52. Нові виклики для християнської віри

Екуменічний рух

Біблійні товариства

7 березня 1804 р. було засноване «Британське й зарубіжне Біблійне товариство» «для Уельсу, для королівства, для світу». Вважається, що його творців надихнула дівчина з Уельсв Мері Джонс. Вона жила в містечку, де Біблій було мало й вони дорого коштували. Джонс відкладала гроші, і коли їй виповнилося 16 років, вирушила за 40 кілометрів  у місто Бала. Там служив англіканський священик Томас Чарльз. Джонс чула, що можна в нього придбати Біблію, але священик не зміг продати їй книгу. Дівчина заплакала, і Томас Чарльз подарував їй власний примірник. Потім він зустрівся з двома іншими священиками, розповів їм цю історію, і вони створили Біблійне товариство, щоб поширювати Біблію між людьми.

Спершу Біблійне товариство видавало вже існуючі переклади. Але згодом воно зайнялося новими перекладами Святого Письма. 1812 р. було видано переклад мовою гіндустані, 1816 р. – мовою буллом – африканського народу в С’єра-Леоне. Біблійне товариство допомагало перекладачам, які часто створювали на основі латинської графіки алфавіти для народів Африки, Тихого океану.

Слідом за Британським виникли Нідерландське, Американське Біблійні товариства, Національне Біблійне товариство Шотландії. В Росії Біблійне товариство існувало з 1813 до 1826 р. За цей час було перекладено Новий Завіт і окремі книги Старого Завіту.

З огляду на величезний розмах, якого набув цей рух, i для об'єднання зусиль виникла ідея утворити єдину світову організацію. Перші спроби втілення цього задуму були здійснені в 30-х роках ХХ ст., однак цьому зашкодила Друга світова війна, i лише у 1946 в Хейвард Хіті (Англія) делегати від 13 товариств утворили Об'єднані біблійні товариства (ОБТ). На сьогодні існує 145 національних Біблійних Товариств, зусиллями яких ведеться праця з поширення Божого Слова в понад 200 країнах світу. Основні завдання, які ставлять перед собою всі Біблійні Товариства — зробити Боже Слово доступним:

·        для кожної людини на її рідній мові

·        без жодних коментарів догматичного чи конфесійного характеру

·        видрук книг за доступними цінами

Українське Біблійне товариство було утворене 1991 р.

За повідомленням Союзу Біблійних Асоціацій, головна резиденція якого розташована у англійському місті Рідінґ, Біблія повністю перекладена на 511 мов світу, а частково – 2479 мовами (вважається, що в світі існує 7105 мов). Протягом 2013 року додалися 15 повних перекладів.

Таким чином, сьогодні Біблія є найбільш перекладеною книгою у світі. Як зазначає Союз Біблійних Асоціацій, 95 відсотків населення Землі має можливість читати Святе Письмо у зрозумілій для себе мові.

Константинопольська Патріярхія і витоки екуменічного руху

Слово «екуменізм» походить від грецького «oikumene», в перекладі – «населений світ, всесвіт». Під екуменізмом розуміється рух за об’єднання християнських Церков, що розгорнувся в ХХ ст. Витоки цього руху пов’язані з ініціятивами Вселенської Патріярхії.

1919 р. місцеблюститель Константинопольського Патріяршого престолу митрополит Дорофей говорив на Синоді: «Настав час ... з усією увагою поставитися до проблеми єдности християнських Церков... слід, щоб заклик.., який стосується вивчення можливостей зближення різних визнань для підготовки загальної єдности, походив від великої Константинопольської Церкви». Була створена комісія, яка підготувала документ, розісланий Вселенською Патріярхією всім християнським Церквам у січні 1920 р. Документ висував такі проблеми, з яких бажано було б досягти згоди:

1.     Єдність календаря.

2.     Обмін братніми посланнями з нагоди головних свят церковного року й інших виключних подій.

3.     Встановлення постійних стосунків між представниками різних Церков, що знаходяться в одному місці.

4.     Контакти між різними богословськими школами, богословами, обмін журналами й релігійними публікаціями.

5.     Відкриття церковних шкіл і семінарій для молодих людей різних визнань.

6.     Скликання загальнохристиянських з’їздів, що стосувалися б питань, які являють загальний інтерес.

7.     Неупереджене дослідження догматичних суперечностей, виклад їх у богословських курсах і трактатах переважно з історичної точки зору.

8.     Взаємна повага до звичаїв і обрядів, встановлених у різних Церквах.

9.     Вреґулювання проблеми мішаних шлюбів.

10.                 Взаємна допомога у релігійних ініціятивах, що мають на меті зміцнення віри й соціяльне служіння.

Патріярхом Варфоломей І 19 березня 2013 р. уперше після 1054 р. взяв участь в інтронізації папи Франциска. Патріярха супроводили митрополит Пергамський Йоан (Зізіулас) – співголова Міжнародної змішаної комісії з питань католицько-православного теологічного діалогу, а також – митрополит Аргентини Тарасіос і православний митрополит Італії Геннадіос.  25-26 травня 2014 р. відбулися зустрічі папи Франциска і патріярха Варфоломея на Святій Землі. Було підписано спільну декларацію, де, зокрема, говорилося: «ще раз стверджуємо, що богословський діалог не займається пошуком мінімального спільного богословського знаменника для досягнення компромісу, але ґрунтується, радше, на поглибленні цілісної істини, яку Христос дарував Своїй Церкви, і яку ми, спонукувані Святим Духом, не перестаємо старатись якомога краще пізнавати. Отож, спільно стверджуємо, що наша вірність Господеві вимагає братньої зустрічі та справжнього діалогу. Цей спільний пошук не віддаляє від істини, а, швидше, через обмін дарами, під проводом Святого Духа приведе нас до повноти істини (пор. Ів 16,13). Хоч ми ще перебуваємо на шляху до повного сопричастя, вже від тепер ми маємо обов’язок давати спільне свідчення Божої любові до всіх, співпрацюючи на служінні людству, особливо в тому, що стосується захисту гідності людської особи на кожному етапі її життя й святості сім’ї, що ґрунтується на подружжі, поширення миру та спільного добра, відповіді на злидні, які не перестають бичувати наш світ. Визнаємо, що слід постійно боротися з голодом, бідністю, неписьменністю, несправедливим розподілом благ. Нашим обов’язком є докладати зусилля для того, щоб спільно будувати справедливе та гуманне суспільство, в якому ніхто не почуватиметься виключеним чи відкиненим». 

Перші екуменічні організації

1910 р. в Единбурзі була утворена Всесвітня місіонерська конференція. Її головою став представник американської методистської церкви Дж. Мотт, помічником – Дж. Олдхем. На конференції в Единбурзі було утворено постійний комітет у справах місійної праці. 1921 р. його перетворено в Міжнародну місійну раду. Вона об’єднувала 17 національних організацій.

У 20-і рр. ХХ ст. в протестантизмі виник рух «Віра і порядок» («Faith and Order»), що ставив за мету подолання догматичних і канонічних поділів у християнстві, організації та зміцнення Церкви, її участи в суспільному житті. На чолі його стали представники англіканської церкви єпископ Ч. Брент і архиєпископ У. Темпл. Перша конференція пройшла в Лозанні 1927 р., друга – 1937 р. в Единбурзі. Тоді ж було прийнято загальне положення про Христа як Главу Церкви, що стала засадою членства в русі: «Ми віримо в нашого Господа Христа як втілення Слова Божого. Ми вірні Йому як Главі Церкви, як Цареві царів, Володареві володарів». Так вперше після поділу Церков на зміну суперечкам прийшли аналітичні дискусії з проблем доктринального характеру.

Тоді ж виник рух «Життя і діяльність» («Life and Work»). В центрі його уваги – питання, пов’язані зі ставленням християнських церков до суспільно-економічних і політичних проблем. Керівником був лютеранський архиєпископ Н.Содерблом. 1925 р. в Стокгольмі проведено загальнохристиянську конференцію з життя і діяльности релігійних спільнот. Друга конференція пройшла 1937 р. в Оксфорді й була присвячена стосункам Церкви, суспільства й держави.

Всесвітня Рада Церков

1937 р. від цих організацій було виділено по 7 чоловік для скликання Всесвітньої асамблеї Церков. 1938 р. утворено підготовчий комітет, де головою був У. Темпл, а генеральним секретарем – Віссерт Хуфт.

В Амстердамі 1948 р. відбулася асамблея, що утворила Всесвітню Раду Церков (ВРЦ). До неї ввійшло 147 церков: більшість протестантських і деякі Православні Церкви. Вселенська Патріярхія брала участь в утворенні ВРЦ. Почесним головою ВРЦ було обрано Дж. Мотта. Президентами стали М. Богнер і архиєпископ упсальський Е. Ейдем.

Спочатку Російська Православна Церква різко критикувала ВЦР, але з 1961 р. увійшла до його складу.

На 2013 р. членами ВРЦ були вже 348 релігійних організацій. Більшість з них – протестанти. Римсько-Католицька Церква бере участь у ВРЦ як спостерігач. На цей час відбулося 10 асамблей Ради церков:

1.     1948 – Амстердам (Нідерланди);

2.     1954 – Еванстон (Іллінойс) (США);

3.     1961 – Нью Делі (Індія);

4.     1968 – Уппсала (Швеція);

5.     1975 – Найробі (Кенія);

6.     1983 – Ванкувер (Канада);

7.     1991 – Канберра (Австралія);

8.     1998 – Хараре (Зімбабве);

9.     2006 – Порту-Алегрі (Бразилія).

10.                      2013 – Пусан (Південна Корея).

Резиденція ВРЦ знаходиться в Женеві. Асамблея збирається кожні 5-6 років. У складі Асамблеї є президія, центральний комітет, виконавчий комітет, секретаріят.

VIII асамблея ВРЦ проходила 3-14 грудня 1998 р. в Хараре (Зімбабве). З огляду на позицію православних делеґацій з програми було виключено євхаристійні богослужіння. Обрано Центральний Комітет ВРЦ, до якого ввійшло 37 представників Православних Церков, у т.ч. п’ятеро від Російської Православної Церкви. Але на перших же засіданнях представники Російської Православної Церкви заявили, що призупиняють участь у роботі ЦК до завершення праці спеціяльної богословської комісії.

Православні учасники ВРЦ закидають організації вплив неоліберальної доктрини в таких проблемах:

·        розуміння Євхаристії;

·        жіноче священство;

·        інклюзивна мова в богослужінні («говорення іншими мовами»);

·        розширення прав сексуальних меншин;

·        релігійний синкретизм;

·        репродуктивні права жінок (право на контрацепцію та аборт).

Стосунки Православних Церков до ВРЦ стають щораз прохолоднішими. Православні Церкви закидають протестантським деномінаціям прозелітизм, дозвіл жіночого священства, дозвіл одностатевих шлюбів, рукоположення представників сексуальних меншин тощо. 1997 р. вийшла зі складу ВРЦ Грузинська Православна Церква.

Навесні 1997 року в Салоніках пройшла Всеправославна нарада з питань участі у ВРЦ. Була створена спеціяльна комісія, до котрої ввійшли представники Православних Церков і ВРЦ. Комісія покликана знайти шляхи здійснення радикальних перетворень цієї організації, за умови проведення яких православні могли б продовжити участь у ВРЦ. В іншому випадку, стверджується в документі, Православні Церкви, відповідно до рішення зустрічі в Салоніках, мають намір вийти з ВРЦ. У травні 1998 р. на Всеправославній нараді в Салоніках було жорстко поставлено питання про участь православних у ВРЦ. Зі складу ВРЦ вийшла Болгарська Церква. 1998 р. було утворено спеціяльну комісію з питання православної участи у ВРЦ. Вона подала до ВРЦ чотири пропозиції стосовно дальшої участи православних у праці ВЦР:

1.     Створити нову, більш гнучку форму участи Церков у праці ВЦР – “Церква в асоціяції зі Всесвітньою радою Церков”. Це дозволить Церквам брати участь у праці Ради, але не нести відповідальности за ухвалені рішення.

2.     Створити постійний комітет при ВЦР, що складався б наполовини з православних і наполовину з протестантів.

3.     Перейти до консенсусної засади прийняття рішень з питань стосовно віри, моральних основ християнства й соціяльних проблем.

4.     Богословські критерії членства в Раді, зокрема віра в Святу Тройцю та прийняття Нікео-Царгородського Символа віри.

2002 р. ВРЦ прийняла пропозиції Православних Церков.

Брат Роже з Тезе

Швейцарський лютеранин Роже Луї Шутц-Марсоше (нар. 1915 р.) заснував у бурґундському містечку Тезе міжнародний екуменічний центр. Він оселився в Тезе неподалік від демаркаційної лінії між німецькою зоною окупації та територією, контрольованою режимом Віші, 1940 р. Роже купив там будинок, запросив сестру Женев’єву й став давати притулок утікачам від нацистів, серед яких було чимало євреїв. У 1942 р. схованка брата Роже була розкрита окупантами, але, попереджений знайомим, він зумів сховатися.

Роже Шутц повернувся до Тезе 1944 р. разом із кількома братами. Тут почала складатися громада на взірець давніх християнських спільнот. Брати прийняли обіти безшлюбности й безсрібництва. Вони не мали особистого майна й відмовилися приймати пожертви. Успадковане кожним майно переходить до всієї громади, а вона роздає майно злидарям.

Після Другої світової війни громада Тезе стала опікуватися притулком для сиріт, а також табором німецьких військовополонених. До Тезе стали приїздити молодіжні групи.

У 1949 р. Роже Шутц разом із шістьма братами прийняв монаші обіти та став настоятелем громади. 1952 р. брат Роже написав її устав. Брати громади Тезе стали залишати Францію, вирушати в місця, що постраждали від конфліктів, злиднів, природних лих, аби допомагати місцевому населенню. Тепер невеликі громади братів Тезе живуть і працюють у країнах Африки, Азії, Південної Америки.

1969 р. до громади протестантів увійшли католики. На 1988 р. екуменічна спільнота налічувала 90 чол. 20 національностей з різних країн світу. В основі діяльности громади – ідеї примирення християн і перетворення їх на закваску в справі примирення поміж людьми. Сьогодні спільнота налічує більше ніж сто монахів різних національностей, що представляють протестантську та католицьку Церкви. Життя у спільноті сконцентроване на молитві та роздумах. Молоді люди із всіх континентів відвідують Тезе протягом цілого року, щоб взяти участь у її житті. Молитва Тезе має свій унікальний характер, утворюючи новий стиль церковної музики. Зміст текстів пояснюється духовною природою спільноти. Пісні побудовані на коротких фразах, взятих із псалмів чи інших книг Святого Письма, які повторюються кілька разів. Ці повтори призначені для того, щоб допомогти роздумам і молитві. Не зважаючи на те, що спільнота заснована у західній Європі, вона намагається об'єднати людей різних традицій із всіх кінців земної кулі. Це прагнення до міжнародного єднання втілюється у музиці та молитвах, де пісні виконуються на багатьох мовах і все більше впроваджуються елементи православної традиції. Надзвичайно популярним став стиль виконання пісень Тезе, вироблений Жаком Бертьє. Це короткі музикальні фрагменти, що ритмічно повторяються до 15 разів і перериваються короткими періодами мовчанки. Згодом слідує кульмінація — десятихвилинне мовчання.

Спільнота Тезе є важливим екуменічним центром для християнського паломництва, яке привертає тисячі молодих людей. Уже протягом багатьох років, молодь відвідує село Тезе у Франції. Іноді протягом тижня у селі проживає до шести тисяч людей. Найбільше паломників прибуває літом, а також на Великдень. Щотижневі міжнародні зустрічі молоді (віком 17-35 років) — пріоритет спільноти. Вони включають спілкування у малих групах на євангельські теми та спільну молитву.

Протягом тридцяти останніх років у кінці року проводиться масова спільна зустріч молоді в одному із великих міст Європи. Головна ціль цих зустрічей — дати змогу молодим людям зустріти Новий рік разом. У 2007 р. така зустріч відбулася у Женеві — колисці спільноти Тезе. У 2009 р. зустріч відбулася у польському місті Познань, а у 2010 р. було проведено зустріч у Голландії в місті Роттердам.

З 1957-1958 рр. до Тезе стало приїздити все більше молоді. В день буває до 3-5 тис. чол. Тричі на день влаштовується спільна екуменічна молитва в церкві примирення, збудованій 1962 р. Хорові молитви складаються з простої фрази, що повторюється різними мовами. Брати ввечері вислуховують тих, хто хоче порадитися з особистих питань, оповісти про свої проблеми.

З 1974 р. влаштовуються зустрічі молоді. Брат Роже пише щорічного листа, котрий перекладається 26 мовами й є предметом роздуму до наступного листа. 20-30 тис. молодих людей прибуває на зустрічі молоді, що влаштовуються в різних містах: Парижі, Римі, Лондоні, Кельні, Барселоні, Вроцлаві. В зимовій екуменічній зустрічі молоді наприкінці 2004 – на початку 2005 рр. у Лісабоні брало участь близько 40 тис. чол.

Засновник екуменічної спільноти Тезе брат Роже Шютц був убитий у Франції увечері 16 серпня 2005 р. Трагедія сталася в Тезе під час богослужіння, на якому були присутні близько 2500 паломників з різних країн. Несподівано до брата Роже підійшла жінка з Румунії і три рази вдарила літнього ченця ножем у горло. 90-річний брат Роже помер на місці. Віруючі оточили вбивцю і передали її поліції. За даними правоохоронних органів, вбивцею брата Роже виявилася 36-річна громадянка Румунії.

Отець Олександр Мень

В Росії символом відкритости православ’я був о. Олександр Мень (1935-1990 рр.), хрещений єврей, убитий за загадкових обставин.

Народився в Москві, в сім'ї єврейського походження. Прабабуся отця Олександра — Ганна Йосипівна, рано овдовіла, проте одна виховала семеро дітей. В молодості, в період свого життя в Харкові, вона важко захворіла і її зцілив молитвою сам отець Іоанн Кронштадтський (не так давно зарахований Православною Церквою до лику святих).

Батько — Володимир Григорович Мень 1902 року народження, працював інженером на текстильній фабриці. Мати — Олена Семенівна Мень народилася у 1909 році. З юності тягнулася до християнства. Вивчала в Харківській приватній гімназії православне віровчення.

У віці шести місяців він був хрещений разом з матір'ю. Хрещення було здійснене таємно священиком Катакомбної церкви отцем Серафимом.

Навчався О. В. Мень у московській школі в Стрем'янному провулку, яка нині відома як школа № 1060. Вчився в Московському хутряному інституті (1953—1954 роках), потім у Іркутському сільгоспінституті (1955—1958), звідки виключений за релігійні переконання.

В середині 50-х майбутній о. Олександр зближується з другом і прихожанином отців Мечевих — священиком Миколою Олександровичем Голубцовим, у минулому дипломованим біологом. Його тоді називали пастирем московської інтелігенції. Микола Голубцов — був людиною відкритою і демократичною, здатним вести діалог з невіруючими

В 50-х роках Олександр познайомився з працями Володимира Соловйова, який з тих пір став його духовним вчителем. Про Соловйова говорив, що той «з'єднав в ньому віру і спадщину Святих отців з філософським мисленням». Але софіологию, апокаліптичний песимізм і утопічні ідеї Соловйова ніколи не приймав. У ті ж роки багато читав стародавніх філософів: Спінозу, Декарта, Лейбніца.

Був у захопленні від книги «Стовп і ствердження істини» Флоренського. Розповідав, що з богословів більше всього зобов'язаний російській релігійній думці: Володимиру Соловйову, Миколі Бердяєву, Миколі Лосському, П. Флоренському, С. Булгакову (ранньому) і С. Франку. Дуже цінував С. Трубецкого. Із західних вважав найважливішим для себе К. Даусена, Гарнака (хоча його погляди в цілому не розділяв), Честертона, Любака. У 1961 році познайомився з працями Тейара де Шардена, який йому був дуже близький. З нових філософів отцю Олександру були найбільш близькі Бергсон, Джеймс.

1 червня 1958 року, був рукопокладений в диякони, за місяць після відрахування з сільгоспінституту.

1 вересня 1960 року (після закінчення Ленінградської духовної семінарії) — у священики в Донському монастирі єпископом Стефаном (Нікітіним), і направлений другим священиком в храм Покрову Пресвятої Богородиці в село Алабіно (50 км від Москви).

1964 рік — отець Олександр був переведений в Церкву поблизу станції Тарасівка на Ярославській залізниці, де пропрацював другим священиком 6 років.

1970 рік — о. Олександр був переведений в храм Стрітення Господнього у м. Пушкіно, під Москвою (Ярославська залізниця). У цьому храмі він прослужив другим священиком до 1989 року, коли був призначений настоятелем.

9 вересня 1990 року його життєвий шлях був обірваний рукою вбивці, коли він йшов на Недільну літургію. До сьогодні вбивцю не знайдено.. О. Олександр Мень користувався особивим авторитетом у середовищі інтеліґенції. Він навіть за атеїстичного режиму створював невеликі молитовні групи, гуртки вивчення Біблії та Святих Отців, дитячі недільні школи. О. Олександр, зокрема, навернув на православ’я майбутнього лауреата Нобелівської премії російського письменника Олександра Солженіцина.

Він працює над 7-томною історією релігії, 9-томним «Біблійним словником». Мень намагається писати сучасною мовою з урахуванням здобутків історії, богослов’я, філософії. Інтеліґентний священик прагне подолати трагічний розрив поміж Церквою і сучасною цивілізацією, культурою. Він був відкритий до інославних визнань. Мень шукав зерна істини в кожній релігії, уявляючи її висхідною ланкою від людини до Бога. З 1968 р. він друкувався під псевдонімами «Боголюбов», «Еммануїл Свєтлов» у католицькому видавництві «Жизнь с Богом» (Брюссель). Його статті виходили в православних журналах Східної Німеччини, Болгарії. В СССР не друкувався.

З 1988 р. Мень багато виступає публічно в Росії, читає лекції про Біблію, християнство, релігію, філософію та культуру. В часи «перестройки» він засновує релігійно-просвітницьке товариство «Культурне відродження», стає одним з організаторів Російського Біблійного товариства, редактором журналу «Мир Библии».

Реакція фундаменталізму

Московська Патріярхія спершу вороже поставилася до участи у Всесвітній Раді Церков та інших формах екуменічного руху. Але вже в 1960-і рр. участь в екуменічних заходах, активно підтримувана совєтською державою, стає формою міжнародного впливу Церкви. У той же час Російська Православна Церква Зарубежем (РПЦЗ) від початків різко неґативно оцінює «єресь екуменізму», заперечуючи можливість будь-яких міжцерковних стосунків, що дозволяли б ставити поряд Православну Церкву й інші визнання.

Єрусалимський Патріярхат займає різко неґативну позицію стосовно екуменічного руху. У 1989 році він відкликав своїх делеґатів із усіх двосторонніх богословських переговорів, у яких брала участь Православна Церква. Патріярх Діодор заявив, що неправославні християни використовують ці переговори для поширення свого впливу, а оскільки Православна Церква вже має всю повноту християнської істини, їй немає потреби брати участь у такого роду дискусіях.

Проте Єрусалимський Патріярхат продовжував брати участь у діяльності Всесвітньої Ради Церков і Близькосхідної Ради Церков, і патріярх Діодор разом із предстоятелями інших християнських сповідань охоче підписує заяви про становище християн на Святій Землі. Такого роду місцеві екуменічні ініціятиви дозволили скласти спільний меморандум «Значення Єрусалима для християн», підписаний 23 листопада 1994 року патріярхами і главами всіх традиційних церков, що представлені в Єрусалимі, включаючи францисканських Стражів Святої Землі.

Після падіння атеїстичного режиму в Церквах колишніх комуністичних країн починається активна боротьба з присутністю в екуменічних організаціях. З одного боку, дається взнаки реакція на принизливу роль неофіційного представництва комуністичної влади та спецслужб, що її відігравали Церкви в екуменічних заходах. З іншого боку, позначається зростання міжцерковної напружености, викликане розширенням впливу протестантських визнань та Католицької Церкви в історично православних країнах. Слід врахувати вплив РПЦЗ. Серед інших причин, розколи в Болгарській, Румунській, Грузинській Православних Церквах мотивуються й протестом проти «єресі екуменізму».

1 травня 1998 р. в Салоніках відбулася міжправославна зустріч, яка засудила групи, «що з приводу тему екуменізму критикують церковне керівництво, підривають його авторитет, намагаючись таким чином утворити поділи й розколи всередині Православної Церкви».

Католицька Церква після років відкритости щодо діялогу з іншими християнськими визнаннями в часи понтифікату Іоана Павла ІІ проголошує більш жорсткий курс. Його відобразила декларація Конгрегації в справах віри «Dominus Jesus», видана 6 серпня 2000 р.

Префект Конгрегації в справах віри кардинал Йозеф Ратцінґер у вересні 2000 р. направив до єпископських конференцій Католицької Церкви послання, де наголошується, що «Католицька Церква – мати інших християнських Церков і не може розглядатися як «сестра». Вираз «Церкви-сестри» неприйнятний до стосунків між католиками, православними й протестантами. Можна лише говорити про Католицьку Церкву як таку й деякі доктрини на Сході». Там же кардинал Ратцінґер засудив «примітивний екуменізм» і зауважив: «коли мова заходить про Церкву, то мається на увазі єдина, свята, вселенська, апостольська католицька Церква». Сестрами можуть іменуватися тільки інші католицькі Церкви.

Криза традиційної релігійности

Постіндустріяльне суспільство формує ідеологію споживацького ставлення до життя, до духовних цінностей. Спостерігається відхід від Церкви, релігійна індиферентність. У Західній Європі християни все частіше зводяться до рівня меншин, подібних до суспільних, етнічних або сексуальних. 1990 року богослужіння щотижня відвідували 80% ірландців і, для порівняння, 40% італійців, третина іспанців, кожен п’ятий голандець та кожен десятий швед.

У США 1974 р. реґулярно відвідували недільне богослужіння 50% католиків, 77% пресвітеріян, 32% методистів, 28% вірних єпископальної Церкви. 83% католиків США не визнавало настанов папи Павла VI з питань народжуваности. Число католицьких шкіл скоротилося з 1965 до 1975 рр. від 13.340 до 3.100; учнів у них 2 з 5,6 млн. до 3,5 млн. Католицьку церкву в США залишило за цей час 35 тис. монахинь і 10 тис. священиків.

На 2004 р. США лишалися країною з досить високим рівнем релігійности. За відомостями служби Ґеллопа лише 13 % жителів США ніколи не відвідували церкву. 34 % моляться в церкві принаймні раз на тиждень, 10 % - майже щотижня, 15 % - раз на місяць. 48 % населення відносить себе до протестантських конфесій, 25 % - до Католицької Церкви, по 1 % - до православних і мормонів. 11 % називають себе християнами, але не уточнюють, до якої церкви належать. Юдеїв у США 3 %, до інших релігій належать 4 %, а 7 % не сповідає певних релігійних вірувань.

За відомостями соціологічних опитувань, проведених Інститутом Ґелапа (Прінстон, штат Нью Джерсі), 2002 р. зафіксовано найнижчий від початку вивчення громадської думки 1973 р. рівень довіри до національних релігійних інституцій США – 45 % (ще 2001 р. – 60 %). Очевидно, що позначився на цьому сексуальний скандал (розкриті випадки педофілії серед священства).

У Бразилії число католиків знизилося з 84 % у 1991 році до 74 % у 2000 році. За відомостями на 2001 р. лише третина зі 150 млн. католиків країни практикує по-справжньому свою релігію.

В Італії та Португалії, де переважна більшість населення визнає себе католиками, на 2005 р. лише близько 30 % відвідували недільні меси, у Польщі – 56,7 %, а у Франції – 8 %. Ще нижчий рівень релігійної активности в країнах з протестантською більшістю. Для Швейцарії цей показник сягає 13 %, а для Данії – 3,2 %.

У Швейцарії росте число людей, які не належать ні до якого віросповідання. Якщо в 1970 р. їх кількість дорівнювала 1% від загального числа населення, то в даний час складає близько 25%, пише kipa / apic.
У Польщі, традиційному бастіоні католицизму в Європі, дедалі більше зростають атеїстичнінастрою, повідомляє CWN з посиланням на «The New York Times».

Згідно з останніми статичними даними, рівень відвідуваності недільної Меси в країні в останні роки впав на 41% в національному масштабі і на 20% в найбільших містах країни - Варшаві та Кракові.

Атеїзм досяг у Польщі таких масштабів, що один з найпопулярніших політичних діячів країни, Януш Палікот (Janusz Palikot), заснував політичну партію, що базується в значній мірі на антиклерикальної платформі.

Згідно з даними статистики, більша релігійність в Польщі, як і в багатьох інших країнах, більш характерна для літніх громадян, тоді як кількість атеїстів набагато більше серед молоді.

Найвищі показники числа невіруючих жителів зареєстровані в Базелі (більше 30%), Женеві (майже 25%), Лозанні та Цюріху (близько 20%). Найчисельнішими церковними організаціями в Швейцарії продовжують залишатися Римсько-Католицька Церква (трохи менше 40% жителів) і Реформатська Церква (близько 30%), хоча число їх прихожан незмінно знижується.
Наприклад, в кантоні Санкт-Галлен за останні 20 років відсоток не приналежних до цих двох Церков зріс з 16.2% (1990 р.) до 37% (2010 р.).
Незважаючи на те, що майже 70% швейцарців продовжують вірити в Бога, частота відвідування богослужінь за останні десятиліття значно знизилася, так само як і потреба в церковних вінчання і похоронах.
У ФРН Службу Божу відвідувало 1950 р. – 50,6% католиків, а 1970 р. – 32,4% католиків. З кінця 60-х до середини 70-х рр. 1,2 млн. німецьких протестантів подали заяви про вихід з громад. Як повідомила Німецька єпископська конференція, за рік - з 1999 до 2000 – католицька громада Німеччини скоротилася на 200 тис. членів. Членство в Католицькій Церкві Німеччини почало скорочуватися після об’єднання зі Східною Німеччиною – однією з найбільш атеїстичних країн Європи. На початок 2002 р. католики складали 32,6 % 80-мільйонного населення Німеччини. Але недільну Службу Божу відвідує менш ніж кожен шостий з них.

В Австрії з 87 % католиків недільну Службу Божу відвідує 10-15 % вірних. В Австрії за останні два роки приблизно на 30% скоротилася відвідуваність католицьких богослужінь. Про це з посиланням на видання "Rundschau am Sonntag" повідомило Німецьке агентство католицьких новин.

З 2007 по 2008 рік по всій країні на 50 тисяч осіб стало менше відвідувати меси в недільні та святкові дні. За статистикою в 2007 році меси відвідували 779418 чоловік, а в 2008-му - вже 729 879 чоловік.

За опитуваннями 2005 р. 80 % іспанців вважають себе католиками, однак лише 20 % реґулярно відвідують церкву. А 50 % ходять до церкви лише на вінчання й заупокійні богослужіння.

У Нідерландах відвідування католицьких церков з 1960 р. скоротилося на 81 %. Однак, на думку представника Нідерландської єпископської конференції Лоука Синфельмейєра, ці дані показують «тільки одну сторону медалі». Поряд з відзначуваним статистикою скороченням віруючих, у тій же Голландії виявляються «нові знаки надії» для релігії. «Ми знаємо, що за останні піввіку такого роду статистика відбиває індивідуалізацію суспільства, – заявив Лоук Синфельмейєр. – При цьому більшість людей залишається прихильною до певних релігійних вірувань, але вони не хочуть брати участь у діяльності конкретних церковних організацій».

Аґенція AFP 17 грудня 2004 р. повідомила, що чверть англійських шкіл не проводить «традиційного святкування з різдвяними співами, аби не збуджувати невдоволення серед учнів, що репрезентують нехристиянські релігії». Агентство Інфокато в бюлетені з 16 грудня 2004 р. навело наслідки опитувань, за якими третина англійців не знає, що Ісус Христос народився в Вифлеємі і що за Святим Письмом Адам був першою людиною.

На початок 2007 р. лише 51 % громадян Франції визнають себе католиками. Ще десять років тому їх було 80 %. Зростає число атеїстів (31 %). Лише 10 % католиків відвідує церкву, і лише половина з тих, хто назвав себе католиками, сказали, що вірять у Бога. За відомостями французького журналу «Етюд» від 1979 р. 45% французів не вірить у дійсну присутність Ісуса Христа в Святих Тайнах, 45% не вірить у Святу Тройцю, лише 19% вірить у потойбічне життя.

Поглиблюється криза сім’ї. В більшості країн дозволяється вбивство ненароджених немовлят (аборти). Пропаґується контрацептивні засоби. Поширюється порнографія. Масовими стають розлучення. В Італії на референдумі 1974 р. більшість католиків проголосувало за дозвіл розлучень.

Pектор Варшавської Духовної Семінарії священик-професор Кшиштоф Павліна дійшов висновку, що протягом останніх дванадцяти років кількість молодих поляків, котрі декларують свою релігійність, зменшилася на 20 відсотків. Сьогодні до віри в Бога признається менше двох третин учнів середніх шкіл. На початку 90-х років цей показник був значно вищим. В той же час значно зросла кількість молодих людей, які ще остаточно не визначилися з тим, вірять вони в Бога чи ні. Серед тих же, хто вважає себе людиною релігійною тільки третина регулярно беруть участь у релігійних практиках, а ще 40 відсотків практикують нерегулярно. Приблизно стільки ж опитаних застосовують на щодень моральну науку церкви.

На думку, отця професора Павліни, найбільший розрив між декларованою релігійністю і сприйняттям церковних вимог у молоді стосується сексуальної етики. Аж 70 відсотків молодих поляків не проти сексуального співжиття поза шлюбом, а три четверті з них є прихильниками використання контрацептивних засобів, проти чого виступає церква. Та найбільша кількість молодих громадян Польщі визначають поняття поганого чи доброго вчинку, виходячи зі своєї індивідуальної точки зору, а не з біблійних правил. 

Поширюються одностатеві зв’язки; деякі протестантські секти дозволяють шлюбні союзи гомосексуалістів. Об’єднана Церква Христа, що налічує понад 5.700 парафій і близько 1,3 млн. парафіян, ще в 1970-і рр. почала висвячувати гомосексуалістів на священиків. А 2005 р. Генеральний синод цієї релігійної організації рекомендував схвалити одностатеві шлюби.

В Англії 1999 р. церковне вінчання прийняло трохи більше третини нових родин; 62% обмежилися цивільною реєстрацією шлюбу. Ще десять років тому тут вінчалося дві третини подружніх пар. У Європі росте число незареєстрованих шлюбів. В Ісландії, Норвегії, Швеції та Естонії 2003 р. поза шлюбом народилося понад 50 % дітей.

Стокгольм - столиця Швеції – 1999 р. на Всесвітньому конгресі родин у Празі був названий першим пост-сімейним містом у світі, тому що там 70% жителів ніколи не мали, не мають і не хочуть мати родину і дітей.

Секуляризація законодавства

Протягом ХХ ст. в більшості християнських країн законодавчо запроваджуються засади ліберального суспільства, де християнська віра позбавляється будь-яких переваг і привілеїв. Поширюється ідея загальної рівности різних релігій і визнань. Християнство трактується як одна з багатьох рівноправних релігій.

1911 р. в Португалії приходить до влади новий уряд, який ухвалює закон про відокремлення Церкви від держави. Починають накладатися обмеження на діяльність Католицької Церкви. Деякі священики зазнають репресій.

В Мексиці 1910-1917 рр. триває революція. Прийнята 1917 р. Конституція Мексики забороняє діяльність релігійних навчальних закладів, відправу богослужінь поза стінами святинь. Забороняється також носіння духовного одягу в громадських місцях поза церквами. З Мексики висилаються іноземні священнослужителі. Змінюються назви місцевостей з виразним релігійним походженням. Наприклад, Вера Круз (Чесний Хрест) перетворюється на Веракруз.

Католицьке населення Мексики багато разів намагалося протестувати проти антирелігійної політики уряду. У 20-30-і рр. ХХ ст. здійснюється бойкот урядових установ, проходять народні маніфестації. Спалахують збройні повстання, що викликали чимало жертв. Збезчещуються святині, вбиваються священики. Особливо загострилася ситуація з 1934 р., після обрання Ласаро Карденаса президентом Мексики. З країни висилається апостольський делеґат монсиньйор Ернесто Філіппі.

Нормалізація стосунків між державою й Церквою настала щойно в 90-х рр. ХХ ст. 1992 р. відновлюються дипломатичні стосунки між Мексикою та Ватиканом.

У Греції 2000 р. здійснюється спроба вилучення з паспортів позначки про віровизнання громадянина. Православна спільнота відповіла на це масовими акціями протесту, очоленими Елладською Церквою. З січня 2005 р. починається інформаційна атака на Елладську Церкву. Спершу йшлося про зловживання окремих ієрархів, економічні злочини й моральний розклад. Ініціятором кампанії став Апостолос Вавілас, аґент кількох розвідок, провокатор і колишній наркобарон. Він виступив із викриттям архиєпископа Христодула, інших високопоставлених ієрархів. У телепрограмах, у світській пресі лунають заклики до відокремлення Церкви від держави, обмеження впливу Церкви, скасування податкових пільг та інших привілеїв.

Наприкінці ХХ ст. починується рух за запровадження законодавчого дозволу на одностатеві шлюби. Одностатевий шлюб — це шлюб, визнаний за законом або шлюб, що визнано в соціальному відношенні між двома людьми однієї статі. Одностатевий шлюб зачіпає цивільні, політичні, соціальні права, а також релігійні догми в багатьох країнах.

Данія леґалізувала одностатеві шлюби з повним правом на розлучення і усиновлення у 1989 році, Нідерланди випустили аналогічний закон у вересні 2000 р. Коли уряд Німеччини ухвалив закон, що реґламентує гомосексуальні союзи, Федеральні землі Баварія, Саксонія і Тюрінґія, керовані християнськими демократами, звернулися до Конституційного Суду з позовом. Але суд відхилив позов і 2002 р. такі шлюбні союзи було визнано в Німеччині відповідними конституції. Протягом 2005 р. законність одностатевих шлюбів ствердили парламенти Канади й Іспанії; того ж року одностатеві шлюби було визнано законодавством Великої Британії. 21 грудня 2005 р. першими уклали шлюбну угоду визначний співак Елтон Джон і його партнер Девід Ферніш.

Наприкінці 2008 р. з ініціятиви Франції та Голандії в ООН розпочався збір підписів під декларацією про повну декриміналізацію гомосексуалізму. Її підписали 66 країн-членів ООН, у тому числі всі члени Європейського Союзу. Хоча США спершу відмовилися підтримати цю декларацію, після обрання Барака Обами їхня позиція змінилася.

Країни, в яких дозволені одностатеві шлюби: Аргентина, Бельгія, Канада, Ісландія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Південна Африка, Іспанія, Швеція, Франція, Мексика (Mexico City), Сполученні Штати Америки (Коннектикут, Колумбія, Айова, Массачусетс, Нью-Гемпшир, Вермонт).

Країни, в яких дозволено одностатеве партнерство (шлюб з деякими обмеженнями): Андорра, Австрія, Колумбія, Чеська Республіка, Данія, Еквадор, Фінляндія, Німеччина, Гренландія, Угорщина, Ірландія, Люксембург, Нова Зеландія, Словенія, Швейцарія, Великобританія, Уругвай.

Країни, у яких визнається незареєстроване співжиття одностатевих партнерів: Австралія, Бразилія, Хорватія, Ізраїль, Сполучені Штати Америки (Меріленд, Род-Айленд).

У зв’язку з підготовкою до прийняття європейської конституції ще 2003 р. виникла дискусія щодо включення в неї згадки про християнську спадщину Європи. Вісім країн з 25 закликали до включення цієї згадки до конституції – Іспанія, Італія, Ірландія, Португалія, Польща, Мальта, Чеська Республіка, Словакія. Натомість Франція та Бельгія виступили проти цієї пропозиції. Зрештою, референдуми 2005 р. відхилили проєкт Європейської конституції.

У США 2005 р. пройшло кілька судових процесів, на яких розглядалася правосильність вміщення тексту десяти Божих заповідей у судових приміщеннях. Було ухвалено видалити збораження десяти заповідей з пам’ятника правосуддя біля будинку суду в Г’юстоні, а також із будинку суду в Кентуккі. Верховний Суд США визнав, нібито зображення заповідей ображає почуття людей, які не визнають християнство. Текст заповідей було збережено в суді штату Техас як культурно мотивований юридичною історією країни.

Після перемоги на виборах 2008 р., новий президент США Барак Обама заявив, що його країна вже не може вважатися суто християнською.

Страшною реальністю ХХ ст. стало поширення самогубств (суїциду). В деяких країнах леґалізується евтаназія – практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань. Парламент Нідерландів 2001 р. першим дозволив застосовувати евтаназію в лікарнях. Станом на 2009 рік, деякі форми добровільної евтаназії були офіційно дозволені в Бельгії, Люксембургу, Нідерландах, Швейцарії, і в деяких штатах США.

Коли розглядати людину лише як біологічний організм, який якісно нічим не відрізняється від тварин (а тварин ми умертвляємо для різних потреб), то лише на цій підставі можна обґрунтовувати, що життя повне страждань, і тоді можна припинити його. Натомість, якщо дивитися на неї як на особу, яка одночасно є духовною і тілесною істотою, свідомість котрої, вільне самовизначення та розум мають нематеріальну природу і не є просто проявами діяльності головного мозку, а мають духовну природу, коли життя тієї людини простягається в її духовній складовій у вічність, тоді евтаназія, в кожному разі, є обкраданням цієї особи.

Ґендерна революція

Поняття «ґендеру», визначене у філології як «рід» (чоловічий, жіночий, середній), закорінене у психології як «соціо-культурні ролі» чоловіка/жінки, набуло широкого застосування у феміністській літературі як заміна поняттю «стать». У новітній постмодерній філософії «ґендер» вже не має біологічних характеристик, не пов’язаний із сутностями «чоловіка» чи «жінки».

Згідно гендерної теорії дитина не народжується вже з визначеною і вродженою біологічною статтю – хлопчиком або дівчинкою, але з невизначеною сексуальною ідентичністю (статтю), яку дитина має сама потім вільно обрати згідно своїх суб’єктивних відчуттів та соціалізації. Тут приховується ворожість та несприйняття своєї біологічної статі і сексуальности.

Історія гендерна ідеологія почалася в США. Асоціація американських психологів в 1975 році під тиском проголосували за те, що виключають гомосексуалізм зі списку психічних хвороб сексуального відхилення. Потім у 1992 році була оприлюднена заява ВООЗ, яка також викинула гомосексуалізм з каталогу хвороб. Після цього ідеологи і гомосексуальне лоббі розпочали справжню війну проти традиційної сімї та християнства у всіх західних країнах світу. Гендерна політика стала новою ідеологією ХХІ століття. З 28 країн Європейського Союзу вже 22 країни прийняли закони про одностатеві шлюби.

Ґендерна ідеологія нав’язується її адептами через чотири канали:

Лоббісти гендерної ідеології діють переважно через ці 4 канали:

1) Законодавчий: легалізація одностатевих союзів; зміна визначення сім’ї; усиновлення дітей гомосексуальними парами; закони для захисту прав гомосексуалістів (так звана “Стамбульська Конвенція”).

2) Психологічний: намагання змінити в суспільстві модель традиційної сім’ї.

3) Культура, освіта, мистецтво, література та Інтернет. Гендерна ідеологія нав’язуються  через шкільні підручники “Громадська освіта”, уроки толерантності, уроки сексуального виховання, фільми, книги, пресу, гей паради, заходи по боротьбі з дискримінацією, ЗМІ тощо.

  4) Медицина: пропагується контрацепція, аборти, штучне запліднення (in vitro), хірургічна зміна статі тощо.

 

Comments