Доповіді‎ > ‎

Проповідь на неділю 2-гу по Великодні, апостола Фоми


Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 15 квітня 2018 року

Дорогі брати і сестри!

Нам кортить іронізувати над лякливими апостолами, загнаними в закуток своїх осель, де вони ховалися зі страху перед юдеями (Ін. 20:19). А пригадаймо-но, як ми переживали весну 2014 року? Пригадаймо Харків навесні 2014 року, коли в центрі міста бешкетували російські диверсанти разом із нашими сепаратистами, а керівництво міста й области фактично підтримувало їх. Пригадаймо, як ми здригалися навіть під час молитви, коли щось голосно вибухало на вулиці або чути було тупотіння групи людей, і ми з тривогою очікували, чи не буде нового нападу на церкву!

Так само в ті далекі роки, коли після Христового розп’яття синедріон полював на Його прихильників, а римська влада потурала синедріонові, християнська громада почувала себе у стані дискримінованої меншини, яка перебуває в небезпеці. І саме тоді приходить до апостолів Христос. Саме тоді Він “дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого!” (Ін. 20:22). Христос наділяє їх даром, який несе в собі Церква. Ми часто не помічаємо цього дару. Але, можливо, навмисне одного апостола не було в цей час поміж ними, щоб він відчув цей брак дару віри?

Чи вірили твердо апостоли перед тим, як воскреслий Христос почав являтися окремим учням? Вони радісно переповідали один одному цю новину, але продовжували вагатися. І ось Він Сам приходить до всієї громади й пропонує поглянути на Нього (Ін. 20:20). Він обдаровує апостолів Своєю присутністю і даром Святого Духа зміцнює їх у вірі.

Томи не було в той час з ними. І він лишається в стані вагань, у якому перебували інші апостоли до одержання дару віри. Тома сумнівається, стає в позу, як часом і ми стаємо в позу, вимагаючи певних доказів існування надприродного через природні явлення. І Христос дає йому цей доказ. Він приходить і вітається з апостолами і Томою тими самими словами, якими вітався раніше: “Мир вам!”, а потім, звертаючись до Томи, говорить: “І не будь ти невіруючий, але віруючий!”. Тома переживає радість від здобуття нового дару, бо раніше він не міг відчути, яке це щастя - мати віру. Тепер він, окрилений, вигукує: “Господь мій і Бог мій!” (Ін. 20: 26-28). Бо саме дар віри дозволяє йому відкрити в Христі не тільки історичну особу, не тільки Вчителя юдейського, але Бога, Божого Сина, Слово, через яке створено світ!

Ми часто в своєму житті недооцінюємо вартість цього дару. Як і людина, буває, коли вона добре бачить, чує, має обидві руки й ноги, не може оцінити, яке це щастя: бути здоровим. Тільки якщо ми захворюємо, втрачаємо зір, тоді ми переживаємо біль втрати.

У нашого земляка, визначного українського історика й поета-романтика Миколи Костомарова, є раннє оповідання “Сорок літ”. У ньому розповідається про одного злочинця, який пограбував купця і зважився на вбивство. Злочинець сховав тіло і збагатився коштом награбованого. Він сорок років жив, все більше багатіючи. Але весь час у ньому жила тривога і він не міг заспокоїтися — ходив на місце, де закопав був тіло купця, і дослухався, чи не буде йому що сказано. Аж ось він почув: “Помщуся за сорок літ”. Злочинець з тривогою очікував закінчення сорока літ, чекаєв смерти, покарання. Та ось минає цей день — сороколіття від часу загибелі купця — і не відбувається нічого! Тоді він зневажливо кидає: “Ну все, значить Бога немає!”. Але він не зрозумів, що отримав найстрашніше покарання - він втратив віру. Бо немає більшого покарання для людини, як втрата віри! Це набагато сильніша хвороба, ніж втрата рук, ніг, очей, слуху. Бо людина, втрачаючи відчуття присутности Бога, прирікається на трагічну самотність, втрачає життєву перспективу, губить сенс свого існування.

Ми не можемо побачити на власні очі того, що є принципово невидимим; ми не можемо почути своїми вухами голос Бога. Але наше серце - очі нашої віри - бачать Його і відчувають Його всюдиприсутність.

Саме завдяки вірі ми долаємо обмеженість нашого існування в світі. Ми вириваємося поза межі матеріяльного світу, яким ми зв’язані. Ми прозираємо в майбутнє, бачимо Небесне Царство і відчуваємо себе не тільки в обмеженому колі предметів і осіб, яке оточує нас. Ми відчуваємо себе у величному всесвіті, створеному Богом.

Тож і сьогоднішній день — це день спогаду про чудо віри, про той дар, який несе в собі Церква, який несуть і передають нам апостоли разом з іншими дарами Святого Духа. Радість апостола Томи є для нас взірцем того, як ми повинні радіти цьому дарові . Мимаємо просити Бога, коли відчуваємо, що похитнулись у вірі, про те, аби Він вивів нас із духовної хвороби і відновив у нашому єстві повноту цього окрилюючого дару, який допомагає нам гідно перейти земне життя і прийти до Небесного Царства. Амінь.

Comments