13. Перший Вселенський собор (325)

Передісторія. Аріянство - найнебезпечніша єресь за дві тисячі років. Знижувала Ісуса Христа до створіння Бога Отця. Боротьба довкола аріянства певною мірою обумовлена початком державного покровительства Церкви. Держава, активно втручаючись у суперечки довкола аріянства, позбавила Церкву свободи внутрішнього подолання різниці думок. Історія аріянства добре засвідчує зворотню сторону державної опіки Церкви.

Вчення аріянства коріниться в поглядах ґностиків, за якими Син Божий займає проміжне становище між Богом Отцем і творінням. ґностики виводили своє бачення Христа з учення про еони як посередники між Абсолютом і космосом.

Антіохія, столиця Сирії, була освітнім центром еллінізму. На антіохійський богословський центр справляли вплив і вчення аґностиків, і раціоналізм Аристотеля.  Павло Самосатський, антіохійський митрополит (III ст.), навчав, що Ісус Христос був звичайною людиною, наділеною, як Божий Син, особливою силою (Логос). Єресь Павла Самосатського була засуджена на антіохійських соборах 263-268 ст.

Можливо, на поглядах Павла позначився  юдейський вплив через вплив його патронеси й прихильниці — багатої юдейки Зиновії. Юдаїзм же лишався джерелом антитроїчних (антитринітарних) настроїв у релігійній думці.

Попередником Арія був у дечому пресвітер Лукіян — учитель Антіохійської школи, що виховав багатьох єпископів. Зі слів Лукіяна виходило, що Лоґос став людиною в Ісусі Христі. А отже, Лукіян заперечував людську душу Сина Божого, навчав, що Його людське тіло було наділене Лоґосом.

Єпископи Антіохії Домн, Тимофій і Кирило (помер 302 р.) відлучали Лукіяна від Церкви. Можливо, Лукіян покаявся, бо бл. 300 р. єпископ Кирило Антіохійський прийняв його в спілкування й рукоположив у пресвітери. Він загинув мученицькою смертю 312 р. за імператора Максиміна Дайя. Канонізований.

Богослов’я Павла Самосатського й Лукіяна поширилося в Малій Азії на кінець III ст. З Антіохії приходить до Олександрії.

Арій народився близько 250 р. в Лівії. Вчився в Антіохії під проводом Лукіяна. Виявив себе прихильником його вчення. З’явився в Олександрії під час гонінь Галерія.

В Олександрії Арій спочатку пристав до послідовників Мелитія, що засуджували єпископа Петра Олександрійського (300-310 рр.) за поблажливість до тих, хто не витримав гонінь і відступив від віри. Однак пізніше Арій приєднався до єпископа Петра. Був поставлений ним у диякони.

Невдовзі Арій повстав проти відлучення єпископом Петром від Церкви мелитіян,  і сам був відлучений. До причин відлучення додалося перше відверте висловлення Арієм своїх думок у листі до Євсевія Нікомідійського. Після мученицької смерти єпископа Петра (310) за єпископа Ахили арій знов поєднався з Церквою. 312 р.  був висвячений на пресвітера й по смерти єпископа Ахили вважався кандидатом на Олександрійську катедру. Мав доручення тлумачити Святе Письмо. Шанувався єпископом Олександром, побожними жінками.

В описах постає такий портрет Арія: високий, худорлявий, як аскет, серйозний, але приємний у спілкуванні, красномовний і майстерний у діялектиці. Він був обдарованим, провадив суворе життя, і закидів щодо особистої моралі не могли йому робити навіть антиподи. Але глибоко зачаїлися в його істоті хитрість і шанолюбство.

318 р., коли єпископ Олександр мав бесіду про єдність Пресвятої Тройці, Арій звинуватив його в єресі савеліянства (Савелій жив у III ст., вчив, що Бог є одна особа: Отець на небі, Син на землі, Святий Дух у творіннях). Спершу єпископ Олександр вдався до дружнього напучення, потім, коли інші почали дорікати за потурання, відлучив від Церкви. До Арія приєдналися деякі єпископи, близько 12 пресвітерів, стільки ж дияконів, багато дівствениць. 320 р. єпископ Олександр зібрав в Олександрії Помісний Собор, котрий відлучив Арія. Єпископ Олександр у двох окружних посланнях пояснює єретичність науки Арія, закликає Церкви не приймати аріян до свого лона.

Арій був засуджений до вигнання. Він їде до Єгипту, потім - до Кесарії Палестинської, до тодішньої столиці Нікомідії. Там знаходить притулок і підтримку в єпископа Євсевія Нікомідійського, свого товариша з антіохійської школи, наближеного до імператора.

Помісний Віфінійський собор, керований Євсевієм, визнав Арія за православного. Євсевій прийняв його до спілкування. В Нікомідії Арій склав книгу «Бенкет» (Θαλία), призначену для простолюду. В загальнодоступній формі викладав своє вчення. Складав також пісні для мірошників, матросів, мандрівників.

Імператор Костянтин звернувся до єпископа Олександра й Арія з листом, закликаючи до примирення. З цим листом до Олександрії направлено єпископа Осію Кордубського. Він переконався в необхідності рішучих заходів: незгоди християн висміювалися в поганських театрах, подекуди образ завдавалося статуям імператора.

Після осуду на Нікейському соборі 325 р. Арій був засланий до Ілірії, а вже після 330 р. запропонував імператорові своє визнання віри, оцінене Костянтином як православне. Арій був відкликаний з заслання. Однак він несподівано й раптово помер 336 р. в навечір’я його урочистого поєднання з Церковою в Царгороді у віці понад 80 років.

Основні моменти вчення:

1. Існує тільки один Бог, несотворений, вічний, без початку й без зміни. Лоґос мав початок свого буття.

2. Лоґос походить не з істоти Отця, але Він створений з нічого з волі Отця. Бог створив Свого Сина, а з Ним усе видиме й невидиме.

3. Лоґос має до-світове й до-часне буття, але зовсім не вічне; Він є творіння, не справді Бог, але відмінний з істоти від Бога Отця.

4. Хоча Син з істоти є творіння, однак перед іншими творіннями має перевагу: після Бога Він має найвищу гідність; через Нього Бог усе створив, як і самий час. Бог передусім створив Сина. Між Богом і Лоґосом є безмежна різниця, між Лоґосом і творіннями - лише відносна. Син тільки подібний до Отця Своєю природою (ὁμοιύσιος), але не тієї самої природи (ὁμοούσιον)

5. Якщо Син називається рівним Отцеві, то це слід розуміти, що з благодати й доброї волі Отця Він стався таким - Він усиновлений Син.Син не становить тієї самої природи, що й Отець, бо колись був такий час, коли Божого сина не було. Він не був перед тим, як був створений. На противагу Отцеві Син створений і не вічний. Отже, Син мав початок, Отець же не має початку.

6. Його воля як створена первісно також була відозмінювана - однаково здатна (спрямована) і до добра, і до зла. Син може змінити Свою природу й піддатися гріхові. Він не є незмінний; тільки через спрямування Своєї волі Він зробився безгрішним і добрим. Його прослава є здобуток Його святого, наперед побаченого Богом життя.

Твори Арія було наказувано спалювати, зберігати заборонено. Тому дійшли до нас лише такі:

1. Послання до Євсевія Нікомідійського, написане бл.321 р. по дорозі з Сірії. Наводиться в Епіфанія й у блаженного Феодорита.

2. Визнання віри, яке Арій запропонував соборові в Нікомідії, написане в формі послання до єпископа Олександра Олександрійського. Наводиться в Епіфанія й у свт. Афанасія.

3. Кілька фраґментів з головного твору «Бенкет» («Θαλία»), написаного в Нікомідії почасти прозою, почасти віршем для популяризації своїх поглядів. Уривки є в свт. Афанасія.

4. Визнання віри, запропоноване 330 чи 331 р. імператорові Константинові. Наводиться в істориків Сократа й Созомена.

2. Скликання собору

Нікея - приморське й багате місто Віфінії неподалік від Нікомідії (тепер Ізмід), де знаходилася літня резиденція імператора. 85 км на південний схід від Константинополя. Стародавня назва Нікеї - Анкора або Гелікора. 316 р. до н.е. її перебудував Антігоній і вона назвалася Антігонією. Після чергової перебудови один з генералів Олександра Македонського назвав так місто на честь своєї дружини. Дослівно - «місто перемоги». Місцевість біля Нікеї дуже мальовнича. Двічі Нікея була столицею. 1080 р. тут розмістилася столиця Оттоманської імперії перед перенесенням осідку султанів до м.Бурси. Під час захоплення Константинополя латинянами Нікея була столицею Візантії (1204-1261 рр.). Зараз це село з населенням не більше 2000 чол.

Імператор, перемігши восени 324 р. Лікінія й зайнявши Нікею, запросив туди єпископів. Як високі урядовці, єпископи під час подорожі користувалися імператорською поштою. Утримання здійснювалося коштом держави.

3. Собор у Нікеї

Число єпископів - 318. Цю цифру знаходимо в одному з послань свт.Афанасія Олександрійського, в Єпіфанія, Феодорита. «І почув Авраам, що небіж його взятий у неволю, та й узброїв своїх вправних слуг, що в домі його народились, три сотні й вісімнадцять, і погнався до Дану» (Бут. 14: 14). Цифрове позначення нагадує хрест T  і початкові літери Ісусового імени: IH.

За Євсевієм - 250, Созоменом - 320, Сократом - понад 300. У цей час на Сході було близько 1000 єпископів, на Заході - близько 800. Сірія, Киликія, Фінікія, Аравія, Палестина, Єгипет, Тебаїда, Лівія, Месопотамія, Персія, Скитія, Понт, Галатія, Каппадокія, Азія, Фриґія, Памфілія, Тракія, Македонія, Іспанія. Римський єпископ Сильвестр не міг приїхати через похилий вік і хворобу. Його репрезентували пресвітери Віктор і Вінсентій. З Заходу приїхало 7 єпископів, серед них представник Кордови Осій, єпископи Картагену, Калабрії, Діжону. З владиками прибуло понад 2000 пресвітерів і дияконів. Серед останніх - Атанасій Олександрійський, Єфрем Сирін. Французька леґенда VII ст. стверджує, нібито свт.Миколай Мир-Лікійський був серед делеґатів і спересердя, що Арій не хоче сприйняти доказів подібности єства Отця і Сина, вдарив його в обличчя.

Собор відкрився 20 травня 325 р. Спершу засідання проходили в храмі. Почалося з диспутів. Арієві надано свободу висловлювати свої думки. Оскільки він мав чимало прихильників і симпатиків, відбувалися палкі дискусії. Головою, напевне, був найстарший з усіх Осій Кордовський. Осій був сповідником віри за часів Діоклетіянового гоніння. Закликаний імператором до двору, тут був оточений пошаною й увагою. Виступав головним радником у суді над донатистами. З аріянством ознайомився, коли імператор направив його для примирення Арія з Олександром до Олександрії. Цілком став на бік Олександра й переконав імператора, що мова йде про найважливіші речі.

14 червня на Собор урочисто з’явився імператор Костянтин. Він був убраний у коштовний одяг, густо оздоблений золотом. Усі єпископи встали, як він увійшов, і знову сіли лише коли імператор сів на заздалегідь підготоване золоте крісло. Єпископ Євсевій коротко привітав імператора. Костянтин виголосив вступну промову. Він говорив латинською мовою, а оскільки більшість присутніх була греками, її відразу перекладали по-грецькому.

«Найбільше моє бажання, мої друзі, - це бачити всіх вас на зібранні. Я дякую Богові, що наділив мене такою ласкою й таким приємним почуттям. Нехай не буде нікого, хто позбавив би нас цього щастя. Ми перемогли всіх ворогів Христа. Нехай не буде між нами злого духа, який міг би захитати закон Божий! Після того, як я з допомогою Бога побив своїх ворогів, я думав, що зробив усе. Я думав, що маю тільки дякувати Йому разом із тими, кого я врятував. У міжчасі я почув про незгоду поміж вами. Я знав, які важливі церковні справи, і тому їх конче треба полагодити перше від усіх інших. Тим то я скликав вас усіх сюди негайно, не затримуючись. Я не можу вважати, що свою місію я закінчив, аж поки не побачу серед вас цілковитої єдности.

Не вагайтеся, мої друзі, не вагайтеся, о служителі Господа, викорчовувати всі причини розпаду та йти до єдности. Полагоджуйте всі труднощі згідно з законами миру. Полагоджуйте справу так, щоб усе було якнайприємніше і для Бога і для мене, вашого співпрацівника і слуги. Це мені дасть безконечну насолоду.

Не людям судити вас. Тільки Бог може судити ваші слабкості й розбіжності» (Туркало Ярослав. Нарис історії Вселенських соборів (325-787). - Нью Гейвен; Брюссель, 1974. - С.15).

Почалися дискусії, в яких активну участь брав імператор, намагаючись узгодити думки. Дуже сміливо говорили Арій і його однодумці. І Арій, і його опоненти звинувачували один одного в єреси. Письмових скарг обох сторін було так багато, що Костянтин не мав змоги їх перечитати й демонстративно спалив у вогні в присутності Собору. Загалом же терпляче вислуховував кожну сторону.

Єпископ Євсевій Кесарійський з групою однодумців запропонував компроміс: скористатися звичним символом віри, виголошуваним при хрещенні. Імператор виявив тонкий дипломатизм, запропонувавши доповнити символ одним словом: ομοούσιος - Єдиносущний, тобто власне тим терміном, який містив суть православного погляду в дискусії. Очевидно, використанням цього богословського терміна імператор завдячує Осії Кордовському. Після прийняття терміна omooujsios обговорення решти не таких істотних замін пройшло порівняно легко.

Знамените віровизнання (орос) I Вселенського Собору:

«Ми віруємо в Єдиного Бога, всенайвищого Отця, Творця всього видимого і невидимого. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, що від Отця народився, Єдинородного (μονογενῆ), тобто того самого єства, що й Отець, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного Отцю, через Котрого все сталося як на небі, так і на землі, що для нас людей і для нашого спасіння зійшов з небес, і воплотився, і став людиною, і страждав, і воскрес із мертвих на третій день, і вознісся на небо, і прийде судити живих і мертвих. І в Духа Святого.

Тих, хто твердить, що був час, коли він не був, і що Він не був перед тим, як Він був роджений, і що він був створений з нічого, або тих, хто говорить, що він іншого єства, ніж Отець, або що Син Божий створений і може бути змінений, таких Вселенська й Апостольська Церква засуджує [анафемує]» (Пор.: Туркало Ярослав. Нарис історії Вселенських соборів. - С.16; Карташев А.В. Вселенские Соборы. - Москва, 1994. - С.35).

Диякон (пізніше - єпископ) Гермоген урочисто виголосив цей орос перед Собором. 19 червня делеґати підписали цей орос. Відмовилися підписатися під ним спершу п’ятеро, а в кінці троє: Арій і його друзі лівійці єпископ Феона з Мармаріки та Секунд з Птолемаїди. Їх відлучено від Церкви та заслано до Іллірії.

Грецького ориґіналу тексту не лишилося, існують тільки копії або переклади. Догматична постанова оголошена від імени Собору й від імени імператора. Збереглися такі документи про Собор: 1) послання імператора Костянтина; 2) послання I Вселенського Собору; 3) послання Євсевія Кесарійського; 4) уривки з твору Євстахія Антіохійського проти аріян, передані Феодоритом; 5) відомості про Собор у творах свт. Афанасія Олександрійського.

Друге важливе питання - день святкування Пасхи. Малоазійські церкви відзначали пасху 14 дня першого весняного місяця нісана, разом з юдеями, згідно з місячним календарем, на який би день тижня Пасха не припадала. Інші Церкви, головно Римська, перенесли християнську Пасху на першу неділю після першої весняної повні місяця. Історично малоазійські церкви 14 нісана дотримували суворого посту, а ввечері того ж дня відправляли свято пасхи і Євхаристію. Пасха для них - таїнство страждання. Інші християни дотримували перед Пасхою суворого посту, потім відправляли чування і після півночі в день Пасхи здійснювали урочисте свято, котре починалося Євхаристією. Сенс свята становив догматично усвідомлений факт відкуплення через страждання як синтез.

Арльський собор Західної Церкви (314 р.) ухвалив, щоб римський єпископ видавав ухвали про день святкування Пасхи. Для Сходу цього було не досить.

Текст соборової ухвали про день святкування Пасхи не зберігся. Навряд чи хто наполягав на святкуванні пасхи 14 нісана. Очевидно, йшлося про порядок обрахунків дня Пасхи й прийняття певного пасхального циклу.  Собор заборонив святкувати Пасху разом з юдеями. Слідом за ним Антіохійський Помісний собор 341 р. ухвалив клириків забороняти в служінні, а мирян відлучати за святкування пасхи з юдеями. Але лишилася група людей, яка вирішила й далі святкувати Пасху по-старому. Від імени сирійця Удо (грецьк. версія - Аудіо) - аудіни. Зникли в середині VI cт.

Папа Лев Великий у посланні до імператора Маркіяна 453 р. згадує про доручення Нікейського собору Олександрійському єпископові сповіщати Церкви про день Пасхи. Різниці між Сходом і Заходом у способі обрахунків збереглися, бо вже наступного, 326 р. Пасху на Сході святкували 3 квітня, а на Заході - 10 квітня. Якщо в Олександрії вважали днем весняного рівнодення 21 березня, то в Римі - 18 березня. Існували й інші відмінності. Тільки в 525 р. римський абат Діонісій Малий запровадив олександрійський 19-річний цикл обрахунку та літочислення від різдва Христового й ліквідував розбіжності. Тим не менше в ґалії та Британії ще деякий час дотримувалися попереднього 84-річного циклу.

Засуджено єресь Мелетія, єпископа Лікополя в Єгипті. Мелетійці відзначалися фанатизмом. Вони стояли на засаді, що до Церкви не можна приймати тих, хто відступив від віри в часи переслідувань. За переслідувань мелетійці добровільно приходили до представників влади й вимагали стратити їх. Мелетійці назвали себе «Церквою мучеників». Вони зникли в V ст.

Собор прийняв 20 канонів.

1.            Забороняє приймати до клиру осіб, які себе оскопили.

2.            Забороняє зводити в священні ступені новонавернених.

3.            Забороняє священнослужителям мати в себе вдома жінку, котра не є близькою родичкою.

4.            Єпископи мають обиратися єпископами цієї провінції й затверджуватися митрополитом.

5.            Забороняє єпископові приймати до спілкування осіб, відлучених іншим єпископом і наказує двічі на рік збирати собори єпископів.

6.            Підтверджує вищу владу деяких єпископів над іншими й забороняє поставляти єпископа без волі митрополита й загального обрання.

7.            Підвищує єрусалимського єпископа в ступінь митрополита.

8.            Визначає закони про приєднання до Церкви єретиків і забороняє бути двом єпископам в одному місті.

9.            Забороняє допускати до священнослужіння порочних осіб.

10.      Наказує видаляти зі священого чину тих, хто впав у гріх.

11.      Говорить про спосіб покаяння тих, хто відступив у вірі.

12.      Говорить про покаяння тих, хто впав у гріх.

13.      Наказує напучувати Святими Тайнами всіх помираючих.

14.      Встановлює образ покаяння для оголошених, що впали в гріх.

15.      Забороняє єпископам і клирикам переходити з міста до міста.

16.      Приписує не приймати до спілкування клириків, котрі самовільно віддаляються від власної церкви.

17.      Забороняє клирикам займатися лихварством.

18.      Забороняє дияконам подавати Святі Дари пресвітерам, причащатися перед єпископами й сидіти перед пресвітерами.

19.      Приписує у випадку навернення павликіян знов їх хрестити, а їхніх клириків перерукопокладати.

20.      Забороняє ставати на коліна в неділі й дні П’ятдесятниці.

Собор закінчився святкуванням 25 серпня. Імператор Костянтин відзначав 20-річчя царювання. Єпископи запрошені до палацу на бенкет. Для гостей приготовано смачний і пишний обід, імператорська ґвардія церемоніяльно вітала процесію духівництва. Всі єпископи одержали від імператора коштовні подарунки.

У посланні імператора говорилося: «Сатана не має більше влади над нами. Все те, що він затіяв для нашого знищення, загинуло в основі. Правда за наказом Бога затріумфувала над розбратом, схизмою, непорядком і отрутою непорозуміння». Постанови й канони Собору оголошено законами Імперії, їхні порушники переслідувалися як державні злочинці.

4. Перша історія Церкви

Євсевій Кесарійський був серед учасників Нікейського Собору. Походив з Палестини, навчався в священика Памфіла з Бериту в Фінікії. Звідси ім’я - Памфілів. Під час переслідувань сховався в Єгипті.  на Соборі підписав нікейські рішення, але в суперечках пізніше займав проміжне становище й навіть брав участь у боротьбі з захисниками нікейського православ’я. Помер 340 р. Людина м’якої вдачі, легко захоплювався й потрапляв під чужий вплив. Схильний до компромісів. Начитаний і працьовитий компілятор.

«Церковна історія в 10 книгах» (Εκκλησιαστική Ιστορία) закінчена 324 р. Від заснування Церкви до 323 р., тобто до перемоги Костянтина над Лікінієм. Найцінніший твір, завдяки якому стає відомою церковна історія перших трьох сторіч. Мозаїчна добірка фактів та виписок з різних джерел. Прагне показати, «які то особи з покоління в покоління, усно й письмово, виконували післанництво Божого слова» і ствердити апостольську природу Церкви та її навчання. Простежує почергово діяльність апостолів, єпископів головних церковних осідків, провідних церковних письменників. Доводить Боже установлення Церкви, показуючи її боротьбу проти юдеїв, поган і єретиків, стійкість у переслідуваннях. Події на Сході й Заході висвітлені негармонійно; про західню Церкву бракувало інформації. Трапляються похибки в хронології, повтори, невдалі цитати.

Величезна популярність. Відразу почали її перекладати. З IV ст. є переклади фраґментів сирійською мовою, вірменський переклад з сирійської. Руфін з Аквілеї переклав латинською мовою. За прикладом Євсевія інші письменники взялися до опису церковної історії. Збереглися твори царгородських адвокатів Сократа (охоплює 323-439 рр.), Созомена (сягала 439 р., відомий варіянт уривається 423 р.), єпископа Феодорита Кірського (доведена до смерти Феодора Мопсуетського і вступу Несторія на патріярший престол). Грецьку компіляцію цих історій уклав на поч. VI ст. читець церкви св.Софії в Константинополі Феодор, латинську компіляцію «Historia ecclesiastica tripartita» - Касіодор.

 

Comments