Лекція 01. Становлення та розвиток української літератури в X-XVIII ст.

1.   Обсяг поняття «українська література» в X-XVIII ст.

Якщо ми почнемо шукати в X-XVIII ст. літературу, яка називала себе «українською», на нас чекає невдача. Поняття «український народ», «Україна», «українська література» фактично поширюються лише в ХІХ ст. Хоча й тоді закарпатський письменник Олександр Духнович писав:

Я русин бил, єсмь і буду,

Я родився русином.

Чесний рід свій не забуду,

Останусь єго сином.

Назви території, на якій живе український народ, і самого народу змінювалися протягом століть відповідно до політичного становища й стану національної свідомости. Грецький історик Геродот (484-425 рр. до Р.Х.) називає цю землю Скифією, а місцевих жителів - скифами. І в «Повісти временних літ» є згадка про те, що греки називали землі уличів і тіверців по Бугу й Дніпру аж до моря «Велика Скифія».

Від IV ст. до Р.Х. поширюється назва «Сарматія» від іранського племени сарматів, яке прийшло в Україну після скіфів. Ця назва набула популярности в XVII-XVIII ст.

В ІІ-ІІІ ст. прищепилася назва «Роксоланія», від іншого іранського племени роксоланів. Вона відродилася в гуманістичній культурі Ренесансу для підкреслення давности й автохтонности українського народу. Дружину турецького султана Сулеймана Настю Лісовську з-під Рогатина називали Роксоланою.

Основна назва - «Русь». Літопис виводить її від назви варязького племени.

«Пішли вони [слов’яни] на море, до варягів, до русі. Бо так звали варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - ґотами, отак і ці» (Повість временних літ, 862 рік).

У трактаті Констянтина Багрянородного 949 р. окремо подаються назви дніпровських порогів «руською», а окремо «слов’янською» мовами, причому «руські» назви найближчі до північногерманських. Імена перших українських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга) також північногерманського походження. В фінській мові шведи називаються «Routsi». Можливо, фіни вивели цю назву від шведського слова «rops-menn», мореплавці. Частина середньошведського узбережжя й зараз має назву «Rodhsin», місце, звідки відпливали варяги.

Українські вчені Михайло Максимович, Володимир Антонович, Олександр Потебня, Михайло Грушевський дотримувалися теорії автохтонного походження назви «Русь». Вони спростовували літописну теорію на підставі того, що варягами називали не скандинавів, а загалом мореплавців-грабіжників. «Русь» виводилася з річкових назв типу «Рось». Але арґументи цієї теорії слабші.

Спочатку назва «Русь» застосовувалася щодо племени полян і його країни довкола Києва. З поширенням Київської держави назва поширилася на всю українську землю. Окремий представник народу Руси називався «русин» (у «Слові о полку Ігоревім» - русич). Галичина називалася Руським воєводством. Чужинці (напр. Павло з Алеппо) називають Україну Руссю, а українців русинами на відміну від Московії та її мешканців - московитів, москвинів або москалів.

В XIV ст. (1335 р.) з’являєтся термін Мала Русь. Константинопольський Патріярхат для розрізнення двох митрополій, що виникли в Україні, почав вживати назву «Megalh Rwsia» та «Mikra Rwsia». Здобувши під свою владу Гетьманщину, московський цар Олексій Михайлович використовував стару термінологію й прийняв 1654 р. титул «царя Великої і Малої Росії».

Етнонім «Русь» побутує протягом усієї епохи Середньовіччя й Ренесансу. В часи Ренесансу доповнюється поетичними поняттями  «Россія», «Роксоланія», «Сарматія».

Але в епоху Середньовіччя починає вживатися слово «Україна» для позначення пограниччя, окраїни, прикордонної країни. Ширше - останнього слов’янського народу на південному сході Європи. Перший зафіксований випадок вживання цієї назви - Київський літопис, літописна стаття за 1187 р.: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався... За ним же Україна багато тужила». Тут ідеться про прикордонну Переяславську землю. В тому ж літописі під 1189 р. згадується про князя Ростислава Берладника, що зі Смоленська «приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі». Тут мається на увазі подністрянське Пониззя. В Галицько-Волинському літописі вживання слів «Україна», «украйняни» зафіксовано під 1213, 1268, 1280, 1282 рр.

В епоху Ренесансу з її увагою до території пограниччя культур слово «Україна» дещо розширює свій зміст, починає позначати країну або державу, заселену українцями, далекий край на межі християнської цивілізації, вільну землю. Але тільки в творчості письменників-романтиків ХІХ ст. слово «Україна» ввійшло у вжиток як етнокультурне й політичне поняття, остаточно витіснивши слово «Русь». Однак у Галичині самоназва «русин» трималася аж до ХХ ст., а серед закарпатських українців ця самоназва зустрічається ще й досі. Особливо в Словаччині, в Боснії й Герцеґовині.

Друга проблема – мова літературних текстів. Якщо ми будемо шукати в X-XVIII ст. твори, написані сучасною українською мовою, то історії української літератури певно вже не напишемо.

Роль літературної мови в Середні Віки, а в багатьох народів і ще тривалий час пізніше, виконувала сакральна (літургійна) мова.

На сході Римської імперії панувала грецька мова. Однак, на відміну від заходу, поряд з грецькою рано почали вживатися як богослужбові національні мови: вірменська, сирійська, коптська. А для слов’янських народів Центральної та Південно-Східної Європи було створено штучну міжетнічну церковнослов’янську («слов’яноруську») мову.

Довідка:

Церковнослов’янська мова з’явилася внаслідок місії свв. Кирила (826-869)  і Мефодія (820-885). Вони народилися й провели дитинство в м.Солуні, столиці Македонії, населення якої складали греки й слов’яни. Костянтин (Кирило) вчився при дворі імператора, працював патріяршим бібліотекарем, а після усамітнення в монастирі викладав філософію. У середині ІХ ст. був направлений на місію до болгар, брав участь у диспутах з мусульманськими богословами в Сирії.

Мефодій спершу перебував на військовій службі, десять років керував областю в Болгарії. Потім залишив службу й разом із братом віддалився в монастир на горі Олімп.

На початку 60-х рр. ІХ ст. Кирило направляється в місійну поїздку до Хозарії. Дорогою зупинився в Херсонесі (Корсуні), де зустрів людину, яка говорила руською мовою, і бачили Євангеліє і Псалтир, «писані руським письмом».

Наприкінці 862 р. на прохання моравського князя Ростислава імператор і патріярх Фотій направили Кирила і Мефодія до Моравії. Для місійного служіння було винайдено слов’янське письмо, упорядковано церковнослов’янську мову й перекладено нею Євангеліє, Апостол, Псалтир. Місія почалася 863 р. Брати навчають моравських слов’ян церковнослов’янської мови й кириличного письма, запроваджують богослужіння візантійського обряду церковнослов’янською мовою.

Їм протистоять німецькі єпископи, які відстоюють римський обряд і латинську мову богослужіння. Кирило й Мефодій відвідали папу римського й заручилися його благословенням.  У Римі було відправлено Літургію по-церковнослов’янському. Під час перебування в Римі Кирило помер (869 р.). Мефодій був висвячений на єпископа, очолив церкову в Моравії й продовжив працю перекладача, за твердженням агіографа переклав усі біблійні книги, за винятком Маккавейських. Він пережив переслідування й ув’язнення. Помер 885 р. Після смерти Мефодія слов’янське богослужіння в Моравії було заборонене, учні мусили тікати до Сербії і Болгарії.

День пам’яти свв. Кирила і Мефодія, 11 (24) травня відзначається як Свято слов’янської писемности. Папа Іван Павло ІІ проголосив Кирила і Мефодія небесними покровителями Європи.

У епоху Ренесансу у свідомості утверджується використання народної мови в книжності. Васлідок синтезу церковнослов’янської з живою говірною мовою з’являється книжна українська мова. Вона не мала певної норми аж до ХІХ ст. Побутує в багатьох версіях, називаючись «простою» або «руською» мовою.

З кінця XIV ст. поширюється латинська мова як літургійна мова Західної Церкви, а також мова міжнародного спілкування. Латинська мова була мовою вищої освіти, богословської науки аж до початку ХІХ ст. Вона набуває ролі однієї з літературних мов України.

Після завоювання України Польським королівством поширюється польська мова, а на терені, приєднаному 1654 р. до Росії, - російська мова. Обидві вони виконували роль літературної мови України.

Як сучасна культура усвідомлює літературну творчість? Її межі поступово звужуються.

Літературна творчість у часи Середньовіччя усвідомлюється як ремесло, що належить до сфери церковного або державного життя.

2.   Фольклор як чинник літературного життя

Словесна творчість виявляється залежно від способів комунікації в двох формах: усній і писемній. Фольклор випереджає літературу за часом розвитку і розвивається паралельно з нею, продовжуючи справляти на літературу свій вплив і зазнаючи щодалі більшого зворотнього впливу.

Народна культура і досі зберегла відображення стародавніх елементів творчості, жанри й персонажі поганського походження. Її відбитки знаходимо вже в перших відомих літературних творах і вплив їхній триває надалі.

Реліктові явища пов’язані з найдавнішими фольклорними жанрами, інтеґрованими традиційною народною культурою. Стабільність народного побуту забезпечувала аж до ХХ ст. присутність у ньому найдавніших обрядових текстів. Народний календар визначав функціонування колядок та щедрівок, веснянок (гаївок), купальських та петрівчанських (петрівочних) піснень, жнивних пісень.  Родинна обрядовість трансформується відповідно до зміни релігійних переконань, але продовжує позначати ключові моменти життя людини. Народження - хрестини, створення сім’ї - весільний обряд, смерть - похорон і голосіння. З появою нових феноменів побуту родинні обряди й відповідні тексти репродукуються на основі старих моделей (рекрутські голосіння), хоча й гублять поволі обрядову функцію (рекрутські пісні).

Демонологія народних повір’їв відображає уявлення про духовний світ, що прагнули інтеґруватися в християнізовану народну свідомість. Персонажами  казок і легенд виступають домовик, лісовики, польовики, водяники, русалки, мавки, біси, відьми. Забобонний спосіб протистояння цим силам втілюють замовляння. Казки, насамперед казки про тварин, чарівні казки.

Давній епос був провідною формою текстового втілення історичної пам’яти. Відображено сюжети в «Повісті временних літ», «Галицько-Волинському літописі». Дохристиянський епос витісняється в інші словесні форми: літературні твори (літописи), народні думи, балади, історичні пісні.

Паремійні жанри: прислів’я та приказки, загадки, - є унікальним засобом збереження народної мудрости в афористичній формі.

Література не перебуває під однобічним впливом фольклору, фольклор зазнає зворотньої дії, яка зростає в XVII ст. Формується феномен народнопоетичних творів літературного походження. Літературне походження мають церковні коляди, деякі пізніші ліричні пісні. «Їхав козак за Дунай» - насправді вірш нашого земляка, харків’янина Семена Климовського. Вже з XVI ст. починається публікація українських фольклорних текстів. Першим із них став запис, зроблений між 1550 та 1570 рр. Никодимом, пісні-балада «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» («Стефан воєвода»), яку визначний чеський учений ХVІ ст. Ян Благослав умістив у своїй рукописній «Чеській граматиці».

Обмеження, яких зазнає українська література в міру входження під владу московської адміністрації, зокрема, заборона українського книгодрукування 1717 р., стимулюють повернення до узвичаєних способів словесної комунікації: усних. Літературні тексти поширюються усним шляхом, зокрема, гумористичні віршові оповідання, пісні-канти.

На взаємодії літератури й фольклору зростає вертеп.

3.   Церковний контекст функціонування літературних текстів

Середньовіччя з його вкрай складною системою стосунків васалітету-сюзеренітету створило розвинену ритуальну культуру. Церковний канон чітко визначав єрархію текстів, реґламентував їхню жанрову перспективу. Устав богослужінь Студійського монастиря, а потім Єрусалимської лаври св.Сави Освяченого формував ритм життя монастиря, а відтак і парафії з раз назавжди завданими нормами поведінки, нерозривно поєднаними з колом богослужінь - добовим, тижневим, річним. Функціонування тексту визначалося його канонічним змістом і богослужбовими функціями.

Дмитро Лихачов: Стосунки людей і їхні релігійні обов’язки підлягали етикетові, традиції, звичаєві, церемоніялові, до такого ступеня розвиненим і деспотичним, що вони проймали собою і певною мірою оволодівали світоглядом і мисленням людини. Етикетові підлягало й зображення цих подій. Мистецтво не так зображає життя, як надає зображенню етикетних форм, вводить його в ритуальну культуру з її системою комунікації.

Писемний текст первісно приходить на Русь як християнська альтернатива усному поганському сакральному текстові. Це стимулює розвиток літератури, але й обмежує її лише колом тем і функцій, пов’язаних із церковним побутом. Поява в Середні Віки віршів про кохання була унеможливлена не стільки аскетичністю суспільного побуту – її не треба перебільшувати, - скільки тим, що відповідні теми й мотиви розроблялися в культурі фольклору, часто з великою безпосередністю.

Фольклор був сакральною словесною культурою, відігравав головно ритуальні функції. Література також входить до ритуалу, але вже церковного, християнського. І система жанрів формується насамперед залежно від місця в церковному побуті.

У літературі XVII ст. складається модель п’ятиразового хрещення Руси:

1. Апостола Андрія Первозваного.

2. Аскольдове хрещення. Перша згадка про християнство на Русі - 860 рік, подробиці якого внесено до літопису під 866 р.: «Рушив Аскольд і Дір на греків, і прийшов туди в 14 рік після першого походу Русі на Михайла-цесаря. А цесар Михайло тоді був у поході на аґарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх Орифа послав йому вість, що русь іде на Царгород. І вернувся цісар. А ці, руси, в середину Суда ввійшовши, вчинили вбивство багатьох християн і Царгород двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріярхом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили її полу. Була тиша, і море заспокоїлось. А тут одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх так, що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося» (Повіть временних літ, 866 рік).

Внаслідок цього чуда відбулося хрещення русинів. Цій події присвячені дві промови царгородського патріярха Фотія та його «Окружне послання» (866 р.). Опис - у хроніці Георгія Амартола. Літопис вважає Аскольда і Діра християнами, а над могилою Аскольда збудована навіть церква.

Місія святих Кирила і Мефодія, яка охоплювала Закарпаття, Надсяння й Західну Волинь.

Хрещення великої княгині Ольги.

5. Володимирове хрещення. Князь Володимир 988 р. не тільки сам приймає хрещення, а й запроваджує християнство як державну релігію.

988 рік – рік хрещення Руси-України святим князем Володимиром.

Поступово формується Київська митрополія, котра входила до складу Константинопольського Патріярхату, сама ж складалася з кількох єпархій. Протягом Х-ХІІІ ст. київські митрополити висвячувалися Вселенським Патріярхом зі згоди імператора. Серед них було небагато справді освічених людей, які б лишили по собі помітний слід в історії, - не більше шести з 25 митрополитів-греків. Такими були митрополити Іларіон (з 1051), Георгій (з 1062 р., залишив митрополію під час усобиць синів Ярослава Мудрого), Іоан ІІ (з 1077 р.), Никифор І (відомий своїми посланнями з князя Володимира Мономаха). Натомість про Іоана ІІІ (з 1089 р.) прямо зауважувалося, що він був некнижний і простуватий розумом.

Історики вважають, що за часів Володимира Великого в Україні було 5 єпархій: Чернігівська, Білгородська (біля Києва), Володимир-Волинська (включала Галичину), Новгородська (згодом стала архиєпархією, єпископ якої був одночасно Псковським), Ростовська. На 1240 р. митрополія включала 16 єпархій, з них етнічно українських 10.

Перші єпископи ставилися з греків. Але згодом почали ставити єпископів і з українців. Тільки Києво-Печерський монастир дав у дотатарські часи близько 50 єпископів. Серед єпископів траплялися талановиті письменники, як-от проповідник з поліського містечка Турова єпископ Кирило, володимир-суздальські єпископи Симон (автор послання Полікарпові, що склало основу Києво-Печерського патерика) та Серапіон (автор проповідей – «слів»), обидва українці за походженням.

Кандидатів на єпископів спершу обирав архиєрейський собор. Але потім закорінився звичай визначати кандидатів місцевим князям разом з іншими представниками місцевої громади. Звичаю переміщення єпископів з кафедри на кафедру середньовічна Київська митрополія не знала.

Засновуються монастирі, які, як і в інших європейських країнах, стали головними осередками освіти. Центральне місце в історико-літературному процесі ХІ-ХІІІ ст. належить Києво-Печерському монастиреві. У XVII ст. він повертає собі цю функцію. За підрахунками Євгена Голубинського, в першій половині ХІІІ ст. в княжій державі було відомо 68 монастирів. У Києві їх налічувалося 17, у Галичі – 5, у Чернігові – 3. При митрополичому соборі й монастирях починають здійснюватися записи найважливіших подій, згодом зосереджувані в літописах. Щоденна потреба читання житій святих на богослужіннях і монастирських трапезах стимулює збирання житій і укладання їх у збірники.

Під 1051 р. літопис згадує вперше про Києво-Печерський монастир. У літописній статті повідомляється, що прп. Антоній, вихідець з Любеча, який був пострижений на Святій Горі Афон, оселився в печері, викопаній Іларіоном. поступове перенесення центру духовного й інтелектуального життя Руської митрополії до Києво-Печерського монастиря, що відбувається протягом др. пол. ХІІ ст. Якщо, згідно з прийнятими сучасним літературознавством доказами Олександра Шахматова, Найдавніше Київське літописне зведення упорядковується 1039 р. при митрополичій кафедрі Києва, то вже нове літописне зведення, назване Першим Києво-Печерським, склав 1073 р. Никон Великий у Києво-Печерському монастирі. До утвердження в Києві князя Володимира Мономаха (1113-1125) Києво-Печерський монастир продовжує лишатися осередком літописання, даючи Початковий літопис 1095 р. та «Повість временних літ». Там же прп. Нестор Літописець створює «Житіє прп. Феодосія Печерського» та «Читання про Бориса і Гліба».

У 1070 р. Всеволод Ярославич, ще бувши Переяславським князем, заклав в урочищі Видубичі під Києвом, на 2 кілометри нижче за Києво-Печерський, Видубицький монастир, присвячений чуду архистратига Михаїла. Невдовзі після приходу на київський великокняжий престол Володимира Всеволодовича Мономаха (1113-1125) центр літописання переноситься до Видубицького монастиря. Нова редакція «Повісти временних літ» була укладена 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром – особою, близькою до князя Володимира Мономаха, згодом поставленої на єпископа до Переяслава – Мономахової вотчини. У Видубицькому монастирі формується Київське літописне зведення, упорядником якого вважається місцевий ігумен Мойсей.

Зарубський монастир діяв ще в XVI ст. біля міста Заруб (неподалік від сучасного села Зарубинці) в околиці Переяслава над високим берегом Дніпра. Його громаду репрезентує в українській культурі Климент (Клим) Смолятич, проголошений митрополитом Київським 1147 р. й так і не визнаний Константинопольським Патріярхом аж до втрати столичної кафедри в 1154 р. Відповіді Климента Смолятича пресвітереві Фомі засвідчують знайомство руських ченців з проблематикою візантійського богослов’я і з постатями давньогрецьких античних філософів Платона й Аристотеля, котрих згадує автор. Варто пригадати ще одного ченця з його спільноти, письменника ХІІ або ХІІІ ст. Георгія Зарубського, автора «Повчання духовному чаду», адресованого якомусь заможному юнакові. Монастир існував ще в XVI ст., але пізніше його заступив Терехтемирівський монастир.

Наймасовішим носієм книжної культури була церковна парафія – територіяльна громада, зосереджена довкола парафіяльної церкви. Основною її місією була відправа основних церковних богослужінь, насамперед літургії (від leitourgia - всенародна служба), а також відправа приватних богослужінь, треб (хрещень, молебнів, вінчань тощо) та забезпечення елементарного знайомства вірних з християнським вченням, тобто катехизація.

Можна припустити, що не всі парафіяльні священики мали належну освіту, частина з них могла читати за складами, а богослужіння відправляла напам’ять. Однак не могло бути церкви без найважливіших книг: Євангелія, Апостола, служебника, часослова. Для повноцінної відправи уставних богослужінь необхідними були Октоїх, Тріодь, службові Мінеї. Таким чином церква сприймалася як храм слова – і містичного Слова, якому відправлялися богослужіння, і словесної культури, котра плекалася в храмі. Згодом при церквах почали запроваджувати парафіяльні школи. І на XVII ст. рівень освіти українців дивував мандрівників. Арабський мандрівник архидиякон Павло Алепський, що проїздив 1654 р. і 1656 р. землями України разом із Антіохійським патріярхом Макарієм ІІІ аз-Заїмом (1647-1672), захоплювався загальною грамотністю українців, яких він називав “козаками”:

“Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і доньок, вміє читати й писати і знає порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх невігласами”.

Знайомство з Біблією і основами церковного вчення здійснювалося в перебігу богослужінь. Церковний устав уже склався в цілому на час хрещення Руси, хоча згодом, у XIV ст. Студійський устав богослужінь поступиться дещо відмінному Єрусалимському уставу. Порядок богослужінь визначався церковним календарем, який визначав порядок свят, читань з Євангелія і Апостола, церковних співів протягом року. Рік починався 1 вересня. Літочислення велося від створення світу, датованого у Візантії 5508 роком до Різдва Христового. Річний порядок неперехідних свят взаємодіяв із порядком свят перехідних, що групувалися довкола Великодня.

Слухаючи церковні співи і читання, парафіянин протягом року переживав всю історію спасіння – від Різдва Богородиці, її введення до храму, благовіщення – через Різдво Христове, стрітення Ісуса в Єрусалимському храмі, хрещення на Йордані, преображення – і до входу в Єрусалим, страждань і розп’яття та славного Воскресіння, вознесення на небо й зіслання Святого Духа на апостолів. Практики індивідуального (келійного) читання майже не було. Книги були дорогі й рідкісні. І хоча після винайдення книгодрукування з середини XV ст. ситуація дещо змінюється, читання лишається для більшості рідкісним, часто ритуальним актом. Самостійне читання Святого Письма не заохочується, вважається підозрілим. Реформація дещо змінила цей підхід, але до XVIII ст. зберігається головна роль богослужіння в знайомстві з Біблією та церковним вченням.

Денне коло богослужінь складали дев’ять чинів: вечірня, повечір’я, полуношниця, утреня, перший, третій, шостий і дев’ятий часи та Свята Літургія. Кожен із чинів складався з псалмів, молитов, єктеній, читання Святого Письма. Крім безпосереднього молитовного змісту богослужіння наділялися символічним змістом, часто багатошаровим.

Особливо складною і досконалою є символічна мова Святої Літургії, в перебігу якої переживається прихід Христа у світ, Його явлення людям, проповідь Євангелія, вихід на страждання, встановлення таїнства Євхаристії на Тайній Вечері, розп’яття, смерть, воскресіння і вознесіння на небо.

Крім щоденних уставних богослужінь, щодалі більше розвивається практика урочистих хресних ходів, богослужінь з окремих нагод, зокрема на честь Богородиці, її чудотворних ікон і місцево шанованих святих. З Візантії в Україну прийшов жанр акафисту (від грецьк. Ακάθιστος - несідальний). Вказує на те, що виконується вірними стоячи.Складається з 25 окремих піснеспівів - 13 кондаків і 12 ікосів, з яких кондак 1 та ікоси закінчуються вигуком «радуйся» (χαιρέ), а 12 кондаків - приспівом «алилуя».

4.   Суспільний і побутовий контекст фунціонування літературних пам’яток

Українське літературне життя трансформується з огляду на фундаментальні зміни в суспільних стосунках. Література з’являється невдовзі після утворення княжої держави з центром у Києві. Назва цієї держави й привілеї панівної династії обґрунтовуються завдяки варязькій легенді.

Варязька легенда: «Вигнали варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву." Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - ґотами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами." І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в Ізборську. І од тих варягів дістала назву Руська земля» (Повість временних літ, 862 рік).

Швидким темпом провадиться об’єднання українських, а з ними і неукраїнських племен Східньої Европи в велику державу під владою варязьких князів із столицею в Києві. Цій державі засвоюється назва «Русь». Конґломерат племен спершу об’єднувала тільки влада князя. В будуванні держави князі спиралися на дружину, переважно варязьку. З цієї дружини призначали вони своїх намісників, але Святослав уже призначав своїх синів. Встановлюється принцип, що князем повинен бути член «Рюрикового дому». Чисельно варязький елемент великий; імена дружинників Олега виключно норманські. Археологічні знахідки дають чимало варязьких поховань у Києві, Чернігові, Любечі, Новгороді тощо.

Але варязькі елемент застали в Україні вже готовий державний племінний лад, і незабаром варязькі елементи почали асимілюватися з місцевими. До варязької дружини стали входити місцеві люди, і в списках дружинників Ігоря та почту Ольги є слов’янські імена. Малуша, донька Малка Любечанина, стала однією з жінок Святослава й матір’ю Володимира. Імена Святослава, Ярополка, Володимира свідчать про перемогу слов’янської стихії в княжій родині. Збереглося віче як орган місцевої людности. Укладаються корисні торговельні договори та нав’язуються дипломатичні стосунки.

«І було в нього [Рюрика] два мужі, Аскольд і Дір, не його племени, а бояри. І випросилися вони до Царгорода з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: "Чий се город?" А вони сказали: "Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і загинули. А ми сидимо в  городі їхньому і платимо данину хозарам". Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і забрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» (Повість временних літ, 862 рік).

Олег Віщий, перший історичний князь Києва (882-912). Об’єднав чимало племен: полян, сіверян, дреговичів, уличів, тіверців, радимичів, кривичів, ільменських словен. «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: „Хай буде се мати городам руським"» (Повість временних літ, 882 рік).

Щоб змусити Візантію до торгівлі з Руссю, ходив на Царгород і в договорах з Візантією 907 і 911 років добився для Київської держави значних прав. Під 912 р. - докладний текст договору з греками.

Ігор, (912-945 рр.) син Рюрика. Двічі ходив на Каспійське море, на Закавказзя. Спробував оволодіти берегом Чорного моря, заснувати оселі на Дніпровому лимані. Війна з Візантією, договір 944 р., в якому вперше згадуються християни з княжої дружини.

Ольга (945-964 рр.). Вдова Ігоря, можливо, слов’янського походження. Вперше встановила норми данини, терени для полювання. Першою з князів охрестилася. 957 р. їздила до Царгорода, вже християнкою. Перебування в Царгороді описане імператором Костянтином Багрянородним. 959 р. вислала посольство до імператора Оттона I Великого, а 962 р. до Києва прийшло посольство від Оттона з єпископом Адальбертом на чолі. Померла 969 р.

Святослав Хоробрий (964-972 рр.), син Ігоря, воював безперервно, щоб забезпечити державі ринки й політичну перевагу на Сході Европи. Головну увагу приділив балканським справам. Був покликаний на допомогу проти болгар імператором Никифором Фокою, але, подолавши болгар, не схотів залишати їхню країну. Лише загроза Києву з боку печенігів, кочового народу тюркського походження, примусила його повернутися до Києва. Відбивши печенігів, знову подався до Болгарії. Греки на чолі з імператором Іоаном Цімісхієм змусили після тяжких втрат покинути Болгарію. По дорозі до Києва напали намовлені греками печеніги, військо було розбите, а князь Святослав забитий.

«Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла, ні м’яса варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель, кажучи: „Хочу на вас іти"» (Повість временних літ, 964 рік).         «І рушив Святослав на греків, і вийшли вони супроти русі. І коли побачили руси, то убоялися вельми множества воїв. І мовив Святослав: „Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, - то сором нам. Тож не втечемо, а станемо кріпко, а я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, - тоді самі подумайте про себе". І сказали вої: „Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо"» (Повість временних літ, 970 рік).

Ярополк (972-980 рр.). За життя Святослава Ярополк дістав Київщину, Олег - Древлянську землю, Володимир - Новгород. Ярополк - християнин, мав близькі стосунки з Заходом. Посли були на сеймі в Кведлінбурзі 973 р., 979 р. до Києва приїздили посли від Папи Римського. Прагнув об’єднати всю державу під своєю владою, почав боротьбу з Олегом і приєднав деревлянську землю, потім підкорив Новгород, але Володимир пішов з найнятими варягами на Київ. Під Роднею Ярополк зазнав поразки і був убитий.

Створення потужної централізованої держави завершується за часів князя Володимира Хрестителя і його сина Ярослава Мудрого. У цей же час християнство стає державною релігією, а Руська Церква набуває митрополичого управління під юрисдикцією Константинополя.

Володимир Великий (980-1015 рр.). Об’єднав землі, де княжили його брати, ходив на литовське плем’я ятвягів, на волзьких болгар. Воював з печенігами, що доходили до самого Києва. Побудував для охорони своїх земель по ріках Стугні, Трубежі, Сулі укріплені городи, сполучені земляними валами («змієві вали»). Прагнув встановити єдину державну релігію, поновив культ поганських богів і поставив у Києві капище. Запроваджує християнство, зв’язавши його переможною війною з Візантією, завоюванням Корсуня й шлюбом з візантійською царівною Ганною, тітка якої була дружиною німецького імператора Оттона II. Одружуючи дітей, нав’язав стосунки з могутніми володарями Европи: польським, шведським, угорським королями, німецьким маркграфом.

Святополк Окаянний (1015-1019 рр.) в прагненні заволодіти всією державою вбиває братів - Святослава, князя деревлянського, Бориса, князя ростовського та Гліба, князя муромського. Залучив на допомогу німецьке та польське військо. але був розбитий на р.Альті й загинув у дорозі на Захід.

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Поділив державу з Мстиславом по Дніпру, а після смерти Мстислава (1034 р.) став єдиним володарем Русі.  1036 р. остаточно розбив печенігів під Києвом і збудував на тім місці собор св.Софії, Премудрости Божої. Поширив столицю, оточив її муром з трьома брамами, одна з яких - Золоті ворота. Дбав про ширення освіти: засновував школи, при Софійському соборі переписували книги. Засновуються перші монастирі: св.Юрія, св.Ірини, Києво-Печерський. Обирається 1051 р. перший митрополит з русинів - Іларіон. Законодавство кодифікується в збірникові «Руська Правда». Варязький вплив обмежується дружиною, домінує повсюдно слов’янський елемент. Родинні шлюби зв’язують Ярослава з багатьма володарями Европи.

Перед смертю запроваджує складну систему сеньйорату. Державу поділив між п’ятьма синами: Ізяславом (Київ, Деревлянська земля з Туровом, Новгород із Псковом), Святославом (Чернігів, Муром, Тмуторокань), Всеволодом (Переяслав, Суздаль, Ростов), Ігорем (Володимир Волинський), В’ячеславом (Смоленськ). Усі сини дістали землі не в одному місці, а в центрі й на периферії, і старші більше за молодших. Усі князі повинні були поважати старшого брата як батька й укупі правити Руською землею. На випадок смерти старшого брата його наступником ставав не син, а брат, і всі князі відповідно пересувалися на вище князівство. Якщо батько помирав, не досягнувши князівства, його сини позбавлялися прав на землю, ставали «ізгоями».

Тріумвірат синів Ярослава Ізяслава, Святослава та Всеволода правив перші роки після смерти батька. Князі спільно доповнили «Руську Правду», боролися з половцями, які зайняли степи від Дону до Дунаю. 1073 р. Ізяслав посварився з братами й мусив кинути Київ, де почергово правили Святослав (1073-1076) та Всеволод (1078-1093 рр.). Ізяслав ще намагався знайти союзників, звертався до імператора Генріха IV, до папи римського Григорія VII й повертався на престол після смерти Святослава (1076-1078). Святослав залишив по собі пам’яткою виконаний на його замовлення «Ізборник» 1073 р.

Святополк Ізяславич (1093-1113 рр.) пережив занепад великокняжої влади, системи сенйорату. Все правління сповнене боротьби з половцями й князями-ізгоями. З’явилася нова форма влади - княжі з’їзди, перший з яких з ініціятиви Володимира Мономаха зібрався 1097 р. на Любчому озері біля Києва.

Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Герой боротьби з половцями, під проводом якого князі здобули блискучі перемоги 1105 та 1111 рр. Оволодів більшою частиною Київської держави. Відкинув половців до кавказу. Тримав у покорі князів. Залишив «Повчання» дітям. Всупереч праву зайняв великокняжий престол, покликаний боярами після бунту 1113 р.

Мстислав Великий (1125-1132 рр.) - останній великий київський князь. Син Володимира Мономаха. Розгромив половців і загнав їх за Волгу. По смерті Мстислава держава фактично розпалася на кілка окремих князівств. За сто років (1146-1246) у Києві змінилося 47 князювань, з яких 35 тривало менше року.

Володимир-Суздальська альтернатива. На землях на північ і північний схід від Русі-України, заселених переважно фіно-угорськими племенами мері, весі, муроми, мордви та ін., навернення до Христової віри проходило важко. Літопис згадує про опір хрещенню в Новгороді, про поганські бунти, очолювані волхвами, на терені поміж Окою і Волгою - в Суздальській землі (1024). Коли в Києві давно панувало християнство, в XI ст. у Ростові на Чудському місці ще стояв кам’яний ідол Велеса, якому поклонялися місцеві жителі. У Києво-Печерському патерику повідомляється про мученицьку смерть вихідця з Києво-Печерського монастиря Кукші, котрий навертав в’ятичів у XII  ст.

У XII ст. Володимир Мономах поставив на князя для Суздальської землі Юрія Довгорукого. Він був першим, хто не номінально, а фактично очолював ці землі, перебуваючи там. Етнічна відмінність між українцями та суздальцями добре усвідомлювалася. Суздальці повстають проти надання посад «руським». Ставлення киян до «суздальців» - бояр та дружини Юрія Довгорукого - виявляється в тому, що відразу по смерті князя кияни пограбували всі його двори і нещадно вбивали «суздальців».

Поступова асиміляція нечисленного українського політичного ферменту фіно-угорським і тюркським оточенням впливала на еволюцію суспільної свідомості й релігійні погляди князів, бояр і дружини. Юрій Довгорукий зберігає ставлення до Києва як столиці Русі-України та колонізованих земель, бачить Суздальську землю далекою провінцією, з якої мріє повернутися і повертається на столичний престіл (1154-1157).

Син  Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський, вихований поміж суздальцями, усвідомлює Залісся вже як політичну альтернативу Києву.  1155 р. він тікає з України до Суздаля, вивозячи з Вишгорода його святиню - Вишгородську ікону Божої Матері,  котра стала вважатися національною святинею росіян. Як вірили тоді, Вишгородська ікона була написана св.ап. і євангелистом Лукою. Її перенесла з Єрусалиму до Царгороду цариця Євдокія, дружина Теодосія Молодшого. Спершу ікона зберігалася у Влахернському монастирі, а потім була перенесена до Києва, подарована Царгородським Патріярхом Лукою Хризовергом вел.кн.Юрієві. Князь помістив її у жіночому монастирі в Вишгороді.

Своїх братів, родичів, батькових бояр-українців Андрій вигонить, надає посади місцевим жителям. Залишивши старі центри - Ростов, Суздаль, він переносить столицю до Володимира, проголошуючи себе його великим князем (1157-1174). Київська політична традиція відкидається, занедбується вічеве право, роль аристократії. Натомість відбувається становлення авторитарного, самодержавного політичного устрою, що відповідав суспільній свідомості Сходу.

8 березня 1169 р. військо Андрія Боголюбського захопило Київ і жорстоко зруйнувало місто. Йшлося про знищення давньої столиці задля перенесення центру державного життя до Залісся. До Києва ставиться за намісника брат Андрія Гліб. Нова неслов’янська держава претендує на керівну роль в історії України, на українську спадщину, на саме ім’я «Русь».

Андрій Боголюбський першим намагався утворити окрему від Київської Володимир-Суздальську митрополію. Він нарік у єпископа Ростовського і Суздальського одруженого священика Теодора, фізично сильного, енергійного, зухвалого, досить добре начитаного. На сучасників він справляв демонічне враження, приголомшуючи їх брутальною поведінкою. Теодор темпераментно заперечував монашество, полемізував з візантійськими приписами про пости в середу й п’ятницю, демонстративно носив білу скуфію або навіть білий клобук, що інколи практикували царгородські, а за ними й новгородські єпископи, що не були монахами. З дружиною розлучатися він не бажав. Будучи нареченим єпископом, бив, тортурував, ув’язнював людей, відбирав у них майно, випалював очі, виривав язики, розпинав на стіні. Врешті він покарав Володимир Суздальський, наказавши замкнути в ньому всі храми. І лише тоді Андрій Боголюбський відмовив у підтримці своєму фаворитові.

Татарська навала. Монголо-тюркські кочові племена об’єдналися наприкінці XII ст. під владою великого хана (Чінґісхана) Темучіна. Підкорили Китай, Туркестан, Персію. На заклик половецького хана Котяна (зятя галицького князя Мстислава Удатного) руські війська пішли назустріч орді й зустріли татар на березі р.Калки, притоки Кальміуса, 1223 р. Половці втекли, українське військо зазнало тяжкої поразки. Татари повернулися до Азії, але 1237-1238 рр. розгромили Волзьку Болгарію та заліські князівства (Рязанське, Володимир-Суздальське, Ростовську землю). 1238 р. вперше прийшли на Україну, зруйнували Переяславщину та Чернігівщину. 1240 р. з’явилися під Києвом, узяли його 6 грудня й знищили. Пройшли Волинь і Галичину, рушили на Угордщину й Польщу. 9 квітня 1241 р. чеські та німецькі лицарі розгромили татар біля Ліґніц. Татари заснували Золоту Орду зі столицею в м.Сарай на Волзі.

В середині ХІІІ ст. литовські племена, що жили над Неманом, Західною Двіною й Балтійським морем, об’єднуються і починають поширювати свою територію на південь. При цьому литовці, що не мали власної писемності й зберігали поганські вірування, опиняються під потужним впливом православної цивілізації українців і білорусів.

Князь Ольгерд (вел. кн. 1341-1377 рр.) поширив територію князівства далеко на схід, зайнявши Смоленщину та Брянщину, а також об’єднав під своєю владою Київщину, Поділля, Чернігівщину й Сіверщину. Він розбив 1363 р. татарське військо над р. Сині Води й примусив його відступити. Ольгерда називали в Царгороді «великим королем вогнепоклонників», бо він лишався поганином. Але православ’я поширилося серед литовців і навіть у княжій родині.

Брат Ольгерда Любарт приймає православне хрещення з іменем Дмитро. Після смерті Юрія ІІ Болеслава волинські бояри 1340 р. обрали Любарта на князя Волині й Галичини (1340-1386). Тим часом Галичину, Холмщину й Західну Волинь завоював польський король Казимир. Любарт зберіг Луцьку землю. Він спорудив мурований замок у Луцьку, будував храми. За його правління Волинь цілком зберігала український характер.

За Кревською унією 1385 р. Литва і Польща об’єднуються в спільну державу, яку починають називати «Річ Посполита». Спільною державною релігією стає християнство західного обряду (католицизм). Це стимулює асиміляційні процеси серед українських політичних еліт – шляхти. Додатковим імпульсом стають зміни в державному устрої, позначені Люблінською унією 1569 р., після якої українські землі переходять з Великого князівства Литовського до польської («коронної») частини Речі Посполитої.

Протест проти дискримінації православної громади Речі Посполитої став одним з імпульсів козацьких воєн, що розгорнулися в 30-х рр. XVII ст. І хоча «Статті для заспокоєння руського народу грецької віри» згасили найбільш гострі суспільні конфлікти, пов’язані з релігійною політикою королівського уряду, невдоволення українського козацтва нерівноправним становищем Православної Церкви наростало. Виступ гетьмана Богдана Хмельницького 1648 р., здійснений під гаслом оборони православної віри, став початком розриву козацтва з Річчю Посполитою й творення нового державно-політичного устрою – Гетьманщини.

Виборний керівник козацтва, гетьман, проголошується главою української держави. У його руках зосередилася вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади. Гетьманські укази (універсали) були обов’язковими для всього населення. Гетьман очолював уряд – генеральну старшину. Гетьманська резиденція (Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів) виступала політичною столицею України. Поступово обмежувана царським урядом Росії, посада гетьмана з перервами у 1722-1727 рр. та 1734-1750 рр. проіснувала з 1648 до 1764 р., майже до остаточного знищення Росією решток незалежності Української держави.

З кінцем XVIII ст. завершується епоха Гетьманщини, козацька старшина поступово інтеґрується в російське дворянство, церковні та адміністративні інститути втрачають рештки своєї ідентичности. Фатальним підсумком цих змін стали три поділи Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795 рр.). Після цього землі Наддніпрянської України стають об’єктом дискримінаційної політики московського царату, а Галичина, Закарпаття й Буковина включаються до складу Австрійської імперії.