Теорія суспільно-економічних формацій. Базис і надбудова

Суспільно-економічна формація — одне з базових понять соціальної філософії марксизму, історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способі виробництва. Одна із основних категорій історичного матеріалізму.

Сам термін «формація» був запозичений з геології і введений в суспільні науки Марксом. У геології під формацією розуміється спосіб утворення гірської породи.

Формація в марксизмі характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Виділяють п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:

·      первіснообщинна

·      рабовласницька

·      феодальна

·      капіталістична

·      комуністична

Поняття «суспільно-економічна формація» обґрунтовує положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів. У марксизмі суспільно-економічна формація дозволяє виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення суспільних класів і класової боротьби, їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес.

Спосіб виробництва, що лежить в основі суспільно-економічної формації, є єдність взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин (відносин власності на засоби виробництва). На основі способу виробництва формуються надбудовні відносини (політичні, юридичні та ідеологічні інститути суспільства), які закріплюють сформовані виробничі відносини. Єдність взаємодії надбудови і способу виробництва і становить суспільно-економічну формацію.

За марксизмом перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом соціальної революції, яка розв'язує антагоністичні суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. Капіталізм завершує розвиток класово антагоністичного суспільства.

Ба́зис і надбудо́ва — категорії історичного матеріалізму, які відображають найістотніші риси, зв'язки й упосереднення економічних та ідеологічних відносин людей, закономірності їх виникнення, розвитку і зміни з переходом однієї соціально-економічної формації в іншу.

Маркс і Енгельс виходили з того, що головною, вирішальною умовою життя людей є спосіб виробництва. В процесі виробництва матеріальних благ люди вступають між собою в певні відносини, які Маркс назвав виробничими, економічними відносинами і які є формою розвитку продуктивних сил. В антагоністичних формаціях, що основані на приватній власності на засоби виробництва і на експлуатації людини людиною, виробничі відносини є відносинами між непримиренно ворожими класами, а в комуністичному суспільстві, що ґрунтується на суспільній власності і відсутності експлуатації, виробничі відносини є відносинами товариського співробітництва і взаємодопомоги. Сукупність всіх економічних відносин в даному суспільстві і є його базисом.

Кожна суспільна формація має свою, лише їй властиву економічну структуру, базис. Виробничі відносини утворюють ніби економічний кістяк суспільства, базис, який є основою всієї будови цієї суспільної формації. Базис антагоністичних формацій включає в себе не тільки панівні виробничі відносини (яким належить визначальна роль), але й ті, що є залишком минулого суспільства або зародком нового. Виробничі відносини зумовлюють усі інші суспільні відносини людей. В. І. Ленін писав:

«… суспільні відносини поділяються на матеріальні і ідеологічні. Останні являють собою лише надбудову над першими, що складаються поза волею і свідомістю людини, як (результат) форма діяльності людини, спрямованої на підтримання її існування» (Твори, т. 1, с. 128—129).

Надбудова — це ідеї, теорії, погляди і відповідні їм установи та організації, що породжуються базисом даного суспільства. До надбудови відносяться: політичні й правові ідеї, філософія, мораль, мистецтво, релігія, держава, політичні партії, культосвітні та професійні установи й організації, церква тощо. Надбудова є ідейно-політичною і правовою формою виразу економічного змісту життя суспільства, його потреб. Всі складові частини надбудови мають свої специфічні закономірності розвитку, свою відносну самостійність і разом з тим перебувають у постійному взаємозв'язку, по-різному зв'язані з базисом. Політично-правова частина надбудови пов'язана з економічним ладом безпосередньо і прямо, а її інші частини віддаленіші від базису і пов'язані з ним головним чином посередньо. Кожна суспільно-економічна формація має свою, тільки їй властиву надбудову. В антагоністичних формаціях класовому характерові економічного базису відповідає і класова надбудова. Вона включає в себе ідеї, установи і організації всіх класів і соціальних груп, які є в даному суспільстві. Але панівне становище в надбудові цих суспільств посідають ідеї та установи панівних класів, їхня держава, право та ідеологія. Держава і право завжди є знаряддями того класу, який командує в сфері матеріального виробництва. Держава, право, церква тощо історично минущі, вони з'являються з виникненням приватної власності, з розколом суспільства на класи. Історична місія диктатури пролетаріату, як особливого типу держави, полягає в створенні необхідних суспільно-економічних умов для відмирання всякої державності. У доповіді на XXI з'їзді КПРС М. С. Хрущов говорив:

«Марксизм-ленінізм учить, що при комунізмі держава відімре, що функції суспільного управління втратять свій політичний характер і перетворяться в безпосереднє народне управління справами суспільства».

Класова боротьба

Марксизм виходить з того, суспільство розділене на класи, визначені за їхнім відношенням до засобів виробництва. В антагоністичному суспільстві між класами точиться боротьба, яка є рушієм прогресу. Наприклад, в капіталістичному суспільстві боротьба проходить між класом робітників — пролетаріатом, і класом власників фабрик та заводів — буржуазією. Класова боротьба знаходить своє вирішення в революції, яка веде до зміни виробничих відносин і положення класів у суспільстві.

За положеннями марксизму класова боротьба зникає в безкласовому суспільстві — при комунізмі. Перехід від антагоністичного суспільства до безкласового здійснюється через диктатуру пролетаріату.

Карл Маркс визнавав себе лише автором ствердження, що коріння соціальних класів знаходяться у виробничих відносинах суспільства певної формації:

Що стосується мене, мені не слід ставити в заслугу а ні відкриття існування класів у сучасному суспільстві або їх боротьбі. Буржуазні історики задовго до мене відкрили історичний розвиток класової боротьби, а буржуазні економісти показали її анатомію. Що я вніс нового: 1. Довів що існування класів пов'язане лише з певними історичними фазами розвитку виробництва, 2-й що класова боротьба необхідно веде до диктатури пролетаріату, 3. що ця диктатура сама складає лише перехід до скасування (Aufhebung) всяких класів і веде до безкласового суспільства.

У своєму узагальненому вигляді погляди Сталіна були викладені як авторитарні догми в IV главі «Короткого курсу історії ВКП(б)» — «Про діалектичний та історичний матеріалізм». Й. В. Сталін висунув тезу про «Загострення класової боротьби при переході від капіталізму до соціалізму», про те, що при переході до соціалістичного суспільства класова боротьба набуває особливо гострого характеру — незадоволені залишки експлуататорських класів чинять шалений опір побудові нового життя. Як наслідок, наприкінці 20-их і впродовж 30-их років у Радянському Союзі велася особливо жорстка політика щодо дрібної буржуазії, відома під назвою сталінські репресії.

Культ спрощено тлумаченої боротьби — політичної, ідеологічної, культурної — спричинив за собою в часи панування сталінізму негативне, упереджене ставлення до багатьох явищ всієї минулої і закордонної культури, що протистоїть нібито по всіх лініях соціалістичної культурі.

Фетишизація «антагонічного» протиборства класів призвела до утвердження тези про «посилення класової боротьби» в ході будівництва соціалізму, послуживши ідеологічним виправданням масових репресій та знищення мільйонів людей, представників цілих суспільних станів, та об'явлених «несоціалістичними та ворожими» або «зрадниками», цілих народів-етній.

Сталінські настанови

У листі Сталіна до Лазаря Кагановича та інших членів політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 року, який став наслідком його особистої зустрічі з наркомом освіти України Олександром Шумським, зазначалося: «Вимога Хвильового про “негайну дерусифікацію пролетаріату” на Україні, його думка про те, що “від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якомога швидше”, його заява про те, що “ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва”, його захоплення якоюсь месіанською роллю української “молодої” інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно. У той час як західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії сповнені симпатій до “Москви”, <…> український комуніст Хвильовий не має сказати на користь “Москви” нічого іншого, окрім як закликати українських діячів бігти від “Москви” “якомога швидше”. <…> Що сказати про інших українських інтелігентів некомуністичного табору, якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити, але й писати в нашій радянській пресі мовою Хвильового» і далі: «… тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру та українську громадськість на культуру й громадськість радянську»86.

У цьому контексті промовистим є таємний циркуляр Державного політуправління «Про український сепаратизм», який відзначає прихильність правих сил і української еміграції до комуніста Хвильового та його підтримку з їхнього боку на тлі зростання антирадянських та антиросійських настроїв в українському суспільстві, передусім на «культурному фронті» і на селі, а також наголошує на необхідності «не обмежуватись звичайним спостереженням, а вести активну розвідку серед провідних українських антирадянських течій». Українській літературі відводилася роль ідеологічного забезпечення процесів формування єдиного культурного простору: інтернаціонального, соціалістичного за змістом і національного за формою. Саме на цьому наголошував Йосип Сталін у бесіді з українськими письменниками 12 лютого 1929 року в Москві, в якій брав участь і Микола Хвильовий.

Соціалістичний реалізм

Термін «Соціалістичний реалізм» було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей:

«Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі

Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика), теж об'єднані в творчих спілках, слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізм як основну творчу мето́ду в мистецтві. Згідно з ухвалою І з'їзду письменників СРСР,

«Соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує мистецькій творчості виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів».

Вульгарний соціологізм

Вульгарний соціологізм у літературознавстві — один із напрямів соціологізму в літературі (1910-30), представники якого виходили з марксистського положення про соціальну, класову зумовленість ідеології, спрощено розуміли історико-літературний процес, заперечували спадщину класичної культури. В.с. ставив перед собою мету розвінчувати письменників минулого як нібито служителів панівних класів. На початку XX ст. в Україні В.Коряк, С.Щупак, Я.Савченко розробляли проблеми ідеології “класової” природи літератури.

Специфіку художньої літератури вони пояснювали виключно економічним становищем і розвитком окремих класів чи груп, представником і виразником яких вважали письменника. Тому кожний художній твір розглядався як зашифрована “ідеограма” класу чи його групи. Так, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко трактувалися В.с. як ідеологи “дрібномаєтних поміщиків”, Л.Толстой — середнього дворянства і т.п. А тому художній твір В.с. розглядався як “образна ілюстрація” до соціології, в художніх образах відшукували загальні політико-економічні категорії. Під сумнів ставилася доцільність літературних жанрів, успадкованих від старої літератури — існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито “буржуазних” форм мистецтва. Навіть гасло “вчитися у класиків” розумілося як заклик навчатися тільки трактованої в дусі вузького “техніцизму” “професійної майстерності”, яка відривалася від “застарілого” ідейного змісту творів класиків і протиставлялася їм.

Механічно переносячи боротьбу ідеалізму та матеріалізму в філософії на літературний процес, теоретики В.с. зводили все розмаїття та складність літературних напрямів і шкіл усіх часів до боротьби реалізму й антиреалізму. Це призвело до приниження романтичного методу як нездатного правдиво відтворити життя. Вважаючи мистецтво прямим аналогом дійсності, послідовники В.с. вбачали в етапах розвитку мистецтва пряме повторення етапів історії класів. Історія реалізму в цих побудовах повторювала історію піднесення та занепаду буржуазії.

Володимир Коряк

Справжні ім'я та прізвище Блюмштейн Волько Давидович; 2 (14) січня 1889, Слов'янськ, Харківська губернія, Російська імперія — 22 грудня 1937, Київ, Українська РСР, СРСР) — літературознавець, літературний критик і викладач єврейського походження.

Народився в Слов’янську 14 січня 1889 р. Син купця. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету, звідки його виключили за участь у есерівському (за ін. даними — есдеківському) гурткові й 1915 року засудили до заслання в Тургайську область (нині — територія Казахстану).

Після Лютневої революції 1917 року повернувся у Україну, мешкав у Вовчій (нині — Вовчанськ) Харківської області, де працював у місцевій «Просвіті» й редагував журнал «Світло» (1918).

Член УПСР з 1917 року; належав до її лівого крила, яке в травні 1918 року вийшло з партії і 1919 року оформилося в УКП(б).

З березня 1920 року — член КП(б)У. У 1919–1920 роках працював в установах Наркомосу УСРР в Києві й Харкові, у 1921–1924 роках — в редакціях журналу «Шляхи мистецтва» й газети «Вісти ВУЦВК».

У 1925–1936 роках — професор і завідувач кафедри української літератури Харківського Інституту Народної Освіти (згодом Харківського університету).

30 вересня 1937 року його виключено з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не побажав роззброїтися проти Радянської влади». 1 жовтня Володимира Коряка заарештували органи НКВС. 21 грудня відбулася «церемонія» суду. Під час якої його було засуджено до найвищої міри покарання за контрреволюційну діяльність. Розстріляний наступного дня.

Належав до Спілки пролетарських письменників «Гарт» (1923–1927), ВУСПП (1927–1932) і СРПУ (з 1934).

Перша праця Володимира Коряка – «До брами» – опублікована у Києві в 1913 р. Літературознавець відомий працями про класиків української літератури: «Тарас Шевченко» (1919), «Поет української інтелігенції М. Коцюбинський» (1923), «Боротьба за Шевченка» (1925), «Хвильовистий соціологічний еквівалент. Лист темної людини» (1927), «Селянський Бетховен. Творчість В. Стефаника» (1929), «Життя М. Коцюбинського» (1929), «Життя Тараса Шевченка» (1929).

Був автором таких праць як «Тарас Шевченко», «Нарис історії української літератури» та двотомника під такою ж назвою. Досліджував творчість Василя Стефаника. У 1926–1936 роках — керівник кабінету радянської літератури Інституту Тараса Шевченка.

Володимир Коряк також є автором досліджень про різні періоди розвитку української літератури: «Українська державність і нова роля “Просвіт”« (1918), «На літературному фронті. Українська література перед VII жовтнем» (1924), «Нарис історії української літератури. І. Література передбуржуазна» (1925), «Організація жовтневої літератури» (1925), «Українська література. Конспект» (1928), «Нарис історії української літератури. Література буржуазна» (1929), «В боях: Статті і виступи. 1925-1930» (1933) та ін.

Володимир Дмитрович брав активну участь у літературно-критичних дискусіях, дослідив низку теоретичних проблем літературознавства. У 1930-х рр. виступав як літературний критик, належав до ортодоксальної школи. Широко відомими стали його критичні рецензії на твори українських поетів і прозаїків 1920-30-х рр., зокрема М. Г. Хвильового.

Близькість до кіл офіційної критики (до зав. відділом ЦК КП(б)У А. Хвилі) та ортодоксальні критичні виступи створили Коряку відповідну репутацію.

З книги «Боротьба за Шевченка»: «Культ Шевченка був самообороною українського буржуазного суспільства супроти поета-революціонера, ворога пануючого суспільного ладу, його моралі, його релігії, цілого характеру пануючої культури того осоружного «візантійства», як узивав його поет, або «единонеделимства», як його обізвано пізніше».

Самійло Щупак

Самійло Борисович Щупак (* 10 квітня 1895, за іншими даними, 16 березня 1894 р., Липовець, тепер Вінницька область — † 10 березня 1937 р., Москва) — український літературний критик і журналіст доби сталінізму. Автор вульгарних критичних матеріалів, передусім про твори Миколи Хвильового. Член літературної організації ВУСПП.

У 1920-х роках був редактором журналу «Глобус» і газет «Більшовик» та «Пролетарська правда», 1930–1936 — редактор «Літературної газети». З 1930 жив у Харкові і якийсь час був редактором журналу «Критика».

Належав до літературної організації ВУСПП і цілковито поділяв її лінію, відігравав визначну ролю у літературній дискусії 1925–1928 років виступами проти М. Хвильового. Окремими виданнями вийшли літературознавчі і літературно-критичні збірки: «Критика і проза» (1930), «Боротьба за методологію» (1933), «Соціалістичний реалізм у художній літературі» (1934). 1934 р. переїхав до Києва, поселився в будинку письменників Роліт.

Заарештований і ув'язнений органами ДПУ 10 листопада 1936 р. Засуджений до страти за обвинуваченням у контрреволюційній організаційній діяльності та здійсненні терактів 10 березня 1937 року, розстріляний того ж дня. Місце поховання — Москва, Донське кладовище.

З книги «Питання літератури» (ДВУ, 1928):

«Відомий український фашист Донцов останніми часами прикрашує свою контрреволюційну ідеологію голосними фразами за европейську Україну проти теперішньої «азіятської», мовляв, за «окцидентальну» проти «орієнтальної». Справді, кому ж, як не Донцову, оцьому знаменитому політичному мандрівникові, що був колись в с.-д., а тепер у фашистах, що лизав чобіт Вільгельма і запобігав перед дипломатами Антанти, що робив кар’єру в Директорії і не нехтував і благами гетьмана Скоропадського, - кому ж, як не йому, бути співцем «Европи», дарма, що він мусолінізм, чи то пак фашизм, вважає за найвищий вияв «европеїзму».

«Европа» Хвильового - це абстракція, якою свідомо чи несвідомо притупляється значення класового змісту нашого культурного руху й класових сил, що єдині можуть штовхати вперед український культурний рух саме на шлях пролетарського (а нам тільки такий і потрібний) ренесансу».

Яків Савченко

Один із перших літературних символістів Яків Савченко народився 2 квітня 1890 р. в с. Жабки Лохвицького району на Полтавщині в сім’ї селян-ремісників. Вчився в реальній школі, але не закінчив її. Навчався в Київському університеті, але ж знову не довчився. Певний час учителював в селах на Сумщині, опісля – повністю віддався літературній праці. В 1913 р. у львівському журналі «Ілюстрована Україна» вийшов перший друкований твір Савченка.

Напередодні революції Яків Савченко опинився в Житомирі, де мешкав десь до початку 20-х років.

Відомо, що поет співпрацював з газетою «Громадянин», яка видавалась в Житомирі з травня 1917 по 1918 рік. Це була чи не єдина на той час волинська газета, що виходила українською мовою. З «Громадянином» мали тісні зв’язки Василь Кравченко, Людмила Волошка, Вероніка Морозівна, Петро Антонович та інші прогресивні літератори, науковці, громадські діячі Волині. «Громадянин» відстоював право української нації на свою мову, вів боротьбу проти зневажання української культури. Все це відобразилось у його творчості. Яків Савченко також добре знався з групою молодих літераторів та творчої інтелігенції, що на той час відігравала помітну роль в мистецькому житті Житомира. У другій половині 1917 р. зусиллями Я. Савченка, К. Поліщука, А. Павлюка, Й. Заранчука мав вийти альманах «Стерні». На жаль, видання його залишилось нездійсненим.

В 1919 р. волинська «Просвіта» видала першу книжку Якова Савченка «Поезії». В Житомирі ж через 3 роки було видано і другу збірку віршів «Земля».

Я. Савченко, не знайшовши інших шляхів у поезії, зайнявся літературно-критичною діяльністю. Він виявився здібним, активним критиком і все ж, аналізуючи його поетичний доробок із позицій сьогодення, можемо констатувати, що кращі поезії Савченка і нині будять поетичну уяву, в той час як його критичні роботи мають хіба що тільки історико-літературне значення: «Проти реставрації греко-римського мистецтва» (1927 р.), «Азіатський апокаліпсис» (1926 р.), «Поети й белетристи» (1927), «Народження українського радянського кіно» (1930р.) та інші.

У вересні 1937 р. за постановою військового прокурора КВО Яків Савченко був заарештований у себе на квартирі. Йому було пред’явлено звинувачення в тому, що він є учасником антирадянської націоналістичної організації і за завданням цієї організації проводив проти Радянської влади шпигунську, шкідницьку і терористичну діяльність.

Життєвий шлях Я. Савченка обірвався на Соловках в 1937 р. Реабілітований посмертно.

З книги «Доба і письменники» (ДВУ, 1930):

Українська поезія двох передреволюційних десятиліттів, за малим винятком, не мала конструктивних культурних завдань, бо не мала виразної, історично-поступової соціяльної програми, не мала волі до її ствердження. Об’єктивно, це реґрес, і особливо з погляду соціяльних інтересів тієї епохи. Та не тільки реґрес. Це вже той рівень культурної свідомости, де психологія капітулянства перед труднощами і перешкодами історичного руху обертається в своєрідні форми національного самоприниження та самообпльовування... Бо що, власне, доброго могло постати не вузькій соціяльно-матеріяльній базі - та ще за умов систематичного задушування творчої ініціятиви мас?»