Землі 22 монастирі, до 60 храмів, близько 90 шкіл, кілька десятків доброчинних товариств, 10 монаших чинів. У храмі Воскресіння Господнього Католицька Церква має свою каплицю. Каплиці мають тут копти й вірмено-григоріяни.

23 листопада 1994 р. патріярхи й керівники всіх традиційних церков, репрезентованих у Єрусалимі, а також францисканські Стражі Святої Землі підписали спільний меморандум “Значення Єрусалиму для християн”.

Російська Православна Церква має в Святій Землі Горненський жіночий монастир. Після поширення Палестинської автономії захоплено й передано Московському Патріярхатові монастир Російської Зарубіжної Церкви.

Проблема Святої Землі – скорочення числа християн. На 1948 р. християни складали 14 % мешканців Ізраїля. Сьогодні їхнє число становить близько 2 %. Вього християн у Святій Землі 170 тис., з них 80 тис. – католики. Близько 60 % живе в Ізраїлі.

У Єрусалимі 1940 р. жило 45 тис. християн, 1948 р. – 30 тис. Перед війною 1967 р. їх все ще було 45 тис. Наприкінці ж 1980-х рр. статистика згадувала про 12 тис. християн. А 2002 р. там лишалося тільки 7 тис. християн.

На території Палестинської автономії їх число скоротилося за п’ять років на 29 %: ще 1997 р. там налічувалося 38 тис. християн, а 2002 р. – 27 тис. Араби-християни виявляються чужими і для євреїв, і для палестинців-мусульман. Якщо наприкінці ХІХ ст. християнами було 25 % місцевого населення, то на початку ХХІ ст. – лише 2,5 %.

3 квітня 2002 р. палестинські бойовики захопили заручників і сховалися у храмі Різдва Христового в Вифлеємі. Облога храму ізраїльськими військами тривала понад місяць і завершилася згодою бойовиків звільнити храм за умови їхнього вільного виїзду з країни.

Масовим терором стосовно християнського населення Іраку та Сирії стало утворення 2006 р. Ісламської держави Іраку та Леванту (ад-Даулят аль-Ісламійя; ІДІЛ), проголошеної 2014 р. халіфатом. На 2015 р. вона встановила контроль над територією з населенням 10 млн. чол. Християни були змушені рятуватися втечею або ставали жертвами жорстоких репресій.

Центральна Європа

Польська держава почала відроджуватися наприкінці Першої світової війни на окупованих німцями західних теренах колишньої Російської імперії – «Надвіслянського краю» та Холмщини. Після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. було окуповано Галичину, Лемківщину, Посяння, Холмщину й Підляшшя, 1919 р. – Західну Волинь, – Галичину. 18 березня 1921 р. між Польщею та Совєтською Росією підписано Ризький мирний договір. Утворена держава перед початком другої світової війни налічувала 32 млн. населення, в тому числі 21 млн. римо-католиків, 3,5 млн. греко-католиків, 3,5 млн. православних.

30 січня 1922 р. було надано юридичної сили угоді уряду з православним єпископатом – «Тимчасовим правилам про відношення держави до Православної Церкви в Польщі». Дозволялося викладати релігію рідною мовою учнів (правило 18). Метричні тексти мали писатися двома мовами – рідною та польською. Дотації духівництву виплачували воєводи й старости, що ставило священиків у залежність від адміністративної влади. «Тимчасові правила» зберігали чинність до 1938 р.

 14 червня 1922 р. пройшов Архиєрейський собор, який звернувся до Вселенського Патріярха з проханням про надання автокефалії. Патріярх відповів прихильним листом з 17 вересня 1924 р.

13 листопада 1924 р. патріярх Григорій VII підписав «Патріярший і Синодально-канонічний томос Вселенської Константинопольської Патріярхії, від 13 листопада 1924 року, про визнання Православної Церкви в Польщі Автокефальною».

Але Російська Православна Церква, відновлена 1943 р., не визнала цього томосу канонічним. Після окупації Польщею совєтською армією наприкінці Другої світової війни митрополита Польської Православної Церкви Діонісія було інтерновано. Церкву було повернуто під юрисдикцію Московського Патріярхату й підпорядковано тимчасовому управлінню на чолі з єпископом Тимофієм (Шреттером). 22 червня 1948 р. Московська Патріярхія визнала Польську Православну Церкву автокефальною. Її предстоятелем став архиєпископ Тимофій.

Масове переселення православних українців до СССР та операція «Вісла», супроводжувана депортацією українців, заборону Української Греко-Католицької Церкви викликали істотні зміни в розселенні православних на території повоєнної Польщі. Поява «Солідарности» й падіння комуністичного режиму сприяли припиненню дискримінації православної меншини.

На початку 2007 р. Польська Православна Церква налічувала близько 500 тис. вірних (бл. 2 % від 38-мільйонного населення), що об’єднувалися в шість єпархій з 350 парафіями та 400 церквами. Громади наприкінці ХХ ст. очолювали 8 єпископів і 259 священиків. Церква мала сім монастирів.

З 1998 р. очолює Польську Православну Церкву блаженніший митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава (Грицуняк), українець за походженням. Він народився 15 квітня 1938 р. Має вищу богословську освіту, здобуту у Варшавській богословській академії. Доктор богослов’я (Белградський богословський факультет, 1966 р.). 1966 р. прийняв монаший постриг і був рукоположений у священика. Перебував у Яблучинському монастирі. 1979 р. висвячений на єпископа Лодзького. Протягом 1993-1998 рр. очолював православну душпастирську службу у Війську Польському. 12 травня 1998 р. інтронізований на кафедру Варшавського митрополита.

Православні громади Чехословаччини перебували після Першої світової війни в підпорядкуванні Сербської Православної Церкви. Але частина вірних звернулася до Вселенської Патріярхії з проханням поставити їм єпископа. 1923 р. Патріярх Мелетій IV висвятив Савватія на архиєпископа Празького і всієї Чехословаччини. Внаслідок цього в Чехії утворилося дві церковні юрисдикції.

Після Другої світової війни Московська Патріярхія підпорядкувала собі єпархію Сербської Православної Церкви в Чехословаччині.

1951 р. Москва надала автокефалію Чехословацькій Православній Церкві. До неї після ліквідації УГКЦ в Чехословаччині було приєднано греко-католиків (після 1968 р. частина греко-католиків відновила зв’язки з Римом). Після поділу Чехословаччини на дві незалежні країни Церква має назву «Православна Церква в Чеських землях і Словаччині». Церква поділилася на дві митрополії по дві єпархії в кожній. Її очолює блаженніший митрополит Дорофей (народився 20 жовтня 1913 р. в Закарпатті, до 1955 р. перебував в Успенському монастирі в Мукачевому).

На 1991 р. у Церкві налічувалося 55 тис. вірних. Вони були об’єднані в 141 парафію, очолювану 137 священиками. Священнослужителів готує Пряшівський православний богословський факультет. Церква має два монастирі.

1998 р. Константинопольського патріярх надав Православній Церкві в Чеський землях и Словаччині томос про автокефалію. Причому Томос 1998 не підтверджував вже існуючу автокефалію, а саме дарував її. Константинополь ніколи не визнавав законности грамоти патріярха Алексія 1951 року. Кризова ситуація склалася в Православній Церкві Чеських земель і Словаччини в 2013 р після відходу на спокій митрополита Христофора (Пулеца). 11 січня 2014 р новим Предстоятелем був обраний архієпископ Пряшівський Ростислав (Гонт). Однак архієпископ Оломоуцький-Брненський Симеон, який був після відставки митрополита Христофора місцеблюстителем митрополичого престолу, відмовився визнати законність обрання нового Предстоятеля. Російська Православна Церква визнала архієпископа Ростислава законним Предстоятелем, а Константинопольський патріархат продовжував визнавати повноваження архієпископа Симеона як місцеблюстителя. 

В результаті в Православної Церкви Чеських земель і Словаччини фактично сформувалося два альтернативних Синоду. Перший - на чолі з архієпископом Ростиславом, який збирався на свої засідання на території Словаччини, а другий - на чолі з архієпископом Симеоном, який засідав на території Чехії. У кожен Синод входило по три єпископи. Ці Синоди взаємно засудили діяльність один одного.

До кінця 2015 р ситуація зайшла в глухий кут. Православна Церква Чеських земель і Словаччини опинилася на межі розпаду. 19 жовтня 2015 архієпископ Ростислав направив лист патріярху Варфоломієві, в якому попросив вибачення за свої образливі висловлювання та висловив надію, що патріарх Варфоломій запросить його на Синаксисі Предстоятелів Помісних Православних Церков, який запланований на 21 січня 2016 р. У січні 2016 р. на Фанарі пройшли перемовини двох юрисдикцій і  було підписано протокол, в якому позначені умови можливого примирення конфліктуючих партій.

Балкани

1958 р. в Охриді собор македонського духовенства проголосив утворення автономної Македонської Православної Церкви як спадкоємниці історичної Охридської митрополії. Але собор Сербської Церкви 1959 р. відмовився визнати це рішення. Тоді 1966 р. синод Македонської Церкви звернувся до Сербського Патріярха з проханням надати Церкві автокефалію. Воно було відхилене. І все ж Церковно-Народний Собор Македонської Церкви 1966 р. самочинно проголосив автокефалію. Сербська Церква 1967 р. наклала на Македонську Церкву схизму. Уряд Тіто не став підтримувати позицію Сербської Церкви, яка почала фактично витіснятися з Македонії.

Після проголошення Македонії незалежною державою 1991 р.Македонська Церква дістала підтримку національної влади. Перемовини з Сербською Церквою, що відбулися 2001 р., завершилися провалом. У 2005 р. Сербська Церква розірвала євхаристійну єдність з Македонською.

Македонська Церква очолюється блаженнішим архиєпископом Охридським і Македонським Михаїлом (нар. 1912 р.). Вона включає 8 єпархій у Македонії, 1 в Америці й 1 в Австралії.

Чорногорія

протягом 335 років (1516-1851 рр.) зберігала теократичний устрій, главою держави був митрополит. Митрополити не тільки здійснювали законодавчу й виконавчу владу в країні, але й мусили очолювати збройний опір турецьким нападам. Від 1851 р., коли племінник померлого митрополита Петра II Данило відмовився приймати монашество, встановлюється влада князя.

Російський науковець Ровінський згадує, що від 1879 до 1907 р. «щомісяця чорногорці мали 6-7 боїв з турками, 2/5 її населення гинуло на полі бою, 1/5 – від ран і лише 2/5 жителів помирало природньою смертю».

Після Другої світової війни у Чорногорії існувала окрема Чорногорська митрополія Сербської православної церкви. 1993 року в Сербській православній церкві відбувся розкол, у результаті якого, з'явилася Чорногорська православна церква. Її було офіційно зареєстровано тільки 2000 року, після падіння режиму Слободана Мілошевича у Белграді.

31 жовтня 1993 року в Цетинє був обраний Митрополитом Чорногорської церкви Антоній (Абрамович). 6 січня 1997 року, після його смерті, очільником церкви був обраний Михаїл І (Дедеїч).  31 жовтня 1998 відбулася інтронізація Митрополита Михаїла І (Дедеїча) у Цетинє.

Чорногорська Православна Церква не має євхаристійного спілкування з іншими православними церквами[8]. Її не визнають, як і Македонську православну церкву через тиск Сербської православної церкви. В грудні 2018 року Президент Чорногорії Мило Джуканович заявив про те, що держава буде домагатися відновлення автокефалії Чорногорської православної церкви.

У кінці 2019 року уряд Чорногорії розпочав процес відновлення автокефалії Чорногорської православної церкви. Президент Чорногорії виступив із заявою у підтримку автокефалії ЧПЦ, а пізніше (в кінці грудня) уряд проголосував за закон про націоналізацію всіх храмів які були побудовані до 1918 року. Під закон попали близько 600 споруд.

Незважаючи на те, що під час війни в Боснії-Герцеґовині Церква неодноразово закликала до миру, церковні ієрархи всіляко підтримували спроби сербських меншостей домогтися політичної єдності із Сербією. У 1994 році сербські православні єпископи зібралися в місті Баня Лука в зайнятій Сербією частини Боснії. На цій зустрічі вони заявили, що багато сербів виявилися в нових республіках поза Сербією з тієї причини, що границі були проведені тоталітарним режимом із суто адміністративних міркувань і тому не можуть бути визнані остаточними.

Єпископи відкинули як міжнародні санкції, накладені на Югославію, так і санкції, накладені югославським урядом на сербів у Боснії, і виразили рішучість залишатися із сербським народом «на хресті, на якому його розпинають». Під час балканських воєн кінця ХХ ст. понад 500 тис. сербів було вигнано з Хорватії та Боснії. Вони живуть у Сербії як біженці.

У середині 1997 року Собор сербських єпископів закликав сербських біженців з Хорватії і Боснії повернутися додому і зажадав від урядів тих країн, з яких вони втекли, ґарантій їхньої безпеки.

Криваві події в давній історичній провінції Косово (Косово і Метохії), де більшість населення становили албанці-мусульмани, змусили до втечі 250 тис. православних сербів. Ще в 1990-их роках у Боснії та Косово були відкриті тренувальні табори ісламських фундаменталістів. Кілька разів Балкани відвідував керівник Аль-Каїди Усама Бен Ладен. Виникла ідея створення Ілліріди, Великої Албанії, основою котрої мало бути Косово, а приєднатися мали також частини Греції (північно-західні території, близько третини загальної площі), Македонії, Чорногорії (до 45 %).

13 червня 1999 р. до провінції Косово вступили міжнародні сили безпеки. Але і після цього витіснення сербської спільноти тривало. До 2004 р. було зруйновано 115 православних храмів, багато які з них виникли ще в середні віки й становили важливу частину світової культурної спадщини. За відомостями Сербської Православної Церкви, ікони, богослужбовий посуд і церковні книги з захоплених храмів знаходили на “чорних ринках” Німеччини, Греції та інших європейських держав. 17 березня 2004 р. за одну ніч косовські албанці, звинувативши сербів у загибелі двох дітей, за одну ніч спалили 30 храмів, убили 28 чоловік і ще 500 постраждало від погромів.

 

 

Comments