Тема 08. Житійна література

Передумови розвитку

Агіографія як вид літературної творчости тісно пов’язана з комплексом позалітературних чинників, що формують у християнстві культ святих. Офіційне визнання святости подвижника віри настає після його смерти й вимагає переконливого свідчення про те, що душа спочилого перебуває в сонмі праведників у постійному спілкуванні з Богом – у Небесному Царстві. Ствердження цього є прерогативою вищої церковної влади – собору єпископів, папи Римського. Таке публічне офіційне ствердження святости спочилого називається канонізацією.

Канонізація передбачає перевірку правдивости свідчень про опіку спочилого праведника над людством: справдження спрямованих до нього молитов, надприродних виявів його втручання в земне життя – чудес. До цього долучається вивчення його біографії, написання житія. При канонізації встановлюється день пам’яти святого (зазвичай відповідно до дати смерти – народження для вічности, або ж відкриття його мощів), пишеться його ікона, складаються гимнографічні твори на день пам’яти святого (тропар, кондак, стихири, канон). На честь святого можуть будуватися храми.

Таким чином, житіє виявляється залежним від цілого комплексу чинників. До них варто долучити народне шанування святого, яке є важливим стимулом канонізації. При цьому шанування може складатися вже за життя героя і виявлятися в переказуванні його слів, поширенні опису його вчинків (часом із додаванням легендарних епізодів), культі належних героєві речей, що визнаються за священні реліквії.

Середні віки практично не залишили документів про канонізацію руських святих. Архіви не збереглися, та й навряд чи вони були належним чином упорядковані. А ще давався взнаки церковно-політичний контекст розвитку культу святих. Адже Київська митрополія належала до Константинопольського патріархату, в той час, як руські князі мали непрості взаємини з імператорською владою, що не раз оберталися конфліктами. Митрополитами були майже виключно греки, які ставилися до місцевого населення як до варварів, обережно й підозріливо. Все це опосередковано впливало й на характер агіографічної творчости.

Кілька житійних творів, що дійшли до нас із ХІ-ХІІІ ст., дуже умовно поділяють на дві групи: княжі та монаші житія.

Княжі житія

На думку провідного дослідника історії канонізації руських святих Євгена Голубинського до монгольської навали було канонізовано лише чотирьох українських святих. Решта канонізацій наступила пізніше.

Зазвичай першими вітчизняними святими в різних країнах ставали місіонери й правителі, що спричинилися до навернення цієї країни на християнську віру. Вони в такому разі називалися «рівноапостольними», бо продовжили справу Христових учнів, апостолів, у поширенні християнства.

Але переконливі свідчення про шанування перших князів-християн Ольги і Володимира припадають лише на ХІІІ-XIV ст. Можливо, причиною такої затримки були складні взаємини князів із Константинополем або ж і народна пам’ять про далекий від християнського ідеалу спосіб життя Ольги й Володимира до прийняття ними хрещення.

Житіє князя Володимира

«Слово о законѣ и благодати» Іларіона дає підстави припускати, що вже за правління Ярослава Мудрого були зроблені певні кроки для церковного прославлення князя Володимира. Однак з якихось причин його шанування не набуло широкого поширення.

Про канонізацію князя Володимира Великого не можна говорити до середини XIII ст. Можливо, спершу шанування князя Володимира перебувало в тіні рано усталеного святкування святим Борису і Глібу, так що і церковне поминання його відбувалося не самостійно, 15 липня, а в дні пам’яті його синів-страстотерпців.

Мабуть, до початку XII ст. відноситься «Пам’ять і похвала великому князеві Володимиру» Якова Мниха - найдавніший власне житійний твір про князя Володимира. Його автор, відомий тільки на ім’я, прославляє князя за навернення Руси на християнство, порівнюючи його зі старозавітними праведними царями Давидом, Єзекією, Йосією, а також з імператором Константином:

Блаженый же князь Володимеръ, внукъ Олжинъ, крестився самъ, и чяда своя, и всю землю Рускую крести от конца до конца, храмы идольскыя и требища всюду раскопа и посѣче, и идолы съкруши, и всю землю Рускую и грады честными церкви украси, и памяти святыхъ въ церквахъ творяще пѣніємъ и молитвами, и празноваше свѣтло праздники Господьскыя.

Блаженний же князь Володимир, онук Ольги, хрестився сам і дітей своїх, і всю землю Руську охрестив від краю і до краю, храми ідольські і требища всюди розкопав і посік, й ідолів повалив, і всю землю Руську, і міста, і церкви чесними іконами прикрасив, і пам’ять святих у церквах [заповідав] творити співами і молитвами, і святкувати світло свята Господні.

Описується його доброчинність, опіка над немічними, бідними й знедоленими:

не токмо въ дому своємъ милостыню творяше, но и по всему граду, не въ Києвѣ єдиномъ, но и по всей земле Руской. И въ градѣхъ, и въ селѣхъ, вездѣ милостыню творяше, нагыа одѣвая, альчныя кормя и жадныя напаяя; странныа покоя милостью; церковникы чтя, и любя, и милуя, подавая имъ требованіє, нищая, и сироты, и вдовица, и слѣпыя, и хромыя, и трудоватыя, вся милуя, и одѣвая, и накормя, и напаяя.

не тільки у домі своєму милостиню творив, але і по всьому місту, і не в Києві одному, але по всій землі Руській — і в містах, і в селах — усюди милостиню творив: голих одягаючи, голодних годуючи, від спраги рятуючи, мандрівникам даруючи милість, церковників шануючи, і люблячи, і милуючи, даючи необхідне, бідних, і сиріт, і вдів, і сліпих, і кульгавих, і хворих — усіх милуючи, й одягаючи, і годуючи, і напуваючи.

Разом із тим Яків Мних констатує відсутність певних виявів чудотворіння й намагається пояснити це тим, що святий пізнається за справами, а не за чудесами. Згадує він і про сповнене гріхів життя Володимира до хрещення, вкладаючи в уста князя самовикривальні слова:

Акы звѣрь бяхъ, многа зла творях въ поганьствѣ и живяхъ акы скотина

Був як звір, багато злого творив у язичестві, і жив, як скотина.

«Похвала» включає кілька дуже цінних деталей із біографії князя: про походи за Дніпрові пороги, взяття Корсуня, закладення Десятинної церкви й міста Переяслава. Вказуються дати сходження на київський престіл і смерти Володимира.

Житіє княгині Ольги

Свята княгиня Ольга була першою на Русі правителькою-християнкою. Вона померла 11 липня 969 р., а через 30 років, близько 999/1000 р., її онук, святий князь Володимир Святославич, Хреститель Русі, переніс її мощі в побудовану ним київську церкву Пресвятої Богородиці - так звану Десятинну, де вони й спочивали відкрито до зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. Ймовірно, з часу цього перенесення і починається місцеве церковне шанування княгині Ольги.

Вже «Повѣсть временных лѣт» прославляє її як «провісницю християнської землі»; похвала блаженної княгині Ользі - бабці святого Володимира - присутня і в «Словѣ о законѣ и благодати» Іларіона, і в «Пам’яті і похвалі великому князю Володимиру» Якова Мниха. До XII-XIII ст. відносяться найдавніші редакції короткого «Житія святої княгині Ольги». Однак її загальноцерковна канонізація відбулася значно пізніше - навряд чи раніше другої половини або навіть кінця XIV ст.

Літописний сюжет про Бориса і Гліба

Невдовзі після загибелі 1015 р. синів Володимира Святославича Бориса і Гліба, вбитих за наказом старшого брата Святополка, поширилося їхнє шанування в Україні. До їхньої могили йшли на прощу.

Час канонізації святих Бориса і Гліба визначають по-різному. Митрополит Макарій Булгаков вважає, що перший храм на честь князів збудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 р. Євген Голубинський, Олексій Шахматов, Михайло Приселков датують канонізацію 20-ми рр. XI ст. Дмитро Лихачов відносить її на час утвердження самоврядування Української Церкви після 1037 р. Інші схиляються до дати 1072 р., під яким у «Повѣсти временных лѣт» наведено розповідь про перенесення мощів свв. Бориса і Гліба. Наприкінці XI ст. шанування святих Бориса і Гліба приймається Візантією, в церкві св. Софії в Константинополі встановлюється їхня ікона.

Найдавніший варіянт розповіді про смерть Бориса і Гліба - літописна оповідь за 1015 р. Більшість учених дотримується думки про її появу ще в Другому Києво-Печерському літописному зведенні (Початковому літописі), укладеному 1095 р.

Очевидно, що драматична загибель молодих князів, популярних серед русинів, мала неабиякий суспільний резонанс, бо пам’ять про неї з часом не згубилася, і сюжет мучеництва Бориса і Гліба закріпився в руській історичній свідомості. Але все таки найважливішим чинником у входженні страстотерпців у число архетипних образів національної пам’яти став провіденційний. Адже саме в роки початку державно-політичної кризи, позначеної змаганням за Київ трьох синів Ярослава Мудрого, 1072 р., відбувається перенесення мощів князів-мучеників до нової церкви, а їхня святість засвідчується численними чудами. Канонізація, здійснена, як можна здогадуватися попри брак документів, ще до кінця ХІ ст., була мотивована наявністю беззаперечних свідчень святости Бориса і Гліба, водночас же й стимулювалася розкриттям у перебігу історії духовних вимірів такого незвичайного мучеництва, що на перший погляд видавалося ординарним виявом династичної боротьби.

Досить давніми, зіпертими на текст «Сказання про Бориса і Гліба», є порівняння київських страстотерпців зі святим Вацлавом Чеським,

«Сказання про Бориса і Гліба»

Відомо 172 рукописні копії («списки») «Сказання». Найбільш ранній міститься в т. зв. Успенському збірнику XII ст. — рукописній книзі київського походження, яка отримала свою назву від Успенського собору московського Кремля, де певний час зберігалася. Тут воно має назву: «Въ тъ же день съказаніє и страсть и похвала святюю мученику Бориса и Глѣба». В інших списках назва має певні видозміни. Жодна з редакцій не містить інформації стосовно автора та місця написання пам’ятки.

«Сказання» включає дві частини. Перша – біографічна. На початку перелічуються 12 Володимирових синів. Борис і Гліб (у хрещенні Роман і Давид) називаються синами болгарині, а їхній опонент Святополк - сином грецької монахині, яку Ярополк узяв за дружину, а Володимир, перемігши Ярополка, забрав і його дружину, вже вагітну. При розподілі князівств Борис дістав Ростов, а Гліб - Муром. Перед смертю Володимир направляє Бориса на війну з печенігами. Коли той перебуває в поході, Володимир помер, і Святополк приховав його смерть. Описується сум Бориса і Гліба за батьком. Святополк викликає Бориса до Києва, а сам направляє назустріч йому своїх слуг на чолі з Путьшею. Борис зупинився з військом на Альті. Він передчуває загибель. Воїни спонукають Бориса йти на Київ, але він відмовляється:

Не буди ми възяти рукы на брата своєго и єще же и настарѣйша мене, єгоже быхъ имѣлъ, акы отьца

Не здійму руки на свого брата, ще ж і старшого за мене, що його я мав би за батька.

Тоді воїни залишили Бориса з найближчими слугами. Коли приходять убивці, Борис молиться. Його пробивають списами. 24 липня. Коли тіло привезли до Святополка, він почав підводити голову, і тоді Святополк наказав заколоти брата мечем. Тіло Бориса відвозять до Вишгорода.

Святополк кличе до себе Гліба. Той прямує до Києва й зупиняється під Смоленському на річці Смядині. Там він дізнається про смерть Бориса від руки Святополка. Вводиться монолог-плач:

«О увы мнѣ, господине мой, отъ двою плачю плачюся и стеню, дъвою сѣтованію сѣтую и тужю. Увы мнѣ, увы мнѣ! Плачю зѣло по отьци, паче же плачюся и отъчаяхъся по тебе, брате и господине Борисе. Како прободенъ єси, како без милости прочеє съмрьти предася, како не отъ врага, нъ отъ своєго брата пагубу въсприялъ єси? Увы мнѣ! Уне бы съ тобою умрети ми, неже уединену и усирену отъ тебе въ семь житии пожити. Азъ мнѣхъ въбързѣ узьрѣти лице твоє ангельскоє, ти се селика туга състиже мя, и уне бы ми съ тобою умрети, господине мой! Нынѣ же что сътворю азъ, умиленый, очюженый отъ твоєя доброты и отъ отьца моєго мъногааго разума? О милый мой брате и господине! Аще єси уполучилъ дрьзновеніє у Господа, моли о моємь уныніи, да быхъ азъ съподобленъ ту же страсть въсприятии съ тобою жити, неже въ свѣтѣ семь прельстьнѣмь».

«Ой лихо мені, пане мій, за двома плачу, сумую й голошу, за двома переживаю сум, сумую й тужу. Лихо мені, лихо мені! Дуже плачу за батьком, а ще більше плачу й поневіряюся за тобою, брате й пане Борисе. Як же ж ти пробитий списом, як немилосердно відданий на смерть, як не від ворога, але від свого брата прийняв загибель? Лихо мені! Легше б мені було з тобою вмерти, ніж усамітненому й осиротілому без тебе провадити це життя. Я ж бо сподівався невдовзі побачити твоє ангельське обличчя, аж ось така туга мене спітакла, і легше було б мені з тобою померти, пане мій! Що ж тепер я вдію, переживаючи скруху серця, віддалений від твоєї краси й від вельмимудрого батька мого? О, мій любий брате й пане! Якщо ти здобув ласку в Господа, молися за мене, пригніченого, щоб я сподобився через прийняття тих самих страждань жити з тобою, аніж у цьому звабливому світі».

Його наздоганяють убивці. Гліб благає їх не чинити злочин, а коли це не діє, молиться про прощення Святополка і посланих ним убивць. Глібів повар Торчин зарізав Гліба ножем «закла ̀и яко агня непорочьно и безлобиво» («заколов його як ягнятко непорочне й беззлобне»). Це сталося 5 вересня, в понеділок.

Тіло Гліба кинули між двома колодами. Але воно об’являється через чудо:

овогда бо видѣша стълпъ огньнъ, овогда свѣщѣ горущѣ и пакы пѣния ангельская слышааху мимоходящии же путьмь

бо часом бачили вогняний стовп, часом запалені свічки й ті, хто проходив дорогою поряд, також чули ангельський спів

Ярослав Мудрий постає месником за братів. Він змушує Святополка тікати. Той шукає притулку в Польщі й гине між Польщею й Чехією. Ярослав припиняє чвари. Він знаходить тіло Гліба й переносить його у Вишгород. Закінчується ця частина похвалою святим.

Друга частина, що має назву «Сказання про чуда святих страстотерпців Христових Романа і Давида», розповідає про чуда, вчинені святими, про побудову присвячених їм церков у Вишгороді, про перенесення їхніх мощів у 1072 і в 1115 рр.

Питання про авторство «Сказання» викликало значну майже двохсотлітню наукову полеміку. Нерідко його автором називають Якова Мниха. Втім, тотожність авторів «Похвали князю Володимиру» та «Сказання» відкидалася вже Олексієм Шахматовим.

«Читання про Бориса і Гліба» Нестора Літописця

Коли наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. прп. Нестор Печерський звертається до сюжету про Бориса і Гліба, конфлікт між династичними гілками княжого дому Рюриковичів набув незворотнього характеру й переріс у структурну кризу. За цих умов виникає «Чтеніє о житіи и погубленіи блаженную страстотерпицю Бориса и Глѣба».

Дуже істотним компонентом цієї версії, що відрізняє Несторове «Чтеніє» від сюжетно близьких агіографічних та літописних текстів, є вступний екскурс у споконвічну історію протистояння добра і зла, Бога і диявола. Цей богословський вступ, попри свою схематичність, дуже чітко окреслює перспективу житійного сюжету. Гріхопадіння праотців, Каїнове братовбивство, ідолопоклонство, вбивство пророків, розп’яття Спасителя світу – перелічені епізоди концентруються довкола образу споконвічного опонента Творця, втіленого у видіння пророка Ісаї: «Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!» (Ісая 14:13-15). До старозавітного тексту Нестор безпосередньо звертається, згадуючи диявола, затятого ненависника добра,

иже бѣ рекл: Да створю престол свои на звѣздах, и сриновен бысть на землю

Котрий казав: «Утверджу престіл свій на зорях!» - і був скинений на землю.

Гординя, що втілюється в жадобу правління світом, визначає механізми всіх деструктивних процесів, спрямованих на шкоду людині.

Альтернативою ж диявольському нестримному властолюбству виступає в Несторовій моделі світу безмежне Боже милосердя:

Ни ту ся Бог прогнѣва на созданіє своє нъ милосердоваше о твари своєй

Та Бог не прогнівався на своє творіння, але змилосердився до свого витвору

Знаком цього милосердя стає місія пророків, а згодом – апостолів, покликаних застерігати світ від служіння злу, найвищим же тріумфом – прихід самого Божого Сина, котрий

смерти вкуси волею страстію своєю и положен быст во гробѣ и сниде въ адъ и дерьжаву єго раздруши

Смерть пережив добровільно через свої страждання і був покладений у гробі й зійшов до пекла і правління його зруйнував

Зухвала гординя диявола долається жертовною любов’ю Христа і Його покірливим відкупительним стражданням.

У такій перспективі Борис, і Гліб постають представниками творчої сили Церкви, здатної обернути вразливу позицію непротивлення злу на лицарську чесноту в двобої світла й темряви.

Втілюючи образи обох персонажів, Нестор оперує контрастом «світло – темрява». Святі брати сяяли поміж Володимировими синами «свѣтящеся, акы двѣ звѣздѣ свѣтлѣ по средѣ темных». Коли старійшина міста знайшов тіло Гліба, «видѣв же святаго свѣтящася яко молнии». На місці поховання Бориса і Гліба бачили вночі «овогда свѣщѣ, овогда столп огньн с небесѣ сущ». У зв’язку з відкриттям мощів страстотерпців Нестор нагадує євангельські слова про світильник, що його ставлять «на свічник, і світить воно всім у домі» (Мт. 5:15) й називає святих світильниками, яким годиться сяяти всім людям у храмі, «яко же бо сълнечьныя луча сияюща, тако испущаєта цѣлебныя дары всѣм вѣрным». Саме так, «акы ангелома», сяють обличчя відкритих до прославлення мучеників. Неземне світло позначає явлення Бориса і Гліба ув’язненим. А серед чуд, вчинених святими, є й повернення зору сліпому: «прозрѣти єго створиста». Прославляючи князів-мучеників наприкінці «Чтенія», Нестор називає їх «свѣтьлами неугасающими и солнца свѣтлѣйшими», котрі «нощ же и день не оскудѣвая, свѣт посѣщая тьмьныя».

Натомість Святополк, коли «вложи зло си враг в сердце єго», наказує слугам, посилаючи їх убити Бориса: «Нападше на него, нощію погубите єго». І по смерті Святополка його бачуть «в мрацѣ суща».

Сфера дії Святополка як знаряддя князя темряви – ніч, пітьма, безплідний простір, що ховається від життєдайної сили правди. Прагнення Святополка узурпувати владу обертається смертю, спустошенням, зрештою, - самознищенням і пориненням самого персонажа в морок смерти.

Позірний парадокс сюжету, акцентований у Несторовому «Чтеніи», - протиставлення активності Святополка бездіяльности, навіть певної апатичности героїв. Святополк квапиться захопити батьків престіл, розшукує братів, посилає навздогін убивць. Натомість і Борис, і Гліб відмовляються не лише від протидії опонентові, але й від утечі, усуваються від дії, завмирають, поринаючи в молитву, в найдраматичнішу мить передчуття смерти.

Внутрішні боріння Бориса і Гліба, їхнє молитовне стояння перед Богом розкриваються як лицарський герць, у якому воїни світла долають спокуси темних пристрастей. Борис і зображується як воїн, переможець, посланий Володимиром рятувати «люди от супротивящихся єму поган». Вороги тікають перед його наближенням: «бѣжаша не дерзнуша стати противу блаженному». Віддані Борисові дружинники, «бѣ бо их до 8 тысящ вси же во оружіи», спонукають його до збройного опору узурпаторові. Але він не хоче вірити попередженням про замах, відмовляється вживати силу чи навіть тікати в іншу країну, заявляючи: «уне єсть мнѣ одиному умрети, нежели толику душь».

Таким чином Нестор акцентує христологічний характер Борисової самопожертви: померти самому за спасіння всіх. Символічно, що, зустрічаючи убивць, князь читає утреню: шестопсалміє, з якого цитується початок 3 псалма, недільне євангеліє. Борис обирає жертовну смерть із Христом, і ранкове богослужіння знаменує його прилучення до світанку вічного життя, що засвідчують передсмертні слова, остання фраза яких буквально цитує перше й останнє з семи слів Спасителя на хресті: «Владыко, отдаи же им грѣхов» (пор. Лк. 23:34) та «В руцѣ Твои предаю дух мои» (пор. Лк. 23:46). Свідома самопожертва стає перемогою над власною слабкістю, над спокусами участи в збройному протистоянні.

Молодший і позбавлений харизми успішного полководця Гліб спершу тікає від небезпеки. Але, коли його вже наздоганяє човен із ворогами, він перемагає страх смерті, відсилає геть своїх захисників, «да нѣ како и тых погубят и пролиють кровь неповиньну», і молиться словами псалма (Пс. 34:1-6). Христологічний складник образу святого акцентується порівнянням його вбивці повара зі зрадником Юдою, а самого Гліба – з «ягнятком базголосим» («акы агня незлобиво» -, пор. Діян. 8:32; Ісая 53:7-8 [2]). У своїй загибелі князь єднається з самим Христом, якого Іоан Хреститель називає «Агнцем Божим, що на Себе гріх світу бере» (Ін. 1:29).

Добровільне страждання героїв інтерпретується як творчий акт, завдяки якому мученик відкриває для себе перспективу вічного світла й осяває цим світлом довколишній простір, не обмежений часом його життя. Очевидно, що в цьому світлі прихід «христолюбивого книжника» Ярослава Володимировича на київський престіл постає перемогою справедливости, а відкриття ним мощів молодших братів – знаком входження й самого князя в сакральний простір: «бѣ муж тъ и правѣден, и тих, ходяи в заповѣдех Божиих».

Сказаніє об убієніи в Ордѣ князя Михаила Черниговского и єго боярина Феодора

Швидко після мученицької смерті в 1246 р. були канонізовані як мученики за віру князь Михаїл Чернігівський і його боярин Федір. Спочатку, ймовірно, могло бути місцеве вшанування їх як святих, а загальна канонізація наступила дещо пізніше, на думку Євгена Голубинського не пізніше XIV ст.

1246 р. чернігівський князь Михайло Всеволодович приїхав у Золоту Орду, мабуть, для того, щоб отримати ярлик на Чернігівське князівство. Однак це відвідування закінчилося трагічно - князь Михаїл і його боярин Федір були вбиті з ханського наказу.

Вже незабаром після загибелі чернігівського князя, за розпорядженням його дочки Марії, було встановлено церковне шанування невинно вбитих, і в ті ж роки (у всякому разі - до 1271) було складено коротке «Сказання про Михаїла і його боярина Федора». Пізніше, вже на основі цього «Сказання», виникла поширена редакція (кін. XIV ст.) та інші оповідання, в тому числі і Житіє Михаїла Чернігівського.

Сюжет, пов’язаний із загибеллю Михаїла Всеволодовича, став украй популярним в Стародавній Русі, адже Михаїл Чернігівський і його боярин Федір стали розглядатися як одні з перших новомучеників за православну віру.

У тексті «Сказання про Михаїла і його боярина Федора» дуже важливий той момент, що Михаїл сам виявляє ініціативу вчинити подвиг на славу Христову і не спокуситися «славою світу цього». Дізнавшись про звичай хана Батия змушувати християн поклонятися язичницьким ідолам, він, натхнений Божою благодаттю і даром Святого Духа, сам викликається поїхати в Орду, що викрити Батиєву «звабу» і довести йому і всьому світові, що віра християнська живе в серцях руських людей. Отримавши благословення духівника, Михайло каже:

Молитвою твоєю, отче, яко же Богъ дасть, тако и будет. Азъ быхъ того хотѣлъ кровь свою проліяти за Христа и за вѣру крестьяньскую»

За молитвою твоєю, отче, як Бог зволить, так і буде. Я б хотів кров свою пролити за Христа і за віру християнську

У цьому бажанні князя підтримав і його боярин Феодор.

Перед зустріччю з ханом прибульці зобов’язані були пройти очищувальні церемонії, які сприймалися як поганські обряди: пройти крізь запалені багаття, вклонитися сонцю та ідолам. Опинившись в Орді, Михаїл і Федір відмовляються піти на компроміс із своєю вірою й не піддаються ані на вмовляння хана, ні на прохання його слуг:

И доидоша мѣста, идеже бѣ накладенъ огнь со обѣ странѣ. Мнози же погании идяху сквозѣ огнь, и покланяхуся солнцю и идоломъ. Волсви же хотѣша Михаила вести и Феодора сквозѣ огнь. Михаилъ же и Феодоръ глаголаста имъ: «Недостоить христьяном ходити сквозѣ огнь, ни покланятися, ємуже ся сии кланяють. Тако єсть вѣра христьянская, не покланятися твари, но покланятися Отцю и Сыну и Святому Духу».

І дійши до місця, де з обох боків було розкладено вогнища. Багато язичників проходили крізь вогонь і поклонялися сонцю й ідолам. Жерці ж хотіли вести Михаїла та Федора крізь вогонь. Михаїл же й Федір сказали їм: «Не личить християнам ходити крізь вогонь, ні поклонятися тим, кому ці поклоняються. Така бо християнська віра: не поклонятися творінню, але поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові».

Вони стійко чекають своєї долі, обраної ними самими. І коли посильний хана говорить князеві: «Михаиле, вѣдая буди — мертвъ єси!» («Михаїле, знай - ти мертвий!»), то Михаїл твердо відповідає: «Азъ того хощю, єже ми за Христа моєго пострадати и за православную вѣру проліяти кровь свою» («Я того й хочу, щоб мені за Христа мого постраждати і за православну віру пролити кров свою»). А своїм боярам він кинув під ноги княжий плащ («коц»), як символ відмови від земного життя: «Приимѣте славу свѣта сего, ея же вы хощете!» («Візьміть славу світу цього, до якої ви прагнете!»)

Смерть князя Михаїла і боярина Федора була страшна: спочатку їх довго і жорстоко били, а потім відрізали голови.

«И тако, благодаряще Бога, пострадаша и предаша святѣи свои души в руцѣ Божии, новосвятая мученика» («І так, вихваляючи Бога, постраждали і передали святі свої душі в руки Божі обидва святі новомученики») - підсумовує свою розповідь автор.

Таким чином, «Сказання про Михаїла і його боярина Федора» сформулювало новий для руської релігійної свідомості ідеал - мученика за віру, котрий свідомо вибирає смерть в ім’я Христа. Стурбовані падінням Київської Русі і шукаючи її порятунку, давньоруські книжники бачили шлях порятунку через мучеництво в ім’я віри. Героїчна смерть Михаїла Чернігівського - це свого роду жертва, принесена руським народом на спокутування своїх гріхів. Ідея жертовності стає вкрай важливою в XIII - XIV століттях. Адже добровільна і мученицька смерть - це не тільки наслідування мученицької смерті Христа, але і вияв готовності пройти будь-які випробування на шляху до спасіння душі й порятунку народу від страждань.

Повість про життя Олександра Невського

«Повість про життя і про хоробрість благовірного і великого князя Олександра» або «Повість про життя Олександра Невського» - літературний твір XIII століття. Повість дійшла до нас у різних редакціях XIII-XVIII ст. Історія її тексту надзвичайно складна, багато чого залишається спірним. Протягом кількох століть перша редакція («житіє») неодноразово перероблялася. Автором повісті був імовірно книжник з оточення володимирського митрополита Кирила, що прийшов з Галицько-Волинської Русі в 1246 році, тому в повісті відображені склалися літературні традиції Русі й Новгородської землі. Автор повідомляє, що особисто знав Олександра Невського і був свідком його діянь.

Прийнято вважати, що написана повість не пізніше 80-х років XIII століття в монастирі Різдва Богородиці у Володимирі, де був похований князь Олександр Невський. У створенні житія брав участь митрополит Кирил:

Він міг бути і автором, але, найімовірніше, він замовив житіє комусь із галицьких книжників. котрі проживали на півночі.

За композицією, манерою опису військових зіткнень, окремими стилістичними прийомами і деякими фразеологізмами «Повість про житіє Олександра Невського» близька до іншого твору, «Літописця Данила Галицького» - першої частини Галицько-Волинського літопису. Описуючи нескінченні бої князя з західними лицарями («німцями»), автор наголошує на побожності Олександра. Він неодмінно просить Бога про допомогу, молиться, звертається до святих Бориса і Гліба. Під час бою являються небесні сили, які допомагають князеві. Посланцями папи Римського він заявляє, що, приймаючи вчення Вселенських Соборів, "от вас ученія не пріємлем».

Після повідомлення про день смерті Олександра наводяться слова митрополита Кирила і суздальців, коли до них дійшла сумна звістка

Митрополит же Кирилъ глаголаше: «Чада моя, разумѣйте, яко уже заиде солнце земли Суздальской!» Иерѣи и діакони, черноризци, нищіи и богатіи, и вси людіє глаголааху: «Уже погыбаємь!»

Митрополит же Кирил промовив: «Діти мої, розумійте, що вже зайшло сонце землі Суздальської!» Ієреї і диякони, чорноризці, жебраки і багаті, і вси люди говорили: «Вже гинемо!»

Завершується повість розповіддю про «гідне пам’яти» чудо, що сталося під час поховання князя. Коли померлому Олександру хотіли вкласти в руку «прощальну грамоту», то він «акы живъ сущи, распростеръ руку свою и взят грамоту от рукы митрополита» («ніби живий, відкрив руку свою і взяв грамоту з руки митрополита»).

Монаші житія

«Житіє прп. Феодосія Печерського» прп. Нестора Літописця

Феодосій вже за життя випереджав популярністю свого попередника Антонія. Невдовзі після смерти (3 травня 1074 р. ) його пам’ять як святого відзначалася в Печерському монастирі. 1091 р. його мощі переносять до церкви, яку почали будувати ще за життя Феодосія. 1108 р. князь Святополк Ізяславич наказує, щоб в усіх єпархіях ім’я Феодосія було вписане в поминальники.

Вступ визначає місце прп. Феодосія серед праведників за біблійною обітницею Спасителя: “Багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім” (Мт. 8:11). Згадується про авторство «Читання про Бориса і Гліба», додаються самопринижувальні формули. Вказується на спадкоємний зв’язок Феодосія з Антонієм. Подається початкова молитва. На початку «Житія прп. Феодосія Печерського» прп. Нестор звертається до Бога з проханням допомогти в написанні цього житія. Мотивують це прохання досвід вже написаного «Читання про Бориса і Гліба» та євангельська обіцянка могутньої сили віри, хоча б найменшої, подібної до гірчичного зерна (Мт. 17:20), яка здатна прорости в людській душі попри слабкість людини й вирости у велике рясноплідне дерево.

1. Народження святого. Народження в Василькові під Києвом. Наречення у восьмий день, хрещення в 40-ий день. Переселення батьків до Курська.

2. Дитинство. Дитяча праведність святого. Щодня ходив до церкви, носив убогий одяг, охоче навчання Святого Письма. Батько помер, коли святий мав 13 років.

3. Проща. Феодосій пішов із прочанами до Єрусалиму.

По трьхъ убо дьньхъ увѣдѣвъши мати єго, яко съ страньныими отъиде, и абіє погъна въслѣдъ єго, тъкъмо єдиного сына своєго поимъши, иже бѣ мьній блаженааго Феодосія. Таче же, яко гънаста путь мъногъ, ти тако пристигьша, яста и́, и отъ ярости же и гнѣва мати єго имъши и́ за власы, и поврьже и́ на земли, и своима ногама пъхашети и́

Через три дні взнала мати його, що він пішов з іноземцями. І погналася услід, взявши з собою тільки одного свого сина, який був молодшим од блаженного Феодосія. Далеко довелось їй заїхати, доки настигла й схопила його. Од люті та гніве великого мати, вхопивши його за волосся, кинула на землю, і ногами своїми била.

Привівши додому, мати закувала Феодосія в кайдани.

4. Печення проскур. Два чи три роки Феодосій пік проскури для церкви. Коли мати почала забороняти, пішов до іншого міста і там при церкві продовжував свою справу. Мати знайшла його й силою повернула додому.

5. Служіння властителю. Князь цього міста помітив Феодосія, наказав йому бути при своїй церкві, подарував ошатний одяг. Феодосій віддав одяг жебракам. А потім скував ланцюг і одягнув під вбрання на тіло. Мати

видѣ на срачици его кръвь сущю от въгрызенія желѣза. И раждьгъшися гнѣвъмь на нь, и съ яростію въставъши и растьрзавъши сорочицю на немь, біющи же и́, отъя желѣзо от чреслъ єго

побачила на сорочці його кров од ран, натертих залізом. І, розгнівавшись на нього, не тямлячи себе, кинулась, розтерзавши сорочку на ньому,і, б’ючи його, зірвала залізо з пояса

6. Феодосій пішов до Києва.

7. Феодосій прийшов до Антонія і прийняв постриг від прп. Никона.

8. Прийшла мати до Києва, знайшла прп. Антонія, змусила його благословити Феодосія вийти з печери. Неодноразові розмови навернули матір, вона прийняла постриг у Микільському монастирі й там через багато років померла. Нестор зазначає:

Се же житіє блаженааго отьца нашего Феодосія отъ уны вьрсты до сде, дондеже пріиде въ пещеру, мати же єго съповѣда єдиному от братія, именьмь Феодору, иже бѣ келарь при отьци нашемь Феодосии. Азъ же от него вся си слышавъ, оному съповѣдающю ми, и въписахъ на память всѣмъ почитающимъ я.

Про життя блаженного Феодосія, отця нашого, від дитячих літ до часу, коли прийшов у печеру, розповіла мати його одному з братів, на ім’я Федір, котрий був за отця нашого Феодосія келарем. Я ж те все чув од нього. Він розповів мені, і я записав це на спомин усім, хто читатиме це

9. Варлаам, син боярина Іоана, прийняв постриг.

10. Скопець з княжого дому прийняв постриг з іменем Єфрем.

11. Переслідування монахів князем Ізяславом за постриг боярського сина й придворного (Никона схопили, Антоній з монахами мусили тікати).

12. Міць блаженного Варлаама (витримав спокуси при батьковому дворі, куди був силою перевезений).

13. Відхід св. Никона до Тмутороканю, а Єфрема до Константинополя.

14. Пресвітерське рукоположення Феодосія.

15. Відхід прп. Антонія.

16. Поставлення прп. Феодосія на ігуменство після відходу прп. Варлаама.

17. Поставлення Печерського монастиря: побудова Успенської церкви, переселення до келій 1062 р. , принесення Студійського уставу.

18. Перемога прп. Феодосія над нечистими духами.

19. Повчання учнів.

20. Прославлення святого: ігумен Софроній бачить сяйво над Печерським монастирем, князь Ізяслав любить розмови з преподобним.

21. Прихід князя Ізяслава і як його не пускав воротар.

22. Преставлення прп. Варлаама.

23. Відхід прп. Ісайї до монастиря вмч. Димитрія.

24. Повернення з Тмуторокані прп. Никона.

25. Прп. Феодосій працює в пекарні, носить воду, рубає дрова.

26. Повізник.

И се въ єдинъ дьнь шедъшю великууму отьцю нашему Феодосію нѣкоторааго ради орудія къ христолюбьцю князю Изяславу, далече ему сущю отъ града. Таче яко и пришьдъ и до вечера умудивъшю єму орудия ради. И повелѣ христолюбьць, нощьнааго ради посъпанія єму, на возѣ допровадити и́ до манастыря єго. И яко бысть идый путьмь и возяй єго, видѣвы и́ въ такой одежи сущааго, и мьнѣвъ, яко єдинъ от убогыхъ єсть, глагола ему: «Чьрноризьче! Се бо ты по вься дьни пороздьнъ єси, азъ же трудьнъ сый. Се не могу на кони ѣхати. Нъ сице сътворивѣ: да азъ ти лягу на возѣ, ты же могый на кони ѣхати». То же блаженый съ вьсякыимь съмѣреніємь въставъ, сѣде на кони, а оному же легъшю на возѣ, и идяше путьмь, радуяся и славя Бога. И єгда же въздрѣмаашеся, тъгда же съсѣдъ, текъ, идяаше въскрай коня, дондеже трудяашеся, ти тако пакы на конь въсядяше. Таче же уже зорямъ въсходящемъ и вельможамъ ѣдущемъ къ князю, и издалеча познавъше блаженааго и съсѣдъше съ конь, покланяахуся убо блаженууму отьцю нашему Феодосию. Тъгда же глагола отроку: «Се уже, чадо, свѣтъ єсть! Въсяди на конь свой». Онъ же видѣвъ, єже тако вьси покланяхуться єму, и ужасеся въ умѣ и, трепетенъсыи, въста и въсѣде на конь. Ти тако поиде путьмь, а преподобьнууму Феодосію на возѣ сѣдящю. Вси же боляре, сърѣтъше, покланяхуся ему. Таче дошьдъшю ему манастыря, и се ишедъше вься братія поклонишася єму до земля. То же отрокъ больми ужасеся, помышляя въ себе: кто сь єсть, єже тако вьси покланяються єму? И ємы и́ за руку, въведе и́ въ трапезьницю, таче повелѣ ему дати ѣсти и пити, єлико хощеть, єще же и кунами тому давъ, отъпусти и́. Си же съповѣда самъ братии повозьникъ тъ, а блаженууму о семь никомуже явивъшю, нъ сице бѣ убо по вся дьни о сихъ уча братію, не възноситися ни о чемь же, нъ съмерену быти мниху, а самому мьньшю всѣхъ творитися и не величатися, нъ къ вьсѣмъ покориву быти.

І одного дня пішов велебний отець наш Феодосій у якійсь справі до христолюбця князя Ізяслава, двір якого був далеко за містом. Коли прийшов, до вечора затримався у справах. І звелів христолюбець, аби поспав він уночі, на возі відвезти його до монастиря. І коли їхали шляхом, візник, побачивши його в такому одязі й подумавши, що він убогий, сказав йому: «Чорноризце, це ти щоденно відпочиваєш, а я втомлююся. Не можу верхи на коні їхати. А зробімо так: я ляжу на возі, а ти можеш на коні їхати». Тоді блаженний із великим смиренням встав, сів на коня, а той ліг на возі, і їхав шляхом, радіючи та славлячи Бога. А коли дрімати починав, тоді злазив, ідучи поряд із конем, аж поки не втомлювався, а тоді знову сідав на коня. Вже зоря сходила, і вельможі їхали до князя і здалеку впізнали блаженного і, злізши з коней, вклонялися блаженному отцю нашому Феодосію. Тоді сказав він отроку: «Вже, дитино, настав ранок. Сідай на коня свого». Той же, побачивши, що всі так уклоняються йому, злякався і затремтів, устав і сів на коня. Так їхали вони далі, а преподобний Феодосій на возі сидів. Всі бояри, що зустрічалися, вклонялися йому. Так доїхали до монастиря, і вийшла вся братія вклонитися йому до землі. Тоді отрок ще більше злякався, думаючи собі: хто ж це, що всі так уклоняються йому? І, взявши отрока за руку, повів Феодосій його у трапезну, там наказав дати йому їсти й пити, скільки схоче, ще і грошей давши йому, відпустив його. Про це розповідав людям сам візник той, а блаженний про це нікому не говорив, а знову щоденно повчав братію не впадати в гординю, а бути смиренним монахом, самому ставити себе нижче за всіх і не вивищуватися, всім покірним бути.

27. Феодосій рятує Іларіона від бісівських спокус.

28. Бог посилає золото для утримання монастиря.

29. Даміян пресвітер має видіння прп. Феодосія.

30. Розбійники не змогли пограбувати монастир через побачене чудо, навернулися й покаялися.

31. Чудо з Успенською церквою бачить боярин князя Ізяслава.

32. Климент боярин напучений Богом не забувати про обіцяну жертву монастирю (дві гривні золота й окуття ікони за порятунок у поході).

33. Настанови прп. Феодосія монахам.

34. Турбота про монаха, який хотів піти з монастиря.

35. Молитвою святого келар Федір дістає від боярина Івана три вози припасів, коли в монастирі не лишилося харчів.

36. Милосердя до розбійників, злидарів, калік.

37. Пономар не хотів віддати всього вина пресвітерові, що про це просив. Коли ж, викритий святим, віддав усе до краплі, ввечері привезли три вози корчаг із вином.

38. Хліб, не поданий з благословення для їжі в день вмч. Димитрія, Феодосій наказав вкинути в річку.

39. Келарю за непослух Феодосієві впала в заквашуваний хліб жаба, і хліб мусили викинути.

40. Лляна олія, котру келар хотів залити в лампади, виявилася зіпсованою через мишу, що впала в олію. А згодом хтось приніс корчагу оливкової олії.

41. За словом святого бочка наповнилася медом.

42. Вигнання бісів з монастирського маєтку.

43. За молитвою святого помножується борошно.

44. Видіння показало комусь світло над Печерським монастирем.

45. Навколишні жителі бачили явлення ангелів, котрі йшли до церкви на чолі з прп. Феодосієм.

46. Феодосій сповідає віру перед юдеями.

47. Феодосій постить протягом чотиридесятниці, оберігає монастир молитвою.

48. Феодосій мужньо викриває братів Святослава і Всеволода, які 1073 р. вигнали з Києва князя Ізяслава.

49. Князь Святослав смирився перед святим.

50. Поставлена Успенська церква.

51. Феодосій звільняє бідну вдову від кривдника, сам звернувшись до судді.

52. Феодосій, покликаний до Бога, прощається з братією, з князем, молиться.

53. Преставлення Феодосія.

54. Передсмерті обіцянки братії, останні хвилини життя.

55. Поховання в печері.

56. Чудо з боярином.

57. Феодосій являється ченцеві й підказує, хто вкрав срібло.

58. Феодосій зціляє хворого клирика.

59. Ігумен Стефан.

60. Стефан вигнаний з ігуменства.

61. Ігумен Никон.

Любов до церковного богослужіння, вчащання на нього посідають центральне місце в ідеалі поведінки героя середньовічного письменства. Прп. Феодосій Печерський ще дитиною

Растый убо тѣлъмь и душею влекомъ на любъвь Божію, и хожаше по вся дьни въ цьркъвь Божию, послушая божьствьныхъ книгъ съ всѣмь въниманиемь.

ріс тілом і душею, прагнув до любові Божої, ходив щодня у церкву Божу, слухаючи божественні книги з великою увагою

Коли ж він не зміг здійснити намір щодо прощі в Святу Землю, преподобний жертовно служить місцевому храмові, дванадцять років випікаючи просфори задля відправи літургії.

Проймаючи своєю молитовною атмосферою духовне життя і напоюючи своїм образним світом книжність Київської Русі, Псалтир входить як стилетворчий фермент до переважної більшости тогочасних текстів. Вимога читання псалмів безпосередньо формулюється в повчальних творах, мотивуючись особливою міццю Давидової молитви в духовній боротьбі.

Читання псалмів зображується у житії прп. Феодосія Печерського як найпотужніша зброя в боротьбі з бісівськими підступами:

Отьць же нашь Феодосій съмѣренъмь съмыслъмь и послушаніємь вься преспѣвааше, трудъмь и подвизаніємь и дѣлъмь телесьныимь, бяше бо и тѣлъмь благъ и крѣпъкъ и съ поспѣшьствъмь всѣмъ служаше, и воду нося и дръва из лѣса на своєю плещю, бъдя же по вся нощи въ славословленіи Божіи. И братіи же на опочители суще, блаженый же възьмъ раздѣленоє жито и когождо часть измълъ и поставляше на своємь мѣстѣ. Другоици же, оваду сущу многу и комаромъ, въ нощи излѣзъ надъ пещеру и, обнаживъ тѣло своє до пояса, сядяше, прядый вълну на съплетеніє копытьцемъ и псалтырь же Давидову поя. Отъ множьства же овада и комара все тѣло єго покръвено будяше, и ядяху плъть єго о немь, пиюще кръвь єго. Отьць же нашь пребываше неподвижимъ, ни въстая от мѣста того, дондеже годъ будяше утрьній, и тако преже всѣхъ обрѣташеся въ цьркви. И ставъ на своемь мѣстѣ непоступьнъ сы, ни мятыйся умъмь, божьствьноє славословіє съврьшаше, ти тако пакы и-црькве послѣже всѣхъ излажааше. И сего ради вьси любляхути и́ зѣло и яко отьца имяхути и́, зѣло дивящеся съмѣренію єго и покоренію.

Отець же наш Феодосій, вищий за всіх у смиренні й послушанні, у праці, подвижництві і ділах тілесних, бо був тілом благий і кріпкий, радо всім слугував, і воду носив, і дрова з лісу на своїх плечах, всі ночі проводив, славлячи Бога. Коли братія спочивала, блаженний брав розділене жито і молов кожного частину і ставив на місце. Іншим разом, коли багато ґедзів і комарів, вночі сідав над печерою і, оголивши тіло своє до пояса, ткав вовну для плетіння взуття і співав псалми Давидові. Комарів і ґедзів було багато, через що все тіло його скривавлене було, і кусали вони, п’ючи кров його. Отець же наш не рухався, не вставав із місця цього, аж доки не наставала година заутреньої, і тоді перший з усіх він ішов до церкви. І ставав непорушно на своєму місці, не розпорошуючи увагу на дрібниці, вершив Божественне славослов’я, а також останнім полишав церкву. І за це всі любили його дуже, як батька, дивуючись смиренню його і покірливості.

Діставши дослідне підтвердження сили псалмодії, прп. Феодосій навчає використовувати цю силу й монахів його спільноти, поєднуючи читання псалмів із працею: «рукама же своима дѣлати по вся дьни, псалмы Давыдовы въ устѣхъ своихъ имуще».

Невидима боротьба прп. Феодосія з диявольськими підступами провадиться насамперед за допомогою псалмів. Аскетичні практики прп. Феодосія в самотній печері під час Великого посту передаються в житії через мотив співу псалмів:

Сѣдъшю же єму, якоже речеся, и се слышааше гласъ хлопота въ пещерѣ отъ множьства бѣсовъ, якоже се имъ на колесницахъ ѣдущемъ, другьшмъ же въ бубъны біющемъ, и инѣмъ же въ сопѣли сопущемъ, ти тако всѣмъ кличющемъ, якоже трястися пещерѣ отъ множьства плища зълыихъ духовъ. Отьць же нашь Феодосий, вся си слышавъ, не убояся духъмь, ни ужасеся сьрьдцьмь, нъ оградивъся крьстьнымь оружиемь и, въставъ, начатъ пѣти псалтырь Давидову. И ту абіє многый трусъ не слышимъ бывааше. Таче по молитвѣ сѣдъшю ему, се пакы бещисльныихъ бѣсовъ глас слышаашеся, якоже и преже. И преподобьнууму же Феодосмю ставъшю и начьнъшю оно псалъмьскоє пѣніє, глас онъ абіє ищазааше. Сице же по многы дьни и нощи творяхуть ему зълии дуси, яко не дати єму ни мало опочинути, дондеже благодатію Христовою побѣди я, и възятъ от Бога власть на нихъ, якоже отътолѣ не съмѣти имъ ни прикоснутися ни къ мѣсту тому, идеже блаженый молитву творяше.

Сівши, як було сказано, чув він звуки від тупоту бісівського у печері, наче одні на колісницях їдуть, інші б’ють у бубни, а ще інші у сопілки дмуть, і так всі кричать, що трясеться печера від великого числа злих духів. Отець же наш Феодосій, все це чуючи, не лякався духів, не жахався серцем, а огороджував себе хрестом і, вставши, співав Псалми Давидові. І тут же величезний гам ставав нечутним. Як тільки після молитви сідав він, багато голосів бісівських чулося знову, як і раніше. І преподобний Феодосій вставав і починав співати Псалми, і гамір знову зникав. Це багато днів і ночей творили йому злі духи, щоб не дати йому і трохи відпочити, аж поки благодаттю Христовою не переміг він їх і не взяв від Бога влади над ними, відтоді не сміли вони і торкнутися того місця, де блаженний творив молитву.

Зі слів ченця Іларіона, котрий спостерігав молитовне життя прп. Феодосія, переписуючи книги в його келії, повідомляється про додаткові деталі його аскетичного побуту. Прядучи вовну або займаючись іншим ремеслом, преподобний співає псалми. Після тривожного повідомлення економа про брак коштів на утримання братії він також іде до келії «пѣти по обычаю обанадесяте псалма». Захисна сила молитви виявляється в перемогах не лише над невидимими ворогами, але й над злодіями, котрі у нічному видінні побачили довкола Києво-Печерського монастиря нездоланну стіну. Так читання Псалтиря обертається на осердя й рушія духовного життя Києво-Печерського монастиря часів прп. Феодосія.

Зображуючи юнацьке життя прп. Феодосія в Курську, автор наводить його коротку молитву з конкретним проханням про Божу допомогу. Коли святий запрагнув побачити Святу Землю, він молиться: «Господи Іисусъ Христе мой! Услыши молитву мою и съподоби мя съходити въ святая твоя мѣста и съ радостію поклонитися имъ». Коли ж ідеться про життя прп. Феодосія в монастирі, інтенційність молитви змінюється. Тексти Феодосієвих молитов уже не містять прохань про конкретні ласки, очікувані від Бога. Тепер це вже молитва жертви, яка передає вирішення повсякденних потреб ченців у руки Божі, благаючи лише одного – провадження спільноти до спасіння. Згодом тексти двох коротких молитов наводяться у зв’язку з розповіддю про упокоєння прп. Феодосія. Важко захворівши, святий лежить у гарячці й промовляє:

Таче по сихъ блаженаго зимѣ възгрозивъши и огню уже лютѣ распальшу и́, и не могый къ тому ничьтоже, възлеже на одрѣ, рекъ: «Воля Божия да будеть, и якоже изволися ему о мънѣ, тако да сътворить! Нъ обаче молю ти ся, Владыко мой, милостивъ буди души моєй, да не сърящеть єя противьныихъ лукавьство, нъ да пріимуть ю ангели твои, проводяще ю сквозѣ пронырьство тьмьныихъ тѣхъ мытарствъ, приводяще ю къ твоєго милосьрьдія свѣту». И си рекъ, умълъче, къ тому не могый ничьтоже.

У той час блаженного трясло від холоду і палав він у лютому вогні і, вже нічого не можучи, лежав на одрі, промовляючи: «Воля Божа хай буде, і що хоче, те хай і зробить зі мною! Але прошу Тебе, Владико мій, зжалься над душею моєю, щоб не зустрілося їй лукавство диявольське, а хай приймуть її ангели твої, провівши її через перепони темних тих мук і привівши її до світла Твого милосердя». І, сказавши це, вмовкнув, не можучи більше нічого.

Коли ж за кілька днів, у суботу, попрощавшись із братією, Феодосій лишився на самоті, його послушник побачив крізь щілину останню молитву преподобного:

И се блаженый въставъ и ниць легъ на колѣну, моляше съ сльзами милостивааго Бога о спасеніи душа своєя, вься святыя призывая на помощь и наипаче же — святую владычицю нашю Богородицю, и тою Господа Бога Спаса нашего Исус Христа моля о стадѣ своемь, и о мѣстѣ томь. И тако пакы по молитвѣ възлеже на мѣстѣ своємь и, мало полежавъ, таче възьрѣвъ на небо, и великъмь гласомь, лице весело имый, рече: «Благословленъ Богъ, аще тако єсть то: уже не боюся, нъ паче радуяся отхожю свѣта сего.

Блаженний звівся і, впавши на коліна, молив зі слізьми милостивого Бога за спасіння душі своєї, усіх святих закликаючи на допомогу, а найбільше — святу владичицю нашу Богородицю, і через неї молив Господа Бога нашого Ісуса Христа за стадо своє і місце те. А після молитви ліг на своє місце і, трохи полежавши, звів очі до неба і гучним голосом і з веселим лицем промовив: «Благословен Бог, що так сталося: вже не боюся, а радію, йдучи зі світу цього!»

Визначальним внеском прп. Феодосія у розвиток духовного життя Руси стала реформа монашого життя, проведена ним у Печерському монастирі на засадах уставу Студійського монастиря близько 1065 р. Важливим елементом монастирської організації став кіновіяльний (спільножительний) устрій, за яким ченці мали спільну молитву, працю з благословення ігумена, спільне майно й трапезу. Літературні джерела дають дві версії одержання прп. Феодосієм Студійського уставу. Одну з них подає «Житіє прп. Феодосія Печерського»:

По сихъ же посла единого отъ братия въ Костянтинь градъ къ Єфрему скопьцю, да вьсь уставъ Студійскааго манастыря, испьсавъ, присълеть єму. Онъ же преподобьнааго отьца нашего повелѣная ту абіє и створи. и всь уставъ манастырьскый испьсавъ, и посъла къ блаженому отьцю нашему Феодосию. И єго же пріимъ отьць нашь Феодосий, повелѣ почисти предъ братию, и оттолѣ начатъ въ своемь манастыри вся строити по уставу манастыря Студійскааго, якоже и донынѣ єсть, ученикомъ єго сице съврьшаемъмъ.

Після цього послав одного з братії в Константинополь до скопця Єфрема, щоб він увесь устав Студитського монастиря переписав і прислав йому. І він преподобного отця нашого повеління виконав і, переписавши весь устав монастирський, послав божественному отцю нашому Феодосію. І, отримавши його, отець наш Феодосій наказав прочитати перед братією, і з того часу почав у своєму монастирі все робити по уставу монастиря Студитського, і донині так чинять учні його.

Настоятельство прп. Феодосія дає нові свідчення незалежної й принципової позиції Києво-Печерського монастиря стосовно боротьби князів Ярославичів за Київ. Коли 1073 р. Святослав і Всеволод вигнали з Києва Ізяслава, прп. Феодосій різко засуджує порушення норм успадкування престолу, відмовляється відвідувати княжі учти й поминати в єктеніях Святослава, вважаючи його за узурпатора:

Тъгда же отьць нашь Феодосій, напълнивъся Святаго Духа, начатъ того обличати, яко неправьдьно сътворивъша и не по закону сѣдъша на столѣ томь, и яко отьця си и брата старѣйшаго прогьнавъша. То же тако обличаше того, овъгда епистолия пиша, посылааше тому, овъгда же вельможамъ єго, приходящемъ къ нему, обличааше того о неправьдьнѣмь прогънаніи брата, веля тѣмъ повѣдати тому. Се же и послѣже въписа къ нему епистолію велику зѣло, обличаяя того и глаголя: «Глас кръве брата твоєго въпієть на тя къ Богу, яко Авелева на Каина». И инѣхъ многыихъ дрѣвьніихъ гонитель, и убойникъ, и братоненавидьникъ приводя, и притъчами тому вься єже о немь указавъ и тако въписавъ, посъла. И яко тъ прочьте епистолію ту, разгнѣвася зѣло, и яко львъ рикнувъ на правьдьнааго, и удари тою о землю. И якоже отътолѣ промъчеся вѣсть, еже на поточеніє осужену быти блаженому.

І тоді отець наш Феодосій, сповнившись Святого Духа, почав того викривати, що несправедливо зробив і не по закону сидить на столі тому, брата, що був, наче батько йому, прогнавши. І так викривав його, коли листи пишучи, посилаючи йому, , - а коли перед вельможами його, які приходили до нього, ганив того за неправедне вигнання брата і наказував тим переказувати йому. І пізніше написав до нього довге послання, і викривав його, твердячи: «Голос крові брата твого кличе проти тебе до Бога, як за часів Авеля і Каїна». І, згадуючи інших багатьох стародавніх гонителів, убивць і братоненависників, притчами йому про все розповів і, так написавши, послав. І коли прочитав послання те,

розгнівався дуже, і, як лев, заревів на праведного, і ударив посланням об землю. І відтоді рознеслася чутка,

що заточений буде блаженний.

Примирення прп. Феодосія з князем Святославом не було відмовою від осуду несправедливости. Князь сам шукає зустрічі зі святим, приходить з боярами до монастиря, іде з Феодосієм на молитву, а потім покірно вислуховує докори в узурпації престолу. І в цій ситуації Феодосій у відповідь на княжі припущення про гнів святого визначає суспільну місію монастиря, втілену для нього в несенні справедливого й повчального слова:

І хоча прп. Феодосій продовжував поминати на єктеніях як законного князя Ізяслава, а в розмовах із князем дорікав йому за ненависть до брата, за брак страху Божого, за розваги з музиками в княжих палатах, князь Святослав вітає його з радістю, виходить назустріч святому з посмішкою, заявляючи:

«Се отьче, истину ти глаголю: яко аще быша ми възвѣстили отьця въставъша от мьртвыихъ, не быхъ ся тако радовалъ, яко о приходѣ твоємь. И не быхъ ся того тако боялъ или сумьнѣлъ, яко же преподобьныя твоєя душа»

«Це, отче, правду тобі речу: якби оповістили мені, що батько мій постав із мертвих, не радів би так, як твоєму приходові. І не боявся його так і не бентежився, як перед преподобною твоєю душею».

Його спілкування з прп. Феодосієм житіє передає чудовою метафорою:

духовьнаго того брашьна насыщаяся паче меду и съта: се же суть словеса блаженааго, яже исходяахуть от медоточьныихъ устъ тѣхъ

насичуючись духовною їжею краще, ніж медом і ситою: такими були слова блаженного, що текли з медоносних вуст його

Його спілкування з прп. Феодосієм житіє передає чудовою метафорою:

духовьнаго того брашьна насыщаяся паче меду и съта: се же суть словеса блаженааго, яже исходяахуть от медоточьныихъ устъ тѣхъ

насичуючись духовною їжею краще, ніж медом і ситою: такими були слова блаженного, що текли з медоносних вуст його

Отже, місією Києво-Печерського монастиря стає несення правдивого слова християнського навчання, вільного від запобігливости перед владою й високим суспільним становищем. Суспільні еліти, спершу невдоволені втручанням монастиря у їхнє життя, приймають і заохочують його місію. Вже князь Ізяслав, котрого можна було б запідозрити в прагнененні створити Свято-Дмитрівський монастир на противагу Києво-Печерському, бере до свого нового монастиря колишнього призвідця конфлікту прп. Антонія з придворним боярством, прп. Варлаама, закладаючи основи пізнішого узалежнення Свято-Дмитрівського монастиря від Києво-Печерського. А згодом, переживши бунт киян 1068 р. й семимісячне панування в столиці Всеслава Полоцького, князь Ізяслав не карає монастир за його позицію під цих подій, навпаки, обдаровує чернечу громаду землею під будівництво нового храму й часто зустрічається з новим ігуменом, прп. Феодосієм:

Тѣмь же убо слышаще князи и боляре доброє ихъ житіє прихожааху къ великууму Феодосію, исповѣдающе тому грѣхы своя, иже велику пользу приимъше бо от того, отъхожааху, ти тако пакы приношааху єму нѣчьто мало отъ имѣній своихъ на утѣшеніє братіи, на състроеніє манастырю своєму. Друзіи же и села въдаваюче на попеченіє имъ. Наипаче же зѣло любляаше блаженааго христолюбивый князь Изяславъ, предьржай тъгда столъ отьца своєго, и часто же и́ призывааше къ собѣ, мъножицею же и самъ прихожааше к нему и тако духовьныихъ тѣхъ словесъ насыщашеся и отъхожааше. Якоже отътолѣ тако Богъ възвеличаше мѣсто то, умножая вьсѣхъ благыихъ въ немь молитвами въгодьника своєго.

Тому, почувши про праведне їх життя, князі та бояри приходили до великого Феодосія, сповідалися перед ним у гріхах своїх, верталися, маючи від нього велику розраду, а також приносили йому дещицю від набутків своїх на втіху братії, на влаштування монастиря свого. Деякі й села дарували їм. Найбільше любив блаженного христолюбивий князь Ізяслав, що сидів тоді на престолі батька свого і часто кликав його до себе, багато разів і сам приходив до нього і, наситившись духовними бесідами, повертався. Відтоді Бог возвеличив місце те, примножуючи все блаженне у ньому за молитвами угодника свого.

Невибагливість в одязі – неодмінна риса вдосконалення. За житієм, прп. Феодосій вбирається майже злиденно:

А одежа его бѣ свита власяна остра на тѣлѣ, извьну же на ней и ина свита. И та же вельми худа сущи, и тоже сего ради възволочааше на ся, яко да не явитися власяници сущи на нем

А одягом йому була свита з волосяниці жорсткої на тілі, зверху на ній інша свита. І та дуже погана була, заради того одягав її на себе, щоб не бачили волосяниці на ньому

Це ставало підставою для кпинів злорікам:

О сей одежи худѣй мнози несъмысльні

За цей одяг багато невігласів докоряли і соромили його

Бідний пошарпаний одяг використовується в житії для контрасного відображення духовної величі святого. Прп. Феодосія не пізнають прохачі, вважаючи його за одного з поварів. Але це дає підставу агіографові помітити:

Не бо єго чьстяху чьстьныихъ ради пърътъ, или свѣтьлыя одежа, или имѣнія ради мъногаго, нъ чистаго єго ради житія и свѣтьлыя душа, и поученіє того многыихъ, яже кыпяхуть святымь духъмь от устъ єго. Козьлины бо тому бѣахуть, яко многоцѣньная и свѣтьлая одежа, власяниця же, яко се чьстьная и цесарьская багъряниця, и тако, тѣмь величаяся, ходяше и житіємь богоугодьно поживъ.

Не через чистий і світлий одяг шанували його, не через багатство велике, а за чисте його життя і світлу душу і повчання його, що кипіли Святим Духом в устах його. Козина шкура була йому, як цінний і світлий одяг, волосяниця, як велична царська багряниця, і так, тим величаючись, ходив і життя богоугодне прожив.

Сам прп. Феодосій дає взірець повсякденної фізичної праці:

Бѣаше бо поистинѣ чьловѣкъ Божій, свѣтило въ вьсемь мирѣ видимоє и просиявъшеє въ всемь чьрноризьцемъ: съмѣренъмь, съмыслъмь и послушаніємь, и прочіими труды подвизаяся, дѣлая по вся дьни, не дада рукама своима ни ногама покоя. Єще же въ пещьницю часто исхожааше и съ пекущими веселяшеся духъмь, тѣсто мѣшааше и хлѣбы пека. Бѣаше бо, и преже рѣхъ, крѣпъкъ тѣлъмь и сильнъ. Вься же стражющая бѣ уча и укрѣпляя и утѣшая, никакоже раслабѣти въ дѣлѣхъ своихъ.

Був він дійсно чоловіком Божим, світилом у всьому світі, осяваючи шлях усім чорноризцям: смиренням, розумом і послушанням та іншими ділами славлячись, працюючи щодня, не даючи ні рукам своїм, ні ногам відпочинку. Ще і в пекарню часто ходив і з пекарями з великою радістю тісто вимішував і хліб випікав. Був він, як говорив раніше, міцний тілом і сильний. Всіх страждущих навчав і зміцнював, утішаючи, щоб ніколи не поступалися справами своїми.

Прп. Феодосій працює в пекарні («Отець же наш Феодосій, вищий за всіх у смиренні й послушанні, у праці, подвижництві і ділах тілесних, бо був тілом благий і кріпкий, радо всім слугував, і воду носив, і дрова з лісу на своїх плечах, всі ночі проводив, славлячи Бога»), носить воду, сам рубає дрова. Він залучає до праці братію не словами заохоти, а власним прикладом.