15. Другий Вселенський собор


1. Імператор Констанцій (337-361 рр.)

335 р. Константин Великий поділив Імперію поміж своїми синами Константином II, Констанцієм і племінником Далмацієм. Та коли Константин 337 р. помер, солдати вбили Далмація, а також усіх побічних членів імператорської родини. Константин II загинув 340 р. в боротьбі проти брата Констанса, і Імперія поділилася на Західну й Східну. Сам Констанс загинув 350 р. Констанцій став одноосібним володарем Імперії.

Констанцій (323-361 рр.) – улюблений син Константина Великого. Він знав ціну імператорській владі. Завдяки суворій дисципліні Констанцій створив міцну армію, провів реформу адміністрації.

Відданий християнству, він викорінював поганство. 341 р. Констанцій забороняє забобонні «безумні жертви». 346 р. наказується зачиняти поганські храми. Вівтар Перемоги виноситься з курії сенату. 356 р. впроваджується смертна кара за жертвопринесення, котра загрожує головно віщунам і маґам. Поганські святилища імператор дозволяє розташовувати лише поза містом, тобто передусім поза Римом.

Констанцій виріс, коли при імператорському дворі діяв Євсевій Нікомідійський, його вихователь. Імператор не пам’ятав про Нікейський собор і не виявляв до нього зацікавлення. Звідси його прагнення запровадити аріянство. Як практичний політик, Констанцій прагнув єдности Церкви в аріянській доктрині і намагався здійснити її деспотичним шляхом. На Медіоланському соборі 355 р., коли отці не хотіли засудити свт. Афанасія, бо той не вчинив нічого суперечного канонам, роздратований Констанцій сказав: «Чого я хочу – ось що треба вважати за канон».

На вимогу Констанція було скликано Антіохійський собор 341 р., на якому були присутні імператор з 97 єпископами. Антіохійський собор проголосив новий Символ віри, з якого вилучили нікейський вислів omoousis (Єдинородний). Слово «Єдинородний» члени Антіохійського собору 341 р. замінили на «Який існував споконвіку». Собор підтвердив відлучення свт. Афанасія Олександрійського. Було також затверджено 25 канонів.

Констанс і Констанцій спільно скликали Сардійський собор 343 р. Місто Сардика пізніше мало назви Средець, Тріядиця, Софія. Свого часу місто було улюбленим місцем відпочинку імператора Константина. Туди з’їхалося 96 єпископів з Заходу (переважно нікейці) та 76 зі Сходу (переважно аріяни). Східні залишили Сардику й провели в Філіполісі окремий собор. Собором же в Сардиці керував 90-літній Осій, зі Сходу на ньому були єпископи Макарій з Палестини й Астерій з Аравії. Було підтверджено важливість Нікейського собору, вироблено 20 канонів.

2. Юліян Відступник (331-363 рр.)

Остання спроба реставрації поганства як державної релігії припадає на часи імператорства наступника Констанція – Юліяна Відступника (361-363 рр.).

Юліян був греком за походженням. Він народився в Константинополі. Батько Юліяна – зведений брат імператора Константина Великого. Юліян виховувався шанувальником еллінської культури Мардонієм. Юнак був хрещений, брав участь у церковних відправах, вивчав Біблію й виконував усі християнські обряди. Але поганський учитель Ліваній, а особливо представник неоплатонічної філософії та монотеїзму Максим Ефеський викликали в Юліяні потаємну віру в свою місію як рятівника еллінізму. Згодом Юліян навчався в Афінах, де був посвячений у таємниці елевсинських містерій. Там же він зустрічався зі святителями Василієм Великим і Григорієм Богословом. Свт. Григорій Богослов говорив про Юліяна як натуру непостійну: погляд його не мав прямоти, мова була ухильною, уривчастою, іронічною, завжди можна було помітити, що він щось приховує.

Бездітний Констанцій запросив Юліяна 355 р. й зробив його цезарем, доручивши командування над військом у Ґаллії. Але, у відповідь на вимогу Констанція повернутися, військо проголосило Юліяна авґустом і вирушило на Захід. Юліян починає переговори з Констанцієм, виставляючи себе жертвою змови, згоджуючись визнати владу імператора, але відмовляючись здатися на його волю. Він все ще намагався виглядати християнином.

У той час раптово помер Констанцій. Дізнавшись про це, Юліян висловлює радість з приводу повернення вільного поклоніння богам. 361 р. Юліян прибув до Константинополя й проголосив себе імператором. Він бере участь у святі Сатурналій, пише релігійні трактати й сатири на попередніх царів.

Захоплений грецькою культурою й міфологією, Юліян намагався на її основі, залучаючи східні культи, утворити теософічну релігію. На богів він дивився як на ідеї, що виражали верховне божество. Імператор гадав, що для кожного народу існує особливий бог. Найбільше він шанував бога сонця. Реставруючи поганство, Юліян мимоволі копіює християнство. Так він запроваджує спів гімнів, хори хлопчиків, встановлює певний час для молитви, кафедру для проповідника, коштовне вбрання для священнодіянь. Юліян уклав настанови для жерців, вимагаючи від них бездоганної моральної поведінки. Він прагне відновити класичні ідеали еллінізму.

Реальне поганство виглядало зовсім інакше, аніж ідеалізований його образ. Пересічний поганин по суті був безбожником, який належав до своєї віри в силу традиції. Вимоги дотримання релігійних приписів викликали, особливо в Антіохії, зворотній ефект. Коли імператор Юліян сам приносив дрова до жертовника, розкладав вогонь, виймав нутрощі жертовних тварин, це викликало зневаги й образи серед поган же. Коли він, очікуючи побачити натовпи народу, йшов на щорічне святкування до храму Зевса Касія в Дафні, він зустрів лише одного жерця, котрий ніс гусака й роз’яснив: люди не вважають за потрібне витрачатися на жертви.

Церкву Юліян повертає в становище, яке вона займала після видання едикту Галерія 311 р. Церква не переслідується, але християни звільняються з державної служби, позбавляються права на вищу класичну освіту. Імператор не забороняв приймати християн до шкіл, але вимагав, щоб юнаки навчалися під керівництвом риторів-поган, батьки-християни ж самі не посилали до них своїх дітей. Християнські символи видаляються зі щитів і монет. У полемічних творах Юліян стверджує, що християнство виродилося з юдейства. Він хоче підступно використати юдеїв, підлещуючи їм, листуючись із їхнім першосвящеником, обіцяючи відвідати Єрусалим і відновити Єрусалимський храм. Юліян Відступник повернув із заслання представників єресей і сект, саркастично пояснюючи в колі друзів: «Ніхто так один одного не ненавидить, як християни, і якщо їх поєднати й дати їм волю, вони гризтимуться, як собаки».

Позірно надавши християнам свободу визнання віри, Юліян лишав безкарними жорстокі вчинки поган щодо християн. Особливо розквітли насильства під час руйнування храмів, зокрема в Сирії. Помітивши натовп, що знущався над відлюдником Дометієм, Юліян наказав замурувати печеру, де подвизався Дометій, і живим поховати подвижника. У Ґазі й Аскалоні натовп поган убив священиків і дівствениць, порозсікав їхні тіла, начинив ячменем і кинув на поживу свиням. У Єгипті єпископа Марка за відмову дати гроші на відбудову поганського храму натовп намастив медом і виставив на сонце на поживу комахам. У Фінікії в місті Геліополь поганин вирвав у диякона Кирила шматок печінки й почав її гризти зубами. Руйнувалися християнські цвинтарі. Солдатів змушували поклонятися поганським богам, які зображувалися разом з імператором. Умовою отримання солдатами грошей стає принесення ладану на куріння перед схованими зображеннями поганських богів. На ринках усі продукти кропляться ідоложертовною кров’ю.

Церковне передання оповідає, що для того, аби змусити християн хоча б мимоволі стати співучасниками жертвопринесення ідолам, Юліян наказав щодня протягом першого тижня Великого посту кропити поживу на ринках Константинополя кров’ю принесених у жертву тварин. Тоді єпископові Константинополя Євдоксієві явився великомученик Феодор Тирон, котрий постраждав був за Христову віру 306 р. в м. Анасії. Святий застеріг єпископа від споживання осквернених продуктів з ринку і наказав замість того їсти варену пшеницю з медом (коливо – від грецького kollubon). У пам’ять про це в суботу першого тижня Великого посту в православних храмах відбувається освячення колива, котре потім споживається вірними.

Імператор залишив Константинополь і оселився в Антіохії, готуючись до походу на персів і організованого гоніння на християн. 363 р. він гине у війні з персами. Історик Феодорит наводить чутки, що останніми словами його стали: «Ти переміг, Галилеянин!». Імператор Юліян Відступник був похований у Тарсі.

Засадою релігійної політики імператора Йовіяна (363-364 рр.) було повне невтручання в догматичні суперечки. Він оголосив себе православним, повернув засланих Юліяном єпископів, але надав і християнським сектам, і поганам повну свободу віровизнання.

Імператор Валентиніян I (364-370 рр.) дотримувався Нікейського віровизнання. Вихователем свого сина він обрав свт. Амвросія Медіоланського.

Валентиніян відмовився підтримувати релігію державними засобами. Він шанував церковну свободу. Його ж співправитель на Сході Валент грубо втручався в церковне життя, переслідував християн, вірних навчанню Нікейського собору 325 р.

3. Імператор Феодосій Великий (379-395 рр.)

9 липни 378 року відбулася вирішальна битва з ґотами, які зайняли Фракію та Македонію. Під Адріянополем ґоти вперше застосували проти римських леґіонів кавалерію. Римська армія була знищена, лишилося зо чверть її. Імператор Валент, смертельно поранений, згорів у шатрі під час битви. Його наступником став 16-річний Ґраціян (378-383 рр.), син Валента, котрий обрав собі за помічника 33-річного генерала Феодосія, оголосивши його авґустом сходу.

Феодосій (379-395 рр.) народився в багатій родині в Іспанії близько 347 р. Він був типовим іспанцем не тільки за походженням , але і за динамічною вдачею. Два роки Феодосій жив у Фессалоніках, провадив переговори з ґотами. Він відступив ґотам місця для поселення і в Фракії, і в Малій Азії, а також залучив колишніх напасників до військового й цивільного керівництва.

Феодосій – останній великий імператор перед занепадом Римської імперії. Він був завжди вірним нікейському православ’ю. Хрестився Феодосій, захворівши, 380 р. в Фессалоніках у єпископа Асхолія, «нікейця», друга Василія Великого. Після хрещення Феодосій відразу видужав. Після цього він видав едикт про віру «Cunctos populos» (28 лютого 380 р.), де, зокрема, говорилося:

«До жителів міста Константинополя. Бажаємо, аби всі народи, котрими керує влада нашої милости, дотримувалися тієї релігії, котру божественний апостол Петро передав римлянам ... і сповіданням котрої прославляються первосвященики Дамасій і Петро, єпископ Олександрії, чоловік апостольської святости, щоб ми всі, згідно до апостольського встановлення та євангельського вчення, вірили в одне Божество Отця і Сина і Святого Духа, при їхній рівній величі й благочесній Троїстості.

Християнам, які коряться цьому законові, наказуємо прикладати до себе ім’я кафоликів. Інших же, зухвалих і нестямних, засуджуємо нести безчестя єретичного вчення. Зібрання їхні не повинні зватися церквами. І вони самі будуть піддані карам не лише за божественним осудом, але й за нашим велінням, прийнятим за небесним натхненням»[1].

Подібний до попереднього едикт «Nullus haereticis» (січень 381 р.). Всі храми за цим едиктом передаються православним єпископам. Зібрання єретиків суворо забороняються. Аріянський єпископ Константинополя Демофілій (369-379 рр.), який доти займав найбільшу церкву Дванадцятьох Апостолів, висилається з міста, майно його конфіскується.

Імператор Феодосій допомагає зайняти константинопольський престол свт. Григорієві Богослову, покликаному 379 року до Константинополя, де владарювали єретики. Аріяни вчинили йому погром, убили священика. Імператор же наказав передати свт. Григорієві кафедральний храм Дванадцятьох Апостолів і святу Софію. Сам Феодосій ішов в оточенні війська перед свт. Григорієм.

Як жоден імператор того часу, Феодосій турбувався про церковні справи. Він видав низку законів і едиктів, які радикально вплинули на перебіг подій у церковному житті. Відомі 15 його законів проти єретиків, якими значно обмежувалися цивільні й релігійні права дисидентів. Цими законами, зокрема, приписувалося:

- єпископи не підлягають цивільним судам;

- Великдень і неділі належить святкувати як дні відпочинку;

- християнам забороняється одружуватися з юдеями;

- християн забороняється продавати як рабів;

- християнським жінкам і дітям під страхом смерти забороняється виступати в комедіях на сцені;

- поганам під страхом смерти забороняється влаштовувати свята й приносити жертви;

- артистам забороняється показувати на сцені священиків у церковному вбранні;

- нікому не дозволяється торгувати реліквіями мучеників;

- злочинцям суворо забороняється переховуватися в монастирях;

- єретикам забороняється писати заповіти й передавати рухоме майно;

- стара релігія римлян оголошена поганськими забобонами;

- деякі церковники виконуватимуть відповідальні державні функції.

Усе населення імперії практично поділилося на три групи: православні (Ecclesia catholica), єретики (haeretici), погани (pagani).

Восени 394 року здоров’я імператора Феодосія слабне. Настає вирішальний поділ Римської імперії: Схід Феодосій віддає своєму синові Аркадію (395-408 рр.), Захід передається Гонорієві (395-423 рр.).

Доти поділи не порушували теоретичної єдности Імперії. Відтепер долі Заходу і Сходу розійдуться. За винятком короткого періоду царювання Юстиніяна імперія була поділена. Хоча в розумінні людності була лише одна Імперія – Imperium Romanum, тільки що вона перебувала під владою двох імператорів. В обидвох частинах люди називали себе римлянами. Закони видавалися в більшості випадків за підписом обох імператорів і були чинними для обидвох частин. Якщо один імператор помирав, інший мав право обирати його наступника. Але на практиці обидві частини жили окремим життям.

Феодосій доручив свт. Амвросієві Медіоланському догляд над синами, над Імперією. Він помер 17 січня 395 р. в Мілані. Феодосія назвали Великим за підтримку Нікейського сповідання віри.

4. Другий Вселенський собор (381 р.)

Безпосереднім приводом до скликання Другого Вселенського собору стало поширення єреси Македонія. Македоній – константинопольський єпископ (355-360 рр.). Спершу він був аріянином. Займаючи церковну кафедру, Македоній показав себе як добрий адміністратор. Згодом він розвинув окреме вчення, незгідне з Арієвим. Македоній заперечував божество Святого Духа. Святого Духа він вважав третьою особою Пресвятої Тройці лише за честю, відрізняючи Його за природою від перших осіб, визнаючи творінням, а не Богом.

Аріяни вислали його 360 р., після чого послідовники Македонія скликали окремий собор у м.Зеле в Понті. За постановами цього собору, Святий Дух нижчий і за Отця, і за Сина. Він є витвір Сина; це ангели на службі Отця і Сина. Його послідовники ще називалися «Пневматомахами» (духоборцями). Після смерти Македонія (364) вони ще довго були активні, особливо в Антіохії.

Другий Вселенський собор – пневматологічний, бо головним предметом навчання є Святий Дух (Agion Pneumatos). Римський історик Церкви кардинал Орсі називає цей собор «Собором святих». Ніде в іншому місце не знаходимо такого скупчення святих: Григорій Нісський, Петро Севастійський, Амфілохій Іконійський, Пелагій Лаодикійський, Євлогій Едеський, Кирило Єрусалимський.

Собор почався в травні 381 року в Константинополі в церкві св. Ірини в присутності імператора Феодосія. На ньому були присутні 150 учасників, всі – східні єпископи. Папа Римський Димас не прислав представників, з Олександрії прибуло тільки двоє делеґатів. Присутніми на соборі були 36 македоніян. Після спроб досягти компромісу прихильники Македонія були відлучені від Церкви й оголошені єретиками. Вони залишили Собор і розіслали листи до своїх прихильників, закликаючи не приймати рішень Собору.

Спершу головував на соборі свт. Мелетій Антіохійський. Невдовзі він помер. Собор обрав єпископа для Константинополя, належного доти до митрополії в м.Гераклія. Ним став єпископ Сасими свт. Григорій Богослов. Він же перейняв головування. Але по приїзді олександрійського єпископа Тимофія це призначення було опротестоване. Через пропозицію залагодити розкол в Антіохійській церкві, не прийняту більшістю, свт. Григорій Богослов добровільно відмовився від кафедри й у червні 381 р. залишив собор. Він звернувся до присутніх зі словами:

«Не вагайтеся, святі отці! Це добра нагода. Після довгого роз’єднання і незгод ми знову прийшли до спільної мови і до поєднання рук і сердець. Піднесіть до неба ваші думки, не зважайте на мою особу. Як це добре, що я не буду за причину розбрату, а тільки вчиню, як пророк Йона. Для нас немає вибору. Якщо бажаєте, киньте мене в море: гостинні риби готові мене прийняти. Залишайтесь усі в згоді та гармонійному об’єднанні. Мене вибрали проти моєї волі, а я позбавляю себе своєї влади згідно з моєю волею. Мої сили підупадають і година моєї смерти наближається. Але я про це не думаю. Я думаю тільки про Тебе, о моя Тройце! До побачення! Згадуйте про мої зусилля».

Після від’їзду свт. Григорія було обрано й висвячено на константинопольського єпископа римського сенатора з Тарсу Нектарія, сіцілійця за походженням. Він був рекомендований єпископом Тарсійським Діодором, хоча навіть ще не прийняв хрещення й мав бурхливу молодість. Він головував на соборі до його завершення в липні 381 р.

Було складено й прийнято Символ віри. Сліди його в діяннях Собору не збереглися. Вперше текст Нікео-Константинопольського Символа віри читається в актах Халкідонського собору 451 р. і всіма визнається за віру 150-тьох отців. За підрахунками Гарнака, Константинопольський Символ віри має 170 слів, і з них тільки 33 спільних з Нікейським. До восьмого члена використано зі змінами й доповненнями Нікейський Символ віри. Доповнено Символ віри навчанням про Святого Духа, Церкву, хрещення, воскресіння мертвих, життя майбутнього віку. Це навчання складає 8-12 члени Символа віри. Порівняно з Нікейським зроблено 4 пропуски, 5 стилістичних змін і 10 додатків:

- додано слова: «Творця неба і землі»;

- слова «з істоти Отця, Бога від Бога» замінено словами «перше всіх віків»;

- випущено слова «Бога від Бога»;

- випущено кінцеві слова «на небі й на землі»;

- додано слова «зійшов з небес», «і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви»;

- додано слова «і розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті», «і був похований»;

- додано слова «як було написано»;

- додано слова «і сидить праворуч Отця»;

- додано слова «і знову прийде у славі», «і Царству Його не буде кінця».

Старогрецькі написи й грецькі каноністи Зонара та Вальсамон приписують Другому Вселенському соборові 7 канонів:

1.   Підтверджує Нікейський Символ Віри й анафемує всіляку єресь.

2.   Забороняє єпископам втручатися до влади інших єпархій і встановлює п’ять церковних округ для Сходу.

3.   Надає Константинопольському єпископові перевагу чести за Римським. «Ton mevntoi KPovlews episkopon ecein ta; presdeija ths timhs Rwmhs episkopon, dia to authn nean Rwmhn» (пер. з грецьк.: Єпископ Константинополя нехай має перевагу після Римського, бо Константинополь – це новий Рим)[2].

4.   Засуджує Максима Кініка й заколот, вчинений ним.

5.   Приймає всіх, хто сповідає Єдине Божество Отця і Сина і Святого Духа.

6.   Наказує вивчати звинувачення на правителів Церкви перед тим, як їх приймати.

7.   Вказує на правила прийняття єретиків, що каються.

Католицькі історики вважають, що 5, 6 і 7 канони належать до іншого, помісного Константинопольського собору 382 року, який переслав єпископам Заходу декрети Собору, що відбувся роком раніше.

           5. Нікео-Константинопольський Символ віри:

             Віруємо в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

             І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків, Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, одноістотного з Отцем, що через Нього все сталося.

             Він для нас, людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став людиною.

             І розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований.

             І воскрес на третій день, як було написано.

             І вознісся на небо і сидить праворуч Отця.

             І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

             І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.

             В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.

             Визнаємо одно хрещення на відпущення гріхів.

             Чекаємо воскресіння мертвих

             і життя будучого віку. Амінь.



[1] Карташев А.В. Вселенские Соборы. – Москва, 1994. – С.128.

[2] Tам само. – С.133-134.

Comments