06. Церква апостольських часів


1. Ісус Христос – основоположник Церкви

Вже святий апостол Павло так визначав роль і місце Ісуса Христа в історії Церкви: «І Він усе підкорив під Його ноги й вивищив Його понад усе, як Голову Церкви, яка є Його тілом, повнотою того, що виповнює все в усіх» (Ефес.1:22-23).

Сам Христос слово «Церква» ужив тричі: «Тож і Я тобі заявляю, що Ти - Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт.16:18). «І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві; коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар» (Мт. 18:17).

Церква - по-арамійському «Кехалла», по-грецькому «Ekklesia». Слово «Кехалла» часто вживалося в Старому Заповіті для позначення громади обраного народу вже в пустелі (Втор. 4:10; Діян. 7:38). Юдейські громади, що вважали себе «залишками Ізраїлю» (Іс. 4:3) останніх часів, наприклад єсеї, застосовували це слово щодо себе. Христос же вживає поняття «Церква» щодо месіянської громади Нового Завіту, котра заснована на Його відкупительній жертві.

Головним і майже єдиним джерелом відомостей про земне життя Спасителя, про Його євангельську проповідь є твори святих апостолів, зібрані в Новому Завіті, насамперед чотири Євангелія. Але глухі відомості про Ісуса з Назарету та Його навчання можна знайти принаймні в чотирьох стародавніх джерелах: творах Йосифа Флавія, Плінія Молодшого, Таціта й Светонія.

Йосиф Флавій, священик з Єрусалиму, син Маттії, народився між 37 і 38 рр. Під час повстання 66 р. він очолював юдейське військо, котре зіткнулося з римлянами в Галилеї. Програвши битву, Йосиф здався римському полководцю Веспасіянові, котрий пізніше став імператором. По знищенні Єрусалиму, баченому на власні очі, Йосиф пішов до Риму з Веспасіяновим сином Титом, служив у родині Флавіїв як приватний історик і взяв, як вільновідпущеник, друге ім’я. Він написав такі твори: «Юдейська війна» (між 75-79 рр.), «Юдейські старожитності» (між 93 і 94 рр.), «Проти Апіона» (по 95 р.), життєпис (по 100 р.).

Особливу цінність для історика Церкви являють «Юдейські старожитності», де висвітлюється епоха Ісуса Христа. Так повідомлення Євангелія про страту Іоана Хрестителя царем Іродом (Мт. 14:3-12; Мк. 6:14-29) доповнює такий уступ з книги Йосифа Флавія: «Деякі юдеї, правда, вбачали у знищенні Іродового війська цілком справедливу кару від Господа Бога за вбивство Іоана. Ірод умертвив цю праведну людину, котра переконувала юдеїв провадити побожне життя, бути справедливими один до одного, мати благочесне почуття до Передвічного і збиратися для обмивання. За таких умов (учив Йоан) обмивання буде миле Господеві Богові, бо вони вдаватимуться до цього засобу не для відкуплення різних провин, але для освячення свого тіла, до того ж, їхні душі вже заздалегідь устигнуть очиститися. Оскільки багато хто сходився до проповідника, чиє вчення підносило їхні душі, Ірод став непокоїтися, щоб його величезний вплив на натовп (цілком йому покірний) не спричинив якісь ускладнення. Тому тетрарх вирішив ліпше випередити це, схопивши Йоана і стративши його раніше, ніж довелося б розкаятися, коли буде вже пізно. Завдяки такій Іродовій підозріливости Йоан був у кайданах посланий у Махерон, згадану фортецю, і там страчений. Юдеї ж були переконані, що Іродове військо загинуло лише на покару за цю страту, бо Передвічний бажав провчити Ірода»[1].

У Йосифа Флавія знаходимо також розповідь про діяльність юдейських первосвящеників, про вбивство Якова, брата Господнього: «Близько того ж часу цар Агриппа позбавив Йосифа першосвященичого сану й призначив наступником йому Анана, сина також Ананового... Анан вважав, що внаслідок смерти Феста й неприбуття поки що Альбіна настала зручнамить для задоволення своєї суворости. Тому він зібрав синедріон і представив йому Якова, брата Ісуса, названого Христом, а також ще кількох інших осіб, звинувативши їх у порушенні законів і засудив до побиття камінням»[2].

Але особливо важлива для християнської історіографії інформація, що її подає Йосиф Флавій про Самого Ісуса й історію Його страти Понтієм Пилатом: «Близько цього жив часу Ісус, людина мудра, якщо взагалі можна назвати Його людиною. Він чинив дивні діла і став наставником тих людей, що охоче сприймають правду. Він привернув  до Себе багато юдеїв і також багато греків. Він був Христос. І хоч Пилат на донос наших знатніших людей покарав Його смертю на хресті, не зникли ті, що спочатку Його любили. Він бо явився їм у третій день знову живим, як сповістили богонатхненні пророки про Нього і про багато інших Його чудес. І ще нині не зникло плем’я тих, що від нього звуться християни»[3]. Цей вельми цінний уривок називається Testimonium Flavianum. Вже в IV ст. він був відомий церковному історикові Євсевієві, котрий цитує його кілька разів. Але від XVI ст. в історичній науці все частіше висловлюються сумніви в автентичності (справжності) цього уривка. Його вважають пізнішою вставкою, доповненням, внесеним християнами до тексту романізованого юдея Йосифа Флавія. Сумніви ґрунтуються на переконанні, що Йосиф, вихований у фарисейському середовищі, не міг так прихильно говорити про Ісуса Христа.

Ще одну згадку про Ісуса подає лист римського чиновника Плінія Молодшого до імператора Траяна, написаний близько 112 р. Серед іншого, лист повідомляє, що у Вітанії, де урядував Пліній, було багато християн, які «мали звичай на світанку збиратись і співати гімн Христові так, наче Богові»[4].

Про Христа згадує в «Анналах» римський історик Таціта (51-117 рр.). Він пише: імператор Нерон, щоб зупинити поголос, нібито пожежа 64 р. сталася за його наказом, «звинуватив як винних і засудив на найтяжчі муки тих, що чернь ненавиділа за їх злочини і звала християнами (Crestiani). Творець такої назви - Христос, за імператора Тиверія був засуджений на смерть намісником Понтієм Пилатом; але придушене тимчасово шкідливе вірування розповсюдилося знову, не тільки в Юдеї, джерелі такого лиха, а навіть і в Римі, куди зі всіх сторін сходяться й вихваляються всі жорстокі й огидні речі»[5]. Далі Таціт описує муки, на які було засуджено християн під час переслідування.

Інший історик Риму, Светоній, близько 120 р. стверджує, що за Нерона «були засуджені на муки християни, рід людей нового й згубного вірування»[6]. Про попереднього імператора Клавдія він пише, що цей «прогнав з Риму юдеїв, які під впливом ’Хреста’ (Cresto) спричиняли часті бунти»[7].

Навіть Талмуд натякає на особу Ісуса Христа, правда, неприязно, непрямо, анонімно й закрито.

Повідомляючи Своє спасительне навчання, Христос створює зі Своїх учнів і апостолів релігійну спільноту. Ця спільнота вже в першій проповіді Ісуса зображується як благодатне Царство на землі: «З того часу Ісус почав проповідувати й говорити: Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4:17). Проповідувати наближення Небесного Царства Він посилав Своїх учнів (Мт. 10:6-8). І в притчах, і в прямих навчаннях Він не раз говорив про це Царство.

Коли апостол Петро визнав Ісуса Сином Бога Живого, Христос назвав це визнання віри каменем, скелею. «Тож і Я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт.16:18).

У притчі про доброго пастиря (Ін. 10:11-18) Христос показує Свою місію в Церкві як служіння сумлінного пастуха (пастиря), який дбає про збирання в одній отарі Своїх овець, за яких Він кладе Своє життя. «І вчують вони Мій голос, – і буде одне стадо й один пастир!» (Ін. 10:16). Про єдність Своєї Церкви Христос молиться й у Архиєрейській молитві (Ін. 17): «щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Ін. 17:21).

Христос кладе початок і основу Церкви, збираючи перших дванадцять учнів.  Члени цієї громади вірили в Ісуса як Месію, Христа, тобто помазаника Божого, перебували під Його владою, складали єдину спільноту під одним Главою. А відтак вони і були першою Церквою.

Христос Сам встановив те, що необхідно для устрою Церкви. Він запровадив чин учителів, котрі мали поширювати Його віру між народами. Апостол Павло пише: «І Він Сам настновив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла» (Ефес. 4:11-12).

Христос встановлює таїнство хрещення для прийняття до Його спільноти тих, хто увірує в Нього. Він направляє апостолів у світ і заповідає їм: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28:19). Про хрещення Ісусом учнів згадує євангелист Іоан: «зачули фарисеї, начебто Ісус більше збирає і хрестить учнів, аніж Іоан» (Ін. 4:1).

Для тіснішого єднання членів церковної спільноти між собою та з Ним як главою Христос на останній пасхальній вечері встановлює таїнство євхаристії (Мт. 26:26-28; Мк. 14:22-24; Лк. 22:19-20; 1 Кор. 12:23-26).

Для примирення й поєднання з Ним та з Церквою, для віднови й освячення вірних Сам Христос встановив таїнство покаяння. Ще Іоан Хреститель, готуючи людей до зустрічі зі Спасителем, закликає їх каятися в своїх провинах. Христос же подав Своїм апостолам при першій же зустрічі по воскресінні з мертвих благодатний дар відпущення провин: «Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Ін. 20:23).

Сам Христос уже в дні прилюдного служіння говорить про Церкву як те, що вже існує. Але остаточне утвердження її сталося тільки з принесенням Христом Себе у жертву на Голгофі. «Її [Церкву] Він придбав кров’ю власною» (Діян. 20:28). Тільки після хреста Христос увійшов «в Свою славу» (Лк. 24:26) і зумів зіслати Своїм учням Святого Духа.

2. Зіслання Святого Духа

Вознесіння Господнє. Перейняті ідеєю, що історія Христа в тілі є тільки першим розділом історії Церкви, євангелисти мало зупиняються на матеріяльному, видимому відході із землі. Матей не оповідає про вознесіння, Марко тільки згадує про нього: «Господь же Ісус, промовивши до них так, вознісся на небо й возсів праворуч Бога» (Мк. 16:19). В Йоана маємо лише провіщення майбутнього вознесіння: «Не стримуй мене, не зійшов бо Я ще до Отця Мого, але йде до Моїх братів і повідай їм: Іду Я до Отця Мого й Отця вашого, до Бога Мого й Бога вашого» (Ін. 20:17).Тільки Лука описує його ширше: «І Він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки Свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо» (Лк.24:50-51).

Діяння Апостолів - епізодична історія Церкви, і тому вона починається з оповіді про Вознесіння: «Отож, зійшовшися, вони питали Його: "Господи, чи цього часу знову відбудовуєш Ізраїлеві царство?" Він відповів їм: "Hе ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй владі. Tа ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете Mоїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі." І сказавши це, коли вони дивились, знявся угору, і хмара Його взяла з-перед очей їхніх. І як вони дивилися пильно на небо, коли Він відходив, два мужі стали коло них у білій одежі і сказали: "Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як його ви бачили відходячого на небо."» (Діян. 1:6-11).

Тому, що апостоли з Єрусалиму до Галилеї вийшли по вісьмох днях від воскресіння і повернулися до Єрусалиму трохи раніше від вознесіння, в Галилеї вони не були повний місяць. У тому часі відбулися числення явлення Христа, про які згадують апостоли Павло і Лука.

Дев’ять днів апостоли перебувають у Єрусалимі. Їх громада вже налічувала число, котре юдейський кодекс приписував як мінімальне для релігійної громади, котра могла мати самоуправління - 120 (Діян.1:16). Жеребкуванням з-поміж двох кандидатів обирається для доповнення дванадцяти Матей (Діян. 1:15-26), замінюючи Юду зрадника. Жеребкування в стародавні часи практикувалося як засіб пізнання волі Божої: «Наділ, що випав за жеребком колінові синів Юди за родами їхніми» (Іс.Нав. 15: 1),  «І жереб випав на Йонатана й Саула, а народ вийшов невинним» (1 Цар. 14:41), «Згідно зо звичаєм священичої служби, випав на нього [Захарію] жереб увійти в святилище Господнє і покадити» (Лк. 1:9).

П’ятдесятниця. Десять днів по Вознесінні настає юдейська П’ятдесятниця - свято принесення початків жнива  пшениці (Лев. 23: 25-21) або всіх плодів землі (Числ. 28:25; Втор. 26:2,10). «Полічиш собі сім тижнів; з того часу, коли почнуть жати серпом хліба, починай одлічувати сім тижнів; і святкуватимеш свято седмиць на честь Господа, Бога твого, приносивши щирою рукою те, що даватимеш, як благословить тебе Господь» (Втор. 16:9-10). Свято Жнив припадало на 50-ий день по Пасці й початкові жнив. Час великих радощів і подяки Богові за Його дари. Крім жертовних тварин, священик приносив Богові два хліби, спечені з борошна нового врожаю.

Дванадцять апостолів «пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з Його братами» (Діян. 1:14). «Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти» (Діян. 2:2-4).

Понад половина юдеїв у євангельські часи жила поза Палестиною. В Єрусалимі завжди було багато прочан, особливо на свята. І ось вони почули, як апостоли хвалили Бога на невідомих їм мовах. Ніби відновлено єдність, втрачену при побудові Вавилонської вежі, що провіщає вселенську місію апостолів.

«Коли Всевишній зійшов і мови змішав, то поділив народи; коли ж огненні язики роздав, то покликав усіх до єдности, щоб ми однодушно славили Всесвятого Духа» (кондак Зіслання Святого Духа на апостолів).

Мова апостолів не була ясною й доступною, хоча її й розуміли. Це спонукало апостола Петра з’ясувати сенс того, що відбулося, в своїй катехезі, викладеній грецькою мовою з високим переконанням і захватом. Апостол закликав усіх до покаяння й хрещення, нагадав про пророцтво Іоїла: «А після цього Я виллю Мій дух на всяке тіло. Ваші сини й ваші дочки будуть пророкувати, вашим старим сни будуть снитись, і ваші юнаки будуть бачити видіння» (Йоіл 3:1). Це перше з п’яти сповіщень змісту християнського благочестя, переданих у промовах ап.Петра (Діян. 2:14-40; 3:12-26; 4:9-12; 5:29-32; 10:34-43). Khrugma - буквально «оголошення через віщуна».  Ісуса сповіщається як очікуваного юдеями Месію, котрий згідно зі словом пророків постраждав і помер. Головний доказ месіянської гідности Христа - його воскресіння, свідками якого виступили апостоли. Сповідання (визнання) Христа як Месії та Сина Божого було умовою спасіння.

Величезний успіх проповіді: навернулися, покаялися й хрестилися 3000 чоловік.  Усіх фарисеїв, за Флавієм, було тоді близько 600 чол.

Дари Духа Святого послані всій Церкві, насамперед апостолам, а потім й усім вірним. Вчення про Дари Духа Святого: перше послання св.ап.Павла до коринтян, розділи 12-14. «Є і між дарами різниця, але Дух той самий... Одному бо дається через Духа слово мудрости; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання; іншому віра у тім самім Дусі; іншому дар зцілення у тім єдинім Дусі; іншому сила творити чуда; іншому дар пророкування; іншому розпізнавання духів, іншому різні мови, іншому ж тлумачення мова. А все це чинить один і той же Дух, що розподілює кожному, як він хоче» (1 Кор. 12:4, 8-11).

1. Дар мудрости й розуміння. Sofia, gnosis. Глибоке бачення істоти й повноти Божественної науки про спасіння.

2. Дар учительства. Dhdaskalia.  Практичне застосування духа розуміння. Здатність викладу Божої науки для просвіти й навчання народу Божого.

3. Дар пророцтва.  Profitia. Здатність не тільки провіщати майбутнє, але й прозирати в таємні шляхи Божого Провидіння та в таємниці людського серця.

4. Дар розрізнення духів.  Diakrisis pneumaton. Здатність відрізняти правдивих пророків від оманливих, Боже натхнення від людського самообману й самоспокуси. Можливіть мудро відрізняти істину від облуди.

5. Дар служіння. Diakonia. Особлива благодатна здатність служіння стражденним, хворим і знедоленим, служіння справі християнської доброчинности й любови.

6. Дар пастирства й управління. Ciuernisis. Благодать Духа Святого, що подається людині при рукоположенні в різні єрархічні ступені.

7. Дар любови. Вищий з дарів Духа Святого, котрий є умовою здобуття названих дарів і сукупністю досконалости людини.

«А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість» (Гал. 5:22-23).

3. Доля Христових апостолів

Петро. Симон, брат апостола Андрія. Походив з Вифсаїди, міста на березі Тиверіядського моря. Разом з братом переселився до Капернауму, де одружився й жив у тещиній оселі. Hибалка. У Капернаумі зблизився з родиною рибалки Заведея, особливо з його синами Яковом та Йоаном. Всі четверо рушили на Йордан слухати проповідь Йоана Хрестителя, де вперше зустріли Ісуса.

З цього часу став послідовником Христа, але остаточно приєднався до нього тільки в Галилеї після чудовної ловитви риби (Лк. 5:1-11). господь оселився в Петровому домі, користувався його човном, ім’я Петра згадувалося першим у переліку апостолів.

Познайомившись з месіянською ідеєю, зробився її ревним прихильником і поблизу Кесарії Филипової перший назвав Ісуса «Христом» (Cristos - помазаник, месія): «Ти - Христос, Бога живого син» (Мт. 16:16). За це дістає нове ім’я: «Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16:18). По-арамійському «Кефа» - скеля; по-грецькому «petros» - камінь. Доти це ім’я ніколи не вживалося як ім’я людини.

Належачи до найближчих Ісусових учнів, Петро разом з Іоаном і Яковом був свідком Переображення й воскрешення Яїрової доньки (Мт. 17: 1 і далі; Мк. 5:22 і далі), з синами Заведеєвими був поряд з Ісусом під час Його Гетсиманської молитви. Єджиний спробував збройно захистити Вчителя від сторожі, пішов з Іоаном до першосвященикового дому. Але у вирішальну хвилину тричі відрікся від Учителя, коли Ісуса схопили в Гетсиманському саді. Прощений же був воскреслим Ісусом після щирого слізного покаяння.

Після воскресіння Христос явився Петрові першому з апостолів і біля Тиверіядського моря доручив йому стати пастирем Його овець: «Коли ж поснідали, каже Ісус до Симона Петра: "Симоне Йонин! Чи любиш ти Мене більш, ніж оці?" "Так, Господи, - відрікає той Йому, - Ти знаєш, що люблю Тебе." Тож мовить йому: "Паси Мої ягнята!"» (Іоан. 21:15) і провістив йому мученицьку смерть. 

У день Зіслання Святого Духа на апостолів сміливо проповідував у Єрусалимі й навернув близько трьох тисяч чоловік. Зціляв іменем Ісусовим, зазнав перших переслідувань за віру, викривав негідних членів Церкви. Спершу проповідував лише юдеям, але після загибелі св.первомученика Стефана в Яффі (Іоппія, тепер передмістя Тель-Авіву) Бог послав йому видіння, де закликав ділитися Доброю Новиною з усіма людьми. Тоді вирушив з проповіддю до поган. Навчав самарян, хрестив першого поганина - сотника італійського полку Корнилія з родиною.

Цар Ірод Антипа 44 р. ув’язнив Петра, але з огляду на молитви християн звільнив. Петро стає мандрівним проповідником. Він 49 р. був на Апостольському Соборі в Єрусалимі, де підтримав апостола Павла. Навчав головним чином у Малій Азії, Антіохії, можливо, в Коринті. Згідно з загальноцерковним переданням наприкінці життя прибув до Риму (бл. 63 р.). Свідчать про це Климент Римський, Папій, Гаїй, Євсевій. 

Очевидно, в Римі написав два соборні послання, з яких постає яскравою й самобутньою особистістю, виразником зовнішньої, обрядової сторони християнства. В Римі ж мав оповісти євангелистові  Маркові Іоанові, жителеві Єрусалиму, в оселі якого збиралися Петро й інші учні Христові, про життя Ісуса. «Марко, перекладач Петра, з точністю записав усе, що запам’ятав, хоча й не дотримувався суворого порядку слів і діянь Христових, тому що сам не слухав Господа і не супроводив Його. Згодом, правда, він був, як мовлено, з Петром, але Петро викладав учення з метою задовольнити потреби слухачів, а не з тим, аби бесіди Господа передати за порядком» (Папій Єрапольський - у кн.: Євсевій. Церковна історія, 3, 39). «У той час, як апостол Петро благовістив у Римі, Марко, його супутник,.. написав ... Євангеліє, назване Євангелієм від Марка» (Климент Олександрійський).

Загинув під час переслідування християн за імператора Нерона 64 або 67 р. Похований на Ватиканському пагорбі біля місця розп’яття.

Іоан. Син рибалки Зеведея і Саломії, брат Якова.  Його мати згодом супроводила Спасителя з іншими жінками. Разом із братом дістав від Христа прізвисько Воанерґес (сини громові) за свій поривчастий характер. Юнаком був учнем Іоана Хрестителя. Коли Предтеча вказав Андрієві та Йоану на Ісуса, назвавши Його Ягнятком Божим, вони обидва пішли за Христом (Іоан. 1:36-37). Свідок Переображення Господнього й Гетсиманської молитви про чашу. Помираючи, Христос віддав під його опіку Пресвяту Богородицю. Один із перших почув звістку про Воскресіння.

По вознесінні Господнім проповідував Євангеліє в Юдеї та Самарії. До Успення Пресвятої Богородиці не залишав Палестини. Десь бл.70 р. переніс діяльність до Малої Азії. Останні роки провів у Ефесі, де й написав Євангеліє. Про це свідчить св.Іриней Ліонський, учень св.Полікарпа, учня ап.і єв.Іоана. Написане в 90-х рр., Євангеліє збереглося в найдавнішому списку 120 р. Найбільш богословське з Євангелій, багато місця приділяється промовам Христа, де розкрито таємниці Його післанництва й Богосинівства. Дещо раніше в Ефесі написав три послання, теж у 90-і рр.

Був засланий на о.Патмос«за слово Боже і за свідчення Ісуса» (Одкр. 1:9). Близько 95 р. написав до своєї пастви в Ефесі «Одкровення» (грецьк. Apokalixis). Про авторство Іоана свідчать Папій, Юстин Філософ, Іриней Ліонський, Климент Олександрійський, Тертуліян та ін.

Помер бл.100 р. (за переданням - 105-106 рр., маючи 100 р. і 7 місяців).

Яків Зеведеїв. Брат Іоана. Можливо, старший брат, бо в переліках апостолів згадується першим. Зарубаний мечем 44 р. за Ірода Агрипи.

Андрій. Брат Симона Петра, родом з Вифсаїди. Учень Іоана Хрестителя, який першим пішов за Христом. Ім’я свідчить про грецьку освіту й виховання (aner - чоловік, andreas букв. мужній, хоробрий). Житіє складене у VIII ст. монахом Єпіфанієм, і не належить до достовірних джерел. Приписує ап.Андрієві подорожі по Греції й Україні.

Свято-Андріївська леґенда. Oріґен, Доротей Тірський, Євсевій Кесарійський згадували, що апостол Андрій проповідував християнство на чорноморських берегах - у Скитії. «Коли Андрій учив у Синопі і прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: "Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог". І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору»  .

За переданням, розіп’ятий на хресті в Патрах на Пелопонесі бл.67 р. Хрест незвичної форми, навскісний. Мощі в Італії в соборі в Амальфі, голова -  частина в Римі, в соборі св.Петра, частина в Амальфі, частина в Свято-Андріївському скиті на Атоні.

Филип. Рано покликаний Самим Христом, привів до нього Натанаїла. Згадується в Діяннях лише разом із іншими апостолами. Передання: одружений, мав трьох доньок. Проповідував Євангеліє в Скитії та Фригії. У Єраполі в Фригії розіп’ятий на хресті за царювання Доміціяна, згодом похований ап.Варфоломеєм.

Тома. Родом з Пенаїди. Зустрічаємо в розмові зі Спасителем, коли, почувши про хворобу Лазаря, Ісус вирішує йти до Єрусалиму. «Тоді Тома, на прізвисько Близнюк, сказав до співучнів: "Ходімо й ми з ним, щоб разом умерти"» (Ін.11:16). Hа останній вечері у відповідь на питання Томи Ісус говорить: «Я - путь, істина і життя!» (Ін. 14:6). Томи не було з апостолами, коли вперше явився Ісус по Своїм воскресінні. Тож у відповідь на його сумнів Спаситель при новому явленні запропонував йому вкласти пальці в рани й руку в пробитий бік. «Та й не будь невіруючий, - а віруючий!» (Ін. 20:27). За церковним переданням, Тома вирушив на місію до Індії.

Вартоломей. Син Толмая або Птоломея (іноді ототожнюють із Натанаїлом, котрого привів до Ісуса Филип - Іоан. 1:45-51). Про життя й діяльність майже нічого невідомо. Постраждав 71 р. в м.Абаріополі (або Альбанополі), як гадають, - теперішньому м.Баки.

Матей. Лука називає його Левієм (Лк. 5:27), Марко - Левієм Алтеєвим, тобто сином Алтея (Мк. 2:14). Збирав податки на капернаумській митниці, розташованій біля Галилейського моря (Мк.2:13-14). очевидно, був на службі не в римлян, а в тетрарха (правителя) Галилеї - Ірода Антипи. Фах вимагав від нього знання грецької мови. Товариська людини, в його капернаумському домі збиралося багато друзів. За переданням, по Вознесінні Господнім проповідував Євангеліє в Палестині.

Бл.120 р. Папій Єрапольський сввідчить: «Матей записав вислови Господа (Logia Kiriaka) єврейською мовою, а перекладав їх, хто як міг» (Євсевій. Церк.Історія 3, 39). Під єврейською мовою мається на увазі арамейська. Бл.170 р. слова Папія підтверджує св.Іриней Ліонський, підкреслюючи, що Матей писав для християн із юдеїв  . Історик Євсевій пише: «Матей, проповідавши спершу юдеям, а потім намірившись іти до інших, виклав рідною мовою Євангеліє, відоме нині під його іменем» (Церковна історія 3, 24). Перші записи Матей міг робити ще за життя Господа. Арамейське Євангеліє могло з’явитися між 40-ми та 50-ми рр. Первісний текст втрачено. Маємо грецький переклад, зроблений, можливо, в Антіохії, де поряд із християнами-юдеями вперше з’явилися великі групи християн з поган, між 70-ми та 80-ми рр. Його давність підтверджують згадки св.Климента Римського, св.Ігнатія Богоносця, св.Полікарпа.

Яків Алфеїв. Інколи ототожнюється з Яковом, братом Господнім (блаж.Єроним, блаж.Августин). За переданням, уклав чин Св.Літургії (найдавніший список - мессинський, Х ст.). Бачив воскреслого Господа, рано зайняв керівне становище серед єрусалимських християн. Єпископ Єрусалиму. Дотримувався назорейських обітів, постійно знаходився в Храмі. Як предстоятель місцевої Церкви приймав ап.Павла в Єрусалимі 58 р. Убитий фанатиками 62 р.

Написав послання між 50-ми і 62 рр. Правильна грецька мова свідчить про використання послуг грекомовного секретаря.

Симон Кананіт (Зилот). Член радикально наставленої юдейської організації зилотів («ревнителів»), що прагнула до визволення від римлян. Слово «зилот» вперше вжите Маттатієм, батьком Макавеїв, який, помираючи, казав синам: «Тепер, о сини, за Закон стійте ревно й дайте ваші душі за Союз батьківський»  (1 Мак. 2:50). І всі п’ять його синів померли за ту ідею, а з її перемоги вийшли Асидеї, з котрих походили фарисеї. Як і фарисеї, зилоти беззастережно визнавали національно-теократичний принцип, але застосовували його і в політичній ділянці до крайніх наслідків. Зилоти «у всім згоджуються з думками фарисеїв, але мають велику любов до волі і визнають Бога за єдиного голову й пана народу; не бояться йти на найстрашнішу смерть та кару від родини та приятелів, аби тільки не визнати паном народу якусь людину» .

Зилоти брали участь у повстанні під проводом Юди з Ґамали, названого Галилеєм, що вибухнуло з приводу перепису 6 р. по Р.Х. Сульпіція Кирінія. Вони зберігали дух непримиренного політичного спротиву чужинцям, організовували змови, напади. Зрештою виступили організаторами повстання 66-70 рр. і знищені римлянами.

Симона називається ще «Кананітом» (Мт. 10:4; Мр. 3:18). «Библейская энциклопедия» архимандрита Никифора пояснює: бо Симон походив із Кани Галилейської і був тим женихом, на весіллі якого Христос перетворив воду на вино   . Джузеппе Ріцціотті: арамейська форма Кан’ана перейшла в грецьку kanavnatos і означає «ревний», тобто зилот  .

За одним переданням Симон Зилот проповідував у Єгипті, Киринеї, Лівії, Нумидії, Мавританії. За іншим - на Британських островах і навіть у Вавилонії та Персії, де й помер мученицькою смертю в м.Суанирі або Сумирі.

Юда (Тадей), брат апостола Якова Меншого. Автор соборного послання. За переданням, проповідував у Юдеї, Галилеї, Самарії, Ідумеї, а потім в Аравії, Сирії, Месопотамії, нарешті, в Персії та Вірменії. Загинув як мученик у місті Араті або Бериті (Бейруті).

4. Устрій апостольської громади

Духовне життя. «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Діян. 2:42).

1. В апостольській науці, th didach twn apostolwn. Через ревне й тривале навчання проповіддю апостолів з повною покорою апостолському авторитетові.

2. В спільності, koinwnia. Внутрішнє єднання вірних одного з одним, що мало за джерело єдину віру, одержану від апостолів.

3. На ламанні хліба, klasis ton arton. Інша характерна ознака внутрішньої єдности. Християнська євхаристія.

4. На молитвах. Богослужіння складалися з молитов, співу, читання Слова Божого, повчання й відправи Євхаристії. Молитвою освячувалися збори (Діян. 1:14; 4:31). Молилися апостоли Павло й Сила у в’язниці (Діян. 16:25). Молитву заповідає ап.Павло (1 Тим. 2:1-2). Головні виконавці молитви - апостоли, але щедро діють харизматичні обдарування (1 Кор.14:26; Ефес. 5:18-20). Молитву міг відправляти кожен вірний (1 Тим. 2; 8:11-12), виключаючи жінок (1 Тим. 2:8-10). Радиться проказувати молитви особам єрархічним (1 Кор. 14).

Євхаристія - головна частина богослужінь (Діян. 2:46). Споживали всі присутні (1 Кор. 11:20). Починалася бесідою (Діян. 20:7, 9). Приймалися дари для освячення: пшеничний хліб та виноградне вино. Споминали любов Бога Отця, страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Потім закликався на освячення дарів Святий Дух, відбувалися причастя, подяка і вечеря любови (агапа, спільна трапеза для присутніх (1 Кор. 11:28-30). Давнє передання приписує укладання найдавнішого чину Літургії апостолу Якову та євангелисту Марку.

Сповідь: 1 Іоан. 1:9; 1 Кор. 5:5; 1 Тим. 1:19-20; 2 Кор. 2:5-10; 5:18-20.

Хрещення: Діян. 2:38; 8:37-38; 1 Пет. 3:21; Рим. 6:3-4; 1 Кор. 1:13-17; Ефес. 4:4; 5:26; Тит. 2:5.

Миропомазання: Діян. 8:12-17; 19:4-7; 2 Кор. 1:21-22.

Єлеосвячення: Як. 5:14.

Шлюб: Еф.5:31-32.

Священство: Тит. 1:5; Діян. 20:17; 1 Тим. 4:14; 2 Тим. 1:6.

Для відправи збиралися щодня. Освячувалися години молитви: третя, шоста, дев’ята. Євхаристія відправлялась увечері. Поступово починається особливе шанування неділі (Діян. 20:7; Одкр. 1:10.

Відвідували Єрусалимський храм, синагоги. Здебільшого збиралися на богослужіння у приватних помешканнях (1 Кор. 11:22). Горниці. Про внутрішній вигляд відомо лише, що добре освітлювалися (Діян. 20:8).

Внутрішня духовна єдність і гармонійний настрій відповідно відображався й у зовнішньому устрої життя: в спільності дібр, у самовідданій допомозі злидарям і нужденним.

«Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було. Щодня вони однодушно перебували у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця; хвалили Бога і втішалися любов’ю всього люду» (Діян. 2:44-47).

«Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне. Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса й були всім вельми любі. Тому й ніхто з них не був у злиднях, бо ті, що були власниками земель або мали доми, їх продавали, приносили гроші за продане та й клали в ноги апостолів, - і роздавалось це кожному за його потребою» (Діян. 4:32-35).

Спільність майна не була примусовою та обов’язковою. У єрусалимських християн власність зберігалася й після випадків продажу. Мати Іоана Марка Марія мала в Єрусалимі свій будинок (Діян. 12:12). Власна оселя була в Єрусалимі у старого учня Мнасона з Кіпру (Діян. 21:15), а в Кесарії - в Филипа (діян. 21:8). Апостол Павло дорікає Ананії після продажу майна: «Хіба те, що ти мав, не твоє було, і коли його продав, гроші не були у твоїй владі?» (Діян. 5:4).

Християнські громади утворювалися в Єрусалимі й усій Палестині під впливом єрусалимського богослужбового устрою, а в діяспорі - у зв’язку з синаґоґами. Перша християнська громада в Єрусалимі керувалася апостолами, потім, на допомогу їм, обираються 7 служителів при столах. Після першого гоніння на чолі Єрусалимської Церкви стає брат Господній Яків з колеґією пресвітерів, а потім Симеон. В громадах, засновуваних св.ап.Павлом, поставлялися пресвітери («послав у Ефес і покликав пресвітерів Церкви» - Діян. 20:17), а потім єпископи з дияконами («зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу» - Діян. 20: 28; «Павло і Тимотей, слуги Христа Ісуса, усім святим у Христі Ісусі, що перебувають у Филиппах, з єпископами та дияконами» - Флп. 1:1).

Від початків має місце розрізнення між клиром (klhros) і мирянами (laos).    Вислів elacen ton klh ronv th diakonias tauvths («прийняв частку служіння цього» Діян. 1:17) вперше вживає слово klhros на позначення того, через що дістаємо певний здобуток, а потім уже сам здобуток - частку, місце, посаду, нарешті, групу тих, що вже дістали частку чи служіння. Обмеження слова klhros церковними служіннями склалося наприкінці II ст. Після 180 р. розрізнення між клиром і мирянами стверджується термінологічно. Знаходимо в Климента, папи Римського, Климента Олександрійського, Тертуліяна, Іринея.

Походження церковної єрархії ап.Павло зводить до вияву Божої волі: «І деяких поставив Бог у Церкві: по-перше - апостолів, по-друге - пророків, по-третє - учителів, потім - дари чудес, потім дари зціляти, допомагати, управляти й говорити різними мовами» (IКор. 12:28). Дещо пізніше той апостол пише: «І Він Сам настановив одних апостолами, інших - пророками, ще інших - євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла» ( Ефес. 4:11-12).

Апостоли. Слово apostolos походить від грецького дієслова apostello (посилати). Ап.Павло так називає Самого Спасителя: «вважайте на апостола й архиєрея, якого ми вірою визнаємо, Ісуса» (Євр. 3:1). Дванадцять учнів Ісус обрав для заснування Своєї Церкви (Мт. 10:2), послав їх на місію, щоб говорили від Його імени (Мр. 6:6-13), наділяючи їх Своєю владою: «Хто вас приймає, той Мене приймає; а хто Мене приймає, той приймає Того, Хто Мене послав» (Мт. 10:40). Дванадцять апостолів навіки складають основу Церкви: «Стіна міста мала дванадцять підвалин і на них - дванадцять імен Дванадцяти Апостолів Агнця» (Одкр. 21:14). Але ап.Лука подає розповідь про інших 70 учнів, чиє посланництво мало ту ж мету й той самий урядовий характер, що й у 12 (Лк. 10: 1-16). Ап.Павло настійливо повторює, що він був покликаний як апостол у момент бачення Воскреслого Христа і його місія виникла з особливого посланництва (Рим. 1:1; Гал. 1:15; 1 Кор. 9:1; 15:8). Той же апостол Павло згадує про апостолів у широкому сенсі, розуміючи під ними й інших проповідників Євангелія, напр.Варнаву й Силуана (1 Кор. 15:7). Близько до апостолів стояли «благовісники» - євангелисти. Це слово позначає харизматичне служіння й зустрічається в Новому Завіті тричі (Діян. 21:8; 2 Тим. 4:5; Еф. 4:11).

Пророки. В оточенні Ісуса бачимо пророків Захарію (Лк. 1:67), Анну (Лк. 2:36), Іоана Хрестителя. Пришестя Христа посилило пророчу харизму. Дар пророцтва притаманний апостольській Церкві. Часто в Новому Завіті згадується про лжепророків і застерігається проти них. Читаємо про провіщення пророками на чолі з Агавом голоду в Єрусалимі (Діян. 11:27-28), передбачення пророків у Сирії та Кесарії про ув’язнення ап.Павла (Діян. 21: 3, 11).

Учителі користувалися високою повагою. З них обиралися апостоли (Діян. 13:1). Поступово вони виділяються з поданої тріяди, учителі переходять із служіння всій Церкві на службу до окремих громад.

Пресвітерів згадується при розповіді про життя християн Єрусалимської Церкви. «От і зібралися апостоли та старші, щоб розглянути цю справу» (Діян. 15:6). Очевидно, не старші за віком. Коли ап.Павло прибуває з третьої місійної поїздки, він приходить «до Якова, де й усі старші зібрались» (діян. 21:17).  І сам ап.Павло ще за першої своєї місії разом з Варнавою настановляє по церквах старших (Діян. 14: 23). Після повернення з третьої місії ап.Павло «послав у Ефес і прикликав пресвітерів Церкви» (Діян 20:17).

Дияконія. Для служіння при столах, diakoneia trapezais (Діян. 6:2) поставлено «сім мужів доброї слави» (Діян. 6:3) - Стефана, Филипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пармена, прозеліта з Антіохії Миколая. Навряд чи варто, на думку Михайла Поснова, вбачати в них дияконів як останню єрархічну ступінь. Апостоли лишили для себе «служіння слова», diakonia ton logos (Діян. 6:4).

Поставлені семеро були еллністами, тобто походили з юдеїв діяспори. Вони почали суперечку про культ Єрусалимського храму, який мав би припинитися з приходом Христа. Юдеї звинувачують Стефана: «Ми чули, як він говорить, що Ісус, отой Назарянин, зруйнує це місце й переінакшить звичаї, які Мойсей був передав нам» (Діян. 6:14). Стефан укаменований.

Спершу християнство поширюється серед юдеїв. Виникають громади з юдеїв у Юдеї, Галилеї, Самарії, на приморських землях. Гоніння на християн після каменування Стефана змусило їх залишити Єрусалим і діяти як місіонерів. Апостол Филип проповідував у Самарії та на березі Середземного моря. Він перший хрестить неюдея - етіопського вельможу, прозеліта (Діян. 8:26-39). Апостол Петро навертає сотника Корнилія в Кесарії та хрестить його з усім домом (Діян. 10:1-48).

В Антіохії вперше громада утворюється переважно з колишніх поган. Для неї вигадана (можливо, ворогами) назва християни. «В Антіохії вперше учнів називано християнами» (Діян. 11:26). Юдео-християни досить мирно співіснували з погано-християнами. Але роздори посіяли християни з Єрусалиму: «тим часом деякі, що прийшли з Юдеї, навчали братів: "Коли ви не обріжетеся за звичаєм Мойсея, не зможете спастися"» (Діян. 15:1).

У Єрусалимі збирається Апостольський собор (49 р.) для вироблення умов, на яких до Церкви входитимуть погани: чи вимагати від них обрізання й виконання Мойсеєвого закону, чи ні. З Антіохії прибули Павло й Варнава в супроводі новонаверненого еллініста Тита.

Декрет апостольського собору: «Подобалось бо Святому Духові й нам ніякого більше не складати на вас тягару, крім цього необхідного: стримуватися від ідоложертвенного м’яса, крови, душенини та розпусти» (Діян. 16:28-29).  З правил про їжу збережено лише заборону на вживання м’яса від поганської жертовної трапези та м’яса тварини, кров якої лишилася в ній після забою. У царині цивільних стосунків заборонено шлюби, не дозволені Старим Завітом (у цьому сенс слова «блуд» у декреті). В царині моралі стверджується золоте правило старозавітньої етики, освячене Христом, Котрий надав йому більшої дієвости: «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, - це ж бо закон і пророки» (Мт. 7:12).

Щодо юдео-християн припускалося, що вони й надалі дотримуватимуться Мойсеєвого Закону. Єрусалимська громада провадила життя в формах юдейської побожности. Апостол Яків славився юдейською праведністю. Про дияконів-елліністів уже не чуємо. Палестинські християни виявляють невдоволення діями апостола Павла серед поган.

Але це не захистило від ненависті невіруючого юдейства.  Першосвященик Анан після смерти проконсула Феста й до прибуття його наступника Альбіна «зібрав синедріон і представив йому Якова, брата Ісуса, що називають Христом, як також кількох інших осіб, звинуватив їх у порушенні законів і засудив до побиття камінням»  . Євсевій Кесарійський наводить втрачене повідомлення автора II ст. Геґезиппа  про те, що Яків був скинений із даху Єрусалимського храму й укаменований, датуючи цю подію 63 р. (Церковна історія II, 23).

Потім же настає руйнування Єрусалиму, почате Веспасіяном 66 р. й закінчене Титом 69-70 рр. За Євсевієм Кесарійським, єрусалимська громада через об’явлення переселилася до Пелли в Переї (Церковна історія III, 5), там по руїні Єрусалиму втрачає історичний ґрунт і завершує свій розвиток, а з тим історію юдео-християнства.

5. Місія апостола Павла   

Юдей Савло народився в Тарсі Кілікійському на півдні Малої Азії в перші роки по Різдві Христовім у родині ревних шанувальників Закону, що належали до школи фарисеїв. Походив з покоління Веніямина. Від народження римський громадянин. Тарс - третій за значенням у тогочасному світі освітній центр, що поступався лише Атенам і Олександрії. Батьки направили його на науку до Єрусалиму до старійшини фарисеїв Гамалиїла. 35-36 рр. Савл був свідком і учасником покарання св.Стефана, затято переслідував християн-елліністів. Можливо навіть, що він був членом синедріону. Направлений за власною ініціятивою до Дамаску для переслідування християн.

Тоді ж відбулося його раптове навернення. Про це оповідається тричі: Діян. 9:1-24; 22:5-16; 26:12-18. «Коли ж він був у дорозі й наближався до Дамаску, зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: "Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?" Він запитав: "Хто Ти, Господи?" А Той: "Я - Ісус, що Його ти переслідуєш. Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити"» (Діян. 9:3-6). Втрачає зір; три дні нічого не їсть і не п’є.       

У Дамаску Савло зупиняється в домі Юди на вулиці Простій. Направлений видінням, приходить учень Господній Ананія і його зціляє. Відразу ж Савло хреститься й починає проповідувати Ісуса, «що Він - Син Божий» (Діян. 9: 20).

Ставши послідовником Христа, Савл три роки жив у Набатії (Гал.1:17), проповідував у Дамаску, де вперше зазнав переслідувань. Бл.39 р. відвідав Єрусалим і познайомився там із апп.Петром та Яковом. З 39 до 43 рр. лишався на батьківщині в Тарсі, звідки його покликав апостол Варнава для участи в праці на ниві Господній.

Перша апостольська подорож (бл.45-49 рр.). Діян. 13:4-14:26. Антіохія - Селевкія - о.Кіпр - Перга - Антіохія Пісідійська - Іконія - Лістра - Дерба - Лістра - Іконія - Антіохія Пісідійська - Перга - Атталія - Антіохія. Почалася в Антіохії, де старші Церкви покладенням рук благословляють апостолів Савла й Варнаву на подорож. Відпливли на Кіпр, батьківщину Варнави, а звідти в Малу Азію, в провінції Памфілія (там їх залишив Іоан Марко), Пісідію й Лікаонію. Підійнялися до Іконії, а потім повернулися до Антіохії через ті самі провінції та міста, де вони вже проповідували Євангеліє. При цьому утверджували учнів у вірі, ставили пресвітерів до громад. Проповідували в синагогах, зверталися головно до юдеїв, а вже потім до поган. «Для вас треба було наперед промовляти слово Боже; та коли ви його відкидаєте від себе й уважаєте себе негідними вічного життя, ось ми звернемося до поган» (Діян. 13:46). Як і інші народи Сходу, юдеї часто брали греко-римське ім’я.  У Діян. 13:9 Лука вперше називає Савла Павлом, його римським іменем, і далі вже залишить за ним це ім’я.

Друга апостольська подорож (49-52 рр.). Діян. 15:36-18:22. Антіохія - Дерба - Лістра - Фригія - Галатія - Троада - о.Самотракія - Неаполь - Филиппи - Амфіполь - Аполлонія - Солунь - Верія - Атени - Корінт - Кенхреї - Ефес - Кесарія Палестинська - Єрусалим - Антіохія. Розійшовшись із Варнавою в думці щодо Іоана Марка, Павло обрав за супутника Силу (скорочене від Силуан, Сильван) - римського громадянина, людину, гідну довіри й наділену пророчим даром. Удвох вони вирушули з Антіохії суходолом, відвідуючи церкви, засновані під час першої подорожі. У Лістрі Павло взяв із собою Тимотея - молоду людину, сина юдейки, над яким Павло звершив обрізання. Від перебування в Троаді розповідь ведеться від першої особи, що свідчить про приєднання Луки до Павла: «...Ми зараз же старались вийти в Македонію, зрозумівши, що Бог нас покликав звіщати їм Євангелію» (Діян. 16:10). Павло і його супутники вперше стали на европейську землю в грецькому місті Неаполі, узбережжям Егейського моря спустилися до Атен, де Павло промовляв до присутніх в Ареопазі. Це єдиний випадок, коли апостол апелює до людського розуму, а не прямо проповідує Слово Боже. Спершу говорить про Бога Єдиного, потім про людину, нарешті, про Христа й відкуплення. Слово «воскресіння» (anastasis) греки мали за ім’я нової богині. З іменем присутнього на Ареопазі Діонісія Ареопагіта пізніше пов’язали твори містичного змісту, написані, очевидно, грецьким автором V ст. З Атен перейшли до столиці провінції Ахайї Корінту, перебудованого Цезарем. Щасливе розташування поміж Адріятичним і Егейським морем надало Корінтові значення великого торговельного центру. Тут плекали філософію; Корінт славився мистецтвом, архітектурою, красномовством. Але панувала небувала розпуста. Населення багатонаціональне з переважанням римського й грецького елементів. Тут була значна юдейська колонія. Їм проповідував Павло. «А що вони противилися і хулили, він обтрусив свою одежу й до них мовив: Кров ваша хай впаде на голову вашу! Я - чистий; віднині піду між поган» (Діян. 18:6). У Корінті пробули півтора роки. Саме тоді написано перші Павлові послання - до Солунян (51-52 рр.). Потім Павло і його супутники морем через Ефес і Кесарію повернулися до Антіохії.

Третя апостольська подорож (53-58 рр.). Діян. 18:23-21:17. Антіохія - Галатія - Фрігія - Ефес - Македонія - Ілірія - Корінт - Македонія - Верія - Солунь - Филиппи - Троада - Ассос - о.Лесбос - Мітилена - о.Хіос - о.Самос - Трогілія - Мілет - о.Кос - о.Родос - Патара - Тир - Птолемаїда - Кесарія Палестинська - Єрусалим. Павло з супутниками пройшов Галатію та Фригію, «утверджуючи всіх учнів» (Діян. 18:23). Близько двох років пробули в Ефесі - одному з найкрасивіших міст Римської імперії з населенням 225 тис. чол., розташованому на головній дорозі з Риму на схід. Мармуровий храм Артеміди - одне з семи чудес світу. Євангельська проповідь мала великий успіх, аж чарівники публічно палять свої книги, а ремісники, що виробляли статуетки Артеміди, втрачають прибуток і здіймають бунт. Перед пасхою 57 р. написав Перше послання до Коринтян, де відповідав на питання, задані прибулими до Ефесу корінтськими християнами, роз’яснював непорозуміння в зв’язку з проповідницькою діяльністю Аполлоса. Тут же написане послання до Галатів. З Ефесу Павло вирушає до Филиппів, Корінту й назад. Перебуваючи в Македонії, написав Друге послання до Коринтян в обороні свого діяння та науки. «Павло не написав нічого більш зворушливого, вимовного і спочутливого, де б радість і смуток, побоювання і надія, ніжність і пересердя виступали з такою силою», як у цьому листі (Прат). У Корінті провів три місяці взимку  57-58 рр. і написав лист до Римлян. У Троаді сів на корабель і відвідавши Ассос, Мітилену, Хіос, Самос, Мілет, Кос, Родос, Тир, прибув до Птолемаїди, звідки через Кесарію прийшов до Єрусалиму.

Четверта апостольська подорож (60-61 рр.). Діян. 27-28:16. Єрусалим - Йоппія - Кесарія Палестинська - Сидон - Мири - Кнід - о.Кріт - Салмона - Ласея - о.Клавда - о.Мальта - Сиракузи -  Реґія - Путеола - Рим. У Єрусалимі заарештований і перебував в ув’язненні два роки (58-60 рр.). Після того, як він покликався на своє право римського громадянина бути судженим імператором, його відправили до Риму. Четверта подорож почалася восени й була важка. Ув’язненого Павла супроводжував Лука. Корабель, за нерозумним рішенням капітана, не відплив вчасно від Кріту, був захоплений бурею й зазнав катастрофи біля берегу Мальти. Врятовані пасажири перезимували там і потім продовжили подорож до Риму. Коли Павло наближався до Риму, місцеві християни вийшли до нього назустріч аж до Форуму Аппія (селище на Аппієвій дорозі за 40 миль від Риму) та до Трьох Таверн (селище на Аппієвій дорозі за 33 милі від Риму). Протягом двох років, очікуючи на імператорський суд, Павло не припиняв проповідувати Добру Новину про Христа. Перебував під домашнім арештом, «custodia militaris»: в’язень обирав собі житло, але його правиця завжди скута ланцюгом із лівою рукою солдата-вартового. Написав послання до Ефесян, Колосян, Филимона і до Филип’ян. Перші три були відправлені одночасно, послання до Ефесян і Колосян віз співпрацівник Павла Тихик, а до Филимона - раб Онисим.

Мучеництво (67 р.). Закінчення Діянь справляє враження перерваної оповіді: «Павло перебув повних два роки в найнятій хаті та приймав усіх, що приходили до нього, проповідуючи Царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з повною сміливістю та без перешкоди» (Діянь 28:30-31). За Климентом римським (5,17) Павло зумів виконати свій намір відвідати Іспанію. Гоніння 64 р. не застало його в Римі. Він знов обійшов свої східні Церкви. Відомості з Другого послання до Тимотея вказують, що апостол був вдруге заарештований у Римі і що цього разу він не сподівався на виправдання (2 Тим. 1:8,16-17; 2:9; 4:6-8). Друзі вже не оточували його. Він був майже самотній, з ним лишився тільки Лука. Саме тоді пише два послання до Тимотея, «пастирські листи», де говориться про особливості, завдання та обов’язки пастирів окремих Церков. Подібний лист до Тита.

За Євсевієм, Павла, як римського громадянина, засудили на усікнення (Церк. історія 2, 25). За переказами, апостола страчено неподалік від Риму біля Остійської дороги. Найвірогідніша дата смерти - кінець правління Нерона, 67 р.

6. Створення Помісних Церков

Християнський світ II-III ст. складався з громад, що керувалися єпископами. Пресвітери становили при єпископі раду чи пресвітерій; диякони мали службові обов’язки й були органами виконавчої влади. Так влаштовані громади називалися парикіями (paroikia), тобто окремими, місцевими, єпископськими церквами. Це поняття мало громадсько-адміністративний зміст. Розміри парикії були дуже різні. Навіть у Римі в середині III ст. християни складали не більше 5% населення. Триває служіння дияконіс. З’являються лектори, екзорцисти, читці, заклинателі. В Римській Церкві за папи Фабіяна (236-250 рр.) на допомогу дияконам, яких там не могло бути понад сім, встановлюються допоміжні служіння: піддиякони, привратники, аколуфи.

З припиненням харизматичних служінь (апостолів, пророків і вчителів) з’являється потреба в нових чинниках поєднання парикій. Поєднання відбувається довкола окремих єпископів чи то внаслідок їхніх особистих якостей, чи з причини становища їхньої катедри у великих містах. Велике значення мала діяльність ап.Іоана Богослова, слідом за яким здобувають вплив над малоазійськими церквами свв.Ігнатій Богоносець, Полікарп Смирнський. Наприкінці I ст. в посланні до коринтян виявляє силу свого авторитету св.Климент, папа Римський.

Вже в творах Климента Римського і св.Іринея викладається вчення про апостольське спадкоємство. Як наступник апостолів, єпископ має стояти над громадою і бути непідвладним їй. «Вважаємо за несправедливе позбавити служіння тих, котрі поставлені самими апостолами або, після них, іншими вельми шанованими особами» (сщмч.Климент). Проголошується й визнається право єпископа на відправлення Євхаристії. До єпископів окремих катедр зверталися з проханнями про роз’яснення важких випадків, розв’язання складних проблем. Церкви всієї Африки звертаються до Кипріяна Карфагенського, з Коринту вдаються до Риму.

Влада в громадах окремих провінцій поступово централізується довкола одного єпископа. Він називався папою (Кипріян), примасом, protos episkopos (Апостольські постанови), primae sedis або primae cathedrae episkopus (Ельвірський Собор 305 р.). Він збирав собори єпископів провінції, де й розв’язував проблеми, що повставали в перебігу розвитку Церкви. В др.пол. III ст. відбувається поступовий перехід до пізнішого митрополичого устрою. До початку IV ст. з’явилися митрополити над провінціями: римський, олександрійський, антіохійський.

Римська громада з кінця I ст. займає перше місце за впливом у християнському світі. Вона запроваджує в церковне життя властиві римській ментальності любов до порядку, дисципліни, послуху, хоча й була за своїм складом грецькою. Вперше в Римі проголошено ідею апостольського спадкоємства. Св.Іриней Ліонський: «Найбільша, найдавніша й усім відома Церква, заснована й влаштована в Римі двома найславетнішими апостолами Петром і Павлом, і сповіщену людям віру, котра через спадкоємство єпископів дійшла до нас... З цією Церквою, за її переважною важливістю, узгоджується всіляка Церква, тобто повсюди віруючі, бо в ній апостольське передання завжди зберігалося віруючими повсюди» (св.Ириней Лионский. Творения. - М., 1996. - С.222). За виразом св.Кипріяна, поза Римською Церквою немає християнства. Визнаючи за римським єпископом духовну владу, треба відзначити, що і в ті часи реальну владу папи мали тільки на Заході.

Підтримувала авторитет Риму Церква Африки. Св. Августинові належать слова: «Roma locuta, causa finita est!» (Рим висловився, справу скінчено).

Олександрійський єпископат починається з ап. і єв. Марка. Поступово Олександрія стала центром церковної округи, до якої ввійшли Єгипет, Лівія, Пентаполь. Першим дійсно одноосібним митрополитом цієї округи був Димитрій (188-239 рр.). Перший зрозумів значення Соборів і використав їх для боротьби з єресями. Олександрійська школа стала посередницею між християнством і античним знанням. Тут ентузіястичний дух стародавнього християнства перетворювався на аскетично-споглядальний. Особливо зміцнилася Олександрійська катедра з часу вступу на неї Діонісія (242-264 рр.).

Антіохійським єпископом був уже св.Ігнатій Богоносець. Влада охоплює Сирію. Скликає собори, звертається з соборними посланнями (269 р.).

Африка була житницею Риму. Звідси кораблями перевозили до Риму зерно, оливу, інші продукти. Шлях пролягав понад Сардинією, тривав 5-6 днів і обіймав бл. 660 км.

Перші церковні Собори скликаються в ост.третині II ст. в Малій Азії з приводу помилок Монтана, а потім стосовно часу святкування Пасхи. В III ст. перший Собор скликається в Карфагені під керівництвом єпископа Агриппи, далі йдуть два Олександрійські собори 231 р. В середині того ж століття в Африці знов скликає собори свт.Кипріян Карфагенський. В тому ж столітті збираються три собори в Антіохії 264-269 рр. з приводу лжевчення Павла Самосатського. Крім єпископів, у соборах брали участь клирики й миряни, хоча й не з рівним правом.

Кожен собор розглядався як зібрання, що мало значення для всієї Церкви, і міг претендувати на розв’язання найрізноманітніших питань - і догматичних, і канонічних, і литургійних.

Єдність Вселенської Церкви виявлялася в церковному вченні, спільних установах і обрядах. Існували зв’язки поміж різними Церквами, особисті й письмові. 

7. Канон Святого Письма

Грецьке слово kanwn походить від слова kanh (очерет), запозиченого з семітського мовного середовища. Спершу слово kanwn означало «палиця», а далі мірою виникнення непрямих значень - «висок» (отвес), «лінійка для розграфлювання [в писця]», «правило, норма», «міра, взірець». У множині слово kanwnes набуло значення «таблиці (математичні, астрономічні, хронологічні)». Олександрійські філологи II ст. до Р.Х. назвали «канонами» укладені ними списки взірцевих грецьких письменників (5 епіків, 5 трагіків, 9 ліриків тощо). Таким чином, у вживанні цього слова в олександрійців зійшлося два елементи значення: «[змістова] норма» та «[формальний] перелік». У Новому Завіті слово kanwn вживається св.ап.Павлом: «на тих, які поступають за цим правилом, мир на них і милосердя» (Гал. 6:16) - у сенсі «правило», «Ми ж не будемо хвалитися надмірно, але за мірою правила, що його Бог призначив як мірку» (2 Кор. 10:13), «Не хвалимося також і чужими трудами над міру, але маємо надію, що й ми, коли ростиме ваша віра, звеличимося між вами за нашим правилом над міру» (2 Кор. 10:15) - у сенсі «критерій оцінки».

В церковному слововживанні II - поч. III ст. kanwn у значенні «словесне формулювання норми» входить до термінів kanwn ths alhqeijas, kanwn ths pistews тобто «правило істини» й «правило віри». З IV ст. рішення церковних соборів, що раніше називался oros або dogmata, стали називатися kanwnes. Нікейський собор 325 р. вживає слово kanwn у сенсі «офіційний список клириків, що служать у певній єпархії».

Перше зібрання богонатхненних книг - Закон (Тора), що набув остаточної форми після редакторської праці Езри (др.пол. V ст.). Зібрання пророчих книг було завершене, напевне, в II ст. до Р.Х. У часи Христа Святе Письмо позначається формулою «Закон і Пророки». Уже 132 р. до Р.Х. онук Сирахів розрізняє в передмові до книги Ісуса, сина Сирахового: Закон, пророки, інші Писання. Але остаточний канон священних книг, що визнавалися юдеями, оформився на юдейському синоді в Ямнії бл.100 р. по Р.Х.

В середовищі олександрійських юдеїв у III-II ст. до н.е. склався грецький переклад Сімдесяти - Септуаґінта - й виникла низка нових священих текстів, перекладених грецькою мовою або нею написаних. Мова не була класичною грецькою; це було т.зв. «койне». Число книг, які мали віровизнаннєвий авторитет, було більшим, ніж у Палестині. Апостоли спиралися на олександрійський канон і користувалися ним у заснованих ними громадах.

Середньовічний юдаїзм спирається на Масоретський текст. «Масора» по-гебр. «традиція», «передання». Гебрейська мова в давнину не мала літер на позначення голосних звуків. Книжники, що звалися «масоретами», стежили за збереженням правильного читання. Близько VI ст. по Р.Х. масорети створили знаки для голосних звуків. Записаний таким чином текст називають «Масоретським». Він написаний гебрейською мовою з окремими арамійськими вкрапленнями. Тут відсутні: книги 2-3 Ездри, Товита, Юдити, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, Сина Сирахового, Послання Єремії (в католицьких виданнях - 6 розділ кн.Варуха), Варуха, 1-3-тя книги Маккавеїв, фраґменти в книгах Естери й Даниїла.

Св.ап.Петро: «Довготерпеливість Господа нашого вважайте за спасіння, як і любий наш брат Павло, за даною йому мудрістю, писав вам, що, зрештою, в усіх листах він робить, коли про це говорить. В них є дещо трудне до зрозуміння, що люди без освіти й не зміцнені у вірі перекручують, як і інші писання, на свою власну погибель» (2 Пет. 3:15-16). Вперше прирівнює апостольські послання до інших «писань» - книг Старого Завіту.

 Канон Святого Письма Нового Завіту встановлює Церква наприкінці II ст., щоб відрізнити 27 книг від інших, не написаних з натхнення Святого Духа. Існує фраґмент копії Євангелія від Іоана (Райленд папірус 457), датований не пізніше як 125 р. Протягом 150-170 рр. Татіян, учень Юстина Філософа, створив «Діатессарон», повний опис Ісусового життя, складений за чотирма Євангеліями. Тим самим знаходимо підтвердження, що ці євангелія вже існували й вважалися достовірними.

Список канонічних книг знаходимо в «Каноні Мураторі», манускрипті VI-VII ст., де подано каталог книг Святого Письма, зроблений у Римі не пізніше 180 року. Надрукований бібліотекарем Амброзіянської бібліотеки в Мілані Мураторі 1740 р. Тут не згадано лише послання св.ап.Павла до євреїв, послання св.ап.Якова та 2 послання св.ап.Петра.

У деяких християнських громадах до богонатхненнях книг долучалися «Дідахе», «Пастир» Єрма та інші книги. Викликало заперечення введення до канону «Одкровення» св.ап.Іоана Богослова.

Вперше позиція Церкви стосовно канону Нового Завіту виражена на Помісному Соборі в Римі 382 р., який прийняв список усіх відомих нам книг Нового Завіту. Папа Дамас I 382 р. доручив своєму секретареві Єрониму підготувати точний переклад Біблії латинською мовою. Єроним переклав з грецької мови новозавітні тексти, а для перекладу Старого Завіту вирушив до Вифлеєму 386 р., щоб вивчити гебрейську мову й здобути підтримку рабинів. Він завершив переклад до 400 р. 393 р. Помісний Собор у Гіппоні проголосив, «щоб ніщо, крім канонічних Писань, не носило в Церкві назви божествених Писань».

Поділ на 260 розділів запровадив архиєпископ Кентерберійський Стефан Ланґтан (помер 1228 р.) або кардинал Гуґо (помер 1263 р.). Поділ на стихи запровадив видавець грецького тексту Біблії Роберт Стефан 1551 р.

8. Богослужіння

Взірцем стає синагогальне богослужіння, з якого християни запозичують чотири елементи: читання Закону і Пророків, спів духовних пісень (зразки - пісні Богородиці, Захарії) та псалмів, проповідь і молитва.

Прийняття до християнської громади здійснювалося через хрещення. Перед хрещенням ішло навчання й випробування кандидата - катехуменат або оголошення. За «Дідахе» хрещення відправлялося через окроплення й обливання. Про такі самі форми хрещення (для хворих) згадують Кипріян і Євсевій. Тертуліян згадує також про помазання й покладання рук після хрещення.

Св.Климент, папа римський, у посланні до коринтян (бл. 96 р.) згадує про євхаристійні зібрання християн, про жертовні приноси, про спільні молитви, наводить зразок молитви, текст якої з невеликими змінами знаходиться в літургії св.Марка. «Ми повинні за порядком відправляти все, що Господь повелів відправляти в певні часи. Він повелів, щоб приношення й богослужіння відправлялися не випадково й не без порядку, але в певні часи й години» (Скабалланович Михаил. Толковый Типикон. - Москва, 1995. - С.56).

Деякі відомості про богослужбове життя християн знаходимо в листі проконсула Битінії Плінія Секунда до імператора Траяна (111-114 рр.): «Вся їхня провина, за їхніми словами, полягала в тому, що в певні дні, рано вранці, вони сходилися разом і співали пісню Христу, як Богу (carmenque Christo quasi Deo dicere secum invicem), що в ім’я релігії вони зобов’язувалися (sacramento se obstringere) не красти, не грабувати, не перелюбствувати, чесно дотримувати свого слова й повертати взяті застави; що після цього вони розходилися й потім поверталися знову для споживання страви, зрештою, звичайної й невинної. Та й це вони припинили робити після того, як я за твоїм повелінням наказав заборонити таємні збори».

Свідоцтво св.мч.Юстина Філософа  в його першій апології вказує на цілком встановлений ритуал Євхаристії:

«65. ...По закінченні молитов ми вітаємо один одного цілуванням. Потім до предстоятеля братів приносяться хліб і чаша води й вина: він, узявши це, возсилає іменем Сина й Духа Святого хвалу й славу Отцю всього й докладно здійснює подяку за те, що Він сподобив нас усього цього. Після того, як він відправить молитви й подяку, весь присутній народ відповідає: "Амінь". Амінь - єврейське слово - означає: нехай буде. Після подяки предстоятеля й виголошення всього народу, так звані в нас диякони дають кожному з присутніх приобщитися хліба, над яким відправлено подяку, й вина та води, і відносять до тих, що відсутні.

66. Їжа ця у нас називається євхаристією (подякою), і нікому іншому не дозволяється брати в ній участь, як тільки тому, хто вірує в істину нашого вчення й омився омовенням на прощення гріхів і на відродження, й живе так, як заповів Христос. Бо ми приймаємо це не так, як звичайний хліб і звичайне пиття: але як Христос, Спаситель наш, Словом Божим воплотився й мав тіло та кров для спасіння  нашого, таким самим чином їжа ця, над якою відправлено подяку через молитву слова Його, і від котрої через уподібнення дістає поживу наша кров і тіло, є - як ми навчені - тіло й кров того воплоченого Ісуса...

67. ...У так званий день сонця буває в нас зібрання в одне місце всіх, хто живе по містах і селах; і читаються, скільки дозволяє час, сказання апостолів і писання пророків. Потім, коли читець припинить, предстоятель за посередництвом слова робить наставлення й напучення наслідувати прекрасним речам. Потім усі загалом встаємо й виголошуємо молитви. коли ж закінчимо молитву, тоді... приноситься хліб, і вино, і вода; і предстоятель також підносить молитви й подяку, скільки він може. Народ виявляє свою згоду словом „амінь", і буває роздавання кожному й причастя дарів, над якими відправлено подяку, а до відсутніх вони посилаються через диякона» (св.Юстин, философ и мученик. Творения. - Москва, 1995. - С.97-99). Якщо в I ст. євхаристія й агапи зливалися разом, то тепер агапа губиться поряд з євхаристією.

Більшість пам’яток II ст. згадує про богослужіння лише неділі. Святкування неділі витісняє вшанування суботи.  «Дідахе» (Didace): «У день Господній, зібравшися разом, переломлюйте хліб і приносьте подяку, визнавши перше свої провини, щоб була чистою ваша жертва». У тій же пам’ятці підтримується старозавітній звичай освячувати молитвою три найважливіші пори дня: ранок, полудень, вечір. «Не моліться, як ті лицеміри, але як повелів Господь у Євангелії, так моліться: „Отче наш...". Так моліться тричі на день» (Скабалланович Михаил.Толковый Типикон. - С.55). Інші пам’ятки молитовними годинами називають 3, 6, 9-у.

Св.Ігнатій Богоносець у посланні до римлян заповідає: «складіть любов’ю хор і заспівайте пісню хвали Отцю в Ісусі Христі». Цю думку він розвиває в посланні до ефесян: «Складайте ви з себе всі до одного хор, щоб, згідно наставлені в однодумности, згідно почавши пісню Богові, ви одностайно співали її Отцеві через Ісуса Христа». Сократ у «Церковній історії» приписує св.Ігнатієві запровадження в Антіохійській церкві антифонного співу, який пізніше розвивали пресвітери Діодор і Флавіян, а свт.Василій Великий переніс до Неокесарійської церкви. У мученицьких актах св.Ігнатія говориться, що його шанувальники кілька днів співали пісні на його гробі. З іменем мученика II ст. Афіногена дехто пов’язує виникнення пісні «Світе тихий» (Там само. - С.57-58).

Церковний богослужбовий рік стає комбінацією двох календарів: юдейського (перехідні свята) й християнського (неперехідні свята). Пасха переосмислюється як  спогад про хресні страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Євсевій Кесарійський зберіг у своєму викладі уривок з послання св.Іринея, єп.Ліонського, до папи римського Віктора, звідки видно й початки дискусій про день святкування Пасхи (14-15 нісана чи перша неділя після 14-15 дня першого весняного місяця), і розбіжності в характері святкування: «По-різному говорять не тільки про день, але й про сам образ посту, а саме що одні гадають, ніби слід постити тільки один день, інші два дні, інші ще більше; деякі ж обраховують цей свій день у 40 годин денних і нічних. Така різниця в дотриманні відбулася не в наш час, але набагато раніше в наших предків, котрі певно не зберегали в цьому великої точності й простий, окремий свій звичай передали нащадкам. Тим не менше всі вони зберігали мир, і ми живемо між собою в мирі й розбіжністю щодо посту стверджується згода віри» (Там само. - С.64). Суперечки про час святкування Пасхи тривали до Нікейського собору, і св.Іриней, очевидно, мав намір примирити ворогів. Папа Віктор (помер 196 р.) погрожував відлучити від Церкви християн Малої Азії, котрі святкували Пасху з юдеями, 14 нісана. Піст перед Пасхою як «чотиридесятниця» (tessarakosthj) встановлюється наприкінці III - на початку IV cт.

Послання Смирнської церкви до Філомейської церкви з приводу мученицької смерти св.Полікарпа († 167 р.): «Ми зібрали його кістки ... й поклали їх, куди належало.., туди, де, як тільки стане можливим, ми станемо збиратися з веселощами й радістю, - і Господь дозволить нам святкувати день його мученицького народження (geneqlion atalitiae)». Смерть мученика розуміється як день його народження. Навіть дні народження Спасителя, Богородиці, Іоана Хрестителя стали святкуватися значно пізніше. Святкування пам’яти мученика полягало в відправленні агап на місцях їхнього упокоєння (agapae natalitiae) та читання на гробах мучеників їхніх житій і страждань (legendae). Пам’яті мучеників були тільки місцевими, але за обставинами своїх страждань набували загальноцерковного характеру. Св. Ігнатій Богоносець перед стражданням об’їхав усі християнські області Імперії, у яких і шанували його пам’ять.

Тертуліян († після 220 р.) зображує утреню: «Ми влаштовуємо зібрання, щоб оточити Бога загальними молитвами, ніби військом, зібраним в одне місце. І ця сила приємна Богові. Ми молимося за імператора, його слуг, його владу, за існування цього віку, за спокій і про уповільнення кінця. Ми збираємося для читання божествених писань, якщо обставини часу вимагають напучення чи нагадування. Цими священими словами ми живимо віру, надихаємо свою надію, підтримуємо дерзання, як також зміцнюємо дисципліну, нагадуємо правила; тут навіть переконування, провіщення й суд божествений; суд цей відбувається з великою урочистістю».  Він же вказує на молитовні години: «Що стосується часу молитви, то не буде зайвим зовнішнє дотримання відомих годин, - тих, маю на увазі, загальновідомих годин, які позначають собою проміжки дня: третя, шоста й дев’ята, які й у Писанні вказані, як години більш важливі... ревніші в молінні мають звичай приєднувати до молінь „Алилуя" й псалми таким чином, щоб на їхні заключні слова відповідали присутні» (Тертуллиан Квинт Септимий Флорент. Избранные сочинения. - Москва, 1994. - С.304-305). Той же автор застерігає від світських турбот, посту, ставання на коліна в неділю, викладає звичаї підготовки до хрещення. Пасху він зводить до чування й суворого посту.  Він згадує про П’ятдесятницю як радісний час.

«Апостольське передання» св.Іполита Римського († 235 р.) подає текст Святої Літургії. Вона називається в нього «Євхаристія» й обіймає анафору - євхаристійно-жертовну частину. Вона починається поцілунком миру, що ним обмінюються християни на знак любови. Потім єпископ вітає громаду словами «Господь з вами». Всі відповідають: «І з духом твоїм». Єпископ взиває: «Вгору серця». Народ відповідає: «Ми маємо їх до Господа». Знов єпископ закликає: «Дякуймо Господеві». Народ на це: «Достойно і праведно». Потім іде молитва подяки (євхаристійна молитва), а по ній слова освячення. Далі йдуть молитва про зіслання Духа Святого (епіклеза), молитви, що готують вірних до причастя. На заклик «Святеє Святим» народ відповідає «Один Отець, один Син, один Дух Святий». Тоді Святі Дари поділяються між вірними. По причасті наводяться змістовні молитви подяки за прийняті Святі Дари та відпущення словами «Ідіть у спокої» (Мелетій Соловій ЧСВВ. Божественна Літургія: Історія - розвиток - пояснення.. - Рим, 1964. - С.30).

Михайло Скабаланович вважає, що в III ст. в окремих церквах виробився досить складний чин утрені, дещо подібний до сучасного. Також складається вступна частина літургії, що безпосередньо приєднується до утрені. Встановлюється певний порядок читання Святого Письма, а також виробляються особливі розпіви для церковного вжитку. Вечірня служба зводилася до агапи, де реґламентація поширювалася на переломлення хліба й роздавання чаші. Молитви, пісні й повчання на агапі віддавалися на розгляд учасників. Вплив агапи простежується в литійному освяченні хлібів, вина, оливи й пшениці. Крім Пасхи та П’ятдесятниці третім роковим святом у III ст. стає Богоявлення. Інші встановлюються пізніше. Шанування мучеників і надалі мало місцевий характер.

Християни збиралися в будинках окремих членів громади. Згадуються численні «домашні церкви». Твори Тертуліяна, Климента Олександрійського, Іпполита й Оріґена свідчать, що особливі богослужбові споруди з’явилися на межі II та III ст. Їх називали domus Dei, ecclesia, dominikum [kuriakon]. Найдавніша виявлена будова церкви була зруйнована в Ефесі повінню 201 р. Спершу церкви будувалися невеликими за розмірами. Зміна настала з часів імператора Галіена (259-268 рр.). Євсевій пише: «Вже не задовольняючись старими будинками, християни в усіх містах почали споруджувати від самих підвалин великі церкви».  Складається форма базиліки - продовгастого простору, поділеного колонами на три, пізніше - на п’ять нав (частин) з вищою середньою навою.

Спершу церкви та капелли на гробах мучеників цілком розрізнялися між собою. Капелли мали на меті виключно вшанувати свято спогаду про мученицьку смерть. Але помалу внаслідок церковних свят на гробах мучеників і поширення культу мучеників по Діоклетіяновім гонінні назва церкви також переноситься на капелли мучеників. З кінця IV ст. церкви перетворюються на церкви мучеників і апостолів. Вівтар ставиться на гробі святого.

Християнське малярство того часу відоме лише з нечисленних збережених залишків цвинтарного живопису в Римі, Неаполі, Гаруцці, Сиракузах, почасти Кирені. Це античне мистецтво з християнським змістом. Метою було зображення в якомога простішій формі певних релігійно-практичних думок. Сюжет запозичувався зі Старого або Нового Завіту й передавався в безпосередньому вигляді або алегорично. Померлі зображувалися в молитовних позах або як учасники домашньої трапези, або йдучи на поклик. Часто їх зображували разом з біблійними подіями. Улюбленим образом був Пастир Добрий. 



[1] Флавий Иосиф. Иудейские древности. – Минск, 1994. – Т.2. – С.446-447.

[2] Там саме. – С.545.

[3] Там саме. – С.439.

[4] Пліній. Лист 10, 96.

[5] Таціт. Аннали 15, 44.

[6] Светоній. Життя дванадцятьох цезарів. -  Нерон, 16.

[7]  Там саме. - Клавдій, 25.

Comments