Тема 11. Загальний огляд епохи Ренесансу (середина XV – XVI ст.)

1. Стиль епохи

Ренесанс (фр. Renaissance - відродження) - епоха в європейській культурі, естетичні ідеали якої визначаються відродженням античного ідеалу гармонійної, урівноваженої краси, відкриттям самостійної цінності людини й світу, секуляризацією мистецтва та суспільного життя. Повернення до канонів античної поетики й риторики супроводжується звільненням мистецької творчості від авторитету церковних канонів, плеканням культу індивідуальної свободи, інтелектуального й художнього пошуку. На відміну від Середньовіччя («давньої епохи»), Ренесанс, як і наступну добу Бароко, зараз воліють називати «ранньомодерним часом», визнаючи його за пролог цивілізації нового часу.

Рух, що згодом окреслиться терміном «Відродження» виникає в середовищі флорентійських поетів, художників і знавців старовини. Флоренція переживала наприкінці ХІІІ – на початку XIV ст. свій розквіт. Її називали «Афінами Італії». З Флоренцією пов’язані провідні італійські письменники, чиї імена стоять на початку європейського Ренесансу: Джованні Бокаччо (1313-1375), Франческо Петрарка (1304-1374), та й творця італійської літератури, самого Данте Аліг’єрі (1265-1321), яких в Італії називають «трьома коронами» (tre corone). У цьому середовищі виникла психологічна настанова на повернення до античної традиції.

Сам термін «Відродження» (італ. «la rinascita») вперше вживається в праці художника, архітектора й історика мистецтва Джорджо Вазарі. Вазарі з захватом говорить про відродження мистецтва після епохи, яку він окреслює (дуже суб’єктивно) як тисячолітнє животіння. У книзі «Життя найвидатніших худжоників, скульпторів і композиторів» («Le vite dei più eccellenti pittori, scultori e architetti»; 1550; 2-е вид. 1568) створюється жанр художньої біографії, вказується на новаторство флорентійських митців, що започаткували відродження античної культури, розповідається про технічні методи в галузі мистецтва. Під Ренесансом Вазарі розумів зацікавлення античною спадщиною, повернення до античних форм у мистецтві - ордерних форм в архітектурі, реалістичної манери в живописі та скульптурі, заснованої на вивченні пропорцій людського тіла й пластичної анатомії. «Завдяки розкопкам римських будов і скульптур перед нами відкрилося прекрасне мистецтво, ми почали пробуджуватись, воскресати, відкривати давно забуте», - писав Вазарі.

Значно пізніше представник французької романтичної історіографії Жюль Мішле (Jules Michelet; 1798-1874) запровадив термін «Renaissance» до наукового вжитку на окреслення культурної епохи, яка настала після Середніх віків.

Світове значення Ренесансу найчіткіше визначене в Німеччині Йоганном-Ґотфрідом Гердером (Johann Gottfried Herder; 1744-1803), Йоганном-Вольфґанґом фон Ґете (Johann Wolfgang von Goethe; 1749-1832), Ґеорґом Вільгельмом Фрідріхом Геґелем (Georg Wilhelm Friedrich Hegel; 1770-1831) на межі XVIII та XIX ст. Сучасною інтерпретацією культури Ренесансу світова наука завдячує працям швейцарського дослідника Якуба Буркгардта (Jacob Christoph Burckhardt; 1818-1897), насамперед його етапній праці «Культура Ренесансу в Італії» (Die Cultur der Renaissance in Italien; 1860).

Характерними ознаками культури Ренесансу вважаються такі:

- Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення від домінування церковного чинника) сус­пільного життя загалом.

- Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

- Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі Середніх віків.

- Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських учень Відродження.

- Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на всіх європейських країнах, зокрема й на тих, що розташовані на північ від Італії: Нідерландах, Франції, Німеччині, - де наприкінці XV - на початку XVI ст. сформувалося Північне Відродження.

В Україні риси Ренесансу поширюються в XVI ст. через Галичину й Закарпаття. Їх особливо помітно в архітектурі Львова, до якого приїздили досвідчені італійські та німецькі майстри. Місто дуже постраждало внаслідок пожежі 1527 р., після якої відбудовується в стилі Ренесансу. Його зразками є «Чорна кам’яниця» (1577), дім грецького купця Костянтина Корнякта (1580) в на площі Ринок, ансамбль Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею Корнякта (1572–1629), монастир-фортеця бенедиктинок (1595). Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер’єрів («Чорна кам’яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилося дерев’яне різьблення — вівтарне й іконостасне. Ренесанс спричинився до емансипації портрета (Костянтина Корнякта, Варвари Ланґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (мініатюри Пересопницького Євангелія 1550-1551 рр.), а також у друкарстві.

2. Ренесансний гуманізм і освіта

Гуманізм

В основі культури Відродження лежить філософія гуманізму, що стверджує красу й гідність людини, силу її розуму й волі, її невичерпні творчі можливості.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед науковці, які вивчали філософію, а також поети, художники. На відміну від богословів, які займалися studia divina (дослідженням божественного), ці освічені люди називалися гуманістами, бо їх приваблювали studia humanitatis – дослідження всього, що стосується людини.

Головним напрямком діяльности гуманістів була філологічна наука. Гуманісти почали відшукувати, переписувати й вивчати спершу літературні, а потім і художні пам’ятки античности, що збереглися в Римі, Равенні, Флоренції, Неаполі. Поети й митці прагнули наслідувати стародавніх авторів. Ідеалом освічености стає «homo triam lingarum» («людина трьох мов») - гуманіст, що володіє латиною, грецькою та гебрейською (староєврейською) мовами. Гуманісти відродили правильну класичну латину, створили її перші підручники й словники, прагнули використовувати її в своїх творах. З XV ст. почалося вивчення давньогрецької мови, тим більше, що на Захід переселилося багато освічених втікачів із Візантії, захопленої турками.

Але саме гуманісти стали творцями літератури національними мовами. Це насамперед Данте Аліг’єрі, що написав «Божественну Комедію» тосканським діалектом, яким говорили у Флоренції (Тоскана – реґіон у центрі Італії, культурною столицею якого була Флоренція). Тосканський діалект ліг в основу італійської літературної мови. У тому ж XIV ст. Джеффрі Чосер створює літературну англійську мову, а наприкінці XV – протягом XVI ст. виникають загальнонаціональні французька, німецька, іспанська (кастильська) мови. У XVI ст. формується польська літературна мова, яка починає витісняти латинську з письменства й офіційного діловодства.

Дмитро Чижевський:

«Новий зміст мусів бути хоча б у збереженій формі тим, що сповнювало натхненням людей Ренесансу. Такий новий зміст і сучасники, і пізніші дослідники хотіли шукати в трьох напрямах: Ренесанс відродив античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси; Ренесанс був «відкриттям» та «звільненням» людини; нарешті — Ренесанс «відкрив» наново природу. Це, звичайно, дуже важливі духовні надбання, щоб із них почати нове літочислення європейської культури. Під ці три формули можна підвести майже всі здобутки ренесансної культури».

Істотною особливістю нового світогляду був індивідуалізм. Походження людини поступово втрачає свою визначальну роль. Губить значення середньовічний корпоративний світогляд, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації — громади в селі, цеху в місті тощо. Успіх, багатство й суспільний вплив людини мали забезпечити її розум і талант. Утверджується цінність окремої особистости як такої. У цьому приховувалася небезпека культу сильної особистости, самоствердження за будь-яку ціну.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Книгодрукування

Величезне значення мав винахід Йоганом Ґутенберґом Johannes Gutenberg; 1397/1400-1468) книгодрукування (біля 1445 р.). Спершу він видавав маленькі книжечки на кшталт підручників, а вже 1452 р. надрукував 180 примірників Біблії латинською мовою. Винахід Гутенберга, вирішальний для розвитку цивілізації, швидко поширився по всій Європі. Друкарні були створені у Страсбурзі (1458), Субіако (1464), Кельні (1465), Базелі (1468), Пільзні (1468), Венеції (1469), Парижі (1470), Буді (1473), Кракові (1473), Лондоні (1476). У XV столітті вже була відома багатокольорова технологія друку (відбитки з деревини). Друкарні приблизно в 250 містах Європи видали понад 40 000 примірників книг. Ці стародруки називаються інкунабулами.

Польсько-Литовська держава була дев’ятою країною, якої досягли німецькі друкарі. До кінця XV століття на території сучасної Польщі було засновано шість друкарень, від яких збереглися лише 42 видання. Найстарішою була друкарня Каспера Еляна, заснована у Вроцлаві в 1473 році. За два-три роки Каспер Швальбе започаткував друкарство в Кракові. Окрім Кракова та Вроцлава, друкарні були також засновані в Мальборку (1492, Якуб Карвейсе) та Гданську (1498).

Краків був головним центром друкарства в цей період. Наприкінці XVI століття з 25 видавничих закладів, що діяли у Польщі, 9 знаходились у Кракові. Вони видали вдвічі більше позицій, ніж інші польські друкарні.

Перша згадка про друкарство в Україні припадає на 1460 р., коли львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню Онуфріївському монастирю у Львові. Крім цієї загадкової згадки жодного сліду тієї друкарні не лишилося.

1483 р. - перша друкована книга українського автора. Юрій Котермак з Дрогобича (? - 1494). Автор походив з ремісничої родини. Початки освіти здобув у Дрогобичі, Львові. Ступені бакалавра й маґістра отримав у Краківському університеті. Завершував освіту в Італії. Став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини. 1481-1482 рр. був ректором Болонського універститету. Книга «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» (Рим: друкарня Е.Зільбера, 1483) Відкривається віршем-посвятою папі Сіксту IV (папа Римський 1471-1484).

Найцікавішою друкарською ініціативою в Польщі була друкарня Швайпольта Фіоля (Schweipolt Fiol; помер 1525 чи 1526) - німецького ремісника з Франконії, котрий переїхав до Кракова 1479 р. Він спеціально замовляв кириличні шрифти для цих книг і застеріг, аби більше їх не виготовляли. Фіоль опублікував перші в світі книги, надруковані цим шрифтом, церковнослов’янською мовою. Це були богослужбові видання. Октоїх і Часослов мають дату 1491 р. Потім були видані Постова і Квітна Тріоді - без позначення часу й місця видання. Можливо, ініціатива в цьому належала Перемисько-Самбірській православній єпархії.

Видання Франциска Скорини з’явилися в Празі й Вільні (початок XVI ст.). Франциск Скорина народився між 1485 і 1490 рр. в Полоцьку, в сім'ї заможного полоцького купця Луки Скорини. Він учився в Краківському та Падуанському університетах, здобув ступінь доктора медицини, багато мандрував. З 1517 року Скорина живе у Празі, де протягом 1517—1519 рр. опублікував 22 книги Біблії під загальною назвою «Біблія Руська». На початку 20-х років ХVI ст. Скорина переїжджає до Вільна й у будинку багатого білоруського міщанина Якуба Бабича засновує першу друкарню в Білорусії; там він видає «Малу подорожню книжицю» й «Апостол».

У 1572—1573 роках у Львові еміґрантом з Московського царства Іваном Федоровим (Иоанн Фёдоров; близько 1510 - 1583) була закладена перша відома друкарня на території України. В ній 1574 р. вийшла друком книга «Апостол». Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. Наприкінці книги подано «Повѣсть откуда начася и како совершися друкарня сія». Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві «художеством» власних рук.

Того ж року видається «Буквар» - елементарний підручник церковнослов’янської мови. Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, в тому числі й білорусько-українських. Так, після літер і складів вміщено добірку найважливіших молитов, пізніше — уривки з Книги притч Соломонових про необхідність навчання, різні моралістичні сентенції. Після цього — звертання до батьків у формі досить логічної компіляції з різних біблійних книг. Тут залучено й тексти українсько-білоруського походження, про що свідчить мова окремих речень (наприклад, «Не дотикайся межей чужих і на поле сироти не вступуй»). У післямові, написаній церковнослов’янською мовою, видавець вказує на мотиви своєї праці над книгою: «Возлюбленный честный, христианський, рускій народе греческаго закона», — звертається він до читачів: «Аще сіи труды моя благоугодны будут Ваше[й] любви, пріимите сія c любовію, а я и о иных писаніих благоугодных c вожделѣнієм потрудитися хощу, аще благоволит Бог, вашими святыми молитвами»

1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар і нарешті Сказання чорноризця Храбра «Про письмена».

Шедевром друкарської майстерності називає Ярослав Ісаєвич Острозьку Біблію, завершену 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі-Палеолог, Євстафій Нафанаїл. За основу прийнято список Генадіївської Біблії, отриманий з Москви, а до редаґування залучалися також грецькі, латинські, чеські тексти біблійних книг. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії сімдесяти тлумачів (Септуаґінти). Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 р. і служило основою для багатьох наступних перевидань.

Шкільництво.

Парафіяльні школи

Найдавніші згадки про парафіяльні школи Львова (1546), Перемишля (1548), Красностава (1550), Сянока (1551) датуються серединою XVI ст. Очевидно, освіта була елементарною й базувалася на вивченні церковнослов’янських літер, правил їх читання, сполучення в склади. Читання супроводжувалося вивченням церковнослов’янської лексики та церковного уставу. Основними підручниками лишалися Часослов і Псалтир.

Дещо вищий рівень могли мати монастирські школи. Школа при Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві згадується 1563 р.

Колеґії

Після утворення ордену єзуїтів у Речі Посполитій поширюється тип закритої середньої школи, сполученої з гуртожитком монастирського типу, де юнаки здійснювали навчання під опікою ченців. Такі школи називалися колегіями (collegium). Їхня програма визначалася спеціяльним методичним збірником - «Ratio Studiorum», опрацьованим протягом 1586-1599 рр. у дусі «Правил Римської колеґії» за провідної участи ректора Римської колеґії о. Роберта Беллярміна. В основі програми лежало вивчення «семи вільних наук»: арифметики, геометрії, поетики з риторикою, музики, астрономії, граматики та діялектики.

Заснована 1551 р. Римська колеґія (пізніше – Григоріянський університет) започаткувала створення Товариством мережі подібних навчальних закладів. На 1580 р. у світі було вже 140 колеґій, 1615 р. – 372, а 1749 р. – 669.

У 1564 р. у Польсько-Литовській державі з’явилися перші єзуїти. Вже 1565 р. вони відкрили колеґію в Браневі (Браунсберґу), містечку в Вармії. Оскільки благословення на відкриття колегії дав кардинал Станіслав Гозій, вона називалася Collegium Hosianum. Браневська колеґія стала одним із найбільших єзуїтських навчальних закладів того часу. Крім звичайних дисциплін, тут навчали німецької мови, математики, співу. З 1592 р. було запроваджено викладання філософії, що було ознакою вищої школи. Єзуїтські колеґії відкриваються у Пултуську (1568), Вільні (1570), Познані (1573), Ярославі (1575), Дерпті-Тарту, Калішу, Полоцьку, Ризі (1584), Несвіжу (1585), Любліні (1586). У Вільні колеґія, згодом перетворена на університет (Академію) була відкрита 1569 р., у Львові – 1607 р.

Острозька Академія

Острозька школа вперше згадується в перемові до Острозького букваря 1578 р. Її статуту й програм не збереглося. Школу називали «греко-слов’янським училищем», «грецькою колеґією», «тримовним ліцеєм», «тримовною ґімназією», «академією».

Академія була створена на зразок вищих шкіл Західної Європи. Тут викладалися предмети класичного тривіуму (граматика, риторика, діалектика), квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які становили на той час середній рівень освіти, та вищі науки: філософія і богослів’я. Ярослав Ісаєвич пише, що назва академії - “слов’яно-греко-латинська” “відображала не так мови навчання, як її загальну культурну орієнтацію, прагнення до синтезу слов’янської (кирило-мефодіївської та специфічно української) спадщини зі спадщиною візантійської та поствізантійської культури і зі здобутками культури латинської (католицько-протестантського світу)”.

У науково-літературному гуртку острозьких книжників за часів князя Костянтина-Василя Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й греко -, латино - та польськомовна поезія. У 1593 році, після придушення повстання Криштофа Косинського, придворний поет князя Костянтина-Василя Острозького – Шимон Пекалід, колишній бакалавр Краківського університету, написав першу латиномовну поему Острозького осередку “Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями” (“De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor”), видану в Кракові в 1600 році.

Львівська братська школа

Виникнення освітніх осередків стало наслідком ініціятиви окремих осіб або груп (братств). Львівська братська школа була відкрита 1586 р., в перший рік існування братства, за зразком Острозької Академії. Константинопольський патріарх Єремія II направив до школи митрополита Єласонського Арсенія, який два роки викладав у школі. Приймалися діти всіх станів; бідні й сироти навчалися безкоштовно. Викладалися такі предмети: граматика, риторика, діалектика, музика й арифметика. Разом із тим вивчалися Євангеліє, Апостол, церковний спів і церковний устав.

Грамотою короля Сигизмунда III з 1592 р. Львівській братській школі було офіційно надано право викладання «семи вільних наук»: трипредметний курс - граматика, риторика з поетикою, діялектика; чотирипредметний курс - арифметика, геометрія, музика, астрономія.

Університети

До утворення Віленської єзуїтської академії (1570) і Києво-Могилянської колеґії (1632) на східних землях Речі Посполитої не було вищих навчальних закладів і тому для отримання вищої освіти багато українців і білорусів виїжджали за кордон. Найбільшою популярністю користувалися Краківський (заснований у 1364 р.) і Падуанський (1222 р.) університети.

У списках Краківського, Падуанського, Болонського, Празького університетів з XV ст. зустрічаються імена студентів і маґістрів з Польщі та Литви з додатками: Rossicus, Ruthenus, Roxolanus, de Russia. Особливо популярною була Падуанська академія, відносно віротерпима. Там вчилося багато греків, балканських слов’ян. З XVI ст. українські імена зустрічаються в університетах Німеччини: Віттенберґа, Ґрейфсвальда, Ростока тощо, а також у Базелі й Парижі.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. кілька галичан-українців дістали ступені бакалаврів та маґістрів Краківської академії. Один із них, Юрій Котермак-Дрогобич, читав лекції з математики й астрономії 1478-1482 рр. у Болонському університеті.

Канцлер Ян Замойський (Jan Sariusz Zamoyski; 1542— 1605) у період явної кризи Краківського університету та потужного впливу єзуїтів зобов’язався організувати колегію у своєму рідному місті. Проєкт канцлера був затверджений папою Климентом VIII у 1594 р. У Замойській академії було три факультети: вільних мистецтв, медицини та право.

3. Реформація

Реформація – це рух віднови християнської церкви, що проходив під гаслами повернення до апостольської традиції, нібито порушеної в Середні віки, й обернувся утворенням протестантських церков поза єдністю з римським архиєреєм.

Початком Реформації традиційно вважається 1517 р., коли німецький богослов Мартин Лютер проголосив 95 тез, що засуджували авторитаризм і корупцію в католицькій церкві.

Мартин Лютер народився 1483 р. Він закінчив Ерфуртський університет, вступив до монастиря августинців і став професором богослов’я у Віттенберзькому університеті. 1517 р. Лютер почав кампанію проти продажу індульґенцій, що їх поширював у Німеччині чернець Тецель. За традицією університетських диспутів він викликав опонентів на дискусію, прибивши 31 жовтня 1517 р. до дверей віттенберзької церкви свої 95 тез.

Але реакція Риму була неадекватно суворою. Папа Лев Х видав буллу, в якій учення Лютера оголошувалося єретичним, а Лютерові давалося 60 днів для принесення покаяння. Лютер 1520 р. демонстративно спалив папську буллу. Того самого року в Шпейєрі було скликано імперський сейм, де засуджено Лютера і його вчення. Але частина німецьких князів виступила на підтримку Лютера з протестом проти рішень цього сейму. Їхній рух одержав назву «протестантство».

Лютер був врятований від страти його прихильниками. Він перекладає Біблію німецькою мовою, розробляє протестантську доктрину. Його провідною ідеєю була думка про унікальність Святого Письма як джерела Божого Одкровення та індивідуального спасіння вірою, без участи Церкви. Лютер проголошує гасло: «Sola Scriptura» («Саме Письмо»), визначаючи таким чином достатність студій над Біблією для пізнання Божого Одкровення.

Послідовник Лютера Филип Меланхтон упорядкував Ауґсбурзьке визнання, де виклав основні постулати лютеранства. 1530 р. Ауґсбурзьке визнання віри передане імператорові Карлу V, але відкинуте ним. Почалася релігійна війна, що закінчилася Ауґсбурзьким релігійним миром 1555 р., що визнав засаду: «Чия влада, того й віра» - «Cuius regio eius est religio». Князі дістали право визначати релігію підданців.

Лютеранство в Україні почало поширюватися через німецькі колонії. Через Кеніґсберґ, Ґданськ, Торунь до Польщі, Литви й України надходили лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. Відомо кілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, які переводили на протестантство своїх селян. Очевидно, так утворилися лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі (Берестейщина). Як зазначає Михайло Грушевський лютеранські церкви діяли на Галичині, на Побужжі, на Волині, на Поділлі, на Брацлавщині і Київщині. Чимале поширення, окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на Закарпатті.

Інший напрямок Реформації започаткувало вчення Жана Кальвіна (Jean Calvin; 1509-1564) – кальвінізм або реформаторська церква. Жан Кальвін поділяв усіх людей на обраних і засуджених. Успіх у справах, в тому числі комерційних, сприймається як імовірна ознака обраности. Кальвін вводить виборність духівництва (пасторів) і церковного керівництва (пресвітерів). Богослужіння зводилося ним до проповідей, спільної молитви та співу псалмів. Відкидається віра в таїнства.

Кальвінізм поширився в Швейцарії, Франції (ґуґеноти), Голландії, Шотландії, Англії (пуритани), Угорщині, Чехії. Поширення кальвінізму у Франції спричинило загострення стосунків між протестантами (їх називали гуґенотами) й католиками. Розгортається війна. В ніч на 24 серпня 1572 р. (на свято апостола Варфоломея) було вбито провідників гуґенотів. Погроми тривали три дні й поширилися на інші міста.

Більшість території Закарпаття належало тоді до володінь трансильванських мадярських князів, котрі активно насаджували кальвінізм. Його послідовники з’явилися й у Речі Посполитій, передусім у Великому князівстві Литовському. Це були передусім шляхтичі, які використовували своє право патронату й насаджували кальвінізм у своїх володіннях. Кальвіністські громади беруть під свою опіку з 1553 р. князі Радзивіли: Миколай Радзивіл Чорний, віленський воєвода, канцлер Великого князівства Литовського, та його двоюрідний брат – Миколай Радизивіл Рудий, гетьман Великого князівства Литовського. Їхній приклад наслідувало чимало литовських шляхтичів. За цим прикладом пішли деякі українські шляхетські роди на Поліссі й Волині.

Польсько-Литовське королівство на загальному європейському тлі XVI ст. відзначалося відносною віротерпимістю. Тут не діяла інквізиція, не було випадків страти за релігійні переконання. Сюди еміґрують прихильники найбільш радикального протестантського визнання – антитринітарії, які заперечували вчення про Ісуса Христа як Божого Сина, не визнавали церковних таїнств, молитов за померлих, шанували суботу.

З 1579 р. до Польщі переселився лідер унітаріїв італієць Фавст Социн. Тому цю секту ще назвали «Польськими братами» або «социніянами».

Антитрінітарії заснували гімназію і навіть академію в Ракові (нині село Свентокшиського воєводства). І хоча їх загалом було їх небагато, але вони справляли значний вплив на молодь. До антитринітаріїв приєдналися жмудський староста Ян Кишка, шляхтичі з родин Гойських, Немиричів, Чапличів. Социніянські громади й школи виникають на Волині – в Гощі, Хмельнику, Берестечку.

Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

4. Церковне життя

Тенденції, пов’язані з протидією поширенню протестантства, окреслюються поняттям Контрреформації. Контрреформація мала за мету не тільки боронити Католицьку Церкву від протестантських рухів, але й викорінювати ті внутрішні хвороби, котрі були використані за привід для початку Реформації: корупцію вищого духовенства, низький стан релігійної моралі, брак належної освіти в клиру, залежність церковних інституцій від світської влади. Знаряддями Контрреформації стають церковна проповідь, друковані видання, масові прощі, хресні ходи, традиційні й нові форми народної побожності.

Важливим учасником Контрреформації був орден єзуїтів або Товариство Ісусове, засноване 1534 р. іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою (Ignacio López de Loyola; 1491-1556). Папа Павло III буллою «Regimini militantis Ecclesiae» 1540 р. затвердив устав ордену, названого «Товариством Ісусовим» - Societus Jesu. Прикметною рисою уставу стала четверта обітниця – послуху папі. Генерал (глава ордену) наділявся фактично необмеженою владою, хоча передбачалася можливість його зміщення. Гаслом ордену стали слова: «Все на більшу хвалу Божу». Прикметна для молитовної дисципліни єзуїтів практика «духовних вправ». 40-денні духовні вправи кожен єзуїт відбуває на початку навчання та наприкінці його, а восьмиденні – щороку. Упорядкував «Духовні вправи» сам Ігнатій Лойола, усамітнившись перед 1525 р. у печері в Манресі (Каталонія).

Ігнатій Лойола обирається першим генералом чину 1541 р. Спершу орден було обмежено 60 членами, але згодом обмеження було знято. На 1556 р. єзуїтів було 1000, на 1574 р. – 4 000, на 1616 р. – 13 000 чоловік, об’єднаних у 37 провінцій і 400 домів. Зараз у світі є 22 580 членів ордену.

Єзуїти пропаґували часту сповідь і духовний провід, важливість євхаристії та часте причастя. Вони присвячували велику увагу вихованню й заснували багато колеґій для навчання юнаків. Навчання було безкоштовним, на відміну від інших тогочасних шкіл. Знайомство українців з духовністю о. Ігнатія Лойоли здійснюється в міру поширення єзуїтських видань, впливу педагогічних традицій Товариства Ісусового й появи та утвердження його спільнот на терені Речі Посполитої.

Перший єзуїт з’явився в Польсько-Литовській державі ще перед смертю о.Ігнатія Лойоли, 1555 р. Це був о.Альфонс Сальмерон. Наприкінці 1558 – на початку 1559 рр. тут перебували оо. Петро Канізій та Домінік Мендіґо. Перша група єзуїтів прибула до Польщі (Вармія) на запрошення єпископа Станіслава Гозія 2 листопада 1564 р. На 1565 р. у Польщі налічувалося тільки 11 членів Товариства Ісусового, на 1574 р. – вже 125, а на 1579 р. – 211 чоловік. Спершу належні до провінції Австрії та Чехії, польські єзуїти утворюють 1574 р. власну провінцію. Польську провінцію 1608 р. було поділено на дві: власне польську та литовську. І тільки після козацьких воєн почалося скорочення кількості єзуїтів у Речі Посполитій: з 1390 чоловік 1648 р. до 812 чол. 1659 р.

Bплив окремих чільних представників Товариства Ісусового істотно позначився на церковному й літературному житті України др. пол. XVI – XVII ст. Ігнатіанська духовність, нові методи освіти й суспільного служіння, практиковані орденом єзуїтів, стали найпромовистішим викликом Контрреформації, спрямованим до спільноти України.

Через Україну пролягла дипломатична місія о. Антоніо Поссевіно, єзуїта, який з ініціативи царя Івана Ґрозного провадив у Москві у 80-х рр. XVI ст. переговори про примирення Речі Посполитої з Московським царством і укладення церковної унії. Праця о. Бенедикта Гербеста (бл. 1531-1598) «Докази віри Римської Церкви» («Wiary Kościołu Rzymskiego Wywody» Краків, 1586) стала безпосереднім поштовхом до початку православно-католицької полеміки, що розгортається в Речі Посполитій особливо активно після григоріянської календарної реформи. Бенедикт Гербест вступив до Товариства Ісусового 1572 р., вже після кількарічного керівництва міською школою у Львові, педагогічної праці в Кракові, Познані. Cтавши єзуїтом, Гербест викладає в єзуїтських школах Полоцька, Ярослава, а потім здіснює душпастирське служіння на Поділлі, Покутті, Волині.

У Львові, розгортається діяльність чільного представника Товариства Ісусового в Речі Посполитій о. Петра Скарги SJ. Його праці створили доктринальну основу для укладання Берестейської унії, до чого безпосередньо прислужився і сам о. Петро Скарга. Трактат Петра Скарги «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецький відступ від цієї єдности» («O jedności Kościołu Bożego podjednym pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu» - Вільно, 1577) фактично ініціює нову хвилю дискусій довкола проблеми церковної юрисдикції та ролі папи римського у Вселенській Церкві. Його ж виклад діянь Берестейського собору «Берестейський собор» («Synod Brzeski» - Краків, 1597) накреслює програму долучення української спільноти до вселенської Церкви й визнання в ній особливого статусу римського архієрея.

Попри те, що членом Товариства Ісусового Петро Скарга (1536-1612) став уже зрілою людиною, священиком з п’ятирічним стажем (1564-1569), його письменницька діяльність починається вже по вступі до Товариства й глибшому знайомстві з засадами ігнатіанської духовности. Власне як єзуїт Петро Скарга стає відомим найширшому загалові в Речі Посполитій завдяки своїм богословським, агіографічним, проповідницьким творам. Його популярні проповіді, надто при королівському дворі, у Львівській кафедрі, у Віленській академії, справляли помітний вплив на практику живого слова. Матеріали «Żywotów śwętych» Петра Скарги (Житія святих. - Вільно, 1579) використовувалися українськими православними й католицькими проповідниками не рідше, ніж мало доступні церковнослов’янські рукописи або грецькі чи латинські видання.

Широкомасштабну програму католицької контрреформації розробив Тридентський собор, котрий тривав 18 років (1545-1563 рр.) з двома довгими перервами. Декрети й канони цього собору насамперед були спрямовані на подолання впливу протестантських вчень. Було підтверджено канон Святого Письма. В декреті про спасіння наголошується на ролі освятної Божої благодати, від якої походить будь-яка сила, що викликає спасіння. Собор скасував посаду збирача пожертв, пов’язану з правом прощення провин, тобто з торгівлею індульґенціями. Звертаючи увагу на навчальну місію Церкви, собор дозволив читати недільне Євангеліє місцевими мовами, і це значно стимулювало в майбутньому переклади Святого Письма сучасними мовами. Для повного здійснення пастирської місії священикам заборонялося мати більше, ніж одну парафію.

Після Тридентського собору, котрий виробив програму внутрішньої віднови католицької Церкви, відбувається зміцнення ієрархічних структур і налагодження канонічної дисципліни. Велика увага приділяється богословській освіті й проповідництву, що сприяє зростанню суспільного авторитету Церкви. Здійснення декрету про семінарії дозволило подолати брак освіченого духовенства. Поширюються фундаментальні видання, схвалені собором і затверджені папою: новий латинський катехизис (Catechismus Romanus), міссал (служебник) і молитовник. Причому коли в Франції або в Німеччині впровадження ухвал Тридентського собору натрапляє на перешкоди з боку світської влади та місцевого єпископату, то в Речі Посполитій, як і в Італії, ці ухвали впроваджуються досить оперативно й без помітних перешкод. Вони не тільки викликають духовне піднесення в латинській спільноті, але й стають викликом для православних громад, ставлячи їх у новий контекст міжцерковних змагань.

Великий суспільний резонанс мало запровадження нового календарного стилю. Григоріянський календар був введений у вжиток 1582 р. папою Григорієм XIII. На той час астрономи з’ясували, що сонячний рік триває 365 днів 5 годин 48 хвилин 48 секунд. А отже, щоб узгодити календарний рік і сонячний, кожен четвертий рік мав лишитися високосним за винятком тих сторіч, число сотень у яких не ділиться на 4 (1700, 1800, 1900). Календарний рік став лише на 26 сек. довший за сонячний.

День 5 жовтня 1582 р. папа наказав вважати 15 жовтня. У визначений день реформу прийняли Італія, Іспанія, Португалія. Через два місяці до календарної реформи долучилася Франція. Католицькі частини Німеччини, Швейцарії, Голандії прийняли її 1583 р. Протестантські країни Європи утримувалися від реформи до 1699 р. А православна Росія так і не прийняла її. Лише 1918 р. російські большевики своїм декретом ввели у світський вжиток новий стиль.

Григоріянський календар запроваджувався в Речі Посполитій відразу про його затвердженні папою Григорієм ХІІІ. При цьому не обійшлося без конфліктів і спроб насильної заборони відзначати церковні свята за старим стилем. Це спричинило активну полеміку в суспільстві, виявом якої став полемічний памфлет Герасима Смотрицького «Календар Римський новий» (1587). Герасим Смотрицький трактує календарну реформу як довільний і протиприродній акт, що нібито випливає з загального зіпсуття латинського Заходу. Не маючи наукових арґументів на захист старого стилю, Смотрицький висміює новий календар за допомогою гумористичних картинок із суспільного й родинного побуту.

5. Переклади Біблії

В дусі ренесансного прагнення до перекладу сакральних книг зрозумілою мовою, в Україні здійснюються спроби оновити переклади біблійних книг. Найбільш відомий взірець цього - Пересопницьке євангеліє (1556-1561), рукописне Євангеліє, що було переписане в с. Двірці (Львівщина) та в Пересопниці (Волинь) сином протопопа Михайлом Васильовичем з Сянока й архимандритом Григорієм. Це спроба перекладу Євангелія українською мовою з польської та чеської. В мові перекладу помітні риси західнобойківських та південно-волинських говірок.

У протестантських колах виникають переклади Євангелія «руською мовою» Василя Тяпинського (бл. 1575-1580 рр.) та Валентина Негалевського (1581).

Острозька Біблія – наймасштабніший видавничий проєкт в Україні епохи Ренесансу. До її появи не було видано повного церковнослов’янського перекладу Святого Письма Старого й Нового Заповіту.

Робота над повним текстом Біблії була складною. Необхідно було зібрати різноманітні тексти, відредаґувати їх. За основу взяли список Біблії, що був зроблений за наказом новгородського архієпископа Геннадія у 1489-1499 й одержаний писарем Великого Князівства Литовського Михайлом Гарабурдою від московського царя Івана IV. Окрім того, острозькі видавці використали латинську Вульгату, так звану Празьку Біблію1488, переклад Біблії Франциска Скорини, а також самостійно зробили переклади з грецької мови окремих книг Біблії й звірили книги з грецькими та латинськими текстами. Вперше у слов’янській Біблії текст було поділено на розділи (за Вульгатою).

В основі острозького перекладу лежить Олександрій­ський канон Сімдесяти двох (Септуагінта), однак помітний у ньому вплив дру­кованих католицьких видань. По­рядок книг у Старому Завіті від­повідає послідовності, яка існує у виданнях Католицької Церкви. Вважається, що за Септуагінтою острозькі книжники виправили по­передньо зроблений з латинської Біблії переклад церковнослов’янською мовою книг Параліпоменон (Хронік), Ездри, Неемії, 1-ї та 2-ї книг Маккавеїв. Додатково з грецької мови пере­клали книги Естер, Пісню пісень, Премудростей Соломона. У примітці до третьої книги Маккавеїв говориться, що ця книга не існувала ні в латинській, ні в польській, а лише в грецькій та чеській Бібліях. Тобто укладачі Острозької Біблії, окрім церковнослов’янського, грецько­го й латинського текстів, мали та­кож переклади польські й чеські.

Ймовірно, ця робота здійснювалася під ке­рівництвом Герасима Смотрицького. Саме він виступає автором прозової та віршованої пе­редмов до Острозької Біблії. Також можна при­пустити, що Герасим. Смотрицький є авто­ром вірша-присвяти на герб князів Острозьких, яким від­кривається Біблія. Низка дослідни­ків вважає, що він також є автором передмови, написаної від імені князя Костянтина Василя Острозького.

Важливу роль в укладенні Острозької Біблії відіграв також її видавець Іван Федоров. Він є автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Ново­го Заповіту.

Обсяг видання становив 628 аркушів чи 1256 сторінок.

6. Літературні осередки України

Розвиток української культури в XIV-XVI ст. зосереджується в містах, які дістають самоврядування на засадах запозиченого з Німеччини «Магдебурзького права». Маґдебурзьке право - одна з найбільш відомих систем міського права, що склалася в XIII столітті в Магдебурзі як феодальне міське право, згідно з яким економічна діяльність, майнові права, суспільно-політичне життя і станове стан городян регулювалися власною системою юридичних норм, що відповідало ролі міст як центрів виробництва і грошово-товарного обміну. Це право на незалежність міста від землевласника або магната. За цимправом міста отримували свою юридичну, економічну, суспільно-політичну та майнову незалежність.

Міста звільняються від управління й суду шляхтичів. Встановлено порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, цехів, визначало покарання за злочини. Містом керував маґістрат, очолюваний війтом. Війт мав помічників - бурмистрів, а до складу маґістрату входили райці (радники) та лавники (делегати, що брали участь у засіданнях). Господарче життя зосереджувалося в цехах, організованих за фаховим принципом. У пер. пол. XVIIст. нараховувалося близько 300 ремісничих спеціальностей, які мали власні цехи. Цехи монополізували певні ремесла для своїх членів, усували конкуренцію, дбали за професійну етику і всіляко боронили привілеї своїх членів. Вони плекали корпоративний дух, властивий атмосфері тогочасного міста.

Найбільшим містом України, столицею українського Ренесансу був Львів, заснований 1256 р. князем Данилом Галицьким. З другої половини XIV ст. до Львова переселяються поляки й німці, потім вірмени, євреї та греки. 1356 р. місто здобуває Маґдебурзьке право. Утворився міський патриціят. Львівські міщани мали свої герби, право носити зброю, згодом деякі родини дістали шляхетські права.

Львів називав себе республікою, і на статуї лева - герба міста - було викарбувано літери: «SPQL» (Senatus Populusque Leopoliensis). У діловодстві закріпилася латинська мова. Львівські купці були пов’язані з Лондоном, Парижем, Флоренцією, Венецією, Римом, з Азією. У місті перебувало чимало італійців, особливо з Генуї, Венеції, а також Флоренції. Коли 1527 р. Львів згорів дощенту, місто відбудували італійські ренесансні архітектори.

Невдовзі Магдебурзьке право одержали Кам'янець-Подільський (1432), Луцьк (1432), Мукачево (1445), Київ (1494) Брацлав (1497). Київ переживав у ці часи новий занепад, спричинений руйнуванням міста татарами 1482 р. Але з середини XVI ст. починається пожвавлення культурного життя. Магдебурзьке право Київ здобув 1494 р.

Вільно був столицею Великого князівства Литовського, до складу якого перед Люблінською унією 1569 р. входила більшість українських земель. Але і з утратою статусу столиці для українських воєводств, що перейшли до складу Польщі (Корони), Вільно зберігає свою роль інтелектуального, культурного й мистецького центру. Насамперед білоруського, але значною мірою й українського.

7. Меценатство

Шляхта в Польсько-Литовській державі була єдиним державотворчим станом, наділеним суспільними привілеями. Вона формувала органи влади, військо, брала участь у законотворчій діяльності, визначала правила успадкування престолу. Руські князі, бояри й частина дружинників при входженні до королівства Польського та Польсько-Литовської держави отримали всі права та привілеї шляхти. Це було закріплено умовами Городельської унії 1413 р.

Розширення прав шляхти було остаточно визначене Нешавськими статутами 1454 р. Статути істотно обмежували повноваження короля. Він мав отримувати схвалення шляхетських сеймиків на видання законів, набір війська, нові податки, оголошення війни чи укладання миру. Шляхта ставала непідсудною для королівських чиновників.

Зароджується унікальна форма «шляхетської демократії». Її витоки сягають давніших часів, коли військовий стан, лицарство, в нагороду за службу дістало звільнення від податків, незалежність від місцевої адміністрації тощо. Після входження руських земель до складу Польсько-Литовської держави князі, бояри й деякі дружинники також дістали шляхетські привілеї. Шляхта перетворюється на спадковий стан, який володів законодавчо закріпленими привілеями, знаком яких був шляхетський герб.

1505 р. сейм в м. Радомі прийняв закон (постанови сейму поляки називали конституціями), що називався за першими словами «Nihil novi nisi commune consensu» (це цитата з книги Еклезіяста: «Немає нічого нового під сонцем» Екл. 1:9). Було унормовано шляхетські привілеї. Королям заборонялося приймати закони без згоди шляхти. Радомська конституція вважається вирішальним етапом у формуванні шляхетської республіки. Відтоді починає вживатися термін «Річ Посполита» як назва Польсько-Литовської держави.

1572 р. завершилася історія династії Ягеллонів. Її останнім представником на польському престолі був Сигізмунд II Август (1520-1572), котрий зійшов на престіл 1548 р. Жодне із трьох його одружень не дало спадкоємця. Для правління Сигізмунда Августа властива релігійна толерантість. Руська православна шляхта дістала рівні права з католицькою; було утворено реєстрове козацтво.

Найважливішою ж подією було укладення Люблінської унії 1569 р. 1 липня 1569 р. У Любліні було укладено союз, який остаточно об'єднав Корону Польського Королівства та Великого князівства Литовського в одну державу - Річ Посполиту, із спільним королем, сеймом, грошима та зовнішньою політикою. Відповідно до досягнутої угоди Королівство Польське й Велике князівство Литовське остаточно об'єднувалися в одну федеративну державу — Річ Посполиту, а спадкова монархія замінювалася виборною (1569). Змінювалися внутрішні межі між Короною Польською і Великим князівством Литовським, унаслідок чого майже всі руські землі ввійшли до складу Корони.

По смерті останнього Ягеллона сейм обирає на його спадкоємця французького принца Генріха III Валуа (1551-1589). Оскільки Генріх був четвертим сином короля й не сподівався на французьку корону, він згодився на обрання королем Польщі (1573). Але його правління було коротким: вже наступного року він подався до Франції, аби зайняти трон. Там він і загинув від руки фанатика. У Речі Посполитій же він залишив слід затвердженням Генрихових артикулів 1573 р., які окреслювали компетенцію короля й обумовлювали взаємозобов’язання короля і шляхти.

Список артикулів:

- дотримання шляхетських привілеїв;

- окреслення засад устрою і права Речі Посполитої;

- скликання вального сейму кожні два роки на 6 тижнів;

- при королі повинна діяти рада з 16-ти сенаторів (сенаторів-резидентів);

- заборона успадкування королівського титулу. Короля можна лише вибрати лише шляхом вільної елекції;

- сейм контролює внутрішню і зовнішню політику;

- королю заборонено приймати важливі рішення без сенаторів при королівському дворі;

- король залежний від прав народу Речі Посполитої, тобто від шляхти, яка її втілювала;

- право на свободу совісті (присяга на дотримання постанов Варшавської конфедерації);

- право на рокош - бунт проти короля, якщо він порушує шляхетські привілеї;

- король повинен дотримуватися релігійної толерантности.

В середовищі української та білоруської шляхти утверджується засада, формулювання якої приписувалося Станіславу Оріховському: «Gente Ruthenus, natione Polonus» - «Родом русин, нацією поляк». Малося на увазі сполучення етнічної свідомості та відданості королю й державі, Речі Посполитій.

Князь Костянтин Василь Острозький (1526-1608) був головним опікуном Православної Церкви й української культури в Речі Посполитій. Князь вважався найбільшим магнатом Речі Посполитої. Його батько був гетьманом Великого князівства Литовського. Сам князь став волинським маршалком і володимирським старостою (1550), київським воєводою (1559). По смерті старшого брата Іллі, а потім його дружини він успадкував усю батьківщину.

Одружившись із Софією Тарновською, Костянтин Острозький приєднав по смерті її брата маєтки краківського каштеляна Тарновського. У 1603 р. йому належало 59 міст, містечок і замків, 857 сіл, 111 фільварків. Територія володінь Острозьких простягалася на третину Волині, захоплювала землі Київського, Подільського, Руського воєводств, Малопольщі, перевищуючи за площею чимало європейських держав того часу.

Остаточний привілей від короля на Остріг князь отримав 1576 р. Тоді ж було започатковано культурно-освітній центр. Захарія Копистенський писав про нього: «Церкви і двір того княжати повні православних учителів євангельських і апостольських, повні богословів справжніх, котрі знають богослов’я і праву віру від богословів Діонісія, Афанасія й інших багатьох і від соборів і від патріярхів східніх».

Прагнучи до подолання провінційної відосібнености православної спільноти Речі Посполитої, князь Костянтин Василь Острозький звертався до папи Римського з пропозиціями про поєднання Церков. Але при цьому він прагнув зберегти свій контроль над Київською митрополією. Коли ж стало очевидним, що церковна унія відбуватиметься не за олігархічною моделлю, він став лідером антиунійного руху й спричинив відокремлення від решти єпископів Гедеона Балабана та Михайла Копистенського.

Загалом же серед руської шляхти переважало прагнення інтегруватися в загальнопольське середовище. Під час Реформації значна частина шляхти приймає протестантизм, а потім у переважній більшості переходить на римсько-католицький обряд. Це стає початком асиміляції, що в XVII ст. набула загрозливих вимірів.

8. Братський рух

Братства - релігійно-національні товариства, створювані при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій по містах України з XV ст. Братства дбали про храми та їхнє обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим, ховали їх за гроші зі спільної каси тощо. В XVI ст. вони набирають дедалі більшого впливу, охоплюючи цехових майстрів, ремісників, купців, почасти навколишню шляхту. Братства активно обороняли українську національну самобутність, допомагаючи зберегти віру, обряд, давні звичаї. Вони відкривали школи, друкарні, збирали бібліотеки.

Львівське ставропіґійне братство виросло з групи заможніх львівських міщан, котрі гуртувалися при місцевій Успенській церкві. Утворення Успенського братства перевело братський рух із допоміжної організації активних парафіян у вимір суспільно-церковної організації, здатної бути лідером у релігійному та культурному житті. 1586 р. воно одержало грамоту про ставропіґію від антіохійського патріарха Йоакима, а 1589 р. - відповідну грамота вселенського патріарха Єремії II. Успенське братство виводилося з-під юрисдикції місцевого єпископа. Наказувалося всім іншим братствам коритися Львівському.

1593 р. король Сигізмунд III Ваза офіційно визнав за братством ці права і привілеї. Львівське братства організує друкарню, запросивши до Львова Івана Федорова, а згодом утворює братську школу, що стала взірцем для інших і предтечею Київської братської школи.