Заяви‎ > ‎

Кожен розкол вшанував мене відлученням від себе

Заява архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка)

у зв’язку з десятиріччям його архиєрейської хіротонії

Наприкінці ХХ ст. Українська Автокефальна Православна Церква для мене й для більшости її вірних на сході України бачилася насамперед духовною альтернативою “сергіянській” Московській Патріярхії, котра виявила себе пасивним співучасником злочинів большевизму супроти українського народу. Ми знали про існування УАПЦ в діаспорі; донедавна серед нас жили ті, хто пам’ятав і Церкву митрополита Василя Липківського, і відроджену 1942 р. Харківсько-Полтавську єпархію митрополита Феофіла Булдовського, що поєдналася з УАПЦ завдяки Патріярхові Мстиславу. Завдяки цим уявленням складалося наше – неминуче ідеалізоване – уявлення про УАПЦ. У цій Церкві не бачилося місця для кланових хвороб російського священства, для душпастирської байдужості або інертності духовного життя. УАПЦ для мене і для моїх однодумців, разом з якими 1990 р. ми створили першу харківську церковну громаду,  – це ті вічно нові міхи, в які вливається правда Христової віри. Але присутність у Церкві іншого чинника, чужого або й ворожого до ідеї УАПЦ, стала сумною реальністю 1990-2003 рр. і зробила  неминучими конфлікти, в яких нам систематично доводилося відстоювати свої позиції. Кожен такий конфлікт, кожен розкол болюче ранить церковну людину. І в той же час ми мусимо ціле життя вчитися сприймати шанс постраждати за правду як найвищу нагороду, котру християнин отримує від розіп’ятого за нас Спасителя світу. Я мав такі нагороди від кожного розколу, котрий вшановував мене відлученням від себе.

Десять років тому, 12 липня 1993 р., в Петропавлівській церкві Львова мене було рукоположено в сан єпископа. Я дав згоду на рукоположення, знаючи, що  існування Української Автокефальної Православної Церкви опинилося під загрозою, з пошани до передсмертної волі Патріярха Мстислава, до прохання високо цінованих мною людей. Ще коли Патріярх Мстислав був зраджений своїми архиєреями та більшістю священства в Україні, я згодився прийняти дияконський сан. Це сталося 20 грудня 1992 р. А менше як через місяць мене вперше спробували покарати за підтримку Патріярха Мстислава – єпископ УПЦ-КП Роман (Попенко) оголосив про мою заборону в служінні. Пізніше цей, нині вже покійний, єпископ, молодший за мене років на п’ять, шукав у нашій єпархії захисту від власних священиків. У кожному разі мене його заборона не стосувалася, бо я ніколи не належав до юрисдикції УПЦ-КП.

Вдруге церковними карами мені погрожували восени 1996 р. Тоді ганебно  закінчувався черговий розкол, очолюваний митрополитами Андрієм (Абрамчуком) і Василем (Боднарчуком), а також архиєпископом Петром (Петрусем) і єпископом Мефодієм (Кудряковим). Колишній заборонений у служінні священик Російської Православної Церкви Валерій Кудряков, особа, більш ніж одіозна в церковних колах, був рукоположений в УПЦ-КП групою єпископів на противагу тодішньому митрополитові Філаретові. Гучно проголосивши 19 жовтня 1995 р. чергове “об’єднання українського православ’я в єдину Помісну Церкву”, цього разу “УАПЦ-КП”, згадана група звинуватила у своєму фіаско тих, хто від самого початку дистанціювався від чергової авантюри або відійшов від неї згодом, коли переконався в її приреченості. Кудряков був активним організатором подій 18 липня 1995 р. (“чорного вівторка”) в Києві, головним ініціятором утворення “УАПЦ-КП”, її зближення з РПЦ, але втратив посаду керуючого справами “УАПЦ-КП” й відійшов від розколу. Провину за свої невдачі “УАПЦ-КП” спробувала приписати тим, хто лишився поза нею вірним Патріярхові Димитрію. Так з’явився указ 18 жовтня 1996 р. про заборону мене в священнослужінні. А наступного дня, 19 жовтня 1996 р., за ухвалою Вищої Церковної Ради указом Патріярха Димитрія я був призначений керуючим справами Патріярхії.

Третій розкол, 2000-2003 рр., виявився найбільш повільним у своєму розвитку й найбільш потворним у зовнішніх виявах. Спершу він остерігався відверто виявляти свою ворожість до митрополита Константина, позірно визнаного главою УАПЦ. Але відразу ж після упокоєння Патріярха Димитрія, всупереч заповітові Патріярха, постановам Архиєрейського собору й волі більшої частини Церкви, на противагу митрополитові Константину було обрано місцеблюстителя патріяршого престолу – митрополита Мефодія (Кудрякова). Керована Кудряковим організація почала перетворюватися на зграю, де кожен живе за своїми законами, в стосунках з владою панує конформізм і хабарництво, а взаємна ненависть єпископату виплескується в брутальні особисті сутички та відверті війни за багатші єпархії. Впроваджується в життя ідея перетворення УАПЦ на т.зв. “УАПЦ-КП”, самодостатню в управлінні й відкриту для різного роду марґіналів, поставлених поза церковними юрисдикціями. Ця організація не має власної доктрини, очолюється колишніми клириками УПЦ-КП й будується на взірець синодальної РПЦ, бувши цілком чужою апостольським традиціям служіння УАПЦ в Україні й на повоєнному Заході.

Розчарована здорова частина пастви почала відходити від “УАПЦ-КП”. Активізація апостольського служіння й богословської та катехитичної праці УПЦ-КП, УГКЦ, Римсько-Католицької Церкви, навіть УПЦ-МП, являє контраст до стаґнації “УАПЦ-КП” Кудрякова, протягом 2000-2003 рр. перейнятої однією проблемою: як виконати соціяльне замовлення проросійських політиків і зупинити зближення з українськими Церквами в діаспорі, як відсторонити архиєпископа Ігоря та пов’язану з ним освічену й чесну частину священства від служіння.  Свідома верства вірних, яка залишила РПЦ через її бездіяльність і зв’язки з владою, з жахом відкрила, що “УАПЦ-КП” опустилася на багато нижчий за РПЦ духовний та інтелектуальний рівень. Народові Божому не пропонувалося нічого, крім політичної демагогії та брудних пліток.

Всупереч ухвалам Помісного Собору 2000 р. цій частині УАПЦ вдалося перехопити ініціятиву в стосунках з Константинополем і заблокувати канонічне унормування церковного життя, зближення зі Вселенським Патріярхатом. Управління УАПЦ було паралізоване. 25 січня 2001 р. я був змушений  звернутися до духовного глави УАПЦ митрополита Константина, до архиєреїв і членів Патріяршої Ради з доповідною запискою “Діяльність Патріярхії в період становлення Єдиної Помісної Церкви”. У відповідь на звернення було проведено перший після Помісного Собору Архиєрейський собор 13 лютого 2001 р., котрий істотно обмежив повноваження Патріярхії.

12-15 червня 2001 р. відбулася поїздка митрополита Мефодія до Вселенської Патріярхії. Всупереч благословенню митрополита Константина моя участь у поїздці була заблокована. П’яний Кудряков вчинив скандал в аеропорту “Бориспіль” у вкрай грубій формі, з використанням нецензурної лексики. За ексцесом спостерігали архиєпископ Макарій і група працівників Патріярхії. Після цього контакти митрополита Мефодія (Кудрякова) з Патріярхією були остаточно перервані.

Деякий час Кудряков утверджував у суспільній свідомості думку про те, що він є прихильником поєднання з УПЦ-КП, але я стою цьому на перешкоді. Ця легенда вичерпала себе 6 листопада 2001 р., коли було оприлюднено заяви прес-служби УПЦ-КП та президії громадського об’єднання “Україні – Помісну Церкву”, а також зроблено низку важливих усних заяв Патріярхом УПЦ-КП Філаретом та народним депутатом Павлом Мовчаном. Митрополита Мефодія (Кудрякова) було викрито в тому, що, прийнявши коштовні подарунки від промосковських політиків, він свідомо зірвав діалог з УПЦ-КП. Офіційної відповіді й спростування звинувачень від Кудрякова не надходило. Натомість його самоправні дії в УАПЦ почали стрімко наростати. Це змусило мене 6 березня 2002 р. надіслати митрополитові Константину заяву, де серед іншого говорилося:

“Перед початком Великого посту я хотів би скласти перед Вами як духовним главою Української Автокефальної Православної Церкви й представником Константинопольської Церкви-Матері щире каяття за помилки, котрі я вільно чи невільно вчинив, перебуваючи в мирянському активі, а потім у клирі Української Автокефальної Православної Церкви в Україні протягом 1990-2002 рр. Намагаючись знайти Церкву, вільну від хвороб російського одержавленого православ’я, я, не готовий до цього психологічно, потрапив у середовище, сповнене інтриґ, підступів, цинізму. Доки Церква мала духовні авторитети, що заслуговували на довіру й підтримку, були джерелом надії, я покладався на них і прагнув у міру своїх сил їх підтримувати. Але за це довелося заплатити прийняттям священичого, а потім єпископського сану, чого вимагали від мене обставини й авторитетні для мене люди, а отже взяти на себе непосильний тягар відповідальности. І ось зі смертю патріярха Димитрія я вже не маю осіб в єпископаті УАПЦ в Україні, котрим міг би довіряти й котрих би міг підтримувати, не маю зобов’язань ні перед ким, крім довіреної мені спільноти священства й вірних. З кожним днем стає все більш очевидною руйнівна роль структури, що склалася після 2000 р. й продовжує називатися “УАПЦ”. Її малоосвічений і продажний єпископат не здатен провадити народ до спасіння, а швидше навпаки, відштовхує людей від Церкви своїм прикладом... Дисципліна, яка й раніше була в УАПЦ низькою, стрімко падає. У Церкві запанували закони злочинного світу... Я лишався досі в УАПЦ, йдучи на компроміси зі своїм сумлінням, бо вірив у можливість виходу з кризи. Зараз я вже не бачу такої перспективи. Боюся, що моє дальше перебування у складі УАПЦ несумісне з вірою в Бога і Його Святу Церкву. Боюся гріха і введення в спокусу священиків і мирян моєї єпархії... На моєму сумлінні накопичилося чимало помилок. Але я хочу лишитися християнином, зберегтися від цинізму і зрад. Тому прошу Вас дозволити мені надалі утримуватися від канонічних стосунків з єпископатом УАПЦ в Україні... Розуміючи канонічні проблеми, пов’язані з цим, запевняю Вас від себе особисто й від священиків Харківсько-Полтавської єпархії у нашій готовності пройти будь-які випробування та покарання за канонічні провини. Якщо це необхідно, я готовий скласти з себе всі адміністративні й керівні повноваження, які зараз виконую в Церкві, відбути необхідну покуту. Прошу Ваше Блаженство і весь єпископат УПЦ в США розглядати Патріярхію як ваше представництво в Києві, підпорядковане безпосередньо Вам і консисторії УПЦ в США”.

Після направлення цього листа я припинив брати участь у засіданнях Архиєрейських соборів й поминати ім’я митрополита Мефодія на богослужіннях. Мої кроки були цілком підтримані клиром і мирянами Харківсько-Полтавської єпархії, мирянським активом УАПЦ, об’єднаним у Братство апостола Андрія Первозваного, багатьма священиками з інших єпархій. Патріярхія УАПЦ 16 серпня 2002 р. прийняла ухвалу “Про канонічне становище Патріярхії”, в якій з огляду на нехристиянські й протиправні дії митрополита Мефодія визнала себе вільною від канонічної покори цій особі.

Тим часом до кінця 2002 р. митрополит Мефодій (Кудряков) та єпископ Яків (Макарчук) остаточно стали на шлях розколу, що виявилося в припиненні поминання імени митрополита Константина на богослужіннях, входженні в євхаристійне спілкування з колишнім єпископом УПЦ-КП Володимиром (Поліщуком), присвоєнні митрополитом Мефодієм титулу “Блаженнішого митрополита Київського і всієї України”, збиранні неканонічних зборів без благословення духовного глави Церкви, вторгненнях на канонічну територію інших архиєреїв, спробі захоплення Львівської єпархії, фактичній відмові виконувати вимоги Статуту УАПЦ й Помісного Собору 2000 р., активній співпраці з квазімасонським “орденом святого Станіслава” та інших безчинних діяннях, які суперечать християнській моралі та канонічному праву Святої Православної Церкви. 18 лютого 2003 р. митрополит Мефодій заявив про розрив євхаристійного єднання зі мною й видав відповідний указ. Це змусило мене 2 березня 2003 р. відкрито заявити про розрив канонічних стосунків із митрополитом Мефодієм і єпископом Яковом. Остаточний розкол в УАПЦ закріпив Архиєрейський собор 9 квітня 2003 р. та указ митрополита Мефодія з 15 травня 2003 р. про “скреслення архиєпископа Ігоря з числа єпископату УАПЦ”. Так черговий розкол позначив себе третьою спробою заборони мене в священнослужінні. Спробою, безглуздою з погляду канонів, бо сам “собор 9 квітня” мовою канонічного права являв собою “безчинне зборище”, а я перебував і перебуваю поза його владою, визнаючи, згідно з ухвалою Помісного Собору 2000 р. та указом з 15 вересня 2000 р., єдиним духовним главою УАПЦ  блаженнішого митрополита Константина.

Природною реакцією Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ було дистанціювання від того релігійного об’єднання, “УАПЦ-КП”, котре під предстоятельством Кудрякова виникло замість колишньої УАПЦ. Євангельська притча про безплідну смоковницю цілком справдилася на “УАПЦ-КП”, де немає монаших покликань і монастирів, майже не видається духовна й богослужбова література, занепадає духовне життя громад, плекаються цинізм і аморальність клиру. “По їхніх плодах ви пізнаєте їх” (Мт. 7:16). Зберігаючи братні почуття до клиру й пастви єпархій, котрі відійшли від традицій УАПЦ, молячись за них, церковна спільнота Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ не бажає брати участи в тому цілеспрямованому руйнуванні Української Церкви, яким займається нова розкольницька структура.

Митрополит Константин є предстоятелем УАПЦ від 1993 р., перебравши ці повноваження від спочилого Патріярха Мстислава. І ми можемо або визнавати себе за частину УАПЦ й належати до її спільноти, або відверто заявити, що в Україні діє інша Церква, незалежна від УАПЦ. Наш Помісний Собор 2000 р. визнав митрополита Константина духовним главою Церкви. У Церкви ж інших глав, не духовних, не може і не повинно бути. Тому після відходу митрополита Мефодія в черговий розкол вірна православним канонам частина УАПЦ продовжує діяти під омофором блаженнішого митрополита Константина доти, доки Його Блаженство не складе своїх повноважень духовного провідника УАПЦ, мужньо прийнятих ним на Помісному Соборі 2000 р. Ми ніколи не згодимося розірвати стосунки з тією частиною української православної спільноти, яка, опинившись за кордоном, продовжувала плекати традиції українського православ’я та зберігати власний помісний устрій. Хоча ми добре розуміємо, що входження українських Церков США, Канади та інших країн діаспори під омофор Вселенського Патріярха створило певні складнощі в продовженні відвертих і безпосередніх стосунків між УАПЦ в Україні та поза її межами.

За цих умов пріоритетними в перспективі творення єдиної Помісної Церкви в Україні виглядають для нас сьогодні стосунки з УПЦ-КП, котра, подолавши низку випробувань, добре виявляє себе в апостольському служінні, плідному й помітному в багатьох реґіонах України. Мені здається логічним поступове зближення Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ з УПЦ-КП, з тим, щоб і в майбутньому наша єпархія брала самостійну участь у доцентровому русі як скромний, але діяльний партнер, аби згодом приєднатися до канонічно визнаної Помісної Української Православної Церкви. Якщо раптом залежність від ситуації в Московському Патріярхаті не дозволить Константинопольській Патріярхії допомогти українській Церкві-Доньці, це означатиме не крах об’єднавчого процесу, а перемогу в Україні іншої моделі творення Помісної Церкви, давно проголошеної Патріярхом Філаретом. І нам залишиться тільки визнати, що проект об’єднання українського православ’я під омофором Церкви-Матері, який досі пропонувався українськими Церквами діаспори, цілком вичерпав себе. Але до того часу ми намагатимемося діяти в порозумінні з українськими спільнотами Заходу, що перебувають під омофором Вселенського Константинопольського Патріярха, ні в якому разі не даючи втягти себе в боротьбу з братньою УПЦ-КП й пам’ятаючи про необхідність збереження добрих християнських стосунків з УГКЦ як третьою частиною історичної Київської Церкви.

 

Харків

25 червня (7 липня) р.Б.  2003

Comments