Лекція 03. Ораторська й учительна проза. Слово о полку Ігоревім
Візантійський ораторський досвід
Проповідь - християнська церковна настанова, що подається в храмі за літургією з метою змалювати й роз’яснити слухачам учення Христове. Церковні канони застерігають виключне право церковної проповіді тільки особам, наділеним благодаттю священства: єпископам і священикам.
Василій Великий народився 330 р. в Кесарії. Родина його дала шістьох святих – бабусю Макрину, матір Емілію, братів Василія, Григорія, Петра, сестру Емілію. Початкову освіту Василій здобув у Кесарії, де його батько був учителем риторики. Потім Василій вчився в Царгороді (там славився ритор Ліваній), в Афінах, де заприязнився з Григорієм Назіянзином (Богословом). Пізніше Григорій Богослов згадуватиме: «Для нас знані були лише дві дороги: одна була першою і досконалішою, друга вже не такою, а підрядної вартости; перша провадила нас до наших святинь і до наших священиків, друга до поганських професорів». Там друзі познайомилися з майбутнім імператором Юліяном Відступником.
356 р. Василій повернувся додому й почав викладати риторику. Під впливом сестри Макрини близько 357 р. він приймає хрещення. Протягом 357-359 рр. Василій подорожує до Єгипту, Палестини, Месопотамії. Там він знайомиться з монахами й ісповідниками. По поверненні Василій оселився як пустельник над річкою Ірис біля Новокесарії в Понті. Тут з Григорієм Назіянзином Василій склав з Оріґенових творів «Філокалію» (Добротолюбіє). Невдовзі до них приєдналися їхні друзі й утворилася монаша спільнота. Василій уклав два монаші устави для кіновіяльного життя.
По п’яти роках монашого життя єпископ Кесарії Євсевій висвятив Василія на пресвітера, прийняв його за помічника, але через зростання популярности Василія відіслав його геть. Потім, однак, Євсевій Кесарійський мусив знов покликати Василія на допомогу. 370 р. після смерти попередника Василій був обраний на єпископа. Він провадить інтенсивну душпастирську й доброчинну працю. Борячись з єресями, Василій мусить захищатися від тиску імператора Валенса, котрий підтримував аріянство. 372 р. Василій відмовляє імператорові Святого Причастя. Він боронить у своїх богословських творах і в проповідях божество Святого Духа. Помер Василій Великий 1 січня 379 р.
Твори святителя продиктовані перш за все практичними потребами душпастирського служіння. Найбільш ранні – витяги з творів попередників, збірки, зокрема «Філокалія», монаші устави.
Збереглося 24 бесіди свт. Василія Великого, 9 проповідей на Шестоднев, проповіді на псалми.
Іоан Золотоустий. Жив 347-407 рр. Єпископ Антіохії, потім архиєпископ Константинополя. До тисячі ораторських творів. Природність викладу, ряснота прикладів з довколишнього життя, точність спостережень. Численні риторичні питання й вигуки, анафори. Тяжіння до ритмізації мови. Проповіді емоційні, виразні, експресивні. Переважно розробляє проблеми практичної етики, утверджує норми християнської моралі. При зображенні картин людських вад, що викликають сором і огиду в слухачів, застосовує іронію та сарказм. Картає розкіш і розбещеність вищої аристократії на чолі з імператрицею Євпраксією. Несправедливо засуджений, помер у засланні.
Твори Іоана Золотоустого включалися до різного типу збірників, а також складали особливі збірники: «Златоструй», «Златоуст» (проповіді на недільні євангельські читання), «Маргарит».
Єфрем Сирієць. Народився бл. 306 р. в Месопотамії. Як супутник єпископа Якова, можливо, був присутній на Вселенському соборі 325 р. Пережив три облоги персів, а після захоплення рідного міста переселився до Едесси. Жив відлюдно в горах, згуртував довкола себе учнів. Наприкінці життя відвідав Єгипет і Василія Великого, котрий висвятив Єфрема на диякона. Помер 373 р.
Суворий аскет, проповідник етичної обнови життя, несеної монашеством. Богонатхненний піснетворець. Слов’янська версія його творів належала до числа перекладів, виконаних у Болгарії наприкінці ІХ – на початку Х ст. Вона поширювалася під назвою «Паренесис» (тобто «напучення»). Основу збірника склали напучувальні (звідси назва) слова Єфрема Сирійця до єгипетських монахів, доповнені повчаннями на час Великого посту, наступні великодні свята й неперехідні свята. Входить до збірника близько 100 повчань. Найдавніший український збірник з’явився в Галицько-Волинському князівстві в др. пол. ХІІІ ст.
«Ізобрник Святослава» 1073 р. Прийшов із Болгарії в перекладі з грецької мови. Переписаний для чернігівського князя Святослава Ярославича. Головна мета - пояснення Святого Письма. Енциклопедія візантійської вчености.
«Ізборник Святослава» 1076 р. Прийшов із Болгарії в перекладі з грецької мови. Також переписаний для чернігівського князя Святослава Ярославича. Короткі виклади Святого Письма, статті про піст, молитву, читання книг. Сто висловів про правила християнської віри. Ним користувався Володимир Мономах.
«Слово про закон і благодать» Іларіона
Збереглося 4 списки XV-XVI ст. Імени Іларіона в них немає. Ціле тільки в Синодальному списку XVI ст., у інших закінчується в половині похвали Володимирові.
Авторство встановлюється за різними зовнішніми та внутрішніми ознаками. В Синодальному списку «Слово» написане поряд і однією рукою зі «Сповіданням віри», підписаним «мнихом і пресвітером Іларіоном». В обох творах вжито подібні вислови. Князь Володимир називається в обох «каганом».
Іларіон - священик у Берестові, при церкві Св.Апостолів, у заміській резиденції великого князя. Початковий літопис оповідає про його звичай молитися в печері неподалік Берестового. 1051 р. став митрополитом. Помер або зійшов з престолу до 1054, бо літопис не згадує про його участь у похороні Ярослава Мудрого. 1055 митрополитом був грек Єфрем.
Час написання: після 1037, бо згадується про церкву Благовіщення на Золотих воротах, побудовану 1037, та до 1050, бо мовиться про дружину Ярослава Мудрого Ірину, померлу 1050.
Жанр: Макарій - Іларіон виголосив при гробниці Володимира в Десятинній церкві. Академік Євген Голубинський - урочиста промова перед обраними людьми з нагоди свята після побудови якоїсь церкви. Професор Сергій Соловйов - послання до вел. князя Ярослава. Калугін - звичайна проповідь. Академік Михайло Грушевський - складене з циклів, кожний з яких має свій вступ і закінчення та творить окрему риторичну цілість.
Три частини: 1. Риторичне, але змістовне та догматично ґрунтовне протиставленння Старого та Нового Завіту. Стверджується вищість євангельського закону («благодати») над законом Мойсея («законом»). Аґар - Авраамова рабиня, образ закону, породила Ісмаїла, раба. Сара - вільна, Авраамова дружина, образ благодати, породила Ісаака, вільного (Бут. 16-17). Джерело благодати - Христос. Поширення християнської віри між народами землі, серед них і українським. «Віра благодатная по всей земли распростреся і до нашего язика руського дойде». Для нової віри потрібні нові народи, бо нового вина не вливають до старих бордюків. «І не вливають вина нового в старі бурдюки, а то бурдюки розтріснуться і вино розіллється та й бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде в нові бурдюки, тож одне й друге збережеться» (Мт. 9:17. Пор.: Мк. 2:22; Лк. 5:37).
2. Похвала Володимиру Великому за введення християнської віри в Україні. Кожна країна вихваляє свого апостола: Рим - Петра і Павла, Азія - Іоана Богослова, Індія - Тому, Єгипет - Марка.
Похвалімо ж і ми по силі нашій малими похвалами того, хто створив велике та дивне, нашого вчителя та наставника, великого кагана нашої землі, Володимира, онука старого Ігоря, сина ж славного Святослава.
Прийнявши хрещення, він став сином нетління, сином воскресіння, а потім хрестив і ввесь народ. Вся українська земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом. Ідолопоклонство відступило, запанувало Євангеліє. Князь Володимир порівнюється з імператором Константином Великим (Народився 274 або 289 р. У Мілані на початку 313 р. імператор оприлюднив едикт про становище християн. Виховує дітей у християнському дусі. Скликає Вселенський Собор 325 р. в Нікеї і бере в ньому участь. Сам приймає хрещення 337 р. під час важкої хвороби. Помер 337 р.) Свідки благочестя Володимира Великого - Десятинна церква в Києві, син Ярослав, котрий продовжує батькову справу як Соломон Давидову.
3. Молитва до Бога від всього українського народу.
Головне джерело натхнення - Святе Письмо. Цитати, взорування думок, висловів, стилю, проповідничої техніки. Сліди знайомства з апокрифами (про чуда під час утечі святої родини в Єгипет, «Сказанія о древі крестном»), з житійною літературою (про знайдення хреста Господнього, про Нікейський собор). Найбільше зі святих отців впливає Єфрем Сирин. «Та що це (наслідування Єфрема) не було в кожнім разі виявом бідности власної інвенції, літературної безпомочности автор, показує друга половина «Слова», де автор був зданий на власні сили і не мав готових образів і взірців, і не міг себе чути свобіднішим. Якраз тут він ще сильніший, ще кращий, робить враження глибше і естетичніше. В сій частині, рішуче, маємо тільки загальний вплив манери і форми післязолотоустової доби» .
Порівняння і протиставлення. Бог ізраїльський - Бог християнський. Скрижалі і закон - євангеліє і Христос. Закон - вода, благодать - молоко. Мойсей і пророки - Христос і апостоли. Образ закону - Сара, образ благодати - Аґар. Старий Завіт - місяць, Новий Завіт - сонце, Старий Завіт - тінь, Новий Завіт - світло, Старий Завіт - нічний холод, Новий Завіт - сонячне тепло. Український народ протиставляється юдейському, як Ярослав - Володимирові, Соломон - Давидові.
Риторичні звернення: «тебе ж, як звеличаємо, отче чесний ... Василіє», «Встань, о чесна голов, із гробу, встань, отряси сон».
Устань, чесна голово, з труни твоєї, отряси сон: бо ти не вмер, але спиш до загального воскресіння всіх.
Устань, ти не вмер, бо не годиться вмерти тому, хто увірував у Христа, життя всього світу.
Подивись на сина твого Георгія,..
подивись на благовірну невістку твою Ірину,
подивись на онуків та правнуків,
як вони живуть,
як їх охороняє Господь,
як вони тримають благовір’я за заповітом твоїм,
як учащають до святих церков,
як славлять Христа,
як поклоняються імени Його!
Ритмізація мови, особливо виразна завдяки паралелізмові сусідніх речень.
Провідна думка - особлива милість Божа над українським народом. Навернення інших народів здійснили апостоли, Україну навернуло безпосереднє ділання Самого Бога, Його благодати.
Творчість прп.Феодосія Печерського
Народився в с.Василькові неподалік від Києва між 1035-1038 рр. Батько великокняжий урядник. Молоді роки провів у Курську на Чернігівщині. На 13-му році втратив батька. Кілька разів намагався втекти до монастиря. Прийшов до Антонія близько 20 років. Постриг довершив Никон Великий. Бл.1062 висвячено на єромонаха, а невдовзі після відходу Варлаама до Свято-Дмитрівського монастиря - на ігумена. Завів суворий Студійський устав. Число монахів зросло до 100.
Часто говорив повчання, де пояснював правила монашого життя й заохочував до їхнього дотримання. Звертав пильну увагу на аскезу, якої сам був зразком. Щороку відходив на м’ясопусну неділю до самотньої печери й перебував там серед посту й молитви до квітної неділі. Картав князя Святослава за прогнання брата Ізяслава. Спершу князь засудив його на заслання, але перепросив і подарував навіть землю для побудови монастирської церкви. Помер 1074 р. Вже під 1168 р. Іпатський літопис називає його святим.
Безсумнівно автентичні 5 повчань до монахів, одне повчання до келаря (ключника), дві молитви. Сумнівні два повчання до монахів з іменем Феодора Студита, два повчання до народу руського, два повчання до Ізяслава. Автором останніх Голубинський і Шахматов вважали Феодосія грека.
Природні, досить коротка, прості, популярні. Мало абстрактних висловів. теми повчань - морально-практичні вказівки. Феодосій відзначає тодішні хиби монахів і мирян. Пройняті любов’ю, живим почуттям, сердечністью, теплотою, ревністю за добро ближніх. Проповідник картає, але робить це лагідно, приязно. Він радше просить, а не картає.
Багато висловів і образів зі Святого Письма, богослужбових книг. Найбільший вплив прп.Феодора Студита.
Климент Смолятич як письменник
Родом зі Смоленської землі. Євген Голубинський, Михайло Грушевський: Смолятич - родове прізивище. Мав сучасну київську освіту, школу й літературну манеру. Був схимником Зарубського монастиря. 1147 р. після смерти митр.Михаїла II завдяки князеві Ізяславу Мстиславичу обраний київським митропоилтом. Всіх єпископів на соборі 7 або 9. Проти виступили 3: смоленський, полоцький (греки) та новгородський (грекофіл). Поставлено в митрополити «мощами св.Климента, папи римського». Коли на престолі був Ізяслав, тримався на катедрі й Климент, але 1149, 1151, 1154 мав залишати Київ. 1161 Патріярх прислав митрополита Феодора, а по його смерти - іншого, і Климент не вступав більше на катедру.
Два твори певно належать Климентові: 1. Кілька відповідей у «вопросах Кирила». 2. Послання до Фоми пресвітера.
Сумнівне авторство 3. Слова про любов. 4. Слова на суботу сиропусну.
У посланні до Фоми пресвітера дві частини. В першій відкидає докори Фоми, котрий звинувачує в марнославстві, в тому, що Климент вважає себе філософом, що посилається замість Святого Письма на Гомера, Аристотеля, Платона. Клмент обстоює право не обмежуватся буквальним тлумаченням біблійних образів, а вдаватися до притч та інакомовлення. Друга частина містить тлумачення біблійних виразів, чимало з яких мають паралелі в інших джерелах. Викладає 16 прикладів необхідности алегоричного витлумачення біблійних сюжетів і притч.
Проповіді свт.Кирила Туровського
Народився в Турові бл.1130 р. Рано прийняв постриг. Вивчав і викладав Святе Письмо. Житіє свт.Кирила підкреслює його богословську освіту. Доведено, що він користувався грецькими творами в ориґіналі. Вже 1169 р. згадується як єпископ. Поставлений на вимогу князя й міщан. Але 1182 р. єпископом Турова був інший. Отже, до того часу свт.Кирило помер або залишив катедру.
Професор Євген Петухов визнає належними Кирилові 8 проповідей на недільні свята від Квітної неділі до Неділі свв.отців I Вселенського собору. Тридцять молитов, два канони. «Притча о человічестій душі і о тіліси». «Повість о білоризці і о мнишестві». «Сказаніє о черноризцем чині».
У казанні на Вхід Господній до Єрусалиму описує урочистий перебіг подій і закликає слухачів приготуватися до духовної зустрічі Христа. Вхід до Єрусалиму витлумачено символічно, як духовне прийнятття Христа до «світлиці душі».
Проповідь на Великдень побудована на антитезі - смерть/життя. Відтворюється атмосфера радости й піднесення, що запанувала з повстанням Христа з мертвих. Наводяться численні посилання на новозавітніх авторів, а також на пророцтва Старого Завіту. Образність і ритмічна структура засвідчують вплив великодніх церковних співів. Протиставлення Старого й Нового Завітів подається в досить ориґінальний спосіб: «Тільки Петро й Іоан, вставши, побігли до гробу, й Іоан же швидше за Петра прибіг, але не ввійшов до гробу, доки Петро прийшов, увійшов перший до гробу й побачив покладені ризи. Цей не через острах не зайшов, прибігши, але через оглядання Боже й писання книг, бо вонв прообразують собою Старий і Новий Завіт: Іоан образ Старого Завіту, а Петро нового. Бо прийшов спершу Старий Завіт, за Писанням, сподіваючись Христа, але коли він прийшов, не ввійшов у віру в Нього; Новий же Завіт пізніше прийшов, але раніше в Христа увірував».
Проповідь на Томину неділю («антипасху») поєднує широке порівняння весни в природі та Великодня з розмовою апостола Томи з Христом. «Нині сонце, красуючися, у височінь підіймається та, радіючи, землю огріває, бо Сонце правди, Христос, з труни вийшло і рятує всіх, хто в нього вірує... Нині весна красується, оживляючи природу земну, і буйні вітри, тихо віючи, плоди умножують, і земля, насіння живлячи, зелену траву породжує, - весна - це красна віра Христова, яка через хрещення оновлює людську природу; буйні вітри - гріхотворні помисли, що через покаяння змінилися на доброчинні та живлять душекорисні плоди; а земля нашого єства, що прийняла слово Боже, як сім’я,.. породжує дух спасіння».
Проповідь на неділю 3, жінок-мироносиць починається зі зворушливого плачу Богородиці коло хреста.
Все створіння співчуває мені, сину, бачуча, як Тебе забито несправедливо! Горе мені, дитино моя, Світло і Творче створіння! Що мені зараз оплакувати: чи осміяння Твоє? чи поличники? чи удари по плечах? чи обпльовування Твого святого лиця? - що Ти їх прийняв від беззаконних за добро. - Горе мені! Тебе, неповинного, знечещено, та Ти на хресті прийняв смерть!.. Небо вжахнулося з земля здригнулася... Бачу Тебе, мила дитино, на хресті завислого, без подиху і без зору...
На допомогу їй приходить Йосиф Ариматейський, котрий виблагав у Пилата тіло Спасителя й поховав його теж із плачем.
Сонце незахідне, Христе, Творче всього і Господе створіння! Як доторкнуся до найчистішого Тіла Твого, якого не торкаються й небесні сили, що служать Тобі зі страхом? Яким серпанком огорну Тебе, що огортаєш туманами землю та покриваєш небо хмарами? Які пахощі виллю на Твоє святе тіло, якому дари з пахощами приносили перські царі? Яких надгробних пісень заспіваю з нагоди Твоєї смерти, Тобі, якому в небесах невпинно серафими співають?
Далі оповідається про мироносиць, до котрих звертається з промовою ангел. Закінчується проповідь похвалою праведному Йосифові, написаною на взірець акафіста.
Слово на неділю 4, розслабленого використовує історію зцілення розслабленого (паралізованого) при Силоамській купелі в Єрусалимі (Ін. 5:1-15). Автор повертається до старозавітньої історії гріхопадіння та гріхів праотців, що їх прийшов зцілити Христос, раз у раз посилається на Старий Завіт. Але основа проповіді - діалог Спасителя й розслабленого.
Проповідь на неділю 6, про сліпого (Ін. 9: 1-38)звернена до юдейських книжників і фарисеїв, членів синедріону, котрі не повірили в Христа.
Проповідь на Вознесіння Господнє (Лк. 24: 36-53. Пор.: Діян. 1:1-12) створює алегоричну картину радощів на небі від очікування приходу Спасителя. Співучасники тих радощів - праотці Адам і Єва, патріярхи, пророки. «Святих же пророків і преподобних праведників з Собою на небеса в святе виводить місто...».
Проповідь на неділю 7, святих отців Першого Вселенського собору в Нікеї 325 р. присвячується перемозі над аріянством. 318 отців собору тут порівнюється з вояками. Аріянство - найнебезпечніша єресь за дві тисячі років. Знижувала Ісуса Христа до створіння Бога Отця. Основні моменти вчення:
1. Лоґос мав початок свого буття.
2. Лоґос походить не з істоти Отця, але Він створений з нічого з волі Отця.
3. Лоґос має до-світове й до-часне буття, але зовсім не вічне; Він є творіння, не справді Бог, але відмінний з істоти від Бога Отця.
4. Хоча Син з істоти є творіння, однак перед іншими творіннями має перевагу: після Бога Він має найвищу гідність; через Нього Бог усе створив, як і самий час. Бог передусім створив Сина. Між Богом і Лоґосом є безмежна різниця, між Лоґосом і творіннями - лише відносна.
5. Якщо Син називається рівним Отцеві, то це слід розуміти, що з благодати й доброї волі Отця Він стався таким - Він усиновлений Син.
6. Його воля як створена первісно також була відозмінювана - однаково здатна (спрямована) і до добра, і до зла. Він не є незмінний; тільки через спрямування Своєї волі Він зробився безгрішним і добрим. Його прослава є здобуток Його святого, наперед побаченого Богом життя.
Докори Арієві ритмізовано:
«Почуй, Арію,
нечестива душе,
безголовий звірю,
нерозкаяний чоловіче,
новий Каїне,
другий Юдо,
тілесний демоне...» (і так 16 речень).
Похвала названий у повчанні поіменно отцям I Вселенського собору подається в формі акафістового вірша.
Ви є непоборні фортеці, всі, хто до вас вдається під захист, будуть порятовані; ви непохитні стовпи, що розбившись об них усі єретики гинуть. О богоблаженні наші вчителі! Світильники світові, наставники заблудлих, проводирі осліплих на душевні очі, поручателі за каянників до спасіння, безсрібники-лікарі, боговчені цілителі душ і тіл, рятівники ображених і скорі помічники тим, хто в біді...
Використано невідомим грецьким історичним твором про Нікейський собор.
Під іменем Кирила вміщуються також два твори, стилістично несхожі на попередні проповіді. Проповідь на неділю 5, про самарянку ((Ін. 4:5-42) коротша за обсягом і розвиває думку про навчальну місію Церкви. Нагадується, як Савська цариця приходила слухати Соломона премудрого (3 Цар. 10:1-13). Автор звертається до присутніх з напученням:
Скільки ж і вас приходить до церкви, змушуйте приходити й тих, хто не ходить... Спитаю ж вас, і ви мені скажіть: коли б золото чи срібло я повсякдень роздавав би або мед чи пиво, чи ж би ви не приходили самі й некликані, і один одного б випереджали? Я ж нині слова Божі роздаю, кращі за золото й коштовне каміння та солодші за сед і сить, ви ж позбуваєтеся їх, не приходячи до церкви.
В проповіді на неділю 8, Зіслання Святого Духа, коротко та ясно оповідається про бажанння Боже врятувати проповіддю грішників.
Пояснюючи свято, Кирило Туровський намагався подати його переносне значення, при тому нераз знаходимо чимало довільности. Щодо змісту - панегіричні слова. Не пояснює догматичних чи моральних наук. Кожна проповідь складається зі вступу, головної теми й закінчення, але жодна частина не розвинена. Початок - переважно загальна сентенція або натяк на євангельську подію. Перехід до головної теми є досить штучний. Стиль високо поетичний. Повно порівнянь, риторичних запитань і вигуків, діялогів, повторів, інших фіґур. Буває, що ціле повчання перетворюється на один довгий поетичний період. Інші повчання (про розслабленого) - форма діялогу. Найбільше поезії містить слово на неділю Фомину - «вершок красоти й артизму творчости» Кирила Туровського (Михайло Грушевський).
Тексти вміщено в книзі: http://diasporiana.org.ua/religiya/2524-pershi-ukrayinski-propovidniki-i-yih-tvori/
«Повчання» Володимира Мономаха
Народився 1053 р. за життя Ярослава Мудрого. Син Всеволода, улюбленого сина Ярослава Мудрого, і доньки грецького імператора Константина Мономаха. Князював у Ростові, Смоленську, Чернігові. Брав участь у війнах з полоцькими князями, з Олегом Святославччем (захищає батьківський стіл у Чернігові).
1093 р. помер великий князь київський Всеволод. Володимир не займає батьківського престолу, сам послав кникати князя Свчтополка Туровського і лишився його союзником. Кияни ж воліли Володимира Мономаха. Бере участь у битві біля Стугни 20 травня 1093 р. 1094 р. добровільно відступає Олегові Святославичу Чернігів, сам їде до Переяслава. 1096 р. провадить війну з Олегом Святославичем. Лист до нього. З’їзд у Любечі. Обстоював виконання його ухвал. Захист від половців.
1113-1135 князював у Києві. Розквіт міста. Законодавство. Будуються Михайлівський і Видубецький монастирі. «Повість временних літ». Переклади, житія.
Помер 19 травня 1125 р. Тіло покладене в Софійському соборі.
«Повчання» збереглося в Лаврентіївському літописі під 1096 р., де розриває зв’язаніий текст про походження половців. Три частини: власне «Повчання», автобіографія, лист до князя Олега Святославича. Обстоює необхідність зберігати традиційний політччний устрій, триматися своїх уділів. Проповідує поміркованість у всьому: в ставленні до підлеглих, залежних, слабших.
Моделює ідеал князя: взаємна поступливість, працелюбність, невпинні сумісні походи, обережність, покора, повага до прав молодших. Рицарська етика сполучається з церковною. Рясне цитування Святого Письма, особливо псалмів.
Особливу увагу звертає на поведінку в поході:
На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і на ніч лише з усіх сторін розставивши довкола себе воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши все через лінощі, бо знагла людина погибає.
Слово о полку Ігоревім
Написане невдовзі після походу 1185 р.
Пройшло малопомітним через такі причини:
- Історичні обставини XII-XIII ст. - княжі усобиці, половецькі набіги, навала ординців зі сходу. Списки зникають;
- Після татаро-монгольської навали твір втрачає політичну актуальність, стоїть окремо в естетичній системі через нетрадиційність форми, складність мови;
- Присвячене порівняно незначній події, ще й не розповідало про неї, а обговорювало її науку.
Псковський «Апостол» має приписку під 1307 р.: «При сих князех сеяшется и ростяше усобицами, гыняше жизнь наша, в князех которы, и веци скоротышася человеком» (книжник Діомид). У «Слові» в тих же виразах оповідається про часи Олега Гориславича.
Найбільший вплив справило на «Задонщину» - російську пам’ятку, написану не пізніше 1393 р. Софонієм рязанцем про битву російського війська з полками золотоординського хана Мамая 8 вересня 1380 р. Але її автор не завжди міг осмислити нетрадиційну яскраву образність «Слова», зрозуміти складну мову. Окремі образи не доцільні, деякі місця неможливо зрозуміти, не знаючи «Слова». Відкрито 1852 р. й того ж року опубліковано В.Ундольським.
«Повість про Акира Премудрого»: пізні російські переробки XVII ст. зазнали впливу «Слова».
Деякі списки «Сказання про битву новгородців з суздальцями» також мають сліди знайомства зі «Словом».
Рукописний збірник з текстом «Слова» зберігався в бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря, скасованого указом Катерини II 1787 р. Архимандрит монастиря Іоїль Биковський, народження 1726 р., вихідець з Білорусі, вихованець Києво-Могилянської академії, був переведений на пенсію й лишався в монастирі до смерті (1798). До збірника входили хронограф, «Сказання про Індійське царство», «Повість про Акира Премудрого», «Девгенієве діяння» та «Слово».
Збірка придбана графом Олексієм Мусіним-Пушкіним (1744-1817), російським державним діячем, істориком, археографом і колекціонером. Він був обер-прокурором Синоду (1791-1797), президентом Академії мистецтв (1794-1799), сенарором (з 1796). Відкрив також Лаврентіївський літопис, один із списків Руської Правди, Повчання Володимира Мономаха. Про рукопис «Слова» згадує: «Писаний на ґлянсованому папері, наприкінці літопису, досить чистим письмом. За почерком письма й за папером слід віднести це переписування до кінця 14 або до початку 15 ст. … До перетворення Спасо-Ярославського монастиря на архиєрейський дім ним керував архимандрит Іоїл, чоловік з освітою й любитель словесности; по скасуванні штату він лишився в тому монастирі за обіцянкою до своєї смерти. В останні роки він перебував у нестатках, а з тієї причини мій комісіонер купив у нього всі руські книги, в числі яких в одній під числом 323, під назвою Хронограф, наприкінці знайдено «Слово о полку Ігоревім» (лист до Костянтина Калайдовича від 31 грудня 1813 р.).
Не пізніше 9 жовтня 1896 р. (день смерти Катерини II) з мусін-пушкінського рукопису для імператриці виготовлено писарську копію «Слова». Це Катерининська копія, виявлена 1864 р.
1797 р. в жовтневому числі журналу французьких еміґрантів, що видається в Гамбурзі «Le Spectateur du Nord» російський історик Микола Карамзін вмістив замітку про відкриття «Слова»: «Два роки тому в наших архівах було виявлено уривомк з поеми під назвою «Пісня воїнам Ігоря», що її можна порівняти з кращими осіянівськимипоемами й котра написана в XII ст. невідомим автором».
1800 р. текст виходить друком у Москві з паралельним перекладом російською мовою (http://litopys.org.ua/slovo67/sl30.htm). Здійснив видання український історик Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), вихованець Ніжинської школи та Києво-Могилянської академії, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ, знавець давнього письменства та класичних мов. Батько автора «Історії Малої Росії» в 4 тт. Дмитра Бантиш-Каменського. З ним співпрацював Олексій Малиновський (1762-1840) - випускник Московського університету, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ. Історик, археограф, перекладач.
1812 р. рукопис Спасо-Ярославського монастиря загинув у пожежі. Збереглися Катерининська копія, 60 примірників друкованого видання.
Події Ігоревого походу 1185 р. змальовані ще в Київському літописі. Саме на його основі вдається реконструювати історичний перебіг подій. Сюжет «Слова» не дає їхнього послідовного висвітлення.
У 80-х роках ХІІ ст. була здійснена спроба примирити ворожі гілки роду Рюриковичів. Великим князем став Ольгович - Святослав Всеволодович (1181-1194). Він відмовився від союзів із половцями, тим більше, що сам з 1154 р. знав жахи половецького полону. 1184 р. великий князь Святослав Всеволодович і його співправитель Рюрик Ростиславич перемогли половців і змусили тікати хана Кончака Артиковича.
Двоюрідний брат князя Святослава Ігор Святославич (нар.1150, помер 1202), онук Олега Святославича, який 1178 р. почав князювати в Новгороді-Сіверському, не брав участи в цьому поході. Він, як і інші Ольговичі, брав активну участь у княжих чварах, виступав і проти половців, і в союзі з ними. Не скоординувавши дії з Святославом Всеволодовичем, котрий готував на 1185 р. наступний похід, Ігор здійснює власний похід разом із братом Всеволодом Святославичем, князем курським і трубчевським, сином Володимиром, племінником Святославом Ольговичем і чернігівським воєводою Ольстином Олексичем. У полку останнього були ковуї Ярослава Всеволодовича Чернігівського.
Спонукою походу було бажання «пошукати» Тмуторокань, колись підвладну Олегові Святославичу, дійти до берегів Чорного моря, вже понад 100 років закритого від українців половцями.
23 квітня вирушив із Новгорода-Сіверського. 1 травня бачив сонячне затемнення. У долі династії Ольговичів затемнення взагалі відігравало особливу роль. Як виявив А.М.Робінсон, протягом ста років перед Ігоревим походом, було 12 сонячних затемнень, і вони співпадали з роками смерти 13 чернігівських князів. І князь Ігор, і автор «Слова» надавали цьому провіденційного сенсу.
Перейшов Сіверський Дінець, два дні чекав біля Оскола на Всеволода Святославича. Кордон між Руссю й Половецьким степом пролягав у ХІІ ст. по Дінцю в районі сучасного Ізюму. Біля впадінні Сальниці в Дінець на правому березі Дінця здіймається гора Крем’янець заввишки 218 м над рівнем моря, довжиною бл. 4 км. Це єдина помітна деталь рельєфу на шляху Ігоря.
У першій битві 10 травня переміг, але в другій, 12 травня, зазнав поразки й, коли їхав завертати ковуїв, потрапив у полон. Для князя-лицаря загибель була ліпшою за полон. Доти руські князі ніколи не потрапляли в полон, але доти не було й подібних походів. Князь Володимир Мономах неодноразово виступав проти половців, але не заходив поза межі Степу й не намагався захопити або підкорити простори, де кочували вороги.
Поразка Ігоря Святославича піднесла на дусі половців, які пережили недавній розгром. Хан Кончак пішов на Русь, обложив Переяслав, а, повертаючись, захопив Римів. Ґзак напав на Путивль і Посейм’я.
Овлур (Влур, Лавр, Лавор) допоміг Ігореві втекти з полону. Вирішальним арґументом стало очікування половців, розлючених невдачами при нападі на Русь. Десь за місяць після поранення Ігор князь тікає.
Самоназва: слово, повість, піснь. Автор відчуває, ніби він виголошує твір, а не пише його. Штучне й вільне дихання усної мови. Доступні й фольклорні образи. Звернення до слухачів: «не ліпо ни бяшеть, братіє», «почнем же, братіє». До кола слухачів вводить і сучасників, і людей минулого.
«Chansons de geste» - пісні про подвиги. «Пісня про Нібелунґів», «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руславелі, «Давид Сасунський». Особливо - «Пісня про Роланда».
Протиставляючи свою манеру Бояновій, розглядає його як попередника.
Слава: на початку згадується проь співані Бояном слава. Наприкінці виголошується слава Ігореві, Всеволоду, Володимирові й дружині. Її співають Святославу німці й венеди, греки й моравські слов’яни. Слава дзвенить у Києві, перебігає від Дунаю до Києва.
Плач - оспівування сумних подій. Не менше 5 разів: плач Ярославни, дружин руських воїнів, матері Ростислава, стогін Києва та Чернігова, золоте слово Святослава. Ліричні відступи, характерні для плачів.
Автора вважали дружинником, учасником походу на половців 1185 р., а відтак і наближеним до князя Ігоря. Інші називали автора придворним співцем чернігівських князів. Були версії про нього як галичанина (лемка), боярина, незалежного письменника. Припускали, що ним був тисяцький Рагуїл, співець Митуса, літописець Петро Бориславич, Ян Вишатич, котрого згадує літопис, великий князь київський Святослав Всеволодович († 1194). Академік Борис Рибаков вважав, що «Слово» вперше пролунало 15 серпня 1185 р. на прийнятті в Києві в князя Святослава Всеволодовича з нагоди повернення з полону Ігоря Святославича. Леонід Махновець розробив версію про те, що автор «Слова» - князь Володимир Ярославич († 1198 р.), син Ярослава Осмомисла, брат Ярославни - дружини князя Ігоря.
Автор співчуває Ігореві Святославичу. Він міг бути його дружинником, але міг бути й наближеним до Святослава Всеволодовича. Він - киянин або чернігівець. Безперечно книжна людина, належна до лицарських верств. Але патріотична позиція незалежна від княжих партій, що змагалися в той час.
Голова тема - батьківщини. Підпорядковані їй мотиви розгортаються в часі й подаються в розвитку. Автор переходить від теми до теми, постійно змінює місце дії, переносить його від Ігоревого війська до половецького степу, звідти до Києва, в різні руські міста, до Путивлю, знов у половецьку землю, звідти на Русь - до Києва. Звертається до сучасного й минулого, до передчуттів грізного майбутнього. Він переживає цілу ґаму почуттів: від тяжких передчуттів і скорботи до патетики заклику. Ця частина змінюється ліричною й інтимною, а весь твір завершується радісним і урочистим фіналом.
Найчіткіше виділяються три окремі частини: Сон Святослава, Золоте слово Святослава, Плач Ярославни.
Відчуття простору. Посилюється образами соколиного полювання, участю в дії птахів (орли, гоголі, ворони, галки, солов’ї, зозулі, лебеді, кречети). Довколишні народи включаються в перебіг української історії. Просторові виміри слави.
Полон - втрата простору, перемога - його здобуття. Символ оволодіння простором - швидкість руху. Всеслав Полоцький. Святослав витяг Кобяка й кинув у Києві. Велич Руси підкреслюється одночасною дією в різних її частинах.
Опозиція Русь//половецький степ. Русь повна міст, річок, жителів. Степ - країна незнана, пустельна, з яругами, горбами, балками, багнами. Поняття Руси охоплює історію, географію, всю природу.
Природа введена до подій, бере в них безпосередню участь. То прискорює, то уповільнює події. Розмиваються межі між людиною та природою. Люди порівнюються з птахами та зірами (турами, соколами, галками, воронами. зозулею тощо). Ігор розмовляє з Дінцем, Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпра.
Точність і правдивість спостережень природи. Срібні береги Дінця - бо крейдяні гори. «Уже бо біди єго носять птиць по дубію» - хижі птахи летять за військом. Пейзаж - ґрандіозність, рухомість і конкретність. Відчуття безмежного простору. «Вітер, сонце, грозові хмари, в якивх тріпочуть сині блискавки, ранковий туман, дощові хмарини, тьохканя солов’я вночі й крики галок вранці, вечірні зорі й ранкові сходи сонця, море, яри, річки складають величезне, незвично широке тло, на якому розгортається дія «Слова», передають відчуття безкраїх просторів батьківщини» (Лихачов Д.С. «Слово о полку Игореве»: Историко-литературный очерк. - М., 1976. - с.90).
Художня система побудована на символічних уявленнях. Учта, землеробські роботи - битва. Підміна людей мисливськими птахами та звірами. Солярна символіка. Сходження на престіл - заручення з містом. Київ для Всеслава - дівиця. Меч - символ війни, влади6 чести. Олег мечем кував коромолу . Хинове, литва та ін. схилили голови під мечі Романа й Мстислава. Стяг.
Фольклорна символіка - поганські боги, постійні епітети (чисте поле, сірі вовки, гострі мечі, синє море, борзі коні, чорні ворони, красні діви).
Метонімічний спосіб мислення. Вдіти ногу в стремено - виступити в похід. Переломити спис - почати битву. Стоять стяги, понизили стяги свої, впали стяги. Труби трублять - збір війська. Отворять врата - підкорення міста.
Повторюваність. Серед найчастіших повторів - переліки. «Ту німци, і венедиці, ту греці і морава поют славу Святославлю». «С черніговськими, билями, с могути, і с татрани, і с шельбуги, і с топчаки, і с ревуги, і с ольбори». Переліки трофеїв. Повтори слів та виразів, що підеркслюють тривалість дії: «бишася день, бишася другий, тертьяго дні к полуюню падоша стязі Ігореві».
Синтакисичні конструкції, що йдуть поряд, особливо короткі, можуть повторюватися.
Ритміка пов’язана з синтаксичною будовою фрази, змістом тексту, композицією.
Анафора: «ту ся брата разлучиста…».
Сполучення однотипно побудованих речень. Парні словосполучення (чти і живота, свичая і обичая). Протиставлення. Рефрени («О Русьская земле! Уже за шеломянем єси», «А Ігорева храбраго полку не кресити». «Іщучи себі чти, а князю слави»).
Скептична школа. Це напрямок у російській гуманітарній науці ХІХ ст. До цієї школи відносять харків’янина Михайла Каченовського (1775-1842), Осипа Сенковського (1800-1858). Вони проголошують: «Для науки немає нічого пристойнішого за скептицизм». Факти закликалося зіставляти один з одним, говорити про них відповідно до загальних законів історичного розвитку. Рішуче протистояли фальсифікації, хоча б вона й викликалася патріотичними спонуками. Протягом XVIII - початку XIX ст. у Росії з’явилася безліч історичних підробок. Більшість із них була викрита представниками скептичної школи.
Скептики вважали, що автор «Слова» наслідував латинську поезію, думав по-латині й писав слов’яноруською шкільною риторичною мовою, наслідував польську поезію XVI-XVII ст. Відтак, на їхню думку, «Слово» не могло бути давнішим за часи Петра I, автор його галичанин або вихованець Києво-Могилянської академії, замінює грецьку міфологію слов’янською. Пише ритмічною прозою цицеронівської школи. Докази автентичности «Слова» вони не вважали за переконливі.
Андре Мазон (Mazon. Andre. 7.9.1881, Париж, - 13.7.1967, там же), викладач французької мови в Харківському університеті (1905-1908), визначний славіст, директор Паризького інституту слов’янознавства (1937-1959). Автор дослідження "Le Slovo d'Igor" (Paris, 1940): https://www.twirpx.com/file/1952021/ Вважав, що «Слово» створене після «Задонщини», при чому використано переказ подій XII ст., зроблений Василем Татищевим за втраченим руським літописом. Авторство приписував то Мусіну-Пушкіну, то Бантишу-Каменському, то архимандриту Іоїлу.
«У цьому строкатому цілому немає єдности, крім епохи й середовища. Епоха – це кінець XVIII ст. у Росії часів піднесення за Катерини ІІ, середовище – кілька освічених людей, що групувалися в гурток довкола графа Мусіна-Пушкіна, бібліотечних робітників і людей світських, що надихнулися історичними творами; підлабузників, котрі, не менш, ніж патріоти, обернули своє натхнення на службу свого націоналізму й політики імператриці».
Зіставивши поетику й лексику двох пам’яток, Андре Мазон висунув кілька конкретних питань. Зокрема, він пише: «Поганство, найбільш штучне, поширене на всьому просторі твору аж до несподіваної межі цілком християнського змісту».
Олександр Зімін (1920-1980). Російський історик і джерелознавець. Запропонував 1966 р. нове датування «Слова о полку Ігоревім». Його рукопис "Слово о полку Игореве" (https://www.twirpx.com/file/249312/) ще не був опублікований, як в Інституті російської літератури («Пушкінський Дім») у Ленінграді, а потім у Москві на спільному засіданні Відділення історії та Інституту історії Академії наук СССР було проведене обговорення й винесено суворий осуд недрукованому дослідженню. Зімін вважав, що «Слово» створене на основі тексту розширеної редакції «Задонщини» після 1767 р., коли було видано Никонівський і Радзивилівський літописи, незадовго до 1791. Автор належав до духівництва, швидше за все ним був архимандрит Іоїл. Близько 1791 текст потрапляє до рук Мусіна-Пушкіна, котрий свідомо зробив вставку до псковського «Апостола» 1307 та інших джерел. Мусін-Пушкін і фальсифікував пам’ятку.
Письменник Олжас Сулейменов з Казахстану (нар. 1936 р.) видав 1975 р. історико-публіцистичну книгу «Аз і я» (рос. мовою: http://www.opentextnn.ru/man/?id=711). Він розглянув «Слово» в контексті культурних змагань між Руссю й Степом. Автор заперечує самостійність культури Русі, доводить, що вирішальну цивілізаційну роль щодо неї відіграли тюркські народи. «Слово» оцінюється як наслідок половецького впливу.
Книга «Аз і я» стала сприйматися як декларація пантюркізму, вилучалася з бібліотек у тюркських республіках СССР. Письменник набув популярності в політичних колах, і після проголошення незалежності Казахстану як організатор і лідер руху «Невада – Семей» брав діяльну участь у суспільному житті. Він був призначений послом Казахстану в Італії. Вивчає генезу тюркських мов, походження давньотюркського письма.
Едвард Кінан[1] (один з найвизначніших американських мідієвістів, професор Гарвардського університету) вважає, що “Слово” не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника — Костянтина Федоровича Калайдовича (1792-1832). Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису.
Автор «Слова» Йосеф Добровський був провідним славістом свого часу. Він здобув ґрунтовну освіту, добре знав Старий Заповіт і давні слов’янські тексти. Працюючи в 1792-1793 роках із рукописними колекціями СанктПетербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова» 9. Добровський прибув до Росії у пік зацікавленості Оссіаном і захоплення Тмутороканню. Його слов’янофільські, як він сам їх називав, переконання, його пізніша реакція на публікацію «Слова» та відгук на підробку «середньовічних чеських пісень» його учнями Вацлавом Ганкою та Йосефом Лінде цілком узгоджуються з моїм висновком.
Добровський, коли поглянути на зроблене ним у тогочасному контексті, написав кілька безневинних пасажів, імітуючи щойно прочитану «Задонщину» й наслідуючи стиль решти героїчних ранньослов’янських повістей, які він добре знав. Слід особливо наголосити на тому, що факт чи факти створення кількох фраґментів «реконструйованого» давньослов’янського тексту не здавалися ні Добровському, ні будь-кому з його сучасників у 1792-1800 роках чимось настільки ж неприпущенним, як нам сьогодні думка про фальшування «Слова». Підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей, тепер здебільшого забуті, були звичайним явищем у часи Добровського; для всіх, окрім жменьки буркотливих учених, здавалося важливішим розбудити й унаочнити «дух» нації чи минулих віків. На час своєї поїздки до Росії 1792 року Добровський уже глибоко прилучився до того, що сам називав слов’янофільською справою. Щойно перед цим (1791 року) він звертався зі своїм знаменитим закликом до нового імператора Рудольфа II від імені слов’ян імперії. І хоча його ставлення до Росії та росіян було дещо двозначним (він мав їх за людей хоробрих, але простацьких), Добровський, вочевидь (особливо під час нападів марення) схвалював експансію Російської імперії ad limites Persiae et Indiae [До кордонів Персії та Індії (лат.)] і до земель, які слов’яни, на його думку, займали «споконвічне».
[1] Edward L. Keenan. «Was Iaroslav of Halych Really Shooting Sultans in 1185?». In: Cultures and Nations of Central and Eastern Europe. Essays in Honor of Roman Szporluk. Ed. by Zvi Gitelman, Lubomyr Hajda, John-Paul Himka, Roman Solchanyk. — Cambridge, 2000. Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: "Критика", 2001. — 284 с.: http://chtyvo.org.ua/authors/Keenan_Edward/Rosiiski_istorychni_mify/