16. Золота доба богослов`я

1. Каппадокійський гурток

Каппадокія – місцевість у Малій Азії, що межує на сході з Вірменією і зараз знаходиться на території Туреччини. Перською мовою назва цієї країни перекладається «земля гарних людей». До 363 р. перед Р.Х. Каппадокія була самостійною державою, тоді виявилася підкореною персами, потім перейшла до Олександра Македонського, по його смерті ж знов набула самостійности. Згодом Каппадокія потрапила під владу римлян і була приєднана до Понту й Малої Вірменії, утворивши окрему провінцію. В Каппадокії мешкало на кінець IV ст. до 40 тис. жителів індоєвропейськог походження.

Каппадокійський гурток богословів склали три близькі одна до одної особи: Василій Великий, Григорій Нісський і Григорій Богослов. Василій Великий і Григорій з Нісси були рідними братами. Василій Великий і Григорій Богослов – товариші за навчанням, щирі приятелі. В усіх трьох ми помічаємо однакове замилування до науки, ревність у вірі, нахил до аскези. Всі троє стали єпископами. Але разом з тим вони зовсім неоднакові за вдачею. Василій найталановитіший. Він – людина сильної енерґії, практичних справ. Григорій Богослов – проповідник, Григорій з Нісси – філософ. В Церкві була поширена формула: «Василій є раменом, яке діє, Григорій Богослов – устами, які говорять, Григорій з Нісси – головою, яка думає».

У своїх богословських творах каппадокійці намагалися гармонійно поєднати ідеалізм олександрійської й реалізм антіохійської школи.

2. Василій Великий (330-379 рр.)

Василій Великий народився 330 р. в Кесарії. Родина його дала шістьох святих – бабусю Макрину, матір Емілію, братів Василія, Григорія, Петра, сестру Емілію. Початкову освіту Василій здобув у Кесарії, де його батько був учителем риторики. Потім Василій вчився в Царгороді (там славився ритор Ліваній), в Афінах, де заприязнився з Григорієм Назіянзином (Богословом). Пізніше Григорій Богослов згадуватиме: «Для нас знані були лише дві дороги: одна була першою і досконалішою, друга вже не такою, а підрядної вартости; перша провадила нас до наших святинь і до наших священиків, друга до поганських професорів». Там друзі познайомилися з майбутнім імператором Юліяном Відступником.

356 р. Василій повернувся додому й почав викладати риторику. Під впливом сестри Макрини близько 357 р. він приймає хрещення. Протягом 357-359 рр. Василій подорожує до Єгипту, Палестини, Месопотамії. Там він знайомиться з монахами й ісповідниками. По поверненні Василій оселився як пустельник над річкою Ірис біля Новокесарії в Понті. Тут з Григорієм Назіянзином Василій склав з Оріґенових творів «Філокалію» (Добротолюбіє). Невдовзі до них приєдналися їхні друзі й утворилася монаша спільнота. Василій уклав два монаші устави для кіновіяльного життя.

По п’яти роках монашого життя єпископ Кесарії Євсевій висвятив Василія на пресвітера, прийняв його за помічника, але через зростання популярности Василія відіслав його геть. Потім, однак, Євсевій Кесарійський мусив знов покликати Василія на допомогу. 370 р. після смерти попередника Василій був обраний на єпископа. Він провадить інтенсивну душпастирську й доброчинну працю. Борячись з єресями, Василій мусить захищатися від тиску імператора Валенса, котрий підтримував аріянство. 372 р. Василій відмовляє імператорові Святого Причастя. Він боронить у своїх богословських творах і в проповідях божество Святого Духа. Помер Василій Великий 1 січня 379 р.

Твори святителя продиктовані перш за все практичними потребами душпастирського служіння. Найбільш ранні – витяги з творів попередників, збірки, зокрема «Філокалія», монаші устави.

Догматичні твори Василія Великого торкаються проблем єдиносущности божества Сина і Святого Духа. Це трактати «Проти Євномія» (363-365 рр.), «Про Святого Духа» (375 р.). Джерелом Божого Об’явлення для свт. Василія виступають як Святе Письмо, так і неписане церковне передання. Святий пише про спільність природи і триіпостасність Божества. В творах Василія відображена віра в ангелів-хоронителів, первородний гріх, нерозривність подружжя, вічність пекельних кар. Знаходимо відомості про сповідь та інші таїнства.

Аскетичні твори святителя – це насамперед великий і малий монаші устави з двома аскетичними бесідами.

Збереглося 24 бесіди свт. Василія Великого, 9 проповідей на Шестоднев, проповіді на псалми.

Листів святого маємо сьогодні 365; ще два було знайдено пізніше, але автентичність їх не доведена.

В грецькому й коптському текстах збереглася Літургія свт. Василія Великого, укладення чину якої приписується каппадокійському святителеві. Припускають, що Василій скоротив літургію апостола Якова, надав текстові ясніший спосіб вислову.

3. Григорій Богослов

Григорій Богослов народився перед 329 р. у південній Каппадокії біля Назіянзу (Діокесарії). Батьки його – Григорій і Нонна. Григорій вчився в Кесарії Каппадокійській, Кесарії Палестинській, Олександрії, Афінах. Близько 359 р. він прийняв хрещення.

Монаше життя Григорій провадив над річкою Ірис разом з Василієм Великим. Всупереч його волі, Григорій був висвячений батьком на священика. Тоді він знов утік у Понт до Василія. Але згодом святий повернувся до Назіянзу на допомогу батькові. Василій як єпископ митрополії поставив Григорія архиєреєм Сасими, звичайної подорожньої станції між Назіянзом і Тіяною. Григорій знов утік, і вже ніколи не був у Сасимі. Він допомагав батькові в його архипастирському служінні.

379 р. Григорій Богослов був покликаний до Царгороду. Міські храми тоді перебували в руках аріян. У церкві Анастасії Григорій гуртує вірних, а згодом поширює свою юрисдикцію на всю християнську спільноту міста. За згодою отців Другого Вселенського собору Григорій приймає гідність царгородського архиєпископа, але через конфлікт він зрікається головування на соборі й кафедри. Не дочекавшись кінця собору, Григорій їде в Назіянз, де керує осиротілою по смерті батька єпархією. Наприкінці життя він цілком віддається літературній праці в родинному маєтку в Аріянзі. Помер Григорій Богослов 389 чи 390 р.

Цей богослов надзвичайно ніжний, миролюбний. Його твори образні, стилістично майстерні. Серед них виділяються богословські бесіди про Святу Тройцю. Григорій – найкращий свідок церковного передання, і для пізніших богословів саме він став нормою православ’я. Цей теолог виділяється вмінням підшукувати для вираження тринітарної й христологічної науки вдалі формули.

Григорій Богослов залишив 45 бесід. За змістом вони поділяються на догматично-полемічні (особливо слід відзначити п’ять бесід на захист догмату Пресвятої Тройці проти аріян, виголошених у Царгороді 380 р.), літургійні, особливо на Господські свята, панегіричні, похоронні, принагідні. Дві бесіди спрямовані проти Юліяна Відступника, одна екзегетична, одна етична.

Майстерний стиліст, Григорій писав також поеми, зокрема автобіографічну поему у віршах. Збереглося 224 його листи.

4. Григорій Нісський

Брат Василія Великого свт. Григорій Нісський народився в Кесарії Каппадокійській близько 335 р. Своїм вихованням він завдячує старшому братові Василію Великому. Згодом Григорій одружився, став світським ритором. Але раптом він кинув світський стан, оселився над р.Ірис і почав провадити аскетичне життя. 371 р. Григорій був призначений Василієм на єпископа Нісси, малого каппадокійського містечка. Вірний навчанню Нікейського собору, він переслідувався, скидався з кафедри аріянами. Григорій брав участь у Другому Вселенському соборі, виголосив похоронне слово по смерти свт. Мелетія. Помер Григорій, очевидно, близько 394 р.

Свт. Григорій Нісський був безпорадним у практичному житті, добродушним і наївним. Він – глибокий мислитель, теоретик. З усіх каппадокійців Григорій найбільш освічений і вишколений у поганській філософії. Щоправда, стиль його творів тяжкий, розтяглий і штучний.

Спадщина свт. Григорія Нісського дуже різнорідна. Екзегетичні твори, написані на взірець Оріґена, тяжіють до алегоричної інтерпретації тексту. Григорій пише про створення людини, дає пояснення на Шестоднев, розповідає про життя Мойсея. Ми знаходимо в нього проповіді на Еклезіяст, на Пісню над Піснями.

Привертає увагу великий катехизис, систематичний виклад правд віри, упорядкований у тому ж порядку, що й Символ віри. Є полемічні твори проти єресі Аполлінарія, проти аріян. Дійшли до нас також деякі інші бесіди, листи свт. Григорія.

5. Святитель Амвросій Медіоланський

Найближчим дорадником імператора Феодосія був свт. Амвросій Медіоланський. Він народився між 333 та 340 рр. в Трірі в родині префекта Ґаллії. Після смерти батька мати Амвросія переселилася до Риму. Здобувши ґрунтовну поганську освіту, 370 р. Амвросій став адвокатом, і уславився так, що імператор Валентиніян призначив його префектом північної Італії (провінції Лігурія та Емілія) з осідком у Медіолані. Розповідають, що опікун Амвросія Проб, проводжаючи його на місце служіння, пророчо промовив: «Іди й чини не як суддя, а як єпископ».

Коли 374 р. помер єпископ Авксентій (аріянин), Амвросій з обов’язку служби мусив з’явитися до соборного храму, де відбувалися вибори. Там точилася запекла суперечка між представниками аріянської та православної партій, кожна з яких мала свого кандидата. Амвросій звернувся до них зі словами напучення, закликаючи не ображати своєю поведінкою святости місця й здійснити вибір тихо й мирно. Біограф Павлін говорить, що після цього залунав дитячий голос: «Амвросій єпископ». Вигуки підхопив народ, і вже шанований усіма префект обирається на архиєрея, хоч не був ще навіть оголошеним. Амвросій, не відчуваючи себе готовим до єпископства, намагався поширити про себе лихі чутки, потім утікав з міста, переховувався, але врешті скорився виборові народу. Аж по тому він хрестився від православного єпископа й за 8 днів прийняв усі свячення. 7 грудня 374 р. Амвросій був поставлений на медіоланського єпископа.

Амвросій керував єпархією 24 роки. Медіолан у ті часи був резиденцією західних цезарів. Амвросій мав справу з великим впливом поганства, яке не втрачало надії на відродження. 382 р. погани вимагали від імператора Ґраціяна відновлення в сенаті статуї Вікторії, відновлення поган у правах, прийняття імператором титулу великого понтифіка (pontifex maximus).

Іншим небезпечним ворогом були єресі, передусім аріянство. Численних аріян підтримувала імператриця Юстина. Вона вимагала передати аріянам базиліку в Медіолані. Амвросій мусив лишатися в базиліці вдень і вночі. 386 р. імператор видав «кривавий едикт» (слова Амвросія) про надання повної релігійної свободи аріянам та іншим єретикам. Юстина вимагала від Амвросія залишити місто. Він не скорився. Натовп оточив базиліку, де лишався єпископ задля безпеки, разом з ним молився й співав церковні пісні. Тут у Амвросія виник задум запровадити на Заході вже відомий на Сході антифонний спів. Так почали співати складені ним гімни та інші пісні.

Неодноразово Амвросій запобігав чварам і внутрішнім війнам. Після повстання британських леґіонів, які вбили імператора Ґраціяна й звели на престол свого вождя Максима, Амвросій на прохання Юстини вирушає до Максима як посол і укладає в Трірі мирну угоду. Його високо шанували імператори. Ґраціян помер з його іменем на устах; Валентиніян доручив йому виховання синів і шкодував, що не міг побачити його в останні хвилини життя; Феодосій Великий також бажав побачити його перед смертю.

Амвросій не дозволяє приниження Церкви перед владою. Він говорить: «У справах віри єпископи мають судити християнських імператорів, а не імператори єпископів». У викритті гріхів єпископ Медіолану не робив різниці між злидарем і царем. За жорстоку розправу над мешканцями Солуні, коли було вбито понад 7.000 чол., він 390 р. відлучив імператора Феодосія від Церкви. Імператор скорився, 8 місяців перебував на покаянні й не заходив до храму, а потім, після прилюдного каяття, був допущений до церковного спілкування.

Амвросій набув глибоких богословських знань, боронив Церкву перед єресями. Він мав надзвичайний талант проповідника, проповідував щонеділі, а бувало, що й двічі на день. Особливу увагу єпископ приділяв вихованню духівництва. Він влаштував при своєму єпископському домі пресвітеріум – щось на кшталт пастирської школи. Тут перебували клирики й ті, хто лише мав намір вступити до клиру. Всі вони спільно молилися, постили, навчалися. Члени пресвітеріуму поділялися на два класи. Старші складали єпископську раду, молодші під наглядом Амвросія вивчали Святе Письмо й діставали належне виховання. Права й обов’язки духівництва Амвросій виклав у книзі «Про обов’язки священнослужителів» (De officiis ministrorum). Це перша спроба укладання систематичної етики на Заході.

У теологічних працях Амвросій зазнав найбільшого впливу Оріґена та свт. Василія Великого. Він тлумачив Святе Письмо в проповідях, виголошуваних вірним. Амвросій Медоланський залишив коментарі на Євангеліє від Луки в 10 книгах, на біблійні оповідання про створення світу, про рай, жертви синів Адама й ковчег Ноя, історію старозавітніх патріярхів, Йова, Давида. Він написав також тлумачення псалмів. Алегорично-містичний спосіб тлумачення Святого Письма в Амвросія свідчить про вплив на нього Олександрійської школи (Філон, Оріґен).

Догматичні твори Амвросія являють собою переробки катехитичних і полемічних проповідей. Вони стосуються тринітарних проблем, вчення про Святі Тайни. Збереглися 5 ориґінальних бесід Амвросія, з них 4 поминальні, 91 лист, в більшости відповіді на чужі запитання про Біблію, літургійні та богословські проблеми.

Традиція приписує Амвросієві близько 30 гімнів, серед них найвідоміший подячний гімн «Тебе, Бога, хвалимо» (Te Deum laudamus). Леґенда оповідає, що його спільно склали з натхнення Амвросій і Авґустин і навпереміну співали при хрещенні Авґустина 387 р. Критика приписує цей твір єп. Ремесіянському Микиті й загалом ставиться обережно до визначення автентичности Амвросієвих гімнів. Тим більше, що твори, писані за його взірцями, загально називалися на Заході амвросіянськими гімнами. Безсумнівною власністю Амвросія, підтвердженою свідченням Авґустина, є вечірній гімн «Deus creator omnium», ранішній гімн «Aeterne rerum conditor», гімн на третій час про розп’яття «Jam surgit hora tertia» та різдвяний гімн «Veni redemptor gentium». Впроваджений Амвросієм у Медіолані спів гімнів скоро поширився на Заході. Традиція приписує йому також інші літургійні реформи, взоровані на досвіді Східних Церков.

Амвросій помер у страсну суботу 395 р. Його тіло поклали в базиліці, названій його іменем, під головним вівтарем. Невдовзі по смерти його було зараховано до лику святих, а також, як першого з латинських Отців, до Отців Церкви. Амвросія-єпископа визначають сильна індивідуальність, твердий характер, ревність у вірі й посвята для своїх вірних, мистецтво керівництва, здобуте ще на світській посаді. Рішучість Амвросій поєднував з поміркованістю. Він не мав нахилу до філософських та догматичних спекуляцій, але був наскрізь практичною людиною.

6. Блаженний Авґустин (354-430 рр.)

Блаженний Авґустин – найшанованіший західний Отець Церкви. Він народився 13 листопада 354 р. в місті Тагасті проконсулату Нумідія в Африці, розташованому за 250 км від Карфагену. Батько Авґустина Патрицій був язичником і готував сина до службової кар’єри. Мати, Моніка, була християнкою, але за життя батька не змогла істотно вплинути на виховання Авґустина. Філософію та риторику Авґустин вивчав у Карфагені, названому Апулеєм «високошанованою школою провінції нашої, небесною музою Африки, матір’ю всіх, хто носить тогу». Там він потрапив під вплив маніхеїв. Авґустин сходиться з жінкою, напевне, рабинею, від якої народився син Адеодат.

Після закінчення навчання й здобуття права викладача риторики Авґустин відкрив школу в рідному місті Тагасті. Але потім він переїхав до Карфагену з матір’ю, дружиною й сином. Там вихідець з Африки викладав риторику близько дев’яти років.

Потай від матері 383 р. за порадою маніхеїв Авґустин відплив до Італії. У Римі за рекомендацією маніхеїв же він викладав риторику, відкривши приватну школу. Але Авґустин пережив розчарування в маніхействі.

384 р. звільнилася посада викладача риторики в Медіоланській публічній школі. На неї було призначено Авґустина. По приїзді він був представлений єпископу Амвросієві. Праця дає Авґустинові задоволення: добре складаються взаємини з колеґами, він має вдячних учнів. До Авґустина переїздять мати, дружина, син. Довкола нього гуртується невелика африканська колонія. Він виголошує вдалу промову при дворі імператора Валентиніяна ІІ. Жінку-рабиню, з якою він не міг взяти шлюб за тогочасними законами, Авґустин відсилає до Африки. Йому знайшли наречену з доброї міланської родини.

У Медіолані Авґустин 386 р. навертається на християнство. Вирішальну роль відіграли зустрічі зі свт. Амвросієм, прослухані проповіді єпископа. Імпульсом до навернення стали знайомство з неоплатонізмом, головно творами Плотіна. Авґустин проходить оголошення й у ніч на великдень 387 р. приймає хрещення. Того ж року померла його мати Моніка.

Повернувшись до Африки 388 р., Авґустин засновує монашу спільноту в Тагасті. Він уклав устав, що відзначається засадою здорової поміркованости. Час розподілявся між молитвою, навчанням, побожним читанням, духовними бесідами й фізичною працею. До монастиря належав і син Авґустина Адеодат, померлий зовсім юним. Сестра Авґустина також засновує жіночий монастир у Гіппоні.

Єпископ Гіппону Валерій висвятив Авґустина на священика, призначаючи його собі на помічника. Проповіді Авґустина починають користуватися великим успіхом. До нас дійшло близько 1000 його казань. Присвячені твори головним чином виробленню здорової догматичної правди й духовного життя. Авґустин ретельно вивчає Святе Письмо, пише апологетичні твори. 395 р. він був висвячений на єпископа-помічника для Гіппону, другого за значенням міста Африки, а 396 р., після смерти єпископа Валерія, став правлячим архиєреєм Гіппону. Авґустин керує боротьбою з єрессю донатистів і пелагіян.

400 р. він написав уславлений трактат «Сповідь» (Confessiones). Інші головні твори Авґустина: «Про місто Боже» (De civitate Dei), «Про Тройцю» (De Trinitate).

Помер Авґустин 28 серпня 430 р. в обложеному вандалами місті.

7. Свт. Іоан Золотоустий (близько 347 – 407 рр.)

Свт. Іоан Золотоустий (по-грецькому – Crisostomos) походив з Антіохії, з родини високопоставленого чиновника. Він дістав ґрунтовну освіту в традиційній грецькій школі, опанував риторику й філософію. Його вчителем був знаменитий ритор Ліваній. Хрещення Іоан прийняв у вісімнадцять років. Як богослов, він зазнав впливу Діодора Тарсійського. Йому властиві чуйне проникнення в сенс Святого Письма, уникання алегоричних тлумачень і богословських суперечок.

Іоан віддалився в монашу спільноту в горах, де опановував мистецтво аскетичного життя. Пости й чування важко позначилися на його здоров’ї. Тут він пише кілька аскетичних творів, зокрема «Проти недругів монашого життя».

Свт. Іоан повернувся до Антіохії 380-381 р. Мав він тоді близько 34 років. Єпископ Мелетій звів його в сан диякона, а за п’ять років – священика. Свт. Іоан пише трактат «Про священство», починає проповідувати, заступаючи єпископа. Він бореться з поганськими звичаями: захопленням цирком, театром, еллінськими святкуваннями. Іоан викриває зловживання, суспільну неправду, захищає злидарів. Він тлумачить як Старий, так і Новий Завіт, особливо цінуючи св. ап. Павла. Тлумачення на послання до Римлян належить до кращих творів свт. Іоана.

397 р. в зв’язку зі смертю константинопольського архиєпископа Нектарія Іоана Золотоустого було покликано на столичну кафедру. Він виявився суворим і непоступливим пастирем. Архиєрейський дім було звільнено від слідів розкоші. Було скасовано урочисті прийняття. Архиєпископ часто проповідував, бувало, двічі на тиждень. Іоан нещадно боровся з єресями, виявляв стійку нетерпимість до юдеїв, виступав проти світських розваг і придворної розбещености. Невдоволені суворими умовами життя, викривальними проповідями та боротьбою святителя за справедливість, клирики починають поширювати чутки про гордість і жорстокість архиєрея.

403 р. архиєпископ Олександрійський Феофіл зібрав у передмісті Халкідону собор «При дубі», на якому 23 єпископи склали звинувачувальний акт проти свт. Іоана. Використано було різні наклепи, випадки втручання в справи малоазійських церков, навіть захист монахів від переслідувань Феофілом. Іоан був позбавлений сану й за згодою імператора засланий до містечка Пренет поблизу Нікомідії.

У цей час відбувся великий землетрус, і народ та імператриця Євдоксія, яка доти переслідувала Іоана, вимагали його повернення. Хоча Йоан не хотів повертатися до його виправдання, його переконали прибути до міста, а вже потім було зібрано собор 65 єпископів, котрі визнали попередній осуд неправомочним і повернули Йоана до управління церквою.

Та невдовзі стався новий конфлікт. Поблизу церкви святої Софії було споруджено колону зі срібною статуєю імператриці Євдоксії. Відкриття колони супроводжувалося кількаденними веселощами з поганськими церемонями й танцями, які унеможливлювали богослужіння в храмі. Тоді свт. Іоан виголосив проповідь, що починалася словами: «Знов шаленіє Іродіяда, знов метушиться, знов плеще руками й танцює, знов шукає Йоанової голови».

Розгнівана імператриця зажадала від архиєпископа Феофіла, щоб той знов покарав свт. Іоана. З Олександрії було направлено трьох єпископів, які заявили, що рішення собору «При дубі» лишається в силі. Єпископи, які збиралися «При дубі» попереднього року, підтвердили свій вирок. Перед великодніми святами 404 р., коли Іоан готувався хрестити 3000 оголошених, до церкви увірвалися вояки під проводом язичника Луція, які розгромили й осквернили храм, вигнали на вулицю оголошених і заарештували святителя. Два місяці святитель перебував під домашнім арештом, а потім був направлений у заслання до села Кукуз у Малій Вірменії. Але й там його знаходили шанувальники, особливо земляки з Антіохії, звідти святитель листувався зі своїми прихильниками. Тоді він був засуджений поновно на заслання до найвіддаленішого в імперії міста Піфіунта на східному березі Чорного моря, між Понтом і Колхідою. Дорогою святитель помер у місті Комани в Понті 14 вересня 407 р. Згодом, коли померли переслідувачі, мощі святого 438 р. були урочисто перенесені до Константинополя.

Comments