Лекція 02. Епоха Середньовіччя: загальний огляд

1. Суспільно-культурні параметри епохи

В XV ст. гуманісти Ренесансу поділили європейську історію на три частини: стародавню, середню й сучасну. Середні Віки (maedia aetas) концептуально виділені ними як період темряви й варварства, що відокремлював їх від античних Риму та Греції. Церква в ті віки, як вони вважали, була заражена загальною брутальністю та загниванням.

Динаміка змін на карті Європи: https://www.youtube.com/watch?time_continue=3&v=vjWVFZ5e_vo

Попри те, що з І ст. до н.е. країни Середземномор’я були об’єднані під владою Риму, в цьому цивілізаційному просторі зберігалося домінування двох культурних чинників: на сході – грецького, на заході – латинського. І хоча латинська культура мала державний статус, вона вважалася молодшою й примітивнішою за грецьку. Домінування грецької культури поширювалося на території, колись завойовані Олександром Македонським, що обіймаються поняттям елліністичного світу. А греки називали себе «римлянами» як мешканці Римської імперії.

Поділ Римської імперії був відчутний на культурному рівні. А імператор Діоклетіан (284-305) офіційно поділив її на дві частини – Східну й Західну, для зручності управління. Імператор Константин Великий, з іменем якого пов’язується історичний Міланський едикт 313 р. (проголошення християнства леґально визнаною, державною релігією), прагне відновити єдність. Він будує нову столицю в центрі імперії, на місці колишньої грецької колонії Візантій – на європейському березі Босфора, протоки між Європою й Азією. 11 травня 330 р. до цього міста було офіційно перенесено імператорську резиденцію та столичні інституції. Місто назвали на честь засновника «Константинополь» або «Новий Рим». Слов’яни іменували його «Царгород».

Вже в епоху Ренесансу, в XVI ст., це місто почали називати в історичних дослідженнях «Візантією», а країну зі столицею в Константинополі – «Візантійською імперією». Самі ж мешканці Візантії називали свою країну  Римською імперією, Βασιλεία των Ῥωμαίων, а себе – римлянами (ромеями). Деякий час Константинополь об’єднував під своєю владою всю Римську імперію, але вже в 395 р., зі смертю імператора Феодосія І, країна поділилася навпіл і східна частина почала незалежний розвиток. Хоча ще кілька сторіч цей поділ сприймався за тимчасовий і Константинополь прагнув відновити владу над усіма територіями колишньої Римської імперії.

Активна колонізація слов’янами Балканського півострова та боротьба київських правителів за вихід до моря й сфери впливу в слов’янських країнах спонукала періодичні конфлікти між Візантією й Київською Руссю. «Повість временних літ» повідомляє про перший похід Русі на Константинополь 852 р. (історики уточнюють: 860 р.). Другий похід на столицю Візантії очолили київські правителі Аскольд і Дир. Під 866 р. у «Повісті временних літ» наводиться опис цього походу:

«Рушив Аскольд і Дір на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік [після першого походу Русі на] Михайла-цесаря. А цесар [Михайло тоді] був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх  [Орифа] послав йому вість, що русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріархом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її] полу. Була тиша, і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося».

Деякі сучасні історики пов’язують із цим походом перше масове хрещення русинів. Аскольд визнається цими істориками за автохтонного (місцевого за походженням) руського князя, який, переживши чудовне втручання Богородиці в долю її міста, навернувся на християнство й привіз на Русь живе враження про покрову Богородиці над підопічним їй народом. Це нібито стало основою для культу Покрови Пресвятої Богородиці, який відтоді перетворився на один із найбільш ориґінальних елементів української релігійності, зокрема, військової.

907 р. вдалий похід на Константинополь здійснив князь Олег, який налякав греків своєю винахідливістю й змусив підписати договір, наведений під 912 р. у «Повісті временних літ».:

«[Коли] приходять руси, нехай посольське беруть, скільки [посли] хотять. А якщо прийдуть купці, хай беруть місячину на шість місяців: і хліб, і вино, і м’яса, і риби, і овочів. І нехай дадуть їм митися, скільки вони хотять. А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у цесаря нашого на дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси, і [все], скільки треба».

І згодилися греки, і сказали обидва цесарі і боярство все: «Якщо прийдуть руси не для торгу — хай місячини не побирають. Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій. Руси, що прибувають, нехай живуть коло [церкви] святого Мами. А [коли] пошле цесарство наше [своїх мужів], хай ті перепишуть імена їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів. І нехай входять вони в город одними воротами, з цесаревим мужем, без оружжя, [по] п’ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба, не платячи мита ні від чого».

А ось який текст подається в статті за 912 рік:

«Згідно з другою угодою, що відбулась при тих же цесарях, Льві й Олександрові, ми, [мужі] від народу руського — Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид, — послані від Олега, великого князя руського, і всіх, що є під рукою його, світлих бояр, до вас, Льва, і Олександра, і Костянтина, великих за волею божою самодержців, цесарів грецьких, для збереження і на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і руссю, за бажанням наших князів і за [їхнім] велінням, і від усіх, що є під рукою його, [Олега], сущих русів. Наша світлість, більше від інших за волею божою хотячи зберегти і засвідчити таку дружбу, яка бувала межи християнами і руссю, багато разів насправді прагнули не лише просто на словах, а на письмі і з клятвою твердою, клявшись оружжям своїм, дружбу таку засвідчити і утвердити по вірі і по закону нашому.

Глави [угоди], які ми, отже, взяли на себе по божій вірі і дружбі, суть такі:

По першому слову замирімося з вами, греки, дружімо один з одним від усієї душі і призволення, а ми не дамо, наскільки наша воля, статися ніякому обману чи злочинові од тих, що перебувають під рукою наших світлих князів, і подбаємо, наскільки [наша] сила, щоб зберегти з вами, греки, на подальші літа і назавжди дружбу немінливу | й бездоганну, яку ми засвідчуємо проголошенням і написанням з клятвою. Так само й ви, греки, бережіте таку ж дружбу, незвабливу й непорушну, до князів світлих наших руських і до всіх [людей], що є під рукою світлого князя нашого, завжди і в усі літа.

А про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимося так:

[Злочин] нехай настільки явно буде доведений доказами, щоб [судді] мали віру до цих доказів; а коли вони йому, [доказові], будуть не йняти віри, нехай не клянеться та сторона, яка прагне, щоб [доказові] не вірили; а коли поклянеться [позивач] по вірі своїй — буде [такою] кара, якою й виявиться провина.

Про це: якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинить убивство. Якщо ж утече той, що вчинив убивство, [і] якщо є він імущим, то [ту] частину [майна] його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить [їй] по закону; якщо ж той, що вчинив убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре.

Якщо ж ударить [хто кого] мечем або поб’є яким-небудь знаряддям, то за удар або побої нехай дасть п’ять літр срібла по закону руському; якщо ж той, що так учинив, буде неімущим, хай дасть, скільки може, і хай зніме із себе [потерпілому] навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить, а про решту [суми] нехай поклянеться по своїй вірі, що [ніхто] інший ніяк [не може] допомогти йому; після цього за провину хай [більше] не стягують.

Про це: якщо украде русин що-небудь у християнина чи, навпаки, християнин у русина, і злодій буде спійманий у той час, коли вчинить крадіжку, тим, хто втратив що-небудь, [та] якщо опиратиметься 5 він, крадіжку чинячи, і буде вбитий, хай не карають за смерть [його] ні християни, ні руси, але ще | нехай забере своє той, який [це] втратить. А якщо віддасться в руки крадій, нехай буде він узятий тим же, у кого буде украдено, і зв’язаний буде, і оддасть те, що посмів украсти, однак оддасть потрійно.

Про це: якщо ж хто, чи русин християнинові, чи християнин русинові, завдаючи муки, вчинить грабіж або явно насильно візьме що-небудь у другого, хай верне потрійно.

Якщо викинутий буде човен вітром великим на чужу землю, і якщо він знайдений буде нами, русами, то якщо хто збереться спорядити човен з добром своїм і відіслати назад у землю Християнську, ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце, доки [не] прибуде він у безпечне місце. Якщо ж такий човен, чи бурею, чи земною перепоною задержаний, не може добратися до своїх місць, то ми, руси, допоможемо гребцям того човна і допровадимо [туди] з куплею їх по-здорову. Якщо це станеться поблизу землі Грецької і якщо приключиться така сама біда човну руському, то ми, [греки], проведемо його в Руську землю; і хай продають [руси] товар того човна; і якщо може [хто] продати що з човна, [то] ми, [греки], виволочимо їм [товар]. А коли ми, руси, прийдемо в Греки чи для торгівлі, чи з посольством до цесаря вашого, то ми, [греки], пропустимо з честю їх [і] проданий товар човна їхнього. Якщо ж приключиться кому з того човна в ньому убитим бути, або побитим бути нами, русами, або взято [буде з човна] що-небудь, то хай ті, що це вчинили, зазнають названої раніш кари.

Про цих: якщо полоняник з обох країн задержується чи русами, чи греками, проданий в ту [їхню] країну, і якщо знайдеться чи русин, чи гречин, що викуплять і вернуть викуплену особу у свою країну, то [хай] візьмуть ті, які [раніш] його, [полоняника], купили, [заплачену] ціну його або [те] візьмуть за нього, що вважається на торзі на [той] день ціною | челядина. Так само якщо з війська взятий буде [русин у полон] тими ж греками, то хай же повернеться він у свою країну і [хай] оддана буде [та] ціна його, як уже сказано, що й на торзі.

Коли ж потрібно [цесареві вашому] на війну іти і якщо виникне вам потреба [в людях], а ці, [руси], захотять віддати честь вашому цесареві, — то коли в будь-який час скільки їх [не] прийде і схочуть вони остатись [на службі] у цесаря вашого своєю волею, — нехай вони будуть [там].

Про полонення русами [тих], які часто прибувають із якої-небудь країни в Русь і яких продають в Християни, а також іще й про полонених християн, які часто з якої-небудь країни прибувають в Русь, — цих [нехай] продають по двадцять золотих, і хай прибудуть вони в Греки.

Про це: якщо украдений буде челядин руський, або втече, або насильно проданий буде і жалітися стануть руси, — хай підтвердиться це челядином, [і] нехай заберуть вони його в Русь; також і купці, якщо вони втратили челядина і жаліються, — нехай позивають [через суд] і, знайшовши його, нехай заберуть; якщо ж який-небудь місцевий [житель] не дасть учинити цей розшук, — хай буде він винуватим.

Про русів, що служать у Греках у християнського цесаря. Якщо хто [з них] помре, не розпорядившись своїм майном, чи також своїх [тут] не матиме, хай верне [цесар] майно [його] найближчим родичам в Русь. Якщо ж [русин] учинить заповіт, — той візьме спадок його, кому він напише успадкувати майно; хай успадкує його [хто-небудь] із русів, що [тут] торгують, [чи хто] з різних [людей], що прибувають [із Русі] в Греки і надовго [тут] залишаються.

Якщо злочинець [не] повернеться в Русь, — хай жаліються руси християнському цесареві і [нехай] схоплять такого і повернуть насильно в Русь. Це ж усе нехай роблять руси грекам, якщо де-небудь станеться таке [саме].

На підтвердження ж | і непорушність [миру, що має] бути межи вами, християнами, і [нами], руссю, цей мирний договір учинили ми, [руси], і ви, оба [цесарі], новим написанням на двох хартіях, — цесаря вашого і своєю рукою, [а цесар] присягальним чесним хрестом і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого засвідчив [свій договір] і дав нашим послам. Ми ж клялися цесарю вашому, од бога сущому, яко божому створінню, по закону і за звичаєм народу нашого не переступати ні нам, ні іншому [кому] із країни нашої встановлених глав договору про мир і дружбу. І це написання дали ми обом цесарям вашим для підтвердження, що договору цьому бути на укріплення і засвідчення існуючого межи нами миру, місяця вересня в другий [день], а в індикт п’ятнадцятий, у рік [від] сотворіння світу 6420».

Двічі, 941 та 944 рр., вирушає на Константинополь князь Ігор, син Рюрика. Під 945 р. в літописі наводиться його договір із Візантією:

«Згідно з другою угодою, що відбулась при цесареві Романові, і Костянтинові, і Стефанові, христолюбивих владиках, ми, од народу руського посли й купці, Івор, посол Ігоря, великого князя руського, й інші посли: Вуєфаст — Святослава, сина Ігоревого, Іскусев — Ольги-княгині, Слуди — Ігоря, племінника Ігоревого, | Уліб — Володиславів, Каніцар — Предславин; Шигоберн — Сфандри, жони Улібової, Прастен — Турдів, Лібіар — Фостів, Грім — Сфірків, Прастен — Якуна, племінника Ігоревого; Кари — Тудків, Каршев — Тудорів, Єгрі — Єрлісків, Воїст — Воїків, Істр — Яміндів, Прастен — Бернів, Ятвяг — Гунарів, Шібрід — Алданів, Кол — Клеків, Стеггі — Єтонів, Сфірка — [......?], Алвад — Гудів, Фудрі — Тулбів, Мутор — Утінів; купці: Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастр, Фрастен, Інгельд, Турберн і другий Турберн, Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апубкар, Свен, Вузелів, і Сенько-бирич, послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всіма людьми Руської землі, і ними заповідано [нам] обновити давній мир, розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем-дияволом, який ненавидить добро, [і] утвердити дружбу межи Греками і Руссю.

І великий наш князь Ігор, і бояри його, і всі люди руські послали нас до Романа, і Стефана, і Костянтина, великих цесарів грецьких, учинити дружбу з самими цесарями, і з усім боярством, і з усіма людьми грецькими на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть. [А] якщо намислить [хто] із країни Руської розладнати цю дружбу, то [ті], скільки їх прийняло хрещення, хай дістануть відплату од бога вседержителя — осудження їх на погибель і в сей вік, і в будучий, а [ті], скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені бу|дуть мечами своїми, і хай [погинуть] од стріл і од іншого оружжя свого, і хай будуть вони рабами і в сей вік, і в будучий.

Великий князь руський і бояри його хай посилають для того, [для чого їм треба], у Греки до великих цесарів грецьких [стільки] кораблів з послами своїми і купцями, скільки хочуть.

Оскільки ж їм є [так] установлено, [то] носили посли печаті золоті, а купці — срібні; нині ж домовився князь наш посилати грамоту до цесарства вашого. Коли од них, [русів], посилатимуть послів і купців, хай приносять вони грамоту, де написано так: «Я послав стільки-то кораблів», і щоб із тих [грамот] узнали й ми, [цесарі], що вони з миром приходять. Якщо ж вони без грамоти прибудуть і передані будуть нам, ми будемо держати їх і стерегти [доти], доки не сповістимо князеві вашому [про них]. Якщо ж вони рук [зв’язати] не дадуть, а стануть противитись і будуть убиті, то хай не карається за смерть їх князем вашим [той, хто вбив]. Якщо ж, утікши, прибудуть вони в Русь, а ми напишемо [про них] до князя вашого, то [нехай] зроблять [із ними так], як їм, [властям], угодно.

А якщо прийдуть руси не на торг, хай не побирають місячину.

І хай заборонить князь послам своїм та [іншим] русам, які приходять сюди, щоб не творили вони безчинства в селах, ні в країні нашій. А коли вони приходять, хай живуть коло [церкви] святого Мами. А [коли] пошле цесарство наше [мужа свого], хай перепише він імена їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину свою — і посли посольське своє, і купці місячину свою,— спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і з Переяславля, і [з] інших городів. І нехай входять вони в город одними воротами, з цесаревим мужем, без оружжя, [по] п’ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба; а тоді нехай виходять [із города] і муж цесарства нашого хай оберігає їх; а якщо хто з русів чи з греків учинить [що-небудь] несправедливо, | хай він розсуджує.

Коли ж руси входять у город, хай не творять вони капості і [хай] не мають права купити паволок більше [ніж] на п’ятдесят золотих; а якщо хто купить [скільки-небудь] із тих паволок, нехай показує цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм.

А відходячи звідси, руси [нехай] беруть од нас, що потрібно: їжу на дорогу і що треба для човнів, як це вже встановлено раніш, і хай вертаються безпечно у свою сторону; і хай не мають вони права зимувати коло [церкви] святого Мами.

А якщо втече челядин від русів, коли вони прийдуть у країну цесарства нашого, і од [церкви] святого Мами, [де вони живуть], то якщо він буде знайдений,— нехай вони візьмуть його; а якщо не знайдеться,— нехай поклянуться наші руси-християни за своєю вірою, а нехристияни по закону своєму, [що він утік], і тоді беруть од нас, [греків], ціну свою, як це вже встановлено давніше: дві паволоки за челядина.

Якщо ж від кого із людей цесарства нашого, чи з города нашого, чи з інших городів утече челядин до вас, [русів], і принесе що-небудь,— нехай вони вернуть його назад, і якщо те, що він приніс, буде ціле все,— нехай візьме [той, хто його спіймав], від нього, [того, чий є челядин], два золотих за спіймання.

Якщо ж заміриться хто з русів узяти [що-небудь] у людей цесарства нашого, [то той], що це вчинить, покараний буде вельми; а якщо він візьме,— хай заплатить подвійно. А якщо таке саме вчинить гречин русинові,— нехай дістане ту ж кару, яку ото дістав він, [русин].

Якщо ж приключиться украсти що-небудь русинові в греків чи гречинові в русів, [то] належить, щоб [крадій] повернув не лише одне [вкрадене], але й ціну його; якщо виявиться, що вкрадене продано,— нехай він оддасть його подвійну ціну і [хай] буде він покараний по закону грецькому, і за правилом грецьким, і по закону руському.

А скільки полонених християн, підвладних | наших, приведуть руси сюди, [в Греки, то] якщо буде [це] юнак чи дівчина добра,— хай дадуть [греки] десять золотих і візьмуть їх; якщо ж він, [полоняник] , є середнього віку,— хай дасть [покупець] вісім золотих і візьме його; якщо ж буде старий чи дитина,— нехай дасть п’ять золотих. Якщо ж виявляться руси в рабстві у греків, [то], коли є вони полоняниками,— хай викуповують їх руси по десять золотих; якщо ж його, [русина, раніш] купить гречин [і поклянеться про це] перед хрестом, [то] належить йому взяти [ту] ціну, скільки він і дав за нього.

Про Корсунську сторону. Скільки ж є городів у тій частині [землі Грецької], хай не мають права [на них] князі руські. Хай воює [князь руський] у тих сторонах,— а та сторона не покоряється нам, — і тоді, якщо попросить війська од нас, [греків], князь руський, ми дамо йому, скільки йому буде треба,— і нехай він воює.

І про це: якщо знайдуть руси корабель грецький, викинутий [на берег] в якому-небудь місці,— хай не завдадуть вони йому шкоди; якщо ж із нього візьме хто що-небудь чи людину [з нього] забере в рабство, — хай буде той винуватий по закону руському і грецькому.

А якщо виявлять руси корсунян, які рибу ловлять в усті Дніпра,— хай не чинять їм ніякого зла.

І хай не мають руси права зимувати в усті Дніпра, Білобережжі, коло [острова] святого Елевферія, а коли прийде осінь, хай ідуть вони у доми свої в Русь.

І про сих: оскільки ж приходять чорні болгари і пустошать в стороні Корсунській, то ми поручаємо князю руському, хай їх не пускає, бо вони завдають шкоди [і] його стороні.

А якщо скоять злочин який-небудь греки, сущі під владою цесарства нашого, [то] не майте ви, [руси], права карати їх, але за велінням цесарства нашого хай дістане [злочинець так], як ото вчинить.

А якщо уб’є християнин русина чи русин християнина,— нехай задержать того, що вчинив убивство, родичі вбитого [і] хай уб’ють його.

Якщо | ж утече той, що вчинив убивство, і зникне, і якщо він буде імущим,— хай візьмуть майно його родичі вбитого; якщо ж той, що вчинив убивство, є неімущим і втече,— нехай шукають його, доки він [не] знайдеться, а якщо знайдеться,— хай убитим буде.

А якщо ударить мечем, чи списом, чи яким іншим знаряддям русин гречина чи гречин русина,— хай за цей злочин заплатить він п’ять літр срібла по закону руському; якщо ж він є неімущим,— хай [дасть], скільки може, і все те [хай] продане буде, навіть хай і одежу, в якій він ходить,— і те з нього зняти, а про решту [суми] нехай поклянеться він по своїй вірі, що не має [більше] нічого, і тоді [хай] одпущений буде.

Якщо ж зажадає наше цесарство од вас воїв на тих, що нам противляться, то хай напишуть [мужі наші] до великого князя вашого і [хай] він пошле нам [стільки], скільки ми хочемо; і з цього довідаються інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю.

Ми ж договір сей виклали на двох хартіях, і одна хартія є у цесарства нашого і на ній єсть хрест і імена наші написані, а на другій [імена свої написали] посли ваші і купці ваші. А відходячи з послом цесарства нашого, хай вони допровадять їх 9 до великого князя руського Ігоря і до людей його, і ті, приймаючи хартію [нашу, хай] поклянуться додержувати вірність [тому], про що ми домовились і написали на хартії сій, на якій написані суть імена наші.

Ми ж, [руси], скільки нас охрестилося, клялися [своєю] церквою святого Іллі в соборній церкві [цесароградській Софії] і присягальним чесним хрестом, і хартією сею додержувати ж усього, що є написано на ній, і не переступати з того анічого; а якщо переступить це [хто-небудь] із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи нехрещений,— хай не має він од бога помочі, і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, | і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої, і мечі свої оголені, і обручі 11 свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, написане на хартії сій, [буде] додержано Ігорем, і всіма боярами, і всіма, людьми, і землею Руською в наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, переступить се, що написано на хартії сій,— йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят богом і Перуном [за те], що переступив свою клятву.

А коли схвалить [це] Ігор, великий князь, хай береже він дружбу сю правдиву, хай вона не розладнається, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть, у нинішні віки і в будучі».

А Святослав Ігоревич веде тривалу війну на Балканах, мріючи перенести свою столицю на Дунай, у Переяславець, який уявляє центром підвладних йому земель, що простягалися аж під Константинополь.

Та військові конфлікти були лише однією зі сторін широкомасштабних контактів Русі й Візантії. І якщо на полі битви русини могли змагатися з греками, то в сфері культури перевага Візантії була очевидною. Русь, зберігаючи державну незалежність, включається до сфери цивілізаційного впливу Візантії. Звідти запозичується досвід мурованого будівництва, низки нових для Русі ремесел, нова літературна мова – церковнослов’янська – та пристосований до неї алфавіт (кирилиця). Різні аспекти культурного впливу Візантії на Русь інтеґруються прилученням українців до християнської віри в її східному, візантійському обряді.

Проблема «Аскольдового хрещення» лишається нерозв’язною через брак документальних свідчень поширення на Русі християнства київським правителем 852 чи 860 рр. Хоча 2013 р. УПЦ-КП поквапилася оголосити Аскольда (Миколая) святим благовірним князем-мучеником. Але більш імовірним є залучення Закарпаття й Надсяння, належних до Великоморавського князівства, до місійної території, на якій християнство проповідувался рівноапостольними Кирилом і Мефодієм протягом 863-866 рр. Нарешті, княгиня Ольга, за «Повістю временних літ» 955 р. приймає хрещення в Константинополі від патріарха Полієвкта.

Вирішальним актом у наверненні українського народу в християнство стало «Володимирове хрещення» 988 р. – запровадження християнства східного обряду в Київському великому князівстві як державної релігії. Розлога розповідь про цей акт вміщена в «Повісті временних літ». При цьому підкреслюється відмінність між двома напрямками християнства, які пізніше, після розколу 1054 р., окреслюватимуть себе як православ’я та католицтво. Латинським місіонерам («німцям») Володимир відповідає: «Ідіть назад, бо предки наші сього не прийняли». Посли, спостерігаючи богослужіння римського обряду, не отримали ніякого натхнення. Натомість перебування у церкві святої Софії в Константинополі справляє на них незабутнє враження:

« І не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, — не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти».

Коли ж Володимир, нарешті, приймає хрещення в Херсонесі (Корсуні), грецькі священики його застерігають від будь-яких контактів із Західною Церквою.

Так офіційний княжий літопис Київської Руси чітко позиціонує Русь у колі візантійської християнської цивілізації, яке називатимуть «грецьким» і «православним». З прийняттям хрещення на Русі з’являються місіонери, навчені у Візантії, книги, переписані на Балканах, храми, споруджені грецькими майстрами. Руська Церква, утворена під опікою Константинопольського патріархату, складає собою митрополію останнього. І хоча ця митрополія користувалася широким самоврядуванням, ще довгий час нею керували направлені з Константинополя митрополити-греки, а до 1685 р. призначення митрополитів вимагало обов’язкового затвердження їх грецькими патріархами.

В епоху Середньовіччя Церква є практично єдиним середовищем побутування літературних текстів. На Русі вона виступає носієм писаного слова й текстового корпусу, перенесеного з Візантії. Школи, майстерні переписування книжок (скрипторії), бібліотеки – все це створюється при церковних інституціях, насамперед монастирях і кафедральних соборах. Сакральні тексти стають моделлю та спонукою до продукування нових текстів, а також своєрідним лексиконом архетипів, символів, повчальних прикладів і мотивів для власних творів.

2. Монументальний стиль

Рома́нський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе в архітектурі. Термін «романський стиль» увів на поч. XIX ст. Арсісс де Комон, який встановив зв’язок архітектури XI—XII ст. із давньоримською. В орнаменті перепліталися традиції античності, Візантійської імперії, Ірану й Далекого Сходу.

Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам’яних брил удосконалюється, а м’які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад.Композиція суворо підпорядкована принципу ієрархії: у центрі величезна й нерухома фігура Христа, навколо неї — безліч фігур, що передають бурхливий рух. У романській пластиці поєднуються піднесене й повсякденне, груботілесне й абстрактно гротескне.

Монументальний стиль за проф.Дмитром Чижевським:

·        Вибудова тексту з окремих порівняно нечисленних стилістичних елементів. Обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас. Зосередження уваги на змісті. Відносно проста композиція.

·        Думки часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання твору або кожного розділу зосереджене на одній думці й рідко відходить від неї. Виклад «монотематичний».

·        Часта неясність композиції, простота синтаксису. Мало дбає про те, аби надати елементам певного порядку. Окремі елементи просто йдуть один за одним. Типові відступи в тексті з кінцевою формулою: «повернімось до попереднього».

·        Синтаксична простота. Виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмета або додатка в сусідніх реченнях або майже в кожному реченні: «ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто».

·        Любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі або розділі. Численні тексти Святого Письма або загальновживані формули. Самоповтори, самоцитування й оохоче цитування інших.

·        Паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях. Паралелізм, посилюваний численними повтореннями окремих слів та імен.

·        Алітерації.

·        Порівняння нечисленні, абе виразні: ворожі полки «аки борове», як ліси, чернець - «храбр», богатир.

·        Бракує пізньої розвиненої символіки. Виняток - промова Іларіона.

·        Епітети нечисленнні, майже немає улюблених,  крім імен-характеристик: Святополк Окаянний, Боняк Шолудивий.

·        Уявлення про династичну та державну єдність Руси, затушковування династичних розбіжностей.

·        Християнський оптимізм, радість із того, що Русь «в останню годину» покликана Богом до християнської єдности.

Монументальний стиль (стиль монументального історизму) за акад. Дмитром Лихачовим:

·        Прагнення розглядати предмет з великих дистанцій: просторових, часових, ієрархічних. Найбільш значне й красиве - монументальне. Погляд на світ з великої віддалі.

·        Панорамний зір, підкреслення величі відстаней, пов’язування у викладі різних віддалених один від одного географічних пунктів. Дія переноситься з Новгорода до Києва, з Володимира Заліського до Галича. На початку твору автор окидає зором усю Руську землю. Слава вимірюється географічними межами поширення.

·        Людина - мірокосм, малий світ. Мале життя людини переходить у справжнє, велике життя за гробом. Метафори думки, розуму, які літають, міряють поля.

·        Динамізм, швидкість руху в географічному просторі, підкорення простору. Князі непорушні, але вони керують рухом. Всі події історіїї відбуваються в русі. Перемога над ворогом - підкорення простору, полон - втрата його.

·        Історична дистанція, величезний інтерес до історії. Теми творів - переважно історичні. Сучасні події поетизуються через зіставлення з минулим. Культ предків, постійні згадки про них.

·        Прагнення утвердити вічність. Звідси етикетність, церемоніяльність. Церемоніяльність вимагала репрезентативности, урочистости, великих форм.

·        Лаконізм, виразність у небагатослів’ї. Мало орнаментики, стислі характеристики. Особливу роль у структурі твору відіграють афоризми. Водночас повнота переліку учасніків дії, атрибутів персонажів, характеристик і оточення.

3. Орнаментальний стиль

Ґо́тика (італ. gotico, від назви германського племені ґотів), ґотичний стиль — художній стиль, що був завершальним етапом у розвитку середньовічної культури країн Західної Європи (між серединами XII і XVI століть). Термін «Ґотика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським».З початку XIX ст., коли для мистецтва X — XII ст. був прийнятий термін романський стиль, були обмежені хронологічні рамки ґотики, у ній виділили ранню, зрілу (високу) і пізню фази. Від романського стилю ґотика успадкувала верховенство архітектури в системі мистецтв і традиційні типи споруд. Особливе місце в мистецтві ґотики займав собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури і живопису (вітражів). Незрівнянний з людиною простір собору, вертикалізм його веж і склепінь, підпорядкування скульптури динамічним архітектурним ритмам, багатобарвне сяйво вітражів робили сильний емоційний вплив на віруючих.

Риси орнаментального стилю (за Дмитром Чижевським):

·        Різноманітність орнаментальних прикрас кожного твору, що інколи зовсім закривають думку, змінюють характер твору. Сам твір не має часом тематичного осередку. Бо й зміст не є одностайним. Відхилення від теми вже не справляють враження безпорадности.

·        Погляд на світ є послідовно символічний. Дійсність стає знаком вищого, безпосередньо не даного або нам неприступного.

·        Символічні картини битв - «пир» або весілля, весна - воскресіння.

·        Стилістика стає самоціллю. Гра стилістичними прикрасами в «Молінні» Данила Заточника. Перевага орнаменту над ідеєю та змістом.

·        Розвиток алітерації («Слово о полку Ігоревім»). Нагромадження порівнянь (Кирило Туровський). Непомірковані перебільшення, гіперболи.

·        Постійні епітети. «Золотий». Складна та заплутана синтаксична будова.

·        Зміна християнського ідеалу. Аскетизм. Песимістичні судження про життя (Серапіон).

·        Самосвідомість світу. Літературна дійсність не відповідає об’єктивному станові речей. Світ не став могутнішим у порівнянні з Церквою. Але Церква почуває його небезпечнішим і загрозливішим. Порушення гармонії спричинило самовпевненість обох сторін.

4. Ритуал і поетична організація тексту

Середньовіччя з його вкрай складною системою стосунків васалітету-сюзеренітету створило розвинену ритуальну культуру. Церковний канон чітко визначав єрархію текстів, реґламентував їхню жанрову перспективу. Устав богослужінь Студійського монастиря, а потім Єрусалимської лаври св.Сави Освяченого формував ритм життя монастиря, а відтак і парафії з раз назавжди завданими нормами поведінки, нерозривно поєднаними з колом богослужінь - добовим, тижневим, річним. Функціонування тексту визначалося його канонічним змістом і богослужбовими функціями.

Дмитро Лихачов: Стосунки людей і їхні релігійні обов’язки підлягали етикетові, традиції, звичаєві, церемоніялові, до такого ступеня розвиненим і деспотичним, що вони проймали собою і певною мірою оволодівали світоглядом і мисленням людини. Етикетові підлягало й зображення цих подій. Мистецтво не так зображає життя, як надає зображенню етикетних форм, вводить його в ритуальну культуру з її системою комунікації.

Володимир Ключевський, Андрій Орлов: Є певний набір формул, властивих житійному жанрові та воїнській повісті. «За руки ся ємлюще січаху», «по удоліям кровь течаше, яко ріка», «стук і шум страшен бисть, аки гром», «бьяшеся кріпко і нещадно, яко і земли постонати», «і поідоша полци, аки борове».

Дмитро Лихачов: Не жанр творів визначає вибір формул, а предмет, що про нього йдеться. Формули добираються залежно від того, що говориться про персонажа, про який рід подій оповідає автор. Один і той самий автор не тільки вживає різні формули - житійні, військові, некрологічні - але й змінює всю манеру, стиль викладу залежно від того, чи він пише про битву, чи смерть князя, чи передає зміст договору або оповідає про одруження.

Залежно від цього змінюється і мова викладу. Міркуючи про марнотність людського життя, про релігійні обов’язки князя, Володимир Мономах вживає церковнослов’янську лексику. Коли ж він торкається своїх походів або інших побутових тем, наближається до простої мови.

Поведінка ідеальних героїв підлягає вимогам літературного етикету. «Чтеніє о житії і погубленії Бориса і Гліба» описує прощання св.Бориса з Володимиром Великим, коли юнак вирушає в похід проти печенігів. Агіограф кінця XI ст. не був свідком цього прощання і не міг відшукати його в попередніх усних і письмових матеріялах. Але він моделює цю сцену, виходячи з етикетних уявлень про те, як мала вона виглядати згідно з ритуалом княжих взаємин. «Блажений же пад поклонися отцю своєму і облобиза честнії нозі єго, і паки востав, обуїм вию єго, ціловаше со слезами».

Цим пояснюється звичай переносити окремі описи, промови, формули з одного твору до іншого. Переноситься те, що стосувалося етикету. Письменник вважає, що етикетом визначалася поведінка ідеального героя, і він відтворює цю поведінку за аналогією. Він шукає прецеденти в минулому, клопочеться про взірці, формули, аналогії, добирає цитати, підпорядковує події, вчинки, думки, почуття й промови персонажів і власну мову заздалегідь встановленому «чинові», ритуалові.

Поведінка злочинців, неґативних персонажів не підлягала етикетові такою мірою, як літературних героїв. Злочинці порівнюються зі звірами («аки звіріє дивії, поглотити хотяще праведьнаго»), а відтак не підлягають  етикетові, як звірі людському ритуалові. Та вже саме порівняння зі звірами є етикетним.

Літургійне життя Церкви формує параметри розвитку літературного тексту. ga qeia leitourgia - Служба Божа, від leitourgia - всенародна служба. Проскомидія, літургія оголошених, літургія вірних.

Утреня, вечірня. Всеношна служба.

Акафист. Akaqistos - несідальний. Вказує на те, що виконується вірними стоячи.Складається з 25 окремих піснеспівів - 13 кондаків і 12 ікосів, з яких кондак 1 та ікоси закінчуються вигуком «радуйся» (caire), а 12 кондаків - приспівом «алилуя».

Церковний календар. Змінні й незмінні свята. Відповідні частини богослужінь.

Богослужбові книги: служебник, часослов, мінеї, октоїхи, тріоді.

5. Біблія як великий код літератури

Біблія - це зібрання книг, визнаних за богонатхненні, які мають особливий авторитет для віруючих людей. Поряд із Святим Переданням визнається за джерело Божого Одкровення. Євреї називали зібрання священних книг «гасефер» - Книга.

Від єврейського «беріт» походить грецьке «διαθήκη» (союз, договір; заповіт, остання воля людини, яку належить виконати).

Виникнення Біблії починається близько ХІХ ст. до Р.Х. Попереджає її усне передання. Старий Завіт у православних виданнях складається з 50 книг. Формування завершується до І ст. перед Р.Х. Розрізняються протоканонічні  книги (грецьк. πρῶτος - перший), що їх Церква визнавала за богонатхненні в першу чергу, та девтероканонічні (грецьк. δεύτερον - другий), визнані в другу чергу за натхненні. Протестантські видання включають тільки протоканонічні книги, а девтероканонічні визнають за апокрифи.

Назва «великий код» вжита канадським літературознавцем Нортропом Фраєм (1912-1991) у книзі «Великий код: Біблія і література» (1982).

Автор, один із чільних представників т. зв. архетипної методології в літературознавстві. Архетипна критика зросла на основі поєднання аналітичної психології Г.-Г. Юнгата та ідей культурної антропології. Літературний архетип Фрай розумів як низку образів, що переходять із твору у твір. Таким чином, архетипний аналіз дає змогу прочитати всю літературу за допомогою небагатьох першообразів. Фрай відрізняв антропологічний, психологічний та літературний архетипи і встановлював оригінальність автора на основі архетипної взаємопов’язаності літературних творів.

Біблія - збірник сакральних текстів, що становить найважливіше джерело Божого Одкровення для всіх християн. Частково також для юдеїв (масоретська редакція Старого Завіту - Танах), мусульман (в інтерпретації Корану й сунни).

Сакральний - від лат. sacrum, священний, що стосується релігійного віровизнання, церковного ритуалу. Сакральний текст - літературний текст, що належить до базових у віровизнаннєвій доктрині, входить до церковного богослужіння, відображаючи складні комунікативні стосунки людини й Бога, людини й святих подвижників минулого. Поєднує різні рівні існування: минуще й трансцендентне, земне й небесне.

Сакральний текст займає найважливіше місце в ієрархії літературних текстів у добу Середньовіччя. Відзначається найбільшою стабільністю, котра запобігає його змінам, редаґуванню. Зазвичай функціонує в церковному побуті спеціальною богослужбовою мовою, витісненою з повсякденного життя: гебрейською, сирійською (арамейською), середньогрецькою (койне), латиною, церковнослов’янською.

Склад і жанровий характер Біблії

Сучасні православні переклади Біблії, які беруть за основу т. зв. Септуагінту (переклад сімдесятьох), що базувався на каноні єврейської діяспори, включають 50 книг Старого Завіту й 27 книг Нового Завіту. Католицькі видання поділяють Старий Завіт на 46 книг. Протестантські видання або екуменічні видання, здійснювані Біблійним товариством, мають 39 книг і не включають т. зв. «второканонічних» або «неканонічних» книг.

Назва «Біблія» походить від грецького «βιβλιον» - сувій книга. Так було перекладене гебрейське слово «seper» (множина - separim). Грецьке слово «βιβλια», дослівно «книги» ввійшло без перекладу до латинської версії («Вульгати»), а з неї перекочувало в усіє європейські мови. Слово «Біблія» показує, що Святе Письмо є Книга над книгами, яка переважає всі інші тексти завдяки своєму божественному походженню. Попри те, що до складу Святого Письма входять твори різного змісту, написані різними авторами протягом понад тисячоліття, - вона є одним цілим, бо всі книги розкривають вчення про єдиного правдивого Бога, й усі автори писали під натхненням єдиного Святого Духа.

Ключове слово, використане в назвах обох книг Біблії, - Завіт. Воно перекладає єврейське «bәrit» (грецьке διαθηκη) – договір, угода. Це розпорядження заповідача, котре вступає в силу після його смерти й визначає долю майна, що лишається після нього. Водночас це слово позначає союз, угоду між двома учасниками, котрі визначають свої цілі, умови, права й обов’язки. Бог Своїм завітом визначає участь людства в Його славі як участь у Його спадщині. Люди мають визначати, чи хочуть вони вступати в союзницькі стосунки, чи ні.

Апостол Павло так тлумачить ідею завіту: «Бо де є заповіт, мусить там наступити смерть заповітника. Заповіт має силу лиш по смерті, він не варт нічого, поки живе заповітник. Тому навіть і перший завіт був освячений кров’ю. Коли Мойсей був проголосив усі заповіді за законом усьому народові, він узяв крови бичків та козлів з водою, червоної вовни та іссопу й покропив саму книгу та ввесь народ, кажучи: «Це кров завіту, що його Бог установив для вас.» Так само й намет і ввесь служебний посуд покропив кров’ю. Зрештою, за законом, майже все очищується кров’ю, і без кровопролиття відпущення немає. Тож треба було, щоб тоді, як подоби речей небесних очищувались таким чином, то самі небесні речі - жертвами, багато ліпшими від отих. Христос бо ввійшов не в рукотворну святиню, яка була подобою правдивої, а в саме небо, щоб тепер з’явитися за нас перед обличчям Божим. Та й не на те, щоб принести себе самого багато разів у жертву, як входить архиєрей щороку в святиню з не своєю кров’ю; інакше бо він був би мусів багато разів страждати від заснування світу. Тепер же він раз назавжди з’явився на кінці віків, щоб знищити гріх своєю жертвою. І як призначено людям раз умерти, потім же суд, так і Христос лише один раз мав себе принести, щоб узяти на себе гріхи багатьох, а вдруге не заради гріха з’явиться тим, що очікують його на спасіння» (Євр. 9:16-28).

Старий Завіт

Старий Завіт містить історію й головні положення першого завіту, передані через Мойсея. Його зміст визначається Божим планом спасіння людини й реалізацією цього плану в ході історії. Носієм цього плану, народом, обраним для цього, визначаються нащадки Авраама – зачинателя монотеїзму (шанування Єдиного Бога). Обраність – не привілей, а обов’язок і почесне право, яке накладає на його носія суворі обмеження. Старий Завіт пов’язує ідею обраности з одним етносом, нащадками Авраама за тілом. Цей народ називається Ізраїлем – за іменем, даним ангелом онукові Авраама Якову.

Євреї поділяли Старий Завіт на три частини: Тору – Закон, Невіїм – Пророки, Кетувим – Писання. Для позначення всієї книги вживається скорочення: Танах. Поділ на книги узгоджувався з числом гебрейських літер – 22. Християнські богослови схильні виділяти чотири групи старозавітніх книг: законодавчі, історичні, поетичні або книги мудрости, пророчі.

1. Законодавчі книги або Тора – це перша й найважливіша частина Старого Завіту. Її ще називають П’ятикнижжям Мойсеєвим. Це справді п’ять книг: Буття, Вихід, Левит, Чисел, Второзаконня. Дещо окремо стоїть перша з цих книг, книга Буття - по-єврейському «Берешіт» (beresit), по-грецькому «Генезіс» (Γένεσις). Вона увібрала в себе розповіді, що зберігалися усно до часів Мойсея й були записані, напевне, разом із записом Закону, одержаного на Синайській горі. В перших розділах книги Буття наводиться історія створення світу за шість днів, опис раю-Едему, перебування в ньому перших людей Адама і Єви та їхнього гріхопадіння, нащадків Адама і Єви, біблійного потопу, з якого врятувалася лише родина Ноя, початок післяпотопної історії, побудова Вавилонської вежі та розселення нащадків трьох Ноєвих синів: Сима, Хама та Яфета, з яких виводяться всі народи землі. Вже в цих епізодах зустрічаємося і з першим завітом Бога і Його творіння – з Адамом, з Ноєм. Відразу ж після гріхопадіння провіщається майбутній прихід Спасителя: «Отож Господь Бог сказав до змія: «За те, що ти вчинив це, будь проклятий з-поміж; усякої скотини та з-поміж усіх диких звірів. На череві твоїм будеш повзати і їстимеш землю по всі дні життя твого. Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3:14-15).

Друга половина книги Буття знайомить нас із життям людини на ім’я Авраам і його родини – дружини Сари, дітей, онуків. Авраам (Авраhам), Ісаак (Іцхак) і Яків (Яаков) складають три покоління праотців – патріярхів єврейського народу. Грецьке слово “πατριαρχις” означає дослівно “родоначальник”, “праотець”. Воно походить від слів  “patria” (походження за батьком, рід, плем’я, покоління) та “arcw” (починати, бути першим).

Праотці вели кочовий спосіб життя. Приблизно тридцять вісім століть тому вони подорожували, разом із дружинами, дітьми, майном і чередами по території сучасної Сирії, Ізраїлю і Єгипту. Після довгого шляху праотці ставали табором, поруч з наметами інших скотарів-кочівників, поблизу великих міст. Але відрізняла їх від сусідів віра в Єдиного Бога. Докладно розповідається історія Якового сина Йосифа, котрого в європейській традиції назвуть за вроду Йосифом Прекрасним. Проданий через заздрість братами в неволю, він підноситься в Єгипті до становища найвищого царедворця, стає розпорядником майна фараона й рятує свою родину від голоду.

Наступні чотири книги з’явилися вже як опис подій, пов’язаних із виходом нащадків Якова з Єгипту, очолюваним найбільшим із пророків Мойсеєм. Центральною подією виходу стало дарування Закону на Синайській горі. Сконденсований у десяти заповідях Мойсеїв закон відомий ще як Декалог (з грецького – десять слів):

1. Я є Господь Бог твiй, нехай не буде в тебе iнших богiв, окрiм Мене.

2. Не роби собi iдола й нiчого подiбного до того, що на небi вгорi, що на землi внизу, що у водi й пiд землею, i не поклоняйся i не служи їм.

3. Не взивай iмени Господа Бога твого надаремно.

4. Пам’ятай день святий святкувати.

5. Шануй батька твого i матiр твою.

6. Не вбивай.

7. Не чужолож.

8. Не кради.

9. Не свiдчи неправдиво проти ближнього твого.

10. Не пожадай нiчого того, що є власнiстю ближнього твого.

Разом із тим, Мойсей дістає ще детальні вказівки щодо виготовлення польового храму – скинії, влаштування в ньому реґулярних богослужінь, налагодження повсякденного побуту з постійними ритуалами. Перша спроба наблизитися до Обіцяної землі, Ханаану, показала неготовність євреїв дістати її у володіння. Тож подорож мала тривати сорок років, аж доки не помре покоління рабів, вихованих у Єгипті, й не виросте нове, мужнє покоління, здатне відвоювати свою батьківщину. Сам Мойсей помирає на межі Ханаану, на горі Нево.

2. Історичні книги: Ісуса Навина, Суддів, 1-4 Царств, 1-2 Параліпоменон, 1-3 Езри, Товита, Юдити, Неємії, Естери, 1-3 Маккавеїв.

Перша книга, написана учнем Мойсея Ісусом Навином - розповідає про завоювання Ханаану. Грецька назва – Ihsous (Ісус). Це перша з історичних книг Біблії. Юдеї відносять її до пророчих книг. Упорядкував книгу Ісус Навин, а завершив пророк Самуїл.

Ханаан простягнувся вузькою смугою вздовж східного узбережжя Середземного моря від південних передгір’їв Ливану до Синайської пустелі на півдні (близько 350 км) і від берегів Середземного моря на заході до Сирійської пустелі на сході (пересічно близько 100 км). Ханаан розташований поміж двома культурно-економічними центрами стародавнього світу: Єгиптом і Месопотамією, в центрі т.зв. «благодатного півмісяця», що простягався від родючих земель Месопотамії через Східне Середземномор’я до Нільської долини. Через Палестину пролягали два головні торговельні шляхи: «приморський шлях» попри береги Середземного моря та «царська дорога» з півночі на південь через Зайорданське плоскогір’я. Від безпеки цих двох шляхів багато в чому залежав добробут Ханаану. Біблія називає Ханаан «землею просторою і гарною, що тече молоком і медом» (Вихід 3:8).

Книга Суддів (Шофтим) охоплює період трохи менший за 150 років: приблизно з 1200 до 1070 р. до Р.Х. Вона розповідає про народних героїв часів невлаштованости й беззаконств, що настали між завоюванням Ханаану й правлінням перших царів. Ізраїльтяни не виконали повелінь Бога й не вигнали племен, що населяли Ханаанську землю. Деякі з місцевих племен залишилися, і невдовзі ізраїльтяни почали поклонятися їхнім богам.

Книга Суддів присвячена драматичному періодові співжиття євреїв із іншими народами, хананеями, що намагалися поневолити прибульців. Інший народ, прибулий з-за моря, филистимляни, за іменем яких Ханаан почав називатися Палестиною, змагаються з юдеями за володіння приморськими землями й за право будувати власні міста-держави. Центральні епізоди боротьби з філистимляними відображені в сюжеті про Самсона та його дружину Далілу.

Наступні історичні книги – чотири книги Царств і дві книги Параліпоменон – присвячені утворенню й розвиткові єврейської монархічної держави на чолі з царями Саулом, Давидом і Соломоном. Давид і Соломон – це улюблені персонажі Старого Завіту. Їхня діяльність пов’язується не лише зі створенням централізованої держави й подоланням ворогів, але й з перенесенням головної святині, ковчегу завіту, до нової столиці, Єрусалиму, та побудову Соломоном Храму – унікальної єврейської святині, єдиного місця жертвопринесень. Однак після смерти Соломона країна розпадається на два царства, Північне й Південне, Ізраїль та Юдею. Стислий огляд царювання їхніх правителів сполучається з описом діяльності пророків Іллі та Єлисея, що протистояти безбожним царям Ахаву і Єзавелі. Зрештою, Ізраїль завойовується Асирією і його мешканці виводяться в рабство та розчиняються серед інших поневолених народів імперії. А згодом Юдея також завойовується іншим ворогом, Вавилоном, руйнується Єрусалим і славетний Храм, а юдеї опиняються в 70-річному вавилонському полоні.

У протестантських виданнях слідом за масоретською редакцією Біблії 1-2 книги Царств називаються 1-2 книгами Самуїловими, 3-4 Царств - 1-2 Царів, 1-2 Параліпоменон - 1-2 Хронік.

Книги 1-3 Езри, Товита, Юдити, Неємії, Естери присвячені перебуванню у вавилонському полоні, падінню Вавилону, завойованого Персією й поверненню юдеїв на батьківщину, де вони беруться відбудовувати Храм. 536 р. до Р.Х. Кір видав указ, що наводиться в книзі Ездри: «Так каже Кір, перський цар: „Господь, Бог неба, дав мені всі царства на землі й повелів мені збудувати Йому дім у Єрусалимі, що в Юдеї. Хто з вас із Його народу, - хай його Бог буде з ним, - поїде до Єрусалиму, що в Юдеї, та збудує дім Господа Бога Ізраїля, того Бога, що в Єрусалимі. Всім же, що зосталися живими, по всіх краях, де б вони не жили, люди кожного краю допоможуть їм сріблом, золотом та іншим добром і худобою, а й добровільними датками на дім Бога, що в Єрусалимі» (1 Ездри 1:2-4). Цим указом закінчилось 70-річчя вавилонського полону для юдеїв.

Ще три книги Макавеїв, збережені лише в грецькому перекладі, оповідають про часи наступників Олександра Македонського, правителів Сирії Селевкидів, що зазіхали на духовну й культурну самобутність юдеїв. Цар Антіох Епіфан, сплюндрувавши Єрусалимський Храм, послав своїх солдатів по всіх містах Юдеї з наказом усім місцевим євреям приносити в жертву свиней. У Модіні від старого священика Маттатії теж зажадали зробити жертвопринесення, але він відмовився. Виконати царський наказ викликався інший єврей. Маттатія убив і цю людину, і царського гінця, зруйнував жертовник і крикнув юрбі: “Хто ревнує за Закон і зберігає Союз, нехай іде за мною!” (перша книга Маккавеев, 2:27). Його заклик був почутий, і так почалося повстання Макавеїв. Книги Макавеїв розповідають про перебіг і перемогу цього повстання, про відновлення храму (юдеї святкують цю подію взимку на свято Ханука) та встановлення юдейської династії Хасмонеїв.

Не включаються до протестантських видань книги Рути, 2-3 Езри, Товита, Юдити, 1-3 Маккавеїв як «апокрифічні».

3. Навчальні або поетичні книги (книги премудрости): Йова, Псалтир, Приповісті Соломонові, Еклезіяста, Пісні над Піснями, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, сина Сирахового. З них останні дві відсутні в масоретській редакції й на цій підставі вважаються протестантами «апокрифами».

4. Пророчі книги: Ісаї, Єремії, плач Єремії, послання Єремії, Єзекіїла, Даниїла і ще 12 «малих пророків», книга пророка Варуха. Вони були пов’язані з історичним моментом, у контексті котрого виголошувалися, й закликали до навернення від гріха, до послуху Богові, застерігаючи від майбутнього Божого гніву й суду. Історичні катастрофи інтерпретуються пророками як здійснення Божого суду над Його народом. Все відчутніше лунає звістка про Месію. У пророків можна знайти приховані деталі майбутнього приходу Спасителя. Особливо це стосується пророка Ісаї, котрого за рясноту деталей опису майбутнього приходу Месії навіть називають «старозавітнім євангелистом».

Протестанти відносять до «апокрифів» послання Єремії та пророка Варуха.

Новий Завіт

Новий Завіт розгортає картину союзу любови, заснованого на жертві Ісуса Христа і втіленого в апостольській Церкві.

Новий Завіт включає 27 книг: 4 євангелія (законодавчі книги), Дії Святих Апостолів (історична), 14 послань апостола Павла і 7 соборних послань (Якова, Петра, Іоана Богослова, Юди) (навчальні) та Одкровення Іоана Богослова або Апокаліпсис (пророча).

Євангеліє (грецьк. Ευαγγέλιον) дослівно означає «добра новина», по-церковнослов’янському «благовістіє». Слово це має два головні значення: 1. Звістка про настання Царства Божого й спасіння людського роду від гріха й смерти, сповіщена Ісусом Христом і апостолами, що стала головним змістом проповіді християнської Церкви; 2. Книга, що викладає цю звістку в формі оповіді про воплочення, земне життя, спасительні страждання, хресну смерть і воскресіння Ісуса Христа.

До Євангелія ввійшли чотири близькі за змістом твори, написані учнями Ісуса Христа – апостолами Матеєм, Марком, Лукою та Іоаном. Процес укладання цих творів добре відобразив на початку свого євангелія Лука: «Тому, що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сталися між нами, як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова, вирішив і я, вивідавши про все докладно від початків, тобі написати за порядком, високодостойний Теофіле, щоб ти знав стійкість науки, яку ти прийняв» (Лк. 1:1-4).

1 Тому, що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сталися між нами… - мандруючи, Лука збирав розрізнені й фраґментарні розповіді про Христа, призначені для проповідників короткі виклади Його вчення чи перші описи порядку богослужіння.

 2 як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова… - очевидці виклали в словах опис життя й послання Ісуса.

 3 вирішив і я, вивідавши про все докладно від початків, тобі написати за порядком, високодостойний Теофіле… - Лука має намір докладно вивчити всі обставини життя Ісуса від початку й скласти детальний систематизований звіт.

 4 щоб ти знав стійкість науки, яку ти прийняв – щоб ми могли усвідомити значущість Його настанов.

Отже, євангелисти відбирали головне з усної чи писемної традиції. Іоан завершує своє євангеліє словами: «Є багато ще й іншого, що сподіяв Ісус, - та якби оте все поодинці записати, то, гадаю, і самий світ не змістив би написаних книг. Амінь» (Ін. 21:25). Вони могли узагальнювати матеріял, наприклад, зводячи в промови Ісуса частини, що пролунали за різних обставин. Деякі обставини вони могли роз’яснювати, виходячи зі становища Церкви під час укладання Євангелія. Вони намагаються зберігати стиль проповідей. Адже Ісус дотримувався властивої рабинам матери викладати свої думки, і Євангелія передають їх відповідно до стилю проповідей цього часу. Популярною формою навчання на Сході були притчі, машал, які дозволяли в дохідливій алегоричній формі розкривати важливі релігійно-етичні істини.

Упорядники й автори Нового Завіту - апостоли. Слово ἀπόστολος (посол) походить від грецького дієслова ἀποστέλλω (посилати). Ап. Павло так називає Самого Спасителя: «вважайте на апостола й архиєрея, якого ми вірою визнаємо, Ісуса» (Євр. 3:1). Дванадцять учнів Ісус обрав для заснування Своєї Церкви (Мт. 10:2), послав їх на місію, щоб говорили від Його імени (Мр. 6:6-13), наділяючи їх Своєю владою: «Хто вас приймає, той Мене приймає; а хто Мене приймає, той приймає Того, Хто Мене послав» (Мт. 10:40). Дванадцять апостолів навіки складають основу Церкви: «Стіна міста мала дванадцять підвалин і на них - дванадцять імен Дванадцяти Апостолів Агнця» (Одкр. 21:14). Але ап. Лука подає розповідь про інших 70 учнів, чиє посланництво мало ту ж мету й той самий урядовий характер, що й у 12 (Лк. 10: 1-16). Ап. Павло настійливо повторює, що він був покликаний як апостол у момент бачення Воскреслого Христа і його місія виникла з особливого посланництва (Рим. 1:1; Гал. 1:15; 1 Кор. 9:1; 15:8). Той же апостол Павло згадує про апостолів у широкому сенсі, розуміючи під ними й інших проповідників Євангелія, напр. Варнаву й Силуана (1 Кор. 15:7).

Головна мета євангелистів – викласти вчення Ісуса Христа. Однак вони воліють дотримуватися біографічної канви розповіді, розташовуючи Господні повчання в хронологічній послідовності, утвореній центральними віхами Його земного життя. Матей і Лука починають від Різдва Христового, Марко й Іоан – від хрещення. Зосереджуються всі четверо на останніх трьох роках відкритої проповіді та на останніх днях – вході в Єрусалим, Тайній вечері, арешті, катуванні й розп’ятті. Наприкінці євангелія розповідають про Христове воскресіння, його свідків, про явлення Христа учням і Його вознесення на небо.

Діяння святих апостолів – рання історія Церкви, що починається розповіддю про вознесіння Господнє й зіслання Святого Духа на апостолів, далі описує життя молодої християнської громади, наводить епізоди з діяльности апостолів Петра, Филипа, і поступово зосереджується на історії фарисея Савла, котрий пережив навернення й став найпалкішим проповідником християнства Павлом. Опис чотирьох місійних подорожей апостола Павла складає значну частину Діянь. Твір закінчується уривчасто, залишаючи Павла в Римі.

21 апостольське послання, 14 з яких написав Павло, - це листи апостолів до окремих християн, громад різних міст і до всієї спільноти вірних (соборні послання).

Павло походив з єврейської глибокорелігійної родини, мав перше ім'я Савло, належав до племені Веніяминового, найменшого з 12 племен ізраїлевих і був очевидно названий на честь легендарного героя веніяминян — царя Саула. Павло народився в місті Тарсі (Кілікія) у Малій Азії, яке тоді славилося своєю грецькою академією і освіченістю своїх мешканців. Він успадкував від свого батька римське громадянство (Дії 16:37, Дії 22:28), про що нагадує друге, латинське ім'я Тарсянина — Paulus чи Paullus (малий), Павло, яке він часто вживає у своїх посланнях. Євангелист Лука у Діях Апостолів називає його Савлом (Дії 7:58, Дії 8:1), а другим ім'ям Павло лише побіжно у Дії 13:9. Савло, отже, не поміняв свого імені через навернення на Павло, а лише мав цих два імені Савло/Павло і вживав їх без видимого наголосу чи переваги. Він пишався тим, що не став елліністом, і сказав про себе «я, обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з племени Веніяминового, єврей із євреїв, фарисей за Законом.» Фил. 3:4-5), зберіг батьківську мову і традиції предків.

Подальшу освіту здобув в Єрусалимі у школі відомого равина Гамалиїла. Незважаючи на приналежність до партії фарисеїв, був людиною вільнодумною і знавцем грецької мудрості. За єврейським звичаєм молодий Савло вивчив ремесло робити намети, яке потім допомогло йому заробляти на прожиток власною працею (Дії 18:3). Можливо, це є непрямим свідченням того, що Павло збирався стати рабином: за навчання Торі не можна було брати гроші, тому всі рабіни заробляли собі на життя тим чи іншим ремеслом. У посланнях Павло не раз згадує, що не був тягарем для громади, оскільки годував себе сам (1 Кор. 9:13-15). Чи був Савло неодруженим чи вдівцем у Новому Завіті не сказано однозначно, однак він сам каже «Говорю ж неодруженим і вдовам: добре їм, як вони позостануться так, як і я» (1 Кор. 7:8). Павло пройшовши курс Закону і коментар до нього, був напевно свідком перших промов первомученика Стефана, які його дуже образили. На зібранні старійшин Савло «подає голос» заодно із садукейською партією стривожений підривом авторитету Храму. Стає з переконання ревним гонителем ранніх християн і фактично очолює їх переслідування. Багатьох назарян вкинуто за грати; в очікування процесу їх змушують зректися імені Ісусового (Дії 26:10). Савло почув, що єресі перекинулися далі і одним з центрів став Дамаск. Він іде до первосвященика Каяфи з проханням дати йому повноваження: він розшукає сектантів і з охороною приведе у Єрусалим. Первосвященик охоче дає Савлові листи до провідників дамаських синагог.

Але під час своєї подорожі до Дамаску (з метою переслідування християн) мав видіння Христа, після чого став невтомним апостолом християнства. Опівдні в дорозі його й супутників несподівано осяяло світло з неба. Він упав на землю і почув небесний голос: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?». На що Савло сказав: «Хто ти, Господи?». Й почув відповідь: «Я Ісус, що його ти переслідуєш. Встань же та йди в місто і тобі скажуть, що маєш робити» (Дії 9:3-9). Здивованого й осліпленого Савла привели в Дамаск, де після зустрічі з учнем Христа Ананієм він прозрів, а той сказав: «Бог отців наших вибрав тебе, щоб ти волю його зрозумів і щоб бачив ти Праведника, і почув голос із уст Його. Бо будеш ти свідком Йому перед усіма людьми…» (Дії 9:10)

Павло в Посланні до Галатів повідомляє, що він після Дамаска не пішов в Єрусалим, але відправився проповідувати в Аравію, після чого повернувся в Дамаск, де його намагався заарештувати намісник набатейського царя Арети IV (Гал. 1:17, 2 Кор. 11:32). Відомо, що імператор Калігула поступився Ареті IV Дамаском близько 37 року, а в 40 Арета помер. Отже, тільки у ці три роки могла мати місце спроба заарештувати апостола. Після навернення Павла у християнство й сповнення Святим Духом інші Апостоли з недовірою поставилися до нього і спілкувалися через посередника — Апостола Варнаву, з яким Павло згодом здійснював апостольські труди в Антіохії, Македонії, Афінах, Солуні, Корінфі та Ефесі. І лише через три роки він наважився зустрітися з апостолом Петром (Гал. 1:17-18). Заручившись підтримкою апостола Петра, Павло зупиняється в Антіохії, де його сподвижниками стають Варнава і Марко (Дії 12:24).

Потім Павло ще 14 років займається проповідницьким служінням в Сирії та Кілікії, де він викликає нарікання з боку юдеїв-християн (фарисейської єресі) за заперечення необхідності обрізання. Суперечки між прихильниками Павла і його противниками вимагають скликання Апостольського собору (Дії 15:1-6). На апостольському соборі у 48-49 р. висловив рішуче переконання, що для навернення язичників у християнство вирішальною є віра в Христа, а не приналежність до юдейської релігії. Ефесяни спалюють чаклунські книги після проповіді апостола Павла.

Коли в Антіохію прибуває Петро, ​​то у нього з Павлом починаються дебати (Гал. 2:11-14). Згодом Павло поширює свою проповідь на Європу, проповідуючи на Балканах (Філіппи, Фессалоніки, Афіни, Коринф) і в Італії. Одним з найбільш значущих його послань є Послання до римлян, написане у 58 році в Коринфі і адресований християнській громаді Риму.

Апостол Павло став ревним проповідником Євангелія в Палестині, Греції, Малій Азії, Італії та інших регіонах античного світу. Згідно з книгою Діянь апостолів, під час святкування суботнього дня в Троаді апостол Павло воскресив юнака на ім'я Євтихій, який сидів на вікні і, заснувши, упав вниз з третього поверху. Проповідуючи слово Боже, Апостол Павло зцілював важко хворих, але зазнав переслідувань та нападів. Кілька разів він був чудесним чином врятований Господом (після побиття камінням та потоплення корабля). В наступні роки проповідував у Малій Азії, Македонії, Греції, всюди засновуючи християнські громади. В кінці 50-х років у Єрусалимі був заарештований. Після дворічного ув'язнення в Кесарії Агріппа відправив Павла до Рима на суд кесаря, де знайшов мученицьку смерть — апостола засудили на смерть і стратили усікновенням голови (через рік після смерті Апостола Петра)в Римі за правління імператора Нерона у 64 році (за іншою версією - у 67-68 р.). На місці його поховання учні залишили пам'ятний знак, який дозволив імператору Костянтину розшукати це місце і побудувати там церкву Сан Паоло Фуорі ле Мура. Про це пише і папа Климент I у своєму першому листі, що апостоли Павло та Петро померли смертю мучеників.

Останній твір Нового Завіту, Одкровення Йоана Богослова або Апокаліпсис (αποκάλυψις – «одкровення» по-грецькому), -  опис видінь, які мав апостол Іоан Богослов на острові Патмос наприкінці І ст., відбуваючи заслання на копальнях. Книга ділиться на сім частин і в ній взагалі великого значення надається символіці числа сім: сім послань, сім печатей, сім сурм, сім чаш. Існують різні тлумачення Одкровення, але найбільш поширене в Середні віки було розуміння книги як широкомасштабного пророцтва про майбутню боротьбу сил зла проти Бога і Його святих та відображена остаточна перемога Господа.