1. Літературна історія «Енеїди»

Народився в Полтаві  9 вересня 1769 року

В середині XVIII ст. стародавнє українське місто Полтава мало ним відрізнялося від великого села. Це було невеличке містечко, з 1000-ю дерев’яних, низьких, але чисто знадвору вибілених будиночків, з яких всього 2 чи 3 кам’яних[1]. Містом вона була визнана 1641 року й тоді ж дістала самоврядування згідно з маґдебурзьким правом. 1648 р. місто стає центром Полтавського полку. Але в середині  XVIII ст. російська адміністрація скасовує маґдебурзьке право, традиційний для Гетьманщини полковий поділ. З 1775 року Полтава входить до складу Новоросійської губернії, а в 1784 - до Катеринославського намісництва. В 1796-1802 рр. Полтава є частиною Чернігівської губернії. У 1802 р. 8-тисячне місто стало губернським центром. У зв'язку зі 100-річним ювілеєм Полтавської битви місто почало забудовуватися кращими зодчими як «малий Петербурґ». Відтоді сучасна Полтава успадкувала свою центральну частину — унікальний ансамбль Круглої площі, від якої відходили 8 вулиць.

В одному з дерев’яних будиночків на високій горі, неподалік від Успенської церкви, в сім’ї канцеляриста міського магістрату 9 вересня (29 серпня за ст.ст.) 1769 року народився Іван Петрович Котляревський. З подвір’я садиби Котляревських відкривався чарівний краєвид: серед розкішних луків повивалася спокійна Ворскла; навколишні хутори і села потопали у вишневих садках і тополиних гаях, далі — темніли ліси. Серед цієї мальовничої природи і пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Стара хата після смерті письменника переходила від одного господаря до іншого, перебудовувалася. Зрештою, садиба була поділена між двома господарями, а хата зруйнувалася. Від неї лишився лиша пошкоджений сволок. До 200-річчя народження хата була відбудована за малюнком Тараса Шевченка й спогадами сучасників.

Навчання в семінарії 1780-1789 рр.

Початкову освіту Котляревський здобув, як гадають його біогра­фи, у дяка. Протягом 1780-1789 рр. він навчається в Катеринославській духовній семінарії в Полтаві. Її було відкрито 1777 р. як «малу семінарію» нової, Словено-Херсонської єпархії, до якої входили частина Херсонщини, Катеринословщина та частина Полтавщини. Оскільки Катеринослов ще тільки будувався, єпархіяльним центром стала Полтава. 24 лютого 1777 р. за розпорядженням архієпископа Євгена (перший архієпископ Слов’яно-Херсонської єпархії із 9 вересня 1775 – по 5 травня 1779) при Полтавському монастирі була відкрита школа для архієрейський півчих. Ця школа була початком семінарії, про відкриття якої просив Св. Синод арх. Євген 4 лютого того ж року. Разом з тим було надіслано, через духовну консисторію, розпорядження духовним управлінням Слов’янської єпархії, щоб був зроблений список всіх дітей священиків, від 8 до 14 років, яких була можливість прислати до Полтави. 22 вересня 1779 р., указом Катерини ІІ, в Полтаві, відкрили слов’янську семінарію. Семінарія почала діяти як середній духовний заклад 1779 р. й названа Словенською. А коли 1786 р. єпархія була названа Катеринославською, було перейменовано й семінарію. Пізніше її перенесли до Новомиргорода й, нарешті, до Катеринослава.

У навчанні панувала схоластика, зуб­рячка. «Погано у нас було, і не дай боже, як погано!— згадував пізні­ше Котляревський.— Бурса скидалася на зборище якихось іноплемінних, поділених на сім’ї, артілі, що завжди ворогували між собою. Вчили нас казна-чому і вчили як-небудь»[2]. Організація навчання справді була архаїчною. Мовою викладання лишалася латина. Учні приймалися віком від 10 до 25 років. Викладали там читання, письмо, катехізис, церковний статут, арифметику, географію, історію, граматику й синтаксис, поезію, риторику, філософію і богослов’я, латинську та грецьку мови11. На той час у Південній частині України Катеринославська семінарія була єдиним навчальним закладом такого високого рівня. Тому в ній навчалися діти як духовного, так і світського походження, котрі бажали отримати освіту. А випускники семінарії в свою чергу поповнювали не тільки ряди парафіяльних священиків, а йшли працювати також у державні установи, де на той час був дуже суттєвий брак освічених службовців. Юнак Котляревський ви­вчає стародавні, а також німецьку й французьку мови, знайомиться з античною літературою, зокрема з творчістю великого римського поета Вергілія.

Перебуваючи в семінарії, Котляревський захоп­люється віршуванням. За свідченням С. П. Стебліна-Камінського, «ще в юному віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до вся­кого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «рифмачем»[3]. Можливо, ще в семінарії Котляревський почав перелицьовувати поему «Енеїда» класика рим­ської поезії Вергілія.

1789-1796 рр. працює канцеляристом, домашнім учителем.

Після смерті батька Котляревський у 1789 році залишає семіна­рію, хоча його, як одного з кращих учнів, і збиралися відрядити для дальшого навчання до Олександро-Невської головної семінарії в Пе­тербурзі. Двадцятирічним юнаком Котляревський починає служити в Новоросійській канцелярії, що містилася в Полтаві. Згодом він вчителює у поміщицьких маєтках, зокрема в Золотоніському повіті на Полтавщині. Тут у сільських умовах, Котляревський мав можливість глибше познайо­митись з життям трудящих мас, з побутом і звичаями народу. За свідченням сучасників, Котляревський любив вчащати «на зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, нрави, звичаї, обряди, повір’я, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці; і справді, з цієї практичної школи виніс він гли­боке знання малоросійського наріччя і побуту народного» 1. Все це, без­умовно, дало йому великий матеріал для майбутньої творчості.

Саме в роки вчителювання (1794—1796) Котляревський пише перші три частини «Енеїди». Лист Івана Котляревського до Миколи Івановича Ґнєдича, датований 27 грудня 1821 р. з приводу обрання членом «Вільного товариства любителів російської словесности»  –  пише «Енеїду» 26 років. «Плоди двадцятьшестирічного мого терпіння й посильної праці». Отже, почав працю взимку 1794-1795 рр.

1796-1808 рр.  –  Іван Котляревський на військовій службі.

Протягом 1796—1808 років Котляревський перебував на вій­ськовій службі у Сіверському карабінерському (згодом драгунському) полку. Він брав активну участь у воєнних діях російської армії під час російсько-турецької війни. Війна 1806-1812 рр. була викликана зближенням Туреччини з наполеонівською Францією та прагненням Москви до завоювання Балкан під приводом звільнення християн від османського поневолення. Безпосереднім приводом до війни стало закриття проходу для російських суден через протоки й зміна Туреччиною господарів Молдови й Валахії. Восени 1806 р. росіяни переправилися через Дністер і захопили без оголошення війни Молдову й Валахію. Російські війська обложили Ізмаїл, але не змогли його взяти, обмежуючись відбиттям турецьких атак.

Будучи ад’ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Мейєндорфа, Котляревський веде «Журнал военных действий...» про похід російських військ від Дніст­ра до Ізмаїла—з 15 листопада по 17 грудня 1806 року.

Особисто відзначився Котляревський у воєнних операціях під Бендерами та Ізмаїлом, де «отличил себя,—за словами Мейєндорфа,—неустрашимостью». Тоді ж, за дорученням командування, Котляревський успіш­но провів переговори з буджацькими татарами, схиливши їх на бік Росії, за що одержав кілька нагород, зокрема орден Анни 3-го ступеня.

Перебуваючи на військовій службі, Котляревський не залишає літературної діяльності—продовжує працювати над «Енеїдою»; на­прикінці 1804 року пише «Пісню на новий 1805 год... князю Олексію Борисовичу Куракіну».

Великої популярності на той час набула «Енеїда» (перші три частини), яка поширювалась по Україні і далеко за її межами в числен­них рукописних списках. Один із списків поеми потрапив до рук конотопського дідича Максима Парпури (1763—1828), який служив тоді у медичній колегії в Петербурзі і займався видавничою діяльністю. У 1798 році він без згоди автора видав у Петербурзі на свої кошти перші три частини «Енеїди» з присвятою «любителям малороссийского слова»; до книжки видавець додав словник «малороссийских слов».

1808 року з’являється друге видання поеми.

1808 виходить у відставку

В січні 1807 р. він був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у білоруському місті Ліда, а 23 січня 1808р. подав у відставку. З дуже обмеженими засобами для існування, без зв'язків, капітан у відставці опиняється на роздоріжжі. Треба було знайти якесь місце на цивільній службі.

У 1808 році Котляревський в чині капітана виходить у відставку і їде до Петербурга з надією влаштуватись на цивільну службу, але, не знайшовши там посади, згодом повертається до рідної Полтави, жила його мати. Під час перебування в Петербурзі Котляревський підготував до друку й видав у 1809 році поему «Енеїда» в чотирьох частинах. Певне, фінансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремій сторінці посвята: “С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель”. На титульній сторінці книжки читаємо: “Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года”. На окремій сторінці “Уведомление” автора: “Энеида”, на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия.

Она досталась господам издателям со многими ошибками й упущеннями, случившимися от переписки, й сверх того й издавшие многое в ней по-своєму переделали й почти испорченную випустили под моим именем.

Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе.

Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть”.

У кінці книжки доданий “Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде и сверх того еще многих иных в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами для четвертей части”. Після такого заголовка іде набраний без ніяких змін і поправок текст “Словаря”, публікованого в попередніх двох виданнях. Слідом за ним вміщено під окремим заголовком “Дополнение к малороссийскому словарю”, укладене вже самим Іваном Котляревським. Тут подано 153 слова. Видно, що Котляревський уважно прочитав словник перших видавців. Крім слів з четвертої частини, він вмістив у додатку ряд питомих українських слів з першої — третьої частин поеми, не включених укладачем чи може укладачами у словник попередніх видань. Не зрозуміло тільки, чому Котляревський не виправив очевидних помилок у словнику. Це він зробить пізніше, готуючи десь через півтора десятка років повне видання “Енеїди”.

Службу в рідній Полтаві довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатів, які могли допомогти капітанові у відставці, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому іншому Котляревський тільки через два з половиною роки після залишення військової служби (за формулярним списком — 3 червня 1810 р.) нарешті був призначений наглядачем (завідуючим) Полтавського дому виховання бідних дворян.

Служба в Полтаві 1810-1835 рр.

1810-1835 рр.  –  Іван Котляревський перебуває на державній службі в Полтаві. Наглядач будинку для виховання бідних дворян, боговгодних закладів. Формує козацький полк, їздить до російської військової ставки у Дрезден.

1818-1821 рр.  –  директор Полтавського театру. 1819 р. пише п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

Видати останні частини «Енеїди» не вдалося, лише уривки з с.5 вміщено в журналі «Соревнователь просвещенія и благотворения» (1822-1823) та альманасі «Утренняя звезда».

Самотня старість і смерть

У 1835 році Котляревський через хворобу виходить у відстав­ку, продовжуючи невтомно працювати на літературній і науковій ниві. Це була надзвичайно освічена людина. В його бібліотеці, за свідчен­ням сучасників, були книги латинською, французькою, російською і польською мовами, серед них — твори французьких енциклопедистів, Вольтера, багато російських та іноземних журналів, збірників, аль­манахів. Він підтримував творчі зв’язки з передовими людьми Ро­сії — М. Гнєдичем, О. Сомовим. І. Срезневським, Д. Бантиш-Каменським та іншими. У себе в Полтаві Котляревський приймав М. Гого­ля, М. Погодіна, О. Ізмайлова, Ї. Срезневського, В. Пассека.

Котляревський до останніх днів свого життя лишався щирим другом трударів. Полтавчани глибоко поважали і любили «високого худощавого старичка в белом полотняном халате й в соломенной простой крестьянской шляпе», як охарактеризував його Шевченко в по­вісті «Близнецы». Скромність і простота завжди були властиві поетові. Тим, хто звертався до нього, Котляревський подавав «добрі й ко­рисні поради і по змозі допомагав»[4].

Незадовго до смерті Котляревський передав харківському видав­цеві О. Волохінову рукопис своєї «Енеїди» в шести частинах, а І.І.Срезневському рукописи п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

29 жовтня 1838 р. помер. Помираючи, передав харківському видавцеві О.Волохінову рукопис «Енеїди» в шести частинах.

1842  –  перше повне видання в Харкові.       

2. Попередники Івана Котляревського

Джованні Батіста Лаллі

1632  –  Перша травестія «Енеїди» Джованні Батіста Лаллі (1572-1637) «L'Eneide travestita del Signor Gio» (Італія).

Вихідець з Норчії в Умбрії, Лаллі вивчав право в Пармі, а потім служив у пармського герцоґа Фаренезе. 1598 р. здобув докторський ступінь. З втратою підтримки дому Фаренезе переходить до папської адміністрації, служить у Треві, Фоліньйо, в Осімо і Чітта ді Кастелло. Службовій кар’єрі завадила рання втрата слуху.

Не пізніше 1623 р. він дебютував поемою на історичний сюжет із часів Доміціяна, присвяченою папі Григорієві XV. Вже тут використовуються елементи макаронічної мови та контрасту між об’єктом зображення та навмисне зниженим стилем. 1629 р. у Венеції він опублікував поему «Del mal francese poema giocoso», написану в формі жартівливого діялогу, що точиться на Парнасі з приводу приходу в світ зла. Використовується форма октав - восьмивірша, и з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв). Ця форма розвинулася в італійській літературі епохи Ренесансу й була представлена класичними творами Лудовіко Аріосто й Токвато Тассо. Тоді ж у Венеції публікується поема «il Tito Vespasiano overo Gerusalemme disolata» про завоювання Єрусалиму Титом Веспасіяном.

І вже 1632 р. виходить жартівлива переробка сюжету «Енеїди» Верґілія - «L'Eneide travestita del Signor Gio» (Італія). В процесі травестійного переінакшення класичного тексту Верґілія автор зосереджувався на словесних варіяціях жартівливого, бурлескного стилю (stile giosco). Реалізуючи «плебейське переодягання» першоджерела, Лаллі робить настанову на витончену інтелектуальну гру, переклад поетичного тексту з одного коду на інший. Згодом Лаллі травестіює три еклоги Верґілія.

Діставши апоплексичний удар, Лаллі 1634 р. повертається на батьківщину, в Норчію, і там 1637 р. помирає.

Поль Скаррон

1648-1653 рр.  –  «Верґілій навиворіт» Поля Скаррона.

Paul Scarron (1610–1660) – парижанин, католицький священик, змушений через хворобу (важка форма ревматизму) залишити служіння в церкві, проводити більшу частину життя в кімнаті, прикутим до ліжка паралічем. Як літературний діяч, Скаррон був ворогом усього неприродного, патетичного або ґламурного. Серед його найпопулярніших творів – «Верґілій навиворіт» («Le Virgile travesty envers burlesques») – часом дуже дотепна, місцями грубувата травестія, що обійшла всю Європу. На ній позначився протест проти абсолютизму. Висміюючи форми високого епосу, Скаррон вдається до простонародної зниженої мови. Використовуються жарґонізми. У травестії вжито 8-складовий вірш. Персонажі наділені невластивими верґілієвим героям рисами: Еней тут боязкий і плаксивий фат, Дідона – кокетка, що молодиться, троянці –в скупих і поміркованих буржуа. Переклад російською мовою вступу:

Благочестивца я пою,

Что, на спину взвалив свою

Родных богов и вместе с ними

Папашу с кудрями седыми,

Из города, где греков стан

Побил тьму честных горожан,

Пришел в другой, где был когда-то

Бедняжка Рем рукою брата

За то убит, что через ров

Перескочил без лишних слов.

(Переклад О. Румера)

Поема була пересипана навмисними анахронізмами, що створювали комічний ефект. Твір мав голосний успіх у сучасників, викликав безліч наслідувань.

Алоїз Блюмауер

1784 р.  – «Virgils Aeneis, travestiert», «Верґілієва Енеїда або пригоди побожного героя Енея» Алоїза Блюмауера (Aloys Blumauer, 1755-1798), австрійського прихильника реформ Йосифа II, котрий якийсь час був улюбленцем віденців. Сатира проти церковної, передусім католицької, релігійности.

Микола Осипов – Олександр Котельницький

1791-1796 рр.  –  перші чотири частини «Вергилиева Энеида, вывернутая наизнанку» Миколи Осипова (1751-1799). «8 песней Энеиды, вывороченной наизнанку, шутливым слогом» (1791). Автор використав класичний чотиристопний ямб. Пародіюючи Верґілія, обігрує комізм ситуацій. Йде слідом за твором Блюмауера, передаючи його строфи в 7 рядків власними – у 10 рядків. Подробиці австрійського побуту замінюються російськими побутовими деталями. образ героя і воїна помітно знижений, комічно подана війна (через кімнатну собачку). Побутові картини дають реалістичне зображення життя соціяльного середовища різночинця; багато місця відведено шинку, горілці. Вдалі описи святочних ворожінь в пеклу, Харон як побутовий персонаж — «в сермяжном сером зипуне».

Початок поеми:

Эней был удалой детина

И самый хватский молодец;

Герои все пред ним скотина,

Душил их так, как волк овец.

Но после свального как бою

Сожгли обманом греки Трою,

Он, взяв котомку, ну бежать; 

Бродягой принужден скитаться,

Как нищий, по миру шататься,

От бабьей злости пропадать.

                      Осипов, 1791 р.2

1802-1808 рр.  –  завершив російський твір Олександр Котельницький.

Микола Зеров: «Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за поемою Осипова; нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він внів у своє оповідання незалежно від російської «Енеїди».

Олександра Єфименко (професор кафедри російської історії Харківського університету, 1907-1917): «Енеїда» Котляревського так відноситься до «Енеїди» Осипова, як жива квітка до жалюгідного ганчірного виробу».

Опанас Лобисевич

Опанас Лобисевич (1732—1805), уродженець Чернігівщини, вихідець із козацької старшинської родини, випускник Київської академії та Петербурзького університету, перекладач при Петербурзькій академії наук та в канцелярії останнього гетьмана Лівобережної України Ки­рила Розумовського, разом з яким подорожував країнами Європи, літе­ратор, відомий своїми російськими перекладами з латини, зокрема з Ціцерона, що їх він друкував у часописах “Трудолюбивая пчела” Сума­рокова та “Всякая всячина”, — переробив українською мовою, найімовірніше, в бурле­скно-травестійному стилі Верґілієві еклоги з “Буколік” (на думку М. Петрова, у 1760-х — 1770-х роках) і згодом надіслав їх архієпи­скопу Георгію Кониському (“посылаю при сем Виргилиевых Пастухов, мною в малороссийский кобеняк переодетых”, — писав він авторові дра­ми “Воскресеніє мертвих” у листі від 30 вересня 1794 p.). Цей твір Лобисевича, що постав, імовірно, на два десятиліття раніше від “Енеїди” Котляревського, вважається втраченим.

3. Принципи інтерпретації сюжету Вергілія

Статистика

Концепція

«Енеїда» Публія Верґілія Марона (29-19 рр. до Р.Х.)  –  героїчна поема. Ініціятива створення належить Октавіянові Авґусту. Поет прагнув оспівати міфічних попередників римлян, втікачів зі спаленої й зруйнованої Трої. Використав леґенду про родовід римлян від поєднання італійців з нащадками троянців, про мандри троянського героя Енея  –  предка засновників вічного міста Ромула й Рема. Доводилося, ніби Юлій Цезар і всиновлений ним Октавіян Авґуст  –  нащадки Енея і через те божественного походження. Часи Авґуста постають «золотою добою» в історії римського народу.

Ґай Юлій Цезар Октавіян  –   онук сестри Цезаря Юлії, прийомний син Юлія Цезаря (27 р. до Р.Х.-14 р. по Р.Х.) проголошений імператором (почесний титул полководця), принцепсом (перший із сенаторів), Авґустом («податель добра», доти вживався тільки щодо богів). Єдиний намісник провінцій, верховний командувач, верховний понтифік. Будував храми, театри, терми (лазні), акведуки (водопровід); влаштовував урочисті свята. Хліб роздавався 200 тис.чол. За роками правління вівся відлік часу. Принципат  –  перший етап Імперії, коли самодержавна влада прикривається шатами республіканських установ і маґістратур. Сенат існує, але він залежний від принцепса (першого сенатора, першого громадянина). Юрисдикція, фінансове управління, карбування грошей, підтримання порядку. Офіційно постулюється ідея, що Авґуст відновив республіку й повернув республіканські свободи. Управління провінціями набуває більш організованого й державного характеру. Зберігаються можливості самоврядування, суворо контрольованого центральною владою, але з ілюзією повної самостійности.

Сюжет Верґілія

Основними джерелами міфів, з яких черпав сюжети Верґілій, вочевидь були перш за все «Іліада» й «Одіссея» Гомера, а також давньогрецький кіклічний епос, зокрема троянський цикл, що примикав до «Іліади» й «Одіссеї». Верґілій наслідував Гомера, він запозичує масу окремих слів, виразів і навіть цілих епізодів, відрізняючись від його простоти величезною психологічною складністю та нервозністю. Першу половину «Енеїди» цілком можна назвати наслідуванням «Одіссеї», другу ж — «Іліади».

Художній простір «Енеїди» римоцентричний. Рим – це образ-символ з гнучкою семантикою. В ньому розпочинається й ним закінчується поступ світової історії.

Персонажі Верґілія підпорядковуються міфічним уявленням про фатальну визначеність подій, про цілковиту підпорядкованість героя його долі, яку визначають античні боги.

Еней  –  син царя Анхіса й богині Венери, найпобожніший з троянців. Очолює групу вцілілих земляків, будує кораблі й вирушає шукати щастя в іншій країні. Де саме, він не знає і довідується лише про певні ознаки від дельфійського оракула: кн.3, вірші 94-98. Додає відомостей Енеїв віщий сон (кн.6, вірші 156-171), гарпія Келайна (кн.6, вірші 247-257), а потім зустріч Енея з тінню батька Анхіса в країні вічного блаженства (кн.6, вірші 776-890).

На перешкоди Енеєві стоїть Юнона, яка добре пам’ятає провіщення про загибель її улюбленого міста Карфагена, котрому судилося загинути від рук майбутніх громадян Риму. Коли вже троянці висадилися біля впадіння Тібру в море, Юнона викликала з пекла фурій і посіяла чвари між латинянами й рутульцями (кн.7, вірші 287-371).

У війні, яка розпочалася, переміг Еней. Він одружився на царівні латинян Лавінії й на її честь збудував місто Лавіній. За чотири роки він узятий на небо; правити почав син Енея від першого шлюбу Юл (Асканій)  –  родоначальник Юліїв.

Сюжет Котляревського

Сюжетна канва зберігається Котляревським. Вибрано низку ключових подій і ситуацій, які обростають колоритними деталями, подробицями.

Частина 1: Еней з троянцями тікає з розгромленого міста. Розгром не зображено. Юнона ублагала Еола влаштувати бурю на морі. Нептун за хабар виганяє вітри. Венера відвідує Зевса, одержує обіцянку щодо Енея. Перебування Енея в Картагені в Дідони. Втеча.

Частина 2: Буря. Троянці зупиняються в царя Ацеста в Сіцилії. помер від горілки батько Анхіз. Поминки. Дарес і Ентелл б’ються навкулачки. За намовою Ірисі (Іриди), посланої Юноною, троянки попалили човни. Енеєві привидівся Анхіз, наказав вирушати. Еней залишив Сіцилію. Нептун допомагає.

Частина 3: Троянці зупинилися в Кумах (Південна Італія). Еней знаходить кумську сивіллу. Мандрівка до пекла.

Частина 4: Платить сивіллі, пливе далі. Заклятий острів Цірцеї. Прибули до Латинської землі. Налагодили взаємини. Фурія Тезифона влаштувала конфлікт. приготування до війни. Всі країни Італії  –  проти Енея.

Частина 5: Енеєві привидівся Тібр. Поїздка до аркадії. Евандр направив Палланта на війну. Венера дістає зброю. Дарує її Енеєві. Турн іде на війну. Оточив троянців, запалив кораблі. Подвиг Низа й Евріяла. Бій.

Частина 6: Сварка на Олімпі. Зевс забороняє втручатися. Приплив з підкріпленням Еней. Бій. Турна рятує Зевс. Мир латинян з енеєм. Похорон загиблих. Останній бій закінчується двобоєм Турна з енеєм і перемогою троянців.

Амбівалентність

Інтерпретація сюжету  –  в дусі казкового епосу. Руйнування міфологічних зв’язків, заміна рисами української міфопоетичної свідомости. Декодування римського міфа через грецьку міфопоетичну мову. У ряді випадків подіям надається раціональне тлумачення. дії богів обмежуються періодичним втручанням у земне життя і завжди призводять до неґативних наслідків, шкодять людям.

Події мають подвійне значення. Це і відтворення сюжету поеми-зразка, і намагання відтворити правдиві життєві ситуації, що могли б скластися за тих чи інших умов, та змоделювати можливі дії людини-сучасника в цих ситуаціях.

Еней одержує наказ лишити Дідону. Дідона кінчає життя самогубством, зійшовши на вогнище. Це відповідає Верґілієвому сюжетові. Але зміст, вкладений у цю ситуацію, ориґінальний.

Звідси амбівалентність (двоїстість) персонажів. Комічне й героїчне, високе й низьке нерозривно поєднане в них.

4. «Енеїда» Івана Котляревського як етнологічний твір

Історичний контекст

1764  –  скасування Гетьманщини.        

1775  –  зруйнування Запорозької Січі. Заснована Задунайська Січ (1775-1828), яка зберігала внутрішній устрій Запорозької. З частини запорожців царський уряд утворив Чорноморське козацьке військо, спрешу розселене між Південним Бугом та Дністром, а потім (з 1792) переселене на Чорноморську кордонну лінію від гирга р.Лаби до Азовського моря по правому березі Кубані. У 90-х рр. XVIII ст. налічувалоо 25 тис. козаків. Засновано 40 курінних селищ, 38 з яких однойменні з куренями Запорозького Коша з військо-адміністративним центром у Катеринодарі. Туди ж переселилася частина задунайського козацтва, з решти якого після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. сформувалося Азовське козацьке військо (між Маріуполем і Ногайськом).

Результатом російсько-турецької війни 1768-1774 pp. було підписання 10 липня 1774 року Кючук-Кайнарджійського мирного договору, за яким до Росії переходила територія між Дніпром і Південним Бугом, Азов, Керч, Єнікале та Кінбурн, а Молдавія та Валахія фактично опинилися під протекторатом Росії. Крім того, у текст договору було включено пункт, який зобов'язував Туреччину ґарантувати «твердий захист християнського закону і церквам його», що забезпечило поширення впливу російської православної церкви на територію та населення Балкан, а 8 квітня 1783 року до Росії був приєднаний Кримський півострів. Після цих подій почалося активне заселення південних степів та будівництво таких міст, як Херсон, Миколаїв, Катеринослав та інших.

1782 р.  –  ліквідація полкового адміністративно-територіяльного устрою.

1783  –  юридичне оформлення кріпосного права в підросійській частині України.

1793  –  приєдання Правобережної України до Російської імперії.

Пошук місця народу в структурі Імперії

Суть «Енеїди»  –  в намаганні знайти гармонію між частковим (природним життям людини, інтересами народу) й загальним (суспільно-держваною системою Російської імперії). Суспільне життя зводиться до раціонального начала. Прагне подолати еґоїстичність часткового, підпоярдкувати його інтересам держави. Принцип політичної рівности бачить у відновленні старої гетьманщини, її збройних сил. Їхня відносна самостійність не суперечить загальнодержавним принципам.

У главной башти на сторожі

Стояли Евріял і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая  –  бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок,

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки. (5:72)

Хто такі Низ і Евріал у Вергілія? Це—троянські юнаки, сповнені запалу до бою їх помисли злиті з помислами всього народу; вони ви­ховані на традиціях батьків—захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в ім’я батьківщини. «Ідея батьківщини, своєї держави,—говорив Гегель про римлян,— ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінце­вою метою або кінцевою метою його світу... Перед цією ідеєю зникала його індивідуальність, тільки для ідеї вимагав він збереження і довгого життя, і міг здійснити це сам».

Хто такі Низ і Евріал у Котлярев­ського? Вони не троянці («В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок. Пішли к Енею на вербунок»), Вони б’ються «за чужу вітчизну», «справляючи повинність» як найняті на службу воїни. Суть патріо­тизму як троянського, гак і супрогпішою воїнства Котляревський при описі останньої би гни Еися з Турном формулює узагальнено так:

Зроблю лиш розпис іменам

Убитих воїнів на полі

І згинувших тут по неволі

Для примхи їх князьків душам,

Низ і Евріал не стільки живі художні характери, скільки своєрідні .нічиї моделі, за допомогою яких автор намагається поєднати «природне», «натуру» (особисту їх мужність) із суспільно-загальним (з васальною вірністю). Котляревський підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті загальнодержавного патріотизму, що проявився «в смутне врем’я»,

Поезія побуту

У центрі зображення  –  побутовий уклад, у якому відбиваються характерні особливості народности. Зображено найстійкіші елементи побуту: традиційні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народню медицину, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці.

Поема вражає своєю витонченістю у зображенні побуту і звичаїв рівних суспільних верств української дійсності, у чому виявилися характерні особливості її народності. Картини традиційних народних гулянь, свята, ігри й танці, звичаї і повір’я, одяг, прикмети, ворожіння, сцени вечорниць у пеклі, народні страви тощо виписані з цілковитого достовірністю і наочністю.

Ось як Еней відзначає порятунок на морі від гніву Нептуна:

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

І страву всякую, без мови,

В голодний пхали все куток.

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали, —

Насилу із-за столу встали

І спати послі всі лягли.

Еней після бенкетування у Дідони постав в одязі її чоловіка-небіжчика: на ньому “штани і пара чобіток, сорочка і каптан з китайки, і шапка, пояс з каламайки, і чорний шовковий платок”; Дідона причепурилась по-святковому: “Взяла кораблик бархатовий, спідницю і корсет шовковий і начепила ланцюжок; червоні чоботи обула, та і запаски не забула, а в руки з вибійки платок”. Венера, направляючись до “Зевса на ралець”, одягла “очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий”.

У сцені бенкетування у Дідони знаходимо яскравий опис різних “грищ”; “в хрещика”, “в горюдуба”, “в хлюста, в пари, в візка” та ін. Тут названі також і народні танці та інструменти: “Бандура горлиці бриньчала, сопілка зуба затинала, а дудка грала по балках; санжарівки на скрипці грали...” У тієї ж Дідони “їли розниї потрави, і все з полив’яних мисок, і самі гарниї приправи з нових кленових тарілок”:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну;

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

В епізоді відвідин Латина знаходимо такий опис святкової учти:

І зараз попросив до столу

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до ізволу

І їли бублики, кав’яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба-шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.

У поемі відтворено і таке характерне для тих часів явище, як чумакування. Охрім Невтеса

Бував і в Шльонському з волами,

Не раз ходив за сіллю в Крим;

Тарані торговав возами,

Всі чумаки братались з ним.

Широко відображено народні обряди, зокрема поминки (по Анхізові), похорони (Палланта), ворожіння (жерці («попи») ворожать Енеєві по нутрощах забитих тварин), забобонне лікування (переляканого Енея “насилу баби одшептали”) тощо.

Автор широко використовує народні повір’я про жінку -відьму, яка опівночі літала на вінику, розповідає про страждання грішників у пеклі, де вони, у відповідності до народних уявлень, печуться на вогні, киплять у смолі тощо.

В “Енеїді” є чимало алюзій до народних легенд, жартів, пісень, казкових образів: скатерть-самобранка, килим-самоліт, чоботи-скороходи, кобиляча голова, баба-яга (Сівілла). Казкова творчість, приказки і прислів’я органічно вплітаються в художню тканину твору, увиразнюють характеристику образів, різних комічних ситуацій, а нерідко і просто пожвавлюють колоритний живопис твору.

Троянці наділяються рисами українського національного характеру: добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість.

Оспівування любові до батьківщини, звеличання героїчного ми­нулого, показ самовідданих воїнів (Низ і Евріал), нарешті, могутній образ Енея — все це утверджувало високі моральні якості національ­ного характеру українського народу. Адже Еней не тільки «пройди­світ», «привідця по всіх содомах». Він — мудрий, розважливий «бать­ко козацький», пройнятий почуттям власної гідності, поваги до тої громади, яку він представляє. Еней намагається припинити непотріб­ну колотнечу. Як справжній лицар, він «лежачих не займає», «к доб­ру з натури склонний». Навіть вороги змушені поважати Енея. Отже, позитивний смисл поеми —в утвердженні духовних сил народу, в ус­лавленні життєлюбства, оптимізму мужніх людей.

Сміх спрямований у сферу серйозного призначення. Котляревський вірить в очищувальну й об’єднальну силу сміху.

5. Поетика «Енеїди» Івана Котляревського

Засоби характеротворення

Створення цілісних поетичних образів неможливе в бурлескному творі. Психологічні ситуації розщеплюються на ряд простих, однозначних явищ. Пероснаж просто переходить з одного психологічного стану в інший.

У Котляревського, насам­перед у сфері творення характерів, немає ще органічного злиття типо­вого з індивідуальним, вираження типового через індивідуальне. Це особливо яскраво проявляється при змалюванні образів героїв, які представляють у тих чи інших ситуаціях позитивне начало. Так, пози­тивні риси Енея, Дідони, Дідониної молодшої сестри Ганни, Лавінії варіюються в одному колі синонімічних ознак:

·        моторний, гарний, проворний, хоч куди козак (Еней);

·        гарна, весела, мо­торна, розумна, працьовита (Дідона);

·        гарна, проворна, чепуруха, дівка хоч куди (Ганна);

гарна, проворна, приступна, добра, не спесива, кра­сива, молода (Лавінія).

Образи неоднорідні. Вони не є представниками певного суспільного стану, але поводять себе в певних ситуаціях, як поводив би себе якийсь козак, селянин, шляхтич тощо.

Еней – хоробрий, досвідчений ватажок, бувалий і могутній воїн, здатний до великодушности в ставленні до переможеного ворога. Він свідомий відповідальности за свою ватагу і визначеної йому мети – переселення троянців до іншої країни:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак (розділ 1).

Він же виявляє легковажність, зводячи Дідону й залишаючи її. Еней ганебно тікає від зрадженої коханки:

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.

Прибіг к троянцям, засапався,

Обмок в поту, якби купався,

Мов з торгу в школу курохват;

Потім в човен хутенько сівши

І їхати своїм велівши,

Не оглядався сам назад.

При зустрічі з Сивіллою Еней не може приховати свого переляку:

І чим Еней молився більше,

То все було Сивиллі гірше;

А послі, як перемоливсь,

З Сивилли тілько піт котився;

Еней же на неї дивився,

Дрижав од страху і трусивсь.

Він панічно тікає з лісу, де зламав чарівну гілку, що мала б стати перепусткою до пекла:

І дав чимдуж із лісу драла,

Що аж земля під ним дрижала,

Біг так, що сам себе не чув;

Біг швидко, не остановлявся,

Увесь об колючки подрався;

Як чорт, у реп'яхах ввесь був.

Та й у пеклі Еней не здатен подолати переляку, ховається за Сивіллою:

Злякавсь, к Сивиллі прихилився.

Хватавсь за дергу і тулився,

Мов од кота в коморі миш.

(дерга – темний одяг літніх жінок, вбирався замість плахти).

Та й Енеєва мати Венера постає в різних епізодах цілком по-різному. Так на початку ми бачимо її статечною господинею, яка з гідністю збирається на прийом до Зевса:

Умилася, причепурилась

І, як в неділю, нарядилась,

Хоть би до дудки на танець!

Взяла очіпок грезетовий

І кунтуш з усами люстровий,

Пішла к Зевесу на ралець.

Але в епізоді з двобоєм Ентелла й Дареса, вболіваючи за Дареса, Венера поводить себе достеменно як легковажна панночка:

Венеру за виски хватило,

Як глянула, що там Дарес;

Їй дуже се було не мило,

Сказала: “Батечку, Зевес!

Дай моєму Даресу сили,

Йому хвоста щоб не вкрутили,

Щоб він Ентелла поборов.

Мене тогді ввесь світ забуде,

Коли Дарес живий не буде;

Зроби, щоб був Дарес здоров.

Венера, облизня піймавши,

Слізки пустила із очей,

І, як собака, хвіст піджавши,

Пішла к порогу до дверей

І з Марсом у куточку стала,

З Зевесом добре глузувала.

У 6-ій же частині раптом згадується про минуле Венери як маркітантки, що подорожувала за військом:

Венера молодиця сміла,

Бо все з воєнними жила,

І бите з ними м’ясо їла,

І по трахтирах пуншт пила;

Частенько на соломі спала,

В шинелі сірій щеголяла,

Походом на візку тряслась;

Манішки офіцерські прала,

З стрючком горілку продавала

І мерзла вніч, а вдень пеклась

Венера по-драгунськи сміло

К Зевесу в витяжку іде,

Начавши говорити діло,

Очей з Зевеса на зведе.

Ґротеск  ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Таке поєднання цілком відповідало амбівалентному стилеві «Енеїди». Образи олімпійських богів, використовувані в поетиці класицизму як елемент «високого стилю», набувають ґротескного характеру. Зокрема, така картина сварки Юнони та Венери наводиться на початку 6-го розділу:

Венера лайки не стерпіла,

Юнону стала кобенить;

І перепалка закипіла,

Одна одну хотіла бить.

Богині в гніві также баби

І также на утори слаби,

З досади часом і брехнуть;

І, як перекупки, горланять,

Одна другу безчестять, ганять

І рід ввесь з потрухом кленуть.

Шарж зберігає подібність з об'єктом зображення, сатиричні тенденції поступаються перед м'яким, доброзичливим гумором. Шаржоване зображення подій властиве, наприклад, для описув поминок за Енеєвим батьком Анзхізом:

Еней хоть трохи був підпилий,

Та з розуму не потерявсь;

Він син був богобоязливий,

По смерти батька не цуравсь.

В цей день його отець опрягся,

Як чкилидихи обіжрався, -

Анхиз з горілочки умер.

Еней схотів обід справляти

І тут старців нагодувати, -

Щоб біг душі свій рай одпер.

Вже тут помітні різкі й не мотивовані змістом переходи від серйозного до комічного тону. Подібним чином описується вихід аркадського війська на війну з рутульцями:

Пішли, розвивши короговку,

І сльози молодіж лила;

Хто жінку мав, сестру, ятровку,

У инчих милая була.

Тогді найбільш нам допікає,

Коли зла доля однімає,

Що нам всього миліше єсть.

За милу все терять готові:

Клейноди, животи, обнови.

Одна дороже милой – честь!

І так, питейним підкрепившись,

Утерли сльози із очей;

Пішли, марш сумно затрубивши;

Перед же вів сам пан Еней.

Лексика

В “Енеїді” вжито близько 7000 слів найрізноманітніших семантичних груп. Наййширше представлена тут етнографічно-побутова лексика, в якій мало слів з родовим значенням, а переважають слова з конкретно-видовим змістом:

Еней же, з хмелю як проспався,

Із'їв солоний огірок;

Потім умився і убрався,

Я к парубійка до дівок.

Йому Дидона підослала,

Що од покійника украла,

Штани і пару чобіток;

Сорочку і каптан з китайки,

І шапку, пояс з каламайки,

І чорний шовковий платок.

Близька до цього шару суспільно-політична лексика, особливо та, що пов’язана з історією України:

Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про С і ч,

Як в пікінери набирали,

Я к мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход;

Як під Бендер'ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись як був голодний год.

Помітне місце в творах Котляревського посідає військова лексика:

Для сильной армії своєї

Рушниць, мушкетів, оружжин

Наклали повні гамазеї,

Гвинтівок, фузій без пружин,

Булдимок, флинт і яничарок.

А в особливий закамарок

Списів, пік, ратищ, гаківниць.

Були тут страшниї гармати,

Од вистрілу дрижали хати,

А пушкарі то клались ниць.

Адміністративно-канцелярська лексика відображає реалії недавнього минулого

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякиї були цехмистри,

І ратмани, і бургомистри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

В “Енеїді” представлені й різні шари запозиченої лексики, зокрема військової: муштра, муштрувати, баталія, армія, ранжир, бомба, артикул, депо, лагер, пікет, мундир, флот, провіантмейстер, крігсцальмейстер, велонтир, палом та ін.; побутової: капот, портшез, ридван, презент. Запозичення наведені у народній усно-розмовній трансформації.

Лексика творів Котляревського має переважно конкретний характер, менше назв абстрактних понять, що пояснюється використанням письменником, особливо в “Енеїді”, здебільшого номінативної лексики (наприклад, назв побутових речей, назви соціяльних верств тощо) і його орієнтацією на народно-розмовну мову.

Сміхова культура

З європейською літературною традицією, генетично пов'язаною з народною сміховою культурою (зокрема, з творчістю Рабле, Сервантеса, італійською та іспанською середньовічною комедією тощо), споріднюють “Енеїду” і такі її стильові особливості, як

·        гіперболізація (Служили у троян, два брати, із них був всякий Голіаф; Широкоплечий і мордатий, і по вівці цілком глитав),

·        знижено-пародійне зображення трагічного (Асканій більше всіх тут хлипав і губи так собі задрипав, Що мов на його сап напав; Враг на врага скакав, мов блохи, Кусався, гриз, щипав, душив),

·        підкреслено-матеріальне, гротескне зображення тіла з відповідним добором лексичних засобів (Із носа бризнула кабака, у Турна околів в ногах; Но в лагері найшли різниці, Лежали битих м'яс копиці, Печінок, легкого, кишок; Пішли кулачні накарпаси, В виски і в зуби стусани, Полізли тельбухи, ковбаси, Всі пінили, як кабани),

·        широке застосування фамільярно-вуличної мови, вульгаризмів, лайок (мовчать! Праскверна пощекухо! – Юнона злобна порощить. – Фіндюрко, ящірко, брехухо! Як дам! очіпок ізлетить;Поганий, мерзький, скверний, бридкий, Нікчемний, ланець, кателик! Гульвіса, пакосний, престидкий, Негідний, злодій, Єретик).

Тропи

В «Енеїді» Котляревський творчо використовує різноманітні мов­но-стилістичні засоби народної творчості і цим досягає своєрідного стилю своєї неповторної поеми. Письменник невичерпний у своїх жи­вописних барвах.

Він кохається, зокрема, в соковитих епітетах. Його Дідона «розумна пані і моторна», «трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита...»; Ентелл «був тяжко смілий, дужий, мужик пле­чистий невклюжий».

Лайливі й жартівливі епітети;

Порівняння — несподівані, зіставлення — іскристі.

Якщо у Вергілія морський бог Нептун величне проноситься в колісниці, то у Котля­ревського він «миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирвув з моря, як карась».

Еней прибіг увесь упрілий, «мов з торгу в школу курохват»; «Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт»; жіночі «грішні душі» кричать у пеклі, «після куті мов на живіт».

Значного комічного ефекту поет досягає не лише створенням гост­рих ситуацій та колізій. Він дає й неповторні зразки мовного ко­мізму, нагромаджуючи, зокрема, ряд слів однієї граматичної катего­рії, часто синонімічних або семантично близьких:

Вона без всякого обману...

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпиговала...

Дієслівні синоніми:

Еней-сподар, посумувавши,

Насилу трохи вгамувавсь;

Поплакавши і поридавши, Сивушкою почастовавсь;

Но все-таки його мутило

І коло серденька крутило,

Небіжчик часто щось вздихав, Він моря так уже боявся,

Що на богів не полагався

І батькові не довіряв.

Фразеологізми: вигнали в три вирви, охляли, ніби в дощ щеня; убрався, мов муха в патоку.

Українізація імен богів і героїв (Еней Анхізович, Тезифоня, Еврусь, Агамемноненко;

Схрещення слів різних стилів: поставить рогом ясні очі;

Досягає Котляревський комічного ефекту і введенням до тексту поеми макаронізмів — найчастіше це механічна суміш латинізмів та псевдолатинізмів з українізмами:

Еней, к добру з натури склонний,

Сказав послам латинським так:

“Латинус рекс єсть невгомонний,

А Турнус пессімус дурак.

І кваре воювать вам мекум?

Латинуса буть путо цекум,

А вас, сеньйорес, без ума;

Латинусу рад пацем даре,

Пермітто мертвих поховаре,

І злости корам вас нема.

Один єсть Турнус ворог меус,

Сам ерґо дебет воювать;

Велять так фата, ут Енеус

Вам буде рекс, Аматі зять.

Щоб провести ад фінем беллюм,

Ми зробим з Турнусом дуеллюм,

Про що всіх санґвіс проливать

Чи Турнус буде, чи Енеус,

Укажеть глядіус, вель деус,

Латинським сцептром управлять”.

Версифікаційна культура

Поема Верґілія була написана гекзаметром:  метричний (квантитативний) вірш шестистопного дактиля ( ¯ ˘ ˘ ), де в кожній стопі, окрім п'ятої, два короткі склади можуть змінюватися одним довгим, витворюючи спондей  ( ¯ ¯ ). Остання стопа завжди двоскладова — хорей ( ¯ ˘ ):

Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди 

Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий 

І незчисленні усі, послідовно проваджені війни. 

Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері 

І коло неї близнят-сосунців, двох хлоп’ят нетямущих, 

Як вони граються сміло, до матері як припадають, 

Як і вона, повернувши до них свою шию могутню, 

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне. 

У XVIII ст. в українській літературі починається освоєння жанру оди, для якого була характерна урочистість і патетичність у висловленні почуттів,  викликаних важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. В оді поширюється десятирядкова строфа зі сполученням трьох видів римування: перехресного, суміжного й кільцевого за схемою аБаБввГддГ.

Уже небесное свѣтило,

Приятным нам являя вид,

Как в дом двоих братов впустило,

Ведет с собой и Флору вслѣд.

Пред ним жестокий мраз стыдиться

И принужден под землю скрыться,

Дню первому чтоб Мая вход

Свободен был з его богатством

И невредимым был убранством.

Об нем бо весь веселый род.

(Ігнатій Максимович, «Ода на первый день мая 1761 года»).

З античної традиції за російським посередництвом приходить в українську класицистичну оду силабо-тонічний вірш: чотиристопний ямб.

˘ ¯ / ˘ ¯ / ˘ ¯ / ˘ ¯

Сам Котляревський вдається до жанру оди: «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну». В ній використано характерну для оди десятирядкову строфу:

Панство здай своє другому

І здоров'я не теряй,

Попильнуй під старість дому,

Бо у тебе вдома рай.

Там всі, як на батька діти,

Будуть на тебе глядіти,

Та й ще чи не лучш мабуть:

Тут, по правді, як сказати,

Всі тобі, як Богу, раді,

Всі тебе, як Бога, ждуть.

Цей віршовий жанр стає об’єктом травестіювання Котляревського. Він використовує аналогічну схему строфи й версифікаційну модель:

Так вічной пам’яти бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто війско шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славниї полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.

Особливістю вірша «Енеїди» є дещо уповільнений ритм, що досягається завдяки пропускам ритмічного наголосу на другій стопі та пірихіям ( ˘ ˘ ) у другій та третій стопах.

Ритмічно багатий і різноманітний вірш поеми Котляревського чу­дово доносив до читача її загальний бадьорий тон, посилюючи влучні афоризми, соковиті деталі, грайливий дотеп; він робив виклад пластичнішим, конденсував враження, акцентував поетичну думку, ви­разніше відтіняв комізм ситуацій і колізій.

[1] Путешественные записки Василия Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 г. – СПб., 1787. – С.204—205.

[2] «Северная пчела», 1863, № 80.

[3] С. Стеблин-Каминский. Воспоминания об И.П.Котляревском. (Из записок старожила), Полтава, 1883, стор. 20.

[4] «І. П. Котляревський у критиці та документах», К,, Держлітвидав України, 1959, стор. 65.